Видатний композитор Фредерік Шопен казав, що музика не має батьківщини, для неї батьківщина – це весь світ. Та все ж є такі музичні формації, котрі неможливо сприймати окремо від міста, в якому вони творять. Безперечно, серед них – і «Перкалаба».
Думаю, саме під її звуки танцює Івано-Франківськ, хоча пісні цієї команди знають у всіх куточках України та за її кордонами – в Німеччині, Польщі, Австрії, Швейцарії та Нідерландах.
За 15 років свого існування «Перкалаба» випустила альбоми «Горрри!», «Говорить Івано-Франківськ», «!Чидро», «Дідо», два концертні – «Underopera», «Live in Moscow», і витворила в них свій ексклюзивний стиль та звучання, які не сплутаєш ні з ким іншим. Крім того, є два альбоми реміксів, зроблені іншими музикантами на їхню музику – лідером гурту «Брати Гадюкіни» Сергієм Кузьмінським «Quazzargh vs Perkalaba» та гітаристом «Перкалаби» Віктором Новожиловим – «Rok’it Kuzьmookа».
Словом, приводів для запитань до продюсера «Перкалаби» Олега Гнатіва є чимало. З ним ми поспілкувалися про філософію, табу та закони музичної формації.
– Не таємниця, що назва вашого гурту походить від назви віддаленого гуцульського хутора на межі Івано-Франківської та Чернівецької областей. Ви були там? Які враження він справив на вас?
– Були, і не раз. Це маленьке поселення на краю світу в горах біля румунського кордону, відірване від цивілізації через його важкодоступність, і, звичайно, людині, яка прийшла з великого міста, воно видається раєм. Чисте повітря і вода, повний спокій, правдива їжа, так би мовити, справжній органік, такий важливий фактор, як відсутність телевізора, і тому подібне. Але зрозуміло: щоденне життя там досить тяжке і нефальшиве – оці дві різні емоції створюють відчуття якоїсь певної таємниці, це наче висить у повітрі. Такий собі гуцульський Твін Пікс. Оця межевість: Україна – Румунія, Івано-Франківська – Чернівецька області відчутна.
– Які спільні та відмінні риси мають однойменні гурт та хутір?
– Відстороненість від загальної ситуації, вміння бути на межі.
– Мені здається, що «Перкалаба» – це більше, аніж просто музичний гурт, це територія творчості. Які на цій території діють закони?
– Правильно здається. А закони ті самі, що і в Біблії. Кращих поки що не запропоновано.
– Часто наголошуєте журналістам і своїм прихильникам, що ви не гурт, а оркестр радості та щастя. На вашу думку, в чому в цих визначеннях різниця?
– По-перше, слово «гурт» – це «новояз», який придумав хтось із дуже національно «вдарених», як колись у 20-х роках теж був цілий рух за витіснення чужомовних слів, у результаті галоші називали мокроступами і т. д. Гурт – це стадо овець. Наприклад, «Перкалаба» ніколи гуртом не була. По-друге, ми вже досить давно у професії, і рівень музикування, підходів до того, що ми робимо, інструментальний склад і якість аранжування змусили нас тепер сказати правду стосовно того, що є «Перкалаба». Це оркестр радості і щастя.
– Що ви вкладаєте в зміст слів «щастя» і «радість»?
– Те саме, що і всі. Здоров’я рідних і близьких, розуміння власного перебування у цьому прекрасному світі та знання, що це все не просто так.
– Який ваш слухач?
– Наш слухач живе з відкритим серцем і очима, відчуваючи тонкі вібрації, які його оточують. Тобто знає, що таке любов, і не боїться любити.
– 15 років – це підлітковий вік, доволі складний період у житті кожного, особливо для близьких та рідних. Як «Перкалаба» почувається у свої 15? Що змінилося за цей час в житті формації?
– «Перкалаба» – це не 15-літні діти, а дорослі чоловіки, які стараються робити свою справу високоякісно. Всі зміни, які відбулись за цей час, – це зміни розвитку і зростання, в основі яких – бажання бути перфектним і живим.
– Чи святкуватимете 15-річчя оркестру?
– У нас багато проектів, які хочемо зробити в цьому році. Першим став концерт і відеозапис у філармонії «На Василя!», який зібрав супераншлаг. У роботі – нова концертна програма і новий альбом, альбом реміксів і триб’ют «Перкалаби», в якому візьмуть участь групи з України, Польщі, Німеччини, Франції та Росії. Надзвичайно потужний склад артистів дає надію на те, що це буде дуже цікава робота.
– Чи є табу в «Перкалаби» і які?
– Зло, заздрість і нещирість.
– У чому філософія вашої музики?
– За «Перкалабою» визнають надзвичайну відкритість і щирість в існуванні на сцені. Кожен концерт має бути як останній. Ти маєш вірити в те, що ти робиш, старатись жити радісно в цьому світі і ділитись радістю з навколишніми. Кожна людина має бути ліком для інших. Усе дуже просто (сміється).
– Яка пісня для вас є найулюбленішою з репертуару «Перкалаби» і чому?
– В мене немає неулюблених пісень «Перкалаби».
– Як ви ставитесь до того, що «Перкалабу» порівнюють з такими всесвітньо відомими гуртами, як «Manu Chao» та «Gogol Bordello»?
– І Ману, і Женя Ґудз еманують у світ те саме, що стараємось і ми, тому для нас порівняння з такими артистами – велика честь.
– З яким гуртом чи виконавцем найбільше б хотіли виступити, записати пісню…?
– Із будь-ким, хто продукує радість і робить це на високому професійному рівні.
– Якби не було «Перкалаби», Івано-Франківськ від цього виграв би чи програв?
– «Перкалаба» могла виникнути тільки в Франківську. Це, власне, є одним із феноменів цього міста.
– Знаю, що «Перкалаба» писатиме саундтрек до українського постмодерністського фільму «Шлях мерця». Як вам такий досвід?
– Ну поки що про досвід говорити рано, бо цього ще не сталося. Поговоримо пізніше.
– Критики стверджують, що музично описати сюжетний шал фільму Георгія Фокіна може лише такий божевільний рок, як у «Перкалаби», адже ця формація така ж унікальна та химерна, як і сценарій «Шляху мерця». Як гадаєте, чому саме ваша музика підходить до цього фільму?
– Думаю, саме через те, про що ви згадали в запитанні.
– Про що мріє оркестр радості та щастя «Перкалаба»?
– Аби всі були здорові і щасливі. Радості в світі дуже багато – це правда!
Розмовляла Ольга Мончук, газета «Галичина»
Фото: Тетяна Марчак, СУМНО.com