Історія родини як історія одного народу

Як я став представником національної меншини – кримськотатарського народу. Спогади дрогобицького десятикласника Мустафи Бекірова

11024622_1033843983296687_1286407757534705562_n-620x330

– Чого так переживаєте? Ми ж не на розстріл його ведемо! Ми таких, як він, тисячами висаджуємо з потягів, – з усмішкою вимовив військовий і підштовхнув мене до виходу… Цієї самої миті переді мною промайнуло все моє життя…

Мене звати Мустафа й мені вже 15 років. Я мав усього два рочки, коли ми з батьками змогли приїхати в Крим з Узбекистану, тому місце свого народження я пам’ятати не можу. Батько розповідав, що в нас там була двокімнатна квартира, літом було надто спекотно, я понад усе любив медові дині… Мустафою мене назвали на честь мого прадіда, від якого залишилась лише одна стара, витерта світлина та оповіді діда, котрі часто переповідав мій батько, коли показував старий сімейний фотоальбом.

– Він же неповнолітній – вигукнула мама, котра намагалася втримати мене за руку.

– Ви можете пройти разом з сином, якщо хочете, – з такою ж самою посмішкою промовив військовий…

Добре запам’ятався один епізод з мого раннього дитинства. То був переддень нового 2005 року, ми з родиною сиділи на дивані, милувалися вогниками новорічної ялинки, до кімнати увійшов батько з родинним фотоальбомом і просив діда розповісти про Крим.

Того вечора дідо розповідав про те, як його з мамою та братиком в товарному вагоні везли на Урал, як він помирав від запалення легенів, як, вже в Узбекистані, їх знайшов батько, що повернувся з фронту, і багато ще чого… того вечора ми ще не відали, що то була наша остання розмова з дідом: він помер через 14 днів, в переддень уже старого нового року…

– Я вже показав вам усі документи. Чому ви забираєте мого сина – стримуючи себе від злості вимовив мій батько.

– В нього метрики іншої держави.

– Він же неповнолітній, в нього паспорта ще немає.

– Громадянином якої країни ви його заявляєте? – посмішка зникла з обличчя військового?

– Громадянином України, ви бачили наші паспорті, – гордо заявив мій батько.

– Доведіть це іншим документом, а не узбецьким свідоцтвом про народження сина…

Була велика перерва у нас у школі, саме через тиждень після «референдуму». Нас, випускників дев’ятих і одинадцятих класів, зібрали в актовій залі, й директриса урочисто оголосила, що цього річ ми отримаємо російські атестати.

Я поцікавився, чи нам, учням українських класів, видадуть такі ж атестати, на що отримав ствердну відповідь.

– Більше того, – вела далі директорка – ми всі організовано отримаємо ще й російські паспорти…

Після цього я два тижні не ходив до школи, «зворів», щоби організовано не отримувати «червону книженцію»… Ось тепер, коли згадую того військового в поїзді, я зрозумів, на який документ він натякав.

Ми вийшли разом з мамою, а потяг віз у далечину батька та мою п’ятилітню сестричку. Військові на платформі повернули нам документи й вказали, в якому боці знаходиться автостанція, де ми зможемо придбати зворотні квитки додому.

– Останній автобус до Сімферополя поїхав годину тому – «потішила» нас жінка в квитковій касі. – Можу дати квитки лише до Джанкою. Сутеніло, коли дісталися Джанкою, а до Сімферополя було так далеко…

Пригадую зимний лютневий день, коли біля Верховної ради Криму зібралися мітингувальники… то був початок кінці нашої свободи в Криму. Наступного дня з’явилися озброєні люди в уніформі без пізнавальних знаків, котрі захопили будівлі Верховної Ради і Ради міністрів Криму. Події тих днів розвивалися так стрімко, що ми не встигали збагнути, що відбувається насправді. Тато з мамою приходили з роботи темніші за хмару. Їм обом було дуже нелегко: вони обидва працювали в школі  й постійно мусили пояснювати своїм учням, що добре, а що ні.

Одного разу, це було вже після клоунади з «референдумом», батько прийшов пізніше, ніж зазвичай, і розповів, що трапилося в школі. Дівчинка з четвертого класу запитала, чому він вивісив прапор та герб України, на що батько, стримуючи свій гнів, відповів, що він і не знімав символи нашої держави.

– Не хвилюйся так, мамо, щось вигадаємо, світ не без добрих людей, – сказав я мамі, а мовчки прочитав – уперше у житті – молитву… Й тут сталося Диво. Мама набирає  номер телефону наших далеких родичів, які мешкають в Джанкої, щоби ми могли переночувати в них, але саме тієї миті їхній син власною автівкою їхав до Сімферополя… Він радо погодився нам допомогти. Додому приїхали ми пізно вночі, нас зустрічала моя бабуся, котра не лягала спати, адже серцем відчувала щось недобре.

Щороку, на початку травня, ми з родиною очікували на світле та радісне свято весни Хидирлез. Та після приходу окупантів до мого рідного Криму перед нами постало питання – йти на свято чи ні.

З одного боку, це – наше національне свято, котре відзначали ще наші діди та прадіди,

а з іншого виходив ніби бенкет в час чуми. Та все сталося так, як і мало бути. Через недопущення нашого національного лідера Мустафи Джемілєва на свою вітцівщину, до Криму, Меджліс ухвалив скасувати свято й провести мирну акцію зустрічі Джемілєва на в’їзді до Криму поблизу контрольного пункту «Армянськ». Через те, що власного транспорту в нас немає, ми на зустріч поїхати не змогли, але взяли участь в мирній акції в своєму місті. Після цього багатьом людям виписали штрафи в розмірі десяти тисяч російських рублів.

– Я почала збирати всі документи, щоб довести, що наш син є громадянином України  – повідомила батькові телефоном моя мама наступного дня після повернення додому.

– Скільки це забере часу – поцікавився батько, котрий все ще їхав поїздом, рідною Україною. –

– Процедура триматиме три місяці й коштуватиме три з половиню тисяч рублів.

– Не хвилюйся, я все зроблю сам, коли приїду на місце, – заспокоїв батько.

Через п’ять днів мама одна поїхала з моїми документами до батька, й тут відбувається друге диво. Батько звернувся до міграційної служби України, де пообіцяли видати довідку про громадянство за два тижні, але, коли було зібрано всі документи, довідку видали того ж дня.

Мама поїхала знову до Криму зі сподіванням, що з новими документами ми зможемо перетнути кордон….

Я добре пам’ятаю 18 травня 2014 року. З ранку все небо затягнуло хмарами, ми, як зазвичай, організували колону біля нашого будинку й рушили до центральної площі міста.

З усіх боків підходили люди з жалобними стрічками на наших національних стягах. Скорботний мітинг почали хвилиною мовчання й  раптом, коли розпочалася поминальна молитва, пішов дощ…

Старійшини пригадали, що й тоді, далекого 1944 року, коли їх,ще таких маленьких, спросоння, котрі  нічого не розуміли,з дитячих ліжечок, виштовхували на вулицю в дощ…

Я глянув на батька – він стирав з обличчя чи то краплі дощу, чи то сльози…

Цієї миті я згадав свого діда… й у мене теж сльози змішалися з краплями дощу…

Та раптом шум дощу перекрило ревіння двох гелікоптерів, котрі, як беркути, з’явилися над нами й почали кружляти та заглушати своїм ревом промови дітей, котрі своїми ще не зміцнілими голосами намагалися у віршах донести до присутніх всю біль мого стражденного народу.

Додому, після мітингу, ми зайшли, щоби випити кави та перебратися в сухий одяг, відтак своїм ходом поїхали до Сімферополя, тепер уже на Загальнокримський жалобний мітинг. В автобусі я зустрів Богдана, випускника моєї школи, котрий так само вчився в українському класі,він також їхав на наш мітинг!

Коли приїхали до Сімферополя, довідалися, що окупанти перекривають всі дороги, й доведеться йти пішки три кілометри до місця збору краян. Ніколи не забуду ці три  кілометри!

Потік людей, подібно безлічі струмочків, що стікаються до моря, прагнув злитися воєдино, щоби показати всьому світові, що корінний народ Криму на своїй землі не коритиметься тимчасовим  прибульцям-окупантам і молитиметься, попри заборони, за невинних жертв.

Я був щиро подивований і в той же час радів цьому, коли побачив чоловіка та двох жінок у вишиванках, котрі тримали в руках колоски пшениці.. Вони прийшли підтримати нас у цей важкий час.

Позаяк нам заборонили збиратися на головні площі міста, ми все ж зібралися всім народом перед головною Мечеттю, де так само над головами кружляли гелікоптери-стерв’ятники, заглушуючи ревінням молитви наших старійшин…

– Тепер у нас все вийде, – сказала мені мама, коли повернулася з материка, як ми почали називати нашу Україну, при якій мій Крим був півостровом, а тепер, з приходом окупантів, став островом.

З усіма можливими та неможливими документами, мам все одно не мала стовідсоткової впевненості, що мене випустять з Криму. А причиною цього було те, що на кордоні, куди вона спеціально їздила з новими документами, сказали, що все залежатиме від начальника зміни, котрій чергуватиме в день перетину кордону.

Ось з такими «втішними» запевненнями ми знову сіли в потяг і вдруге поїхали підкоряти кордон. Однак найбільш несподіваним для нас стало те, що цього разу військові обмежились тільки моїм свідоцтвом про народження й не вимагали нічого більше.

Наступним випробуванням для нас, у нових реаліях, став День кримськотатарського прапора, котрий також намагалися заборонити окупанти Криму. Я ніяк не міг збагнути такий абсурд і маячню, позаяк це свято з спіхом проводилося для дітей і молоді всі попередні роки.

Ми з батьком вирішили провести  цей День зі своїм народом. Довго йшли пішки, зустрічали дорогою поодинокі авта, прикрашені національними прапорами, преш ніж знайшли нове місце проведення заходу. І тут я не повірив своїм очам.

По-перше, то було на околиці міста, в полі без єдиного деревця, перед недобудованою кримськотатарською школою. До речі, школу будують уже багато літ, з цього приводу на ній великими літерами написано: «Начало будівництва 1993 рік, завершення довічне» та «школа чотирьох президентів», написи свіжі. Смішно, образливо й сумно.

По-друге, коли ми приїхали, окупанти вже були на місці, і мене, пригадую, навіть не здивувало те, що все було «як належиться» «автозаки», омоновці, поліція з вівчарками та даівці.

По-третє, місце проведення відгородили парканом і, якщо огорожі ще якось вписуються, під час їхніх заходів і в них у місті, то огороджене ними поле нагадувало пасовище, від чого ставало двічі образливіше.

На вході поставили охорону та метало детектори, пропускали лише по одному. Та більш за все мене вразило те, що на дахах розташованих поблизу будинків, розташувалися снайпери… Якби хтось мені про це сказав, навряд чи повірив. Та коли побачив на власні очі, був шокований, обурений, збентежений. Пам’ятаю, як сильно забилося моє серце, що відчуло незрозумілі емоції, яких я до того ніколи не відчував…. Батько міцно стиснув мою руку й сказав: – Їм можу бути дуже соромно, тому вони так нас бояться.

Попри все, свято розпочалося під звуки нашого національного гімну «Ant Etkenmen» («Я дав клятву»), після чого було розгорнуто величезний кримськотатарський прапор. Потім тато зустрів знайомих, а я підійшов до крамничок з національною символікою, послухав барабанщиків  з гурту «Ґенчлик” («Юність»), котрі далекого 2009 виступали в шоу «Україна має талант», помилувався малюнками дітей, що малювали Сонячний Світ, в якому Крим і Україна були разом.

Та найсильніші та найпозитивніші емоції викликали в мене показові спаринги з національної боротьби куреш (боротьба на поясах).

На святі переважали блакитна та жовта барви, і я пригадав поетичні рядки (подаю в російському перекладі – М. Б.)::

Мой флаг, как небо голубое,

Он символ мира и добра!

На нем нет краски цвета крови,

И золотом красуется тамга…

Приємно втішила незнайома дівчина у вишиванці, яку я побачив на святі. Великою несподіванкою стала поява молодят, яких тепло й дружно привітали на головній сцені.

Загалом свято вдалося, проте гіркий осад залишився. Й тоді я остаточно усвідомив похмуру реальність нашої дійсності. Тепер, в моєму рідному Криму, на землі моїх предків, надходять темні часи, коли будь-яке інакомислення заганятимуть в залізні огорожі ті, хто має зброю та страх.

– Мустафо, знаєш, ми зараз живемо в новинах, – це перше, що сказала мені сестричка, коли ми успішно перетнули кордон Криму з Україною і зустрілися вже на Львівському двірці зі всією родиною. І справді, так незвично було бачити повсюди українські прапори не в телевізорі в новинах, а наявно, з вікна автобуса, коли ми їхали вулицями дивовижного Львова, про який я так багато чув.

На душі ставало спокійно й радісно від теплоти жовто-блакитних кольорів. Що оточували, буквально огортали нас…

В Криму ми мали родинну традицію: щовесни, коли холодні та сірі зимові дні змінювали теплі та сонячні, ми сідали на ровери і їхали в гори на Манґул-Кале, щоби помилуватися цвітінням вишні та насолодитися пробудженням природи від зимової сплячки. Але тієї «російської весни-2014» навіть буяння мільйона відтінків смарагдово-зеленого кольору природи не тішило наші душі через те, що на очі мало не щомиті потрапляли величезні рекламні щити, суцільно прикрашені кольорами окупантів з їхніми задоволеними вивісками посмішок, котрі не  просто дратували, а пригноблювали від неспроможності щось змінити…

– Тепер, синку, ми будемо певний час жити тут, – сказала мені мама, коли батько привіз нас в «Карітас» міста Дрогобича, де їх з моєю сестричкою прихистили у важку годину.

– І запам’ятай одну важливу істину, – продовжив батько. – За тим, як поводитимемося і як покажемо себе на новому місці, судитимуть про кримських татар узагалі. Не забувай про це, коли підеш до школи, коли розмовлятимеш з новими знайомими.

В Криму, після переїзду на нове місце проживання, мене перевели до українського класу. До окупації ми ніколи в класі не розмовляли про політику, але з появою зелених чоловічків» все змінилося. Кожен день ми бачили зміни на вулицях міста і бурхливо обговорювали це в школі. Й страшно було спостерігати за змінами в світогляді ще вчорашніх приятелів, котрі, не замислюючись, вірили в «зомбоскриньки» прибульців.

А вечорами ми виходили чергувати біля своїх будинків. Тут я довідався про справжній патріотизм і любов до батьківщини від тих, з ким ще вчора навіть не був знайомим.

Зросло зацікавлення своєю національною історією, адже всі ті цінності, про які нам говорили на уроках і історії руйнувалися на очах. Було порушено гармонію, і дедалі частіше ми почали говорити в нашій родині про виїзд з Криму…

В Дрогобичі я пішов до десятого класу, й уже після першого тижня з’явилося відчуття, що це завше й була моя школа. Я відразу ж занурився у творчий процес: тут готувалися до патріотичного конкурсу, й мені доручили одну з головних ролей.

Зараз я з гордість можу заявити, що ми не лише посіли перше місце, алей відкривали ґала-концерт XV дитячо-юнацького фестивалю «Сурми звитяги» у Львові в Театрі опери та балету, котрий було присвячено новітнім Героям України.

Участь у цьому конкурсі змусила мене повірити в перемогу Світла над темрявою, в перемогу Правди над Брехнею. І в перемогу Розуму на безумством. Ми отримали теплі відгуки від наших родичів, друзів та знайомих в Криму по тому, як відіслали їм відео з конкурсу, багато хто з них тішився тим, щ о не склав я руки далеко від Криму, а своєю маленькою участю наближую нашу спільну Перемогу над злом…

Холодне літо 2014 добігало кінці, й ми востаннє вирішили поїхати до моря, щоби подалі від брехні та зради, наодинці з родиною, ухвалити найважче рішення в нашому житті. Я завжди пам’ятатиму ці три дні поблизу моря на мисі Тарханкут.

10422912_10201278693608271_3599928342580261002_n

Тут розташовані вельми мальовничі скелі, тому мис став свого часу місцем зйомок стрічок «Людина-амфібія» та «Пірати ХХ століття». В майбутньому, гадаю буде знято фільми  «Пірати ХХІ сторіччя», про події захоплення півострова, де я маю надію зіграти одну з головних ролей.

Ті останні дні та ночі на березі Чорного моря були найяскравішими позитивними емоціями з часу окупації мого рідного Криму. Ми знайшли безлюдне місце на березі й поставили намет. А вночі було зоряне небо, морське плесо і звуки ватри…

Ми сиділи й мовчали, насолоджуючись спокоєм, і я відчув, як моя Душа наповнюється любов’ю, де нема місця ненависті, брехні, зраді та злобі, адже людина створена для творення, а не для руйнування. Ми мусимо жити в гармонії на єдиній планеті, де є найцінніше в усьому всесвіті – Життя.

Але коли повернувся до реальності, знову безсилля від безвиході охопило мене.  Що я можу? Що робити? Як далі жити  в оцьому перевернутому світі?

– Якщо ти добре вчишся, тим самим ти воюєш за Крим? – сказав мені пан Артур, керівник центру волонтерів, під час нашої першої зустрічі в «Карітасі».

Зараз я намагаюся дослухатися  цієї поради.

Мустафа БЕКІРОВ

Світлини – архів родини автора

Джерело