МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

ПІАР ва врємя Кучми

05/31/2002 | A.Social
У ЧОРНОМУ-ЧОРНОМУ ЛІСІ БУВ ЧОРНИЙ-ПРЕЧОРНИЙ ПІАР
Ідеологічне підгрунтя "некоректного паблік рілейшнз" у сучасній Україні

Сергій КВІТ, доктор філологічних наук, професор НаУКМА

"Україна молода", 29 травня 2002, №97, с.4


Багато українських теоретиків і політтехнологів вважають недоцільним використання самого терміну "чорний піар", бо це, мовляв, шкодить розвитку вітчизняного "паблік рілейшенз". Ця назва все більше асоціюється з негативом - маніпулюванням громадською думкою і звичайним обманом. Цікаво, що директор Інституту журналістики та масових комунікацій Гамбурзького університету Зігфрід Вайшенберг, який нещодавно виступав з лекцією у Києво-Могилянській академії, спочатку навіть не зрозумів питання про застосування "чорного піару" в Німеччині. Ні "блек піар", ні "шварц піар" не були для нього усталеними термінами. Коли професор Вайшенберг з'ясував, що так у нас називається цілеспрямоване інформаційне знищення тієї чи іншої політичної фігури або політичної сили, то відповів, що ні, в Німеччині такого явища не існує. У нас же його прикладів - предостатньо.


У кого стріляли?

Звичайно ж, треба відокремити інформаційне кілерство від оприлюднення реальних фактів, які публічний політик, можливо, хотів би приховати від широкої громадськості. Проте нас тепер цікавить саме перший, "кілерський" варіант. Проти кого він застосовувався на парламентських виборах 2002 року? Можемо назвати два основних об'єкти: це блок Віктора Ющенка "Наша Україна" та Блок Юлії Тимошенко. Відповідно, продуцентами тих піар-технологій, які ми тепер називаємо "чорними", виступили два конкуруючі зі згаданими блоками політичні угруповання: "За єдину Україну!" та СДПУ(о) - вони були і нині залишаються готовими до компромісів між собою. З боку середовищ Ющенка і Тимошенко практично не було зроблено таких кроків, які ми б могли кваліфікувати як "чорний піар. "Сам факт політичного опозиціонування, включно з оперуванням наявними фактами, позитивною і негативною пропагандою, ще не дозволяє нам стверджувати, що межу було перейдено. Тобто некоректні піар-технології (спробуймо надалі вживати саме це означення) застосовував той, хто, по-перше, мав для цього матеріальні та організаційні ресурси. А по-друге, хто був ідеологічно готовий до цього.

На мій погляд, термін "чорний піар" звужує особливості некоректних піар-технологій. Адже вони повинні включити в себе різні способи свідомого введення в оману українського суспільства, не лише з "негативним" спрямуванням, але також, наприклад, у сенсі створення віртуальної дійсності - політичних структур ("Команда озимого покоління", "Нова генерація"), формування протилежного від дійсного напряму діяльності іміджу (група "незалежних інтелектуалів", яка має винятково проросійську спрямованість, називає себе "за європейську інтеграцію України"), також введення в оману громадськості за допомогою завідомо недостовірної інформації (політична реклама про "соціал-демократичний вибір" Європи).

До некоректних піар-технологій безпосереднє відношення має і т.зв. адмінресурс, або використання службового становища з корисливою метою, перевищення службових повноважень тощо - дії, за які передбачена кримінальна відповідальність. Це явище не тільки пострадянське, але й майже специфічно вітчизняне. Влада в нас є замкненим на власних інтересах колом, самодостатність якого входить у конфлікт з прагненнями широкої громадськості. Навіть під час перебігу останніх виборів до Верховної Ради України вищі державні посадовці неодноразово робили спроби представити адмінресурс як щось нормальне, за що варто змагатися. По суті, об'єднання влади з олігархами треба розглядати як розподіл сфер впливу на адмінресурс, з перспективою зміцнення власних позицій на президентських виборах. Можемо ствердити: влада, яку влаштовує існування олігархів, чи яка створює для цього умови, сама виступає найбільшим олігархом. Тобто одним з джерел некоректних піар-технологій є особлива ситуація у сфері державного управління, коли вплив олігархів на прийняття рішень досяг свого апогею.


Тиснеш на маси - використовуй медіа

Велике значення має розуміння, що є прийнятним і неприйнятним у застосуванні суспільних технологій, розрізняючи норми, узвичаєні серед широкої громадськості, й ті, які пропонуються (чи нав'язуються) через засоби масової інформації. На виборах-2002 через пресингове застосування некоректних піар-технологій ми мали приклади прищеплення винятково негативних смаків і стереотипів. Один з прикладів такого роду заборонених прийомів - використання випусків новин у електронних ЗМІ для політичної, зокрема партійної, пропаганди - є цілком неприйнятним на Заході, проте майже "нормальним" для сьогоднішньої України. Ще приклад - один з найбільш цитованих "незалежних" вітчизняних політологів, схоплений за руку "на гарячому" у зв'язку з оприлюдненням об'єднаного соціал-демократичного "темника", визнав свою участь у спеціальних тренінгах, спрямованих на дискредитацію Віктора Ющенка, коли б той з'явився на прямий ефір провідного всеукраїнського каналу, нормою. Мовляв, це повсякденні реалії політичної боротьби у демократичному суспільстві. Чого ж тоді варті такі визначення, як "незалежний" та "експерт"?

У сучасних українських умовах недержавні мас-медіа не обов'язково є незалежними. Ті ЗМІ, які контролюються олігархами, цілком у дусі традицій Леніна і Геббельса можуть чорне представити білим і навпаки - безвідносно до істини та принципів журналістського професіоналізму. Олігархи не можуть поділятися на "добрих" і "поганих", оскільки це явище так чи інакше співмірне з корупцією та іншими зловживаннями. Якщо на початку виборчих перегонів звучали тези про те, що нам бракує українських олігархів, були спроби представлення окремих політиків, як "наших" олігархів, то наприкінці стало зрозумілим, що існує два шляхи розвитку України: або ми будуємо правову державу, або конституюємося як країну третього світу.

Імена Мердока і Берлусконі згадують як приклади "позитивних" мас-медійних олігархів, що передусім є інвесторами ЗМІ. Проте вони ніяк не вписуються у нашу вітчизняну специфіку хоча б у тому сенсі, що на Заході існують важелі громадського контролю за різноманітними надужиттями. Зокрема, до Берлусконі висловлюються суттєві претензії з погляду використання можливостей власної медіа-імперії для участі у публічній політиці.

Системне введення в оману громадської думки, маніпулювання масовою свідомістю змушує нас до іншої аналогії - з тоталітарним суспільством, головна відмінність якого від абсолютної монархії чи східних деспотій полягає саме у тих технологічних можливостях, які тільки у ХХ столітті дозволили державі контролювати всю інформацію, яку одержувала людина протягом життя. Тобто Сталін був першим, ще й надзвичайно талановитим, некоректним піар-технологом. Тоталітарна держава відійшла у минуле, але залишилися технологічні принципи. Тепер можна заволодіти всеукраїнськими телеканалами й спробувати довести цілому суспільству свідомо викривлену тезу про те, що уряди Пустовойтенка і Кінаха мали більше здобутків у галузях економіки та соціального захисту, ніж уряд Ющенка, хоч насправді авторів цієї глобальної у державних масштабах дезінформації хвилювали саме небачені за роки незалежності успіхи уряду Ющенка.


Нас стригли під російську гребінку

Хрестоматійним прикладом застосування некоректних піар-технологій став передвиборчий фільм Чарльза Кловера "Піар". Він настільки органічно вписався у парламентські перегони і так наполегливо пропагувався контрольованими опонентами "Нашої України" телеканалами, що можна говорити якщо не про вітчизняне походження, то принаймні про вітчизняне замовлення цього "шедевра", дійсно у багатьох позиціях вартого судового розгляду. Проте тут починається найцікавіше щодо української специфіки, в умовах якої фільм не досяг бажаного комунікативного резонансу. У чому ж справа?

Створена на українському матеріалі, ця стрічка була розрахована на російські суспільні стереотипи, переважно незрозумілі й далекі нашому суспільству. Мова передусім іде про антизахідну спрямованість фільму "Піар". Тобто безпосередньо чи опосередковано можна вести мову про "руку Москви", принаймні у вигляді участі російських політтехнологів, і не тільки у співробітництві з Кловером, але також в українських виборчих перегонах взагалі.

Побутує думка про виняткову "зоряність" російських фахівців, і до виборів-2002 їх було модно запрошувати в Україну - як запоруку успіху. "Варяги" ж приходили зі своїми правилами і "понятіямі". Їхню роль у застосуванні некоректних піар-технологій важко переоцінити. Передусім російські політтехнологи створили "імідж" самих себе. Не слід забувати, що у Росії піар, як і вся інформаційна царина, є потужним інструментом для відмивання "брудних" (насамперед нафтогазових) грошей, тому, у порівнянні з Україною, сюди було залучено безпрецедентні інвестиції.

Однак професіоналізм російських піар-технологів в українських умовах виявився, м'яко кажучи, невибагливим, оскільки він не вийшов за рамки наслідування відпрацьованих схем, цілком провальних в українській дійсності. Згадаємо калькування російських проектів: СПС ("Союз правих сил") - КОП ("Команда озимого покоління"), з екзотичним для нашого виборця трактуванням групи політичних маргіналів як представників "правого" спектру; російський проект "Мєдвєдь" відповідає українському "За єдину Україну!", що повинен був базуватися на авторитеті центральної влади, мінімалізованому в сучасній Україні. Тут же - розрахунок на антисемітські настрої, традиційно поширені в російському суспільстві й цілком незрозумілі в нас (згадаймо критику "Нашої України" за присутність у виборчому списку ряду бізнесменів єврейського походження - вона зовсім не була сприйнята виборцями).

Як не парадоксально, але однією з особливостей останніх парламентських виборів було зменшення російських впливів. Роль Віктора Черномирдіна, який не захотів займати відстороненої позиції, була майже комічною. При відсутності пресингових можливостей російських телеканалів, а отже, прямого втручання у внутрішні справи України, він змушений був обмежитися реверансами в бік ефемерного "Руського блоку" та порадами українським чиновникам, як треба себе поводити в тих чи інших ситуаціях. Проте до цих порад нікому було дослухатися. Чорномирдін не зміг стати впливовою фігурою - на цих виборах, незважаючи на величезні фальсифікації, вперше за роки незалежності українцям вдалося висловили власну точку зору. Відчувалася розгубленість у всьому російському політикумі. Для нього ситуація в Україні якщо не вийшла з-під контролю, то принаймні перестала бути прогнозованою.

Зріст політичної культури українського виборця пройшов повз увагу як російських політтехнологів, так і російських державних чиновників. Вони досі ставляться до України як до частини якогось єдиного з Росією простору, не замислюючись над тим, що спільний знаменник означення "пострадянський" все більше втрачає свій об'єднуючий сенс. У нас коріння того явища, яке в Росії іменується "православною цивілізацією" все більше витісняється у сферу рецидивів кримінальної культури, представленої в Києві радіо "Шансон". І дійсно, пострадянський простір є тим тереном, на якому в результаті двобою між кримінальним світом і радянською владою переміг перший, повністю поглинувши радянський режим. На відміну від Росії, у нас кримінал не є державобудівним чинником. Хоч у сучасній Україні ми ще маємо величезний вплив кримінальних "панятій" на масову свідомість - слід зазначити, що вони більше асоціюються з примітивністю імперської психології й з часом поступово перетворюватимуться з інтегруючого чинника на дезінтегруючий.

Чим більше Україна усвідомлюватиме себе самодостатнім суб'єктом геополітичних процесів, чим монолітнішою ставатиме державотворча ідеологія захисту спільних для всього суспільства національних інтересів, тим менше можливостей будуть мати іноземні чинники для перетворення українського інформаційного простору на полігон для власних, у тому числі й некоректних, піар-технологій.


Вік ЗМІ волі не бачити?

Неможливо не згадати ще один бік проблеми - професійне обличчя вітчизняної журналістики. Перед початком виборчої кампанії спікер парламенту Іван Плющ на запитання про перспективи свободи слова під час "великих перегонів" дорікнув журналістам, що на час виборів багато з них забудуть про це, тому що кожен відпрацьовуватиме свою зарплату - питання пошуку істини не буде для них актуальним. Той факт, що ми не маємо економічно незалежних ЗМІ, сам по собі створює сприятливі обставини для застосування некоректних піар-технологій. Проте професійні етика і гідність вимагають особливої журналістської ініціативи, якої в нас досі немає. Адже такі журналісти, як "популярний" ведучий авторської програми з каналу ICTV, після виборів-2002 не стали професійними ізгоями, хоч давно вже могли б перетворитися на гоголівських персонажів. Поруч відбуваються процеси професійної консолідації українського журналістського середовища, які невдовзі можуть набути якісно нового і незворотного характеру. У тому числі поняття професійної незалежності журналіста може набрати правового статусу.


Висновки - не тільки "чорні"

Отже, спробуємо визначити джерела некоректних піар-технологій на цьогорічних парламентських виборах. Їх три: олігархи, влада, російські політтехнологи. Існує також чотири головних причини, які сприяють застосуванню цих технологій: тоталітарна спадщина (рецидиви системи державного управління й суспільного мислення), відсутність незалежних ЗМІ, низька політична культура і політична активність українського суспільства, незахищеність національного інформаційного простору перед втручанням у внутрішні справи нашої держави з боку зацікавлених іноземних чинників. Усі сім згаданих позицій уможливлюють існування в сучасній Україні досі потужної ідеології застосування некоректних піар-технологій. Для цього є необхідні підстави, передумови і, що найголовніше - спокуса саме такої суспільної поведінки. Більше оптимізму викликає динаміка подій.

Українські виборці голосували не стільки за Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко, скільки за ті позитивні образи, які сформувалися у масовій українській свідомості і яким на сьогоднішній день більшою чи меншою мірою відповідають згадані політики. Тобто суспільство все менше мислить негативними категоріями, воно починає бачити реальну, а не спотворену чи віртуальну перспективу. Широка українська громадськість з величезними труднощами витворює нову ідеологічну парадигму, - я хотів би це підкреслити, - нові правила гри, коли кожен громадянин держави стає співтворцем її (і свого) майбутнього. При подальшому позитивному розвитку ситуації для використання некоректних піар-технологій залишатиметься все менше можливостей. Вже тепер можна піддавати сумніву їхню беззаперечну ефективність. Некоректних піар-технологій не можна позбутися заборонним шляхом. Розвиток політичної культури й загальнонаціональна консолідація суспільства, створення незалежних ЗМІ і правова держава зроблять їхнє застосування недоцільним.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".