"Советизацiя" Волинi в 1944 - 48 на прикладi одного села...
01/10/2003 | Сергiй
Невдовзі, після приходу радянських військ, відновили роботу владні структури, було повернуто довоєнну схему адміністративного поділу території, доросле чоловіче населення призвано до армії. Пішли на фронт рисвянці Андрій Білецький, Микола Жебровський, Оксентій Жук, Яків Курій, Опанас Микитюк, Максим, Микола та Михайло Осипчуки, Микола Пивоварчук (перший), Кирило, Микола і Олексій Радовенчики, Сергій Фіщук та ін.
Оксентій Жук (1899 р.н.) при поверненні додому розповідав односельцям, що у бойових сутичках стріляв із заплющеними очима і молив бога, щоб його кулі нікого не вбили. До призваних із Західної України на фронті ставилися насторожено, називали бандерівцями, тому він записався як Жуков і носив прізвище відомого радянського воєначальника. Оскільки Оксентій уже був поважного віку, то на фронті його шанобливо кликали "дєдушка Жуков". Після повернення додому він знову перейшов на прізвище Жук.
Багато рисвянців на фронті загинули або пропали безвісти: Феодосій Жук, Степан Мельничук, Адам Осипчук, Купрій Остапчук, Уліян Прокоп'юк, Павло Радовенчик та ін.
Іван Осипчук (1922 р.н.) пригадує, що читав лист Максима Осипчука Сергію Андрійчуку зі словами стосовно "совітів": "...ти їх, Сергійку, добряче молоти, бомби ще більше, і за мене...". Більше листів від Максима у Рисвянку не надходило. Спрацювала цензура. Максим Осипчук загинув у застінках НКВС.
У березні 1944 року через Рисвянку у напрямку Костополя пройшов великий обоз УПА із блакитно-жовтим прапором попереду. Місцеві мешканці спостерігали за ним із вікон своїх осель. Повстанців було досить багато, одні йшли пішки, інші - їхали на підводах чи верхи на конях. Чоловіків-рисвянців забирали їздовими. Був серед них і Кирило Радовенчик, за словами якого у Костопіль із Рисвянки і навколишніх сіл тоді приїхало близько 500 фурманок із повстанцями, зброєю, провіантом.
Є відомості, що у 1944 році в урочищі "Рисвянецьке" довгий час перебував курінь УПА, яким командував Володимир Кобринович із Антонівки (пс. "Сівач").
Починати не зовсім мирне життя доводилось у надзвичайно важких умовах. Майже всі рисвянці перехворіли тифом, було багато померлих (Володимир Воронко, Феодосія Жебровська, Микола Пивоварчук (другий) та ін.). Змучених війною і виснажених труднощами селян обкладали надмірними податками, ще й примусово відбирали худобу, зібраний врожай, проводили арешти і висилали далеко за межі України. У березні 1944 року був виданий наказ НКВС СРСР: "Направлення на заслання членів сімей оунівців і повстанців проводити ... не чекаючи одержання рішення Особливої наради." У другій половині 40-х років було заарештовано й засуджено до концтаборів або вивезено на спецпоселення зв'язкових УПА Антоніну Жук (перша рисвянська листоноша), Варвару Жук із 7-річною дочкою Ганною, Феодосію Остапчук, Єлизавету Радовенчик, за співпрацю із повстанцями - Гриця Радовенчика, Кирила Якимчука, сім'ю Овсія Микитюка.
Аби прогодувати свої сім'ї і уникнути призову у радянську армію (УПА перешкоджала мобілізації), чимало рисвянців переховувались у криївках, а згодом, після застосованих у Тучині органами НКВС "фізичних заходів впливу", змушені були працювати на торфорозробках, що проводилися східніше села (Яків Жук, Данило Ліціюк, Іван і Петро Остапчуки, Яків Прокоп'юк та ін.). Така робота давала тимчасову відстрочку. "Обробка" у райвідділі НКВС була настільки жорстокою, що невдовзі після неї брати Остапчуки помирають.
Особливо трагічними були 1946-1947 р.р., коли внаслідок несприятливих погодних умов і пограбувань влади у селах не було хліба, люди голодували. Коней приходилось годувати соломою 5-річної давності. Населення не мало паспортів, йому заборонялось без дозволу покидати місця свого проживання. Додавали батькам клопотів і діти, які зачіпали залишені після війни боєприпаси і користувались вогнепальною зброєю.
В цей час у Рисвянку в пошуках харчів і роботи приходить з Житомирщини колишній фронтовик Михайло Заблоцький (1924 р.н.). За його словами, там становище було ще гірше, люди помирали з голоду. У Рисвянці він одружується і залишається жити.
До Тучинського райвиконкому доводиться прийняте вищими органами рішення про відведення частини земель, які перебувають у його підпорядкуванні, під військовий полігон. 19 січня 1947 року, заслухавши виступ полковника Чевгуса, він приймає постанову: "Землі, які належать Тучинському району північніше лінії Матіївка - Жалянка - колонія Амелин і північно- західніше лінії висоти 207,2 - 196,9 від 175,8, південніше окраїни лісу, що північніше висоти 188,4, для сільського господарства непридатні і малозаселені хутірською системою. Виконком не заперечує проти відчуження цих земель під військові табори."
Згідно з цим рішенням Тучинський район повинен виділити 16300 га землі, для цього потрібно 5 сільських рад із 525 дворами переселити на нове місце проживання. Для компенсації відведеної землі райвиконком міг виділити тільки 550 га для розміщення на ній в різних селах 112 господарств.
Тому 4 березня 1947 року на засіданні приймається рішення: "Інші 413 дворів із площею 2012 га виконком райради забезпечити не може, у зв'язку з чим просить облвиконком надати для компенсації за відчужену в селян землю відповідну площу в інших районах або землі Шубківського бурякорадгоспу (третього відділення), який знаходиться на території Тучинського району і недостатньо використовує свої землі. За нанесений селянам збиток у зв'язку з переселенням необхідно надати одноразову допомогу із наступного розрахунку: на перенесення хати - 7000 крб, хліва - 1500 крб, школи - 25000 крб. Доручити т.т. Повару і Климчуку запланувати переселення наступним чином: із 112 господарств Річиці 50 господарств - в Річицю; 17 господарств Криничок - в Кринички; Кути - Залісся, Цецилівку, Бугрин-Майдан - в Пустомити, Воронів, Малатин; Котів, Рисвянку, Антонівку і решту дворів Річиці із загальною площею орної землі 1099 га - на землі третього відділення Шубківського бурякорадгоспу площею 1315 га або переселити в інші райони".
Місцевих жителів попереджують про прийняте рішення створення військового полігону і переселення навколишніх сіл та хуторів. Селяни не погоджувались, але їхні бажання, звісно, до уваги не брались. Починається поступове виселення людей. До Рисвянки черга поки що не доходить, життя йде своїм звичаєм.
Діти навчаються в початковій сільській школі, де в середині 40-х років, за словами старожилів, працюють Олевський, Писанка, Фесенко, а з 1947 року - три Марії: Прокоп'юк (завідувач), Бодай і Сотник. У школі розміщується і хата-читальня, першим бібліотекарем якої була Катерина Романенко. У хаті Семена Радовенчика працює невелика крамничка.
У районі, як і всюди в країні, всі заходи і роботи мають статус "важливих державних справ", за виконання яких персональну відповідальнісь повинні нести конкретні особи. Особливо часто з цього приводу до райвиконкому викликаються голови сільських рад. Доводиться систематично звітуватись і першому голові Рисвянської сільської ради Антону Радовенчику: за виконання плану лісовивезення, заготівлю сіна для східних областей, збір страхових платежів, поставки хліба, молока, м'ясопродуктів та ін. Варіанти рішень райвиконкому можуть бути тільки такі: попередження, догана, сувора догана, доручення прокурору притягнути до кримінальної відповідальності. Заяви про звільнення не задовольняються, оскільки "причини непереконливі і безпідставні". Від районного радянсько-партійного апарату відповідальним за виконання різноманітних заходів по Рисвянській сільській раді, як правило, назначається Петро Бобров. У райвиконкомі складаються списки так званих куркульських господарств (де в період німецької окупації чи після звільнення села використовувалась наймана сила), куди записують і рисвянців Степана Демчука та Микиту Луцеюка (Ліціюка). Віднині вони змушені сплачувати підвищений податок.
У цей час у регіоні ще активно діють залишки формувань ОУН-УПА, які користуються підтримкою у місцевих мешканців. Вони розповсюджують листівки, де викладено мету визвольної боротьби: "Ми боремось з ними тому, що вони з України зробили московську колонію; тому, що нищать нашу окремішність політичну й духовну; тому, що голодом, в'язницями й висилками на каторжні роботи масово винищують український народ фізично; тому, що нечуваним господарським визиском довели Україну до зубожіння... Ми переможемо, бо боремось за справедливу справу!"
Для боротьби із "бандформуваннями" навколо Рисвянки і Цецилівки (тут мешкали, переважно, недавно переселені рисвянці) відповідними органами спеціально виділено загін під командуванням Лупандіна (за деякими документами він значиться як Лупанін). " Стрибки" постійно проводять акції і облави. Голову сільської ради Антона Радовенчика, який на вимогу повстанців змушений був виділити 10 підвід, у районному відділі НКВС довго і сильно били, після чого той помер. Очевидці пам'ятають, як у жнивну пору між Рисвянкою і Цецилівкою у скирті заховались від облави 8 повстанців. Ніхто із селян їх не видав. "Стрибки" навіть всовували довгі прути з гострими піками у солому, поранили одного хлопця, але повстанців не знайшли. Розлючені пішли у Рисвянку і вбили Олексія Радовенчика.
Поряд із дійсними повстанськими загонами діють і угруповання лже-повстанців, сформовані спеціально органами МДБ для дискредитації і підриву національно-патріотичного руху, які проводили провокації і злодіяння серед місцевого населення. Українські історики у Державному архіві Російської Федерації виявили документи (фонд 9478), за якими у 1945 році на Рівненщині у складі 49 спецгруп МДБ діяло 905 переодягнутих бойовиків, а на територіях Волинської, Львівської, Чернівецької, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської областей (тобто, на решті території Західної України) загалом - 107 спецгруп і 883 бойовики. Цифри красномовно свідчать, що національно-визвольна боротьба саме на Рівненщині викликала у Москви найбільше занепокоєння.
Яків Прокоп'юк (1926 р.н.) розповідає, що поблизу Рисвянки з літака було десантовано спецгрупу, яка під личиною бандерівців проводила криваві акції у навколишніх селах. Приміром, після жорстоких знущань переодягнуті бойовики повісили на стовпі рисвянця Степана Прокоп'юка. Служби безпеки УПА намагались виявити провокаторів і зрадників. Такі люди підлягали смертній карі. Заборонялося налагоджувати дружні стосунки із "совітами". Односельці пригадують такий випадок. У рисвянському лісі протягом 3 місяців перебували радянські солдати, які завели знайомство з деякими дівчатами. Через певний час від одного з них на ім'я Катерини Радовенчик було надіслано лист, який попав у руки повстанців. Від смертного вироку дівчину врятувала мати, яка ледве впросила рідного брата, окружного зверхника УПА Андрія Пашковця (пс. "Кнопка", народився у Полівцях) цього не робити. Катерину Радовенчик було наголо обстрижено. У ті часи це вважалося великою ганьбою.
Останній бій у лісі провів сотенний УПА рисвянець Йосип Жук (пс. "Бурун"). Тут його було контужено, схоплено, засуджено і відправлено у Воркуту на 25 років. Тепло про Йосипа відгукуються старожили Берестовця: " ...Німці примусили селян протягом 2 тижнів вздовж дороги копати глибокі канави. Коли туди з метою розправи почали зганяти людей, "Бурун" організував засідку. За командою повстанців захоплені попадали на землю. Під перехресним вогнем із 4 кулеметів частину німців було знищено, інші повтікали. Людей було врятовано. У цей час інші повстанці із цієї ж групи в сусідньому селі Іваничах встигли загасити церкву, яку загарбники хотіли спалити..."
Поблизу Воронова у нерівному бою загинули повстанці Сергій Андрійчук, Павло Дмитрук, Іван Осипчук (перший), Андрій Остапчук, Кирило Поліщук, Роман Радовенчик. На тучинському майдані було повішено Федора Осипчука. У дубенській тюрмі після жорстоких катувань розстріляно Гаврила Жука та Івана Осипчука (другого). У різних місцях від рук енкаведистів і емдебістів загинули також Іван, Олена і Петро Жуки, Олексій Ліціюк, Опанас Микитюк, Ананій, Андрій, Петро і Пилип Радовенчики. На хуторі Кути-Залісся у криївці відомих в окрузі своїми націоналістичними переконаннями братів Горбових було схоплено і засуджено до концтаборів Андрія Микитюка. У різні роки засуджено також Дмитра Жука, Михайла і Сергія Ліціюків, Йосипа Мельника, Івана Радовенчика.
Оксентій Жук (1899 р.н.) при поверненні додому розповідав односельцям, що у бойових сутичках стріляв із заплющеними очима і молив бога, щоб його кулі нікого не вбили. До призваних із Західної України на фронті ставилися насторожено, називали бандерівцями, тому він записався як Жуков і носив прізвище відомого радянського воєначальника. Оскільки Оксентій уже був поважного віку, то на фронті його шанобливо кликали "дєдушка Жуков". Після повернення додому він знову перейшов на прізвище Жук.
Багато рисвянців на фронті загинули або пропали безвісти: Феодосій Жук, Степан Мельничук, Адам Осипчук, Купрій Остапчук, Уліян Прокоп'юк, Павло Радовенчик та ін.
Іван Осипчук (1922 р.н.) пригадує, що читав лист Максима Осипчука Сергію Андрійчуку зі словами стосовно "совітів": "...ти їх, Сергійку, добряче молоти, бомби ще більше, і за мене...". Більше листів від Максима у Рисвянку не надходило. Спрацювала цензура. Максим Осипчук загинув у застінках НКВС.
У березні 1944 року через Рисвянку у напрямку Костополя пройшов великий обоз УПА із блакитно-жовтим прапором попереду. Місцеві мешканці спостерігали за ним із вікон своїх осель. Повстанців було досить багато, одні йшли пішки, інші - їхали на підводах чи верхи на конях. Чоловіків-рисвянців забирали їздовими. Був серед них і Кирило Радовенчик, за словами якого у Костопіль із Рисвянки і навколишніх сіл тоді приїхало близько 500 фурманок із повстанцями, зброєю, провіантом.
Є відомості, що у 1944 році в урочищі "Рисвянецьке" довгий час перебував курінь УПА, яким командував Володимир Кобринович із Антонівки (пс. "Сівач").
Починати не зовсім мирне життя доводилось у надзвичайно важких умовах. Майже всі рисвянці перехворіли тифом, було багато померлих (Володимир Воронко, Феодосія Жебровська, Микола Пивоварчук (другий) та ін.). Змучених війною і виснажених труднощами селян обкладали надмірними податками, ще й примусово відбирали худобу, зібраний врожай, проводили арешти і висилали далеко за межі України. У березні 1944 року був виданий наказ НКВС СРСР: "Направлення на заслання членів сімей оунівців і повстанців проводити ... не чекаючи одержання рішення Особливої наради." У другій половині 40-х років було заарештовано й засуджено до концтаборів або вивезено на спецпоселення зв'язкових УПА Антоніну Жук (перша рисвянська листоноша), Варвару Жук із 7-річною дочкою Ганною, Феодосію Остапчук, Єлизавету Радовенчик, за співпрацю із повстанцями - Гриця Радовенчика, Кирила Якимчука, сім'ю Овсія Микитюка.
Аби прогодувати свої сім'ї і уникнути призову у радянську армію (УПА перешкоджала мобілізації), чимало рисвянців переховувались у криївках, а згодом, після застосованих у Тучині органами НКВС "фізичних заходів впливу", змушені були працювати на торфорозробках, що проводилися східніше села (Яків Жук, Данило Ліціюк, Іван і Петро Остапчуки, Яків Прокоп'юк та ін.). Така робота давала тимчасову відстрочку. "Обробка" у райвідділі НКВС була настільки жорстокою, що невдовзі після неї брати Остапчуки помирають.
Особливо трагічними були 1946-1947 р.р., коли внаслідок несприятливих погодних умов і пограбувань влади у селах не було хліба, люди голодували. Коней приходилось годувати соломою 5-річної давності. Населення не мало паспортів, йому заборонялось без дозволу покидати місця свого проживання. Додавали батькам клопотів і діти, які зачіпали залишені після війни боєприпаси і користувались вогнепальною зброєю.
В цей час у Рисвянку в пошуках харчів і роботи приходить з Житомирщини колишній фронтовик Михайло Заблоцький (1924 р.н.). За його словами, там становище було ще гірше, люди помирали з голоду. У Рисвянці він одружується і залишається жити.
До Тучинського райвиконкому доводиться прийняте вищими органами рішення про відведення частини земель, які перебувають у його підпорядкуванні, під військовий полігон. 19 січня 1947 року, заслухавши виступ полковника Чевгуса, він приймає постанову: "Землі, які належать Тучинському району північніше лінії Матіївка - Жалянка - колонія Амелин і північно- західніше лінії висоти 207,2 - 196,9 від 175,8, південніше окраїни лісу, що північніше висоти 188,4, для сільського господарства непридатні і малозаселені хутірською системою. Виконком не заперечує проти відчуження цих земель під військові табори."
Згідно з цим рішенням Тучинський район повинен виділити 16300 га землі, для цього потрібно 5 сільських рад із 525 дворами переселити на нове місце проживання. Для компенсації відведеної землі райвиконком міг виділити тільки 550 га для розміщення на ній в різних селах 112 господарств.
Тому 4 березня 1947 року на засіданні приймається рішення: "Інші 413 дворів із площею 2012 га виконком райради забезпечити не може, у зв'язку з чим просить облвиконком надати для компенсації за відчужену в селян землю відповідну площу в інших районах або землі Шубківського бурякорадгоспу (третього відділення), який знаходиться на території Тучинського району і недостатньо використовує свої землі. За нанесений селянам збиток у зв'язку з переселенням необхідно надати одноразову допомогу із наступного розрахунку: на перенесення хати - 7000 крб, хліва - 1500 крб, школи - 25000 крб. Доручити т.т. Повару і Климчуку запланувати переселення наступним чином: із 112 господарств Річиці 50 господарств - в Річицю; 17 господарств Криничок - в Кринички; Кути - Залісся, Цецилівку, Бугрин-Майдан - в Пустомити, Воронів, Малатин; Котів, Рисвянку, Антонівку і решту дворів Річиці із загальною площею орної землі 1099 га - на землі третього відділення Шубківського бурякорадгоспу площею 1315 га або переселити в інші райони".
Місцевих жителів попереджують про прийняте рішення створення військового полігону і переселення навколишніх сіл та хуторів. Селяни не погоджувались, але їхні бажання, звісно, до уваги не брались. Починається поступове виселення людей. До Рисвянки черга поки що не доходить, життя йде своїм звичаєм.
Діти навчаються в початковій сільській школі, де в середині 40-х років, за словами старожилів, працюють Олевський, Писанка, Фесенко, а з 1947 року - три Марії: Прокоп'юк (завідувач), Бодай і Сотник. У школі розміщується і хата-читальня, першим бібліотекарем якої була Катерина Романенко. У хаті Семена Радовенчика працює невелика крамничка.
У районі, як і всюди в країні, всі заходи і роботи мають статус "важливих державних справ", за виконання яких персональну відповідальнісь повинні нести конкретні особи. Особливо часто з цього приводу до райвиконкому викликаються голови сільських рад. Доводиться систематично звітуватись і першому голові Рисвянської сільської ради Антону Радовенчику: за виконання плану лісовивезення, заготівлю сіна для східних областей, збір страхових платежів, поставки хліба, молока, м'ясопродуктів та ін. Варіанти рішень райвиконкому можуть бути тільки такі: попередження, догана, сувора догана, доручення прокурору притягнути до кримінальної відповідальності. Заяви про звільнення не задовольняються, оскільки "причини непереконливі і безпідставні". Від районного радянсько-партійного апарату відповідальним за виконання різноманітних заходів по Рисвянській сільській раді, як правило, назначається Петро Бобров. У райвиконкомі складаються списки так званих куркульських господарств (де в період німецької окупації чи після звільнення села використовувалась наймана сила), куди записують і рисвянців Степана Демчука та Микиту Луцеюка (Ліціюка). Віднині вони змушені сплачувати підвищений податок.
У цей час у регіоні ще активно діють залишки формувань ОУН-УПА, які користуються підтримкою у місцевих мешканців. Вони розповсюджують листівки, де викладено мету визвольної боротьби: "Ми боремось з ними тому, що вони з України зробили московську колонію; тому, що нищать нашу окремішність політичну й духовну; тому, що голодом, в'язницями й висилками на каторжні роботи масово винищують український народ фізично; тому, що нечуваним господарським визиском довели Україну до зубожіння... Ми переможемо, бо боремось за справедливу справу!"
Для боротьби із "бандформуваннями" навколо Рисвянки і Цецилівки (тут мешкали, переважно, недавно переселені рисвянці) відповідними органами спеціально виділено загін під командуванням Лупандіна (за деякими документами він значиться як Лупанін). " Стрибки" постійно проводять акції і облави. Голову сільської ради Антона Радовенчика, який на вимогу повстанців змушений був виділити 10 підвід, у районному відділі НКВС довго і сильно били, після чого той помер. Очевидці пам'ятають, як у жнивну пору між Рисвянкою і Цецилівкою у скирті заховались від облави 8 повстанців. Ніхто із селян їх не видав. "Стрибки" навіть всовували довгі прути з гострими піками у солому, поранили одного хлопця, але повстанців не знайшли. Розлючені пішли у Рисвянку і вбили Олексія Радовенчика.
Поряд із дійсними повстанськими загонами діють і угруповання лже-повстанців, сформовані спеціально органами МДБ для дискредитації і підриву національно-патріотичного руху, які проводили провокації і злодіяння серед місцевого населення. Українські історики у Державному архіві Російської Федерації виявили документи (фонд 9478), за якими у 1945 році на Рівненщині у складі 49 спецгруп МДБ діяло 905 переодягнутих бойовиків, а на територіях Волинської, Львівської, Чернівецької, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської областей (тобто, на решті території Західної України) загалом - 107 спецгруп і 883 бойовики. Цифри красномовно свідчать, що національно-визвольна боротьба саме на Рівненщині викликала у Москви найбільше занепокоєння.
Яків Прокоп'юк (1926 р.н.) розповідає, що поблизу Рисвянки з літака було десантовано спецгрупу, яка під личиною бандерівців проводила криваві акції у навколишніх селах. Приміром, після жорстоких знущань переодягнуті бойовики повісили на стовпі рисвянця Степана Прокоп'юка. Служби безпеки УПА намагались виявити провокаторів і зрадників. Такі люди підлягали смертній карі. Заборонялося налагоджувати дружні стосунки із "совітами". Односельці пригадують такий випадок. У рисвянському лісі протягом 3 місяців перебували радянські солдати, які завели знайомство з деякими дівчатами. Через певний час від одного з них на ім'я Катерини Радовенчик було надіслано лист, який попав у руки повстанців. Від смертного вироку дівчину врятувала мати, яка ледве впросила рідного брата, окружного зверхника УПА Андрія Пашковця (пс. "Кнопка", народився у Полівцях) цього не робити. Катерину Радовенчик було наголо обстрижено. У ті часи це вважалося великою ганьбою.
Останній бій у лісі провів сотенний УПА рисвянець Йосип Жук (пс. "Бурун"). Тут його було контужено, схоплено, засуджено і відправлено у Воркуту на 25 років. Тепло про Йосипа відгукуються старожили Берестовця: " ...Німці примусили селян протягом 2 тижнів вздовж дороги копати глибокі канави. Коли туди з метою розправи почали зганяти людей, "Бурун" організував засідку. За командою повстанців захоплені попадали на землю. Під перехресним вогнем із 4 кулеметів частину німців було знищено, інші повтікали. Людей було врятовано. У цей час інші повстанці із цієї ж групи в сусідньому селі Іваничах встигли загасити церкву, яку загарбники хотіли спалити..."
Поблизу Воронова у нерівному бою загинули повстанці Сергій Андрійчук, Павло Дмитрук, Іван Осипчук (перший), Андрій Остапчук, Кирило Поліщук, Роман Радовенчик. На тучинському майдані було повішено Федора Осипчука. У дубенській тюрмі після жорстоких катувань розстріляно Гаврила Жука та Івана Осипчука (другого). У різних місцях від рук енкаведистів і емдебістів загинули також Іван, Олена і Петро Жуки, Олексій Ліціюк, Опанас Микитюк, Ананій, Андрій, Петро і Пилип Радовенчики. На хуторі Кути-Залісся у криївці відомих в окрузі своїми націоналістичними переконаннями братів Горбових було схоплено і засуджено до концтаборів Андрія Микитюка. У різні роки засуджено також Дмитра Жука, Михайла і Сергія Ліціюків, Йосипа Мельника, Івана Радовенчика.