01/31/2004 | tomy cho

Влада


Тема тижня


принт версiя
лист автору
надіслати другу
обговорити


АНТИГАЗЕТИЗМ ПРОТИ АНТИСЕМІТИЗМУ

Ольга ДМИТРИЧЕВА


Історично склалося: у Росії тестом на демократію служить українське питання, в Україні — єврейське. І якщо кілька днів тому щодо цього можна було спробувати подискутувати, то після рішення, ухваленого минулої середи Шевченківським районним судом міста Києва, вищенаведене твердження здається аксіомою. Оскільки на одну шальку терезів покладено газету (авторитетне, опозиційне, наймасовіше з усіх українських громадсько-політичних газет видання — «Сільські вісті»), а на другу — принципову позицію з приводу махрового антисемітизму, який ця газета виявила у своїх публікаціях.

Неприємності в «Сільських вістей» почалися не вчора. Відому своєю опозиційністю до влади та близькістю до Соціалістичної партії газету неодноразово намагалися знищити, накладаючи на неї непомірні податкові штрафи, арештовуючи рахунки та створюючи безліч інших перешкод на шляху до півмільйонного загону вірних читачів. Але їй удалося вистояти. Для того, щоб на початку нинішнього року — року виборів — бути закритою. Закритою, якщо розібратися в суті питання, з власної вини. Кому, як не виданню, що пройшло сувору школу виживання в умовах пресингу з боку влади та її вірних слуг, потрібно було дотримуватися суворих заходів безпеки. Адже будь-якою помилкою могли скористатися для чергової атаки на газету. Це тепер керівництво «Сільських вістей» б’є на сполох із приводу того, що сільський електорат, який і так одержував мінімум правдивої інформації про події в країні, втратив останній інформаційний пайок. Але ж про це можна й потрібно було подумати раніше. До того, як вирішили надати свої шпальти авторові вельми сумнівних навколонаукових розвідок, за публікування яких газету обвинуватили в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі.

За ідеєю, від явно антисемітських опусів «Сільські вісті» мали відмовитися якщо не з огиди, то хоча б із відчуття самозбереження. Але чомусь не визнали за потрібне зробити це. Більше того, після першого матеріалу, що викликав хвилю обурення майже в усіх представників вітчизняної інтелігенції, газета не покаялася й не відступила, а «зарядила» ще одну поганку. І цим поставила в незручне становище опозицію, змушену захищати засуджену до закриття газету, замовчуючи причини судового рішення і, таким чином, виявляючи солідарність із усіма антиєврейськими виступами в «Сільських вістях».

Представники всіх трьох опозиційних політичних сил — СПУ, БЮТ і «Нашої України» — гнівно засудили «сплановану провокацію адміністрації Президента проти мас-медіа», розцінивши рішення суду як політичне замовлення влади. «ДТ» вирішило поставити кілька запитань із цього приводу безпосередньому «виконавцю» «замовлення» судді Шевченківського суду Ірині Саприкіній.

— Ірино Валентинівно, ви стали суддею, яка вперше в Україні ухвалила рішення про закриття газети. Чим ви керувалися при цьому?

— Це справді відбувається вперше. І керувалася я виключно законом. При цьому використовувала як законодавство України, так і міжнародне право: Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Декларацію про захист прав людини, міжнародні пакти й інші документи. Рішення цілком відповідає нормам Конституції України, закону про друковані засоби масової інформації, закону про інформацію, закону про національні меншини.

— А чи не можна було застосувати не настільки радикальний захід, як закриття, зобов’язавши видання, скажімо, опублікувати протилежну точку зору, попросити вибачення чи сплатити штраф?

— Ні, не можна. Річ у тому, що законодавець дуже жорстко підійшов до вирішення саме цього питання. Взагалі, я здивована, чому журналісти звертаються до мене з цим запитанням. Адже йдеться про закон, який регламентує їхню діяльність, діяльність друкованих ЗМІ. А точніше, про 18-ту статтю Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У ній немає ніякої альтернативи, не передбачено ніяких «попередити», «зобов’язати» тощо. Дуже сувора стаття, дуже сувора санкція: «Суд припиняє вихід видання у разі порушення частини 1 статті 3 цього закону». У статті 3 записано, що друковані ЗМІ не можуть використовуватися, крім іншого, для розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі. Ніяких інших засобів впливу на видання в таких випадках законом не передбачено.

— Ви, ясна річ, передбачали реакцію на ваше рішення з боку опозиційних політиків, оскільки навряд чи не знали, яке місце займають «Сільські вісті» на вітчизняному інформаційному полі. Тепер вас обвинувачують у тому, що ви виконували політичне замовлення влади. Отже, ви свідомо викликали на себе вогонь. Було заради чого?

— Я не буду клястися й божитися, але людина я чесна. І, поклавши руку на серце, дивлячись вам у вічі, я можу заявити: жодного дзвінка згори з проханням, вимогою чи наказом закрити «Сільські вісті» не було. Можливо, влада чекала чогось подібного. Я не знаю. На цю тему в мене ніколи ні з ким не було розмови. Та якщо навіть, як стверджують окремі політики, це було зроблено для того, щоб закрити газету, то зроблено не судом, а самою газетою: вони підставилися. Скажімо, людина хоче потрапити у в’язницю. Вона розбиває вітрину магазину й намагається його пограбувати. А потім виявляється, що вона дисидент. Але це ж не причина не судити її за пограбування! Так само й тут. Газета справді опублікувала вкрай антисемітську статтю. А якщо ми йдемо в Європу і намагаємося долучитися до цивілізованого співтовариства, то такі речі неприпустимі.

— Але керівництво газети стверджує, що це були рекламні матеріали, за зміст яких редакція відповідальності не несе.

— Цьому є конкретна оцінка в судовому рішенні. Тобто суд не залишив без уваги їхнє заперечення на цю тему. Ніякої реклами не було. Не було жодної виноски, у якій би зазначалося, що це реклама. Те, що редакція взяла певні зобов’язання перед певними замовниками стосовно публікації цих статей...

— А вона надала суду документальні підтвердження цього?

— Так, це документально оформлено. Було прохання надрукувати цю статтю, була оплата. Але ніде в самій газеті не було зазначено, що це реклама. А що рекламувати? Книжку, витяги з якої лягли в основу статті, видано вже давно. Що її рекламувати?

— А якби поруч зі статтею була позначка «На правах реклами», це змінювало б суть справи?

— Це вирішував би суд. Коли ви починаєте зі слів «якби...», то виводите мене за рамки правового поля, а я не хочу вести розмову за його межами. Потрібно розглядати тільки конкретний випадок.

— Які були аргументи адвокатів відповідачів?

— Вони будували свій захист на основі того, що в нас існує свобода слова, свобода висловлення своїх поглядів тощо. Але суд не прийняв позицію відповідачів, пославшись при цьому на практику Європейського суду. А вона надає державним органам право ширшої оцінки при розгляді питання про обмеження свободи висловлення поглядів, коли це стосується коментарів, які підбурюють людей до насильства проти якоїсь частини населення. Крім того, представники газети стверджували, що в такий спосіб хотіли розгорнути дискусію, що так само не було сприйнято судом. Про посилання на те, що це були рекламні матеріали, ми вже говорили.

Суд також узяв до уваги позицію відповідачів, представник яких заявив, що редакція має намір і далі публікувати такі матеріали, що вона поділяє точку зору автора статей і пишається тим, що розмістила їх на своїх шпальтах. А сам автор статей Яременко заявив, що продовжує готувати матеріали на ту саму тему.

— Наскільки мені відомо, вам не раз доводилося вести судові процеси, пов’язані зі ЗМІ. Чи були у вашій судовій практиці випадки тиску на вас із боку влади?

— Та ні, не пригадую. Високі посадові особи, котрі були на той момент при владі, у справах, які я вела, не проходили. Сторонами у справі в моїй практиці частіше проходили вже відставні посадові особи. Такі, як, приміром, Павло Лазаренко, що подав позов до газети «Україна молода», коли вже не був прем’єр-міністром. І суд виніс рішення на його користь. Напередодні виборів був позов Олександра Мороза до «Комсомольской правды» в Украине». Суд і в цьому випадку захистив позивача. Був позов Леоніда Косаківського, на той час уже не мера. Результат такий самий... До речі, приклад рішення щодо «Сільських вістей» — доказ того, що закон аполітичний. І суд аполітичний. Ми не маємо права враховувати політичну ситуацію. Це заборонено Конституцією і законами. Це фактично визнали й представники відповідачів: вони звернулися до суду з проханням при ухваленні рішення керуватися не законом, а мудрістю. Вони зрозуміли, що закон проти них.

— Уся ця історія відбувається в рік виборів, коли політизація суспільства сягає максимального рівня. А тут ідеться не мало й не багато — про закриття опозиційного видання з півмільйонним тиражем і постійною читацькою аудиторією, яка збереглася ще з радянських часів. Чи не боїтеся ви, що ваше рішення послужить благодатним грунтом для поширення антисемітизму в середовищі читачів «Сільських вістей»?

— Ну, висловлювати міркування стосовно якихось гіпотетичних ситуацій я вважаю для себе несолідним. Свої плоди антисемітизм приносить уже довгі роки. Врожайність його залежить від аудиторії, на яку розраховані такі висловлювання й заклики, на рівень її освіченості, моральності й чистоплотності. Якщо людина цивілізована, вихована, культурна, у її душі ніколи не проросте нічого схожого. А якщо вона має певні упередження, то її не важко «запалити» певного штибу промовами. Антисемітизм своїм корінням заглиблюється на багато століть у людську історію, тож одне судове рішення погоди тут не зробить. Головне, чим я керувалася, — це прагненням показати, що є право, є закон, що засоби масової інформації повинні цей закон виконувати. І якщо встановлено санкції, навіть найсуворіші, вони повинні застосовуватися до кожного, хто закон порушив: чи то видання з величезним рейтингом, чи взагалі без нього. У законі це не визначено. До речі, я вважаю: якщо антизаконні публікації дозволяє собі видання з високим рейтингом, це робить ситуацію ще гіршою. Коли розглядається справа про захист честі й гідності, то враховується тираж газети, оскільки при цьому важливо, наскільки широке коло читачів стало споживачами цієї інформації.

Знаєте, що мене вражає? Що резонанс і галас навколо цієї справи зчинився лише тепер, коли ухвалено рішення про закриття газети. До цього представники преси, та й політичних кіл, не вельмидуже цікавилися процесом. Я, як уже йшлося, вела чимало справ, пов’язаних із мас-медіа. І майже завжди в залі суду було повно преси, яка широко висвітлювала події. Причому це були процеси, присвячені значно менш актуальним і резонансним темам. А саме в останньому випадку всього цього не було. Я думаю, якби ви були присутні в залі, то мали б набагато менше запитань до мене.

Слід зазначити, що в рішенні суду у справі про закриття «Сільських вістей» ідеться про те, що на це рішення протягом місяця може бути подана апеляційна скарга у відповідний суд міста Києва. Тож газета має часовий люфт принаймні до президентських виборів: місяць на підготовку апеляції, місяців зо два на її розгляд, потім, якщо рішення буде не на користь видання, можна звертатись у Верховний суд України й чекати закінчення розгляду там ще близько півроку. Весь цей час газета ще виходитиме, а її керівництво встигне добряче пометикувати над планом її порятунку. Юрист «ДТ» Валерій Федорченко не повністю поділяє принципи й підходи Ірини Саприкіної до вирішення цього правового конфлікту. Він вважає, що суд, куди звернулися з позовом проти «Сільських вістей», міг би відмовити в його розгляді до рішення слідчих органів про можливість притягнення посадових осіб газети до кримінальної відповідальності за статтею 161 Кримінального кодексу України. Відповідно до цієї статті, в якій ідеться про порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної належності або ставлення до релігії, свідомі дії, спрямовані на розпалювання національної, расової або релігійної ворожнечі караються штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів, або виправними роботами на термін до двох років, або обмеженням волі на термін до п’яти років із позбавленням права обіймати певні посади терміном до трьох років. Тож за бажання можна ставити питання про порушення кримінальної справи за вказаною статтею КК, провести за нею повноцінне досудове слідство й уже на основі його висновків дійти рішення про винність автора статті та посадових осіб газети в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Тоді сама газета виводиться з-під удару, і в неї, на думку В.Федорченка, можуть з’явитися аргументи, які спростовують рішення судді Саприкіної.

Ось тільки самим фізичним виживанням тут, мабуть, не обмежитися. Шановне видання, що має унікальну за своїми обсягами двомільйонну аудиторію (з урахуванням того, що кожен примірник читає в середньому четверо людей), зробило вчинок, який викликає огиду в кожної порядної людини. Тож йому необхідна й моральна реанімація: покаяння. У такому разі захищати газету буде легше. І не доведеться співчувати опозиції, яка сьогодні потрапила в пастку: адже знайдеться чимало представників влади та її PR-агентів на Заході, готових із задоволенням продемонструвати владі та громадським організаціям цивілізованих країн переклади статей Яременка й захисні відозви «Нашої України» та соціалістів. Прагнення опозиції захистити «Сільські вісті» зрозуміле. Але незрозуміла відсутність у їхніх заявах заклику до газети попросити вибачення за публікацію таких матеріалів. До речі, не цілком зрозуміло, хто писав заяву прес-служби Віктора Ющенка, у якій закриття газети чомусь прив’язане до підступних планів влади щодо політреформи. Прес-секретар лідера «НУ» Ірина Геращенко про цю заяву вперше почула від нас...

Якщо ж рішення Шевченківського районного суду міста Києва набере законної сили, у судовій практиці з’явиться небезпечний прецедент. Будь-яка зацікавлена особа зможе звернутися в суд не для захисту честі, гідності й ділової репутації, як передбачено відповідними статтями Цивільного кодексу України, а подасть позов за прикладом Антифашистського комітету про закриття будь-якого друкованого ЗМІ. Стаття 3 закону про друковані ЗМІ та стаття 46 закону про інформацію повною мірою дозволяють їм учинити саме так. Крім того, слід пам’ятати: закриття «Сільських вістей» зіграє на руку тим, хто писав у них про «різні єврейські інсинуації», «жидівські фізіономії», «партію обрізаних» і «єврейські штучки», і викличе хвилю антисемітизму серед широких мас українських селян. Ось закриють газету, і хто тоді пояснить її читачам, що жалюгідним станом своїх гаманців вони зобов’язані не тільки «медведчукам, суркісам, рабіновичам та пінчукам», а й бакаям, лазаренкам, кучмам та януковичам?

Газета «Сільські вісті» повинна вижити. Оскільки її читають три покоління жителів України, оскільки вона має свій почерк і свою позицію, оскільки її роль у передвиборній кампанії важлива. І якщо газета виборе право на нове життя, то в ньому вона муситиме добряче запам’ятати, що свобода одного видання може закінчитися там, де починається обмеження свободи однієї з націй.