МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

БУЗИНОВИЙ ДИСКУРС. Інтернетмеццо

05/07/2004 | Жан Коцький
Жан Коцький

БУЗИНОВИЙ ДИСКУРС
Інтернетмеццо

Інтернет-сайт “КОЛІЗЕЙ”
Культурологічний часопис для користувачів України і усього світу
Електронна адреса:
http://www.kolizej.com.ua
Електронна пошта (E-mail): officce@kolizej.net
Адміністратор: Жан Коцький
Модератор: Зіновій Горинич
Дизайнер: Іван Гог
За підтримки Міжнародної неурядової організації “Місія без кордонів”
та на благодійні внески віруючих Церкви христововірів

E n t e r

ЗВЕРНЕННЯ ДО КОРИСТУВАЧІВ
Ясновельможна громадо!
Кажуть, що постмодерністський метод себе вичерпав; за словами Нобелівського призера Мілоша Формана, постмодернізм нічого наразі, крім ексгібіціонізму (до речі, адміністрація інтернет-сайту “Тирло” володіє гарним анекдотом про ексгібіціонізм), продемонструвати не може, і, як наслідок, світова культура зайшла в глухий кут. Лідери постмодернізму, які, власне, спільно з тими мистцями, які йшли за ними, і тими прихильниками, які дружно прошкували за мистцями слід у слід, завели і світову культуру, і разом з нею певну частину світової спільноти (насамперед, християнську, якимсь чином буддистську), у пастку. Тепер їм нічого не залишається, як озиратися вусібіч і плекати надію, що десь є вихід.
Виходу немає, адже постмодернізм – аґресивний напрям, який користується винайденим російськими і американськими вояками методом крапочного бомбардування віялом (відповідно – Чечня, Сербія, Ірак), чи, правильніше, російські і американські вояки запозичили в адептів постмодернізму метод бомбардування віялом. Він знищує все, що не вкладається в його прокрустові канони постестетики та необхідного філософського дискурсу. Позаду - руїни, попереду – глуха стіна. Насамперед в свідомості і підсвідомості постмодерністських зомбі, тому що, як визначено художнім дослідженням естетики попередників постмодернізму, розруха починається в голові.
Катастрофа очевидна, бо усе на світі суєта суєт і всіляка суєта. Вічні тільки Бог, Душа і Мистецтво. Мистецтво є засобом творення і тяглості цього світу у часі і просторі. Тільки завдяки мистцеві реальні чи уявні події стають надбанням людської спільноти, історії, цивілізації. І ніяких шукачів скарбів улісів чи завойовників македонських, які б карколомні пригоди вони не скоювали, князів ярославів чи царів іванів, якими б мудрими чи лютими вони не були, повстанців кармелюків чи імператорів наполеонів, чи чапаєвих, щорсів, ленінів, сталінів тощо (і так до безкінечності), ніхто б і ніколи не знав (які б величезні за масштабами подвиги чи злочини вони не творили), якби їх діяння не стали у потрібний момент предметом уваги мистця (письменника, літописця, художника, композитора тощо), його методу і дискурсу. І тільки таким чином їх постаті і діла стають безсмертними.
Але наразі цей дискурс викликає тривогу, бо під загрозою опинився один із компонентів вказаної тріади.
Ще двадцять років тому друг генерала Служби безпеки України Олександра Бєлова, точніше, чоловік подруги генерала Служби безпеки України Олександра Бєлова, видатний американський аналітик Семюел Гантінгтон, дружина якого настільки молодша від свого чоловіка, наскільки старша від свого чоловіка дружина Бєлова, зпроґнозував антигоністичні викиди протистояння цивілізацій, як онтологічний дискурс діалектики світового розвитку у занепад, та визначивши подальший планетарний поступ, як постмодерністський.
Кажуть, що саме Олександр Бєлов підштовхнув Гантінгтона написати ту фундаментальну розвідку, яка стала програмою діяльності Аль-Каїди, і сам Олександр Бєлов, будучи ще в званні капітана КҐБ, в той час, коли він ще не захоплювався зимовою риболовлею і ще не мав пса породи такса на прізвисько Чахлик Невмирущий, відредагував рукопис і рекомендував його до видання в Злучених Стейтах Америки (вудку сіпалку і пса таксу генерал СБУ Олександр Бєлов придбав потім).
Згодом, виступаючи у Києві з лекцією у Національному інституті стратегічних досліджень, що на вулиці Академіка Пиріжкова неподалік від станції метро “Університет Драгоманова”, Семюел Гантінгтон щиро розказав про всі ці подробиці творення і видання своєї знаменитої книги, а чарівна його жінка (здається, тезка дружини президента ЗСА Роналда Рейгана) підтвердила показання свого чоловіка.
Дебатуючи, генерал СБУ Олександр Бєлов сказав: “Ми удвох із Семом зробили більше, аніж удвох Карл Маркс і Фрідріх Енґельс, можливо, ще й тому, що ролі дружин цих двох чоловіків, їхні перехресні впливи на творчість двох гігантських мислителів ХІХ сторіччя тоді були трохи інакшими, аніж у нашій ситуації”.
Один із присутніх науковців, який, певно, диспотизував Фукуямі і опонував Гангтінгтону, намагався у своєму виступі скритикувати керівництво Національного інституту стратегічних досліджень за те, що воно нібито недостатньо приділяє увагу науковим працям контраверзійного американського політолога японського походження, на що Гантінгтон різко зауважив двостопним ямбом: “Фудзіяма – не Ай-Петрі, Фукуяма – не Бєлов”. На тому дискусія і припинилась.
Бєлов і Гантінгтон тоді ж стали призерами Національної української премії імені Володимира Горбуліна у галузі глобальної безпеки, позаторік висунуті на здобуття Нобелівського призу і поставлені у чергу, чекаючи результатів виборів у вільному Іраку (вибори в Сербії і Чечні вже на їх користь відбулися).
Застереження лавреата Національної української премії імені Володимира Горбуліна у галузі глобальної безпеки Семюела Гантінгтона виявились не фантастикою; це ми можемо бачити на результатах діяльності Аль-Каїди та на прикладі дискусій, що ведуться юзерами (тобто користувачами) в Інтернеті, на чатах і форумах, зокрема, на сайті “Колізей”, створеного за сприянням Міжнародної неурядової організації “Місія без кордонів” та на благодійні внески віруючих Церкви христововірів.
Напевне, щось езотерично привабливе є у цьому фундаментально прадавньому слові – “КОЛІЗЕЙ”, позаяк, саме сторінки Вільного форуму культурологічного сайту “Колізей.com.ua” у концентрованому вигляді віддзеркалюють найгостріші проблеми, що постали перед світовою спільнотою, і не тільки в царині культури (чи посткультури).
Ми відчуваємо, як на сайті суггестується критична маса інформації, що може надати потужний поштовх для розвитку цивілізації чи, навпаки, стати детонатором новітнього, типу нуклеарного, апокаліптичного вибуху (згадаймо Гіросиму і Чорнобиль) і знищити планету, яку колись теплими руками обіймав модерний письменник пілот Антуан де Сент-Екзюпері.
Інтернет якось паралельно розвивався пообіч постмодернізму. Чи був якийсь суттєвий обопільний вплив, це мусять визначити дослідники aposteori. Але менеджери, які професійно спеціалізуються у галузі інформаційних технологій, можуть apriori запевнити, що Інтернет є надійним прихистком для тих, хто пручається в естетичних путах будь-якого художнього методу: чи такого демократичного, як модернізм, чи такого тоталітарного, як постмодернізм.
Подібного висновку ми дійшли, взявши до уваги лем дрібнісіньку абищицю, частку чи дещицю гігантського інтернетівського масиву – якийсь чи будь-який фраґмент, шмат інформації, думок, суджень, злютованих лише однією назвою форумівської теми. Ми звертаємось до користувачів: уважно і неупереджено вивчіть той чи інший масив інформації у формі конкретних повідомлень (чи меседжів, як кажуть юзери) під конкретною темою обговорення на форумі (словами юзерів, їх називають гілками) і переконаєтесь, що кожна гілка чи майже кожна гілка, ставши соборною, набуває рис окремішнього витвору постпостмодерністського поступу.
Саме так!
Прочитавши відрубно уявний чи конкретний шматок форумівського дискурсу, ви зробите відкриття, що Інтернет – це не тільки засіб споживання інформації і каналізації зв’язків (relations, liaison or communications), але й джерело самоактуалізації кожного, хто відчуває у своєму єстві творчий потяг і потребує відповідної сублімації або ж надкомпенсату, зрозуміло, що в евентуальному значенні (хоча бувають і в практичному, див. інструкції з виготовлення вибухових пристроїв).
Його цінність полягає не тільки в тому, що автору (юзеру) не потрібно якогось тривалого часу, довгих і спопеляючих душу і нерви очікувань, доки можна наочно побачити, відчути вислід своїх інтелектуальних чи художніх вправ: навіть такий оперативний засіб масової інформації, як телебачення чи радіо, не може змагатись в швидкості повідомлень з Інтернетом. Свідомо чи не свідомо юзер, сідаючи за клавіатуру персонального компутера (сленґом користувачів інтернету, - “сідаючи на клаву пісюка”) намагається вирватися за межі улаштованої сучасним постмодерністським світом ідеології, яку втілено методами бомбардування віялом, за межі улаштованої ззовні його внутрішньої в’язниці.
Він стає вільним.
Для того, щоб стати вільним, він повинен мати небагато: персональний компутер, пісюк, як кажуть юзери (від скороченого “РС”, англ.), телефонну лінію, модем і пароль доступу. Він сідає на клаву, вмикає пісюк (сленґом користувачів інтернету), крочно наладує необхідний алґоритм і через одну-дві хвилини входить в Галактику під назвою “Інтернет”, яка на перший погляд здається якоюсь ентропійною масою, Хаосом, до якого ще не торкнулась рука Творця, але яка насправді є одним із найвизначніших прикладів структурованості і системності.
Як і увесь наш Божий Світ.
Юзер відшукує потрібний сайт, можливо, це буде наш культурологічний сайт “Тирло.com.ua», відкриває рубрику “Вільний форум”, натискає кнопку “Сформувати повідомлення”, набирає на клавіатурі все те, що його хвилює, ачей що може зацікавити когось, до кого він через комунікації Інтернету звертається: особисто, чи на увесь світовий загал, -перечитує текст, вистрибує із свого фотеля, навприсядки робить декілька вихилясів по кімнаті, наскільки йому дозволяють габарити власного помешкання, задоволено б’є себе в груди: “Геніально, сукин кот!”, - натискує кнопку “Надіслати повідомлення”, і от його витвір, кількоро десятків, чи сотень, чи більше слів, поповнює базу всесвітньої мережі, і з ним вже може ознайомитись і його об’єкт діалогу, і будь-який навігатор, що подорожує стежками і трасами Інтернету, - в якому б закутку планети він не сидів за комп’ютером (пісюком, - сленґом користувачів інтернету), - в Австралії, Бердичеві чи на Марсі.
В такі хвилини юзер відчуває себе Богом.
Ми не сумніваємося в тому, що Творець теж користується Інтернетом і що Інтернет є каналом (моделлю) спілкування людей з Богом: одностороннім (молитва) – для посполитих, двостороннім (творчість) – для геніїв.
Власне, кажучи мовою кібернетики, творчість і є інформаційним зв’язком мистця з Богом.
Проте, здійснивши через Інтернет цілий комплекс глобальних культурологічних і нейролінґвістичних досліджень, ми дійшли до більш широкого узагальнення, яке без перебільшення ми визначаємо як відкриття глобального масштабу. Ми вбачили у світовому поступі новий шлях цивілізаційного розвитку людства, який не суперечить вченню про Деміурга, Творця, про метафізичні засади Світу Божого та діалектику його нескінченності. Вбачений нами на порозі нового тисячоліття принципово (революційно) новий шлях світового проґресу полягає у тому, що наразі вичерпалась розпочата із часу створення Деміургом Світу Божого стадія цивілізаційного розвитку, коли лише Обрані Богом (генії) виконували роль двигуна діалектичного постпоступу.
Чому лише Обрані?
Чому досі світ поділено на пастирів і овець?
Згадаймо біблійний постпостулат про те, що усі рівні перед Господом Богом: і юдей, і еллін (елліни – це ми, українці, згадаймо: “Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак”); а якщо на Землі існує нерівність, не має значення яка – матеріальна чи духовна, то це не за Божим Законом. Так ми думаємо, і це не може піддаватися сумніву.
Серпневі події 1991 року, які нами названі Великою серпневою ліберальною революцією на Спаса (19-24 серпня 1991 року), вивели Україну, осколок колишньої совєтської імперії, злютованої навколо Москви, із глухого кута, в який її завів у складі імперії колишній совєтський режим. Нове утворення, незалежна Україна, пішла у протилежному, поки що реставраційному, напрямі, до 1917 року, саме для того, щоб упершись спиною у вибудований Лютневою буржуазною революцією 1917 року, а потім універсалами УНР підмурівок, швидким кроком наздоганяти інші країни, де впродовж уже більше двохсот років панує капіталізм, ліберальна демократія, свобода слова і художньої творчості. Тому ми б дещо змінили назву революції, назвавши її Велика серпнева ліберально-реставраційна революція на Спаса, позаяк поки що ми рухаємось у протилежному напрямі, і це неминуче з погляду філософського екскурсу.
Але ретроспективно зупинимось десь на одній четвертині дороги туди–сюди від сюди.
Кажуть, що тоді, а це було саме в той час, коли капітан КҐБ Олександр Бєлов (тоді він обіймав посаду начальника 1 відділення 6 відділу 5 Управління КҐБ УРСР, а зараз виконує функції радника голови СБУ) спільно з американським дослідником Семюелем Гантінгтоном писав розвідку про конфлікт цивілізацій і ще не мав сіпалки для зимової риболовлі та пса на прізвисько Чахлик Невмирущий, маловідомий і досі англієць Тім Бернерз-Лі, що нині мешкає в Злучених Стейтах Америки, створив в Европейській лабораторії фізики молекулярних часток (Швайцарія) перший Інтернет, у світі сталася глобальна інформаційна революція – друга за значенням після винаходу книгодрукування.
Це і так, і не зовсім так.
Щодо твердження того, що винайдення Тімом Бернерзом-Лі Інтернету започаткувало собою іноформаційну революцію, ми згодні.
Ми не можемо зголоситися із тим висновком, який ставить винайдення Інтернету і книгодрукування на одну площину, пов’язує обидві ці події і в цивілізаційному поступі визначає Інтернет, як наступний революційний крок світового проґресу після книгодрукування.
Це, як кажуть, з точністю до навпаки.
Ми не заперечуємо значення впливу винайдення книгодрукування. Ми з іншого погляду аналізуємо ці дві події. Нам видається, що зв’язок між винайденням книгодрукування, з одного боку, та Інтернету, з іншого, такий же, як і між Великою Жовтневою соціалістичною революцією 1917 року та Великою Серпневою ліберально-реставраційною революцією 1991 року (на Спаса). Тобто вони мають різні полюси.
Пояснимо чому.
Швайцарський дослідник Бернерз-Лі і канадський філософ Маршалл були незнайомі між собою, коли перший працював над винаходом Інтернету, а другий (саме в той час, коли майбутній генерал СБУ Бєлов ще носив погони капітана КҐБ і успішно захищав українську культуру від ворожого інформаційно-каналізаційного впливу західних ідеологічних диверсантів) у своїх працях геніально вказав, що винайдення у 1440 році Йоганном Ґуттенберґом друкарського станка на довгий час завело цивілізацію на манівці, оскільки людина втратила запрограмовану Природою і Творцем можливість безпосередньо обсервувати події, і що нові телекомунікаційні технології (про Інтернет, очевидно, Маршалл ще не міг знати) знищать вторинний засіб отримання інформації (книгу) і повернуть гомо сапієнса до його первинного стану (який давні греки називали апокатастасисом), коли він зможе своїми органами почуттів і надпочуттів сприймати навколишнє середовище без посередника (друкованого засобу), спілкуватись безпосередньо з об’єктами своєї уваги – побіч, чи за десятки, чи мільйони кілометрів від нього (в Австралії, Бердичеві або ж на Марсі), тобто стати пасивним чи активним учасником кожної події, яка його цікавить, чи навіть її творцем.
Чи навіть її творцем!
Адже, з іншого боку, сполучаючись із усім Світом і Богом через Інтернет, гомо сапієнс іманентно стає творцем у будь-якому випадку; він реалізує закладену у кожну людину Господом Богом творчу іпостась, і, натискаючи кнопки “Сформувати повідомлення” і “Надіслати повідомлення”, уникає від найбільшого, визначеного ще безсмертною Біблією людського гріха, не реалізації двох речей: закладеної Творцем у кожну людину божої іскри - таланту (prima) і права Божої істоти на щастя (secunda)! Талант у тобі - пошукай його і реалізуй! Щастя в твоїх руках – через знайдений талант досягни його!
Немає у світі жодної людини, яка б не мала у собі того чи іншого таланту і талану, – річ тільки у присутності можливостей для їхньої реалізації.
Інтернет надає таку можливість!
Юзер талановитий і щасливий!
Отже, не все так безнадійно, як спочатку нам здалося.
Вихід із постмодерністського глухого кута є – він в інтернетівський творчості.
Тепер знову зверніть увагу на будь-яку гілку інтернетівського форуму, окремішній шматок юзерівської творчості.
Ми б ще назвали його мистецьким колажем, згадуючи колажі, які нам колись показував Сергій Параджанов.
Як кожна річ, якої торкався чи яку творив Параджанов: фільмував “Тіні забутих предків” чи з пір’я щойно зарізаної курки складав колаж, вона однаково набувала рис геніальності. Про масштабну оригінальність і космічну геніальність творчої особистості мистця свідчить, наприклад, той факт, що ні директор кіностудії імені О.П.Довженка Василь Васильович Цвіркунов, без якого, за невеликим вийнятком інвазійно обмеженого кола осіб, ніхто у світі і ніколи Параджанова б не знав, ні відповідно керівник сценарної майстерності кіностудії Василь Сидорович Земляк, без якого геніальний фільм ніколи б не відбувся (хай вони обидва посміхнуться нам з неба), так і не навчили Параджанова правильно писати прізвище письменника Коцюбинського - Сергій Йосипович незмінно писав: “фильм по расказу Кацюбинского “Тени забитых предков” (нами тут допускається фройдистська обмовка генія, позаяк ніхто достоту переконано не скаже наразі, що тих предків справді “забилі”, а не “забілі”, і що у родоводі Михайла Михайловича К[ац?]юбинського контраверзійно немає єврейських коренів).
Але поговоримо саме про колажі.
Вони, ці витвори параджановської геніальності, могли проіснувати буквально 5-10 хвилин - Сергій брав у руки декілька предметів: пір’я, виделку, власну шкарпетку, поєднував їх, і в цій параджановській сув’язі перед вами поставав перфектно закінчений мистецький твір; потім, давши вам можливість понасолоджуватись мистецтвом, він розкидав усі ці речі: пір’я - в сміття, виделку - на стіл, шкарпетку – на ліву ногу, і твору вже не існувало, він зник, але його геніальний спалах таки іскрив 5-10 хвилин.
Певна ж частина параджановських витворів, дяка Богові, залишилася в деяких музеях Парижа, Лондона, Тбілісі, Єревана - назавсігди (у Києві – тільки в приватних колекціях).
Параджанов любив порпатися у лахмітті на смітнику від колишнього Євбазу неподалік від свого будинку, де на першому поверсі знаходилась “Варенична” (тепер на тому місці знаходиться розв’язка швидкісного трамваю “Проспект Берестейський – вулиця Борщагівська”), вишукував серед покидьок цікаві предмети для своїх геніальних колажів, - і не тільки. Так, одного разу він знайшов викинутий якимось юдеєм, налаштованим на виїзд до землі обітованої, б’юрок, підремонтував і підлакував його, а потім продав Микиті Михалкову за $5000, переконавши того, що б’юрок був нібито подарований Евеліною Ґанською на весілля Оноре де Бальзаку, а в київську квартиру Параджанова, у будинку, на першому поверсі якого була варенична, б’юрок потрапив довгим шляхом через усю Европу.
Микита Михалков, син російського тричі гімнотворця і нащадок древнього дворянського роду Кончаловських, повірив, що той б’юрок належав Бальзаку, бо то був не обман з боку Параджанова, а ніколи і ніким не розгадана таїна акту творчості генія, чоло якого торкалося неба, а ноги стояли в земному багні; і зараз той б’юрок прикрашає вітальню найкрутішого російського кінорежисера.
Михалков пізніше, напевно від Марини Владі (вона разом з Висоцьким саме була в гостях у Параджанова, коли той лакував знайдений на звалищі єврейський б’юрок), дізнався, що той б’юрок належав не Оноре де Бальзаку, а якомусь київському єврею. Але, враховуючи, що б’юрок потрапив до нього через Параджанова, Михалков тепер оцінює його на порядок вище, тобто у $50 000.
Так і в нашому випадку, коли ми говоримо про Інтернет, ми маємо на оці феномен творчості, можливо, не усвідомленої юзерами в процесі як арт-акт. Гадаємо, що це не так важливо, тому що для творчості на першому місці стоїть, як казав фундатор психоаналізу Зиґмунд Фройд, підсвідомість, а потім свідомість. Важливо те, що ми відчуваємо, а не розуміємо. Як і параджановські колажі, інтернетівські повідомлення можуть повисіти на сайті якийсь невеликий час, доки тема не втратить актуальність, і погаснути. Чи розтиражовані по інших пісюках, базах, інформаційних масивах та електронних бібліотеках, вони можуть увійти до категорії вічних. Але і в першому, і в другому випадку – то є творчість в її онтологічному значенні.
Різниця між параджановськими та інтернетівськими колажами все ж є. Вона полягає у тому, що в обсервованих випадках автором мистецького твору був одноососібно Параджанов, його геній. Інтернетівський колаж є і одноосібною, і колективною творчістю, позаяк для створення мистецького шедевру кожний юзер додає свою частку, образно кажучи, свою шкарпетку, і ці окремішні зблиски десятків співавторів у своїй сукупності вибухають отим самим мистецьким шедевром.
І тут доречно наголосити ще на одній особливості творення мистецького твору засобами Інтернету. Ми робимо висновок про те, що існують два рівні інтернетівської творчості. Перший - безпосередньо юзерівський, про який ми вище сказали. Другий – наш, укладачів. Ми вибираємо з інтернету якусь сукупніть інформації, можливо, на перший погляд, якийсь дріб’язок - пір’я, виделку чи шкарпетку з чиєїсь лівої ноги (постінґ, як кажуть юзери, чи пагін гілки), об’єднані тією чи іншою інтернальною та інтерактивною першоосновою, певно, темою (сабжектом, як кажуть юзери) та каналами зв’язку, які завдяки Інтернету мають у своєму розпорядження юзери. Ми надаємо їм вигляд відрубності і цілісності, і вони стають мистецьким феноменом, метафізичним витвором, арт-актом і перформенсом; тому ми можемо свідчити, що дискурс параджанівського генія продовжується, і вихід із постпостмодерністського тупика є.
Поки що ми репрезентуємо окрему гілку, але ця гілка належить дереву, яке швидко проростає, вбирає своїми коріннями із Інтернету соки Землі, тягнеться гілками і листями вгору, і скоро досягне неба, до того неба, чолом якого колись торкався незабутній Сергій Параджанов.
Чолом вам, панове громадо, і до праці!
Адміністрація сайту

Для доступу на форум натисніть тут: >
ВІЛЬНИЙ ФОРУМ: таємниці, плітки, слухи, компромат
FORUM

http://www.gromada.com.ua/FreelyForum
ВІЛЬНИЙ ФОРУМ: Таємниці, плітки, слухи, компромат
Шановні Відвідувачі!
Ми щиро вітаємо Вас на нашому Вільному форумі та заохочуємо вільне висловлення думок.
Тільки у нас Ви можете сказати все, що хочете, знайти друзів і посперечатись з суперниками.
В той же час, просимо Вас бути коректними і толерантними, ухилятися від вживання ненормативної лексики і розпалювання ворожнечі.
Для участі у Форумі Ви можете вибрати для себе будь-який постійний нік-нейм (псевдонім) або ж виступати під власним прізвищем.
За ходом спілкування уважно слідкує наш Модератор. В разі порушень та залежності від їх ступеня він має право застосовувати такі заходи:
1) знищення некоректного повідомлення;
2) публічне попередження порушника;
3) заборона залишати повідомлення (технічними засобами);
4) заборона читати повідомлення (технічними засобами).
Адміністрація не завжди поділяє погляди, висловлені на Форумі. Відповідальність за достовірність інформації несуть її автори.
J J J
Для формування теми повідомлення і розміщення тексту на Форумі натисніть тут >

ТЕМА ПОВІДОМЛЕННЯ

Автор: Андрій Пірнач
Дата: 25.01. 2004 – 02:28
Найрезонансніші літературні хіти
Для поціновувачів якісної української книжки є дві новини: гарна і ще краща. Як повідомляє тижневик “Галицькі контракти”, гарна полягає у тому, що зусиллями Центру рейтинґових дослiджень «Елiт-Профi» засновано новий авторитетний рейтинґ «Найрезонансніші літературні хіти».
Суть конкурсу полягає у тому, що, по-перше, відлік номінантів починається з публікацій, які з’явилися на світ після 24 серпня 1991 року, тобто за роки Незалежності, по-друге, авторитетне журі за підсумками результатів контент-аналізу визначає по дві пари книжок, що відповідають умовам конкурсу, - художню та культурологічного напряму, і через два місяці визначає двох переможців; по-третє, наступного року нові номінанти повинні змагатися з минулорічними переможцями, які можуть знову посісти першя місця, і так доти, доки не з’явиться новий номінант, який подолає попереднього переможця.
Це означає, що лавреат визначається не на один рік, він в тяглості може залишатися на Олімпі один рік чи довше, і може слугувати виразником змагань, що точаться на літературних теренах нашої країни за весь період її Незалежності.
Ще краща новина: Центр рейтинґових дослiджень «Елiт-Профi» акредитовано при Committee of Nobel, і прийнято домовленість про те, що коли якась книжка протримається на першому місці впродовж десяти років, то її автор автоматично висувається на здобуття Nobel prize.
А тепер найцікавіше. Контент-аналіз визначив наступних номінантів відповідно до набраних балів. За резонансом на першу сходинку з великим відривом вийшов роман знаменитої української письменниці Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», виданий 1995 року, і поряд з нею культурологічне дослідження Олеся Бузини «Вурдалак Шевченко». Друге місце посіли пари – «Фуршет від Марії Матіос» тієї ж Марії Матіос, і знову ж таки Оксана Забужко із своєю розвідкою "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу", третє місце – роман “Тероріум” Василя Кожелянка і розвідка Джорджа Ґрабовича "Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка".
Контент-аналіз – серйозна наука, він ніколи не бреше.
І на що тут варто звернути увагу. По-перше, усі три сходинки за культурологічною номінацією посіли твори про Тараса Шевченка. Це свідчить, що увага до його постаті і творчості ніколи не збайдужіє. По-друге, серед шести номінантів – дві жінки, причому Оксана Забужко висунута за двома творами, що свідчить про чергове підтвердження моці гендерної філософії і практики.
Як ще повідомляють “Галицькі контракти”, у спортивному магазині «Альтима» на Хрещатику, 19-а (мережа магазинів «Арґо») хітом тижня стали дерев’яні чотириколісні скейтборди Killer Loop (Benetton Sport Systems) за ціною від $60 до $120. За минулий тиждень було продано понад 10 скейтбордів.
ОБГОВОРИТИ ПОВІДОМЛЕННЯ НА ФОРУМІ
Натиснути кнопку тут >
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: Василь Костриця
Дата: 25.01.2004 - 05:21
Жінка — сексуальний об'єкт
чи рівноправний парнер?
До речі, новорічні і різдвяні свята привели до деякого затишшя на ринку вітчизняних ілюстрованих видань, тому можна сподіватися, що натхненні відпочинком авторські колективи журналів порадують читачів якісними і цікавими матеріалами в наступному місяці. Що ж стосується січневих видань, то в журналі «НАТАЛІ» відбулися значні зміни. З видання зникла рубрика «Жінка очима чоловіка», яку вів Олесь Бузина, колишній завнавч школи гувернанток, якого вигнали з роботи саме за те, що проколупав дірку у стіні жіночого душу і підглядав, як миються майбутні гувернантки.
Можливо, радикальність матеріалів цього автора виявилася неприйнятною для редколегії? Чи й тут гувернантки постарались?
Хоча, Олесь Бузина, попри скандал, утворений навколо «Вурдалака» і гувернанток, продовжує писати для «НАТАЛІ» книжкові огляди. Трохи смішно виглядає цього разу в «НАТАЛІ» рубрика «Диспут-клуб», у якому відбулася бесіда між Оксаною Забужко і Юрієм Покальчуком на тему: «Жінка — сексуальний об'єкт чи рівноправний парнер?». Підозрюю, що Ірина Пшенишнюк, яка готувала цей матеріал, сподівалася, що сторони, ставши по різні сторони барикад, закінчать дискусію “на споді” барикад, перевіривши на практиці висунуті в книжках і під час дискурсу ідеї. Припущення у всякому разі не дивує, з огляду на літературні «досягнення» обох: «Польові дослідження...» досвідченої суфражистки О.Забужко і «Ті, що на споді» літературного початківця Ю.Покальчука. Але останній не став ризикувати, стверджуючи те, про що писав у своїй книзі, і, тому, бесіда вийшла нецікавою, якщо не враховувати схильність О.Забужко до цитування то британських економічних журналів, то Платона.
J J J
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: Гамалій
Дата: 25.01.2004 – 07:32
Ця полеміка - здебільшого ювенільна й малопереконлива
Попередня книжка української авторки Оксани Забужко "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" значною мірою розвиває ідеї та висновки Джорджа Ґрабовича, не приховуючи, зрештою, цього впливу (помітного вже в самій назві книжки), але й не цураючись полеміки з американським "метром".
Найцікавішим аспектом книжки Оксани Забужко є, однак, не ця полеміка - здебільшого ювенільна й малопереконлива, а саме її співзвучність із головними висновками Джорджа Ґрабовича, зокрема, щодо шевченківського міфу України як водночас модерного і християнського. За допомогою цього міфу, пише Забужко, Шевченко "потрапив задати політично внесамостійненій українській спільності, поставленій перед загрозою зникання, деполітизовану, тобто духовну, національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії - аж до нашого часу". Варто зазначити тло, на якому з’явились ці праці, а саме: цікаве дослідження київського літератора Олеся Бузини “Вурдалак Шевченко”, яке, стаючи в один ряд із творами Забужко та Ґрабовича, утворює своєрідний триптих, що підтверджують результати контент-аналізу, як стверджують “Галицькі контракти”.
L L L
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: Тритон
Дата: 25.01.2004 – 09:44
Бузина – новітній Герострат
На жаль, ворогiв Шевченка, як i всього українського, достатньо i сьогоднi. Однi пропонують припинити вивiшувати його портрети, iншi - вслiд за українофобом В.Бєлiнським, нав'язують думку про пияцтво поета, третi - знову i знову загрожують небезпекою "українського буржуазного нацiоналiзму", до якого, мовляв, пiдштовхує творчiсть Кобзаря, четвертi намагаються принизити мову, якою писав Тарас, Україну, яку вiн так любив, український народ.
Серед очорнителiв чи не найбiльшу частину "Геростратової слави" хоче вирвати собi "психоаналiтик" iз Києва Олесь Бузина.
J J J
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: Сотник
Дата: 25.01.2004 – 10:24
Катерина Толстая ніколи не бачила Шевченка п’яним
Пiдбираючи факти i арґументи для паплюження великого поета, Бузина хоча б ознайомився iз свiдченнями сучасникiв Шевченка, якi бачили поета, зустрiчалися з ним, спiлкувалися.
"Протягом двох рокiв, - зазначає у спогадах Катерина Юнге (Толстая) (1843-1913 рр.), росiйська художниця, дочка графа Ф.Толстого, вiце-президента Академiї мистецтв, - як я бачилась iз Шевченком, за рiдкими винятками, кожний день я нi разу не бачила його п'яним, не чула вiд нього жодного непристойного слова i не помiчала, щоб вiн у поводженнi чим-небудь вiдрiзнявся вiд iнших добре вихованих людей".
А ось що пише український i росiйський етнограф i письменник Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875 рр.): "Середнього зросту, дебелий, на перший погляд, лице його здавалося звичайним, але очi свiтилися таким розумним i виразним свiтлом, що мимоволi я звернув на нього увагу... Тримався вiн у товариствi вiльно, iз тактом, нiколи не вживав тривiальних виразiв...". Ще свiдчення (Павло Зайцев): "...чарували його невеликi, але виразистi очi, що свiтилися незвичайним розумом i дивною добрiстю...".
J L J
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: Ярема
Дата: 25.01.2004- 11:07
Бузино, не плети бузину!
Гiрко дивитися, як деґрадують в Українськiй державi радiо, преса, телебачення, реклама, як зневажається чарiвна українська мова - наш дорогоцiнний скарб. I цього декому замало: тому замiсть того, щоб кинути свiй хист на захист української духовностi, стараннями бузин замахуються на святиню, що є в нашiй нацiональнiй культурi.
Занадто багато розвелося охочих виконувати i заохочувати таких бузин, i тому хочеться додати, читаючи цей пасквiль: "Бузино, не плети "бузу".
Не віриться, що в такого Бузини можуть бути батьки!
L L L
Re: >Не віриться, що в такого Бузини можуть бути батьки...
Автор: Дядько
Дата: 25.01.2004 - 13:35
На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
Глава І. П’яте управління і майор Бузина. Спроба портрета
Майор Бузина сидів у своєму кабінеті, на столі у нього лежав товстий зошит для конспектування наказів і директив керівництва КДБ, лінійка, кронциркуль, червоний олівець і ручка-самописка, заправлена фіолетовим чорнилом. В КДБ УРСР було заведено такий порядок: голова КДБ Федорчук писав свої резолюції і підписувався зеленим чорнилом, керівний склад, крім генералів, - синім, генерали – чорним, оперативний склад користувався фіолетовим.
Майор Бузина був дисциплінованим офіцером, як і належить чекісту, тому свою ручку заправляв фіолетовим чорнилом. Крім того, майор Бузина був винятково акуратним офіцером. Коли він відпрацьовував ту чи іншу справу оперативного обліку, він виймав із свого сейфу потрібний том, уважно вичитував матеріали, підшивав нові матеріали і знову клав у сейф. Коли потрібно було привести до встановленого порядку особові і робочі справи аґентури, він знову ж таки, прибирав із столу все зайве, виймав потрібний том і відпрацьовував його, додаючи до особової справи затверджені керівництвом характеристики аґента, матеріали перевірки його надійності, способи екстреного зв’язку, легенди прикриття тощо, а до робочої справи підшивав нові донесення аґента.
Це вже він робив після того, як донесення доповідались керівництву, в залежності від значущості отриманих матеріалів – від начальника відділення і аж до Федорчука, з яких у друкарському бюро управління потім знімались копії. Копії аґентурних донесень долучались до справ оперативного обліку (перевірок, розробок, нагляду), а також до літерних справ, які велись за лініями і об’єктами оперативно-аґентурної діяльності, оригінали – до робочої справи аґента. Продуктивність будь-якого аґента можна було визначити на око за товщиною його робочої справи.
Наразі на столі у майора Бузини були тільки вище названі речі. Майор Бузина щойно отримав таємну інформацію від свого приятеля з Інспекції при голові КДБ УРСР (працівників Інспекції зазвичай називали опричниками, а її начальника, хто б цю посаду не займав, - Малютою Скуратовим), що Бузини прізвище занесено в список офіцерів, конспекти яких підлягали перевірці.
Цей захід, перевірка Інспекцією конспектів оперативних працівників, увів у практику, поряд з іншими новаціями, новопризначений заступник голови КДБ Степан Несторович Муха, який до цього працював інспектором ЦК КПУ і після переведення якого із партійних органів в органи державної безпеки усі секретарі райкомів і обкомів, без вийнятку і водночас, полегшено зітхнули.
За кілька місяців, як вказана новація Мухи була задіяна, жоден із конспектів, які вибірково затребувала інспекція, не витримав тих вимог, які встановив Муха. Траплялись, щоправда, випадки, коли ніхто із інспекторів-опричників, застосовуючи увесь комплекс діаґностичних методів, не міг знайти недоліки. Після цього за перевірку брався сам Степан Несторович, і недоліки знаходилися: або ж занадто коротко, на його думку, викладався той чи інший керівний документ, або ж навпаки – занадто довго; якщо не було зачіпки стосовно розмірів конспектування, то перевірялось, як практично для себе сприймав той чи інший керівний документ оперативний працівник: вимагалось, щоб навпроти кожного пункту наказу чи директиви офіцер визначав свої безпосередні дії, наприклад: “Додатково завербувати 3-х аґентів”, “Скласти новий план аґентурно-оперативних заходів”, “Піднести на вищий рівень пошукову і профілактичну роботу” тощо; якщо і з цим було все в порядку, то Степан Несторович за допомогою лінійки і кронциркуля визначав, чи відповідав встановленим особисто ним вимогам розмір нижніх і верхніх, лівих і правих полів зошита. Як правило, розміри полів не відповідали визначеним нормам – або ж були завеликі, що негативно відбивалося на розташуванні першоджерела, або ж були замалі, що не давало достатньої площі для викладу власних думок конспектанта. Хоча б на декілька міліметрів. Це теж мало значення.
Зошити із зауваженнями поверталися в оперативний підрозділ і після цього до порушників встановлених правил застосовувалися заходи партійного впливу – наступні партійні збори первинної організації проходили за порядком денним: “Об отношєнії чєкістов-коммуністов к ізучєнію руководящіх докумєнтов”, з відповідними висновками – від зауважень до накладення партійних стягнень.
Олекса Григорович Бузина служив у 5-му управління КДБ УРСР, тому його зошит для конспектування керівних документів був безпосереднім відображенням змісту і напрямів діяльності цього структурного підрозділу КДБ. Його перша сторінка відкривається записом тексту спільної Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 р. “О созданії самостоятєльних контрразвєдиватєльних подраздєлєній в Комітєтє государствєнной бєзопасності і єго органах на мєстах по борьбє с ідєологічєской дівєрсієй протівніка”.
Підставою для створення цих підрозділів, як записано в зошиті майора Бузини, стали “всё усілівающієся угрози для Совєтского государства і общєства со сторони зарубєжних подривних центров, дєйствія которих направлєни на созданіє антісовєтскіх подпольних груп, разжіганіє націоналістічєскіх тєндєнцій, ожівлєніє реакціонной дєятєльності церковніков і сєктантов”.
Конкретні організаційні і оперативно-практичні заходи стосовно створення 5-х підрозділів та їх завдання, як свідчить конспект майора Бузини, були відображені в наказі голови КДБ при Раді Міністрів СРСР № 0051 від 8 травня 1968 р. “О задачах органов КГБ по борьбє с ідєологічєской дівєрсієй протівніка”. Саме з цієї дати в чекістських колективах прийнято визначати початок діяльності 5-х підрозділів.
“Що ж таке ідеологічна диверсія?” – запитає необізнаний читач. Конспект майора Бузини дає чітку відповідь на це запитання. “Ідєологічєская дівєрсія, - записано фіолетовим чорнилом і підкреслено червоним олівцем у цьому зібранні згустку чекістської думки і практики, - является спеціфіческой, наіболєє острой формой подривной дєятєльності, осущєствляємой спєцслужбами і другімі подривнимі центрами, і заключающаяся в оказанії враждєбного ідєологічєского і організаціонно-політічєского вліянія на граждан совєтскіх республік с целью побуждєнія іх к посягатєльствам на общєствєнний і государствєнний строй, совєршєнію государствєнних прєступлєній і антіобщєствєнних дєйствій”.
Майор Бузина, уважно зупинившись на спільній постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР та наказі від 08.05.1968 р., продовжив читання подальших відображених у зошиті керівних документів КДБ: “О подривной деятєльності розвєдиватєльно-подривного органа Центрального развєдиватєльного управлєнія США (ЦРУ США) “Комітєт “Радіо “Свобода” (КРС); “Об усілєніі контрразвєдиватєльной работи по борьбє с ідєологічєской діверсієй протівніка, направленной в срєду совєтской молодьожі і інтєллігєнціі”, “О состояніі і мєрах усілєнія работи КГБ Туркмєнской ССР в борьбє с ідєологічєской діверсієй протівніка”, “Об усілєніі агєнтурно-опєратівной работи по розиску авторов анонімних клєвєтнічєскіх докумєнтов”, “О нєотложних мєрах по борьбє с подривной дєятєльностью мєждународних сіоністскіх центров і антісовєтскімі проявлєніямі єврєйскіх націоналістов”, “О работє в органах і войсках КГБ по виполнєнію Постановлєнія ЦК КПСС “О мєрах по дальнєйшєму повишєнію політічєской бдітєльності совєтскіх трудящіхся”, “Об усілєнії агєнтурно-опєратівной работи по виявлєнію, прєдупрєждєнію і прєсєчєнію террорістічєскіх проявленій і угроз в адрєс партійних і государствєнних дєятєлєй”, “О мєрах усілєнія агєнтурно-опєратівной работи по борьбє с подривной дєятєльностью зарубєжних клєрікальних центров і враждєбних елємєнтов із чісла церковніков і сєктантов”, “Об усілєніі борьби с подривной дєятєльностью зарубєжних ОУН”, “О совєршєнствованіі работи по прєсєчєнію засилкі протівніком в СССР ідєологічєскі врєдной літератури”, “Об усілєніі борьби с нєлєгальним ізготовлєнієм і распространєнієм антісовєтскіх, клєвєтнічєскіх і політічєскі ущєрбних матєріалов”, “О состояніі работи по дєлу групповой опєратівной разработкі “Блок” і усілєніі дєятєльності по борьбє с проявлєніямі украінского буржуазного націоналізма”, “Об об’явлєніі Указа Прєзідіума Вєрховного Совєта СССР от 20 марта 1972 г. “О прімєнєніі органамі государствєнной бєзопасності прєдостєрєжєнія как мєри профілактічєского воздєйствія” і ввєдєнії в дєйствіє Інструкції “О порядкє прімєнєнія офіціального прєдостєрєжєнія” тощо.
Майор Бузина уважно перечитував конспекти, підкреслював червоним олівцем окремі положення, на полях надписував додаткові вказівки для себе: “зосередити особливу увагу”, “виявити причини особистих недоліків”, “додатково опрацювати праці Генерального секретаря ЦК КПРС Л.І.Брежнєва” тощо, за допомогою кронциркуля і лінійки звіряв розміщення записів на аркушах зошита згідно з вимогами “Інструкції по конспектуванню керівних документів в органах КДБ УРСР”, введеної в дію наказом заступника голови КДБ УРСР Мухою Степаном Несторовичем.
Олексій Григорович Бузина був досвідченим і обдарованим працівником, всебічно освіченою людиною, достеменно знав основні положення не тільки керівних документів КДБ, але й поділяв окремі погляди українських буржуазних націоналістів Куліша і Драгоманова і засуджував Емський указ (1876 року) Олександра ІІ, на підставі якого куратор київської шкільної округи відомий мракобіс Юзефович закрив тоді проґресивну українську газету “Кієвскій ТєлєграфЪ”. Як і кожна мудра людина, майор Бузина у своєму житті і практичній діяльності користувався певними філософським принципами, головним з яких був такий: "Якби спорт був корисним, то Рабинович для свого Ізі купив би футбольний м’яч, а не скрипку".
Завсякчас (як завжди доречно) любив повторювати Олексій Григорович ще одне своє кредо: “Коли ми тверезі, правда на нашому боці”, і він майже ніколи не відступав від цього свого гасла. Єдиний був випадок, який я опишу у главі “Москва, Червона площа. Мавзолей В.І.Леніна”. Але то був єдиний, чи майже єдиний випадок.
Кацапів і кацапських письменників майор Бузина не любив, крім Володимира Маяковського, хоча їхню творчість знав досконало і свої знання використовував часом у практичному житті (про це читач може дізнатися із глави “Як Олександра Пушкіна ледь не вилучили з українських бібліотек”).
Натомість майор Бузина любив творчість Тараса Григоровича Шевченка і часто читав напам’ять шевченкове “Коли б ви знали, паничі”. Тоді його очі ставали льодяно-голубими, лоб хмурнів, неначе він бачив перед собою отих осоружних паничів і разом з Тарасом Григоровичем їх засуджував. Бо майор Олексій Бузина, чи як він себе іноді під настрій називав “Олекса Бузина”, і йому теж подобалось, коли в окремих випадках окремі його співрозмовники звертались до нього “Олексо”, мав багато чого спільного з великим поетом. Він теж був Григоровичем, як і Тарас Шевченко, тобто Олекса Бузина (саме Олекса, а не Олексій) був тезкою великого українського поета. Якби Олекса Григорович зодягнув кожух, овечу шапку, відпустив вуса і глянув з-під лоба, то він був би точнісінькою копією Тараса Григоровича.
Але кожуха і овечої шапки майор Бузина не мав, а одягався в імпортний кожушок і костюм, які йому з Ванкувера привезла його аґент “Рамзай”. Взувався він в імпортні мешти, які йому привіз з Ліверпуля його аґент “Ядвіга”. І в цьому однострої він був схожий на інтеліґентного російського актора Леоніда Сергійовича Бронєвого, який, до речі, народився у Києві, у пологовому будинку біля Євбазу (тепер там дитяча лікарня “Охматерідит”).
Інколи майор Бузина надягав удома вишиту сорочку, привезену йому з Бразилії його спарованими аґентами “Зітою” і “Гітою” (як би ту вишиванку та не гаптувала сама Віра Вовк, римуючи хрестиками свою тугу за Україною, чому й вірші їй вдавалися тільки верлібром!), і в тій вишиванці майор Бузина ставав схожим на Осипа Зінкевича, головного редактора Української Інформаційної Служби, Організації на оборону людських прав на Україні, журналу та видавництва “Смолоскип” імені Василя Симоненка (м. Балтімор, Злучені Стейти Америки).
Спілкувався Олекса Григорович виключно українською мовою, окрім одного випадку, про який мова, зокрема, піде в главі „Київ, вулиця Володимирська, 33. Тривога”.
J J J
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: Оксана Забужко
Дата: 25.01.2004 – 21:48
Езотеричний світ жінок завжди
викликав у чоловіків острах
Стосунки між жінками, жіноча дружба — то речі набагато складніші. Жіночі товариства, знання, досвід — підводна течія історії. На поверхні чоловіки воюють, створюють імперії, але підводна течія твориться жінками, бабусями, що переказують ту історію дітям, онукам. Саме такий безпосередній досвід забезпечує тяглість. Бо імперії кінчаються, а цей процес передачі жіночого досвіду не переривається ніколи. Досвід жіночого виживання в світі був би немислимий без того, що називають жіночими товариствами. Втім, той езотеричний, закритий жіночий світ завжди викликав у чоловіків трохи острах, міфологізувався. Мене саме і цікавила та реальність, яка чоловіками не береться на перо. З причин інакшості досвіду. Це не є феміністичний підхід. Езотеричний світ жінок завжди викликав у чоловіків острах.
Франція, Мулен Руж
L L L
Re: >Езотеричний світ жінок завжди викликав у чоловіків острах: Автор:Волаючий
Дата: 25.01.2004 - 23:01
Острах зникає після першої півлітри.
L L L
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: О’каренко
Дата: 26.01.2004 - 00:06
Український секс - це спосіб тертям
викликати національний дух
Дивний роман номіновано на найрезонансніший твір року. Написана по-українському книжка про те, як молода і красива українська поетеса живе собі то в Києві, то в Америці, викладає по університетах і якось закохується в чоловіка, що усім гарний, але виявляється садистом. У неї купа інших пропозицій, але їй потрібний лише він - не по жіночій примсі, а тому що він - український принц. Не "здоровенькі-були-каючий" хохол, а українець, "українець-переможець", на якого не подіяли всі репресії проти нації і мови. Якщо ви думаєте, що "Польові дослідження з українського сексу" - еротичні пригоди хохляцької смоковниці, пригоди поганого дівчиська, так це даремно. Секс для героїні Забужко - спосіб зберегти себе всупереч історії; діяння не тільки плотське, але і духовне, інстинкт породи. Український секс - це спосіб тертям викликати національний дух. Вона - жриця, храмова повія. Її "дослідження" - філософія в будуарі. Тільки філософствує вона не молотом, а кувадлом.
Москва - Київ
L L L
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: Дмитро Видрін, політолог
Дата: 26.01.2004 – 08:40
“Польові дослідження з українського сексу”
призвели до трагедії 11 вересня в ЗСА
Я майже кожного разу, візитуючи до Вашинґтону, намагаюся завітати до господарів Овального кабінету. Пригадую, що своєму другові Біллу Клинтону свого часу я подарував роман моєї приятельки Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» в перекладі мого доброго товариша індуса із Тринідаду і британського белетриста Відьядхара Сураджіпрасада Найпола.
Немає сумніву, що Нобелівську премію він отримав в першу чергу як талановитий перекладач «Польових досліджень».
Коли я йому дарував «Польові дослідження» українською, то я сказав: «Відья, ти отримав вже Букера та десятки инших европейських, латиноамериканських та афро-азійських призів. Тобі залишилось отримати Нобеля. Але для Нобеля треба перекласти Оксану. То вже тоді Шведська академія не відкрутиться».
Та це так, до слова, бо так і сталося, як я сказав, а я не помиляюся у своїх проґнозах, позаяк то моє ремесло.
Головне в иншому.
Я підозрюю, що Моніка Левинські з відомими пропозиціями звернулась до мого друга Білла саме в той час, коли він читав знаменитий роман моєї приятельки Оксани.
Полонений стилем «Польових досліджень», Білл відмовити Моніці не міг. Та й хто б відмовив, прочитавши у перекладі мого друга Відьядхара Сураджіпрасада Найпола роман моєї приятельки Оксани Забужко.
А в цей час Усама бен Ладен готував терористів для нападу на Міжнародний торговельний центр у Нью-Йорку.
Але це не все. Коли набув обертів той скандал із Монікою, мій друг Білл обачно заховав роман, який, як той едемний змій, штовхнув його на шлях пізнання забороненого, під своє крісло. Коли Білл полишив Білий дім, як публіка знає, Овальний кабінет зайняв теж мій друг Джордж Буш-молодший з Техасу, в перекладі на українську - Жора Кущ-салага з Привозу. (Це тільки завдячуючи мені він став президентом ЗСА, тому що саме я піарив його в штаті Флорида, голоси виборців якого зіграли вирішальну роль, як знає публіка, у президентських перегонах. Але це так, до слова).
І от почав помічати мій друг Джордж, що, як тільки він у своєму Овальному кабінеті сідає у президентське крісло, у нього наступає ерекція. Реалізувати потугу він, на відміну від Білла, на своєму робочому місці не міг, оскільки стажисток для нього вже відбирало ФБР за участю його жінки Лариси, і першою умовою для стажисток був вік – після 60 і далі.
Така ситуація спричиняла для мого друга деяку незручність – з одного боку він, як і кожен мужчина, задоволений був, коли у нього піднімався фалос, але, з иншого, кожного разу треба було летіти на своє ранчо в Техас до жінки, оскільки на своєму робочому місці реалізувати свою ерекцію, тобто привести фалос в робочий стан (мається на увазі, щоб він не заважав кермувати країною і всім світом і став м’яким), в силу вище викладених обставин новообраний Президент ЗСА не міг.
От Джордж і змушений був зателефонувати мені, щоб я надав йому консультації у цій делікатній ситуації саме в той час, коли я на прохання мого друга Володимира Путіна в Дубаях вів переговори з Асланом Масхадовим (з братом Аслана я сидів за однією партою в середній школі під час навчання у місті Грозному, а з Ахметом Кадировим вчився в Академії суспільних наук при ЦК КПРС, мене знають і поважають обидва тейпи: і масхадівський, і кадировський).
Очевидно, що відмовити Бушу я не міг, тому змушений був призупинити переговори в Дубаях і терміново 10 вересня 2001 року вилетіти у Вашинґтон.
За консультації у мене тариф твердий - $25000 на годину, навіть для друзів (як колись сказав мій вчитель Сократ у моєму перекладі з давньогрецької: “Платон мені і друг, і брат, але Ксантіпа хоче драхм”). Джордж вирішив піти на такі витрати, давши завдання на одній із своїх свердловин в Техасі вдвічі збільшити потужність.
Прилітаю рано-вранці 11 вересня 2001 року в столицю ЗСА, їду президентським “Лінкольном” прямо в Білий дім, заходжу без перепустки – президентська охорона мене знає, Буш мене вже чекає в Овальному кабінеті. Сідаю в президентське крісло і відчуваю - у мене піднімається фалос.
Ну, це зрозуміло: мене називають фалосом української політології, - коли я берусь за роботу, у мене неодмінно встає фалос; “І ето правільно”, - як сказав би мій друг Міхаїл Горбачов.
Але яке має відношення Джордж Буш-салага до української політології? Чому і у нього піднімається фалос за робочим столом?
Почав я досліджувати відомим у політології методом пальпації шкіряну обивку крісла і нащупую твердий предмет, схожий на книжку. Витягаю – “Польові дослідження з українського сексу” моєї подруги Оксани Забужко у перекладі мого друга Нобелівського лавреата Відьядхара Сураджіпрасада Найпола з Тринідаду, який мешкає у Великій Британії. В цей час вбігає до Овального кабінету переляканий Рамсфелд і доповідає, що нібито почалась третя світова війна і невизначений противник уже почав завдати по Стейтах бомбові удари віялом.
Ми ледве встигли заховатися у бункері. Про наступні події публіка знає, не буду переповідати. Скажу лише, що через два тижні сидіння у бункері я таки разом з Бушем (Жорою Кущем-салагою) виліз на поверхню, зажадав чека за подвійною таксою і в той же день вилетів у Грецію міняти долари на драхми.
Для компанії Джордж запропонував мені Наомі Кемпбелл, і я не зміг відмовити своєму другу, оскільки мені подобаються жінки, схожі на Оксану Забужко і Ларису Троян.
L L L
Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
Автор: Дядько
Дата: 26.01.2004 - 12:26
Глава ІІ. Київ, Хрещатик. Готель “Дніпро”
Майор Бузина був людиною із широкою душею, умів гарно співати українські народні пісні, його любили прості люди.
Одного разу він затримався під час зустрічі із своїм земляком, який зупинився у готелі "Дніпро" на Хрещатику.
Випили по дві кварти, погомоніли, поспівали пісень.
О 3-й годині ночі майор Бузина розпрощався із приятелем і працівницями готелю, які приєднались до кампанії, і пішов з готелю, бо треба було їхати додому і вранці йти на службу. Тролейбуси, звісно, вже не ходили, таксі теж не було. Тільки по пустельному Хрещатику повзав одинокий сміттєпідбирач.
Майор Бузина підійшов до водія, дав йому червонець і попросив відвезти додому, тому що почував себе приблизно так, як Карась із опери Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".
Водій згодився, поїхали.
По дорозі Олекса Григорович вийняв пляшку (оту - третю), яку зберіг (а він завше відзначався глибокомудрістю і мав відповідний запас), і кусень сала.
Випили, закусили. Водія потягнуло на пісні, і він затягнув: "Любімий город может спать спокойно".
Олекса Григорович зупинив його і запропонував заспівати "Розпрягайте, хлопці, коні".
Водій був кацапом, тому слів не знав.
Олекса Григорович навчив його, і по дорозі водій ще десять українських пісень вивчив, а дорога неблизькою була – майор Бузина мешкав по вулиці Пархоменка, 68 (тепер Дорогожицька).
Коли приїхали, водій заявив, що він згоден кожного разу возити Олексу Григоровича, навіть безоплатно.
Якщо ви наразі вночі зустрінете на Хрещатику сміттєпідбирач, водій якого співає українські пісні, то це знайомий Олекси Григоровича. Підійдіть до нього, і він дуже багато чого гарного розповість про майора Бузину, чекіста і філософа.
J J J
Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
Автор: Luger
Дата: 26.01.2004 – 13:28
Та ви, Дядьку, поет…
А продовження буде?
J J J
Re: >Та ви, Дядьку, поет
Автор: Дядько
Дата: 26.01.2004 - 14:29
Я не поет і не брюнет.
На городі бузина, а дядько таки в Києві. І дядько – це я.
А продовження буде.
L L L
Re: >Найрезонансніші літературні хіти
Автор: Оксана Забужко
Дата: 26.01.2004 – 15:23
В Москві люблять все з розмахом робити
Догматизувати тут ще дуже рано, нам би ще розібратися з нашою власною культурою і традицією, яка ще не озвучена і не проговорена. Російська була далеко не першою мовою, на якій були видані «Польові дослідження». У Польщі їх дуже активно сприйняли, в Чехії два видання розпродані, зараз у Швеції готують, у Росії вже друге видання йде. Ну, в Москві люблять все з розмахом робити. Ось уже спектакль готують по «Польових дослідженнях», антрепризу. Але вона скрізь має успіх, де перекладається.
ЗСА, Карнегі-холл
L L L
Re: >В Москві люблять все з розмахом робити
Автор: Татьяна Коробова, “Грани”
Дата: 26.01.2004 - 16:01
Как не крутись, а жопа сзади!
L L L
Re: >Как не крутись, а жопа сзади
Автор: Nimfetka, “Washington Post”
Дата: 26.01.2004 – 17:54
A jesli stat` rakom, to chto budet szadi?
J J J
Re: > На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
Автор: Дядько
Дата: 26.01.2004 – 18:35
Глава ІІI. Гастрономічні нахили генерала Цвєткова
в контексті мовознавчих проблем
За голови КДБ при РМ УРСР Нікітченка доповідні записки, повідомлення, інформації першому секретареві ЦК КПУ Шелесту готувалися українською мовою. Власне кажучи, цей порядок встановив не Шелест. Нікітченко став першим головою КДБ України ще у 1954 році, коли після викриття Лаврентія Берії від Міністерства внутрішніх справ СРСР відбрунькувалися органи МГБ з наступною їх трансформацією в органи КГБ.
А ще до цього, коли за пропозицією Берії 4 червня 1953 року у Києві було знято відвертого українофоба і русофіла Леоніда Мельникова і вперше на чолі ЦК КПУ став керівник з українським прізвищем, призначений Берією міністр МГБ України Павло Мєшик почав надсилати пошту до ЦК КПУ українською мовою. Через короткий час і Берію, і Мешика було викрито як аґентів іноземних розвідок та українських буржуазних націоналістів. Але листування КДБ і ЦК КПУ залишилось українським, точніше велось українською мовою.
Нікітченко впродовж 16 років цей порядок витримував, тим паче, що не він у цій справі банкував. Федорчук, який став головою КДБ при РМ УРСР в кінці липня 1970 року, почав пошту до партійних і урядових інстанцій надсилати російською мовою.
Це Шелестові не сподобалось і він зробив Федорчукові зауваження. Федорчук негайно поскаржився Брежнєву на “націоналіста” Шелеста і запропонував його арештувати. Брежнєв поморщився і порадив йому не поспішати і поки що не перечити Шелестові.
Кажуть, що Брежнєв призначив Федорчука в Україну, щоб той слідкував за Шелестом.
Це не зовсім так. Пан не дає лакею завдання слідкувати за таким же паном, як сам, хоч і нижче ранґом. У лакея інша робота. Федорчука Брежнєв направив на Україну не за тим, щоб він стежив за Шелестом. За ним нічого було стежити - він був на виду, його дії були проґнозовані, це був типовий партійний бюрократ і провінційний сатрап із зовнішньою оболонкою українця. В КДБ СРСР була інструкція, за якою будь-який арешт за статтею Кримінального кодексу “антирадянська агітація і пропаганда” мав санкціонуватися спочатку першим секретарем ЦК Компартії республіки, потім головою КДБ СРСР, а вже після офіційний ордер на арешт виписував прокурор. Не було жодного випадку, щоб Шелест не давав згоди на той чи інший арешт. Арешти, здійснені в Україні 12 січня 1972 року, коли розпочались масові репресії проти української творчої інтеліґенції (оперативною мовою це формулювалося як “частічная рєалізація дєла груповой опєратівной разработкі “Блок”), санкціонував саме Шелест. Причому дозвіл Шелест надав ще до затримання бельгійського підданого Ярослава Добоша. Тобто він усвідомлював, що мова йде про класичну провокацію, яка має покласти початок широкомасштабних репресій. Напевне на той час ілюзій щодо Федорчука та його намірів у нього не було.
Шелест був відданий Брежнєву, виконував усі його вказівки, але поступово почав втрачати реальність, став поводитись не як відданий вассал, а як вассал, який свого короля вже наважувався поплескувати по плечу.
Позиції Брежнєва в Політбюро ЦК КПРС на той час ще не були досить міцні, аби спокійно займатися полюванням, вправлятися в їзді на іноземних автомобілях і насолоджуватися іншими радощами життя, ще були свіжі спомини, яким шляхом він сам прийшов до найвищої посади. На Україні йому потрібен був надійний керівник. Єдиний, хто міг би виконувати цю місію, був Щербицький, відданість, надійність і слухняність якого Брежнєв ніколи не піддавав сумніву.
Отже, Брежнєв направив Федорчука в Україну не для того, щоб той стежив за Шелестом, а саме для того, щоб той допоміг Щербицькому за значенням і авторитетом стати на один щабель із Шелестом, а затим і зіпхнути його з тієї високої сходинки.
Федорчук зайняв свій пост у Києві, коли в Україні було два члени Політбюро ЦК КПРС – Шелест і Щербицький. Під цим приводом Брежнєв розпорядився, щоб інформація, яка надсилалась Шелесту, дублювалась і Щербицькому. Останній наполіг, щоб усі документи від КДБ надходили до нього російською мовою. Крім того, Федорчук потайки налагодив потік інформації з КДБ Щербицькому поза спиною Шелеста. Таким чином, Щербицький ставав більш інформованішим, компетентнішим з різних питань політичного і соціально-економічного життя республіки, аніж Шелест, і такий стан досить вагомо зміцнював його позиції.
Обробка інформації, яка надходила до КДБ різними каналами і різними мовами – українською і російською, її підготовка для представлення в ЦК КПУ і Раду Міністрів: для Шелеста – українською, для Щербицького – російською, створювали певні труднощі для відповідальних за цей процес оперативних працівників. Більшість проектів доповідних записок, повідомлень в обидві адреси здійснювалися в щільному часовому режимі, що вимагало від оперативних працівників досконалого знання обох мов, аби в документах не допустити мовних оґріхів, кальок, суржику: українізмів – в одному варіанті (для Щербицького), русизмів - в іншому (для Шелеста).
Безумовним авторитетом на терені мовознавства в 5-му Управлінні КДБ УРСР був Олекса Григорович Бузина. Навіть Григорій Юхимович Бондарчук, який поза присутності Олекси Григоровича вважав себе Потебнею чи Агатангелом Кримським, не піддавав сумніву філологічні здібності Олекси Григоровича. Насамперед цьому сприяло те, що, наприклад, Олекса Григорович знав такі слова, як “попри”, “передовсім” і “позаяк”, яких Гриша Бондарчук не знав, хоча на цей час прочитав усього Миколу Олексійовича Лукаша та іншого видатного українського мовознавця і перекладача Григорія Порфировича Кочура, чай називав гербатою, крісло – фотелем, а Гамлета – принцом Данським.
Гришу Бондарчука підпирав Микола Сергійович Офіцеренко і серйозно претендував на почесне 2-е місце, хоча Миколу Лукаша і Григорія Кочура він не читав. Коли Гриша Бондарчук арґументовано критикував Колю Офіцеренка за його прогалини у певній галузі знань, той відповідав категорично: “Я колишніх німецьких посіпак не читаю. Мій батько всю війну рядовим пройшов, три поранення мав, мати під час окупації ледве з голоду не вмерла, коли в лісі ховалась, щоб не відправили в Німеччину, а твої мовознавці в цей час у фашистських газетках вихваляли Гітлера, жерли німецьку тушонку і доношували німецькі штани”.
Майор Бузина не поділяв надто заполітизоване ставлення капітана Офіцеренка до видатних українських літераторів, проте досить схвально оцінював обсяг його знань в галузі практичної мови, а позаяк авторитет і думка Олекси Григоровича були незаперечними, цей факт викликав ревнощі з боку Гриші Бондарчука.
Він часто нашіптував на вухо Бузині: “Олексо Григоровичу, ти що, не знаєш, Офіцеренко – прихований кацап, його справжнє прізвище Офіцеров? Він же не читав Лукаша і Кочура! Хіба він може досконалот володіти українською мовою?!”
Гадаю, що не тільки мовні проблеми створювали деяке напруження у стосунках між Бондарчуком і Офіцеренком.
Гриша Бондарчук мав спортивні розряди з 11 видів спорту. Під час навчання в інституті він регулярно виступав за честь рідного колективу на різних змаганнях і, кажуть, був присутнім за усі п’ять років студій на 24 лекціях і 6 семінарах, що не завадило йому отримати червоного диплома.
Коля Офіцеренко мав лише одне спортивне звання – майстра спорту міжнародного класу з волейболу. У складі харківського “Буревісника” він став чемпіоном Радянського Союзу, його було включено до олімпійської збірної. Якби тоді, метафорично кажучи, його не спокусили формою чекіста, то на Іграх в Мехіко він міг би стати олімпійським чемпіоном спільно із своїми друзями по команді легендарними Воскобойниковим, Венґеровським, Мондзолєвським, Поярковим тощо.
Гриша Бондарчук теж непогано грав в волейбол; коли він вже служив в КДБ, здобував звання чемпіона Волинської області серед колективів товариства “Динамо”. Але тягатися з Офіцеренком він не міг, хоча постійно цього прагнув. Гриша набирав проти Офіцеренка команду міцних розрядників, Коля брав з собою на майданчик лише майора Дємідочкіна і громив Бондарчука, як мінімум, з рахунком 15:5 п’ять партій поспіль. Він нападав і розстрілював суперника з будь-якої лінії поля - задньої чи середньої, а на третьому чи четвертому номері вистрибував над сіткою на пів корпуса, і м’яч після його удару вдарявся за метр від сітки і відскакував від підлоги на двадцять вісім метрів аж до самої стелі спортзалу.
Гриша дуже боляче переживав ці поразки, але зовні стримував небажані емоції. Поєднання мовного і спортивного суперництва додавало ревнощів і заздрощів Гриші, і, хоч уже пройшло з того часу більше тридцяти років, образи його від тодішніх поразок не вгамувались.
Нещодавно десь біля десятка чоловіків майже одночасно переповіли мені почутий безпосередньо від Гриші Бондарчука чи від інших знайомих зміст розмови, яка, за словами Гриші, щойно відбулась між ним і Колею Офіцеренком.
“Гриша, який уже років десять має статус пенсіонера, нібито подзвонив Офіцеренку, який ще служить, і запитав:
- Колю, як у тебе там служба, справи?
- Нормально, - той відповідає.
- Як онуки? – питає Гриша.
- Ростуть.
- У відставку збираєшся?
- Так, думаю. Другу книжку ніяк не можу закінчити, все часу не вистачає. Піду на пенсію, може, впораюся.
- Так ти що, книжки пишеш?
- Та ні, - каже, - читаю”.
Оскільки Гриша досконало володіє методом мультиплікатора при розповсюдженні своїх байок, то, гадаю, цю історію вже знає десь біля двохсот наших спільних знайомих. Через місяць про те, що Коля Офіцеренко книжки не пише, а читає, будуть знати вісімсот.
Після того, як в Україні залишився лише один член Політбюро, а саме Щербицький, все справочинство в КДБ УРСР перейшло на російську мову. На посаді Леоніда Калаша, яким у чомусь був схожий на Шелеста, замінив Алфєй Цвєтков, який до того очолював Інспекцію при голові КДБ (тобто опричників). Жодного слова українською мовою Цвєтков не міг ні написати, ні вимовити. Та й необхідність у тому відпала.
Що стосується Олекси Григоровича, Гриші Бондарчука і Колі Офіцеренка, то вони продовжили вправи з українською мовою, більше за звичкою, аніж за потребою. Бувало, вони влаштовували один одному іспит, припустимо, на кращий переклад якої-небудь фрази.
Так, одного разу, коли вони утрьох чекали біля кімнати чергового, щоб подзвонити по ВЧ-зв’язку, Гриша Бондарчук вирішив перевірити, як Олекса Григорович тримає форму і запитав: “Олексо Григоровичу, як перекласт

Відповіді

  • 2004.05.08 | Пан Roller

    Пара, КАц, Бджлол, дикие танцы и тетки.

    Жан Коцький пише:
    > Жан Коцький
    >
    > БУЗИНОВИЙ ДИСКУРС
    > Інтернетмеццо
    >
    > Пару месяцев назад я видел фильм Параджанова (ТЗП) по ICTV. Понятно что я не мог не посмотреть его, хотя он показывался поздно ночью.

    Вспомнил я и Каца Бинського , по случайному стечению это именно та повесть, которую я случайно открыл и начал читать.

    Сегодня много можно слышать ссылок на Параджанова и его фильм, и это скорее дань моде. Дикие танцы Русланы и Евроконкурс -это видимо из той же арии Кизе из оперы Бизе.

    Незам6ечеым для автора остался интернет роман Паражданов,который в некоторых остатках еще присутствует в архиве майдан.В нем участовало четыре известных Вам автора.

    Интересно и то, что роман был подвергнут гнету со стороны маловедомого публициста переводчика по имени АБ, (МБЖ)

    Brgds
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2004.05.08 | Жан Коцький

      Re: Сергію Хрущу

      Я продовжую традиції, закладені на "Майдані" Бегемотом Замбезьким, на жаль, дещо забутим.
      Прошу Вашої допомоги, пане Сергію, в розміщенні матеріалу, гадаю, що користь має бути.
      Готовий до обговорення, дискусії, закидів і викидів.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2004.05.08 | Жан Коцький

        Re: Сергію Хрущу, повний текст "Дискурсу"

        Жан Коцький

        БУЗИНОВИЙ ДИСКУРС
        Інтернетмеццо

        Інтернет-сайт “КОЛІЗЕЙ”
        Культурологічний часопис для користувачів України і усього світу
        Електронна адреса:
        http://www.kolizej.com.ua
        Електронна пошта (E-mail): officce@kolizej.net
        Адміністратор: Жан Коцький
        Модератор: Зіновій Горинич
        Дизайнер: Іван Гог
        За підтримки Міжнародної неурядової організації “Місія без кордонів”
        та на благодійні внески віруючих Церкви христововірів

        E n t e r

        ЗВЕРНЕННЯ ДО КОРИСТУВАЧІВ
        Ясновельможна громадо!
        Кажуть, що постмодерністський метод себе вичерпав; за словами Нобелівського призера Мілоша Формана, постмодернізм нічого наразі, крім ексгібіціонізму (до речі, адміністрація інтернет-сайту “Тирло” володіє гарним анекдотом про ексгібіціонізм), продемонструвати не може, і, як наслідок, світова культура зайшла в глухий кут. Лідери постмодернізму, які, власне, спільно з тими мистцями, які йшли за ними, і тими прихильниками, які дружно прошкували за мистцями слід у слід, завели і світову культуру, і разом з нею певну частину світової спільноти (насамперед, християнську, якимсь чином буддистську), у пастку. Тепер їм нічого не залишається, як озиратися вусібіч і плекати надію, що десь є вихід.
        Виходу немає, адже постмодернізм – аґресивний напрям, який користується винайденим російськими і американськими вояками методом крапочного бомбардування віялом (відповідно – Чечня, Сербія, Ірак), чи, правильніше, російські і американські вояки запозичили в адептів постмодернізму метод бомбардування віялом. Він знищує все, що не вкладається в його прокрустові канони постестетики та необхідного філософського дискурсу. Позаду - руїни, попереду – глуха стіна. Насамперед в свідомості і підсвідомості постмодерністських зомбі, тому що, як визначено художнім дослідженням естетики попередників постмодернізму, розруха починається в голові.
        Катастрофа очевидна, бо усе на світі суєта суєт і всіляка суєта. Вічні тільки Бог, Душа і Мистецтво. Мистецтво є засобом творення і тяглості цього світу у часі і просторі. Тільки завдяки мистцеві реальні чи уявні події стають надбанням людської спільноти, історії, цивілізації. І ніяких шукачів скарбів улісів чи завойовників македонських, які б карколомні пригоди вони не скоювали, князів ярославів чи царів іванів, якими б мудрими чи лютими вони не були, повстанців кармелюків чи імператорів наполеонів, чи чапаєвих, щорсів, ленінів, сталінів тощо (і так до безкінечності), ніхто б і ніколи не знав (які б величезні за масштабами подвиги чи злочини вони не творили), якби їх діяння не стали у потрібний момент предметом уваги мистця (письменника, літописця, художника, композитора тощо), його методу і дискурсу. І тільки таким чином їх постаті і діла стають безсмертними.
        Але наразі цей дискурс викликає тривогу, бо під загрозою опинився один із компонентів вказаної тріади.
        Ще двадцять років тому друг генерала Служби безпеки України Олександра Бєлова, точніше, чоловік подруги генерала Служби безпеки України Олександра Бєлова, видатний американський аналітик Семюел Гантінгтон, дружина якого настільки молодша від свого чоловіка, наскільки старша від свого чоловіка дружина Бєлова, зпроґнозував антигоністичні викиди протистояння цивілізацій, як онтологічний дискурс діалектики світового розвитку у занепад, та визначивши подальший планетарний поступ, як постмодерністський.
        Кажуть, що саме Олександр Бєлов підштовхнув Гантінгтона написати ту фундаментальну розвідку, яка стала програмою діяльності Аль-Каїди, і сам Олександр Бєлов, будучи ще в званні капітана КҐБ, в той час, коли він ще не захоплювався зимовою риболовлею і ще не мав пса породи такса на прізвисько Чахлик Невмирущий, відредагував рукопис і рекомендував його до видання в Злучених Стейтах Америки (вудку сіпалку і пса таксу генерал СБУ Олександр Бєлов придбав потім).
        Згодом, виступаючи у Києві з лекцією у Національному інституті стратегічних досліджень, що на вулиці Академіка Пиріжкова неподалік від станції метро “Університет Драгоманова”, Семюел Гантінгтон щиро розказав про всі ці подробиці творення і видання своєї знаменитої книги, а чарівна його жінка (здається, тезка дружини президента ЗСА Роналда Рейгана) підтвердила показання свого чоловіка.
        Дебатуючи, генерал СБУ Олександр Бєлов сказав: “Ми удвох із Семом зробили більше, аніж удвох Карл Маркс і Фрідріх Енґельс, можливо, ще й тому, що ролі дружин цих двох чоловіків, їхні перехресні впливи на творчість двох гігантських мислителів ХІХ сторіччя тоді були трохи інакшими, аніж у нашій ситуації”.
        Один із присутніх науковців, який, певно, диспотизував Фукуямі і опонував Гангтінгтону, намагався у своєму виступі скритикувати керівництво Національного інституту стратегічних досліджень за те, що воно нібито недостатньо приділяє увагу науковим працям контраверзійного американського політолога японського походження, на що Гантінгтон різко зауважив двостопним ямбом: “Фудзіяма – не Ай-Петрі, Фукуяма – не Бєлов”. На тому дискусія і припинилась.
        Бєлов і Гантінгтон тоді ж стали призерами Національної української премії імені Володимира Горбуліна у галузі глобальної безпеки, позаторік висунуті на здобуття Нобелівського призу і поставлені у чергу, чекаючи результатів виборів у вільному Іраку (вибори в Сербії і Чечні вже на їх користь відбулися).
        Застереження лавреата Національної української премії імені Володимира Горбуліна у галузі глобальної безпеки Семюела Гантінгтона виявились не фантастикою; це ми можемо бачити на результатах діяльності Аль-Каїди та на прикладі дискусій, що ведуться юзерами (тобто користувачами) в Інтернеті, на чатах і форумах, зокрема, на сайті “Колізей”, створеного за сприянням Міжнародної неурядової організації “Місія без кордонів” та на благодійні внески віруючих Церкви христововірів.
        Напевне, щось езотерично привабливе є у цьому фундаментально прадавньому слові – “КОЛІЗЕЙ”, позаяк, саме сторінки Вільного форуму культурологічного сайту “Колізей.com.ua” у концентрованому вигляді віддзеркалюють найгостріші проблеми, що постали перед світовою спільнотою, і не тільки в царині культури (чи посткультури).
        Ми відчуваємо, як на сайті суггестується критична маса інформації, що може надати потужний поштовх для розвитку цивілізації чи, навпаки, стати детонатором новітнього, типу нуклеарного, апокаліптичного вибуху (згадаймо Гіросиму і Чорнобиль) і знищити планету, яку колись теплими руками обіймав модерний письменник пілот Антуан де Сент-Екзюпері.
        Інтернет якось паралельно розвивався пообіч постмодернізму. Чи був якийсь суттєвий обопільний вплив, це мусять визначити дослідники aposteori. Але менеджери, які професійно спеціалізуються у галузі інформаційних технологій, можуть apriori запевнити, що Інтернет є надійним прихистком для тих, хто пручається в естетичних путах будь-якого художнього методу: чи такого демократичного, як модернізм, чи такого тоталітарного, як постмодернізм.
        Подібного висновку ми дійшли, взявши до уваги лем дрібнісіньку абищицю, частку чи дещицю гігантського інтернетівського масиву – якийсь чи будь-який фраґмент, шмат інформації, думок, суджень, злютованих лише однією назвою форумівської теми. Ми звертаємось до користувачів: уважно і неупереджено вивчіть той чи інший масив інформації у формі конкретних повідомлень (чи меседжів, як кажуть юзери) під конкретною темою обговорення на форумі (словами юзерів, їх називають гілками) і переконаєтесь, що кожна гілка чи майже кожна гілка, ставши соборною, набуває рис окремішнього витвору постпостмодерністського поступу.
        Саме так!
        Прочитавши відрубно уявний чи конкретний шматок форумівського дискурсу, ви зробите відкриття, що Інтернет – це не тільки засіб споживання інформації і каналізації зв’язків (relations, liaison or communications), але й джерело самоактуалізації кожного, хто відчуває у своєму єстві творчий потяг і потребує відповідної сублімації або ж надкомпенсату, зрозуміло, що в евентуальному значенні (хоча бувають і в практичному, див. інструкції з виготовлення вибухових пристроїв).
        Його цінність полягає не тільки в тому, що автору (юзеру) не потрібно якогось тривалого часу, довгих і спопеляючих душу і нерви очікувань, доки можна наочно побачити, відчути вислід своїх інтелектуальних чи художніх вправ: навіть такий оперативний засіб масової інформації, як телебачення чи радіо, не може змагатись в швидкості повідомлень з Інтернетом. Свідомо чи не свідомо юзер, сідаючи за клавіатуру персонального компутера (сленґом користувачів інтернету, - “сідаючи на клаву пісюка”) намагається вирватися за межі улаштованої сучасним постмодерністським світом ідеології, яку втілено методами бомбардування віялом, за межі улаштованої ззовні його внутрішньої в’язниці.
        Він стає вільним.
        Для того, щоб стати вільним, він повинен мати небагато: персональний компутер, пісюк, як кажуть юзери (від скороченого “РС”, англ.), телефонну лінію, модем і пароль доступу. Він сідає на клаву, вмикає пісюк (сленґом користувачів інтернету), крочно наладує необхідний алґоритм і через одну-дві хвилини входить в Галактику під назвою “Інтернет”, яка на перший погляд здається якоюсь ентропійною масою, Хаосом, до якого ще не торкнулась рука Творця, але яка насправді є одним із найвизначніших прикладів структурованості і системності.
        Як і увесь наш Божий Світ.
        Юзер відшукує потрібний сайт, можливо, це буде наш культурологічний сайт “Тирло.com.ua», відкриває рубрику “Вільний форум”, натискає кнопку “Сформувати повідомлення”, набирає на клавіатурі все те, що його хвилює, ачей що може зацікавити когось, до кого він через комунікації Інтернету звертається: особисто, чи на увесь світовий загал, -перечитує текст, вистрибує із свого фотеля, навприсядки робить декілька вихилясів по кімнаті, наскільки йому дозволяють габарити власного помешкання, задоволено б’є себе в груди: “Геніально, сукин кот!”, - натискує кнопку “Надіслати повідомлення”, і от його витвір, кількоро десятків, чи сотень, чи більше слів, поповнює базу всесвітньої мережі, і з ним вже може ознайомитись і його об’єкт діалогу, і будь-який навігатор, що подорожує стежками і трасами Інтернету, - в якому б закутку планети він не сидів за комп’ютером (пісюком, - сленґом користувачів інтернету), - в Австралії, Бердичеві чи на Марсі.
        В такі хвилини юзер відчуває себе Богом.
        Ми не сумніваємося в тому, що Творець теж користується Інтернетом і що Інтернет є каналом (моделлю) спілкування людей з Богом: одностороннім (молитва) – для посполитих, двостороннім (творчість) – для геніїв.
        Власне, кажучи мовою кібернетики, творчість і є інформаційним зв’язком мистця з Богом.
        Проте, здійснивши через Інтернет цілий комплекс глобальних культурологічних і нейролінґвістичних досліджень, ми дійшли до більш широкого узагальнення, яке без перебільшення ми визначаємо як відкриття глобального масштабу. Ми вбачили у світовому поступі новий шлях цивілізаційного розвитку людства, який не суперечить вченню про Деміурга, Творця, про метафізичні засади Світу Божого та діалектику його нескінченності. Вбачений нами на порозі нового тисячоліття принципово (революційно) новий шлях світового проґресу полягає у тому, що наразі вичерпалась розпочата із часу створення Деміургом Світу Божого стадія цивілізаційного розвитку, коли лише Обрані Богом (генії) виконували роль двигуна діалектичного постпоступу.
        Чому лише Обрані?
        Чому досі світ поділено на пастирів і овець?
        Згадаймо біблійний постпостулат про те, що усі рівні перед Господом Богом: і юдей, і еллін (елліни – це ми, українці, згадаймо: “Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак”); а якщо на Землі існує нерівність, не має значення яка – матеріальна чи духовна, то це не за Божим Законом. Так ми думаємо, і це не може піддаватися сумніву.
        Серпневі події 1991 року, які нами названі Великою серпневою ліберальною революцією на Спаса (19-24 серпня 1991 року), вивели Україну, осколок колишньої совєтської імперії, злютованої навколо Москви, із глухого кута, в який її завів у складі імперії колишній совєтський режим. Нове утворення, незалежна Україна, пішла у протилежному, поки що реставраційному, напрямі, до 1917 року, саме для того, щоб упершись спиною у вибудований Лютневою буржуазною революцією 1917 року, а потім універсалами УНР підмурівок, швидким кроком наздоганяти інші країни, де впродовж уже більше двохсот років панує капіталізм, ліберальна демократія, свобода слова і художньої творчості. Тому ми б дещо змінили назву революції, назвавши її Велика серпнева ліберально-реставраційна революція на Спаса, позаяк поки що ми рухаємось у протилежному напрямі, і це неминуче з погляду філософського екскурсу.
        Але ретроспективно зупинимось десь на одній четвертині дороги туди–сюди від сюди.
        Кажуть, що тоді, а це було саме в той час, коли капітан КҐБ Олександр Бєлов (тоді він обіймав посаду начальника 1 відділення 6 відділу 5 Управління КҐБ УРСР, а зараз виконує функції радника голови СБУ) спільно з американським дослідником Семюелем Гантінгтоном писав розвідку про конфлікт цивілізацій і ще не мав сіпалки для зимової риболовлі та пса на прізвисько Чахлик Невмирущий, маловідомий і досі англієць Тім Бернерз-Лі, що нині мешкає в Злучених Стейтах Америки, створив в Европейській лабораторії фізики молекулярних часток (Швайцарія) перший Інтернет, у світі сталася глобальна інформаційна революція – друга за значенням після винаходу книгодрукування.
        Це і так, і не зовсім так.
        Щодо твердження того, що винайдення Тімом Бернерзом-Лі Інтернету започаткувало собою іноформаційну революцію, ми згодні.
        Ми не можемо зголоситися із тим висновком, який ставить винайдення Інтернету і книгодрукування на одну площину, пов’язує обидві ці події і в цивілізаційному поступі визначає Інтернет, як наступний революційний крок світового проґресу після книгодрукування.
        Це, як кажуть, з точністю до навпаки.
        Ми не заперечуємо значення впливу винайдення книгодрукування. Ми з іншого погляду аналізуємо ці дві події. Нам видається, що зв’язок між винайденням книгодрукування, з одного боку, та Інтернету, з іншого, такий же, як і між Великою Жовтневою соціалістичною революцією 1917 року та Великою Серпневою ліберально-реставраційною революцією 1991 року (на Спаса). Тобто вони мають різні полюси.
        Пояснимо чому.
        Швайцарський дослідник Бернерз-Лі і канадський філософ Маршалл були незнайомі між собою, коли перший працював над винаходом Інтернету, а другий (саме в той час, коли майбутній генерал СБУ Бєлов ще носив погони капітана КҐБ і успішно захищав українську культуру від ворожого інформаційно-каналізаційного впливу західних ідеологічних диверсантів) у своїх працях геніально вказав, що винайдення у 1440 році Йоганном Ґуттенберґом друкарського станка на довгий час завело цивілізацію на манівці, оскільки людина втратила запрограмовану Природою і Творцем можливість безпосередньо обсервувати події, і що нові телекомунікаційні технології (про Інтернет, очевидно, Маршалл ще не міг знати) знищать вторинний засіб отримання інформації (книгу) і повернуть гомо сапієнса до його первинного стану (який давні греки називали апокатастасисом), коли він зможе своїми органами почуттів і надпочуттів сприймати навколишнє середовище без посередника (друкованого засобу), спілкуватись безпосередньо з об’єктами своєї уваги – побіч, чи за десятки, чи мільйони кілометрів від нього (в Австралії, Бердичеві або ж на Марсі), тобто стати пасивним чи активним учасником кожної події, яка його цікавить, чи навіть її творцем.
        Чи навіть її творцем!
        Адже, з іншого боку, сполучаючись із усім Світом і Богом через Інтернет, гомо сапієнс іманентно стає творцем у будь-якому випадку; він реалізує закладену у кожну людину Господом Богом творчу іпостась, і, натискаючи кнопки “Сформувати повідомлення” і “Надіслати повідомлення”, уникає від найбільшого, визначеного ще безсмертною Біблією людського гріха, не реалізації двох речей: закладеної Творцем у кожну людину божої іскри - таланту (prima) і права Божої істоти на щастя (secunda)! Талант у тобі - пошукай його і реалізуй! Щастя в твоїх руках – через знайдений талант досягни його!
        Немає у світі жодної людини, яка б не мала у собі того чи іншого таланту і талану, – річ тільки у присутності можливостей для їхньої реалізації.
        Інтернет надає таку можливість!
        Юзер талановитий і щасливий!
        Отже, не все так безнадійно, як спочатку нам здалося.
        Вихід із постмодерністського глухого кута є – він в інтернетівський творчості.
        Тепер знову зверніть увагу на будь-яку гілку інтернетівського форуму, окремішній шматок юзерівської творчості.
        Ми б ще назвали його мистецьким колажем, згадуючи колажі, які нам колись показував Сергій Параджанов.
        Як кожна річ, якої торкався чи яку творив Параджанов: фільмував “Тіні забутих предків” чи з пір’я щойно зарізаної курки складав колаж, вона однаково набувала рис геніальності. Про масштабну оригінальність і космічну геніальність творчої особистості мистця свідчить, наприклад, той факт, що ні директор кіностудії імені О.П.Довженка Василь Васильович Цвіркунов, без якого, за невеликим вийнятком інвазійно обмеженого кола осіб, ніхто у світі і ніколи Параджанова б не знав, ні відповідно керівник сценарної майстерності кіностудії Василь Сидорович Земляк, без якого геніальний фільм ніколи б не відбувся (хай вони обидва посміхнуться нам з неба), так і не навчили Параджанова правильно писати прізвище письменника Коцюбинського - Сергій Йосипович незмінно писав: “фильм по расказу Кацюбинского “Тени забитых предков” (нами тут допускається фройдистська обмовка генія, позаяк ніхто достоту переконано не скаже наразі, що тих предків справді “забилі”, а не “забілі”, і що у родоводі Михайла Михайловича К[ац?]юбинського контраверзійно немає єврейських коренів).
        Але поговоримо саме про колажі.
        Вони, ці витвори параджановської геніальності, могли проіснувати буквально 5-10 хвилин - Сергій брав у руки декілька предметів: пір’я, виделку, власну шкарпетку, поєднував їх, і в цій параджановській сув’язі перед вами поставав перфектно закінчений мистецький твір; потім, давши вам можливість понасолоджуватись мистецтвом, він розкидав усі ці речі: пір’я - в сміття, виделку - на стіл, шкарпетку – на ліву ногу, і твору вже не існувало, він зник, але його геніальний спалах таки іскрив 5-10 хвилин.
        Певна ж частина параджановських витворів, дяка Богові, залишилася в деяких музеях Парижа, Лондона, Тбілісі, Єревана - назавсігди (у Києві – тільки в приватних колекціях).
        Параджанов любив порпатися у лахмітті на смітнику від колишнього Євбазу неподалік від свого будинку, де на першому поверсі знаходилась “Варенична” (тепер на тому місці знаходиться розв’язка швидкісного трамваю “Проспект Берестейський – вулиця Борщагівська”), вишукував серед покидьок цікаві предмети для своїх геніальних колажів, - і не тільки. Так, одного разу він знайшов викинутий якимось юдеєм, налаштованим на виїзд до землі обітованої, б’юрок, підремонтував і підлакував його, а потім продав Микиті Михалкову за $5000, переконавши того, що б’юрок був нібито подарований Евеліною Ґанською на весілля Оноре де Бальзаку, а в київську квартиру Параджанова, у будинку, на першому поверсі якого була варенична, б’юрок потрапив довгим шляхом через усю Европу.
        Микита Михалков, син російського тричі гімнотворця і нащадок древнього дворянського роду Кончаловських, повірив, що той б’юрок належав Бальзаку, бо то був не обман з боку Параджанова, а ніколи і ніким не розгадана таїна акту творчості генія, чоло якого торкалося неба, а ноги стояли в земному багні; і зараз той б’юрок прикрашає вітальню найкрутішого російського кінорежисера.
        Михалков пізніше, напевно від Марини Владі (вона разом з Висоцьким саме була в гостях у Параджанова, коли той лакував знайдений на звалищі єврейський б’юрок), дізнався, що той б’юрок належав не Оноре де Бальзаку, а якомусь київському єврею. Але, враховуючи, що б’юрок потрапив до нього через Параджанова, Михалков тепер оцінює його на порядок вище, тобто у $50 000.
        Так і в нашому випадку, коли ми говоримо про Інтернет, ми маємо на оці феномен творчості, можливо, не усвідомленої юзерами в процесі як арт-акт. Гадаємо, що це не так важливо, тому що для творчості на першому місці стоїть, як казав фундатор психоаналізу Зиґмунд Фройд, підсвідомість, а потім свідомість. Важливо те, що ми відчуваємо, а не розуміємо. Як і параджановські колажі, інтернетівські повідомлення можуть повисіти на сайті якийсь невеликий час, доки тема не втратить актуальність, і погаснути. Чи розтиражовані по інших пісюках, базах, інформаційних масивах та електронних бібліотеках, вони можуть увійти до категорії вічних. Але і в першому, і в другому випадку – то є творчість в її онтологічному значенні.
        Різниця між параджановськими та інтернетівськими колажами все ж є. Вона полягає у тому, що в обсервованих випадках автором мистецького твору був одноососібно Параджанов, його геній. Інтернетівський колаж є і одноосібною, і колективною творчістю, позаяк для створення мистецького шедевру кожний юзер додає свою частку, образно кажучи, свою шкарпетку, і ці окремішні зблиски десятків співавторів у своїй сукупності вибухають отим самим мистецьким шедевром.
        І тут доречно наголосити ще на одній особливості творення мистецького твору засобами Інтернету. Ми робимо висновок про те, що існують два рівні інтернетівської творчості. Перший - безпосередньо юзерівський, про який ми вище сказали. Другий – наш, укладачів. Ми вибираємо з інтернету якусь сукупніть інформації, можливо, на перший погляд, якийсь дріб’язок - пір’я, виделку чи шкарпетку з чиєїсь лівої ноги (постінґ, як кажуть юзери, чи пагін гілки), об’єднані тією чи іншою інтернальною та інтерактивною першоосновою, певно, темою (сабжектом, як кажуть юзери) та каналами зв’язку, які завдяки Інтернету мають у своєму розпорядження юзери. Ми надаємо їм вигляд відрубності і цілісності, і вони стають мистецьким феноменом, метафізичним витвором, арт-актом і перформенсом; тому ми можемо свідчити, що дискурс параджанівського генія продовжується, і вихід із постпостмодерністського тупика є.
        Поки що ми репрезентуємо окрему гілку, але ця гілка належить дереву, яке швидко проростає, вбирає своїми коріннями із Інтернету соки Землі, тягнеться гілками і листями вгору, і скоро досягне неба, до того неба, чолом якого колись торкався незабутній Сергій Параджанов.
        Чолом вам, панове громадо, і до праці!
        Адміністрація сайту

        Для доступу на форум натисніть тут: >
        ВІЛЬНИЙ ФОРУМ: таємниці, плітки, слухи, компромат
        FORUM

        http://www.gromada.com.ua/FreelyForum
        ВІЛЬНИЙ ФОРУМ: Таємниці, плітки, слухи, компромат
        Шановні Відвідувачі!
        Ми щиро вітаємо Вас на нашому Вільному форумі та заохочуємо вільне висловлення думок.
        Тільки у нас Ви можете сказати все, що хочете, знайти друзів і посперечатись з суперниками.
        В той же час, просимо Вас бути коректними і толерантними, ухилятися від вживання ненормативної лексики і розпалювання ворожнечі.
        Для участі у Форумі Ви можете вибрати для себе будь-який постійний нік-нейм (псевдонім) або ж виступати під власним прізвищем.
        За ходом спілкування уважно слідкує наш Модератор. В разі порушень та залежності від їх ступеня він має право застосовувати такі заходи:
        1) знищення некоректного повідомлення;
        2) публічне попередження порушника;
        3) заборона залишати повідомлення (технічними засобами);
        4) заборона читати повідомлення (технічними засобами).
        Адміністрація не завжди поділяє погляди, висловлені на Форумі. Відповідальність за достовірність інформації несуть її автори.
        J J J
        Для формування теми повідомлення і розміщення тексту на Форумі натисніть тут >

        ТЕМА ПОВІДОМЛЕННЯ

        Автор: Андрій Пірнач
        Дата: 25.01. 2004 – 02:28
        Найрезонансніші літературні хіти
        Для поціновувачів якісної української книжки є дві новини: гарна і ще краща. Як повідомляє тижневик “Галицькі контракти”, гарна полягає у тому, що зусиллями Центру рейтинґових дослiджень «Елiт-Профi» засновано новий авторитетний рейтинґ «Найрезонансніші літературні хіти».
        Суть конкурсу полягає у тому, що, по-перше, відлік номінантів починається з публікацій, які з’явилися на світ після 24 серпня 1991 року, тобто за роки Незалежності, по-друге, авторитетне журі за підсумками результатів контент-аналізу визначає по дві пари книжок, що відповідають умовам конкурсу, - художню та культурологічного напряму, і через два місяці визначає двох переможців; по-третє, наступного року нові номінанти повинні змагатися з минулорічними переможцями, які можуть знову посісти першя місця, і так доти, доки не з’явиться новий номінант, який подолає попереднього переможця.
        Це означає, що лавреат визначається не на один рік, він в тяглості може залишатися на Олімпі один рік чи довше, і може слугувати виразником змагань, що точаться на літературних теренах нашої країни за весь період її Незалежності.
        Ще краща новина: Центр рейтинґових дослiджень «Елiт-Профi» акредитовано при Committee of Nobel, і прийнято домовленість про те, що коли якась книжка протримається на першому місці впродовж десяти років, то її автор автоматично висувається на здобуття Nobel prize.
        А тепер найцікавіше. Контент-аналіз визначив наступних номінантів відповідно до набраних балів. За резонансом на першу сходинку з великим відривом вийшов роман знаменитої української письменниці Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», виданий 1995 року, і поряд з нею культурологічне дослідження Олеся Бузини «Вурдалак Шевченко». Друге місце посіли пари – «Фуршет від Марії Матіос» тієї ж Марії Матіос, і знову ж таки Оксана Забужко із своєю розвідкою "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу", третє місце – роман “Тероріум” Василя Кожелянка і розвідка Джорджа Ґрабовича "Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка".
        Контент-аналіз – серйозна наука, він ніколи не бреше.
        І на що тут варто звернути увагу. По-перше, усі три сходинки за культурологічною номінацією посіли твори про Тараса Шевченка. Це свідчить, що увага до його постаті і творчості ніколи не збайдужіє. По-друге, серед шести номінантів – дві жінки, причому Оксана Забужко висунута за двома творами, що свідчить про чергове підтвердження моці гендерної філософії і практики.
        Як ще повідомляють “Галицькі контракти”, у спортивному магазині «Альтима» на Хрещатику, 19-а (мережа магазинів «Арґо») хітом тижня стали дерев’яні чотириколісні скейтборди Killer Loop (Benetton Sport Systems) за ціною від $60 до $120. За минулий тиждень було продано понад 10 скейтбордів.
        ОБГОВОРИТИ ПОВІДОМЛЕННЯ НА ФОРУМІ
        Натиснути кнопку тут >
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: Василь Костриця
        Дата: 25.01.2004 - 05:21
        Жінка — сексуальний об'єкт
        чи рівноправний парнер?
        До речі, новорічні і різдвяні свята привели до деякого затишшя на ринку вітчизняних ілюстрованих видань, тому можна сподіватися, що натхненні відпочинком авторські колективи журналів порадують читачів якісними і цікавими матеріалами в наступному місяці. Що ж стосується січневих видань, то в журналі «НАТАЛІ» відбулися значні зміни. З видання зникла рубрика «Жінка очима чоловіка», яку вів Олесь Бузина, колишній завнавч школи гувернанток, якого вигнали з роботи саме за те, що проколупав дірку у стіні жіночого душу і підглядав, як миються майбутні гувернантки.
        Можливо, радикальність матеріалів цього автора виявилася неприйнятною для редколегії? Чи й тут гувернантки постарались?
        Хоча, Олесь Бузина, попри скандал, утворений навколо «Вурдалака» і гувернанток, продовжує писати для «НАТАЛІ» книжкові огляди. Трохи смішно виглядає цього разу в «НАТАЛІ» рубрика «Диспут-клуб», у якому відбулася бесіда між Оксаною Забужко і Юрієм Покальчуком на тему: «Жінка — сексуальний об'єкт чи рівноправний парнер?». Підозрюю, що Ірина Пшенишнюк, яка готувала цей матеріал, сподівалася, що сторони, ставши по різні сторони барикад, закінчать дискусію “на споді” барикад, перевіривши на практиці висунуті в книжках і під час дискурсу ідеї. Припущення у всякому разі не дивує, з огляду на літературні «досягнення» обох: «Польові дослідження...» досвідченої суфражистки О.Забужко і «Ті, що на споді» літературного початківця Ю.Покальчука. Але останній не став ризикувати, стверджуючи те, про що писав у своїй книзі, і, тому, бесіда вийшла нецікавою, якщо не враховувати схильність О.Забужко до цитування то британських економічних журналів, то Платона.
        J J J
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: Гамалій
        Дата: 25.01.2004 – 07:32
        Ця полеміка - здебільшого ювенільна й малопереконлива
        Попередня книжка української авторки Оксани Забужко "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" значною мірою розвиває ідеї та висновки Джорджа Ґрабовича, не приховуючи, зрештою, цього впливу (помітного вже в самій назві книжки), але й не цураючись полеміки з американським "метром".
        Найцікавішим аспектом книжки Оксани Забужко є, однак, не ця полеміка - здебільшого ювенільна й малопереконлива, а саме її співзвучність із головними висновками Джорджа Ґрабовича, зокрема, щодо шевченківського міфу України як водночас модерного і християнського. За допомогою цього міфу, пише Забужко, Шевченко "потрапив задати політично внесамостійненій українській спільності, поставленій перед загрозою зникання, деполітизовану, тобто духовну, національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії - аж до нашого часу". Варто зазначити тло, на якому з’явились ці праці, а саме: цікаве дослідження київського літератора Олеся Бузини “Вурдалак Шевченко”, яке, стаючи в один ряд із творами Забужко та Ґрабовича, утворює своєрідний триптих, що підтверджують результати контент-аналізу, як стверджують “Галицькі контракти”.
        L L L
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: Тритон
        Дата: 25.01.2004 – 09:44
        Бузина – новітній Герострат
        На жаль, ворогiв Шевченка, як i всього українського, достатньо i сьогоднi. Однi пропонують припинити вивiшувати його портрети, iншi - вслiд за українофобом В.Бєлiнським, нав'язують думку про пияцтво поета, третi - знову i знову загрожують небезпекою "українського буржуазного нацiоналiзму", до якого, мовляв, пiдштовхує творчiсть Кобзаря, четвертi намагаються принизити мову, якою писав Тарас, Україну, яку вiн так любив, український народ.
        Серед очорнителiв чи не найбiльшу частину "Геростратової слави" хоче вирвати собi "психоаналiтик" iз Києва Олесь Бузина.
        J J J
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: Сотник
        Дата: 25.01.2004 – 10:24
        Катерина Толстая ніколи не бачила Шевченка п’яним
        Пiдбираючи факти i арґументи для паплюження великого поета, Бузина хоча б ознайомився iз свiдченнями сучасникiв Шевченка, якi бачили поета, зустрiчалися з ним, спiлкувалися.
        "Протягом двох рокiв, - зазначає у спогадах Катерина Юнге (Толстая) (1843-1913 рр.), росiйська художниця, дочка графа Ф.Толстого, вiце-президента Академiї мистецтв, - як я бачилась iз Шевченком, за рiдкими винятками, кожний день я нi разу не бачила його п'яним, не чула вiд нього жодного непристойного слова i не помiчала, щоб вiн у поводженнi чим-небудь вiдрiзнявся вiд iнших добре вихованих людей".
        А ось що пише український i росiйський етнограф i письменник Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875 рр.): "Середнього зросту, дебелий, на перший погляд, лице його здавалося звичайним, але очi свiтилися таким розумним i виразним свiтлом, що мимоволi я звернув на нього увагу... Тримався вiн у товариствi вiльно, iз тактом, нiколи не вживав тривiальних виразiв...". Ще свiдчення (Павло Зайцев): "...чарували його невеликi, але виразистi очi, що свiтилися незвичайним розумом i дивною добрiстю...".
        J L J
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: Ярема
        Дата: 25.01.2004- 11:07
        Бузино, не плети бузину!
        Гiрко дивитися, як деґрадують в Українськiй державi радiо, преса, телебачення, реклама, як зневажається чарiвна українська мова - наш дорогоцiнний скарб. I цього декому замало: тому замiсть того, щоб кинути свiй хист на захист української духовностi, стараннями бузин замахуються на святиню, що є в нашiй нацiональнiй культурi.
        Занадто багато розвелося охочих виконувати i заохочувати таких бузин, i тому хочеться додати, читаючи цей пасквiль: "Бузино, не плети "бузу".
        Не віриться, що в такого Бузини можуть бути батьки!
        L L L
        Re: >Не віриться, що в такого Бузини можуть бути батьки...
        Автор: Дядько
        Дата: 25.01.2004 - 13:35
        На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
        Глава І. П’яте управління і майор Бузина. Спроба портрета
        Майор Бузина сидів у своєму кабінеті, на столі у нього лежав товстий зошит для конспектування наказів і директив керівництва КДБ, лінійка, кронциркуль, червоний олівець і ручка-самописка, заправлена фіолетовим чорнилом. В КДБ УРСР було заведено такий порядок: голова КДБ Федорчук писав свої резолюції і підписувався зеленим чорнилом, керівний склад, крім генералів, - синім, генерали – чорним, оперативний склад користувався фіолетовим.
        Майор Бузина був дисциплінованим офіцером, як і належить чекісту, тому свою ручку заправляв фіолетовим чорнилом. Крім того, майор Бузина був винятково акуратним офіцером. Коли він відпрацьовував ту чи іншу справу оперативного обліку, він виймав із свого сейфу потрібний том, уважно вичитував матеріали, підшивав нові матеріали і знову клав у сейф. Коли потрібно було привести до встановленого порядку особові і робочі справи аґентури, він знову ж таки, прибирав із столу все зайве, виймав потрібний том і відпрацьовував його, додаючи до особової справи затверджені керівництвом характеристики аґента, матеріали перевірки його надійності, способи екстреного зв’язку, легенди прикриття тощо, а до робочої справи підшивав нові донесення аґента.
        Це вже він робив після того, як донесення доповідались керівництву, в залежності від значущості отриманих матеріалів – від начальника відділення і аж до Федорчука, з яких у друкарському бюро управління потім знімались копії. Копії аґентурних донесень долучались до справ оперативного обліку (перевірок, розробок, нагляду), а також до літерних справ, які велись за лініями і об’єктами оперативно-аґентурної діяльності, оригінали – до робочої справи аґента. Продуктивність будь-якого аґента можна було визначити на око за товщиною його робочої справи.
        Наразі на столі у майора Бузини були тільки вище названі речі. Майор Бузина щойно отримав таємну інформацію від свого приятеля з Інспекції при голові КДБ УРСР (працівників Інспекції зазвичай називали опричниками, а її начальника, хто б цю посаду не займав, - Малютою Скуратовим), що Бузини прізвище занесено в список офіцерів, конспекти яких підлягали перевірці.
        Цей захід, перевірка Інспекцією конспектів оперативних працівників, увів у практику, поряд з іншими новаціями, новопризначений заступник голови КДБ Степан Несторович Муха, який до цього працював інспектором ЦК КПУ і після переведення якого із партійних органів в органи державної безпеки усі секретарі райкомів і обкомів, без вийнятку і водночас, полегшено зітхнули.
        За кілька місяців, як вказана новація Мухи була задіяна, жоден із конспектів, які вибірково затребувала інспекція, не витримав тих вимог, які встановив Муха. Траплялись, щоправда, випадки, коли ніхто із інспекторів-опричників, застосовуючи увесь комплекс діаґностичних методів, не міг знайти недоліки. Після цього за перевірку брався сам Степан Несторович, і недоліки знаходилися: або ж занадто коротко, на його думку, викладався той чи інший керівний документ, або ж навпаки – занадто довго; якщо не було зачіпки стосовно розмірів конспектування, то перевірялось, як практично для себе сприймав той чи інший керівний документ оперативний працівник: вимагалось, щоб навпроти кожного пункту наказу чи директиви офіцер визначав свої безпосередні дії, наприклад: “Додатково завербувати 3-х аґентів”, “Скласти новий план аґентурно-оперативних заходів”, “Піднести на вищий рівень пошукову і профілактичну роботу” тощо; якщо і з цим було все в порядку, то Степан Несторович за допомогою лінійки і кронциркуля визначав, чи відповідав встановленим особисто ним вимогам розмір нижніх і верхніх, лівих і правих полів зошита. Як правило, розміри полів не відповідали визначеним нормам – або ж були завеликі, що негативно відбивалося на розташуванні першоджерела, або ж були замалі, що не давало достатньої площі для викладу власних думок конспектанта. Хоча б на декілька міліметрів. Це теж мало значення.
        Зошити із зауваженнями поверталися в оперативний підрозділ і після цього до порушників встановлених правил застосовувалися заходи партійного впливу – наступні партійні збори первинної організації проходили за порядком денним: “Об отношєнії чєкістов-коммуністов к ізучєнію руководящіх докумєнтов”, з відповідними висновками – від зауважень до накладення партійних стягнень.
        Олекса Григорович Бузина служив у 5-му управління КДБ УРСР, тому його зошит для конспектування керівних документів був безпосереднім відображенням змісту і напрямів діяльності цього структурного підрозділу КДБ. Його перша сторінка відкривається записом тексту спільної Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 р. “О созданії самостоятєльних контрразвєдиватєльних подраздєлєній в Комітєтє государствєнной бєзопасності і єго органах на мєстах по борьбє с ідєологічєской дівєрсієй протівніка”.
        Підставою для створення цих підрозділів, як записано в зошиті майора Бузини, стали “всё усілівающієся угрози для Совєтского государства і общєства со сторони зарубєжних подривних центров, дєйствія которих направлєни на созданіє антісовєтскіх подпольних груп, разжіганіє націоналістічєскіх тєндєнцій, ожівлєніє реакціонной дєятєльності церковніков і сєктантов”.
        Конкретні організаційні і оперативно-практичні заходи стосовно створення 5-х підрозділів та їх завдання, як свідчить конспект майора Бузини, були відображені в наказі голови КДБ при Раді Міністрів СРСР № 0051 від 8 травня 1968 р. “О задачах органов КГБ по борьбє с ідєологічєской дівєрсієй протівніка”. Саме з цієї дати в чекістських колективах прийнято визначати початок діяльності 5-х підрозділів.
        “Що ж таке ідеологічна диверсія?” – запитає необізнаний читач. Конспект майора Бузини дає чітку відповідь на це запитання. “Ідєологічєская дівєрсія, - записано фіолетовим чорнилом і підкреслено червоним олівцем у цьому зібранні згустку чекістської думки і практики, - является спеціфіческой, наіболєє острой формой подривной дєятєльності, осущєствляємой спєцслужбами і другімі подривнимі центрами, і заключающаяся в оказанії враждєбного ідєологічєского і організаціонно-політічєского вліянія на граждан совєтскіх республік с целью побуждєнія іх к посягатєльствам на общєствєнний і государствєнний строй, совєршєнію государствєнних прєступлєній і антіобщєствєнних дєйствій”.
        Майор Бузина, уважно зупинившись на спільній постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР та наказі від 08.05.1968 р., продовжив читання подальших відображених у зошиті керівних документів КДБ: “О подривной деятєльності розвєдиватєльно-подривного органа Центрального развєдиватєльного управлєнія США (ЦРУ США) “Комітєт “Радіо “Свобода” (КРС); “Об усілєніі контрразвєдиватєльной работи по борьбє с ідєологічєской діверсієй протівніка, направленной в срєду совєтской молодьожі і інтєллігєнціі”, “О состояніі і мєрах усілєнія работи КГБ Туркмєнской ССР в борьбє с ідєологічєской діверсієй протівніка”, “Об усілєніі агєнтурно-опєратівной работи по розиску авторов анонімних клєвєтнічєскіх докумєнтов”, “О нєотложних мєрах по борьбє с подривной дєятєльностью мєждународних сіоністскіх центров і антісовєтскімі проявлєніямі єврєйскіх націоналістов”, “О работє в органах і войсках КГБ по виполнєнію Постановлєнія ЦК КПСС “О мєрах по дальнєйшєму повишєнію політічєской бдітєльності совєтскіх трудящіхся”, “Об усілєнії агєнтурно-опєратівной работи по виявлєнію, прєдупрєждєнію і прєсєчєнію террорістічєскіх проявленій і угроз в адрєс партійних і государствєнних дєятєлєй”, “О мєрах усілєнія агєнтурно-опєратівной работи по борьбє с подривной дєятєльностью зарубєжних клєрікальних центров і враждєбних елємєнтов із чісла церковніков і сєктантов”, “Об усілєніі борьби с подривной дєятєльностью зарубєжних ОУН”, “О совєршєнствованіі работи по прєсєчєнію засилкі протівніком в СССР ідєологічєскі врєдной літератури”, “Об усілєніі борьби с нєлєгальним ізготовлєнієм і распространєнієм антісовєтскіх, клєвєтнічєскіх і політічєскі ущєрбних матєріалов”, “О состояніі работи по дєлу групповой опєратівной разработкі “Блок” і усілєніі дєятєльності по борьбє с проявлєніямі украінского буржуазного націоналізма”, “Об об’явлєніі Указа Прєзідіума Вєрховного Совєта СССР от 20 марта 1972 г. “О прімєнєніі органамі государствєнной бєзопасності прєдостєрєжєнія как мєри профілактічєского воздєйствія” і ввєдєнії в дєйствіє Інструкції “О порядкє прімєнєнія офіціального прєдостєрєжєнія” тощо.
        Майор Бузина уважно перечитував конспекти, підкреслював червоним олівцем окремі положення, на полях надписував додаткові вказівки для себе: “зосередити особливу увагу”, “виявити причини особистих недоліків”, “додатково опрацювати праці Генерального секретаря ЦК КПРС Л.І.Брежнєва” тощо, за допомогою кронциркуля і лінійки звіряв розміщення записів на аркушах зошита згідно з вимогами “Інструкції по конспектуванню керівних документів в органах КДБ УРСР”, введеної в дію наказом заступника голови КДБ УРСР Мухою Степаном Несторовичем.
        Олексій Григорович Бузина був досвідченим і обдарованим працівником, всебічно освіченою людиною, достеменно знав основні положення не тільки керівних документів КДБ, але й поділяв окремі погляди українських буржуазних націоналістів Куліша і Драгоманова і засуджував Емський указ (1876 року) Олександра ІІ, на підставі якого куратор київської шкільної округи відомий мракобіс Юзефович закрив тоді проґресивну українську газету “Кієвскій ТєлєграфЪ”. Як і кожна мудра людина, майор Бузина у своєму житті і практичній діяльності користувався певними філософським принципами, головним з яких був такий: "Якби спорт був корисним, то Рабинович для свого Ізі купив би футбольний м’яч, а не скрипку".
        Завсякчас (як завжди доречно) любив повторювати Олексій Григорович ще одне своє кредо: “Коли ми тверезі, правда на нашому боці”, і він майже ніколи не відступав від цього свого гасла. Єдиний був випадок, який я опишу у главі “Москва, Червона площа. Мавзолей В.І.Леніна”. Але то був єдиний, чи майже єдиний випадок.
        Кацапів і кацапських письменників майор Бузина не любив, крім Володимира Маяковського, хоча їхню творчість знав досконало і свої знання використовував часом у практичному житті (про це читач може дізнатися із глави “Як Олександра Пушкіна ледь не вилучили з українських бібліотек”).
        Натомість майор Бузина любив творчість Тараса Григоровича Шевченка і часто читав напам’ять шевченкове “Коли б ви знали, паничі”. Тоді його очі ставали льодяно-голубими, лоб хмурнів, неначе він бачив перед собою отих осоружних паничів і разом з Тарасом Григоровичем їх засуджував. Бо майор Олексій Бузина, чи як він себе іноді під настрій називав “Олекса Бузина”, і йому теж подобалось, коли в окремих випадках окремі його співрозмовники звертались до нього “Олексо”, мав багато чого спільного з великим поетом. Він теж був Григоровичем, як і Тарас Шевченко, тобто Олекса Бузина (саме Олекса, а не Олексій) був тезкою великого українського поета. Якби Олекса Григорович зодягнув кожух, овечу шапку, відпустив вуса і глянув з-під лоба, то він був би точнісінькою копією Тараса Григоровича.
        Але кожуха і овечої шапки майор Бузина не мав, а одягався в імпортний кожушок і костюм, які йому з Ванкувера привезла його аґент “Рамзай”. Взувався він в імпортні мешти, які йому привіз з Ліверпуля його аґент “Ядвіга”. І в цьому однострої він був схожий на інтеліґентного російського актора Леоніда Сергійовича Бронєвого, який, до речі, народився у Києві, у пологовому будинку біля Євбазу (тепер там дитяча лікарня “Охматерідит”).
        Інколи майор Бузина надягав удома вишиту сорочку, привезену йому з Бразилії його спарованими аґентами “Зітою” і “Гітою” (як би ту вишиванку та не гаптувала сама Віра Вовк, римуючи хрестиками свою тугу за Україною, чому й вірші їй вдавалися тільки верлібром!), і в тій вишиванці майор Бузина ставав схожим на Осипа Зінкевича, головного редактора Української Інформаційної Служби, Організації на оборону людських прав на Україні, журналу та видавництва “Смолоскип” імені Василя Симоненка (м. Балтімор, Злучені Стейти Америки).
        Спілкувався Олекса Григорович виключно українською мовою, окрім одного випадку, про який мова, зокрема, піде в главі „Київ, вулиця Володимирська, 33. Тривога”.
        J J J
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: Оксана Забужко
        Дата: 25.01.2004 – 21:48
        Езотеричний світ жінок завжди
        викликав у чоловіків острах
        Стосунки між жінками, жіноча дружба — то речі набагато складніші. Жіночі товариства, знання, досвід — підводна течія історії. На поверхні чоловіки воюють, створюють імперії, але підводна течія твориться жінками, бабусями, що переказують ту історію дітям, онукам. Саме такий безпосередній досвід забезпечує тяглість. Бо імперії кінчаються, а цей процес передачі жіночого досвіду не переривається ніколи. Досвід жіночого виживання в світі був би немислимий без того, що називають жіночими товариствами. Втім, той езотеричний, закритий жіночий світ завжди викликав у чоловіків трохи острах, міфологізувався. Мене саме і цікавила та реальність, яка чоловіками не береться на перо. З причин інакшості досвіду. Це не є феміністичний підхід. Езотеричний світ жінок завжди викликав у чоловіків острах.
        Франція, Мулен Руж
        L L L
        Re: >Езотеричний світ жінок завжди викликав у чоловіків острах: Автор:Волаючий
        Дата: 25.01.2004 - 23:01
        Острах зникає після першої півлітри.
        L L L
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: О’каренко
        Дата: 26.01.2004 - 00:06
        Український секс - це спосіб тертям
        викликати національний дух
        Дивний роман номіновано на найрезонансніший твір року. Написана по-українському книжка про те, як молода і красива українська поетеса живе собі то в Києві, то в Америці, викладає по університетах і якось закохується в чоловіка, що усім гарний, але виявляється садистом. У неї купа інших пропозицій, але їй потрібний лише він - не по жіночій примсі, а тому що він - український принц. Не "здоровенькі-були-каючий" хохол, а українець, "українець-переможець", на якого не подіяли всі репресії проти нації і мови. Якщо ви думаєте, що "Польові дослідження з українського сексу" - еротичні пригоди хохляцької смоковниці, пригоди поганого дівчиська, так це даремно. Секс для героїні Забужко - спосіб зберегти себе всупереч історії; діяння не тільки плотське, але і духовне, інстинкт породи. Український секс - це спосіб тертям викликати національний дух. Вона - жриця, храмова повія. Її "дослідження" - філософія в будуарі. Тільки філософствує вона не молотом, а кувадлом.
        Москва - Київ
        L L L
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: Дмитро Видрін, політолог
        Дата: 26.01.2004 – 08:40
        “Польові дослідження з українського сексу”
        призвели до трагедії 11 вересня в ЗСА
        Я майже кожного разу, візитуючи до Вашинґтону, намагаюся завітати до господарів Овального кабінету. Пригадую, що своєму другові Біллу Клинтону свого часу я подарував роман моєї приятельки Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» в перекладі мого доброго товариша індуса із Тринідаду і британського белетриста Відьядхара Сураджіпрасада Найпола.
        Немає сумніву, що Нобелівську премію він отримав в першу чергу як талановитий перекладач «Польових досліджень».
        Коли я йому дарував «Польові дослідження» українською, то я сказав: «Відья, ти отримав вже Букера та десятки инших европейських, латиноамериканських та афро-азійських призів. Тобі залишилось отримати Нобеля. Але для Нобеля треба перекласти Оксану. То вже тоді Шведська академія не відкрутиться».
        Та це так, до слова, бо так і сталося, як я сказав, а я не помиляюся у своїх проґнозах, позаяк то моє ремесло.
        Головне в иншому.
        Я підозрюю, що Моніка Левинські з відомими пропозиціями звернулась до мого друга Білла саме в той час, коли він читав знаменитий роман моєї приятельки Оксани.
        Полонений стилем «Польових досліджень», Білл відмовити Моніці не міг. Та й хто б відмовив, прочитавши у перекладі мого друга Відьядхара Сураджіпрасада Найпола роман моєї приятельки Оксани Забужко.
        А в цей час Усама бен Ладен готував терористів для нападу на Міжнародний торговельний центр у Нью-Йорку.
        Але це не все. Коли набув обертів той скандал із Монікою, мій друг Білл обачно заховав роман, який, як той едемний змій, штовхнув його на шлях пізнання забороненого, під своє крісло. Коли Білл полишив Білий дім, як публіка знає, Овальний кабінет зайняв теж мій друг Джордж Буш-молодший з Техасу, в перекладі на українську - Жора Кущ-салага з Привозу. (Це тільки завдячуючи мені він став президентом ЗСА, тому що саме я піарив його в штаті Флорида, голоси виборців якого зіграли вирішальну роль, як знає публіка, у президентських перегонах. Але це так, до слова).
        І от почав помічати мій друг Джордж, що, як тільки він у своєму Овальному кабінеті сідає у президентське крісло, у нього наступає ерекція. Реалізувати потугу він, на відміну від Білла, на своєму робочому місці не міг, оскільки стажисток для нього вже відбирало ФБР за участю його жінки Лариси, і першою умовою для стажисток був вік – після 60 і далі.
        Така ситуація спричиняла для мого друга деяку незручність – з одного боку він, як і кожен мужчина, задоволений був, коли у нього піднімався фалос, але, з иншого, кожного разу треба було летіти на своє ранчо в Техас до жінки, оскільки на своєму робочому місці реалізувати свою ерекцію, тобто привести фалос в робочий стан (мається на увазі, щоб він не заважав кермувати країною і всім світом і став м’яким), в силу вище викладених обставин новообраний Президент ЗСА не міг.
        От Джордж і змушений був зателефонувати мені, щоб я надав йому консультації у цій делікатній ситуації саме в той час, коли я на прохання мого друга Володимира Путіна в Дубаях вів переговори з Асланом Масхадовим (з братом Аслана я сидів за однією партою в середній школі під час навчання у місті Грозному, а з Ахметом Кадировим вчився в Академії суспільних наук при ЦК КПРС, мене знають і поважають обидва тейпи: і масхадівський, і кадировський).
        Очевидно, що відмовити Бушу я не міг, тому змушений був призупинити переговори в Дубаях і терміново 10 вересня 2001 року вилетіти у Вашинґтон.
        За консультації у мене тариф твердий - $25000 на годину, навіть для друзів (як колись сказав мій вчитель Сократ у моєму перекладі з давньогрецької: “Платон мені і друг, і брат, але Ксантіпа хоче драхм”). Джордж вирішив піти на такі витрати, давши завдання на одній із своїх свердловин в Техасі вдвічі збільшити потужність.
        Прилітаю рано-вранці 11 вересня 2001 року в столицю ЗСА, їду президентським “Лінкольном” прямо в Білий дім, заходжу без перепустки – президентська охорона мене знає, Буш мене вже чекає в Овальному кабінеті. Сідаю в президентське крісло і відчуваю - у мене піднімається фалос.
        Ну, це зрозуміло: мене називають фалосом української політології, - коли я берусь за роботу, у мене неодмінно встає фалос; “І ето правільно”, - як сказав би мій друг Міхаїл Горбачов.
        Але яке має відношення Джордж Буш-салага до української політології? Чому і у нього піднімається фалос за робочим столом?
        Почав я досліджувати відомим у політології методом пальпації шкіряну обивку крісла і нащупую твердий предмет, схожий на книжку. Витягаю – “Польові дослідження з українського сексу” моєї подруги Оксани Забужко у перекладі мого друга Нобелівського лавреата Відьядхара Сураджіпрасада Найпола з Тринідаду, який мешкає у Великій Британії. В цей час вбігає до Овального кабінету переляканий Рамсфелд і доповідає, що нібито почалась третя світова війна і невизначений противник уже почав завдати по Стейтах бомбові удари віялом.
        Ми ледве встигли заховатися у бункері. Про наступні події публіка знає, не буду переповідати. Скажу лише, що через два тижні сидіння у бункері я таки разом з Бушем (Жорою Кущем-салагою) виліз на поверхню, зажадав чека за подвійною таксою і в той же день вилетів у Грецію міняти долари на драхми.
        Для компанії Джордж запропонував мені Наомі Кемпбелл, і я не зміг відмовити своєму другу, оскільки мені подобаються жінки, схожі на Оксану Забужко і Ларису Троян.
        L L L
        Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
        Автор: Дядько
        Дата: 26.01.2004 - 12:26
        Глава ІІ. Київ, Хрещатик. Готель “Дніпро”
        Майор Бузина був людиною із широкою душею, умів гарно співати українські народні пісні, його любили прості люди.
        Одного разу він затримався під час зустрічі із своїм земляком, який зупинився у готелі "Дніпро" на Хрещатику.
        Випили по дві кварти, погомоніли, поспівали пісень.
        О 3-й годині ночі майор Бузина розпрощався із приятелем і працівницями готелю, які приєднались до кампанії, і пішов з готелю, бо треба було їхати додому і вранці йти на службу. Тролейбуси, звісно, вже не ходили, таксі теж не було. Тільки по пустельному Хрещатику повзав одинокий сміттєпідбирач.
        Майор Бузина підійшов до водія, дав йому червонець і попросив відвезти додому, тому що почував себе приблизно так, як Карась із опери Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".
        Водій згодився, поїхали.
        По дорозі Олекса Григорович вийняв пляшку (оту - третю), яку зберіг (а він завше відзначався глибокомудрістю і мав відповідний запас), і кусень сала.
        Випили, закусили. Водія потягнуло на пісні, і він затягнув: "Любімий город может спать спокойно".
        Олекса Григорович зупинив його і запропонував заспівати "Розпрягайте, хлопці, коні".
        Водій був кацапом, тому слів не знав.
        Олекса Григорович навчив його, і по дорозі водій ще десять українських пісень вивчив, а дорога неблизькою була – майор Бузина мешкав по вулиці Пархоменка, 68 (тепер Дорогожицька).
        Коли приїхали, водій заявив, що він згоден кожного разу возити Олексу Григоровича, навіть безоплатно.
        Якщо ви наразі вночі зустрінете на Хрещатику сміттєпідбирач, водій якого співає українські пісні, то це знайомий Олекси Григоровича. Підійдіть до нього, і він дуже багато чого гарного розповість про майора Бузину, чекіста і філософа.
        J J J
        Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
        Автор: Luger
        Дата: 26.01.2004 – 13:28
        Та ви, Дядьку, поет…
        А продовження буде?
        J J J
        Re: >Та ви, Дядьку, поет
        Автор: Дядько
        Дата: 26.01.2004 - 14:29
        Я не поет і не брюнет.
        На городі бузина, а дядько таки в Києві. І дядько – це я.
        А продовження буде.
        L L L
        Re: >Найрезонансніші літературні хіти
        Автор: Оксана Забужко
        Дата: 26.01.2004 – 15:23
        В Москві люблять все з розмахом робити
        Догматизувати тут ще дуже рано, нам би ще розібратися з нашою власною культурою і традицією, яка ще не озвучена і не проговорена. Російська була далеко не першою мовою, на якій були видані «Польові дослідження». У Польщі їх дуже активно сприйняли, в Чехії два видання розпродані, зараз у Швеції готують, у Росії вже друге видання йде. Ну, в Москві люблять все з розмахом робити. Ось уже спектакль готують по «Польових дослідженнях», антрепризу. Але вона скрізь має успіх, де перекладається.
        ЗСА, Карнегі-холл
        L L L
        Re: >В Москві люблять все з розмахом робити
        Автор: Татьяна Коробова, “Грани”
        Дата: 26.01.2004 - 16:01
        Как не крутись, а жопа сзади!
        L L L
        Re: >Как не крутись, а жопа сзади
        Автор: Nimfetka, “Washington Post”
        Дата: 26.01.2004 – 17:54
        A jesli stat` rakom, to chto budet szadi?
        J J J
        Re: > На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
        Автор: Дядько
        Дата: 26.01.2004 – 18:35
        Глава ІІI. Гастрономічні нахили генерала Цвєткова
        в контексті мовознавчих проблем
        За голови КДБ при РМ УРСР Нікітченка доповідні записки, повідомлення, інформації першому секретареві ЦК КПУ Шелесту готувалися українською мовою. Власне кажучи, цей порядок встановив не Шелест. Нікітченко став першим головою КДБ України ще у 1954 році, коли після викриття Лаврентія Берії від Міністерства внутрішніх справ СРСР відбрунькувалися органи МГБ з наступною їх трансформацією в органи КГБ.
        А ще до цього, коли за пропозицією Берії 4 червня 1953 року у Києві було знято відвертого українофоба і русофіла Леоніда Мельникова і вперше на чолі ЦК КПУ став керівник з українським прізвищем, призначений Берією міністр МГБ України Павло Мєшик почав надсилати пошту до ЦК КПУ українською мовою. Через короткий час і Берію, і Мешика було викрито як аґентів іноземних розвідок та українських буржуазних націоналістів. Але листування КДБ і ЦК КПУ залишилось українським, точніше велось українською мовою.
        Нікітченко впродовж 16 років цей порядок витримував, тим паче, що не він у цій справі банкував. Федорчук, який став головою КДБ при РМ УРСР в кінці липня 1970 року, почав пошту до партійних і урядових інстанцій надсилати російською мовою.
        Це Шелестові не сподобалось і він зробив Федорчукові зауваження. Федорчук негайно поскаржився Брежнєву на “націоналіста” Шелеста і запропонував його арештувати. Брежнєв поморщився і порадив йому не поспішати і поки що не перечити Шелестові.
        Кажуть, що Брежнєв призначив Федорчука в Україну, щоб той слідкував за Шелестом.
        Це не зовсім так. Пан не дає лакею завдання слідкувати за таким же паном, як сам, хоч і нижче ранґом. У лакея інша робота. Федорчука Брежнєв направив на Україну не за тим, щоб він стежив за Шелестом. За ним нічого було стежити - він був на виду, його дії були проґнозовані, це був типовий партійний бюрократ і провінційний сатрап із зовнішньою оболонкою українця. В КДБ СРСР була інструкція, за якою будь-який арешт за статтею Кримінального кодексу “антирадянська агітація і пропаганда” мав санкціонуватися спочатку першим секретарем ЦК Компартії республіки, потім головою КДБ СРСР, а вже після офіційний ордер на арешт виписував прокурор. Не було жодного випадку, щоб Шелест не давав згоди на той чи інший арешт. Арешти, здійснені в Україні 12 січня 1972 року, коли розпочались масові репресії проти української творчої інтеліґенції (оперативною мовою це формулювалося як “частічная рєалізація дєла груповой опєратівной разработкі “Блок”), санкціонував саме Шелест. Причому дозвіл Шелест надав ще до затримання бельгійського підданого Ярослава Добоша. Тобто він усвідомлював, що мова йде про класичну провокацію, яка має покласти початок широкомасштабних репресій. Напевне на той час ілюзій щодо Федорчука та його намірів у нього не було.
        Шелест був відданий Брежнєву, виконував усі його вказівки, але поступово почав втрачати реальність, став поводитись не як відданий вассал, а як вассал, який свого короля вже наважувався поплескувати по плечу.
        Позиції Брежнєва в Політбюро ЦК КПРС на той час ще не були досить міцні, аби спокійно займатися полюванням, вправлятися в їзді на іноземних автомобілях і насолоджуватися іншими радощами життя, ще були свіжі спомини, яким шляхом він сам прийшов до найвищої посади. На Україні йому потрібен був надійний керівник. Єдиний, хто міг би виконувати цю місію, був Щербицький, відданість, надійність і слухняність якого Брежнєв ніколи не піддавав сумніву.
        Отже, Брежнєв направив Федорчука в Україну не для того, щоб той стежив за Шелестом, а саме для того, щоб той допоміг Щербицькому за значенням і авторитетом стати на один щабель із Шелестом, а затим і зіпхнути його з тієї високої сходинки.
        Федорчук зайняв свій пост у Києві, коли в Україні було два члени Політбюро ЦК КПРС – Шелест і Щербицький. Під цим приводом Брежнєв розпорядився, щоб інформація, яка надсилалась Шелесту, дублювалась і Щербицькому. Останній наполіг, щоб усі документи від КДБ надходили до нього російською мовою. Крім того, Федорчук потайки налагодив потік інформації з КДБ Щербицькому поза спиною Шелеста. Таким чином, Щербицький ставав більш інформованішим, компетентнішим з різних питань політичного і соціально-економічного життя республіки, аніж Шелест, і такий стан досить вагомо зміцнював його позиції.
        Обробка інформації, яка надходила до КДБ різними каналами і різними мовами – українською і російською, її підготовка для представлення в ЦК КПУ і Раду Міністрів: для Шелеста – українською, для Щербицького – російською, створювали певні труднощі для відповідальних за цей процес оперативних працівників. Більшість проектів доповідних записок, повідомлень в обидві адреси здійснювалися в щільному часовому режимі, що вимагало від оперативних працівників досконалого знання обох мов, аби в документах не допустити мовних оґріхів, кальок, суржику: українізмів – в одному варіанті (для Щербицького), русизмів - в іншому (для Шелеста).
        Безумовним авторитетом на терені мовознавства в 5-му Управлінні КДБ УРСР був Олекса Григорович Бузина. Навіть Григорій Юхимович Бондарчук, який поза присутності Олекси Григоровича вважав себе Потебнею чи Агатангелом Кримським, не піддавав сумніву філологічні здібності Олекси Григоровича. Насамперед цьому сприяло те, що, наприклад, Олекса Григорович знав такі слова, як “попри”, “передовсім” і “позаяк”, яких Гриша Бондарчук не знав, хоча на цей час прочитав усього Миколу Олексійовича Лукаша та іншого видатного українського мовознавця і перекладача Григорія Порфировича Кочура, чай називав гербатою, крісло – фотелем, а Гамлета – принцом Данським.
        Гришу Бондарчука підпирав Микола Сергійович Офіцеренко і серйозно претендував на почесне 2-е місце, хоча Миколу Лукаша і Григорія Кочура він не читав. Коли Гриша Бондарчук арґументовано критикував Колю Офіцеренка за його прогалини у певній галузі знань, той відповідав категорично: “Я колишніх німецьких посіпак не читаю. Мій батько всю війну рядовим пройшов, три поранення мав, мати під час окупації ледве з голоду не вмерла, коли в лісі ховалась, щоб не відправили в Німеччину, а твої мовознавці в цей час у фашистських газетках вихваляли Гітлера, жерли німецьку тушонку і доношували німецькі штани”.
        Майор Бузина не поділяв надто заполітизоване ставлення капітана Офіцеренка до видатних українських літераторів, проте досить схвально оцінював обсяг його знань в галузі практичної мови, а позаяк авторитет і думка Олекси Григоровича були незаперечними, цей факт викликав ревнощі з боку Гриші Бондарчука.
        Він часто нашіптував на вухо Бузині: “Олексо Григоровичу, ти що, не знаєш, Офіцеренко – прихований кацап, його справжнє прізвище Офіцеров? Він же не читав Лукаша і Кочура! Хіба він може досконалот володіти українською мовою?!”
        Гадаю, що не тільки мовні проблеми створювали деяке напруження у стосунках між Бондарчуком і Офіцеренком.
        Гриша Бондарчук мав спортивні розряди з 11 видів спорту. Під час навчання в інституті він регулярно виступав за честь рідного колективу на різних змаганнях і, кажуть, був присутнім за усі п’ять років студій на 24 лекціях і 6 семінарах, що не завадило йому отримати червоного диплома.
        Коля Офіцеренко мав лише одне спортивне звання – майстра спорту міжнародного класу з волейболу. У складі харківського “Буревісника” він став чемпіоном Радянського Союзу, його було включено до олімпійської збірної. Якби тоді, метафорично кажучи, його не спокусили формою чекіста, то на Іграх в Мехіко він міг би стати олімпійським чемпіоном спільно із своїми друзями по команді легендарними Воскобойниковим, Венґеровським, Мондзолєвським, Поярковим тощо.
        Гриша Бондарчук теж непогано грав в волейбол; коли він вже служив в КДБ, здобував звання чемпіона Волинської області серед колективів товариства “Динамо”. Але тягатися з Офіцеренком він не міг, хоча постійно цього прагнув. Гриша набирав проти Офіцеренка команду міцних розрядників, Коля брав з собою на майданчик лише майора Дємідочкіна і громив Бондарчука, як мінімум, з рахунком 15:5 п’ять партій поспіль. Він нападав і розстрілював суперника з будь-якої лінії поля - задньої чи середньої, а на третьому чи четвертому номері вистрибував над сіткою на пів корпуса, і м’яч після його удару вдарявся за метр від сітки і відскакував від підлоги на двадцять вісім метрів аж до самої стелі спортзалу.
        Гриша дуже боляче переживав ці поразки, але зовні стримував небажані емоції. Поєднання мовного і спортивного суперництва додавало ревнощів і заздрощів Гриші, і, хоч уже пройшло з того часу більше тридцяти років, образи його від тодішніх поразок не вгамувались.
        Нещодавно десь біля десятка чоловіків майже одночасно переповіли мені почутий безпосередньо від Гриші Бондарчука чи від інших знайомих зміст розмови, яка, за словами Гриші, щойно відбулась між ним і Колею Офіцеренком.
        “Гриша, який уже років десять має статус пенсіонера, нібито подзвонив Офіцеренку, який ще служить, і запитав:
        - Колю, як у тебе там служба, справи?
        - Нормально, - той відповідає.
        - Як онуки? – питає Гриша.
        - Ростуть.
        - У відставку збираєшся?
        - Так, думаю. Другу книжку ніяк не можу закінчити, все часу не вистачає. Піду на пенсію, може, впораюся.
        - Так ти що, книжки пишеш?
        - Та ні, - каже, - читаю”.
        Оскільки Гриша досконало володіє методом мультиплікатора при розповсюдженні своїх байок, то, гадаю, цю історію вже знає десь біля двохсот наших спільних знайомих. Через місяць про те, що Коля Офіцеренко книжки не пише, а читає, будуть знати вісімсот.
        Після того, як в Україні залишився лише один член Політбюро, а саме Щербицький, все справочинство в КДБ УРСР перейшло на російську мову. На посаді Леоніда Калаша, яким у чомусь був схожий на Шелеста, замінив Алфєй Цвєтков, який до того очолював Інспекцію при голові КДБ (тобто опричників). Жодного слова українською мовою Цвєтков не міг ні написати, ні вимовити. Та й необхідність у тому відпала.
        Що стосується Олекси Григоровича, Гриші Бондарчука і Колі Офіцеренка, то вони продовжили вправи з українською мовою, більше за звичкою, аніж за потребою. Бувало, вони влаштовували один одному іспит, припустимо, на кращий переклад якої-небудь фрази.
        Так, одного разу, коли вони утрьох чекали біля кімнати чергового, щоб подзвонити по ВЧ-зв’язку, Гриша Бондарчук вирішив перевірити, як Олекса Григорович тримає форму і запитав: “Олексо Григоровичу, як перекласт
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2004.05.08 | Жан Коцький

          Re: Сергію Хрущу, повний текст "Дискурсу", ч. 2

          Так, одного разу, коли вони утрьох чекали біля кімнати чергового, щоб подзвонити по ВЧ-зв’язку, Гриша Бондарчук вирішив перевірити, як Олекса Григорович тримає форму і запитав: “Олексо Григоровичу, як перекласти російською без кальки: “Начальник 5-го Управління генерал Цвєтков юшку їв?”. Олекса Григорович хвильку подумав, потому чітко відповів: “Начальнік 5-го Управленія гєнєрал Цвятков уху єл”.
          В цей час до кабінету Цвєткова із свіжою поштою поспішав начальник секретаріату 5-го Управління капітан Спірін.
          Тестового запитання Бондарчука він не чув, а відповідь Олекси Григоровича зафіксував.
          Спірін аж зупинився від хвилювання, потім пришвидчив ходу, вбіг до кабінету Цвєткова і вистрілив своєю скоромовкою:
          - Алфєй Андрєєвіч! Я только что возлє дєжуркі слишал, как майор Бузіна, во всєуслишаніє, в присутствії свідєтєлєй майора Бондарчука і капітана Офіцерєнка, заявіл: “Начальнік 5-го Управленія гєнєрал Цвятков уху єл”.
          Генерал Цвєтков відірвався від читання важливого документу “Об опасності дальнєйшєго расшірєнія і углублєнія развєтвльонного націоналістічєского подполья на Украінє”, який він готував на Колегію, зняв окуляри, поклав їх на стіл, подивився на капітана Спіріна і в свою чергу запитав:
          - А откуда майор Бузіна знает, что я єл? Я єл щі і кашу, потому что, как говорітся, “Щі да каша піща наша”. Я уху єл полгода назад. Так і пєрєдайтє майору Бузінє, совєтуя дєлать то жє самоє. Майору Бондарчуку і капітану Офіцерєнку порєкомєндуйтє тоже пєрєйті на ету піщу.
          Вдома він переповів цю історію своїй жінці, єхидно під’юджуючи її, мовляв, чи не вона це, часом, розказала майору Бузині, що полюбляє їсти її чоловік.
          Жінка покрутила пальцем біля скроні.
          Цвєтков сказав: “Нє понял”, - і образився.
          Далі буде
          J J J
          Re: > О.Забужко, “Польові дослідження з українського сексу”
          Автор: Міледі
          Дата: 26.01.2004 – 23:10
          Секс-десерт від міледі Атос
          Порада І. Бузинова віагра
          Немає українського сексу, і не може бути, вочевидь, як немає української фізики чи української хімії.
          Секс – або ж він є, або ж його немає. А коли немає, тоді з’являються “польові дослідження”. Треба не досліджувати, а: І І І І І І І І І І, – зрозуміло, що я маю на увазі під кожною палкою? Правильно, один палкий статевий акт в ряду інших впродовж однієї ночі палкого кохання.
          Втім до процесу дам декілька порад в контексті розмови на гілці і під гілкою – бузиновою.
          Бузина – це чагарник або ж деревце сімейства жимолостових з довгастим, яйцеподібним (мошонкоподібним) великим листям, чорними, чорно-фіолетовими чи червоними ягодами. Квітки дрібні, білі чи жовтувато-білі, пахучі, зібрані в щитковидне суцвіття. Цвіте бузина в травні-червні, плоди дозрівають у липні-серпні.
          З медичною метою заготовляють плоди, квітки рослини, рідше кору, корені, листя.
          плоди і квіти використовують як сексуально збуджуючий засіб, рецепт для жінок і чоловіків - окремо. Наприклад, для чоловіків краще робити спиртовий настій із плодів, а для жінок – із квітів. Якщо жінка вип’є хоча б 50 грамів бузинового настою, то орґазм їй забезпечено. Але настій із ягід одночасно повинен випити і партнер, тому що одним орґазмом жінка не задовольниться, а сексуальну силу чоловікові на 8-10 статевих актів поспіль бузиновий настій із ягід ґарантує.
          Настій із коренів, листя, кори треба приймати регулярно, пити по 1/3-1/2 склянки 3-4 рази в день, а також за 15-20 хв. до статевого акту, він продовжить час до спермопострілу, скільки це потрібно для партнерів, крім того, бузиновий настій – це не тільки могутній стимулюючий засіб, який раджу приймати усім, але й панацея від тривалої імпотенції чи простати.
          Божественний смак має вино з бузини, адже в її плодах містяться такі речовини, яких немає в інших рослинах, наприклад, синильна кислота.
          Сам запах квітів чи листя бузини напрочуд еротичний. У пруській мітології бог кохання Пушайтіс (в скандінавській – Пушкайтіс, в грецькій, римській - Фавн, Пан, Сатир) злягався виключно під кущем бузини – це його збуджувало і приносило божественну насолоду.
          J J J
          Re: >Найрезонансніші літературні хіти
          Автор: Коnviсki
          Дата: 27.01.2004 – 00:56
          Nasz taniec krakowiaczek okazuje sie
          prowincjonalna forma kazaczoka
          Rozumniejszi dziennikarze radzieccy ze szczegolna przyjemnoscia podaja, na przyklad z jakiejs stosownej okazji, ze szefem NKWD w Leningradzie jest gen. Kosciuszko. Rozsmiesza ich okolicznosc, ze przewodniczacym leninowskiego komsomolu w Riazaniu jest jakis towarzysz Pilsudski, a na tratwie z Heyerdahlem plynie Sienkiewicz. Bawi ich rowniez taki zbieg okolicznosci, ze aferysta, dokonujacym naduzyc w przemysle przetworstva rybnego okazal sie A.Mickiewicz.
          J J J
          Re: >Nasz taniec krakowiaczek okazuje sie prowincjonalna forma kazaczoka
          Автор: Оксана Стефанів
          Дата: 27.01.2004 – 01:03
          Складова українського інтеліґентського “мейк-апу”
          Нагадаю, що моя ґенерація вже “застала” і успадкувала від попередників своєрідне “полонофільство” як необхідну й безумовну складову українського інтеліґентського “мейк-апу ”: знання польської мови уприступнювало не лише перекладену в доґорбачовському СССР (зате відносно вільно експортовану з Польщі) світову класику ХХ століття, а й, як уже зазначалося, офіційно “закритий” ракурс бачення власної, української духовної спадщини.
          J J J
          Re: > Секс є: І І І І І І І І І І !!!
          Автор: Міледі
          Дата: 27.01.2004 – 13:10
          Секс-десерт від міледі Атос
          Порада ІІ. Бузинова білизна
          Кілька порад щодо значення білизни в контексті бузинового сексу і використання віагри з бузини.
          Біла білизна - це нейтральність, ширма, параван, за яким може ховатися що завгодно: і садизм, і мазохізм, і цнота.
          Фіолетовий і рожевий кольори попереджають чоловіка, що їх власниця стиснута визначеними моральними нормами і забобонами. Отут секс починається з квітів, бажано в букет покласти гілочку бузини – якщо її запах почує орган нюху жінки, вважайте, що її статевий орган ваш: жодна жінка, навіть кадильна свічка, після цього не в змозі втриматися від спокуси. Але перед зляганням обов’язковий ваш ніжний поцілунок.
          Синя білизна говорить про розрахунок на активність партнера. Але будьте впевнені: на усі ваші починання приготовлена гідна відповідь.
          Коричневий колір - це подавлені сексуальні бажання. «Коричневі жінки» не люблять цілувати і пестити тіло чоловіка. Ваше завдання - змусити жінку перемінити колір білизни.
          Червоний колір вказує, що партнерка чекає тривалого злягання, а не любовної гри. Жінка буде поблажлива до відсутності фантазії, але безпощадна до будь-якої виснаженості.
          Жовтий колір - це прагнення до щирості, повній віддачі і якісному сексу. Працюйте язиком, руками, іншими частинами тіла. Подякуйте партнерці, коли усе закінчиться. Це продовжить її орґазм.
          Бузиновий колір показує партнеру, що він може триматися вільно, без обмежень. «Бузинопеньюарщиця» любить експериментувати і відповідати на будь-які бажання, сполучаючи активність з пасивністю.
          J J J
          Re: > Секс є: І І І І І І І І І І !!!
          Автор: Вікторія СТАХ
          Дата: 28.01.2004 – 14:06
          Як місто в тіні зжерло магову осінь
          Міледі Атос тішить “проговоренням” отого, як любить повторювати Оксана Забужко, “непроговореного жіночого досвіду”.
          J J J
          Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
          Автор: Дядько
          Дата: 29.01. 2004 – 13:43
          \Глава ІY. Як Олександра Пушкіна ледь не вилучили
          з українських бібліотек
          Одного разу в КДБ читав лекцію працівник лекторської групи ЦК КПУ на тему "Украінскій буржуазний націоналізм - ярий враг інтернаціоналізма, істочнік мракобесія і фашізма".
          Коли лекція закінчилася і надійшов час для запитань і відповідей, майор Бузина, згадавши, що він поділяє окремі погляди українських буржуазних націоналістів Куліша і Драгоманова та засуджує Емський указ Олександра ІІ, на підставі якого мракобіс Юзефович закрив у 1876 році прогресивну українську газету „Кієвскій ТєлєграфЪ”, і почуваючись ображеним за таку різку оцінку власної внутрішньої суті, яку означив лектор назвою своєї доповіді та її змістом, запитав того: "А як ви прокоментуєте слова великого російського поета Олександра Пушкіна: "Но нєзавісімой дєржавой Украйнє бить давно пора", вкладені ним в уста гетьмана Мазепи?”
          Почувши таку відверту націоналістичну єресь та й ще укупі із прізвищем Мазепи, якого спільно піддавали анафемі і Комуністична партія Радянського Союзу, і Російська православна церква Московського патріархату, лектор знітився, ледь не зомлів, нічого не відповівши, побіг в ЦК і написав доповідну Маланчуку, тодішньому секретареві ЦК КПУ з ідеології.
          Маланчук дав вказівку завідувачу відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ товаришеві Леонідові Макаровичу Кравчуку перевірити, чи належать такі слова Пушкіну, вкладені ним в уста крамольного гетьмана.
          Леонід Макарович дав вказівку академікам Дзеверіну і Толочку: “Перевірити!”
          Ті ретельно перевірили. Доповідають: “Підтвердилось, трапився недогляд з нашого боку”.
          Дзеверіну і Толочку було винесено по догані за втрату політичної пильності, а відділ Кравчука підготував два проекти постанови Політбюро ЦК КПУ.
          Перший (радикальний): про вилучення із усіх бібіліотек усіх творів Пушкіна, - як українського буржуазного націоналіста.
          Другий (трохи ліберальніший): про вилучення із усіх бібліотек усіх примірників поеми Олександра Пушкіна „Полтавская бітва”, як націоналістичної.
          Маланчуку обидва проекти сподобалися, і він доповів їх на засіданні Політбюро ЦК КПУ як альтернативні.
          Члени і кандидати в члени Політбюро взяли два тижні на роздуми, вивчення обох проектів і прийняття власного рішення.
          Постанову не було прийнято, оскільки ще до спливу призначеного терміну через тиждень Маланчука перевели на посаду завідувача кафедрою наукового комунізму у Київський політехнічний інститут.
          Щербицький повернув проекти Леонідові Макаровичу Кравчукові і той їх зберігав аж до 7 грудня 1991 року, а потім подарував Президентові Російської Федерації Борисові Єльцину під час спільного перебування у Біловезькій пущі, що під Мінськом.
          Борис Єльцин продав раритети Пушкінському дому.
          За отримані кошти, відповідно до його податкової декларації, придбав 45 % акцій ВАТ „Транснаціональна компанія” (ТНК), нерухомість у Швайцарії і на Гаваях і оплатив навчання своєму онукові Борисові Єльцину в Оксфордському коледжі.
          Купівлю раритетів спонсорував відомий російський благодійний діяч, власник футбольного клубу „Челсі”, губернатор Чукотки Роман Абрамович, який пишається тим, що в його колишньому радянському паспорті у 5-й графі був напис: „Національность: украінєц” (по матері).
          Далі буде.
          J J J
          Re: >Найрезонансніші літературні хіти
          Автор: Джузеппе Арчимбольдо
          Дата: 29.01.2004 – 18:05
          Лови на постмодерністів
          Есеїст і літературознавець Влодзімєж Болєцький у статті, написаній на початку 90-х років, аналізує доречність намагань витлумачити явища сучасної польської культури в категоріях «постмодернізму» з огляду на традицію та «канон» літературного модерну: «...Постмодернізм може стати в Польщі поняттям, за допомогою якого – парадоксально – історик літератури буде або консервувати вже добре відомі і прописані назви, явища й прізвища, або ж руйнувати дотеперішні, творячи нові факти та ієрархії».
          J J J
          Re: >Лови на постмодерністів
          Автор: Волаючий
          Дата: 29.01.2004 – 20:15
          Admin, де обіцяний анекдот про ексгібіціонізм?
          L L L
          Re: >Admin, де обіцяний анекдот про ексгібіціонізм?
          Автор: Admin
          Дата: 29.01.2004 – 21:18
          Доповідаю:
          Приходить увечері до свого під’їзду жінка, після роботи, втомлена, в обох руках сумки з купленою для сім’ї провізією. Раптом із-за кущів вискакує ексгібіціоніст (чи постмодерніст) і показує жінці свої геніталії. Жінка ставить сумки на тротуар, ляскає себе по лобі і вигукує: “Згадала! Я ж забула купить яйця!”.
          J J J
          Re: >Найрезонансніші літературні хіти
          Автор: Гамалій
          Дата: 30.01.2004 – 04:32
          Немає лиха без добра
          Навряд чи Оксана Забужко, Олесь Бузина та Джордж Ґрабович, заповзяті противники ювілейних мітів і ритуалів, свідомо приурочували вихід своїх книжок до чергової річниці Шевченка. Радше навпаки, Шевченкова річниця містичним чином втягнула три книжки у своє силове поле, поставивши їх у святковий контекст, якого згадані автори навряд чи будь-коли зичили своїм працям. Але, як завжди, немає лиха без добра: вихід трьох справді ґрунтовних і справді "неювілейних" праць напередодні Шевченкової річниці дає й нам добру нагоду уникнути ювілейної пропагандистської риторики і поглянути натомість на життя і творчість Шевченка як на поважну проблему національної культури й історії.
          L L L
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2004.05.09 | Жан Коцький

            Re: Сергію Хрущу, повний текст "Дискурсу", ч. 3


            Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
            Автор: Дядько
            Дата: 30.01.2004 – 11:38
            Глава Y. Москва, Червона площа. Мавзолей В.І.Леніна
            Майор Бузина отримав важливе завдання – виїхати в Москву і провести із оперскладом новоствореного відділення у 5-му Управлінні КДБ СРСР, який за функціональними обов’язками мав контролювати діяльність КДБ УРСР у боротьбі з українським буржуазним націоналізмом і координувати цю роботу в масштабах усього Радянського Союзу та за його межами.
            Начальник 5-го Управління КДБ УРСР генерал Цвєтков ретельно проекзаменував Олексу Григоровича на предмет його обізнаності з політичною і оперативною обстановкою в республіці, аби він не зробив жодної промашки, аби чітко і ясно доповів у Москві про досягнення бойового загону чекістів Радянської України у боротьбі із головним ворогом – українським буржуазним націоналізмом та ознайомив москвичів із формами і методами обопільних змагань, у яких, за словами генерала Цвєткова, рахунок не був сухим, але, безумовно, на користь радянсько-українських чекістів.
            Політична обстановка в Україні, завдяки мудрому керівництву Центрального Комітету Комуністичної Радянського Союзу і особисто її Генерального секретаря Леоніда Ілліча Брежнєва, - говорив Цвєтков, - як ніколи, була надійною і сприятливою для ще більшого зміцнення союзу робітників і селян на шляху їх цілковитого об’єднання в один клас, а всіх народів і націй – в єдину спільноту злютованих комуністичною ідеологією і російською мовою радянських людей.
            Щоправда, - підкреслював генерал Цвєтков, - між цими двома класами поки що знаходиться прошарок у вигляді творчої інтелігенції, окремі представники якої, а саме фігуранти групової оперативної розробки “Блок”, недалекі з точки зору розуміння значення наукового комунізму і рішень останніх з’їздів партії, зашорені націоналістичною ідеологією та під впливом ворожої діяльності зарубіжних підривних центрів, опираються злиттю класів і націй, допускають ідеологічно шкідливі прояви, і цей опір негативно впливає на розвиток оперативної обстановки, яка з кожним днем ускладнюється, провокуючи у свою чергу законспіровані чи відкриті націоналістичні та інші антирадянські процеси, які дають підґрунтя для створення ворожими елементами розгалуженого націоналістичного підпілля на всій території республіки.
            Майор Бузина із своїх конспектів напам’ять знав усе те, про що йому говорив генерал Цвєтков, тому він обізнано і з необхідним професіоналізмом підтримував розмову, і начальник 5-го Управління залишився задоволеним проведеним інструктажем, хоча не у всьому довіряв майору Бузині. Нутром він відчував, що Олекса Григорович не любить кацапів, поділяє окремі погляди українських буржуазних націоналістів Куліша і Драгоманова, засуджує Емський указ Олександра ІІ. Але спіймати йому на гарячому майора Бузину поки що не вдавалось. Та й кращого знавця форм і методів підривної діяльності закордонних центрів ОУН, аніж майор Бузина, знайти в 5-му Управлінні годі було. Тому він змушений був, згнітивши сердце, згодитися на його кандидатурі для відповідальної поїздки у Москву.
            - Ви жє там, товаріщ Бузіна, нє подвєдітє боєвой состав нашєго управлєнія. Доложітє всьо чьотко: і о достігнутих рєзультатах, і о нашіх нєдостатках, коториє ми рєгулярно устраняєм.
            Олекса Григорович запевнив, що не підведе, і належним чином заповнить прогалини специфічних знань у працівників новоствореного відділення 5-го Управління КДБ СРСР, заряджених на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом на всій території неосяжного Радянського Союзу та за його межами.
            Поселився майор Бузина в готелі КДБ СРСР під назвою “Пекін”. Чому саме так називався готель, Олекса Григорович ніколи так і не зрозумів і віддавав належне конспіративному хисту того, хто придумав таку вдалу назву. “Пекін” знаходився у центрі столиці радянської Батьківщини, на вулиці основоположника методу соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького. Недалеко височів пам’ятник не менш видатному радянському діячеві радянської літератури, поетові Володимиру Володимировичу Маяковському, який колись сходинками писав вірші, більшість з яких залишалися актуальними і на сьогодні, наприклад:
            Когда
            Октябрь орудийных бурь,
            по улицам
            кровью лился,
            я знаю,
            в Москве решали судьбу
            и Киевов
            и Тифлисов.
            Якимось чином майор Бузина вважав, що поет Маяковський був схожим на нього. Достеменно він не знав, чи поділяв Маяковський окремі погляди українських буржуазних націоналістів Куліша і Драгоманова і чи засуджував категорично Емський указ, але про ставлення Володимира Володимира до кацапів Олексі Григоровичу було відомо, адже поет у свій час заявив чітко: “Москаль, на Україну зуби нє скаль!”, і ніколи від своїх слів не відмовлявся.
            У готелі вільні номери були, але покоївка зауважила, що в одному з номерів щойно поселився земляк з України, і запропонувала підселитися до нього. Майор Бузина з радістю згодився. Йому не хотілося ділити житло з якимось кацапом, чи навіть казахом або грузином, хоча б і тиждень, та й із земляком веселіше буде, увечері удвох можна буде прогулятись столицею, сходити в театр чи на інші культурні заходи, думав він.
            Але присутності земляка у номері майже не відчувалося, окрім зубної щітки, пасти, мила та станка для гоління на раковині умивальника у ванній. Більше ніяких речей не було, ні валізи, ні пантофлів чи спортивного костюма, ні газет з кросвордами чи детективів – необхідних атрибутів будь-якого командировочного.
            Це викликало деякий подив, хоча майор Бузина був розважливою людиною і розумів, що у світі є багато чудес, нерозгаданих таємниць і незрозумілих речей, тому майже ніколи і нічому не дивувався.
            Олекса Григорович акуратно ходив на Луб’янку, проводив бесіди з оперскладом новоствореного відділення, ділився досвідом, розказував про специфіку діяльності націоналістичного підпілля, Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, грипси, схрони, криївки, референтури, основні положення науково-публіцистичної роботи Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, хто такий Погружальський і навіщо він спалив Центральну наукову бібліотеку імені Вернадського, ввечері ходив до пам’ятника Маяковському, повертався в готель об одинадцятій годині, лягав спати, почистивши зуби, але свого земляка так ні разу і не побачив.
            “Дивний землячок, - думав Олекса Григорович, - лягаю спать – його ще нема, прокидаюся – його вже нема”.
            Можливо, землячок і не приходив до номеру, але це було не так. Він приходив, спостережливий Олекса Григорович (а чекіст повинен завше бути спостережливим) помічав деякі сліди його нічного перебування у номері – не зовсім так, як минулого разу, застелена постіль, міняли місця зубна щітка та станок для гоління, а в четвер на раковині він побачив зужите лезо, що безумовно свідчило про перебування певний час у номері його земляка.
            У п’ятницю закінчувалось відрядження Олекси Григоровича. Він з честю і на потрібному рівні виконав покладене на нього завдання і з чистою совістю та гордістю професіонала міг повертатися додому. У суботу запланував відвідати ГУМ і ЦУМ, щоб придбати подарунки для сім’ї, а для Олеся особисто пістолет, що стріляв водяним струменем (такі продавалися тільки у Москві), і в неділю літаком повернутися до Києва.
            У суботу вирішив рано не вставати, пролежав аж до восьмої, а, прокинувшись і ще не відкриваючи очей, відчув, що він у номері не один. Трохи розкривши повіки, побачив, що за столом сидів молодик і читав газетку “Вєчєрнюю Москву”.
            “Землячок!”, - здогадався. Після цього вже відкинув ковдру, нащупав на килимку пантофлі, встав і привітався:
            - Здоров, земляче!
            Молодик здивовано відірвав очі від газетки і відповів:
            - Вітаю дуже українців у столиці Радянського Союзу. Так ви з України? З КГБ теж?
            - Аякже, в “Пекін” із ЦРУ не пустять, - відповів Олекса Григоровичу і простягнув руку: - майор Бузина, Олексій Григорович, старший оперуповноважений 1-го відділу 5-го Управління КДБ УРСР.
            - Капітан Нікітченко, Володимир, старший уповноважений 5-го відділу УКГБ по Ворошиловградській області, - відповів молодик.
            Капітан Нікітченко був високим на зріст, у костюмі, краватці і шкарпетках в тон, з акуратною зачіскою і виглядом інструктора райкому комсомолу, до снаги якому організувати будь-який захід, чи то вікторину “Хто? Де? Кому?” в студентському гуртожитку, чи суботник за спільною участю ветеранів громадянської війни і учасниць конкурсу “Нумо, дівчата!”
            Потиск руки у нього був міцним, погляд мав гострий і чіпкий, дивився прямо в очі, як начальник відділу Олекси Григоровича Борис Семенович Парахніков, коли перевіряв стан довіреного йому оперативного складу по понеділках після вихідних, визначаючи ступінь готовності кожного офіцера до виконання покладених на кожного його функцій і обов’язків.
            Результати аналізу не зажди були втішними. Втім, треба зазначити, полковник Парахніков не був садистом і сатрапом. Завбачивши, що кількість переважає якість, він збирав усіх офіцерів у своєму кабінеті і проголошував: “Здравствуйтє лєгко і тяжєло ранєниє! Фізічєскоє і псіхічєскоє состояніє сотрудніков отдєла навєваєт на мєня униніє. Ввіду усложнєнія обстановкі запланірованниє на сєгодня послє рабочєго дня політзанятія пєрєносятся на слєдующій понєдєльнік с совмєщєнієм занятій по чєкучьобє. Папрашу опєратівний состав в тєчєніє дня залєчіть получєниє наканунє льогкіє і тяжьолиє рани, но нє ізвєстним способом, а усілєнієм работи с агєнтурой. Чтоби сєгодня колічєство отбранних донєсєній увєлічілось в 1,7 раза”.
            Офіцери розбігались на явки, збирали “донєсєнія” (мовою оперпрацівників КДБ, “шкурки”), кількість “хутра” надвечір збільшувалась, покращувалось самопочуття офіцерів і настрій начальника відділу.
            - Володю, - звернувся до колеги Олексій Григорович, - щось я не зрозумів, що у тебе за відрядження таке дивне: лягаю спати – тебе ще немає, прокидаюсь – тебе уже нема. Якщо не секрет, яке таке відповідальне завдання ти тут виконував?
            - Секрету від вас немає, які можуть бути секрети від працівника Центрального апарату КГБ України? А завдання було дійсно відповідальним. Розкажу, якщо маєте час, але не дуже довго, тому що у мене сьогодні заплановано культурний захід. Ви можете теж приєднатися, якщо захочете. Ви у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна коли-небудь були?
            - Ніколи.
            - Я можу вам запропонувати сходити зі мною на екскурсію.
            - Та де там! Ти що, не знаєш, яка там черга, півдня треба простояти. А мені ще треба ГУМ і ЦУМ відвідати, подарунки сім’ї купити.
            - Не хвилюйтесь, все схоплено. Я вже домовився з дев’яткою, нас першими черговий по Червоній площі проведе.
            “Ти глянь, який жох, цей землячок із Ворошиловграда, з черговим по головній площі країни блат має!”, - подумки здивувався майор Бузина.
            А землячок, нібито відповідаючи на подив Олексія Григоровича, продовжив:
            - Це ж я по цій Червоній площі, вздовж і впоперек, по діагоналі і по периметру, цілий тиждень, з шести ранку до дванадцятої ночі пробігав. Річ ось у чому, розкажу, тільки почну здалеку.
            Капітан Нікітченко глянув на годинник:
            - Втім, час у нас ще є.
            Олексій Григорович з задоволенням подумав: “Буде що у Києві синкові розказати – самого Леніна бачив!”; умився, поголився, з допомогою кип’ятильничка заварив чайок, запропонував землячкові, ще й печиво поклав (у того, крім газет та зубної щітки нічого не було) і приготувався слухати.
            - Так от. Працював у нас в тресті “Ворошоловградміськбуд” мулярем такий собі Голоцван, це таке у нього прізвище. Гарний муляр, але, як кажуть, трохи з химороддю: працюй собі, перевиконуй норму, твій портрет вивісять на Дошці пошани, регулярно премії будуть давати, живи і радій і іншим давай жити. Так ні, йому не подобалось, що начальник дільниці краде цемент та інші будматеріали за рахунок, звичайно, будівельних об’єктів. Він би, може, й мовчав, але за перемогу у соцзмаганні йому вручили трьохтомник праць Леніна. Замість того, щоб поставити Леніна на етажерку і при нагоді хвалитися перед тещею, він взявся його вивчати. Освітьошки нормальної Голоцван не мав - закінчив лише сім класів і ПТУ. Тому сприймав висловлювання вождя не через призму обставин, а буквально, і почав усім тикати Леніним, мовляв, ось як учить нас вождь, а ось як діють наші комуністи. Хай би він говорив, взагалі, а то почав свого начальника викривати, конкретно. Спочатку на зборах, не допомогло, потім заходився писати заяви у міськком, міськвиконком, обком, народний контроль і так далі. Не допомагало, бо той начальник був племінником директора тресту, а директор тресту був членом бюро міськкому партії. Набрид цей невгамовний Голоцван начальнику дільниці, і вирішив він від нього позбутися. У того Голоцвана було кілька відгулів, йому треба було там щось по своїй халупі зробити, а жив він у “врємянці”, хто ж такому правдолюбу дасть квартиру? Написав Голоцван, як годиться, заяву на два дні відгулів, бригадир написав “Не заперечую” і передав табельниці. Приходить Голоцван через два дні на роботу, а начальник йому говорить:
            “Ти звільнений”.
            “ За що?” – питає Голоцван.
            “За прогули, тебе два дні не було на роботі”.
            “Які прогули? Я мав два дні відгулів, написав, як годиться, заяву, бригадир підписав і віддав табельниці”, - обурюється Голоцван.
            “Гаразд, - каже начальник. – Якщо так, то я ізвіняюсь”.
            Викликає він до кабінету бригадира і табельницю і питає:
            “Вам давав муляр Голоцван заяву на відгули?”
            “Ні, - відповідає бригадир.
            “Ні”, - знизує плечима табельниця. І обидва чесно дивляться в очі Голоцвану.
            Коли бригадир і табельниця вийшли, начальник підійшов до Голоцвана, покрутив пальцем коло його носа (Голоцван сам мені про це потім розповів, - за яких обставин, розкажу пізніше) і сказав: “Ну що, прогульнику, дописався? Довидрючувався, довий...бувався, правдолюб ср...ний? Я тебе вижену з роботи, і ти, і твоя сім’я подохнуть з голоду!”.
            Голоцван почав кричати про підлість, потім про справедливість, але біля дверей уже стояв міліціонер, і Голоцван тільки сплюнув, щоб не наразитися на більшу небезпеку.
            І знову почав писати по новому колу, уже із скаргами на несправедливе звільнення. Реакція та ж. Дійшов він до КГБ, почав у нас шукати справедливість. Саме я, на свою голову, чергував в той день по Управлінню, коли він приніс чергову скаргу. Я переговорив з ним у приймальні, поспівчував йому. Він аж повеселішав, а то такий набурмосений спочатку був. Забрав у нього його заяву (відмовити йому по інструкції я не міг) і пообіцяв передати її по команді. Доповів заяву начальнику управління Діченку, той порадився із секретарем обкому партії і наклав резолюцію: “Взять в провєрку”. Заяву передали Колі Гумінському, - є в нас такий опер, який із пальця висосе справу і із лайна скатає кульку, у нього 23 лютого день народження. Коля оформляє ДОП с окраской “антісовєтская агітація і пропаганда в устной і пісьмєнной формє”, опєратівная зашифровка “Бузотьор”, встановлює контакт з кандидатом на вербовку із оточення Голоцвана, дає йому по дев’ятій статті десятку на півлітра і направляє на “ізучєніє”. Кандидат з півлітрою і ковбасою ввечері прийшов до Голоцвана, випили, той почав скаржитися на життя, розповідати, куди тільки він не ходив, навіть в КГБ, але нічого не добився. Всіх керівників області “паскудами” називав, злочинцями, антиленінцями, тобто вже почав практично допускати ідейно шкідливі вислови. А потім показав на каністру:
            “Он, - каже, - у мене каністра гасу, приготував, щоб кумові в селі кабана обсмалити. Так, може, взяти цей гас, поїхати у Москву, стати перед Мавзолеєм і підпалити себе? Бо іншого виходу я не бачу”.
            Майор Бузина слухав неуважно, таких історій, яку йому розповідав старший лейтенант Нікітченко із Ворошиловграда, він за час своєї роботи у КДБ наслухався десятки чи сотні разів. Це йому було нецікаво, рівень роботи в Києві був набагато вищий, чекісти під керівництвом начальника 5-го Управління генерала Цвєткова за недоумкуватими мулярами не ганялись, а Олексій Григорович, так взагалі займався тільки закордонними підривними центрами, виявленням їх каналів зв’язку із спільниками на території України. Реальних тих каналів зовсім не було, тому самим треба було створювати “підпільні групи”, які називалися “легендованим”, і вже звідси, з України, налагоджувати канали зв’язку з закордоном, а потім успішно їх перехоплювати. Тому історія про муляра Голоцвана ніякого інтересу для нього не мала, хоч він робив вигляд, що уважно слухає.
            Олексій Григорович був дуже чемною і вихованою людиною, гарним психологом, умів підбадьорити виглядом чи якоюсь реплікою співбесідника. А коли почув про каністру з гасом, йому стало справді цікавіше.
            - Це вже серйозно, - підштовхнув він до продовження розповіді капітана.
            - Так, дуже серйозно, - підтвердив думку Олексія Григоровича Нікітченко. Йому сподобалось, що майор Бузина, відповідальний працівник Центрального апарату, виявляє інтерес до його розповіді.- Коля Гумінський в той же день оформив “шкурку”, Діченко про наміри Голоцвана дав шифровку у Москву, звідти відповідь: “Нє допустіть виєзда об’єкта в століцу вашєй і нашєй Родіни. Опєрработніку, знающєму в ліцо об’єкта, срочно явіться в 9-є Управлєніє КГБ СССР”. Кинулись через дільничного міліціонера шукати Голоцвана – немає ні його, ні каністри з гасом.
            Жінка каже: “Нічого не знаю, я працюю медсестрою на півтори ставки, вранці після зміни прийшла додому, а чоловіка немає”. Все ясно – поїхав у Москву. Викликає мене Діченко до себе і каже: „В Управлінні, крім вас, Голоцвана ніхто в обличчя не знає. Через тридцять хвилин рейс на Москву. Машина вже чекає вас біля під’їзду. Візьміть у Гумінського фото Голоцвана і негайно відправляйтесь в аеропорт”.
            Гумінський руками розводить: „Голоцван паспорт отримав не у Ворошиловграді, карточки немає”.
            Ось так я і опинився в Москві. І змушений був з шести ранку до дванадцятої ночі бігати по Червоній площі і заглядати кожному мужикові в обличчя – чи не Голоцван приїхав до Мавзолея, щоб облити себе гасом і черкнути сірником?
            - Спіймав? – поцікавився Олексій Григорович, – хоча розумів, що якби не спіймав і Голоцван здійснив задумане, то капітан Нікітченко розказував би цю історію в іншому місці.
            - Спіймав! Але не я, а Гумінський! Той Голоцван дійсно поїхав до кума у село смалити кабана. Три дні там був, учора повернувся додому, привіз жінці свіжини...
            - І що далі?
            - А далі, біля халупи Голоцвана його вже чекала бригада із міліції на чолі з Гумінським. Схопили, м’ясо і сало забрали і посадили в каталажку. Сидить тепер там, я з Гумінським розмовляв по телефону, він каже: “Хай посидить пару днів, а я потім оформлю і йому, і його куму за кабана частно-прідпрініматєльськую дєятєльность, і загримить він із своїм кумом по ощєуголовной статьє років на п’ять”. Коля такий, що зробить, недарма він 23 лютого народився!
            - О, вже пора. А то запізнимось до початку, збираймося, - схопився Нікітченко і став швидко одягатися.
            * * *
            До Червоної площі добрались хвилин за двадцять. Але на саму площу не зайшли, а зупинились біля непомітних без вивіски дверей з лівого боку Історичного музею. Пофарбовані вони були у червоно-коричневий колір, як і сам музей, тому й здавалися непомітними.
            - Тут знаходиться управління чергового по Червоній площі, - пояснив Нікітченко і тричі постукав у двері. Через хвилину на порозі з’явився черговий у формі майора КДБ, глянув на Нікітченка і посміхнувся:
            - Прівєтствую каллєг с братской Украіни! Ну, как, нє удалось тваєму зємляку із Варашилавграда пагрється на Красной площаді?
            - Нє удалось, Пьотр Модестовіч, - засміявся від жарту майора Нікітченко. – Он возлє кабана нагрєлся, тєпєрь остиваєт в міліцейском СІЗО.
            - Знаю, знаю, інформіровалі. Харашо всьо, что харашо кончаєтся. А то бил здєсь два мєсяца назад такой случай. Уволілі в вашєм Донєцкє шахтьора с работи. Он сдєлал із украдєнних на проізводствє толових шашек взривноє устройство, обвязался ім вокруг пояса, прієхал на Красную площадь, отстоял шєсть часов в очєрєді. Зашьол в Мавзолей і возлє саркофага прівьол взривноє устройство в дєйствіє. Владіміру Ільїчу нічєго – стєкло на саркофагє такоє, что видєржіт взрив любой сіли. А шахтьора – на кускі. Трі трупа рядом і сємь посєтітєлєй увєзлі к Скліфосовскому с тяжьолими ранєніями. Тєпєрь бдітєльность ми утроілі, Володя знаєт. Ну что, Володя, ти со своєй задачєй справілся успєшно. Тєпєрь можешь культурно отдихать. Хочешь поглядєть на Владіміра Ільїча, мєня інформіровалі?
            - Да, Пьотр Модестовіч, а ето земляк мой із Кієва, ми вмєстє с нім целую нєдєлю в одном номєрє жілі, только сєгодня встрєтілісь.
            - Майор Мусоргскій, Пьотр Модестовіч, - протягнув майор правицю Олексі Григоровичу.
            - Бузина, майор, Олексій Григорович, - відрекомендувався Олекса Григорович.
            - Хорошо! - відізвався майор Мусоргський. - Говорітє со мной на украінском язикє. У моєго шуріна жєна с Украіни, он намєдні бил в Кієвє, рассказиваєт, что у вас по забєгаловкам налівают только по сто грамм водкі і обязатєльно дают бутерброд с салом. І єслі єщьо хочешь випіть, то снова к ста граммам обязатєльно нужно брать бутерброд. Нєужєлі ето правда? І ето, говоріт шурін, всьо удовольствіє стоіт всєго лішь рупь?
            - Не знаю за всі генделики, а от у більшості так, ще й стакан томатного соку до комплексу додається.
            - Вот ето да! Єщьо й стакан соку! За одін рупь! А что такоє “гєндєлік”?
            - Ну, забігайлівка по вашому.
            - Ха-ха-ха, - засміявся майор Мусоргскій, - тєпєрь я тожє буду говоріть “гєндєлік”. Красіво і для конспірації прігодітся в узком кругу. Ну что ж, заходітє і садітєсь. В ногах правди нєт, правда посрєдінє, - сказав майор Мусоргський і знову розсміявся. - Ха-ха-ха! Шутку понялі? Ну, ладно, хватіть шутіть. Щас я узнаю обстановку і рєшім, как дєйствовать.
            Через декілька хвилин до штабу зайшов офіцер у цивільному, як виявилось, відповідальний за прохід делегацій і відвідувачів безпосередньо в Мавзолей.
            - Как обстановка, Геннадій Харітоновіч? Дєлєгації сєгодня єсть?
            - Так точно, Пьотр Модєстовіч. Із Узбєкістана для возложєнія вєнков прієхала дєлєгація во главє со вторим сєкрєтарьом ЦК Компартії Узбєкістана товаріщєм Кондаковим і сєкрєтарьом по ідєології товаріщєм Усманходжаєвим в колічєствє пятідєсяті восьмі чєловєк “в чєсть 50-й годовщіни начала провєдєнія в рєспублікє Туркєстан одобрєнной Владіміром Ільїчом зємєльно-водной рєформи”, - ето так в заявкє напісано.
            - Хорошо, познакомься, ето наші коллєгі с Украіни, оні хотят посєтіть Мавзолей, ні разу нє билі.
            - Ну, с Володєй Нікітчєнко ми ужє познакомілісь на дєжурствє єщьо во вторнік.
            - А ето майор Бузіна, Алєксєй Грігорьєвіч, он нас пріглашаєт в Кієвє посєтіть гєндєлік.
            - Нє понял...
            - Потом поймьош. Давай, іді, ми чєрєз мінуту будєм.
            Майор Мусоргський поставив усі телефони на запис, одяг шинелю, зачинив штаб, і рушив через Червону площу до Мавзолею.
            Від Мавзолею вже тягнулась черга кілометра на півтора. Майор Мусоргський пройшов уздовж усієї вервечки, уважно вдивляючись в обличчя кожного. За ним пройшли майор Бузина і капітан Нікітченко, який в очі бажаючих подивитися на Леніна не заглядав, позаяк був впевнений, що Голоцвана тут уже бути не може.
            Біля Мавзолею вже чекав Геннадій Харитонович у цивільному. Він поставив Бузину і Нікітченка між двома секретарями ЦК Компартії Узбекистану позаду і двома узбеками в національних халатах і тюбетейках поперед. Поряд став майор Мусоргський, який мовчки забрав в узбеків вінок і передав його майору Бузині і капітанові Нікітченку. Узбеки здивувались, але теж промовчали.
            Задзвеніли куранти, і з воріт Спаської вежі, карбуючи крок, вийшли три солдати в парадно-стройовій формі, з блаватного кольору петлицями та багнетами на карабінах. Геннадій Харитонович ввімкнув хронометр і шепнув на вухо Олексію Григоровичу: “На смєну караула отводітся двє мінути сорок пять секунд. Плюс-мінус одна сєкунда, і солдатікам губа обєспєчєна”.
            Солдатики припечатали останній крок разом з останнім ударом курантів. Геннадій Харитонович задоволено вимкнув хронометр і прибрав вірьовку, яка перетинала вхід до Мавзолею.
            Майор Мусоргський дав рукою подав команду, і секретарі ЦК КП Узбекистану першими віднесли до Мавзолею свій вінок. За ними свій вінок поклали майор Бузина і капітан Нікітченко. Олекса Григорович, як годиться, розправив стрічки і прочитав: “Вождю мирового пролетариата Владимиру Ильичу Ленину от благодарных узбекских дехкан”. Майор Мусоргський став попереду секретарів ЦК Компартії Узбекистану, за ним прилаштувались майор Бузина і капітан Нікітченко, а позаду них заворушилась півторакілометрова вервечка черги.
            Олекса Григорович із завмерлим серцем увійшов у склеп і посунув униз, в підземелля. Аби вгамувати хвилювання, почав рахувати про себе сходинки: “Раз, два, три...”, повторюючи, теж про себе, вірші Маяковського, пам’ятник якому він бачив кожен день, прошкуючи пішки від готелю “Пекін” до КДБ СРСР на площі Дзержинського:
            Нам лі
            растєкаться
            сльозной лужєю?
            Лєнін
            і тєпєрь
            жівєє всєх жівих,
            Нашє знаньє,
            сіла
            і оружіє!
            Калюжею розпливатися майор Бузина теж не став, часу не було, а на десятій сходинці чомусь в голові виникла думка: “Якщо жівєє всєх жівих, то чому його тут мертвого тримають у підземеллі для показу?”. Збився з ліку, потім знову почав рахувати, у підсумку вийшло десь 26 чи 28 східців. Коли ступив на горизонтальну площину, кинув оком навколо, приглядаючись, чи не залишилися сліди від вибуху, який скоїв безробітний шахтар із Донецька. Слідів не виявив. Позаду напирали узбеки в тюбєтєйках. „А де ж Ленін?” – згадав Олексій Григорович, чого він зайшов до Мавзолею, і повернув голову, озираючись на лежачого вождя. Але побачив тільки його лисину. Черга підштовхувала, і майор Бузина вимушений був посунути сходами на вихід. “Хай йому грець! – подумки вилаявся, - не дали розгледіти вождя! Що ж тепер я буду розказувати синові Олесеві у Києві?!”
            На виході їх уже чекав майор Мусоргський. Узбеки пішли далі, а майор дав знак Олексію Григоровичу і його супутнику зупинитись:
            - Покажу вам увєсь рєволюціонний нєкрополь. Ето общіє могіли, а вот здєсь восємь отдєльних захоронєній, узнайотє по бюстам? С одной сторони -Свєрдлов, Фрунзе, Дзєржінскій, Калінін, с другой – Жданов, Сталін, Ворошілов, твой зємляк, Володя, і крайній - Будьонний.
            Живі квіти були тільки біля могил Дзержинського і Сталіна.
            - Вот здєсь в общєй могілє похоронєна Інесса Арманд, внєбрачная, так сказать, жєна Владіміра Ільїча, умєршая от холєри, как відітє, 24 сєнтября 1920 года. Вєтєрани рассказивают, Лєнін сільно пєрєжівал, на похоронах Інесси даже плакал, нєсмотря на прісутствіє законной жєни Надєжди Константіновни. Она дальшє похоронєна, пройдьом вдоль колумбарія і увідім, - голосом професійного гіда розповідав майор Мусоргський.
            Підійшли до першої ніші в стіні.
            - Как відітє, - пояснив Петро Модестович, - пєрвим в стєну задєлалі прах большєвіка Мірона Владімірова, болєє ізвєстного по подпольной клічкє “Льова Гомєльскій”. Потом чєрьод наступіл Лєонід Борісича Красіна, болєє ізвєстного как ізготовітєля самодєльних бомб, ба-а-а-альшой мастєр бил по взривам. Собствєнно, всє опєрації по експропріації осущєствлялісь с помощью бомб Красіна, а єто мілліони чєрвонцев. Владімір Ільїч називал єго “отвєтствєнним техніком, фінансістом і транспортьором”. Єслі би нє бомби етого транспортьора, то РСДРП нє на что било сущєствовать, і рєволюції б нє било. А какіє бомби он дєлал! В Батумє послє взрива возлє банка (Іосіф Віссаріонич руководіл експрой, то єсть боєвой опєрацієй) мозгі прохожіх на дєрєвьях вісєлі! Єго наукой до сіх пор пользуются бандіти і тєррорісти. Во всьом міре! І со всєго міра прієзжают сюда поклоніться єго праху. Но пєрвой ету традицію по сжіганію трупов і захоронєнію пєпла в урнє заложіла жєна Воровского, Дора Моісєєвна. Вмєстє с тєм, єйо урну нє сунулі в стєнку, а закопалі в могілє мужа, вот так-то... Лєжіт муж, а рядом с нім прах єго жєни, можно всьо, что угодно говоріть, а на скандал нє нарвьошся! А ето прах Клари Цеткін, - показував на таблички майор, - а здєсь покоятся остаткі в відє пєпла Сєргєй Міроновіча Кірова, пострадавшєго от рук мужа своєй любовніци, найомного троцкіста...
            Пройшли повз Крупську, Мєхліса, Шкірятова, Вишинського, Корольова, Гагаріна, Шверніка, Рокоссовського. Колумбарій закінчувався маршалами Конєвим і Жуковим.
            - Вот і всьо, дорогіє коллєгі, екскурсіонноє мєропріятіє окончєно, свої впєчатлєнія в пісьмєнном відє можєтє подаріть потомкам, - підбив підсумки майор Мусоргський.
            Олексій Григорович гаряче потиснув йому руку:
            - Щиро дякуємо, Петре Модестовичу, враження колосальні, ми дуже вдячні вам, спасибі. Більше вас не будемо затримувати, ми пішли...
            - Как ето – “пішли”? У нас, москвічєй, так нє полагаєтся. Ви что думаєтє, у мєня билі в гостях мої друзья с братской Украіни, посмотрєлі ми вмєстє рєволюціонний нєкрополь, і послє етого мєропріятія ми нє омрачім ето дєло ста грамамі в память видающіхся дєятєлєй і за нашє здоровьє? Нєт, москвічі так нє поступают. Ви нє спєша ідітє в дєжурку, а я бистро смотаюсь в ГУМ, куплю пару пузирєй і єщьо какой-нібудь закусон.
            Майор Бузина трохи аж розгубився, хоча він ніколи не розгублювався – такий мав характер: “Як же так, з одного боку, Петро Модестович на чергуванні, та ще й на такому відповідальному. Хіба можна йому вживати під час служби? З іншого боку, раз сам пропонує, значить можна. Але ж нам незручно пити за його рахунок, це ж він організував таку чудову екскурсію, про яку я ще роками буду розказувати своєму синові Олесеві?”
            - Ні-ні, Петре Модестовичу, - запротестував Олексій Григорович, - як же так, незручно! Ви такий подарунок нам зробили, таку вікопомну екскурсію провели, скільки часу ми у вас забрали! Ми повинні самі вам віддячити по-дружньому, я миттю збігаю...
            Петро Модестович був категорично проти: „У москвічєй так нє полагаєтся”, сперечалися хвилин десять, поки Олексій Григорович все ж переконав – характер він мав твердий і майже ніколи на поступки не йшов.
            - Ладно, - згодився переможений майор Мусоргський, але погрозив:
            - Вот я прієду к тєбє в твой Кієв, пойдьом с тобой в гєндєлік, і я буду расплачіваться за каждиє сто грам і за каждий бутєрброд с салом, а нє ти.
            Майор Бузина не дуже швидко, але й не так, щоб занадто повільно пішов у ГУМ, обставини вимагали оперативності. Зазвичай він все робив не поспішаючи, бо такий характер мав.
            В магазині біля відділення з вино-горілчаними виробами подумав: “Скільки брать? Однієї досить, здається, але ж Петро Модестович говорив про два пузиря. Так і зроблю, одну пляшку вип’ємо, друга йому залишиться”.
            Купив дві пляшки горілки, ковбаси, бичків в томатному соусі, хліба, сиру – все, як годиться. Піднявся на другий поверх у відділ дитячих іграшок. Такого револьвера, якого хотів його син Олесь, не було, зате на вітрині помітив справжнісінький на вигляд пістолет „Вальтер” з пістонами, такий, як у німців, яких в кіно показують. „Це краще, аніж водяний”, - вирішив майор Бузина.
            * * *
            За кілька хвилин капітан Нікітченко по-комсомольському оперативно порізав ковбасу, сир, відкрив бляшанки з бичками в томатному соусі, відкоркував пляшку і розлив оковиту по ґранчаках, які йому завбачливо поставив Петро Модестович.
            - Ну что жє, - взявся за склянку Петро Модестович, прокашлявся і почав промову. - Сєгодня ми вмєстє с нашімі коллєгамі провєлі важноє мєропріятіє, котороє єщьо большє укрєпіло нєзиблємую в вєках дружбу нашіх народов і чєкістскіх коллєктівов. Знамєнатєльний тот факт, что ми совмєстно с узбєкамі посєтілі тєло нашого вождя – Владіміра Ільїча Лєніна, что єщьо больше укрєпіло братскіх союз трьох нашіх народов: русского, украінского і узбєкского. Чому вінок із написом “Вождю мірового пролєтаріата Владіміру Ільїчу Лєніну от благодарних узбєкских дєхкан” було довірено покласти до Мавзолею саме майору Бузині і капітанові Нікітченку, майор Мусоргський не пояснив. Проте говорив він душевно, проникливо, і це подобалося Олексію Григоровичу.
            - Поетому я прєдлагаю випіть, нє чокаясь, за вєчную єго память, то єсть дорогого вождя Владіміра Ільїча...
            - Да, да, - підхопився капітан Нікітченко,- хай йому земля буде пухом!
            - Мінутку, Володя, - заперечив майор Мусоргський, - какая земля, какой пух? Владімір Ільїч лєжіт в Мавзолєє, в пулє- і снарядо-нєпробіваємом саркофагє, на мраморє...
            - Ну, тогда пусть єму мрамор будєт пухом, - швидко виправив свою помилку Нікітченко.
            - “Лєнін і тєпєрь жівєє всєх жівих”, - згадав Олексій Григорович вірш свого улюбленого поета.
            - Правільно, Алєксєй Грігорьєвіч! Вєроятно, піть нє чокаясь за упокой чєловєка, которий жівєє, чєм ми вмєстє взятиє, било би політічєской ошібкой. А ми, чекісти-коммуністи, політічєскіх ошібок допускать нє імєєм права. Поетому я прєдлагаю випіть за встрєчу!
            - І за 50-ю річницю початку водно-земельної реформи в Туркестані, - додав Олексій Григорович, згадавши, як Геннадій Харитонович забрав в узбеків їхній вінок і що на ньому було написано.
            - Правільно, Алєксєй Грігорьєвіч, і за здоровьє узбєкскіх крєстьян, чтоби рослі урожаі хлопчатніка!
            Випили за зустріч і здоров’я узбекських дехкан, взялися за бутерброди і виделки.
            Закуска смакувала.
            Олексій Григорович з жалем подумав, що він детально розгледів узбеків в халатах і тюбетейках, а у Леніна побачив тільки його лисину, і тепер важко йому буде переповідати удома свої враження від візиту до усипальні вождя, тому що деталей він не помітив, а яка ж розповідь без подробиць? “Нічого, - заспокоїв себе, - візьму якусь світлину Леніна в труні, їх в книжках є достобіса, роздивлюсь, який на ньому костюм і краватка, і щось прибрешу”. Але про свої наміри нікому із присутніх не розказав.
            - Стоп, - перервав роздуми і жування Олексія Григоровича майор Мусоргський, - в нашєм коллєктівє сущєствуєт традіція – мєжду пєрвой і второй рюмкой пуля нє должна пролєтєть! А вторую ми пьйом всєгда за тєх, кто в морє, то єсть на боєвом дєжурствє. За нашіх рєбят, коториє нєсут службу на самом важном в странє посту.
            - І за вас, Петре Модестовичу, - з вдячністю сказав Олексій Григорович.
            - Да нєт, Алєксєй Грігорьєвіч, - заперечив майор Мусоргський, хоча з виразу його очей можна було зрозуміти, що йому сподобались слова Олексія Григоровича. - Ми сідім в тєплє, а рєбята целий дєнь на площаді, в холод і мороз, в дождь і снєг. Володя вон ощутіл. Собачья служба, год за полтора ідьот, хотя нєкоториє завідуют, мол, возлє високіх пєрсон обращаємся. А возлє тєх пєрсон єщьо хужє. Лєонід Ільїч, к прімєру, мужік нормальний, уважітєльний, всєгда о здоровьє спросіт, как дєла в сєм’є, поінтєрєсуєтся. Но нє всє охраняємиє такіє, другіє хужє помєщіка, нє дай Бог! Ето нє анекдот, а із жізні. Прінялі молодого работніка в 9-є Управлєніє, прослужіл он полгода, єго спрашівают: “Вас работа удовлєтворяєт?” Отвєчаєт: “Когда єду на работу, у обочіни стоят дєвушкі, каждую хочу. Єду с работи – стоят тє жє дєвушкі, но ужє нє хочєтся. Значіт удовлєтворяєт”. Но нє будєм о плохом, випьєм за всьо хорошєє, чтоби нам хотєлось і утром, і вєчєром, і ночью, і дньом.
            Випили за те, щоб хотілось і вранці, і ввечері, і вдень, і вночі.
            “Гарний хлоп Петро Модестович, хоч і кацап”, - подумав Олекса Григорович.
            Перша пляшка спорожніла. Петро Модестович показав капітану Нікітченкові, щоб той відкривав другу.
            Впродовж усього часу лунали телефонні дзвінки, майор Мусоргський, не відриваючись від столу, приймав рапорти, давав роз’яснення, команди, і голос у нього був чіткий і вимогливий.
            - Трєтью прєдлагаю випіть за Марью Фьодоровну, то єсть за жєнщін, стоя, как подобаєт офіцерам, - поклавши в черговий раз слухавку, підвівся майор Мусоргський. – Согласно нашєй традіції, каждий пьйот за свою “Марью Фьодоровну”, раскривать тайни нє будєм.
            Випили навстояк за жінок, кожний за свою “Марію Федорівну”.
            Сіли, закусили.
            - А тєпєрь прєдлагаю випіть за нашіх дєтєй, нашу смєну і надєжду. Вот ти, Алєксєй Грігорьєвіч, молодєц, нє забил купіть сину подарок. А ну-ка покажі!
            Майор Бузина вийняв пістолет, майор Мусоргський зарядив його пачкою пістонів, постріляв, кабінет наповнився пороховим димом. Прийшлось відчинять кватирку.
            - Хорошій пістолєт, пусть син прівикаєт. Как єго зовут?
            - Олесь Бузина, Петре Модестовичу.
            - Хорошая фамілія, і імя красівоє. Випьєм за Олєся Бузіну, пусть прівикаєт к пістолєту і станєт такім же хорошім чекістом, как єго отєц. І мой, я єго Модестом назвал, хочєт стать, как і єго отєц. Но ми с жєной, напротів, хотім, чтоби он стал композітором, піаніно єму купілі. А он сопротівляєтся, нє хочєт учіться, кришку піаніно на ключ закрил і ключ в мусоропровод вибросіл. Прішлось с нашєго опєратівно-тєхніческого управлєнія мєдвєжатніков, спєцов то єсть по всєм замкам, визивать. Открилі с трудом, і жєна сразу жє посаділа нашєго Модеста за клавіші. Другого ключа-то у нєго нєт, сідіт тєпєрь, учіт гамми, пострєльонок.
            Очі у Петра Модестовича зволожніли, видно, він по-справжньому любив свого нащадка, майбутнього композитора Модеста Мусоргського.
            Випили за дітей. Потім за батьків і друзів. Друга пляшка теж спорожніла. Петро Модестович потягся до шинелі:
            - Мужікі, для нас москвічєй, с учьотом спєціфіки столічного города, конєчно, то что ми випілі, – нє норма, так, для разугрєву. Я пойду єщьо пріхвачу випівкі, закускі нам хватаєт, Алєксєй Грігорьєвіч молодєц, хорошо постарался.
            Тут запротестував капітан Нікітченко:
            - Що ви, Петре Модестовичу, я збігаю, моя черга.
            Петро Модестович, трохи посперечавшись, згодився, тільки попередив:
            - Только ти, Володя, бєз фанатізма, много нє бєрі.
            Хвилин через десять повернувся Володя, теж з двома пляшками горілки.
            Сіли, випили – за батьків, потім за гарних сусідів, потім за звільнення американської комуністки Анжели Девіс із в’язниці.
            Майор Мусоргський продовжував командувати, тільки фрази він став вимовляти повільніше і наголос ставити чіткіше.
            - Хорошо сідім! - відзначив він у перерві між телефонними дзвінками. По ходу розповів історію, як років два тому якийсь мужик із Находки (“ето жє надо, мудозвону, чєрєз всю страну єхать!”) у Мавзолеї з молотком кинувся на Леніна, хотів йому голову пробити:
            - Он нє знал, что Лєнін накрит пулє- і снарядо-нєпробіваємим стєклом. Стєкло ето, как ні старайся, нє увідішь, із такого сєкрєтного матєріала оно сдєлано. Проходішь, тєбє кажєтся, что Лєнін прямо пєрєд тобой, но бросішься впєрьод і шішку набйошь. Нєкоториє прідуркі лєзут к Лєніну целоваться і тожє шішкі на лбу набівают. Того прідурка, которий нє целоваться, а с молотком лєз к Лєніну, скрутілі, забралі молоток і началі разбіраться. Оказалось, что он, відітє лі, нє согласєн с учєнієм Лєніна, у нєго в гражданскую дєда і бабку убілі. Так ти виступай, полємізіруй, а рукам волі нє давай!
            - Правільно я понімаю, Володя? – звернувся Петро Модестович до Нікітченка, голову якого потроху почало хилити до столу.
            - Нєопровєржімо! І в соотвєтствії!
            Перед ним сиділо два Петра Модестовича і він вирішив відповісти обом, щоб когось із них не образить. Потім встав і запитав у того Петра Модестовича, який сидів зліва:
            - Гдє у вас тут два нуля, я на мінутку?
            Петро Модестович показав шматком ковбаси на двері із шпінгалетом і продовжив:
            - І я так думаю, как Владімір, зачєм жє на чєловєка с молотком бросаться? Впрочєм, как і подозрєвалось, етот прідурок оказался то лі шізофрєніком, то лі параноїком. На Канатчікову дачу єго опрєдєлілі, пусть тєпєрь с такімі жє шізікамі, как сам, о Лєнінє діскутіруєт.
            - Давайте послушаєм музику, а то чєго-то нє хватаєт, - запропонував Петро Модестович і ввімкнув магнітофон.
            Зазвучала арія розкольника Досіфея з опери Мусоргського “Хованщина” у виконанні Федора Шаляпіна.
            Повернувся капітан Нікітченко, протер почервонілі очі, послухав хор стрільців, що погрожували крамольникам, і почав розповідати свою історію про викриття антирадянської підпільної групи, яка специфічним методом займалась ворожою діяльністю:
            - Прєдставляєтє, на вйєздє в город Ворошіловград с западной сторони, стоіт большая стєна, по-научному стела називається, і на нєй прікрєплєна мєтровимі буквамі надпісь: “Ворошіловград прівєтствуєт гостєй”, с воскліцатєльним знаком. Так нашлісь отщєпєнци, коториє тайком унічтожілі букву “р”, букву “г” сдвінулі на мєсто убранной, і почті два дня вйєзжающій в город народ чітал: “Ворошілов гад прівєтствуєт гостєй!”. Пока міліція нє замєтіла. Но ми подозрєвалі, что гаішнікі раньшє замєтілі, но молчалі. Оні там водітєлєй стріглі, а какой водітєль откажєтся виполніть трєбованіє міліції под такім лозунгом?! Сначала ми видвінулі вєрсію, что ето работа хуліганов бєз політічєского умисла і поручілі вєсті розиск міліціі. Чєрєз нєдєлю буква “р” ісчєзаєт на вивєскє возлє автовокзала. І тожє дня два соотвєтствующєго сігнала нє било. Народ чітаєт, по-антісовєтскі улибаєтся, но молчіт. Только благодаря бдітєльності нашєй агєнтури на трєтій дєнь замєтілі. Тут ужє ми взялісь за розиск, і мнє поручілі ето дєло. Проходіт нєдєля, такім жє враждєбним образом іскажаєтся тєкст названія города с восточной сторони вйєзда. Народ уже нє улибаєтся, а смейотся антісовєтскі. Прямой урон нашєй ідєлогії і політікє партії в дєлє воспітанія!
            - Спіймали? – майор Бузина.
            - А как жє, но морокі по поіску било много, я дєнь і ночь пахал. І такі нашьол! Группа, в колічєствє пяті чєловєк. Поймалі іх, когда оні питалісь закрасіть букву “р” на вивєскє нашєго управлєнія. Но самоє обідноє било в том, что прівлєчь к уголовной отвєтствєнності за антісовєтскіє проявлєнія нікого із ніх нє удалось. Закон нє позволіл.
            - Какой закон? – щиро здивувався майор Мусоргський.
            - А такой, что всє члєни группірованія оказалісь нєсовєршєннолєтнімі пацанамі, дєвятікласснікамі, прічьом із самой прєстіжной школи с углубльонним ізучєнієм общєствовєдєнія. Єслі б оні взрослимі билі, то я би почьотного чєкіста получіл, от Андропова, а так только благодарность, от начальніка управлєнія, Дічєнка.
            - С юмором ребята, твоі антісовєтчікі із школи с углубльонним ізучєнієм! – відзначив майор Мусоргський. – А за почьотного чекіста, Володя, нє волнуйся. Єщьо получішь. Я тєбє щас вручу знак “50 лєт органов правітєльствєнной охрани”.
            Майор Мусоргський відкрив шухляду і вийняв знак.
            - Посмотрі, Володя, точь-в-точь “Почьотний сотруднік органов госбєзопасності”. Я тєбє щас і удостовєрєніє випішу, можешь смєло носіть, будєшь говоріть: “За провєдєніє на Красной площаді актівних мєропріятій по виявлєнію і прєдупрєждєнію тєррорістічєскіх намєрєній”.
            Майор Мусоргський витягнув чистий бланк посвідчення, написав “капитан Никитченко Владимир”, зупинився і запитав:
            - Как твоєго отца звалі?
            - Фєдот Стєпановіч, но фамілію он помєнял на Нікітченко, с Микитченка.
            - Нєбось, в чєсть дорогого Нікіти Сєргєєвіча? Но мнє єго дєвічья фамілія нє нужна, я твойо отчєство правільно і бєз ошібок должєн напісать.
            - Фєдотовіч!
            Мусоргський красивим почерком заповнив посвідчення, вручив його капітану і запропонував:
            - Давайтє обмоєм награду.
            Обмили.
            Петро Модестович хотів і Олексію Григоровичу виписати нагороду, але той відмовився:
            - Незручно, я ж участі у заходах фактично не брав.
            - Ну, ладно, - згодився Петро Модестович, - я тєбє награду в Кієв прівєзу, обмоєм в твойом гєндєлікє.
            Випили за майбутній приїзд Петра Модестовича в Київ.
            Майор Бузина у свою чергу розказав історію про те, як в Західній Украні вранці виявили в одному із сіл на даху будинку сільради жовто-блакитний прапор.
            - Жьолто-голубой, націоналістічєскій, значіть, антісовєтскій, - пояснив Петру Модестовичу капітан Нікітченко.
            - Понімаю, ето прімєрно такого жє цвєта, как государствєнний флаг Швєції?
            - Так, шведський прапор схожий, - підтвердив ерудованість Мусоргського Олексій Григорович і продовжив далі. - Приїхали на місце події чекісти з місцевого відділу КДБ, порушили кримінальну справу...
            Петро Модестович перебив:
            - Сєкундочку, Алєксєй Грігорьєвіч, что такоє “порушілі”? Ето оні что-то разрушілі, я нє понял?
            - Нєт, - втрутився в розмову капітан Нікітченко, - оні возбуділі уголовноє дєло.
            - А-а-а, тєпєрь понял. Значіт, у вас в КГБ України чєкісти, когда увідят жьолто-голубой цвєт, сразу жє возбуждаются? А єслі прєдставім такую сітуацію. К вашєму Щєрбіцкому в Кієв прієзжаєт швєдской король Густав, ілі Карл какой-то там, дєсятий ілі двадцатий. По мєждународному протоколу Щєрбіцкій должєн поднять швєдскій флаг, а он, флаг, то єсть, как ми понімаєм, жьолто-голубой. Что жє, в етом случає ваш Фєдорчук обязатєльно должен возбудіться на Щєрбіцкого? І всє єго подчіньонниє вмєстє с нім? – поставив питання руба майор Мусоргський.
            Капітан Нікітченко розгублено подивився на Олексія Григоровича – такої ситуації він собі не уявляв, тому й вимушений був звернутися за допомогою до працівника Центрального апарату.
            Олексій Григорович теж нічого зрозумілого не міг сказати, хоча його рідко можна було загнати в глухий кут.
            - Ладно, замньом для ясності ету сітуацію. Алєксєй Грігорьєвіч, продолжай, - виручив Олексія Григоровича майор Мусогський.
            - Ну, починають чекісти...
            - Возбудівшієся? – уточнив Петро Модестович.
            - Так. Починають допитувати сторожа про обставини події. Сторож пояснює: “Прийшов увечері на чергування, подивився на дах – совєцький прапор висить. Вранці прокинувся, дивлюсь – вже наш”.
            Усі посміялись над простакуватістю і недорікуватістю нічного сторожа. Випили за здоров’я українських чекістів, щоб, як підкреслив майор Мусоргський, “оні почащє возбуждалісь, но по другому поводу, ісключітєльно”.
            Майор Бузина, продовжуючи тему, розповів про післявоєнне підпілля в Західній Україні, вождя українських націоналістів Степана Бандеру і про те, як його вбив агент КДБ Богдан Сташинський, а через деякий час прийшов у німецьку поліцію і все про себе розказав.
            - Перед цим Богдан Сташинський приїздив до Києва, - пояснив Олексій Григорович, - Центр його викликав для профілактики. Хотів він одружитися на якійсь молодій німкені, а це не по інструкції. Полковник Деймон із Першого управління КДБ, який опікувався Сташинським, поселив його на конспіративні квартирі і пустив за ним “наружку”. Сташинський в перші п’ять хвилин вирахував “хвіст”, зайшов у темний під’їзд і, коли за ним заскочив наш працівник, схопив того за горло і попередив: “Передай Деймону, - каже, - що якщо він не зніме з мене своїх фільорів, то я і тебе, і всіх шляків із його команди повбиваю. А Деймон знає, що я жартувати не люблю і свої обіцянки виконую”. Сильно тоді образився Сташинський на КДБ, повернувся у ФРН, пішов у поліцію і все про себе розказав. Його там судили за вбивство Бандери та ще кількох провідників ОУН, дали кілька років. Потім йому зробили пластичну операцію і де він зараз, невідомо.
            - Інтєрєсная історія, вот к чєму, с одной сторони, любовь, а с другой сторони, дурость могут прівєсті в нашєм дєлє, - зауважив майор Мусоргський. – А вот я расскажу аналогічную історію, но с нєсколько іним концом, об убійствє Троцкого.
            І Петро Модестович розповів, як агент НКВД Меркадер, якого завербувала власна мати, Марія Карідад, що теж була агентом НКВД, вбив Троцького кайлом по голові на його дачі в Мексиці.
            - Вообщє-то, я Меркадера за ето убійство нє осуждаю. Етого Іудушку Троцкого, как єго називал Владімір Ільїч, в гостях у которого ми вмєстє сєгодня побивалі, давно надо било прікончіть. Сколько он хорошіх людєй в гражданскую погубіл! Даже Іосіфа Віссаріоновіча под Царіцином за какіє-то допущєнниє ошібкі хотєл расстрєлять! Но Меркадера мєксіканская поліція сама нашла, проворнєє оказалась, чєм ваші нємци. Двадцать лєт он отсідєл в тюрьмє, і в 1960 прієхал в Москву. Шєлєпін вручіл Меркадеру за єго подвіг звєзду Гєроя Совєтского Союза, паспорт дал на імя совєтского гражданіна Лопєса Рамона Івановіча і устроіл єго на научную работу в Інстітут марксізма-лєнінізма, чтоби он от практікі пєрєшьол к тєорії, хотя, как правіло, в етом дєлє положєно наоборот. Случай с Рамоном Івановічєм подвєрділ ето правіло. Начал наш Лопєс ізучать рєшєнія послєдніх сйєздов КПСС і затосковал, говоріт: “Нє пойму, за что я двадцать лєт в мєксіканской тюрьмє отсідєл?”. В общєм, пєрєстал он ізучать рєшєнія, говоріт, найдітє женщіну, которая мнє носіла пєрєдачі в тюрьму. Наші развєдчікі разискалі єйо, прівєзлі ету женщіну в Москву. Рамон Івановіч женілся на нєй і уєхал на Кубу, дальшє ізучать марксізм-лєнінізм по кубінской моделі.
            Випили за щасливе подружнє життя Рамона Івановича і його успіхи у вивченні марксизму-ленінізму за кубинським зразком.
            Петро Модестович розповів про нещасливе подружнє життя Йосипа Віссаріоновича, смерть його другої жінки Аллілуєвої і запропонував з’їздити на її могилу “почтіть память”:
            - А то ми здєсь нємного засідєлісь, надо провєтріться. Щас я договорюсь, начальнік охрани Новодєвічьєго кладбіща - мой друг, вмєстє мучілісь когда-то у Подгорного. Ісключітєльная сволочь, я вам скажу, - Подгорний, конєчно, а нє мой друг, он мужік в порядкє, дісціпліна на кладбіщє у нєго жєлєзная. Єлє я от нєго удрал, от Подгорного, конєчно, но ещьо к большєму дураку попал... Щас я позвоню: “Влад, прівєт, тут у мєня друзья с Украіни, совмєстноє мєропрятіє проводілі. Оні хотят посмотрєть могілу Аллілуєвой, ми щас подйєдєм. Ти там встрєть нас возлє входа, врємєні у нас нєт. Пріхваті вєнок бєз надпісі, дєло конспіратівноє, свєтіться нє надо. І всьо остальноє. Нас будєт троє. Бєз фанатізма”.
            Майор Мусоргський поклав слухавку, по рації викликав з площі чергового прапорщика, посадив його у своє крісло тимчасово покерувати. Кинув кілька мускатних горішків в рот і піднявся, щоб їхати на цвинтар.
            * * *
            На кладовище поїхали у чорній лискучій “Волзі” з сигналізацією на кузові. По дорозі Петро Модестович розповів, як йому служилося у Суслова:
            - Мужікі, такого мудака я нє встрєчал, і вам нє жєлаю. Поєхалі ми в Крим отдихать. Іюль, жара нєвозможная, а он ходіт в костюмє, галстукє, фєтровой шляпє, і нас заставляєт такім жє образом одєваться. Купаєтся нє в морє, а в бассєйнє, два раза в дєнь. І ми прі ньом, только нє в бассєйнє, а на самом солнцепьокє. Била там в санаторії, об’єкт „Заря” називаєтся, одна кастєлянша, кра-а-а-а-сівая баба, доложу я вам, коса в руку толщіной, щьокі – кровь с молоком, грудь – поднос ставіть можно, нє опрокінєтся, тєло так і іграєт. І ви прєдставляєтє? – етот старий козьол увідєл єйо і втюрілся капітально. Ну, дєло понятноє, всьо биваєт, любой старий хрич, увідєв такую красоту, да єщьо в Криму, на отдихє, можєт голову потєрять. Но ти ж і вєді сєбя как мужчіна! А он как пацан! Для жєнской обслугі бил отдєльний пляж, за забором. Так он сядєт на стульчік возлє забора і смотріт чєрєз щєль, как она купаєтся. І ми винуждєні в цєлях ізучєнія окружающєй опєратівной обстановкі тожє пєріодіческі наблюдать за нєй чєрєз щєлі. Она, навєрно, усєкла ето дєло, бєрьот на пляж пять купальніков, і послє каждого купанія пєрєодєваєтся прямо пєрєд намі. Жаріща, как в Сахарє, тємпєратура градусов 60 вишє нуля і нікакого тєньочка. Она купаєтся і каждий раз пєрєодєваєтся, купаєтся і пєрєодєваєтся. А ми в костюмах, прі галстуках і в фєтрових шляпах в щєлі смотрім, і потом обліваємся. А Суслов наслаждаєтся! Кошмар!
            Під’їхали до Новодівичого цвинтарю. Біля брами їх уже чекав Влад – у ратиновому пальті, пижиковій шапці, з вінком у правій руці і чорним целофановим пакетом – у лівій. Привіталися, познайомилися, Влад повів делегацію до могили Аллілуєвої.
            На цвинтар уже опускались сутінки, але Влад йшов чітко, не роздивляючись і не зупиняючись. Можна було зробити висновок, що Влад володів оперативною обстановкою на ввіреній йому дільниці.
            Підійшли до могили, поклали вінок під нагробок, біля чорної троянди на білому мармурі.
            - Ну что ж, - сказав майор Мусоргський, - помяньом чістую душу. Тяжко єй жілось с Іосіфом Віссаріоновічєм, нє видержала іспитаній... Сталін дажє на похорони нє прішьол, в отлічіє от Лєніна, но потом часто сюда прієзжал. До войни. Послє войни ні разу.
            Мовчазний Влад на стіл біля надгробка поставив пляшку, порізаний хліб і ковбасу, банку маринованих огірків.
            Випили, пом’янули.
            - А вон, - надкушеним огірком показав у бік Петро Модестович, - под стєной лєжит брат Владіміра Ільїча, Дмітрій Ільїч. Давайтє і єго помяньом, хорошій чєловєк бил, врач, нє то, что єго братья, бандіти. І єму, здєсь, по справєдлівості, нємного лєгчє, чєм Лєніну. В зємлє отдихаєт...
            Випили, пом’янули.
            - Смотрітє, как у нас сєгодня удачно всьо получаєтся, - хрумкаючи огірком, зауважив майор Мусоргський. - У Лєніна і Сталіна побивалі, іх жон посєтілі, брата Владіміра Ільїча помянулі... Вообщє-то для порядка нєплохо било би слєтать і в Лєнінград, к іх матері, Марії Алєксандровнє, кажєтся, так ейо зовут, єслі нє ошібаюсь... Я іх, матєрєй, путаю – Владіміра Ульянова і Ніколая Романова.
            Майор Мусоргський глянув на небо, ніби перевіряючи, чи літають літаки в Ленінград.
            - Но нєт, - з жалем констатував. – Как-нібудь в другой раз. Я жє прапора в дєжуркє закрил. Надо возвращаться.
            По дорозі назад Петро Модестович розповів, що прапорщик по імені Ілля, якого він тимчасово посадив у своє крісло, загалом хлопець надійний, але надто заповзятливий.
            - Етот Ілюха прімєрно полгода назад задєржал на Красной площаді гєнєрального сєкрєтаря ЦК Компартії Франції товаріща Жоржа Маршє і доставіл єго в отдєлєніє міліції. Там мєнти два часа разбіралісь, пока понялі, кто пєрєд німі сідіт. А получілось вот как. У товаріща Марше єсть нєстандартная прівичка: прієдєт в Москву, пєрєодєнєтся в старєнькоє пальто, надвінєт на лоб кєпочку, вискочіт нєзамєтно із рєзідєнції на Воробйових горах і трамваєм єдєт на Красную площадь. На площаді ходіт і пріслушіваєтся, что наш народ говоріт о рєшєніях послєдніх с’єздов Коммуністічєской партії Совєтского Союза і єйо руководітєлях. Потом возвращаєтся в Паріж і коррєктіруєт гєнєральную лінію своєй партії с учьотом получєнной на площаді інформації. Вот одін раз он і нарвался на нашєго прапора Ілюху. Ілюха, находясь на дєжурствє, замєтіл, что ходіт какой-то мужічьок в кєпочкє і старєньком пальто по площаді, нічєго нє дєлаєт, а только пріслушіваєтся, о чьом народ говоріт. І нє пьяний. То єсть, нєєстєствєнно вєдьот сєбя. Ілюха прісмотрєлся к єго ліцу, відіт, что-то знакомоє – єго жє, товаріща Маршє, портрєт в нашіх газєтах пєчаталі, а Ілюха – грамотний парєнь, тєхнікум закончіл, газєти почітиваєт. Но нє узнал гєнєрального сєкрєтаря Французской Компартії в кєпочкє і старєньком пальто, а поскольку ліцо товаріща Марше, в прінціпє, знакомоє єму било, Ілюха подумал, что відєл портрєт етого тіпа в орієнтіровкє по розиску, то лі тєрроріста, то лі рєцідівіста. Ну і задєржал єго. Потом мєсяц отпісивался, хотєлі із органов єго уволіть. Спасло Ілюху то, что он своєго вновь родівшєгося сина назвал Жоржєм. Хотя я нашєму сєкрєтарю парткома доказивал: “Ілюху поощріть надо, а нє наказивать! Нєправільно поступаєт товаріщ Маршє, которий подобним образом узнайот, как наш народ коммєнтіруєт рєшєнія сйєздов. Какой-нібудь мужік с устатку можєт что-то і нє так сказать, но вєдь ето частності. Ти прійді к нам на партійноє собраніє і послушай! А товаріщ Маршє на уліце наслушаєтся частностєй, потом в рєшєніях своєй партії обобщаєт. Так нєдолго і до рєвізіонізьма докатіться!”. Но сєкрєтарь парткома со мной нє согласілся, говоріт, с руководітєлямі братскіх компартій надо діпломатічнєє работать.
            Так за розмовами доїхали до Червоної площі.
            * * *
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2004.05.09 | Жан Коцький

              Re: Сергію Хрущу, повний текст "Дискурсу", ч. 4


              Біля порога стояв прапорщик Ілля. Майор Мусоргський здивувся:
              - В чьом дєло, Ілюха, почєму ти нє на посту, то єсть в мойом руководящєм крєслє, куда я тєбя врємєнно опрєдєліл, а на уліце?
              - Товаріщ майор, ЧП! – відчиняючи двері на вхід, злякано випалив Ілля.
              - Что, опять гєнєральний сєкрєтарь Компартії Франції попался?
              - Нєт, хужє! На Красной площаді обнаружєн труп!
              Петро Модестович зупинився на порозі:
              - Ілюха, согласно статістікє, на Красной площаді находітся 383 трупа во главє с главним трупом, нє счітая колумбарія. Ти конкрєтно о каком трупє говорішь?
              - Настоящєм, товаріщ майор! По рації сєржант Пєрєсипкін доложіл.
              - Ето тот, которий в міліцейской формє нєсьот дєжурство?
              - Он.
              - Дай рацію!
              Майор Мусоргський взяв рацію і натиснув кнопку:
              - Пятий, пятий, я пєрвий, доложітє опєратівную обстановку, гдє ви находітєсь?
              - Товаріщ майор, товаріщ майор, докладиваєт сєржант Пєрєсипкін...
              - Пятий, пятий, соблюдайтє конспірацію во врємя пєрєговоров в ефірє. Я – пєрвий!
              - Товаріщ пєрвий майор, докладиваєт пятий сєржант, я нахожусь в туалєтє возлє собора Блажєнного...
              - Сам блажєнний, - в бік сказав майор Мусоргський, - у нєго участок, японскій городовой, совсєм в другой сторонє. Чєго он там возлє туалєта околачівался?
              І в рацію продовжив:
              - Ну і что ти там обнаружіл, кромє ізвєстних аксєссуаров і посєтітєлєй, в етом туалєтє?
              - Труп, настоящій труп. Я проходіл мімо туалєта, когда подбєгаєт ко мнє какой-то пєрєпуганний мужік, крічіт, в туалєтє находітся труп. Я єму говорю – показивай. Спускаюсь в туалєт і віжу – в кабінкє лєжіт труп, а голова висунулась наружу. І кровь на головє. Я дьорнул за ручку кабінкі, закрита ізнутрі, наружу нє откриваєтся. Тєпєрь стою возлє нєго с пістолєтом і охраняю до вашєго пріхода.
              - Голимі рукамі дьоргал за ручку?
              - Да, а что?
              - А то, что тєпєрь ето убійство на тєбя повєсят! Сколько вас учіть надо – нігдє нє оставлять своіх отпєчатков і другіх вєщєствєнних доказатєльств?! А гдє тот мужік, которий пєрвим обнаружіл труп?
              - Я єго закрил в кладовку, гдє уборщіци хранят інструмєнт.
              - Ну хоть за ето молодєц. Міліцію ізвєстіл?
              - Нєт, ми тут пока самі справляємся, на входє в туалєт с оружієм дєжурят младшій сєржант Гібадулов і сєржант Караваєв.
              - За ето тожє молодєц. Охраняйтє, я щас подойду.
              - Так, - звернувся майор Мусоргський до Олексія Григоровича і капітана Нікітченка, - опєратівная обстановка, японскій городовой, катєгорічєскім образом усложнілась. Умишлєнноє убійство на главной площаді страни – ето нє шутка, і дажє нє хрєн собачій, а коє-что похужє. Возможни другіє тєракти. Надо повисіть боєвую і мобілізаціонную готовность. Володя, садісь в мойо крєсло на мєсто Ілюхі, на звонкі нє отвєчай. Когда зазвоніт красний тєлєфон, ето ВЧ-связь, по нєй можєт позвоніть главний дєжурний, поднімі трубку, скажі, что ти прапорщік Хандюков і доложі: “Майор Мусоргскій на мінутку вишєл провєріть пости”. Понял?
              Капітан Нікітченко злякано глянув на апарат із зображенням герба Радянського Союзу, та, згадавши про нагороду, яку йому щойно вручив майор Мусоргський, згідливо кивнув головою.
              - Запасного оружія у мєня нєт, - продовжив інструктаж майор Мусоргський, - вооружіть вас нє могу. Поетому, Алєксєй Грігорьєвіч, винімай свой пістолєт, которий ти купіл для сина. Он у тєбя, как настоящій, і стрєляєт хоть і пістонамі, но іспугать врага можєт. Доставай єго, ставай возлє двєрі і нікому нє откривай. Єслі кто-то начньот ломіться, стрєляй на поражєніє!
              Майор Мусогський кинув у рота декілька мускатних горішків і скомандував:
              - Ілюха, пошлі!
              * * *
              Час тягнувся боляче і нестерпно довго. Червоний телефон, слава Богові, мовчав, у двері ніхто не вдирався. Хвилин через сорок, нарешті, двері відчинилися. Обачливий майор Мусоргський попередив: “Алєксєй Грігорьєвіч, нє стрєляй, ето я”.
              Петро Модестович зайшов, мовчки вийняв з кишені своєї шинелі дві пляшки горілки, одній скрутив голову, розлив у три склянки. Також мовчки випив свою, знову налив, взяв кусень хліба і сів у звільнене капітаном Нікітченком крісло.
              - Вот так, - набравши в легені повітря і з шумом видихнувши, почав майор Мусоргський, і мова його була жорсткою. – Ви там, в Кієвє, жівьотє пріпєваючі, ходітє по гєндєлікам, випіваєтє по сто грамм водкі, закусиваєтє салом, запіваєтє томатним соком, і всьо ето удовольствіє стоіт рупь. А в століце нашей нєоб’ятной Родіни городє-гєроє Москвє трудящємуся чєловєку випіть нєгдє, япона мать! В центрє ні одного нормального пункта общєствєнного пітанія! Рабочій чєловєк в рєсторан нє пойдьот, фінанси нє позволяют. Да і бєз галстука халдєі нє пустят. Єсть пара гадюшніков, но там тожє наценкі, а со своім пузирьом нє зайдьош, міліція, которая там находітся на прікормє, сразу замєтьот. Вот і пріходітся трудящємуся чєловєку в свободноє от работи врємя покупать бутилку і ідті в общєствєнний туалєт, чтоби там, закрившісь в кабінкє, спокойно випіть і закусіть.
              Майор Бузина і капітан Нікітченко уважно слухали, відчуваючи провину за те, що трудящій людині в Москві ніде випити пляшку горілки.
              - Вот так і случілось в нашєм чрєзвичайном случає. – Майор Мусоргський взяв свою склянку і нею показав на склянки майора Бузини і капітана Нікітченка.
              Випили, закусили. Майор Мусоргський продовжив:
              - Вот так і случілось в нашєм прімєрє. Етот так називаємий труп, по вивєскє – мужік із Рязані, навєрно прієхал в Москву за колбасой, навєрно отоварілся, сдал свой багаж в камєру хранєнія і пошьол пєрєд отправкой елєктрічкі, врємя у етого мудозвона, навєрно било, прогуляться по століце. Взял бутилку водкі (вєщєствєнноє доказатєльство в відє пустой тари імєєтся) і рєшіл в общєствєнном сортірє на Красной площаді культурно випіть. Сєл на очко со спущєннимі штанамі, імітіруя процес, і висосал всю бутилку. Почєму я єго називаю мудозвоном? Потому что, прєдполагаю, колбаси, то єсть закускі, в туалєт с собой он нє взял, навєрно, рєшіл побольшє домой в свою Рязань-Тьмутаракань прівєзті, жлоб! І ето єго погубіло. Висосал он бутилку бєз закускі і, єстєствєнно, окосєл, со спущєннимі штанамі упал с очка - мордой об кафєль. І заснул. Мужік, которий Пєрєсипкіну сігнал дал, заходіт в сортір, пока нєізвєстно, с какой целью: то лі по своім єстєствєнним надобностям, то єсть тоже употрєбіть бутилку водкі, то лі, наоборот, - оправіться по случаю, так тожє биваєт, большєй частью процесс проходіт паралєльно. І відіт картіну – із-под двєрі кабінкі виглядиваєт голова мужіка, і вся в крові. С етого всьо і началось. Но когда я с Ілюхой зашьол в туалєт, опєратівная обстановка оказалась намного сложнєє, чєм я прєдполагал. Я увідєл два трупа, лєжащіх на полу: того любітєля колбаси із Рязані со спущєннимі штанамі, с мордой в крові, і нашєго Пєрєсипкіна в міліцейской формє, тожє с мордой в крові.
              Було помітно, що майору Мусоргському важко давалась розповідь. Він знову розлив горілку і жестом запропонував випити.
              Випили, закусили.
              Майор продовжив:
              - Очко вдрєбєзгі, рядом валяєтся пістолєт, такой, пріблізітєльно, как у тєбя, Алєксєй Грігорьєвіч, только настоящій. Кровь і два трупа. Ілюха, парєнь сообразітєльний, пріложіл ухо к груді Пєрєсипкіна і мнє ківаєт: “Жівой, мол!”. Ми началі на нєго с раковіни водой бризгать. Пєрєсипкін очнулся, но мінут пять только рот откривал, как начінающій спортсмєн, которий впєрвиє в своєй жізні випіл стакан нєразбавлєнного спірта. Нємного прішьол в сєбя і начал рассказивать. Говоріт: “Стою я возлє кабінкі, с пістолєтом в руках. Патрон в патроннікє, спусковой крючок с прєдохранітєля спущєн, как полагаєтся по інструкції. Охраняю, - говоріт, - труп до вашєго пріхода, товаріщ майор. Вдруг кабінка откриваєтся і із нейо, япона мать, виваліваєтся мужік, со спущєннимі штанамі, і вся морда в крові. Я от нєожіданності, - продолжаєт Пєрєсипкін дальшє рассказивать свою епопєю о Цусімском сражєнії в туалєтє на Красной площаді возлє собора Васілія Блажєнного, - роняю пістолєт, пістолєт дєлаєт самопроізвольний вистрєл, пуля попадаєт в очко, очко вдрєбєзгі. Большє я нічєго нє помню”.
              “Харашо, - ето я сам сєбє в умє рассуждаю, - что нє в мужіка на поражєніє вистрєліл, япона мать! І пуля в очко попала, а нє в жівую мішень! Послєдствія моглі бить хужє”. В ето время, когда я вот так рассуждаю, пріходіт в сознаніє ілі прібліжаєтся к нужному состоянію ето тьмутараканьскоє чмо, котороє лєжало на полу. І слишу я, коллєгі, запах. Сортірний, конєчно, запах, но свєжій і гораздо острєє. Смотрю я на спущєнниє штани етого любітєля московской колбаси і отмєчаю – обхєзался мужік. Смотрю я на штани нашєго Пєрєсипкіна і отмєчаю тот жє свєжій і острий запах. Екскрємальная, как говорітся, сітуація! Нє к столу, будь сказано. Тєм нє мєнєє, прєдлагаю випіть за то, что оба мужіка оказалісь, хотя і обхєзаннимі, хотя і со срєднєй тяжєсті травмамі на вивєсках, но жівимі.
              Випили, закусили.
              Майор Мусоргський продовжив. Він вже говорив не так жорстко, як на початку, але мова його залишалася такою ж фактуальною.
              - Визвал я, конєчно, нашу спєцбрігаду із Скліфосовского, об’ясніл сітуацію, увєзлі іх на скорой. Білєт на елєктрічку у мудозвона, конєчно, пропал, сєржанту Пєрєсипкіну прідьотся новую міліцейскую форму видать. Но нічєго, самоє главноє, что всьо в общєм благополучно окончілось. А в Скліфосовского мужіков отмоят, прівєдут в порядок... Я оставіл в туалєтє Ілюху, чтоби он там льогкую пріборочку сдєлал, кровь смил і ошмьоткі очка убрал, а потом визвал уборщіц.
              В цей час запищала рація.
              - Что за народ, нє дадут спокойно пєрєкусіть, - обурився Петро Модестович. – Пєрвий слушаєт, что случілось?
              - Чєтвьортий докладиваєт с туалєта...
              - Ілюха, значіт, із того жє сортіра, - пояснив Петро Модестович.- Слушаю, чєтвьортий!
              - Обнаружєн єщьо одін труп, трєбуєтся вашє прісутствіє, товаріщ пєрвий!
              - Опять труп?! На том жє об’єктє?! Какой труп? Ми ж с тобой убралі два обхєзанних трупа, коториє трупамі нє оказалісь!
              - Снова труп!
              - Ти єго провєріл на запах і прізнакі жізні?
              - Нє могу, труп находітся в таком мєстє і состоянії, что нєвозможно опрєдєліть.
              - Ладно, подожді, щас іду.
              Майор Мусоргський одяг шинелю, кинув до рота декілька мускатних горішків і сказав Олексію Григоровичу та капітанові Нікітченкові:
              - Внєштатная сітуація повторяєтся. Володя, займі мойо крєсло, а ти, Алєксєй Грігорьєвіч, опять вооружісь, на всякій случай, своім пістолєтом.
              Петро Модестович повернувся трохи раніше, ніж першого разу. Із кишені витягнув пузату пляшку кубинського рому і пояснив:
              - Віно-водочний отдєл в ГУМє ужє закрит. Прішлось в кіоскє, гдє продают кубінскіє сігарєти, кофісковать етот пузирь. Продавщіца, правда, нємного посопротівлялась, говоріт, пузирь нє продайотся, он для картінкі на вітрінє поставлєн. Прішлось єй об’ясніть важность момєнта, говорю, коллєгі с Украіни в гості прієхалі. Уговоріл, отдала она мнє свою картінку. Но картінка настоящая, - показав Петро Модестович пляшку присутнім, - 50 градусов. Да оно і к лучшєму, что ром, а нє водка. Как раз сгодітся для поліровкі на посошок.
              Майор Мусоргський роздягся, скрутив голову пузатій пляшці, сів на звільнене капітаном Нікітченком крісло і розлив ром в склянки.
              По кабінету поплив аромат цукрової тростини, піратської романтики і морського вітру з Ямайки. Перший і останній раз Олексій Григорович пив кубинський ром, коли в Криворізькому міськкомі комсомолу перший секретар Валентина Семенівна Шевченко відзначала свій день народження. Тоді навіть витривалим комсомольським діячам тоді вистачило по сто грам, щоб дійти до кондиції.
              - Прєдлагаю випіть за ожівлєніє єщьо одного трупа, - запропонував Петро Модестович, і йому ніхто не заперечив.
              Випили, пішло.
              Петро Модестович похвалив:
              - Очєнь хорошєє срєдство для поліровкі!
              Тут задзвонив червоний телефон, який до цього часу ні разу не давав про себе знати. Петро Модестович прибрав серйозного вигляду, прокашлявся і відрапортував у слухавку:
              - Дєжурний по Красной площаді майор Мусоргскій докладиваєт: дєжурство осущєствляєтся бєз значітєльних проісшєствій, подробності будут отражєни в рапортє по окончанії! Так, слушаю! Запісиваю!
              Петро Модестович взяв ручку і почав записувати в журнал:
              - Шіфртєлєграмма. Совєршєнно сєкрєтно. Начальніку 9-го Управлєнія КГБ СССР. Прошу вас дать распоряжєніє прєдупрєдіть старшєго опєруполномочєнного УКГБ УССР по Ворошіловгад... Как-как? А, правільно, Ворошіловградской області капітана Нікітчєнко, чтоби он завтра в воскрєсєньє прібил в 5-є Управлєніє КГБ УССР для доклада о провєдьонном мєропріятії на Красной площаді. Начальнік 5-го Управлєнія КГБ УССР гєнєрал-майор Цвєтков”. Всьо? Ставлю точку, отбой.
              - Вот, Володя, ето для тєбя.
              Капітан Нікітчєнко схопився за голову:
              - А ми ж квитки забули взять! Олексо Григоровичу, як же так? А якщо завтра не візьмемо? Каси сьогодні ще працюють?
              Петро Модестович заспокоїв його:
              - Володя, нє дьоргайся, щас всьо організуєм. Вам с какого аеропорта, со Внуково? Щас я позвоню нашєму дєжурному по дєпутатскому залу і дам заданіє. Будєт всьо в наілучшєм відє. Могу дажє попросіть, чтоби два істрєбітєля МІГ-25 для сопровождєнія вашєго лайнєра в качєствє почьотного ескорта видєлілі.
              Капітан Нікітченко замахав руками:
              - Только бєз істрібітєлєй!
              Майор Мусоргський набрав номер телефону:
              - Алло, дєпутатскій зал? Майор Мусоргскій докладиваєт. А, Колян, прівєтствую!
              - Ето мой корєш Колян, когда-то ми вмєстє Суслова охранялі, - пояснив Петро Модестович, прикривши трубку.
              - Как жізнь, Колян? Я тожє сєгодня на боєвом. Ми тут с коллєгамі с Украіни на главном об’єктє сєрьойзноє мєропріятіє провєлі, сєйчас обсуждаєм прєдварітєльниє рєзультати. Но у ніх вознікла проблєма, завтра лєтєть, а оні нє успєлі взять білєти на самольот. Устроішь? Какой рєйс? 12.30, раньшє нєт? Подойдьот? – повернувся він до присутніх.
              Майор Бузина і капітан Нікітченко кивнули.
              - Подойдьот. Фамілії Бузіна і Нікітчєнко, запісал? Ну, лади, заході как-нібудь ко мнє домой. А то жєна спрашіваєт, что ето Колян і єго боєвая подруга Клавочка давно у нас нє билі? Лади?
              - Вот і всьо, мужікі, порядок! Как і обєщал, - фірма вєніков нє вяжєт.
              І почав розповідь про останній свій похід до туалету:
              - Так вот, захожу я в туалєт, начінаю по-новой ізучать опєратівную обстановку. Ілюха показиваєт на откритую двєрь кладовкі, гдє уборщіци інструмєнт свой хранят, а в нєй, скрючівшісь, лєжіт мужік бєз прізнаков жізні. Я даю команду Ілюхє: “Надєвай пєрчаткі, чтоб нє оставлять нєнужних отпєчатков, і витасківай етого жмура наружу, здєсь начньом разбіраться!”. Пока Ілюха с нім возілся в огранічєнном пространствє, етот жмурік ожіл. Оказиваєтся, то бил вовсє нє жмур, а тот мужік, которий пєрвим замєтіл отдихающєго в туалєтной кабінкє рязанского любітєля московской колбаси і дал сєржанту Пєрєсипкіну ложний сігнал. Пєрєсипкін, как полагаєтся по інструкції, закрил етого важного свідєтєля в каптьорку, гдє уборщіци хранят свой інструмент, і забил в суматохє. Собствєнно, он і вспомніть нє мог, поскольку с обхєзаннимі штанамі на карєтє скорой помощі уєхал к Скліфосовскому. Єто я должєн бил вспомніть, но дал нєбольшую промашку. Но мужік етот із каптьоркі оказался нє промах. Он дєйствітєльно заходіл в туалєт по своїм єстєствєнним надобностям, то єсть в культурном мєстє употрєбіть бутилку водкі, ілі точнєє, как показало расслєдованіє, бутилку шмурдяка в відє фугаса. Когда єго Пєрєсипкін закрил, он рєшіл воспользоваться момєнтом, побоялся, что потом у нєго отбєрут фугас. Ну, сразу жє із горла, соотвєтствєнно сітуації, випіл свой шмурдяк, прільог на тряпкі, пустой фугас под голову положіл, ми потом єго на всякій случай із’ялі, как вєщєствєнноє доказатєльство, і крєпко заснул. Навєрно, с хорошєго устатку. Говоріт, дажє вистрєли нє слишал. Когда я єго, конєчно, ізвінівшісь, отпустіл, он, как олімпійскій чємпіон Брумєль, двумя прижкамі прєодолєл ступєнькі наружу, і большє ми єго нє відєлі.
              - Вот такая у нас служба, коллєгі, - продовжив Петро Модестович, піднімаючись із крісла і розливаючи по склянках залишки рому. – Нє каждий дєнь случаются такіє проісшєствія, но биваєт і хужє. Нікакой прідурок сєгодня нє бросался с молотком на вождя, нікто нє поджог сєбя пєрєд єго Мавзолеєм і нє подорвал сєбя і посєтітєлєй у єго тєла. Как відітє, ми бдітєльно і надьожно нєсьом службу, находясь на самом главном посту нашєй Родіни. Дєжурство єщьо нє кончілось, чєрєз десять мінут надо смєніть ночниє пости. Потом можно будєт нємного і покємаріть, – Петро Модестович показав склянкою на кушетку.
              - І ето, - Петро Модестович тією ж склянкою обвів стіл, продовжуючи прощальну промову, - нє каждий дєнь биваєт. І вообщє нікогда у мєня нє било такого дня, как сєгодня, когда би я смог так хорошо посідєть і інтєрєсно пообщаться со своімі друзьямі с Украіни. Спасібо вам. А щас на дорожку я прєдлагаю випіть за ету встрєчу, чтоб ми в жізні когда-нібудь моглі єйо повторіть.
              Випили.
              Петро Модестович викликав водія і сказав йому:
              - Васілій, ми мєропріятіє завєршілі, тєбє заданіє. Вон вєщі Алєксєя Грігорьєвіча, - Мусоргський показав на пакет, в якому лежав пістолет для сина Олеся, - надо отвєзті іх в гостініцу “Пєкін” і туда жє доставіть в целості і сохранності моіх друзєй.
              Олексій Григорович і капітан Нікітченко попрощалися з Петром Модестовичем, міцно взяли один один під руки. Таким чином вийшли надвір, сіли в машину, не рознімаючи рук, так же доїхали до готелю, взяли ключ у покоївки і, забравши пакет у водія, увійшли до свого номеру. Теж попід руки.
              * * *
              Олексій Григорович спав усю ніч міцно, тільки вже пізнього ранку, десь після дев’ятої години, йому приснився сон, нібито він лежить у Мавзолеї поряд з В.І.Леніним, і якийсь недоумок, можливо, теж з Находки, стукає молотком по склу саркофага. Лежати було зручно і терпимо, але заважав стук того молотка, неначе удари спрямовувались прямо по голові.
              Олексій Григорович повільно підняв руки і пощупав свою голову. Голова була в шапці. Недоумок бив не по голові, а по склу. Скло було надійним, його не могли пробити ні куля, ні снаряд, не те, що якийсь молоток. Але недоумок продовжував стукати.
              Олексій Григорович повільно відкрив спочатку ліву повіку, потім праву, але не зовсім, а тільки на невеличку щілинку, тому що відкривати очі повністю було важко, та й недоречно. Крізь невелику щілину між повіками він оглянув себе і залишився не зовсім задоволеним побаченим: він завважив, що лежить у своєму канадському кожушку і в брудних, заляпаних грязюкою мештах, які йому його агент “Ядвіга” привіз із Ліверпуля. Холоші майже до колін теж були брудні.
              “Де це мене чорти носили, що я так забрьохався?”, - спитав сам себе. Було жалко гарних штанів і мешт. Свідомість потроху поверталась до Олексія Григоровича, і він згадав, як разом з Петром Модестовичем і капітаном Нікітченко повзали по Новодівичому цвинтарю поміж могилами.
              Олексій Григорович поворушив лівою ногою, відсунув її трохи вбік і відчув, як його нога торкнулась ноги сусіди. “Володимир Ілліч! Поряд!”, - здогадався він.
              Інший на його місці б схарапудився, але майор Бузина був мужньою і хороброю людиною, трупів не боявся, як і кожний чекіст, тому від дотику Ленінової ноги злякався не дуже: “Не буде ж він кусатися, хоча, звісна річ, я повівся не зовсім культурно, влігшися на його постіль. Міг би і в морду зацідить”.
              Олексій Григорович поки що не зовсім усвідомив, в яку халепу він втрапив, усвідомлення від жаху, що сталося, прийде до нього потім. Поки що йому було жалко штанів і мешт із Ліверпуля.
              Недоумок, який бив молотком по саркофагу, трохи вгамувався, стукіт припинився.
              Олексій Григорович, враховуючи ситуацію, вирішив оглянути Леніна більш детально, оскільки учора він побачив тільки Ленінову лисину, і майже більш нічого. Фактажа для розповідей у Києві, як він відвідував Мавзолей, було недосить.
              Олексій Григорович повільно повернув голову і побачив, що поряд з ним лежить зовсім не Ленін, а капітан Нікітченко з Ворошиловграда.
              “Боже ж мій, - жахнувся він, - так це, виявляється ми з ним удвох залізли в Мавзолей! Правильно кажуть, п’яному – Казбек не гора, і Волга – калюжа. А де ж Ленін?”
              Леніна на одрі не було.
              “Значить, Леніна ми прибрали, щоб не заважав відпочивати. Що ж ми з ним зробили? Він, дідусь старий, немічний, опиратися не зміг. Десь упав. Пошкодився. При нашому стані, коли й Москва-ріка нам була по щиколки, звичайно, те, що ми зробили з мумією, відновленню не підлягає. А якщо не підлягає, то увесь світовий пролетаріат назавжди втратив свого вождя. Боже, це ж вранці прийде варта, побачить, що Леніна в труні немає, а натомість лежать забрьохані і п’яні два лобуряки... Що буде!? Скандал на весь світ. Дізнається Федорчук, Цвєтков, почнеться катування на партзборах, парткомах, райкомах... Цей хитрий комсомолець Нікітченко викрутиться, а винним зроблять мене. “Само главно, - буде репетувати Долот, секретар парткому 5-го Управління, - етот пєрєрождєнєц Бузіна посягнул на самоє дорогоє і любімоє, что єсть у каждого совєтского мужчіни і жєнщіни, само главно!” Хоча невідомо, хто зазіхнув і хто першим вліз в Мавзолей, “само главно”, – я чи Нікітченко, хто фактично зіпхнув з труни Володимира Ілліча? Я б цього не зміг зробити, старість я поважаю. А цей нахабний комсомолець із Ворошиловграда цілком міг би зазіхнути, йому що школяр, що пенсіонер, все одно, - обурювався за незаслужені обвинувачення Олексій Григорович. - А куди ж дивилися майор Мусоргський та його підлеглий у цивільному Геннадій Харитонович, як вони пропустили нас удвох із Нікітченком до священного ложа!? Їм же Вітчизна, КПРС і керівництво КДБ довірили найважливіший пост в країні! Я з самого початку відчував, що добром це не кінчиться. Я ж не хотів, я ж ще, коли ми пройшли весь колумбарій, хотів попрощатися. Так ні, цей нащадок автора „Хованщини” наполіг: “Нє могу отпустіть! Нє положєно! Святоє дєло, москвічі мєня нє поймут! Ми надьожно і бдітєльно!”. І ось маєш результат! От і довіряй кацапам!”.
              “Коли ми тверезі, правда на нашому боці. Коли ми не тверезі, - розмірковував Олексій Григорович, - ми можемо залізти в Мавзолей В.І.Леніна, зіпхнути з законного місця вождя, влігтися у труну, яка тобі не належить, пошкодити символ світової революції і позбавити увесь міжнародний пролетаріат натхнення і звитяги. Коли ми не тверезі, ми можемо вчинити, як свині, чи приблизно, як свині, і така поведінка чекістам не пасує і не личить”, - так самокритично картав себе Олексій Григорович, і його каяття було справжнім і щирим.
              Недоумок знову почав стукати молотком по саркофагу.
              “Треба тікати. Але як втечеш, коли не знаєш, як відчинити цей клятий саркофаг? По п’яні залізли, але ж то по п’яні, а як тверезим вибратися звідси, якщо нічого не пам’ятаєш? Та якщо і виповзеш звідси, недоумок може шарахнути молотком по кумполу. Він же шиз, параноїк, йому однаково, кого по голові бити, - Леніна, який, можливо, і заслужив цієї кари, чи мене, - майора Бузину, єдина провина якого полягає у тому, що в цей час “Х” охорона Червоної площі і Мавзолею В.І.Леніна виявилась ненадійною”.
              Страшенно захотілося закурити.
              Олексій Григорович з великою потугою піднявся на сідницях, поляскав себе по кишенях. Сигарет і сірників не було. Капітан Нікітченко, в норковій шапці-обманці, шкіряному пальті, з забрьоханими, як і в Олексія Григоровича, холошами і брудними черевиками спав, солодко похропуючи.
              Олексій Григорович озирнувся вусібіч, аби детальніше роздивитися убрання траурного залу і вгледіти, куди ж все таки подівся основоположник Комуністичної партії Радянського Союзу і вождь світового визвольного руху.
              І тільки тут він второпав, що лежить не в Мавзолеї, на місці вождя, а на дерев’яному ліжку, в номері готелю “Пекін”, що знаходиться зовсім не на Червоній площі, а на вулиці, названій на честь основоположника творчого методу радянської літератури – соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького, поряд з пам’ятником іншому визначному діячеві радянської літератури – Володимиру Володимировичу Маяковському, який, до речі, сказав: “Москаль, на Украіну зуби нє скаль!”.
              Ніколи у своєму житті, ні до цієї події, ні після, майор Бузина не відчував такого щастя, такої шаленої радості, як зараз.
              Стукали у двері.
              Олексій Григорович поторсав капітана Нікітченка за плече: “Вставай, он хтось стукає до нашого номера!”
              Капітан Нікітченко встав, пришелепувато роззирнувся і пересів на своє ліжко.
              В двері продовжували стукати.
              Олексій Григорович пішов відчиняти. Він був такий щасливий, що якби за порогом стояв труп самого Леніна, то він і його обняв би і розцілував.
              За порогом стояв майор Мусоргський, в ратиновому пальті, пижиковій шапці, до блиску поголений, з легким запахом шипру і мускатних горішків.
              І сам простягав руки для обнімання:
              - Алєксєй Грігорьєвіч, что случілось? Я уже мінут дєсять стучу, нікто нє откриваєт. Я уж думал, что ошібся номером; пошьол узнать у дєжурной, она отвєчаєт, что номєр мной опрєдєльон правільно: “Навєрно, крєпко рєбята спят, - говоріт, - оні вчєра прішлі нємножко подуставші с устатку”.
              - О! - вигукнув він далі, побачивши за спиною Олексія Григоровича в норковій шапці-обманці і шкіряному пальті капітана Нікітченка з Ворошиловграда. – Так ви оба ужє успєлі одється! Прєкрасно! Я спускаюсь вніз, там нас ждьот машіна, а ви побистрєє собірайтєсь, сдавайтє номер, і ми поєдєм.
              - Куди? – трохи спантеличено запитав Олексій Григорович, він ще не зовсім оговтався від того щастя, яке відчув наразі, коли побачив себе не в Мавзолеї В.І.Леніна на смертному одрі вождя, а в номері готелю “Пекін”.
              - Как куда? На кудикіну гору! А точнєє – в аеропорт, ми ж вчєра договарівалісь. Всьо схвачєно, білєти на рейс заказани, мотори прогрєваются. От почьотного ескорта в составє самольотов сопровождєнія МІГ-25 отказалісь, чтоб нє напугать вашого Щєрбіцкого і Фєдорчука, а то оні подумают, что прєзідєнт США Ніксон рєшіл по путі в Зімбабве посєтіть іх Украіну. А ми по путі в аеропорт посєтім півбар, на дорожку надо нємного посідєть.
              Петро Модестович пішов вниз.
              * * *
              В машині він пояснив:
              - Єдєм в півбар “Балчуг”, там у єсть уютний кабінєтік, которий ми іногда іспользуєм для опєратівних целєй. Я уже позвоніл і договорілся.
              Біля півбару “Балчуг” стояла черга, щоправда, не така велика, як з 10-ї ранку до Мавзолею В.І.Леніна, але теж велелюдна, тільки менше в ній було дітей і жінок, чи взагалі майже не було, а стояли мужчини, чекаючи миті, коли можна було поцмокувати холодне і бажане пиво. У деяких, відчувалось, горіли труби.
              Петро Модестович, як ніж в масло, пройшов крізь спраглий натовп, в залі накуреного бару кивнув офіціантові, що бігав між столиками:
              - Фєдя, нам что-нібудь фірмєнноє, но бєз фанатізма. Я провожаю друзєй в аеропорт.
              Кабінетик виявився затишним, в кутку на тумбочці чорнів телефон.
              Через кілька хвилин до кабінету, попередньо постукавши, зайшов офіціант Федя з тацею, на якій стояли чотири бокали з пивом, а навколо бокалів червоніли креветки і дрібними скибочками порізана риба. Побажавши смачного, Федя зник.
              Пиво, креветки і риба смакували. Через півгодини Петро Модестович дав Феді команду повторити.
              Коли Олексій Григорович спохопився, годинник показував дванадцяту годину.
              - Петре Модестовичу, - захвилювався він, показуючи на годинник. – Ми запізнюємось на літак!
              Петро Модестович перевірив час на своєму годиннику, згодився, що пора закруглятися, і заспокоїв:
              - Всьо в порядкє, бєз нас, то єсть вас, самольот нє улєтіт.
              Він підійшов до телефону і набрав номер:
              - Алло, ето майор Мусоргскій докладиваєт. Кірілл, ето ти? Прівєт, как жізнь молодая? Тєбє Колян пєрєдавал мою просьбу? Да, білєти у тєбя? У мєня к тєбє просьба. Я провожаю коллєг із Кієва, вчєра на площаді сєрьйозноє мєропріятіє провєлі, трі трупа бєз послєдствій. По дорогє в аеропорт на пару мінут в “Балчуг” заскочілі, пару півка випіть, а то всьо служба, служба, нєкогда і посідєть хоть нємного. Ти прєдупрєді діспєтчєра, чтоби рєйс нємного задєржал, буквально на пять мінут, провєрні рєгістрацію білєтов і дай команду дєжурному, чтоби ворота открил, – ми под’єдєм прямо к трапу. Лади? Ну, ми уже в путі.
              - Етот дєжурний – мой дружбан Кірілл, вмєстє Подгорного охранялі, нє дай Бог, что ми пєрєтєрпєлі, но рассказивать нєкогда, поєхалі! – дав команду Мусоргський.
              - Вася, - продублював майор Мусоргський команду водієві, - тєбє дайотся двадцять мінут, чтоб доєхать до аеропорта Внуково.
              Водій ввімкнув сигналізацію на кузові і сирену. Машина зірвалася з місця, як пес стрибає на кішку. Олексій Григорович вчепився в сидіння, заплющив очі і не розплющував їх аж до зупинки. Навіть не побачив широко розчинених воріт на льотне поле і двох міліціонерів, які стояли пообіч і віддавали честь. Очі розплющив тільки тому, що вдарився лобом об переднє сидіння, коли машина зупинилась.
              Біля трапу стояв екіпаж, чекаючи останніх пасажирів. Вилізли утрьох майже разом. Петро Модестович підштовхнув Олексія Григоровича наперед, і командир повітряного корабля зрозумів, хто тут є найголовніший. Він приклав руку до кашкета і доповів: “Екіпаж лайнера Ту-134, бортовий номер 378346, готовий вилетіти рейсом до столиці України міста-героя Києва. Командир корабля пілот 1-го класу Титаренко”. Олексій Григорович потис руку командиру і повернувся до майора Мусоргського:
              - Ще раз щиро дякую, Петре Модестовичу.
              Опустив голову, і щось підкотилося йому майже до горла, щось таке, що перехопило йому подих. Оговтавшись, підняв голову і додав:
              - Хай щастить тобі. Я вірю, що твій син Модест Мусоргський стане видатним композитором, буде творить прекрасну музику і прославить Росію, як і його далекий прапрапрадід.
              На хвильку, та де там на хвильку, десь на десяту долю секунди, обличчя у майора Мусоргського раптом зовсім змінилося, і Олексій Григорович відчув, як зникло все навкруги: і літак, і аеропорт, і капітан Нікітченко, тільки залишилися вони удвох, неначе десь високо-високо, над хмарами, і над ними було тільки світле сонце і безкрає синє небо. Але це продовжувалося лише десяту долю секунди, хоча у Олексія Григоровича, чи, як він себе інколи називав і його інколи так називали, Олекси, виникло відчуття, що вони отак удвох із майором Мусоргським стояли цілу вічність один навпроти одного і тільки дивилися один одному у вічі.
              Обличчя Петра Модестовича набрало звичайного, але трохи більш серйозного вигляду, і він повільно і чітко промовив:
              - Щиро дякую, Олексо. Я правільно сказал по-украінскі? – перепитав.
              - Так, правильно,- щиро усміхнувся майор Бузина.
              Вони обнялись з Петром Модестовичем, капітан Нікітченко вже піднімався трапом, і Олекса Григорович пішов за ним. Коли вже заходив у люк, повернувся, побачив як біля лискучої чорної “Волги” з сигналізацією на кузові стоїть самотній майор Мусоргський і прощально махає йому рукою.
              * * *
              У літаку стюардеса посадовила Олексу Григоровича і капітана Нікітченка на зручні крісла в останньому ряду, потім нахилилась до них так, що її пазуха опинилась прямо перед їх очима. Капітан Нікітченко, з ризиком скрутити собі в’язи, намагався відвернути голову вбік, але це йому не зовсім вдавалось. Стюардеса витримала паузу і з вибачливими нотками в голосі звернулась до обох:
              - Я дуже перепрошую, але у нас є таке правило – пасажири на час польоту повинні свою особисту зброю здати командирові корабля.
              Капітан Нікітченко широко розкрив поли шкіряного пальта, демонструючи, що він, якби й був озброєний, то вже став повністю обеззброєний.
              Олекса Григорович вийняв із пакета чорний “Вальтер”, який він віз своєму синові Олесеві, і віддав стюардесі. Стюардеса взяла пістолет кінчиками двох пальців, обережно поклала в мішечок, зав’язала шворкою і звичною ходою від стегна пішла в кабіну пілотів.
              Коли літак набрав потрібну висоту і можна вже було розстібнути ремні, до них знову підійшла стюардеса з тацею в руках, поставила її на відкидний столик і сказала:
              - Командир корабля вітає вас на своєму борту і хоче вас пригостити. Смачного!
              На таці парувала кава, стояли два пузатенькі бокальчики з коньяком і блюдце з лимоном. В репродукторі залунала мелодія “Смуглянки”.
              - Що, Володю, як каже майор Мусоргський, для поліровки?
              Коньяк був гарний, кава ще смачнішою, але щось уже заважало смакувати. Репродуктор мовчав. Олекса Григорович глянув в ілюмінатор. Внизу від літака аж до самого горизонту рівною площиною лежали хмари, мов брезклий весняний сніг. Сліпуче сяяло неправдоподібно яскраве сонце, але променям було тісно між долівкою хмар і стелею неба, і простір, яким летів літак, теж здавався тісним і сплющеним. Олексі Григоровичу аж лячно стало, коли літак ліг на віраж, одним крилом нахилившись униз, а інше піднявши угору, хоч він був мужньою людиною і майже ніколи не зазнавав страху. Здавалось, що ось-ось літак черкнеться крилом об небо. Втім літак плавно вирівняв курс, а потім так же плавно і потужно пройшов униз крізь хмари, як майор Мусоргський пройшов крізь чергу на шляху до дверей пивбару “Балчуг”.
              “Гарний хлоп Петро Модестович, - згадуючи вчорашній і сьогоднішній день, окрім тих жахливих хвилин, які він пережив вранці під час сну, чи вже й не сну, а напівсну, - розмірковував Олекса Григорович. – А все ж кацап! От якби замість Мусоргського та мав він прізвище Мусорженко, то вже була б зовсім інша річ. А так, хто він? Кацап! Хоч і гарний хлоп. І син його, Модест Мусоргський, теж непоганий хлопець. Але ж, як виросте композитором, то що він сотворить? Знову “Хованщину”? Не приведи Господи!”
              Олекса Григорович від згадки про нову “Хованщину” навіть подумки перехрестився, хоч у Бога не вірив, тому що мав вищу освіту і працював у 5-му Управлінні КДБ УРСР, 4-й відділ якого саме і боровся, як записано в наказі, “с враждєбной дєятельностью антісовєтскі настроєнних церковніков і сєктантов, зарубєжнимі клєрікальнимі центрамі і іх єдіномишлєннікамі на тєрріторії рєспублікі”. Керував відділом полковник Сєкарєв Володимир Карпович, який до війни, ще у званні “сєржанта госбєзопасності”, особисто арештовував академіка Агатангела Кримського. Тут повіруєш!
              “А ось Володя Нікітченко – це свій козак, – мислив Олекса Григорович. – Такого постав чатовим вартувати нетлінне тіло вождя біля Кремля, то він ніяку заразу до труни не пропустить! А тим паче з молотком за пазухою!”.
              Олексі Григоровичу захотілося цокнутися з Володею, але чарки вже стояли порожніми, і стюардеса попередила пасажирів, щоб вони знову пристібнули ремні. Ще хвилин десять летіли між хмарами і землею, на якій лежали ошмаття снігу, такого ж брезклого, як хмари, тільки бруднішого.
              Коли приземлились, стюардеса, схожа на молдаванку, попросила усіх залишатися на своїх місцях. Потім, пройшовши весь салон своєю звичною ходою від стегна, наблизилась до задніх крісел, вийняла із мішечка пістолет, повернула його Олексі Григоровичу і показала на вихід:
              - Прошу, політ закінчено!
              Майор Бузина сунув пістолет у бокову кишеню, підхопив валізку, підійшов до розчиненого люка і глянув униз.
              Біля трапу, покритого килимовою доріжкою, стояла чорна лискуча “Волга” з сигналізацією на кузові. Майор Бузина протер очі, знову подивився униз – “Волга” знаходилась на тому ж місці, а обіч неї, виструнчившись, стояв офіцері і його обличчя закривав кашкет розміром з невеликий аеродром. “Це що, - подумав ошелешено Олекса Григорович, - майор Мусоргський на машині випередив нас і тепер зустрічає тут? Ще й встиг переодягнутися? Щоб знову поводить козу, тепер вже по наших генделиках, як і обіцяв?”
              Але біля машини стояв не майор Мусоргський, а виконуючий обов’язки начальника 9-го Управління КДБ УРСР полковник Вєтров, у парадно-стройовій формі і при усіх своїх регаліях. Він підняв голову, побачив в отворі люка майора Бузину, і його обличчя набуло такого ж ошелешеного виразу, як і в Олексія Григоровича.
              Майора Бузину ззаду підштовхнув капітан Нікітченко, як його штовхали в спину узбеки біля саркофагу В.І.Леніна, і він, повільно ступаючи по килимовій доріжці, спустився униз. Чомусь знову пригадалися вірші Маяковського. Але на цей раз майор Бузина сходинки не рахував.
              Полковник Вєтров поспіхом і трохи здивовано привітався з Олексою Григоровичем і запитав на вухо:
              - А гдє жє руководство?
              Олекса Григорович перепитав:
              - Яке керівництво?
              - 9-го Управлєнія КГБ СССР?
              - Не знаю, ми от удвох із капітаном Нікітченком прилетіли із Москви, про інше керівництво не знаю.
              - Нічєго нє пойму, позвоніл із Москви дєжурний 9-го Управлєнія, говоріт, встрєчайтє високіх гостєй. Начальнік нашєго управлєнія полковнік Мудрак в отпускє, я врємєнно ісполняющій, вот і прішлось прямо с дачі єхать сюда - встрєчать високіх гостєй.
              - Зрозуміло, - пояснив Олекса Григорович служаці Вєтрову, - це нас удвох проводжав відповідальний працівник 9-го Управління. Ми з ним і ще капітаном Нікітченком проводили разом серйозний захід у Москві, знешкоджували терориста із Ворошиловграда на Червоній площі. Тому й попередили з Москви про наш приліт.
              - Так ето другоє дєло, - аж зрадів полковник Вєтров. – Ето хорошо. А то я подумал, что руководство московской дєвяткі к нам прібиваєт, а оні там в Москвє такіє прівєрєдлівиє, возісь с німі тут целую нєдєлю - то нє так, ето нє так! Ну, садітєсь, єслі прієхалі. Вам куда, на Владімірскую? Так сєгодня ж воскрєсєньє, виходной, кто там будєт работать?
              - Наш начальник Управління генерал Цвєтков вихідних не має, він завжди на посту, – переконано відповів майор Бузина.
              А поки що машина проскочила льотне поле, ворота, обіч яких два міліціонери віддавали честь, і вискочила на Бориспільську трасу.
              Полковник Вєтров, який сів попереду, повернув голову.
              Олексій Григорович відчув, як щось йому муляє в лівий бік, помацав рукою і згадав, що в кишені у нього лежить пістолет, який він везе в подарунок своєму синові Олесеві. Він підняв ліве плече, щоб зручніше було витягати з кишені пістолет, і переклав його у валізку. Полковник Вєтров з повагою спостерігав за його тілорухами.
              - Я нє буду спрашівать, - звернувся він до своїх пасажирів, - о провєдьонном вамі в століце нашєй Родіни мєропріятії. Понімаю, конспірація. Но замєчу, что я всєгда уважал рєбят із вашєго 5-го Управлєнія. Нікогда нє подвєдут во время празднічних нарядов. Хотя одна промашка била. І совсєм недавно. Расскажу вам, как прімєр в опєратівной практікє. На послєднєм празднованії Вєлікого Октября ввіду важності мєропріятія, всьо болєє улучшающєйся політіческой обстановкі і усложнєнія, как ви хорошо освєдомлєни, опєратівной обстановкі, руководством КГБ в ліце Стєпан Нєсторовіча Муха било прінято рєшєніє поставіть на пункти пропуска трудящіхся к празднічним трібунам офіцеров КГБ в парадно-строєвой формє. За час до начала дємонстрації іду по Крєщатіку провєрять пости. Всьо в порядкє, на двух постах по указанію Стєпан Нєсторовіча Муха сдєлал нєсколько вводних путьом направлєнія на проход нашіх сотрудніков под відом трудящіхся бєз утвєрждьонних пропусков. Оба наряда бдітєльность проявілі путьом задєржанія условних нарушітєлєй.
              Машина м’яко котилась по Бориспільському шосе, дорога в цей вихідний день була майже пустою. Розповідаючи, полковник Вєтров, періодично повертав голову наліво і направо, звичним оком оглядав обстановку обіч траси, відшукуючи можливі недоліки, які потребують відповідного реагування з боку урядової охорони. Траса була в порядку, і полковник Вєтров продовжував свою повчальну розповідь про останні святкові заходи під керівництвом заступника голови КДБ УРСР Степана Несторовича Мухи, який після його переведення із ЦК КПУ в КДБ зазвичай займався такими заходами, тому що інші йому Федорчук не довіряв:
              - Іду дальшє по Крєщатіку, віжу с тила: стоіт какой-то артіст – шінєль парадная, рємєнь тоже парадний, золотістий. Но галіфе почему-то нє сініє парадниє, а полєвиє зєльониє. І к тому же обут нє в сапогі, как положєно, а в тьомниє ботінкі. Я чєловєк бивалий, мєня трудно чєм-то удівіть. Думаю, ето дєйствітєльно артіст, будєт іграть во врємя прохода возлє правітєльствєнной трібуни сценкі із фільма “Свадьба в Маліновкє”, такоє практікуєтся во врємя празднічних мєропріятій. Но захожу с фронта і віжу, что ето нє артіст какой-то, а самий настоящій майор із 5-го Управлєнія товаріщ Дємідочкін. Я спрашіваю єго: “Почєму ви, товаріщ майор Дємідочкін, прішьол на боєвоє дєжурство нє в парадно-строєвой формє, как пріказано било, а в формє тавріческого князя?”. Он мнє отвєчаєт на одєсскій манєр: “А шо такоє?”. Ну, я єму в популярной формє об’ясніл, “шо ето такоє”. Он свою ошібку понял, парень нє дурной, і об’ясняєт тєм, что впєрвиє в жізні надєл парадно-строєвую форму. Раньше, об’ясняєт, в связі со спєціфікой опєратівного участка нє пріходілось. Ви с нім знакоми, Алєксєй Грігорьєвіч? – звернувся полковник Вєтров до Олекси Григоровича.
              - Аякже, - відповів той. – Він працює на єврейській лінії. Ділянка у нього дійсно специфічна. Але ви маєте рацію, хлопець він дійсно метикуватий.
              - Вот і я говорю. Но с поста єго прішлось снять і поставіть із главного рєзєрва другого офіцера – в сапогах. Нє знаю, понял лі майор Дємідочкін значєніє ношєнія, но должєн бил понять. Я єму такую поучітєльную історію, случівшуюся в рєальной дєйствітєльності, рассказал. Наш зам по кадрам Калмиков, ето я рассказиваю ужє с єго слов, говоріт, пріхожу домой, усталий, как чьорт. Бистро поужінал і в постєль. А жєна за мной тожє в кровать і намьокі дєлаєт. Я туда, я сюда, нє получаєтся, усталий, как папа Карла. Об’ясняю жєнє: “Я нє в формє”. Она мнє в отвєт: “А ти надєнь свою форму”. Прішлось надєть. І получілось! Да єщо ка-а-ак получілось! І тєпєрь как только жєна начінаєт дєлать мнє намьокі, я сєйчас жє надєваю свою парадно-строєвую форму, і у мєня всьо получаєтся!”. Відітє, а нєкоториє офіцера, тіпа майора Дємідочкіна, етого нє понімают, нє осознают значєнія.
              Я обратілся к товаріщу Степан Нєсторовічу Муха, говорю: “Товаріщ зампрєд, прєдлагаєтся с опєратівним составом провєсті практічєскіє занятія, прібліжьонниє к рєальной обстановкє, а то нєкоториє офіцера нє понімают значєнія і нє осознают важность ношєнія. А впєрєді новиє, болєє отвєтствєнниє задачі. Тєм болєє что, как Ви правільно, товаріщ гєнєрал, указиваєтє, нєсмотря на улучшєніє політічєской обстановкі, опєратівная обстановка всьо болєє усложняєтся вслєдствіє”. Стєпан Нєсторовіч Муха мєня понял, говоріт: “Доложу прєдсєдатєлю, і такіє занятія, с новимі болєє сложнимі вводнимі, прібліжоннимі к рєальной боєвой обстановкє на случай отражєнія, обязатєльно провєдьом”.
              - Алєксєй Грігорьєвіч, - повернувся полковник Вєтров до Олекси Григоровича, - а я тожє вас ні разу нє відєл на парадах в формє?
              - А це тому, що лінія моєї оперативної діяльності ще більш специфічна, я займаюсь закордонними, - Олекса Григорович зробів наголос на останньому слові, - центрами ОУН, тобто іноземцями, хоч і українського походження. На паради нам дозволяють ходити в цивільному. А так, то у мене весь комплект військової форми є. Нас же перевіряють регулярно. Чергування, навчання, учбові тривоги, стройова підготовка...
              Олекса Григорович переклав свій пістолет з пакета у валізку. Вже виїжджали на Хрещатик.
              Полковник Вєтров скосив очі на черевце Олекси Григоровича, але своєї оцінки його стройовій виправці не дав. Навпаки, похвалив:
              - Правільно! Что жє ето за офіцер, которий форму носіть нє умєєт?!
              * * *
              Коли Олекса Григорович і капітан Нікітченко зайшли в кабінет начальника 5-го Управління КДБ УРСР генерала Цвєткова, той саме працював над матеріалами до чергової Колегії “О рєзультатах борьби с враждєбной дєятєльностью антісовєтскіх елємєнтов і мєрах по єйо усілєнію”.
              Олекса Григорович сміливо постукав у двері і, не дочекавшись відповіді, тому що й не чекав, разом з капітаном Нікітченком зайшов до кабінету. Капітан Нікітченко представився, Олекса Григорович не став цього робити, будучи впевненим, що генерал Цвєтков його не забув за час відрядження.
              - Докладивайтє, товаріщ Нікітченко! – не вітаючтсь і не встаючи з крісла, а тільки поклавши окуляри на стіл, промовив Цвєтков.
              - Да, кстаті, ви нє родствєннік лі бившєму прєдсєдатєлю КГБ прі СМ УССР товаріщу Нікітчєнко, товаріщ Нікітчєнко?
              - Нєт, товаріщ гєнєрал, дажє нє однофамілєц! – Нікітченко трохи злякався. Він дійсно не був родичем Віталія Федотовича Нікітченка, але після переїзду того до Москви, повсякчас відчував певний дискомфорт від свого прізвища. Раніш, коли Нікітченко був ще при владі, його ніхто не запитував, чи є він родичем голови КДБ. Але й ставилися відповідно.
              - Хорошо, что нє однофамілєц. Но шороху ви с со своім об’єктом большого надєлалі. Мнє сам Філіп Дєнісовіч Бобков дважди звоніл, но мєня как раз на мєстє нє било. Єму мой замєстітєль Гавяз что-то пльол, послє чєго получіл два виговора і сльог, бєдняга, в госпіталь. Полной інформації ми нє імєлі ввіду крайнєй сложності. Хорошо, что всьо кончілось бєз пожара. Как вам удалось прєдупрєдіть?
              - Товаріщ гєнєрал, удалось прєдупрєдіть старим чєкістскім мєтодом -путьом отвлєчєнія протівніка на нєгодний об’єкт, - почав доповідати капітан Нікітченко. - Провєлі опєратівную комбінацію, в рєзультатє которой об’єкт винуждєн бил врємєнно отказаться от прєступних намєрєній...
              - Но врємєнно?
              Цвєтков вийняв із шухляди чорний записник, занотував у ньому кілька слів і знову поглянув на капітана Нікітченка.
              - Да, конєчно. Он винуждєн бил затаіться. Но для большєй надьожності за об’єктом било організовано плотноє наблюдєніє НН с прімєнєнієм в опєратівно вигодних ситуаціях всєго комплєкса агєнтурно-опєратівних сіл і срєдств: ОТМ “Т”, “С”, “Д”, “Знак”, “Заказ”, “Вітріна”, “Ульяна”...
              - Сєкундочку, товаріщ Нікітчєнко, мєропріятіє “Ульяна” осущєствляєтся лішь с лічной санкції прядсядатєля КГБ СССР товаріща Юрія Владіміровіча Андропова ілі, прі отсутствії прядсядатєля на рабочєм мєстє, єго пєрвого замєстітєля?
              - Я уточню, товаріщ гєнєрал. Наканунє мєня, как ви знаєте, откомандіровалі в распоряжєніє 9-го Управлєнія КГБ СССР для організації прєдупрєдітєльних мєропріятій на Красной площаді і нєпосрєдствєнно у Мавзолєя. І в Мавзолєє.
              - І в Мавзолєє?
              - Конєчно, вєдь тєло нашого вождя било главним устрємлєнієм тєрроріста.
              - Какого вождя, уточнітє: Владіміра Ільїча ілі Лєоніда Ільїча?
              - Обєіх вождєй. Хотя, как вам ізвєстно, в Мавзолєє покоітся только тєло Владіміра Ільїча.
              - Да, да, я знаю, продолжайтє!
              - Кстаті, за провєдєніє операції в Москвє руководством 9-го Управлєнія КГБ СССР я отмєчєн вот єтой почьотной наградой.
              Капітан Нікітченко витяг з кишені знак “50 лєт органам правітєльствєнной охрани” і посвідчення.
              Генерал Цвєтков з повагою роздивився знак, прочитав посвідчення і сказав:
              - Поздравляю, ето очєнь почьотная награда, я єщьо такой нє відєл. Ну, давайтє дальшє докладивать.
              - Так вот, благодаря провєдєнной опєратівной комбінації наш об’єкт врємєнно отказался от замишляємой акції, а виєхал к своєму знакомому, как било достовєрно установлєно, заніматься частнопрєдпрініматєльской дєятєльностью.
              - Так ето жє уголовно наказуємоє дєяніє!
              - Совєршєнно вєрно, товаріщ гєнєрал. Послє єго возвращєнія домой по нашєй рєкомєндації сіламі органов внутрєнніх дєл об’єкт бил задєржан і водворьон в слєдствєнний ізолятор РОВД до вияснєнія обстоятєльств, послє которого он будєт прівлєчьон к уголовной отвєтствєнності по общєуголовной статьє.
              - Правільно! Такім образом, по статістікє у нас будєт мєньшє прівлєчьонних к уголовной отвєтствєнності за государствєнниє прєступлєнія діссідєнтов і прочіх враждєбних елємєнтов. Ето трєбованиє Юрія Владіміровіча Андропова, хотя, конєчно, єго надо било би прівлєчь как врага народа. На самоє святоє посягнул, отщєпєнєц! Уточнітє єщьо, ваш об’єкт із катєгорії украінскіх буржуазних націоналістов ілі чістий тєрроріст?
              - В общєм-то в биту он разговаріваєт на украінском...
              - Ну, ето пєрвий прізнак проявлєнія украінского буржуазного націоналізма...
              Цвєтков витягнув із шухляди червоний зошит, у який він записував власні вірші, і зробив декілька нотаток. Потім натиснув кнопку прямого зв’язку з начальником 2-го відділу 5-го Управління КДБ УРСР полковником Ганчуком (на прізвисько Чінгачгук “Большой Змєй”; його відділ займався боротьбою з антирадянською діяльністю націоналістичних елементів по груповій справі “Блок”):
              - Анатолій Павловіч, тут у мєня докладиваєт возвратівшійся із Москви товаріщ із Ворошіловграда, он прінімал участіє в прєсєчєнії намєрєній тєрроріста взорвать Мавзолєй Лєніна...
              - Я нємного інформірован, Алфєй Андрєєвіч, сєрьйозноє дєло, но ето нє по нашєй лінії...
              - Как нє по вашєй? Імєнно по вашєй! Сєйчас к вам зайдьот етот товаріщ із Ворошиловграда і всьо доложіт по данному дєлу опєратівной разработкі. Как єго опєратівная зашіфровка, - звернувся до Нікітченка Цвєтков.
              - “Бузотьор”, товаріщ гєнєрал.
              - Анатолій Павловіч, дайте указаніє пєріфєрійному отдєлєнію завєсті по ДОР на “Бузотьора” контрольно-наблюдатєльноє дєло с окраской “тєррорізм, украінскій буржуазний націоналізм”. Провєрьтє єго по связям об’єктов дєла “Блок” і связям связєй. Запросітє матєріали, шіфровку я подпішу. Тут у мєня сідіт єщьо майор Бузіна...
              - Что, і Бузіна прінімал участіє в ліквідації тєрроріста? – здивувався Ганчук.
              - Да нєт, он виєзжал в Москву с другім заданієм. Єму било поручєно ознакоміть опєрсостав вновь созданного отдєлєнія в 5-м Управлєнії КГБ СССР со спєціфікой борьби с бандоуновскім подпольєм і виявлєнієм каналов связі націоналістічєскіх елємєнтов в соврємьонной обстановкє с зарубєжнимі центрамі ОУН. Я дам указазаніє майору Бузінє разобраться со связямі “Бузотьора” с закордоннимі подривнимі групірованіями. По пєрвічним прізнакам і характєрє проявлєній, я думаю, ето по всій відімості, бандєровскій центр ЗЧ ОУН.
              Закінчивши розмову з Ганчуком, Цвєтков подивився на свої пальці – пучки великого і вказівного були забруднені чорним чорнилом, потер ними з нижнього боку стільниці, і знову уважно роздивився їх. Потім взяв ручку і щось занотував у червоний записник, знову залишивши між пальцями чорний слід, мабуть, протікало чорнило в самописці.
              Олекса Григорович зауважив собі: “Напевно, знову якась рима прийшла в голову про націоналістів”.
              Закінчивши писати і хвилину подумавши, Цвєтков дав команду:
              - Товаріщ Бузіна, ви ідітє виполнять заданіє, дєржітє постоянную связь с Ворошіловградом і учітивайтє получєниє факти в работє по виявлєнію каналов связі зарубєжних ОУН с єдіномишлєнікамі на Украінє. А ви, товаріщ Нікітчєнко, зайдітє во второй отдєл і всьо доложітє по КНД на “Бузотьора”. І нє тєряйтє бдітєльності, успокаіваясь на достігнутом!
              * * *
              Коли, закінчивши усі справи, вийшли разом на вулицю Володимирську, капітан Нікітченко зауважив:
              - Подивіться, Олексо Григоровичу, а в Москві в цей час уже темно!
              Майор Бузина хотів відповісти: “Так то ж кацапи, у них усе не так, як у людей!”
              Але промовчав, бо почувався дуже стомленим, і йому дуже праглося впасти на постіль, хай навіть поряд з Леніним, аби міцно заснути. До ранку. А там хай варта піднімає.
              Спати хотів і капітан Нікітченко, якому треба було ще добиратися до вокзалу, а потім годин двадцять товктись у поїзді на шляху до рідного міста Ворошиловграда.
              Майор Бузина постояв хвилину, подумав, потім запропонував:
              - А пішли, друже, в генделик, щоб вони усі повиздихали!
              Генделик був майже поруч - навпроти булави Богдана Хмельницького, що біля Софіївського собору.
              Мовчки випили по сто грам горілки, запили томатним соком і закусили бутербродом з салом. Говорити не хотілося та й не було вже про що.
              І розійшлися.
              J J J
              Re: >Найрезонансніші літературні хіти
              Автор: Стах
              Дата: 30.01.2004 – 16:34
              Стук-стук-стук або Дилетант на свободі
              Як же, в біса, хочеться походити на Челентано чи Бельмондо! Щоби довкруг усі - в гівні, а ти - в білому! І щоби по брудові - яко Христос по воді. Самопроголошений претендент на голову Спілки письменників Роман КУХАРУК написав книжку-звіт свого приватного конфлікту з "Радіо "Свобода", де він працював спочатку вільним кореспондентом ("в радіожурналістиці мало що тямив... за рік праці журналістика так мені остогидла..."), тоді редактором програм ("треба було насамперед навчитися різати плівки. Спочатку це було досить важко"), а потім його звільнили. Гірко та несправедливо.
              Коли б книжку написав такий-сякий кореспондентик, то її примітивна енергетика помсти була би цілком зрозуміла. Але ж маємо до справи з літератором. Йому свербить інше. Точніше - слава інших. Ясна річ, незаслужена. Бо пан Кухарук літераторствував уже тоді, як "злісний поборювач українського класика Олесь Бузина ще творчо пісяв у пелюшки і цмокав з пипи метафоричну моню".
              Оце й воно. Як кажуть у школі, основна ідея твору - заздрість до Бузини. Та коли Бузина написав свого "Вурдалака" з ненависті до рабської покори пострадянського українства, то Кухарук - плоть від плоті совкової свідомості. Шкода, що ображений літератор цього не розуміє. Пан Кухарук - у павутинні совкових приписів, як у коконі.
              L L L
              Re: >Найрезонансніші літературні хіти
              Автор: Оксана Забужко
              Дата: 31.01.2004 – 04:35
              Наскрізний мотив родового українського начала
              Ці тексти в Україні, дійсно, ніколи не з’являлися в книжковій версії. Але драматизм ситуації в тому, що деякі з них взагалі побачили світ свого часу іншими мовами. Наприклад, повість «Дівчатка» вперше вийшла в російському виданні «Польових досліджень». «Я, Мілена» писалася на замовлення для однієї північноамериканської антології під переклад і до цього часу надрукована англійською. Одним словом, то є речі, з котрими широкий український читач в принципі незнайомий. Скуратівський, який написав передмову, знайшов наскрізний мотив родового українського начала...
              Але не треба ускладнювати. Лейтмотив заданий назвою. Якщо коротко, то про кохання і про смерть, про наше про жіноче...
              Тібет, резиденція далай-лами
              L L L
              Re: > Скуратівський, який написав передмову
              Автор: Германороманець
              Дата: 31.01. 2004 – 13:43
              Який Скуратівський? Василь Тимофійович?
              Як казав Станіславський: “Не вірю!”.
              Напевно, Вадим? Так того прізвище Скуратовський, а не Скуратівський, і він почав говорити українською мовою лише після 1991 року.
              Пам’ятаю, як під час навчання в КДУ “Вадзік”, як його тоді називали, показував усім у гуртожитку довідку з Чернігівського обласного архіву про те, що він нібито є нащадком давнього російського дворянського роду Скуратових, за що мав неприємності по лінії комітету комсомола (можливо, й КҐБ, стверджувати не буду, бо не знаю). Коли б хто-небудь у той час назвав Вадзіка “Скуратівським”, то, чесне слово, імпульсивний Вадзік тут же набив би тому морду. Прошу дати роз’яснення. А то в пошуках “наскрізного родового українського начала” Вадим Скуратовський може натрапити на Василя Тимофійовича, який дійсно пише прекрасні книжки про “родове українське начало”. І той зніме з нього штани і елементарно наб’є йому пику, щоб не використовував його прізвище. Або ж хай придумує інше псевдо.
              J J J
              Re: >Найрезонансніші хіти року
              Автор: Гуцуляк
              Дата: 31.01.2004 – 14:03
              Тарас Шевченко як український штюрмер
              Як констатував російський поет (ще з “Срібного віку”) Сергій Городецький, український геній Шевченка зрів під впливом щонайперше Рилєєва, який, у свою чергу, вчився “безстрашності у побудові драматичного конфлікту” у директора Кадетського корпусу, попечителя Дерптського університету та вихователя російського престолонаслідника Фрідріха М. Клінгера, автора драми “Штюрм унд Дранг”. Апофеоз – поема “Гайдамаки” як оригінальне продовження “штюрмерства” “Розбійників” Шіллера, що належать до “народницького” (Volkstumliche) його варіанту. Український письменник та культуролог Віктор Бер-Петров-Домонтович називає останній “шевченкінізмом” і відзначає, що у ньому характерно сполучилися Біблія, фольклор, історизм, революційний пафос та творчі фантасмагорії. Як визначає поет Іван Драч, його “… дух не вичах, // цей лютий шал не заника. // Шуга огнем мені в обличчя // З сонетів Кравціва лисичих // І з вовчих строф Маланюка…”. Тут вважаємо за доцільне зауважити, що наше визначення Шевченка як “українського штюрмера” є явищем цілісного пізнання сенсу (за Полем Рікером), а не явищем пізнання сенсу знаків, що ними є визначення Шевченка як “пророка” (С. Єфремов), “міфотворця” (Дж. Ґрабовічь), “вурдалака” (О. Бузина ).
              J J J
              Re: > “Тарас Шевченко як український штюрмер...”
              Автор: Иосиф Бродский, лауреат Нобелевской премии
              Дата: 31.01.2004 – 16:32
              Из последних стихов
              НА НЕЗАВИСИМОСТЬ УКРАИНЫ
              Прощавайте, хохлы, пожили вместе – хватит!
              Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит,
              Брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
              Кожаными углами и вековой обидой.
              Не поминайте лихом. Вашего хлеба, неба,
              Нам, подавись мы жмыхом и колобом, не треба.
              Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
              Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду.
              Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом?
              Вас родила земля, грунт, чернозём с подзолом.
              Полно качать права, шить нам одно, другое, -
              Это земля не даёт вам, кавунам, покоя.
              Ой да левада – степь, краля, баштан, вареник!
              Больше, поди, теряли – больше людей, чем денег.
              Как-нибудь перебьёмся. А что до слезы из глаза –
              Нет на неё указа, ждать до другого раза.
              С Богом, орлы, казаки, гетманы и вертухаи!
              Только когда придёт и вам помирать, бугаи,
              Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
              Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
              L L L
              Re: > НА НЕЗАВИСИМОСТЬ УКРАИНЫ
              Автор: Forever
              Дата: 31.01.2004 – 16:58
              Круто...
              L L J
              Re: >Найрезонансніші літературні хіти
              Автор: Таня
              Дата: 30.01.2004 – 17:04
              Не знаю, який Бузина письменник, а в ліжку він точно імпотент!
              J J J
              Re: >Не знаю, який Бузина письменник…
              Автор: Політологоанатом
              Дата: 31.01.2004 – 17:35
              Перепрос, пані, а може проблема залежить від вас? Можливо, це ви не в змозі?
              J J J
              Re: > Перепрос, пані, а може проблема залежить від вас? Можливо, це ви не в змозі?
              Автор: Пігмаліон
              Дата: 01.02.2004 – 05:15
              Вбийте мене, розстріляйте, закатуйте, забороніть мені читати твори Марії Матіос, але я ніколи не погоджусь з тим, що у мужчини пеніс повинен висіти о пів на шосту вечора поти, поки його не розігріє жінка.
              Слюняві теревені про те, що жінка повинна розпалити мужчину, і тільки тоді у нього виникне ерекційна енергетика, розраховані на рефлексуючих істериків, онаністів-порнофанів та імпотентів.
              Жінку жінкою творить мужчина, і ніхто інший. Кожна жінка, якою б вона на перший погляд не була, - чудо, таємниця, віднайти у неї шарм і зробити із Попелюшки принцесу – це найперша функція мужчини.
              J J J
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2004.05.09 | Жан Коцький

                Re: Сергію Хрущу, повний текст "Дискурсу", ч. 5


                Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
                Автор: Дядько
                Дата: 01.02.2004 – 05:45
                Глава YІ. Київ, Колегія КДБ УРСР. Федорчук
                не забороняє чекістам носити шаровари
                Одного разу майор Бузина, оглядаючи свою вишиванку, яку йому з Бразилії привезли його спаровані аґенти „Зіта” і Гіта”, вирішив одягнути її на роботу. Саме в той час, коли він брав у руки вишиванку чи надягав її удома, Олекса Григорович особливо гостро відчував, що поділяє погляди українських буржуазних націоналістів Куліша і Драгоманова і засуджує Емський указ Олександра ІІ, на підставі якого українофоб Юзефович заборонив видання проґресивної української газети „Кієвскій ТєлєграфЪ” (доречно нагадати, що це видання через 122 роки відновлено проґресивним українським діячем Андрієм Деркачем, колишнім оперуповноваженим секретаріату УКДБ УРСР по Дніпропетровській області і сином колишнього начальника відділу кадрів того ж УКДБ Леоніда Деркача).
                Начальник управління Цвєтков побачив Бузину у вишиванці і негайно побіг доповідати голові КДБ УРСР Федорчуку.
                Той розцінив даний факт як надзвичайну подію в КДБ і зібрав для її обговорення і вжиття заходів Колегію Комітету держбезпеки Української РСР.
                - До какіх пор ми будєм тєрпєть ету бузіну?! - обурювався Федорчук (за прізвиськом Фердінанд). - То он Кравчука і Маланчука подставляєт, тессезеть, то в націоналістіческом одєянії пріходіт на работу! А в Москве что он натворіл? Цвєтков послал єго в Москву, чтоби он подєлілся опитом борьби с украінскім буржуазним націоналізмом во вновь созданном антінаціоналістічєском втором отдєлє Пятого управлєнія Комітєта Союза, тессезеть. Правільно, Цвєтков?
                - Так точно, таваріщ прядсядатєль, пять днєй там находілся, на той нєдєлє возвратілся. Говоріт, что научіл.
                - Научіл!.. Я вот позавчєра виєзжал в Москву на засєданіє Коллєгії Комітєта Союза, послє засєданія, тессезеть, прошу начальніка 5-го Управлєнія Філіп Дєнісовіча Бобкова познакоміть мєня с вновь созданим отдєлєнієм по контролю за борьбой с украінскім буржуазним націоналізмом в составє 5-го Управлєнія Комітєта Союза. Отдєл создан по нашему, тессезеть, прєдложенію с целью коордінації протіводєйствія ідєологічєской діверсії с іспользованієм націоналістічєской ідєології во всєсоюзном масштабє. Захожу с Філіп Дєнісовічєм в зал, гдє собралі отдєл, чтоби познакоміться, тессезеть, обсудіть общіє проблєми і поставіть конкрєтниє задачі. Вєсь состав поднімаєтся, как положєно, прі відє двух члєнов Коллєгії, тессезеть, а начальнік отдєла, вмєсто того, чтоби доложіть, как слєдуєт по Уставу внутрєннєй служби, рявкаєт: “Слава Украінє!”. Болєє того, опєрсостав хором отвєчаєт: “Гєроям слава!” Я ох... охрєнєл! Прєдставляєтє, мєня – Прєдсєдатєля КГБ УССР, члєна Коллєгії КГБ СССР, вновь созданий отдєл 5-го Управлєнія КГБ СССР по борьбє с украінскім буржуазним націоналізмом встрєчаєт бандєровскім прівєтствієм! Спрашіваю: “Кто вас етому научіл?” Отвєчают: “Ето ваш спєціаліст Бузіна нас научіл”. Я сказал Бобкову, чтоб он вєсь етот состав, іспорчєнний Бузіной, разогнал і набрал нових работніков!
                - Етот Бузіна – закончєнний бандєровєц! Скоро он с бандєровским флагом і в кожухє будєт по століце ходіть! – розпалювався Федорчук. - І вообще, что это за фамілія такая мєрзкая: "Бузіна"? Развє может чєловєк с такой націоналістіческой і протівной фамілієй, послушайтє - "Бу-зі-на!", работать в органах государствєнной бєзопасності? – звернувся до присутніх Федорчук.
                Перед ним сиділи, похнюпивши голови, усі його п’ять заступників - Муха, Рябоконь і Трояк.
                Цвєтков сидів, теж нахиливши голову, але на його обличчі Федорчук помітив єхидну і злостиву посмішку.
                - Цвєтков, ти єщьо і улибаєшся?
                - Да нєт, таваріщ Прядсядатєль, ето у мєня нєрвноє, - злякався Цвєтков.
                - Да-а-а, - протягнув Федорчук. - Єслі нєрвноє, лєчіться надо. І вобщє-то ти, Цвєтков, пєрєусєрдствуєшь. Ну, надєл чєловєк вишітую рубашку, ну і что? Гдє в уставє запісано, что опєрработніку запрєщаєтся носіть національную одєжду? Он же нє шаровари надєл, хотя і шаровари нє запрєщаєтся, тессезеть. Ти, вот что, Цвєтков, об’яві трєвогу і посмотрі, в каком состоянії у нєго офіцерская форма, подшіт лі подворотнічьок, начіщєни лі сапогі? И врєжь єму, чтоб он до конца своєй жізні забил о вишіванкє. Он жє разгільдяй! Я увєрєн, что он свої сапогі ні разу в жізні нє чістіл, і подворотнічьок нє умєєт подшівать. Потом мнє доложішь!
                - Кстаті, - вставив свої п’ять копійок новий заступник Федорчука Муха (до цього інспектор ЦК КПУ, направлений в КДБ для підвищення рівня партійного керівництва), - ко мнє обратілось руководство 9-го Управлєнія, прєдлагают в порядкє повишенія боєвой готовності і провєркі налічія у каждого офіцера нєобходімого комплєкта трєбуємой строєвой форми провєсті учєбниє занятія в відє боєвой трєвогі.
                - Вот і совмєстім! – Федорчук ляснув долонею по столі, мов припечатав.
                - Будєт сдєлано, таваріщ прядсядатєль! – виструнчився Цвєтков і полегшено зітхнув.
                “Пронесло”, - подумав він.
                Але річ була не тільки в Бузині, який навчив москвичів бандерівському вітанню і наразі прийшов на роботу у вишиваній сорочці.
                Цвєтков боявся іншого...
                Далі буде.
                J J J
                Re: >Найрезонансніші хіти року
                Автор: Костя Гончарук
                Дата: 01.02.2004 – 08:41
                Популярне дослідження Бузини заповнює
                прогалини Ґрабовича і Забужко
                Книга Бузини зовсім ніяк не вплинула на моє сприйняття Тараса Шевченка як художника і поета. Однак, популярне дослідження Бузини, заповнює лакуни в офіціозній теорії літератури. Особливо ті глави, які присвячені "Енеїді" Івана Котляревського ("Імперський гімн Котляревского") та історії Запорізької Січі ("Запорізький міф"). За допомогою "Вурдалака" можна глянути на особистість і біографію Шевченко, яку він так і не зміг толком написати, у зовсім іншім світлі. Але це для підлітків. Я думаю, що карикатура на Кобзаря викликає в них не більше неприйняття, аніж п'яні батьки.
                А для серйозних читачів варто порекомендувати студії Джорджа Ґрабовіча "Шевченко, як міфотворець" і Оксани Забужко "Шевченків міф України".
                L L L
                Re: > Найрезонансніші літературні хіти
                Автор: Джордж Ґрабович, літературознавець
                Дата: 01.02.2004 – 16:40
                З приводу виступу найбільш “демократичного”
                в Україні видання “Без цензури”
                Ще у XYIII столітті, задовго перед тим, як настав час удосконаленого чорного піару, англійський поет і критик Семюель Джонсон сказав: патріотизм – це останній прихисток негідника. Історичний досвід потім показав – зокрема на прикладі тоталітарних ідеологій, - що є тут своя закономірність. Окремі особи, цілі угруповання та партії, вкрай далекі від тих громадянських цінностей, що їх розуміємо ми, найохочіше ним маскуються.
                А мова йде про притягальну силу самої цінности. В українському суспільстві особливою цінністю, метафізичним дискурсом, був і є кумир Шевченка. Від самого початку (першим про це писав Драгоманов) чи не всі українські партії та ідеології ставили його на своєму прапорі. Цілу індустрію навколо його імені – і препарування під свій копил – випрацювала совєтська система. Вона ґрунтувалася на тавруванні інакомислення – буржуазного, західного – в інтерпретаціях Шевченка. Тепер у незалежній Україні рецидиви цієї спадщини видно у спробах захищати Шевченка перед нібито його хулителями, до яких останнє число “Без цензури” (політичний блок “Наша Україна”) заносить найвизначніших дослідників творчости Шевченка, мізки яких не провапновано совєтською пропагандою, - Джорджа Ґрабовича, Оксану Забужко і Олеся Бузину.
                Новий фундаменталізм, як і старий совок, не мають нічого спільного із сцієнцією. Пам’ятаючи, як нещодавно в Юзівці (наразі – Донецьк, хоча правильно – Донецьке), батьківщині Емми Андієвської, найвидатнішої після Оксани Забужко і Віслави Шимборської поетки, зображувано Віктора Ющенка в карикатурному вигляді есесівця, гадаю, що саме тут мала бути особлива чутливість до тактики наклепу й особлива повага до відкритого й розумного дискурсу.
                L L L
                Re: >Окремі особи, цілі угруповання та партії...
                Автор: Олександр Маліков, референт
                Дата: 01.02.2004 – 17:51
                У Джорджа Ґрабовича досить оригінальний медод полеміки, - коли хтось в найтолерантнішій формі піддасть сумніву деякі його праці, він зразу ж починає репетувати: «Сам ти дурень!», і звинувачує усіх поспіль, звичайно, і опонента, в совковому мисленні та інших совєтських гріхах. А сам – ангел, хоча б хотілося б трохи пошкребти цього ангела… Що там у нього під сподом?
                Та Бог з ним, як казали у совєтській Україні, та й постсовєтській кажуть: «Не чіпай…».
                Семюел Джонсон, на якого посилається Ґрабович, був професійним лексикографом, посереднім есеїстом і бездарним письменником, наслідувачем Ювенала, таким собі більш-меш вправним графоманом, який на фініші своїх письменницьких вправ заявив: «Літературознавство – останній прихисток тих, хто більше нічого не вміє». Власне, сентенція, яку наводить Ґрабович, то думка не автора Семюела Джонсона, а резонера однієї із його диатриб.
                Потім, що має на оці Ґрабович, коли говорить про “удосконалений чорний піар”? Сатири Зоїла, Ювенала, бліда тінь їхня в обробці Семюела Джонсона, - то який піар: білий, чорний, чи чорно-білий удосконалений? Згадаймо, Пушкіну належить вираз “Ювеналов біч”, і тоді запитаймо, якого піару – жовтого чи сіро-буро-малинового, удосконаленого чи ні, став жертвою сам Пушкін, під який “батіг” він потрапив? А чи продукція Ґрабовича і Бузини не є тим же піаром?
                І, врешті-решт чому для мене (гадаю, і для Ґрабовича) авторитетом повинен бути занудно-риторичний Семюела Джонсон, а не Тарас Шевченко з його «Я так її, я так люблю…», чи Степан Бандера, чи Левко Лук’яненко?
                J J J
                Re: > Власне, сентенція, яку наводить Ґрабович...
                Автор: Велес
                Дата: 01.02.2004 – 21:02
                Метод цитування, до якого вдається Ґрабович, заборонено у пристойному товаристві. Колись я прочитав таку фразу: “Ернст Теодор Амадей Гофман сказав: “Чим більше культури, тим менше волі”.
                Перечитав Гофмана, зустрічаю у його “Життєвій філософії кота Мура”: кіт Мур, у відповідь на намагання хазяїна привчити його культурно сьорбати молоко з блюдечка, заявив: “А правду кажуть, що чим більше культури, тим менше волі”.
                Подібним чином через мову літературних персонажів можна приписати автору будь-який вислів і потім його використовувати, як арґумент, точніше, як кийок, у полеміці.
                І все ж, ставити на одну площину Джорджа Ґрабовича і Олеся Бузину не можна.
                L L L
                Re: > Ставити на одну площину Грабовича і Бузину не можна...
                Автор: Олександр Маліков, референт
                Дата: 01.02.2004 – 21:51
                Різниця між Ґрабовичем і Бузиною, безумовно, є. Але вона така ж (чи, і вона така ж), як різниця між геєм і педерастом.
                L L J
                Re: Найрезонансніші літературні хіти
                Автор: Вахтанґ Кіпіані, український самвидавознавець
                Дата: 03.02.2004 – 18:35
                Шота Руставелі теж не святий
                У свій час я видрукував декілька статей на захист есею Олеся Бузини “Вурдалак Шеченко”. Гадаю, що ставлення до Джорджа Ґрабовіча і Олеся Бузини визначає рівень толерантності, ментальності, пасіонарності і готовності українського народу йти шляхом Богдана Гатили (читай Олеся Бузини) із скіфської Азії в Европейську Атлантику.
                Твір Олеся Бузини надихнув мене до написання книги “Голубий Шота Руставелі”, у якій я, зокрема, описав нетрадиційні статеві зносини класика грузинської літератури з витязем на тигровій шкурі, які я виявив, читаючи того ж “Витязя в тигровій шкурі”.
                Книгу було видано у найпрестижнішому грузинському видавництві “Ахалі цховребо” (“Нове життя”), а потім вона була перевидана в “Мецнієрабе” (“Наукова думка”), “Ахалі дроєба” (“Новий час”), “Ганатлєба” (“Освіта”), “Джеджилі” (“Нива”), а також у видавництві Спілки письменників Грузії “Мерані”.
                Книга “Голубий Шота Руставелі” стала предметом широких наукових дискусій та літературознавчих полемік. Сам Олесь Бузина зробив благородний жест, віддячуючи мені за підтримку в той час, коли харцизяки Сергія Плачинди били канчуками по його голій, як його? – фізіономії. Він у містах Сухумі, Батумі та Цхінвалі виступив з лекціями на тему “Порівняльний аналіз творів “Голубий Шота Руставелі” та “Вурдалак Шевченко”.
                Книгу прочитав кожен грузин у віці від 16 до 116 років. Грузинкам і дітям консерватор Шеварднадзе заборонив читати, але з обранням нового президента ліберала Саакашвілі, який із томиком моєї книжки під пахвою виступав на виборчих мітингах і переміг, гадаю, і жіночій половині Сакартвело, і юним грузинятам дозволено буде отримати насолоду від прочитання мого розкутого шедевру.
                Борис Моїсєєв і Елтон Джон надіслали мені вітальні телеґрами. Тбіліський національний університет обрав мене своїм почесним доктором логістики і запросив для отримання докторської мантії (відчуваєте різницю між Азіопою і справжньою Европою?). Але я змушений поки що відмовити, оскільки напружено працюю над перекладами Костянтина Гамсахурдіа - з грузинської на українську, Оксани Мешко - з української на грузинську, Олеся Бузину - з російської на меґрельську.
                Частину отриманого гонорару маю намір виокремити для спорудження пам’ятника звитяжному Ґії Ґонґадзе, який планую встановити в Києві на майдані Незалежності натомість захланної баби на стовпі, до якого, як вола до пакола, прив’язано наразі український народ (цитую Ларису Скорик).
                Хай постане, як каже герой роману Павла Загребельного “Левине серце”, обеліск, і хай він стане символом української журналістики, свободи преси та незалежності держави!
                На відкриття пам’ятника запрошу Вахтанґа Кікабідзе (Бубу), який наразі за моїм завданням вивчає українську мову, щоб на урочистостях виконати пісню “Ще не вмерла”.
                L L L
                Re: Вахтанґ Кіпіані, український самвидавознавець
                Автор: Kipiani.org
                Дата: 03.02.2004 – 18:36
                Кіпіані Вахтанг – політичний українець грузинського походження, раніше активіст Студентського Братства та УРП, потім журналіст, але завжди хлопець, до якого неможливо ставитись без симпатії.
                L L L
                Re: Марксізм і вопроси язикознанія
                Автор: Іосіф Сталін (Джугашвілі)
                Дата: 03.02.2004 – 19:37
                Жан Коцкій – бил і остайотся лучшім єврєйскім пісатєлєм украінского проісхождєнія. Єго “Інтернетмеццо” – ето штука посільнєє “Фауста” Гьоте.
                J J J
                Re: Жан Коцкій – бил і остайотся
                Автор: Владімір Лєнін (Ульянов)
                Дата: 03.02.2004 – 20:36
                Вот ахінєя і глупость! “Інтернетмеццо” – ето архісквєрноє подражаніє архісквєрному Коротічу.
                J J J
                Re: Жан Коцкій как зєркало украінской екзекуціі
                Автор: Максім Горькій (Пєшков)
                Дата: 03.02.2004 – 21:06
                В творчєствє Жана Коцкого проявляются двє болєзні, воспітанниє в малоросє єго уродлівой історієй, - садісткая жєстокость во всьом разочарованного нігіліста і мазохізм сущєства забітого.
                L L L
                Re: >”Вурдалак Шевченко” і “Голубий Шота Руставелі”
                Автор: Віталій Коротіч, бульварний обсєрватєль
                Дата: 05.02.2004 - 13:35
                На замєтку Бузінє і Кіпіані
                Однажди мнє довєлось обнаружіть в знамєнітом каліфорнійском Гувєровском фондє, в собраніі докумєнтов о жізні нашєй страни в ХХ вєкє, целий пакєт воспомінаній о Сєргєє Єсєнінє. Билі запісі о том, как он продавал одно і то жє стіхотворєніє в нєсколько газєт сразу, как обіжал влюбльонних в нєго жєнщін, как дєбошіріл. Я скопіровал всє бумагі, достовєрность которих сомнєнія нє визивала, а затєм понял, что нікогда нє стану это публіковать. Зачєм? Надо храніть інтімную сторону жізні людєй, которих ми любім, так жє старатєльно, как ми обєрєгаєм собствєнниє сєкрєти. Тєм болєє, что ушєдшіє от нас велікіє бєззащітни і нє могут ужє ні пєрєд кєм оправдаться.
                Впрочєм, бивают случаі, когда пісатєлі самі хотят виставіть сєбя напоказ в нєобичном відє. Тогда другоє дєло. Іван Барков, которому пріпісывают авторство нєпрістойной поеми «Лука Мудіщєв», прочітанной большінством із нас єщьо в школє, гдє єйо пєрєдавалі под партамі, завєршіл - по пєрєсказам – свой жізнєнний путь странним поступком. Барков раздєлся догола, натопіл камін, затєм закрил вьюшку, чтоби било большє угара, і сунул в камін голову. В задніцу сєбє он вставіл запіску: «Жіл грєшно і умєр смєшно». Но ето бил єго собствєнний вибор, пісатєль хотєл, чтоби єго запомнілі імєнно так. Однако нє всє хотят прославіться подобним образом.
                L L L
                Re: >Жівьошь смєшно і умрьошь грєшно
                Автор: Михайло Гав’яз, педагог у відставці
                Дата: 05.02.2004 - 14:35
                Таліку, дорогенький мій бульварний оглядачу, колишній мій приятелю!
                Іван Семенович Барков, автор прекрасного есею “Житія князя Антиоха Дмітрієвіча Кантеміра”, чудових перекладів з Горація і Федра, а також приписуваних йому сороміцьких віршів і поем, жив у Петербурзі, на горішньому поверсі нічліжки, приблизно у такій халупі, яку наймав герой роману Достоєвського Родіон Раскольніков. В його бідному помешканні навіть грубки не було, не те що каміну (був димар, біля якого грівся поет).
                Помер Іван Семенович у 1768 році за таких обставин. Пізнім зимним вечором він повертався з шинку додому. По дорозі, чи від того, що трохи перебрав, чи далося взнаки хворе серце, напевне, і те, й друге разом, впав, знепритомнів і помер від переохолодження чи грудної жаби. Його мертве тіло околодочний знайшов лише вранці і відправив до трупарні.
                Таліку, навіщо ти збиткуєшся над пам’яттю мертвого поета, який себе вже не захистить? Навіщо ти ллєш бруд на Єсеніна, тебе ж ніхто за язик не тягнув? Там, у Стенфордському університеті, у фонді Гувера, як ти пишеш, - “каліфорнійському”, багато ще іншого бруду зберігається, такого, що Бузині і його поплічнику Кіпіані і не снилось ніколи.
                Що ти ще там колись надибав, розкажеш? За ті срібляники, що тобі платить Гордон?
                Важко тобі їх відробляти, я ж бачу по стилю.
                Мені жалко, що ти, як був онаністом, так ним і залишився. Хоча знаю час, коли ти писав прекрасні вірші. У мене і зараз, коли я перечитую “Переведіть мене через майдан”, шкіра сиротами покривається.
                Як же так сталося, що ти колись сягав небес, а зараз опинився в гондоновському болоті, чи в “Гостях у Гондона”, разом з пройдисвітами типу Кашпіровського і Чумака?
                Ти картаєш Бузину і Кіпіані, а чим ти кращий?
                Покинь цю брудну справу, прошу тебе!
                L L L
                Re: >Найрезонансніші літературні хіти
                Автор: Данило Кулиняк, член НСПУ (Околітенко), член Товариства мисливців і рибалок (Мазая)
                Дата: 05.02.2004 – 18:35
                Сьогодні на Київському водосховищі спіймав сома у півтора пуди. Перевірив дозиметром – стрілку зашкалило. Віддав Наталці, хай їсть із членами свого правління.
                Тимчасово припинив членство в НСПУ (О). Виїхав у гирло Дунаю ловити оселедців.
                L L L
                Re: > Найрезонансніші літературні хіти
                Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член НСПУ (Яворівського), член АСУП (завод „Галактон”), член партії “Рух консервативних республіканців до Храму” (об’єднаної)
                Дата: 06.02.2004 – 17:51
                Завтра о 19.00 у кав’ярні “Бабуїн” відбудеться засідання Комітету з питань перейменування вулиці Маршала Тимошенка на вулицю Юлії Тимошенко.
                Я прочитаю свої нові сонети і катрени:
                “Аби завершить синтезом сюжет
                (з бароком, звісно, зовсім не з Кучмою, -
                із ним, на жаль, складніше, хоч тюрмою
                не ризикує начебто поет)...”
                L L L
                Re: >Найрезонансніші літературні хіти
                Автор: Данило Кулиняк, колишній член НСПУ (О)
                Дата: 07.02.2004 – 18:35
                Піймав дунайського оселедця. Зробив аналіз, виявив у крові 8 грам румунського ціаніду. Відіслав Наталці з запискою “від Ніколає Чаушеску”, хай їсть із членами свого правління.
                L L L
                Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
                Автор: Дядько
                Дата: 07.02.2004 – 22:45
                Глава YІІ. Київ, Жовтневий палац культури і мистецтв.
                Концерт Алли Пугачової
                У київському Жовтневому палаці культури і мистецтв, що на вулиці Жовтневої революції, тепер Інститутська, мав відбутися концерт московської співачки Алли Пугачової.
                До революції у тому будинку містився Інститут шляхетних панянок, а після революції - НКВД УРСР. Потім наркомат перевели в Палац праці на вулицю Володимирську (тоді вулиця Короленка), хоча спочатку для НКВД споруджувався будинок, який тепер займає Кабінет Міністрів України (колишня вулиця Кірова).
                Коли будівля на вулиці Кірова була вже готова, до Києва на новосілля приїхав Лаврентій Павлович Берія. Обійшовши околиці навколо будівлі та піднявшись на пагорб навпроти, Лаврентій Павлович згоди на вселення не дав. Він сказав: „Нє подходіт с точкі зрєнія собствєнной бєзопасності. С етого бугра вас расстрєляют пара зачуханих махновцев с однім хорошім пулємьотом на тачанкє. І удєрьот. А Украіна останєтся бєз карающєго мєча рєволюціі в відє НКВД. Так нєльзя”.
                Слово Лаврентія Павловича було законом. Таким чином Уряд України зайняв нову будівлю на вулиці Кірова, 12, а НКВД – Палац праці на вулиці Короленка, 33. Колишній будинок шляхетних панянок, а потім НКВД рішенням ЦК КП(б)У було перетворено в найпрестижніший заклад культури.
                Дружина Цвєткова поставила вимогу: „Ти днямі і ночамі сідішь в свойом КГБ, давай хоть одін раз сходім на концерт в Октябрьскій дворєц. Я хочу послушать Пугачьову в історічєском зданії”.
                Цвєтков віднікувався, мовляв, часу немає, антирадянські елементи нахабніють, на роботі сиджу до 12-ї ночі, показував жінці замітку в газеті “Вечірній Київ”, де кореспондент Олександр Швець писав, що такої вульгарної співачки, як Алла Пугачова, світ ще не бачив, що зі сцени вона матюками сипле наліво і направо, шпурляє у публіки даровані їй квіти:
                - Да і гдє я білєти возьму? Что, мнє в гєнєральской формє очєрєдь в касси занімать с пяті часов утра, что лі?
                - Подумаєш, Чєхов нашьолся, нє можєт білєти достать на концерт, єму стидно, а говоріт, что сам пісатєль! - обурювалась дружина Цвєткова, хоча, на нашу думку, не зовсім справедливо.
                Треба зазначити, що насправді генерал-майор Алфєй Андрійович Цвєтков, начальник 5-го Управління КДБ УРСР, був повною протилежністю російського письменника з українськими коренями Антона Павловича Чехова, який, зокрема, говорив: “Я ніколи не пишу віршів і доносів”.
                По-перше, ніяких українських коренів у генерала Цвєткова не було, - з цього боку біографія у нього була чистою.
                По-друге, генерал Цвєтков вірші писав (у вільний від роботи службовий час) і друкував їх у стінгазеті 5-го Управління під псевдонімом “Цвєтков-Основатєльний” (він чомусь недолюблював українського письменника Квітку-Основ’яненка чи ревнував до його слави).
                По-третє, писати доноси, які він називав “донєсєніямі”, Цвєтков вважав своїм службовим і громадянським обов’язком.
                І вірші, і “донєсєнія” Цвєтков писав лем про “разного рода ідєологічєскіх дівєрсантов і развєтвльонноє націоналістічєскоє подпольє”, тому, незаперечно, він не міг дозволити собі піти на концерт вульгарної співачки, яка, до того ж, жодної патріотичної пісні про рідну Комуністичну партії чи інший твір на громадську тематику у своєму репертуарі не мала.
                Але дружина не вгавала - давай і все!
                І пригрозила розлученням.
                Здався Цвєтков.
                Зранку викликав до свого службового кабінету капітана Нєздолю(на прізвисько Пєздоля), який займався оперативним захистом української радянської культури від зазіхань зарубіжних підривних центрів, а також оперативним забезпеченням керівництва КДБ дармовими квитками на видовищні заходи через Мінкультури та „Укрконцерт”.
                Викликавши, почав, як і годиться керівникові такого масштабу, із запитання:
                - А какая у вас, товаріщ Нєздоля, опєратівная обстановка по лінії “Укрконцерта”?
                Капітан Нєздоля (на прізвисько Пєздоля) чітко відповів:
                - Сложная, товаріщ гєнєрал, но контроліруємая. Нам удалось прєдотвратіть двєнадцать попиток подготовкі намєрєній к ізмєнє Родінє в формє нєвозвращєнія в СССР со сторони артістов, коториє планіровалі виєхать на гастролі в капстрани, путьом прєсєчєнія іх замислов в формє профілактікі с прівлєчєнієм участковой міліції і народной дружіни, а также двадцять восємь фактов ідєйно ущєрбних висказиваній, тоже с участієм работніков РОВД по мєсту жітєльства і работи, чтоби наші уші нє билі відни.
                - Ето хорошо, что ми нє свєтімся, так нас учіт прядсядатєль КГБ СССР товаріщ Юрій Владіміровіч Андропов, - похвалив Нєздолю Цвєтков, який нікого в житті і ніколи не хвалив. - А вот два білєта на концерт Алли Пугачової для опєратівних целєй ви моглі би достать?
                - С етім сложнєє, товаріщ гєнєрал, - відвівши очі, зізнався капітан Нєздоля. – В продажу видєлілі 100 білєтов, остальниє распрєдєліл лічно міністр культури товаріщ Бєзклубєнко. Уже нічєго нє осталось, послєдніх два білєта он оставіл сєбє, я етот процес чьотко отслєжівал. Ко мнє уже і Рябоконь обращался, он большой любітєль Пугачьовой, но я винуждєн бил єму отказать, потому что сам міністр культури рукамі развьол – нєт нічево.
                - І правільно сдєлалі, пусть Рябоконь кадрамі занімаєтся, а нє на концерти какой-то вульгарной пєвічкі ходіт! Алєксандр Івановіч, а для нашого управлєнія, что, тєпєрь тожє нічєво нєльзя сдєлать, даже для опєратівних целєй? Что, ужє в міністєрствє культури пєрєсталі уважать ЧеКа? – згадуючи ультиматум своєї дружини, наполягав Цвєтков.
                - Да нєт, Алфєй Андрєєвіч, - теж перейшов на інтим задоволений високою оцінкою своєї роботи капітан Нєздоля. – Сдєлаєм, я сам забєру білєти у Бєзклубєнка.
                - Но ви там осторожно, сільно нє давітє, скажітє – для опєратівних целєй, - на всяк випадок застеріг Цвєтков капітана Нєздолю, про якого говорили, що він завжди бігає попереду паровоза.
                Капітан Нєздоля квитки дістав. В той вечір Цвєтков попередив чергового, що йде на явку (зустріч з аґентом), а сам з дружиною пішов в Жовтневий палац на зустріч з Аллою Пугачовою.
                Прошкуючи до свого місця, Цвєтков краєм ока помітив, що у четвертому ряду сидів Нездоля, а поряд з ним особиста друкарка голови КДБ УРСР Федорчука Ліда Дзюба, яку за власним розпорядженням Федорчука десь місяців три тому було переведено у Київ з Управління КДБ УРСР по Полтавській області.
                Нєздоля, помітивши Цвєткова з дружиною, сховався за Дзюбу, але це його не врятувало. Пильним оком генерала Цвєткова його було зафіксовано. “Па-а-а-длєц, - подумки відзначив ображений генерал, - мнє залівал, что нєт ні аднаво білєта, только у Безклубєнка нєобходімо конфісковать, а сам сєбє оторвал, да ещо с собой прітянул фаворітку прядсядатєля. С огньом іграєтє, товаріщ Нєздоля, узнаєт прядсядатєль – может голову оторвать, а то єщо что-нібудь покручє!”, - обурювався Цвєтков, але виду не подав, що впізнав капітана Нєздолю, і мовчки прочимчикував до вказаних у квитках крісел.
                Місця були шикарні – у першому ряду і прямо посередині. Дружина генерала мліла від задоволення, після кожної пісні шепотіла на вухо: “Жєна Рябоконя усцьоцца, когда я єй расскажу, что била на концертє Алли Пугачьовой!”.
                Все було нормально поти, поки Алла Пугачова вирішила поспілкуватися з публікою.
                - Я вот прочітала замєтку в вашєй газєтє “Вєчєрній Кієв” о том, что я во врємя гастролєй ругаюсь матом, со сцени плюю на зрітєлєй і прочую ахінєю. Замєтку напісал нєкій корєспондєнт по фамілії Швєц, может бить, Ігрєц, а правільнєє всєго Дудєц. Вот ви слишалі, что я сказала: “Швєц, может бить, Ігрєц, а точнєє Дудєц”. Правільно? – запитала Алла глядачів.
                - Правільно! - злагоджено відповіла публіка.
                - А вот завтра ви прочітаєтє в “Вєчєрнєм Кієвє”, что я вмєсто “ігрєц” і “дудєц” сказала “п.....ц”, - висловила Пугачова версію про можливий наклеп на неї у завтрашньому числі “Вечірнього Києва”. – Єслі нє вєрітє, могу поспоріть.
                І в цей час Пугачова спустилася зі сцени, підійшла до Цвєткова, оскільки він був першим перед нею, і звернулась до нього, говорячи в мікрофон:
                - Вот ви мнє очень нравітєсь, дорогой мой зрітєль в пєрвом ряду. У вас чєстноє і откритоє ліцо, і я хотєла би заключить парі імєнно с вамі.
                Цвєтков отетерів. Прямо перед ним на відстань протягнутої руки, навіть ближче, стояла знаменита співачка, пріма, яку знали і якою захоплювалися від Сахаліну до курортного містечка Сопот у братній соціалістичній Польщі, і між її передніми зубами видно було чарівну щербатинку.
                З плеч співачки спливала легка пелерина, а під нею Пугачова одягла бежевого кольору напівпрозору сукню вище колін, через яку просвічувалась білизна. Коли Алла співала на сцені, то білизну не було помітно, і зараз погляд Цвєткова втупився у її труси.
                В ширінці у Цвєткова похололо, а з лоба заструмив піт, як у Валерія Леонтьєва, і голові стало гаряче. Таким чином виникла ситуація, коли голова і поряд з нею інші органи тіла у Цвєткова мали зовсім іншу температуру, аніж та, якою вона повинна бути у справжнього чекіста, як заповідав перший голова ВЧК і ГПУ Фелікс Едмундовч Дзержинський.
                Це неабияк схвилювало Цвєткова, але він із своїми органами нічого вдіяти не міг. Проте гігантським зусиллям волі відірвав погляд від трусів і підняв очі гору.
                Пугачова м’яко взяла Цвєткова за руку, він піднявся і, мов загіпнотизований, пішов за нею на сцену.
                - Как вас зовут? – чарівно усміхаючись, запитала Пугачова, трохи шепелявлячи через щербатинку в зубах.
                - Алфєй, - відповів Цвєтков у підсунутий Пугачовою мікрофон, і він не впізнав свого голосу. Голос був хрипкий, але мужній, і Цвєтков почав потроху оговтуватися.
                - А как вас називаєт жєна?
                - Алік.
                - Алік – ето чудєсно! Мнє тожє нравітся ваше імя. У нєго єсть что-то общєє с моім. А ви своєй жєнє ізмєняєтє? – раптом перейшла співачка на іншу тему.
                - Нікада! – злякано стріпнув головою Цвєтков, побачивши напружений погляд дружини. В четвертому ряду з відвислою щелепою за дійством спостерігав Нєздоля, а поряд з ним хихотіла Дзюба.
                - Вот відітє, - вже до публіки звернулась Пугачова, - я міло бєсєдую со зрітєлєм, нічево хуліганского нє дєлаю, матом нє ругаюсь, цвєти в публіку нє бросаю, а завтра ваш корєспондєнт ігрєц, ілі дудєц, ілі єщьо как там, напєчатаєт в вашем “Вєчєрнєм Кієвє”, что вульгарная Пугачьова прямо на сценє, на глазах у двух тисяч потрясьонних зрітєлєй ізнасіловала порядочного мужчину і сєм’яніна по імєні Алік, которий нікада в жізні нє ізмєнял своєй жєнє. Ах, как я устала от всій етой вашєй бєлібєрди!..
                Пугачова зробила вигляд страшенно втомленої жінки, схилилась до плеча Цвєткова і продовжила:
                - Алік, пошлі ко мнє в грімьорную, посідім, поокаєм, расслабімся, отдохньом... А оркестр пусть поіграєт что-нібудь соотвєствующєє…
                Оркестр заграв “Поему екстаза” Олександра Скрябіна в аранжировці Луї Армстронґа, Пугачова знову взяла Цвєткова за руку і під шалені оплески публіки потягла його за куліси.
                Цвєтков не опирався, тому що опиратися шаленому темпераменту енергійної, хоч і втомленої від наклепів київського журналіста Швеця співачки сили не мав.
                За кулісами обличчя Пугачової раптом різко змінилось, набуло серйозного і ділового вигляду.
                Вони швидко пройшли ще метрів з десять вузьким коридором і зупинились перед дверима з написом “Гримёрная”.
                Пугачова повернулась до Цвєткова:
                - Алік, мнє бистро надо пєрєодється, ти постой здєсь, чтоб какой-нібудь прідурок із фанатов нє ворвался, - і зникла за дверима.
                З вбиральні долинав тільки шерех, та якісь нерозбірливі вигуки Пугачової, потім все затихло.
                Оркестр продовжував грати поему “Екстаз” Скрябіна в обробці Луї Армстронґа.
                Через щілину в дверях із вбиральні потягся приємний запах ментолової сигарети. Цвєтков ніколи не курив, тютюновий дим йому не подобався, але запах м’яти приємно лоскотав ніздрі.
                Оркестр дійшов до найбільш напруженої частини “Екстазу”.
                Публіка шаленіла, гриміла овація і в ритмі музики Скрябіна лунали вигуки: “Алла – Алік! Алік - Алла!”.
                Ще оркестр не дійшов фіналу, як відчинились двері і на порозі з’явилась Пугачова. Вона була в новому однострої, під серпанковою накидкою струменіло ще прозоріше плаття і ще вище від колін, аніж те, в якому вона розпочинала концерт.
                У Цвєткова знову перехопило подих і похололо в ширінці, але Пугачова, взявши його за руку, повернулась на сцену під останні акорди поеми “Екстаз” Скрябіна в обробці Луї Армстронґа. Публіка заревіла, але помахом руки Пугачова миттєво припинила гук, поцілувала в щоку Цвєткова, і десь у мікрофон чи поза ним сказала:
                - Спасібо, Алік, ви – настоящій мужчина! – і рукою підштовхнула в плече вниз зі сцени.
                Цвєтков мовби в тумані підійшов до свого крісла і тільки хотів сісти, ледве тримаючись на ногах, як підхопилась його жінка, врізала йому на очах усіх глядачів і знаменитої співачки гучного ляпаса і, схопивши за рукав піджака, потягнула на вихід.
                Пугачова заспівала “Двє звєзди”, концерт продовжувався, та у першому ряду залишились зяяти пустотою два крісла, як щербатинка на зубах співачки.
                В машині у присутності водія Брикулі жінка Цвєткова мовчала, а волю почуттям дала вже удома.
                - Нєгодяй, бабнік, кобєль! - репетувала вона. - Тєпєрь я знаю, почему ти до двєнадцаті ночі задєржіваєшься, говорішь, что работаєшь, а сам по блядям шляєшься!
                Після пережитого стресу сили сперечатися, виправдовуватися, доводити жінці всю важливість його відповідальної роботи супроти ідеологічної диверсії зарубіжних підривних центрів і внутрішніх антирадянських елементів, свою моральну чистоту і кришталеву бездоганність чекіста-комуніста у Цвєткова не було.
                Він взяв подушку, ковдру і приліг у передпокої на диванчику. Вранці, не дочекавшись водія Брикулі, пішки побіг на службу. По дорозі скупив усю пресу, уважно переглянув кожну газету – про концерт Пугачової ніде не було ні слова.
                “Нє успєлі, конєчно, - вирішив він, - но ето ужє хорошо. Надо по лінії Союза журналістов дать соотвєтствующєє указаніє, і в пєрвую очєрєдь прєдупрєдіть “Вєчєрній Кієв”, чтоби нє возбуждалі ажіотаж вокруг етой Пугачьовой, как будо другіх тєм нєту. Лішь би прядсядатєлю нікто нє стукнул”.
                Але “прядсядатєлю” хтось таки стукнув.
                Далі буде
                L L L
                Re: >Найрезонансніші хіти року
                Автор: Ирина Булкина
                Дата: 08.02.2004 – 09:18
                Три + один, или наоборот - один + три?
                За украинскими пределами, кроме Андруховича, Забужко и Шевченко, украинских писателей нет больше. Вот скоро еще Олесь Бузина станет известным в Москве украинским писателем.
                Кто понимал, тот плакал.
                Москва, Сивцев Вражек
                L L L
                Re: >Найрезонансніші хіти року
                Автор: Ростислав Семків
                Дата: 08.02.2004 – 11:32
                Деконструювати дозволено
                Навчитися жити разом із привидами, в бесіді, в компанії чи товаристві, в спілкуванні без спілкування привидів.
                Жак Дерріда, «Привиди Маркса».
                Деконструкція оманлива. Мало поміняти місцями «ліве» і «праве», «верх» і «низ», зруйнувати логіку і скомпрометувати ієрархії - набагато важливіше і набагато важче дозволити цьому процесові тривати далі, дозволити заперечити та осміяти сказане і стверджуване вже тобою, а то й самому заперечити та осміяти себе вчорашнього.
                Дискурс постмодернізму розбалансував і скандалізував український літературознавчий простір. Про книгу заговорили всі, заговорили не про нову методологію і не про нові факти, і навіть не про новий, цікавий погляд на укрліт доброї половини століття - заговорили про скандальний жест, і про ніщо більше.
                В новому каноні, чи то пак мейнстримі, який тепер посилено розробляється в усіх напрямках, самою логікою дискурсу на всій конструкції залишено дуже важливу для нас табличку: «Деконструювати дозволено».
                І хоч дослідження анонсоване як постмодерна інтерпретація, навряд чи йому вдасться залишатися постмодерним найперше через його включеність до університетського currіculum. Іронія професури полягає в обов’язковій реґламентації (коли не репресії) інтелектуального простору.
                В есеї «Жінка-автор у колоніальній культурі» з міфом про Лесю намагається звести рахунки й Оксана Забужко. Однак, жорстке відмежування найперше себе самої, а разом з тим і поетки, від накинутого маскулінного означника «діви-войовниці», на нашу думку, завершується поразкою. Гору бере скам’яніння: патріархальний світ для опанування себе вимагає авторитарної волі, раціональної реґламентації та аґресії - рис, які традиційно асоціювалися з чоловіками і які - так і є - накидаються жінці, тільки-но вона починає змагатися з чоловіками на рівних. Ми все наближаємося до тієї золотої мрії Оксани Забужко - жінка в позі Фавста, новий варіант прочитання старого міфу.
                Але авторку зраджують союзниці - самі жінки. Бачиться, що міф, апріорно відкритий для будь-яких інтерпретацій, робить «репресивним» певна система. Патріарх (бо вождь, що домігся успіху в битві!) Забужко чітко розставляє все на місця - як що слід розуміти - і навіть виносить вирок колоніальній країні. Привид діви-войовниці реінкарнується, хоч би як того не хотіла пані Оксана. А далі йдуть й інші: на аґресію Забужко - більша аґресія, на її інтелектуалізм - ще потужніша ускладненість. Пастка.
                L L L
                Re: >Жінка в позі Фавста
                Автор: Волаючий
                Дата: 08.02.2004 – 12:32
                Яку ж тоді позу треба прибирати чоловікові?
                L L L
                Re: >До усіх чатменів
                Автор: Поприщенко
                Дата: 08.02.2004 – 12:48
                Прочитав на форумі лист одного шизофреніка і подумав, а чим я гірше?
                J J J
                Re: >Найрезонансніші хіти року
                Автор: Максимус
                Дата: 08.02.2004 - 13:04
                Як на мене, Олесь Бузина - типовий літературний терорист. Написати щось тямуще – ні мізків, ні хоча б елементарних здібностей немає! А жадоба самоствердження гіперрозвинута. Що робити у цій ситуації? Залишається тільки обгиджувати великих.
                L L J
                Re: > Як на мене, Олесь Бузина - типовий літературний терорист
                Автор: Велесов
                Дата: 08.02.2004 – 14:14
                По-перше, Бузина сам майже нічого не "написав", а зібрав і опрацював матеріал. По-друге, а ви "Вурдалака" читали? Все взято із джерел. Багато цитування. Книга написана на основі реальних фактів і свідоцтв – на відміну від версій історії України. Що ж стосується батька Бузини, то в предках взагалі цікаво копатися. Але пов’язувати "Вурдалака" з КДБ – це набридла, бородата відмазка “свідомих”, які в таких випадках, коли не залишається жодних аргументів, нестямно лементують: “Це провокація КГБ!!!!!!!!!!”.
                L L L
                Re: >Найрезонансніші літературні хіти
                Автор: Брокгауз і Ефрон
                Дата: 08.02. 2004 - 15:15
                Хто є хто?
                Бузина Олесь Олексійович; газета "Киевские Ведомости", спецкор блоку розваг (з 10.1996). Н. 13.07.1969 (м. Київ). Осв. Київ. ун-т ім. Т.Шевченка, філол. ф-т, рос. мова і літ. 09.1992 - завуч, школа гувернанток. З 10.1992 - літредактор, газета "Книжник". З 04.1993 - літ. редактор, з 12.1993 - репортер відд. науки, з 03.1994 - спецкор відд. науки, газета "Киевские Ведомости". Захопл.: іст., літ., плавання. Спеціалізація - культура, історія, технології.
                (Довідник “Преса в Україні”, 1998)
                * * *
                Забужко Оксана Стефанівна; народилася 19 вересня 1960 року у м. Луцьку в сім’ї службовців. Закінчила філософський факультет Київського університету (1982). Працює викладачем естетики в Київській державній консерваторії ім. П.І.Чайковського. Кандидат філососфських наук. Член КПРС. Автор збірки «Травневий іній». Член СП СРСР з 1987 року.
                (Довідник «Письменники Радянської України», 1988)
                J J J
                Re: > A jesli stat` rakom, to chto budet szadi?
                Автор: Дмитро Видрін, політолог
                Дата: 09.02.2004 – 17:23
                До мене надходять численні запити: “Чи зміг би я зробити Усаму Бен Ладена Президентом України?”
                Відповідаю: зміг би.
                “Проблєм немає”, як каже мій друг перший Президент України Леонід Кравчук Обрізаний – (Обрізаний в тому плані, що мій друг Леонід Данилович Кучма під моїм керівництвом вкоротив Леоніду Макаровичу термін його президентської каденції, тобто Леонід Обрізаний - це однаково, як Річард Хоробрий чи Іоанн Безземельний).
                Я зможу зробити Президентом України будь-кого, хто до мене звернеться, і я йому дам відповідь з додатком у вигляді техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) виборчих перегонів, мої тарифи з коефіцієнтами відомі.
                Я можу зробити Президентом України Юлію Тимошенко, Олександра Волкова, його тезку Мороза, Олеся Бузину чи Рабіновіча разом з його обома Деркачами.
                Але Усаму Бен Ладена – ні за які гроші.
                Річ тут не тільки в деяких принципових питаннях морального характеру (про мораль хай Володимир Слободан розказує своєму прихожанину Януковичу, - для політолога такого поняття не існує).
                Річ в іншому.
                Уявляєте – в Україні президентом стає Усама Бен Ладен? Мій друг Гербст не встигає Бушу доповісти підтекст, наперед вискакує, не порадившись зі мною, Кондоліза Райс (вона теж моя подруга; такі жінки мені подобаються, тому що вони схожі на Оксану Забужко і Ларису Троян, але інколи Кондоліза буває занадто прудкою), приголомшує новиною Джорджа Буша, той давиться бубликом, падає з канапи, і тут можуть бути два варіанти.
                Перший: Буша не встигають відкачати, він помирає. Мене це, як його друга, звичайно, не влаштовує.
                Другий: Буша відкачують, і він дає команду навести демократичний порядок в Україні за допомогою бомбардування віялом. Мене це теж не влаштовує.
                Коли ще моя подруга Олена Солод балотувалась на посаду запорізького мера, я її запитав: “Лєна, навіщо ти взяла для себе прізвище Усама Бен Ладен?”
                Вона говорить: “Тут справа не в політиці, а в сексі”.
                Я, як найдосвідченіший в Україні і за її межами сексополітолог, пояснюю їй: “Лєна, не плутай політику з сексом: котлєти, як каже мій друг перший Президент України Леонід Кравчук (О), повинні лежати окремо, а мухи окремо. Візьми прізвище Ґолди Меїр чи Марґарет Тетчер, і я тебе зроблю не тільки запорізьким мером, але й для початку віце-прем’єром з гуманітарної політики в коаліційному уряді мого друга Януковича”.
                Вона мене не послухала. Як наслідок - крісло мера в Запоріжжі посів мій друг по навчанню в Академії суспільних наук при ЦК КПРС Євген Карташов, в знак протесту вісім мужчин в Запоріжжі обрізали собі мошонки, кількість серійних вбивць із числа сексуальних маніяків в Запорізькій області за статистикою збільшилась удвічі, гарячої води як не було, так і немає.
                L L L
                Re: > Секс є: І І І І І І І І І І !!!
                Автор: Міледі
                Дата: 09.02.2004 – 23:10
                Секс-десерт від міледі Атос
                Порада ІІІ. Бузиновий секс
                Отже, з білизною ми розібралися. Переходимо до сексу, і почнемо з орального, тому що все починається зі слова, тобто з рота (прости мене, Господи). Не забудьте (у будь-якому випадку) про гілочку бузини у вашій кімнаті – це надзвичайно збуджує (згадайте Пушайтіса).
                Оральный секс в залежності від того, «хто в кого чи хто кому робить божествену насолоду», поділяється на феляцію і кунілінґус. Те й інше, здійснювані одночасно, називаються «бузиновим коханням». Оральному сексу як розминці, попереднім ласкам, віддають перевагу багато партнерів.
                Перед оральним сексом потрібно змазати пеніс (при феляції) чи піхву (при кунілінгусі) варенням із ягід бузини - результат вражаючий.
                Феляція - це поцілунки, облизування, смоктання, що називається оральною стимуляцією пеніса. Починає язик, потім йому на допомогу приходять губи, потім — будьте обережні з зубами: голівка пеніса дуже чутлива. Можна допомагати собі рукою. Деяким чоловікам подобається, коли замість пеніса в роті партнерки опиняється уся мошонка.
                Кунілінґусом називається оральна стимуляція зовнішніх статевих органів жінки, головним чином клітора. М'яке облизування клітора зазвичай є найкращим способом стимуляції для партнерки. До нього треба вдаватися кожного разу, якщо ви хочете досягти обопільного орґазму, - з наростанням збудження під ласками чоловіка жінці може захотітися, щоб ви зробили з її клітором і статевими губами те ж, що ви робите із сосками, - посмоктали. Зробіть і це.
                J J J
                Re: > Якщо ви хочете досягти обопільного орґазму
                Автор: Forever
                Дата: 09.02.2004 – 23:28
                Круто...
                L L J
                згорнути/розгорнути гілку відповідей
                • 2004.05.09 | Жан Коцький

                  Re: Сергію Хрущу, повний текст "Дискурсу", ч. 6


                  Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
                  Автор: Дядько
                  Дата: 10.02.2004 – 00.18
                  Глава YIII. Колегія КДБ УРСР. Розбір польотів
                  Члени Колегії почали підніматися, Цвєтков з ними теж, але Федорчук порухом руки зупинив їх:
                  - Подождітє, товаріщі, єсть єщьо одін вопрос, - і втупився у Цвєткова.
                  - Товаріщ Цвєтков, ілі, как ви єщьо сєбя називаєте, Цвєтков-Основатєльний, а ну-ка расскажітє членам Коллєгії, какіє художєства ви вчєра в Октябрьском дворце видєливалі? Кто кого всьо-такі трахнул - ви Пугачьову ілі она вас?
                  В очах у Цвєткова потемніло: “Заложілі, сволочі! І что тєпєрь дєлать? Разжалуєт прядсядатєль, как піть дать, разжалуєт!”
                  В мозку шалено крутились різні версії, - що говорити, як виправдовуватись? Федорчук – це ж не власна жінка!
                  - Таваріщ прядсядатєль, - почав повільно, потім підскочив і з пафосним надривом і схлипуванням продовжив:
                  - Нє віноватий я, простітє, ето всьо Нєздоля подстроіл.
                  - Какой Нєздоля, - перепитав Федорчук, - ето тот, которий, тессезеть, всєгда бєгаєт впєрєді паровоза? Но прі чьом здєсь Нєздоля, я спрашіваю вас? Отвєчайтє чєстно членам Коллєгії!
                  - Да, да, товаріщ прядсядатєль, которий бєгаєт впєрєді паровоза, я чєстно всьо расскажу! Вчєра етот Нєздоля заходіт ко мнє в кабінет і говоріт: “Товаріщ гєнєрал, к вам лічная просьба от міністра культури товаріща Бєзклубєнка. Он просіл пєрєдать два білєта на концерт Алли Пугачової, чтоби ви лічно попрісутствовалі і потом далі ідєйную оценку єйо рєпєртуару, поскольку в нашей прєссє уже появілісь насторажівающіє публікації”...
                  - Да-а-а, - протягнув Федорчук, - контроль нєобходім, но какім образом ви очутілісь на сценє, потом уєдінілісь с гастрольоркой за кулісамі і чєм-то там с нєй занімалісь под ідєйно ущєрбную музику, тессезеть?
                  - Нічєм, клянусь, таваріщ прядсядатєль, она пєрєодєвалась, а я сторожіл возлє уборной...
                  - Харош контроль! Товаріщі члєни Коллєгії, ви тоже хотєлі би такім образом контроліровать ідєйно-художествєнний уровєнь рєпєртуара артістов із чісла жєнского пола?
                  Обличчя присутніх набули масляного виразу, але дуже швидко масло з облич зникло, а натомість виступила серйозна рішучість.
                  - Я думаю, - сказав заступник Федорчука по кадрах Рябоконь, - здєсь товаріщ Цвєтков нє совсєм прав. Он позволіл на почвє половой нєвоздєржаності втянуть сєбя в грязную провокацію і тєм самим діскрєдітіровал високоє званіє чєкіста-коммуніста.
                  - Ето нє я, ето мєня питалісь діскрєдітіровать, - далі виправдовувався Цвєтков.
                  Федорчук хвилинку подумав. Всі члени Колегії з осудом дивилися на Цвєткова. Федорчук теж глянув на упрілого Цвєткова і уже без сталі у голосі промовив:
                  - Может бить, на пєрвий раз ми простім товаріща Цвєткова. Я думаю, что ето дєйствітєльно била тщатєльно спланірованная і скоордінірованная опєрація по діскрєдітації і послєдующєй компромєнтації руководітєля подраздєлєнія по борьбє с ідєологіческой дівєрсієй протівніка на Украінє с участієм Пугачьовой, і, по существу, тессезеть, она сама являєтся образцом ідєологічєской дівєрсії, тессезеть. Ето, кстаті, нє пєрвий случай ідєологічєской дівєрсії с єйо сторони. Мнє в Москвє рассказивалі, что аналогічная операція, тессезеть, била осуществлєна єю по отношенію к начальніку 5-го Управлєнія КГБ Союза товаріща Філіп Дєнісовіча Бобкова. Он такім же образом пошьол на концерт Пугачовой, правда, сідєл во втором ряду, возлє прохода. Но Пугачьова, как і в нашєм случає, бєзошібочно нашла в залє начальніка 5-го Управлєнія КГБ Союза, как і в нашєм случає, витянула єго на сцену і заставіла с нєй под ручку танцевать козлом.
                  Федорчук заплющив очі, уявив, як Бобков (а Бобкова він не любив, тому що той весь час використовував моменти, щоб показати свою інтелектуальну зверхність над ним) танцює козлом нас сцені, і захрюкав, що означало сміх.
                  Члени Колегії КДБ України теж захрюкали.
                  Федорчук перестав хрюкати. Обличчя його набуло серйозного вигляду.
                  І враз обличчя інших членів Колегії теж засерйозніли.
                  Першим порушив паузу Рябоконь.
                  - Думаю, что в етом случає і Бєзклубєнка, і нашего Нєздолю антіобществєнниє елємєнти для провєдєнія ідєологіческой дівєрсії іспользовалі втьомную. Етот Нєздоля всєгда бєгаєт впєрєді паровоза, мнє зам начальника 5-го Управлєнія товаріщ Міхаіл Івановіч Гавяз жаловался, говоріт: “Гдє Нєздоля – там проблєми, он сдєлаєт, нє подумавши, а потом вєсь руководящій состав Комітєта за нєго расхльобиваєт”. А намєдні позвоніл зав отдєлом пропаганди і агітації ЦК КПУ товаріщ Лєонід Макаровіч Кравчук і говоріт: “Ваш работнік Нєздоля бєгаєт впєрєді паровоза, он нам важноє політіческоє мєропріятіє сриваєт. Готовілся виєзд ансамбля імєні Грігорія Вєрьовки в страни Латінской Амєрікі с целью пропаганди достіжєній Совєтской України в братской семйє совєтскіх народов. Так Нєздоля на сорок артістов накатал нєвиєздниє характєрістікі со слєдующей аргумєнтацієй: подозрєваєтся в ізмєнє Родінє в формє нєвозвращенія і ідєологіческі врєдних висказиваніях. С кєм же єхать за граніцу, – спрашіваєт Кравчук, - со слєсарямі і уборщіцамі?! Но оні ні пєть, ні танцевать нє умєют! Провєрілі – половіна артістов закончіла вєчєрній унівєрсітєт марксізьма-лєнінізьма прі Кієвском горкомє ЦК КПУ, вторая – обучаєтся заочно в Акадємії общєствєнних наук, у трєтьєй половіни, которая овладєваєт марксізьмом-лєнінізьмом самостоятєльно, конспєкти по політічєской подготовкє в полном ажурє...”.
                  - Етот Кравчук, бієомать, нє совсєм прост, как кажется на пєрвий вигляд, - перебив Рябоконя генерал Трояк, заступник Федорчука по 5-й лінії. – Нєсколько мєсяцев назад, к нам обратілісь прожівающіє в городах Ровно і Львовє бившіє партізани і участнікі борьби с бандоуновскім подпольєм. Товаріщі, бієомать, просят виступіть с ініціатівой о пєрєімєнованії в связі с очерєдной політіческой годовщіной два города на тєрріторії Западной Украіни с послєдующім расшірєнієм процеса. Город Ровно прєдложілі пєрєімєновать в город Мєдвєдєво - в честь Гєроя Совєтского Союза Дмітрія Медвєдєва, чекіста, бієомать, автора знамєнітой документально-історічєской кнігі “Ето било под Ровно”, а город Львов в город Ярослав – в чєсть пісатєля Ярослава Галана, погібшего от рук оуновскіх бандітов, бієомать. Ми подготовілі проект соотвєтствующєго пісьма в адрєс Владіміра Васільєвіча Щербіцкого...
                  - Да, помню, я его подпісивал, - згадав Федорчук, - і чєм ваша ініціатива закончілась, тессезеть?
                  - Владімір Васільєвіч наложіл резолюцію: “Тов. Маланчук, прошу ізучіть прєдложеніє тов. Фєдорчука із КГБ”. Маланчук, бієомать, тогда єщо прі власті бил, напісал на пісьмє: “Тов. Кравчук, прошу ісполніть”. І что жє деєлаєт Кравчук? – запитав Трояк у присутніх і сам відповів:
                  - А товаріщ Кравчук в свою очєрєдь, бієомать, пішет пісьмо в адрєс прєзідєнта Акадємії наук України товаріща Патона, в котором указиваєт: “Уважаємий Боріс Євгєньєвіч, прошу ізучіть вопрос о пєрєімєнованії города Ровно в город Мєдвєдєво і города Львов в город Ярослав”. Прічьом, нє указиваєт, в связі с чєм вознік етот вопрос. Товаріщ Патон дайот указаніє акадєміку Ситніку - доложіть мнєніє по городу Ровно, а акадєміку Шамотє – по городу Львову. Ситнік докладиваєт: “Нєцелєсообразно, поскольку послєдній раз медвєдя на тєріторії Ровєнской області отмєчалі 18 іюня 1952 года. Он нє бил мєстний, а забрьол с тєріторії Львовской області. І, поскольку етот мєдвєдь проявлял сєбя опасним для окружающєй срєди, мєстниє лєснікі его ліквідіровалі”. Шамота, бієомать, тоже в ту же дудку дуєт: “Пєрєімєновивать город Львов в город Ярослав нєцєлєсообразно, поскольку в чєсть Ярослава Мудрого єсть город в братской Совєтской Россії, к тому же у мєстних жітєлєй Львова і області названіє “город Ярослав” может визвать опасниє асоціації с імєнєм главаря ЗЧ ОУН-бандєровцев Ярослава Стецько, которий с пріходом нємцев во Львов провозгласіл о созданії украінского самостійного государства унеер”.
                  - Товаріщі, - звернувся до членів колегії генерал Трояк, і аж руки розвів від обурення, - но прічьом здєсь, бієомать, мєдвєді, Ярослав Мудрий і тєм болєє скривающійся от совєтского правосудія в Мюнхєнє бандєровєц Стецько!? Я думаю, что Кравчук - ето прожжонний націоналіст, і вопрос о пєрєімєнованії городов, с послєдующем расшірєнієм процесса с учьотом жівучєсті націоналістіческіх предрассудков на тєрріторії Западной Украіни, он спеціально замотал. Что я тєпєрь должен отвєчать вєтєранам? – риторично запитав у членів колегії генерал Трояк.
                  - Насчьот прожжонного націоналіста, Ніколай Захаровіч, ви, тессезеть, может бить, нємного погорячілісь... – зауважив Федорчук, крутячи між пальцями за сталою звичкою олівець.
                  - Нєт, товаріщ прєдсєдатєль, - осмілився заперечити генерал Трояк, смикаючи себе за вуса.
                  Трояк був єдиним генералом в системі КДБ УРСР, якому Федорчук дозволяв носити вуса - “в порядкє ісключєнія”. Щоправда згодом, після проколу з розшуком запасної редакції “Українського вісника”, Федорчук примусив його поголитись - “в порядкє наказанія”. Коли все ж таки запасну редакцію у складі Пронюка і Лісового вдалось арештувати, Трояк знову звернувся до Федорчука з проханням дозволити йому носити вуса – “в порядкє поощрєнія”. Але Федорчук твердо відмовив: “А откуда я знаю, что в глубоком націоналістіческом подпольє нє скриваєтся слєдующая запасная рєдакція антісовєтского ізданія? Вот когда окончатєльно і бєсповоротно покончім с украінскім буржуазним націоналізмом, тогда будєшь, тессезеть, носіть своі уси”.
                  Очікуванням Трояка не вдалося здійснитися. Свиню йому підсунув Степан Хмара, який продовжив видання “Українського вісника”.
                  Але то було згодом, а наразі Трояк вів далі:
                  - Ми провєрілі нєкоториє дєталі. Нє всьо так просто, бієомать. Оказиваєтся, точь в точь в тот дєнь, о котором говоріт акадємік Ситнік, я імєю ввіду 18 іюня 1952 года, когда якоби ліквідіровалі заблудівшєгося мєдвєдя, на граніце мєжду Львовской і Ровєнской областямі от рук бандєровцев погіб лєйтєнант госбєзопасності товаріщ Кутяпов. Ето била послєдняя наша жертва в борьбє с бандоуновскім подпольєм. Послє товаріща Кутяпова нікого уже нє убівалі, і ми счітаєм ету дату как окончаніє вооружонной борьби бандєровцев протів совєтской власті на тєрріторії Украіни, бієомать.
                  - Понімаєтє, Ніколай Захаровіч, может бить, тессезеть, какой-то подтєкст в етом і єсть, но єго нєдостаточно, чтоби обвінять Кравчука в махровом націоналізмє. Всьо-такі он – отвєтствєнний работнік ЦК, тессезеть, і к єго мнєнію надо пріслушіваться. – Федорчук, найбільше боявся, щоб його не звинуватили у втручанні в роботу партійних органів чи ухиляння від контролю за діяльністю органів держбезпеки з боку Центрального Комітету КПУ, тому, допоки не став членом Політбюро, слухняно виконував інструкції, вказівки, розпорядження чи забаганки будь-якого працівника апарату ЦК КПУ, починаючи з інструктора. Попри грізну зовнішність, в душі Фердінанд був боягузом. – І по Нєздолє єму надо доложіть, - кинув він Рябоконю.
                  - Віталій Васільєвіч, на Нєздолю нє только от товаріща Кравчука поступалі жалоби, - вставив і свої п’ять копійок заступник Федорчука Муха, саме в той момент, коли Нєздоля, зачинившись у своєму кабінеті, крутив шилом дірочку на лацкані власного військового мундира, очікуючи, що йому, незважаючи на юний вік, але зважаючи на прудкі ноги, політичну пильність і результати діяльності щодо попередження особливо небезпечних державних злочинів, до чергової річниці ВЧК присвоять звання “Почьотний сотруднік органов государствєнной бєзопасності СССР”.
                  - То, что он бєгаєт впєрєді паровоза, ето полбєди.
                  Муха зробив паузу і оглянув присутніх, поглядом закликаючи їх усвідомити значення наступної своєї думки:
                  - Настоящая бєда в том, что у товаріща Нєздолі ногі на трі мєтра опєрєжают мозгі. Прі условії, єслі оні у нєго імєются. Мозгі, конєчно, -уточнив генерал Муха, який у всьому любив точність, - мозгі, а нє ноги, с етім всьо понятно. Мнє міністр внутрєнніх дєл товаріщ Головченко Іван Харітоновіч тоже висказивал возмущєніє дєйствіямі Нєздолі. Говоріт: “Я сам длітєльноє врємя работал в КГБ, сколько художествєнно-докумєнтальних кніг напісал, много разних артістов встрєчал, но такіх прохіндєєв єщьо нє відєл. Он нашіх міліціонєров совсєм задолбал! На нарушеніє соцзаконності наші внутрєнніє органи толкаєт, питаясь в’єхать в рай на чужом горбу. Козиряєт вєздє, что он плємяннік зампрєда КГБ”.
                  Муха уважно подивився на Трояка. Той опустив очі.
                  - Я вам, Віталій Васільєвіч, потом доложу. – пообіцяв Муха і щось занотував у щоденнику.
                  - Кстаті, сам Нєздоля на концертє Пугачьовой прісутствовал? – запитав у Цвєткова Федорчук.
                  Той аж підскочив:
                  - В том і дєло, таваріщ прядсядатєль! Он мнє дал два білєта на концерт і говоріт: “Товаріщ гєнєрал, еті білєти послєдніє, коториє осталісь у міністра культури Бєзклубєнка. Он сам хотєл імі воспользоваться, но потом, с учьотом політіческого момєнта, рєшіл пєрєдать вам”. І что же ви думаєтє? Захожу я в зал і віжу, что в четвьортом ряду за спінамі зрітєлєй прячєтся, чтоби я єго нє увідєл, сам Нєздоля. Прічом рядом с нім, товаріщ прядсядатєль, сідєла ваша лічная машіністка Лідія Владіміровна Дзюба...
                  - Как!? Дзюба!? – Федорчук від обурення ляснув правою долонею по столі, а у лівій його руці між пальцями хруснув олівець. - І здєсь, нєгодяй, успєл вискочіть впєрєді паровоза!
                  В кабінеті запахло грозою.
                  - Сільон бродяга...
                  Усі зіщулились, чекаючи грому і блискавок, бо кожен знав, що у таких випадках лють Федорчука не знає меж і він міг кинути в обличчя розмовника будь-який предмет, який лежав на столі: календар, пенал, товстий том оперативних документів чи зламаний олівець.
                  Федорчук відчув, як у нього на голові проростають ріжечки, але тім’я мацати не став, і гнів на цей раз стримав.
                  - А откуда етого Нєздолю взялі в Комітєт, із какого управлєнія?
                  - Із Львова, товаріщ прєдсєдатєль, - доповів Рябоконь, який після того, як Нєздоля відмовив йому у квитках на Пугачову, взяв його особову справу для ознайомлення.
                  - Із Львова? Хорошо. Я пріказиваю вам, товаріщ Рябоконь, сєгодня же отправіть Нєздолю назад! І пусть он бєжіт впєрєді паровоза до самого Львова! Самі прослєдітє!
                  Федорчук, важко дихаючи, примовк.
                  Запала така тиша, що було чутно, як на Подолі збрехнув пес.
                  Хвилини через дві Цвєтков насмілився порушити мовчанку:
                  - Таваріщ прядсядатєль, а, может бить, і Бузіну, как Нєздолю, пустіть впєрєді паровоза до самого Львова?
                  - Нєт, - обірвав надію Цвєткова в такий спосіб вирішити проблему Бузини Федорчук. – Дєйствуйтє так, как я вам сказал.
                  І махнув:
                  - Можетє расходіться.
                  * * *
                  ...Надвечір Цвєтков дав команду начальнику секретаріату 5-го Управління капітану Спіріну Роману Васильовичу придбати в газетному кіоску “Вечірній Київ” і уважно його проглянув. Про Пугачову в газеті нічого не йшлося, а всю третю полосу займала стаття кореспондента Швеця, у якій він таврував викладача Київського інженерно-будівельного інституту Сухомлина за те, що той під час вступу в члени КПРС приховав від партійної комісії факт перебування свого батька на посаді сільського старости за німців.
                  Цвєтков уважно прочитав усю статтю і відзначив: “Молодєц корєспондєнт Швєц, такім, как Сухомлін, ні в коєм случає нєльзя довєрять отвєтствєнноє дєло по воспітанію совєтской молодьожі. Напрасно на нєго клєвєщет Пугачьова, хотя он дєйствітєльно і жнєц, і на дудкє ігрєц. Тут с Пугачьовой нє поспорішь, у парня большоє будущєє”.
                  Від згадки про Пугачову у Цвєткова солодко заскніло у промежині.
                  Далі буде.
                  L L J
                  Re: >На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
                  Автор: Forever
                  Дата: 10.02.2004 – 01:28
                  Круто...
                  J J J
                  Re: > Секс є: І І І І І І І І І І !!!
                  Автор: Міледі
                  Дата: 10.02.2004 – 03:10
                  Секс-десерт від міледі Атос
                  Порада ІY. Бузиновий орґазм
                  А тепер поговоримо про головне - жіночий орґазм, заради чого й існує секс, заради чого ми, жінки, і живемо на цьому світі: щасливі – ті, хто регулярно поринає у хвилі орґазму, і нещасні, – хто його не має.
                  Збудження, потяг до злягання жінки змушує кров приливати до її піхви, вульва (зовнішні статеві органи) також набухають. Виділяється рідина, що зволожує і змазує внутрішню поверхню піхви, яка вже нетерпляче чекає тертя і готова до випробування. Клітор і статеві губи набухають і темніють. З наростанням збудження клітор витягується, тіло стає винятково чутливим, частість дихання і серцебиття підвищується.
                  Є декілька видів жіночого орґазму. Спинимося на них.
                  Вагінальный орґазм. Свою здатність до нього перевірити просто. Введіть у нижню частину піхви два пальці і напружте м'яза. Слабка чи майже повна відсутність стиснення свідчить про слабість «потрібного» для ваґінального орґазму м'яза. Допоможе тренування - щодня багаторазово стискати м'язи нижньої частини піхви і «втягувати” задній прохід. Робити це можна в будь-який час, між справами на роботі, удома, в метро, тролейбусі чи автобусі, й обов'язково під час злягання.
                  Кліторальный орґазм. Майже усі жінки здатні його відчувати, але не всім це вдається. Якщо клітор розташовано досить високо, він залишається поза полем тертя пеніса. Для досягнення кліторального орґазму можна рекомендувати охоплення ногами партнера відразу після введення пеніса в піхву.
                  Бузиновий орґазм виникає внаслідок подразнення шийки матки і є таланом та щастям 25% жінок. Якщо пеніс короткий і не дістає матки, одна з трьох пропонованих поз допоможе обов'язково.
                  Перша: жінка лежить на спині і різко підтягує ноги до лона, значно укорочуючи піхву.
                  Друга: чоловік лежить на спині, а жінка сідає верхи.
                  Третя: жінка лежить на животі чи на боці.
                  Коли жінка досягає орґазму, її піхва стискується кілька разів у спазмах, через тіло проходять «хвилі екстазу»; подальше ж стимулювання клітора і фрикції можуть призвести до появи наступного орґазму.
                  Жінки, на відміну від чоловіків, здатні не тільки на кілька орґазмів під час разового злягання, але і на велику тривалість кожного з них. А для потужного орґазму жінці з вираженим статевим потягом (лібідо) потрібно в середньому 2-5 хв. І, звичайно, чоловік теж повинний бути «нормальним», тобто щедрим, тобто бузиновим (чит. главу І).
                  J J J
                  Re: Бузиновий орґазм
                  Автор: Кобилянська
                  Дата: 10.02.2004 – 11:42
                  >>>Політологоанатом каже: Перепрос, пані, а може проблема залежить від вас? Можливо, це ви не в змозі?>>>
                  Дуже правильно сказано. Я давно слідкую за творчістю Олеся, передплачую “Кієвскіє Вєдомості” і “Наталі”, перечитую по декілька разів його статті. Це так захоплююче! А хіба ви не знаєте, що лиса голова – то ознака найвищого класу сексуальності? Я із газетної світлини зробила портрет Олеся 40 см х 30 см, поставила у своїй спальні на туалетному столику і милуюсь ним.
                  А учора я придбала в секс-шопі фалос у 32 см і назвала його Олесем, а у двох бутіках на Хрещатику - білизну бузинового кольору, як того радить пані хвойда Атос.
                  Олеся-фалоса поставила на туалетний столик біля портрета Олеся-письменника, помилувалась на обох і заснула.
                  І що ж ви думаєте? Я не знаю, звідки Олесь дізнався про мою адресу, де взяв ключі від моєї квартири, але він прийшов уночі до моєї спальні, коли я вже заснула.
                  Боже, що він робив зі мною, як він мене трахав!
                  Вранці прокидаюсь – вся в поту, як в милі, вся в лахмітті, як Магдалина, розідрані труси від Версачі, вартість - $65, розірвана сорочка від Діора, вартість - $235. Але ж яким був бузиновий орґазм!!!
                  А ви кажете – імпотент!? Сексуальний маніяк! Боже, що він зі мною робив, як він мене трахав, як він мене трахав!
                  Втім, порваних трусів і сорочки я йому не прощу, а примушу повернути мені натурою або ж $300.
                  Не оддасть - піду до Суркіса, все розкажу… Хай хазяїн відшкодовує... Долярами або ж натурою...
                  J J J
                  Re: > Боже, що він робив зі мною, як він мене трахав!
                  Автор: Політологоанатом
                  Дата: 10.02.2004– 11:54
                  - Чи ти чула чи не чула,
                  Як приходив кум Вакула?
                  - Ні, не чула.
                  Та прокинулась вночі -
                  Дві мазепинки в руці.
                  Мац за сраку – мокра срака,
                  Мац за сцяку – мокра сцяка,
                  Мабуть, виїбав, собака.
                  J J J
                  Re: > >Чи ти чула, чи не чула?
                  Автор: Forever
                  Дата: 30.01.2004 – 14:28
                  Круто...
                  L L J
                  Re: >Чи ти чула, чи не чула?
                  Автор: Кобилянська
                  Дата: 10.02.2004 – 11:59
                  Заздриш, некрофіле Патологоанатом?
                  J J J
                  Re: >Чи ти чула, чи не чула?
                  Автор:Иосиф Бродский, лауреат Нобелевской премии
                  Дата: 10.02.2004 – 12:59
                  Из поэмы «Представление»
                  Хата есть, да лень тащиться,
                  Я не блядь, а крановщица.
                  J J J
                  Re: > Чи ти чула, чи не чула?
                  Автор: Модератор
                  Дата: 10.02.2004 – 13:04
                  Панове Політологоанатоме та Йосипе, уважно читайте правила Вільного форуму: нагадую, що на форумі забороняється вживати непритаманні державній мові лайливі слова, більш підходящі для східного сусіди. Сором! Наступного разу Ваші повідомлення буду витирати, а на перший раз – попередження!
                  L L L
                  Re: > Панове Політологоанатоме та Йосипе…
                  Автор: Дмитро Видрін, сексополітолог
                  Дата: 10.02.2004 – 14:11
                  Модераторе, перехрестись! Кого ти лякаєш? Мій друг Йосип Бродський вже кілька років, як помер, і тепер працює в Інтернеті з того світу. Колись, ще він був живий, я йому дав для перекладу «Польові дослідження» моєї приятельки Оксани Забужко, він з радістю зголосився, каже: «Я перед нею зобов’язаний, оскільки вона перекладала українською мої вірші, чим сприяла отриманню мною Нобелівської премії”. Але перекласти повністю не встиг, передчасно помер прямо за робочим столом, на 87 сторінці книжки.
                  А Політологоанатом (я знаю, хто ховається за цим ніком) - так той завжди має справу виключно із трупами (політичними, але це не має значення). Йому щось втокмачувати – собі ж на шкоду. Він зразу ж візьметься за ланцет чи пінцет. Причому відомо, що він заради економії спирту свій інструмент після вівісекцій, автопсій чи обдукцій не миє. А руки миє без мила.
                  До речі, Володимир Даль, як він про себе говорив «Козак Луганський», визнає наведені лавреатом Нобелівської премії слова нормативними, наприклад: «Блядь, блядка – “Злоключения от страсти, коя всему начало и корень; страсть же сия есть любовь, но преступна любовь и блядива». Блядня = распутство. Блядовать – предаваться разврату. Блядовство = блядство, прелюбодеяние, блуд, невоздержанность (на прелестное блядство приглашали народ (т.е. на вздорные, нескромные забавы). Блядский дом = публичный дом. Честное блядство – ухаживание, флирт, то есть глазолюбность, хотя многия с неучтивой ненависти называют оную честным блядством. Блядун – распутник. Следующим браком порок любодеяния (блядства) истребить».
                  J J J
                  Re: > Чи ти чула, чи не чула?
                  Автор: Велес
                  Дата: 10.02.2004 – 15:54
                  Як свідчать історичні джерела, до ХІХ сторіччя в українця, що вживав запозичені із Сходу матюки, на язиці вискакувала виразка. А зараз хоч би що! Чи ми так зросійщились, чи історично імунітет набули?
                  L L L
                  Re: > Чи ти чула, чи не чула?
                  Автор: Волаючий
                  Дата: 10.02.2004 – 16:51
                  Бачите, і від русифікації може бути користь, а то ходив би зараз наш Президент Леонід Данилович з виразками на язиці.
                  L L L
                  Re: > Панове Політологоанатоме та Йосипе…
                  Автор: Ирина Чёрная, «Сегодня»
                  Дата: 10.02.2004 – 16:59
                  БРАНЬ ПРИДУМАЛИ СЛАВЯНЕ
                  О происхождении нецензурщины до сих пор не утихают споры. Одни учёные утверждают, что во всём виноваты развратные иноземцы, которые-де обучили наш неискушённый люд своим отборным ругательствам. Есть версия о татаро-монгольском происхождении матерщины. Её приверженцы утверждают, что русичи переняли иностранные словеса, как говорится, «від лютої ненависті” к захватчикам. Так, матерное словечко, означающее половой акт, в переводе на татаро-монгольский якобы означает «жениться». То есть, когда татарин хватал самую красивую девушку и увозил со словами jebus`, родственники, не имеющие возможности спасти её, вкладывали в это слово всё пренебрежение к такой насильственной любви. Но всё же большинство исследователей полагают, что мат – продукт национальный, порождение нашей же с вами славянской культуры. В этом, к примеру, уверена профессор Брянского государственного университета Светлана Гехтляр. Так, бранное название женщины лёгкого поведения, по её мнению, произошло от весьма приличного слова «блуд», которое издревле означало потерю дороги. Со временем оно приобрело ещё один смысл, с той только разницей, что «у» в корне слова сменила «я».
                  Более подробно на эту тему можете, например, прочитать в моей статье «Ё-КА-ЛЭ-МЭ-НЭ!», в газете «Сегодня» от 25 октября 2002 года (http://today.viaduk.net/Segodnya.nsf/PrintPreview/6855047BE586E65C2256C5C0033F…).
                  J J J
                  Re: >Боже, що він робив зі мною, як він мене трахав!
                  Автор: Волаючий
                  Дата: 10.02.2004 – 21:01
                  Кому Конституція ґарантує право – усім чи кожному?
                  Прочитавши пости Міледі, Кобилянської і Чорної та ознайомивши з ними свою жінку, я вперше пізнав оргазм на власній шкірі.
                  L L L
                  Re: > Як свідчать історичні джерела
                  Автор: Антипурист
                  Дата: 10.02.2004 – 22:07
                  Братній Росії – другу державну мову!
                  Вимагаю негайно оголосити в Росії другу державну мову – матірну. Справді, росіяни давно не лаються матом. Вони на ньому говорять. У Росії, за даними статистики, 80%-90% населення регулярно вживають ненормативну лексику.
                  Необхідно терміново покінчити з дискримінацією більшої половини населення країни за мовним принципом. Давно пора оголосити матірну самостійною мовою.
                  Для цього:
                  1. Увести цю мову як другу обов'язкову мову з першого класу середньої школи.
                  2. Увести навчання у вищих навчальних закладах вивчення другої державної мови Російської Федерації.
                  3. Регулярно перекладати виступи політиків на зрозумілу більшості мову.
                  4. Перекласти твори Достоєвського, Толстого, Чехова, Тургенєва й інших письменників на матірний.
                  5. У випадку відмовлення Державної Думи прийняти наші пропозиції – написати кляузу в Раду Європи у зв’язку з невиконанням вимог Європейської хартії.
                  6. Оголосити матірний справжньою мовою міжнаціонального спілкування на усіх теренах СНД.
                  Навіщо змушувати бідного Черномирдіна говорити російською мовою, це ж садизм чистої води. Мучиться людина, тужиться, а як було б добре на рідній, га?.. А вимагати надання російській мові офіційного статусу в Україні, коли сам на ній говорити не можеш, думаєте легко?
                  Не дамо меншості населення Росії гнітити більшість за мовним принципом!
                  L L L
                  Re: >Навіщо змушувати бідного Леоніда Даниловича говорити українською мовою?
                  Автор: Велес
                  Дата: 11.01.2004 – 01:01
                  Президент України Л.Д.Кучма у своїй книзі “Украина - не Россия” пише, що він нібито навчився говорити українською мовою (скажем так – балакати), а пише російською, бо українською не вміє, тобто не володіє. Знаємо, як він говорить українською, “мучиться людина, тужиться, а як було б добре...”.
                  Та річ не в тім.
                  Стаття 103 Основного закону України визначає наступні вимоги до найвищої державної посади в Україні: “Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти років та володіє державною мовою”. У статті 102 Конституції України говориться: “Президент України є ґарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина”.
                  Отже, Президент Л.Д.Кучма, який за Конституцією виконує обов’язки її ґаранта, був обраний з порушенням вимог Конституції, оскільки він не володів державною мовою, і впродовж десяти років порушував Конституцію своєї держави, оскільки він так і не оволодів державною мовою, у чому він чистосердечно зізнався у своїй книзі “Украина – не Россия”.
                  Що ж тепер нам робити?
                  L L L
                  Re: >”Платон мені...”
                  Автор: Дмитро Видрін, політолог
                  Дата: 11.02.2004 – 21:01
                  Деякі читачі закидають, що я нібито неправильно переклав вислів Сократа “Платон мені і друг, і брат, але Ксантіпа хоче драхм”, - мовляв, правильно треба: “Платон мені і друг, і брат, але Ксантіпа хоче трах”.
                  Я ретельно перевірив першоджерела і знову переконався, що я, як завше, правий.
                  Прочитавши такі несправедливі звинувачення на мою адресу, мене підтримав відомий (звичайно, менш ніж я) перекладач з давньогрецької письменник Андрій Содомора і видав мені по Інтернету необхідну довідку з мокрою печаткою.
                  Але при цьому Содомора зауважив, що з точки зору наукової бездоганності проблема потребує можливого обговорення із залученням фахівців Інституту трахознавства.
                  Я зовсім не проти широкої дискусії на тему траха, але вважаю, що до процесу треба долучити ще й міледі Атос, пані Кобилянську, а також Nimfetku з “Washington Post”, якщо вона вже отримала відповідь на своє запитання і готова до співпраці.
                  J J J
                  Re: > Інтернет і дзеркало
                  Автор: Алла Котляр, “Дзеркало тижня”
                  Дата: 12.02.2004 – 14:28
                  Якщо ви пишете...
                  Слово “інтернет” пишеться з маленької літери, а “Дзеркало” – з великої.
                  Якщо ж ви інтернет пишете з великої, а Дзеркало – з малої, то ви або ж Б.М.Єльцин, або ж один із його референтів, або ж кагебіст!
                  J J J
                  Re: >Якщо ж ви інтернет пишете з великої, а Дзеркало – з малої...
                  Автор: Антон Кушнір, “Дзеркало тижня”
                  Дата: 12.02.2004 – 14:29
                  Just poetry?
                  Підтримую колегу.
                  Дядькові його графоманські вправи про чекіста Бузину раджу надсилати на сайт www.musaget.com.ua.
                  Нічого бузиновим запахом та кагебістським смородом псувати атмосферу поважного культурологічного сайту www.tyrlo.com.ua!
                  L L J
                  Re: >Найрезонансніші літературні хіти
                  Автор: Леон секс-кілер
                  Дата: 16.02.2004 – 22.02
                  Відгукнись!
                  Коли два роки тому по фальшивому, але надійному паспорту, через Туреччину, Дарданелли, Босфор і Ліберію я покидав Україну, маючи намір на все життя леґалізуватися в одній із скандинавських країн, де дозволені шлюби між геями, після проходження митного і прикордонного контролю та перед тим, як на теплоході зайняти каюту класу “люкс”, я плюнув на ту землю, яку залишав навічно.
                  І мені стало легко. Перший рік я нічого, нікого і ні про що не згадував, я насолоджувався життям. Придбав шикарні апартаменти в центрі міста, віллу на березі моря, три престижні авта, дуже швидко визначив місця тусовок геїв, міняв коханок та коханців. І їх у мене було багато, якщо рахувати по кількості зужитих презервативів.
                  Але таке життя мені невдовзі набридло. Можливо тому, що вік був уже не той, захотілося сімейного затишку. Власне кажучи, саме цей варіант я і мав на увазі, коли вибирав країну постійного мешкання.
                  Вибір наречених у мене був достатній, я не поспішав, хотілося надійності, естетичної і фізіологічної сумісності та, врешті-решт, і кохання.
                  І воно прийшло - у вигляді пухленького саксофоніста, щоправда, лисенького, як фалос. Але це мене ще більше збуджувало.
                  Медовий місяць був дійсно медовим, ми подорожували світом, насолоджувалися коханням, антураж для нас не мав значення – чи в шикарному номері “Хілтона”, чи в туалеті літака на висоті 10 тисяч км.
                  Але потім наступили будні. Через деякий час я зрозумів, що мій саксофоніст є шльондрою, спочатку зрідка, а потім постійно він (вона) почав (почала) мене зраджувати.
                  І от і зараз, коли я самотній у 10-кімнатній квартирі, сиджу за клавішами комп’ютера, нюхаючи кокаїн і ностальгійно (!?) слідкуючи в Інтернеті за доменом UA, моя шльондра знову зникла на декілька днів. Напевно, в латинському кварталі трахається з якимось “бесамемучо”.
                  Коли я плюнув в Одесі на підлогу в порту, полишаючи країну, навічно (!), я ніколи не міг подумати, що захворію на тугу за батьківщиною (!?). Що мені залишається тепер, коли я переконався у невірності своєї шльондри, окрім Інтернету, та ще смутку, чи то за шльондрою, чи за батьківщиною, яку я покинув навічно?
                  Я вже кілька місяців, відтоді, як відчув, що мій саксофоніст мене зраджує, зацікавився Інтернетом, бо робити більше нічого було.
                  Поступово я став вправним юзером і оволодів усіма способами інтернетівського спілкування, оскільки я ще зі школи був здібним. Спочатку дивився різні порнографічні сайти, працював в пасивному режимі, а з часом і в он-лайн налагодив віртуальні контакти та обмін меседжами з такими ж, як і я, самотніми чатменами.
                  Реально сексуальні знайомства та інші homosexual-kommjuniti мене не цікавили - занадто я був уражений зрадою своєї дружини. Потім уже вийшов на домен UA, потроху навіть почав розбиратися у політичних подіях.
                  Наразі до політики я був байдужий. А тепер навіть знаю вже, хто такий Ющенко. У школі з української мови і літератури я мав одні п’ятірки, пам’ятаю, ми вивчали гарні вірші відомого українського поета Олекси Ющенка - чи не родич він Вікторові Андрійовичу?
                  Згодом через гіперлінки і лінки втрапив на класний сайт “Тирло”. А вже потім - на цей subject.
                  І остовпів!
                  Тут мені треба зробити відступ, щоб пояснити, як я став чистим геєм і чому саме зараз я набув вигляд соляного фалоса.
                  До виїзду з Одеси через Босфор і Дарданелли на батьківщині я мав професію секс-кілера.
                  Що це за фах, поясню, якщо хтось не знає.
                  Є кілери, які на замовлення клієнта ліквідують певний об’єкт. У мої ж обов’язки входило лише трахнуть вказаний клієнтом об’єкт, з відповідною фіксацією цього акту фото чи телекамерою. Тобто в такий спосіб замовник вирішував свої ділові інтереси з партнерами, контрпартнерами чи конкурентами. Через посередника мені вказувався об’єкт, моя команда знаходила його, захоплювала, відвозила на конспіративну квартиру, де я трахав жертву – чоловіка чи жінку, 20-літню чи бальзаківського віку, нардепа чи бізнесмена, - для мене значення не мало. У ваґіну, в анус чи в рот - на вимогу клієнта. Тобто, виконуючи свої функції, я повинен був бути бісексуалом, а також володіти усіма прийомами сексу – ваґінального, орального чи анального.
                  Такі були умови моєї роботи. І мене це не обходило, аби гроші платили, а гроші, враховуючи специфіку, я отримував круті (тому я зараз матеріально забезпечений до кінця життя).
                  І от одного разу на мене виходить оригінальний хлоп, схожий на сільського парубка, з довгими чорними вусами і зачіскою під макітерку, з досить таки цікавим сценарієм роботи. Він пояснив, що треба опустить одного журналіста, який щось не так написав про Тараса Шевченка. При цьому він зажадав, щоб акт був зафіксований на відео, і не тільки сам акт, але й антураж – на стіні повинна висіти картина у вигляді збільшеної метр на півтора 100-гривневої купюри, а на ній, замість Тараса Шевченка, помістити його ж портрет у тому ж, що і у Шевченка одязі, тобто у кожусі і папасі.
                  «No problem, - кажу, - мені по барабану, хто і що пише про Шевченка чи Пушкіна, - аби за роботу the Cabbage відстьобували».
                  Хлоп заплатив, дав свою фотографію із газети, де він був знятий у камуфляжі, з автоматом Калашникова, а біля його ніг лежав труп з табличкою “UNSO: gotov jest!”. Можна було і без трупа, але тим самим хлоп дав мені зрозуміти, що він мені довіряє, і я йому мушу довірять.
                  Зробили мої помічники колаж, почепили на стіну в студії. Того ж вечора привезли об’єкт, поставили у потрібну позу, зняли штани, ввімкнули апаратуру, і я, зодягши маску і теж спустивши штани, почав працювати. Та десь через хвилину відчув, що діється щось не те. По-перше, анус в об’єкта був уже відпрацьований і неодноразово, тобто цноту він втратив давно і без мене; по-друге, об’єкт уже після перших фрикцій почав задоволено повискувати і постогнувати. До мене дійшло, що я втрапив на випадок, коли компрометація об’єкта вказаним способом не могла відіграти потрібної для замовника ролі, оскільки об’єкт сам не мав нічого проти такої “компрометації”.
                  Але роботу потрібно було продовжувати. Поступово і я включився в процес. Зазвичай, особливого орґазму під час роботи я не відчував, але тут десь на другій хвилині на мене вперше у житті щось найшло. Скінчили ми одночасно; вже стогнав не тільки об’єкт, але і я почав волати, відчуваючи, що потрапив у рай.
                  Після того щось у моїй душі і фізіології зсунулось. Я перестав приймати замовлення, на жінок мене вже більше не тягло. Через деякий час заліг на дно, від депресії лікувався кокаїном. Але нічого не допомагало.
                  Згодом прийняв рішення - зав’язати з роботою назавжди. Грошей у мене було достатньо, аби через Босфор і Дарданелли виїхати за кордон і жити там мільйонером. Вирішив вибрати не Багами чи Беверлі Хілз, а скандинавську країну, де офіційно дозволені одностатеві шлюби.
                  Так я одружився з саксофоністом і почав сімейне життя. Але моя дружина виявилась шльондрою. Можливо, і я в тому винен, оскільки, з часом, вже після медового місяця, спочатку підсвідомо, а потім свідомо, на місці саксофоніста почав уявляти останнього мого об’єкта (а він теж був лисий).
                  Можливо моя половина теж відчула цей сексуальний і душевний дискомфорт, який з часом з’явився у наших статевих стосунках, і, може, тільки з цієї причини вдарилась у блуд. Тому я і не скандалив, а вирішив дати їй свободу.
                  А сам сів на комп’ютер, Інтернет і кокаїн. І от, через скільки часу і пошуків, завдяки цьому сайту і цьому сабжекту я знайшов того, кого шукав, знімок якого мені дав тоді, перед моєю останньою роботою, той хлоп, який косив під модерного гайдамаку.
                  Можливо, він (не хлоп, а об’єкт), і я не боюсь сказати ці слова – моє останнє кохання, прочитає цей пост. Я прошу його за лінком після мого нік-нейму знайти мій E-mail і по моєму милу надіслати мені message: коли, в якій країні і у якому місці ми б могли зустрітися, поки моя дружина займається блудом.
                  Усі витрати з надбавками та іншими бонусами я беру на себе.
                  Відгукнись, до зустрічі! HB – Hurry back!
                  Твій люблячий Леон, колишній секс-кілер.
                  L L L
                  Re: > Відгукнись, до зустрічі!
                  Автор: Object
                  Дата: 16.02.2004 – 22.02
                  [ILY + ILY + ILY] x 3 = HB!!!
                  J J J
                  Re: >Якщо ж ви інтернет пишете з великої, а Дзеркало – з малої...
                  Автор: Тарас Марусик, Радіо “Свобода”
                  Дата: 17.02.2004 – 14:28
                  І етер теж...
                  “Свобода” б ніколи не надала етеру кагебістам і гомосексуалістам.
                  Навіть на коротких хвилях.
                  L L J
                  Re:> “Свобода” б ніколи не надала етеру кагебістам
                  Автор: Кактус Волинський
                  Дата: 17.01.2004 – 17:28
                  Геть каґебістів з неньки-України!
                  Мені стає моторошно, коли я звідси, з европейського Брюсселю, дивлюсь на рідну Україну, з якою кагебісти розлучили мене п’ятнадцять років тому. Вчився я в педінституті, на факультеті чужих мов, третій курс закінчував. В душі я теж був, як і чекіст Бузина, націоналістом. Але Бузина любить тільки українське сало і танцює гопака. Я ж діяв по-справжньому: виготовив на друкарській машинці десять летючок із закликом “Хай живе вільна Україна!” і показував їх студентам у гуртожитку. Якийсь сексот накапав про се каґебісту Вакарчуку. Той викликав мене до 1-го відділу і почав допитувати, щоб я зізнався. Але я плюнув йому в обличчя. Вакарчук почав мене катувати, бити по ребрах, заганяти голки під нігті. Але я не здавався. Вакарчук бив мене допоти, допоки я не зомлів. Він змушений був повитягати у мене голки із під нігтів, коли я непритомний лежав долілиць, вилити на мене цебро води, і, коли я прийшов до тями, відпустив мене.
                  Після закінчення у 1989 році навчання я зрозумів, що на мене з боку Вакарчука чекає ще більша небезпека. Тому я змушений був разом із своєю сім’єю еміґрувати через Москву у Брюссель.
                  І от я п’ятнадцять років живу на чужині, мучусь, караюсь, але не каюсь, і плачу, тому що боюсь повертатись в рідну Україну, адже там на мене чекає Вакарчук, якого так і не було покарано, за те, що він бив мене, ламав ребра і заганяв голки під нігті. Україна не може бути вільною, поки Вакарчука не буде покарано, під яку б личину він наразі не перевтілився, поки Україну не покине останній каґебіст чи поки його не закопають у землю.
                  L L J
                  Re: > Геть каґебістів з неньки-України!
                  Автор: Папуас, фан із Зеландії
                  Дата: 18.02.2004 – 14:28
                  Кактусе з Волині, ти що текіли у своєму Брюсселі обпився? Учора в Сіднеї я був на концерті гурту “Океан Ельзи”, опісля зустрівся із Славком Вакарчуком, розповідаю, що якийсь недоголений кактус на весь світ по Інтернету стверджує, що Славко Вакарчук – каґебіст, садист і кат. Славко так розлютився, що негайно уклав контракт на гастролі в Бельгії, попри те, що у нього на три роки увесь час сплановано, каже: “Знайду того кактуса в Брюсселі, обстрижу, як падлу, і голки позаганяю в його дупу!”.
                  Кактусе, тікай у Мехіко!!!
                  J J J
                  Re: > Геть каґебістів з неньки-України!
                  Автор: Олена Громницька, прес-секретар Президента України
                  Дата: 20.02.2004 – 14:28
                  Президент України Леонід Кучма під час перебування з офіційним візитом в ФРН провів спільну прес-конференцію з Федеральним канцлером Німеччини Герхардом Шредером. Глава Української держави, відповідаючи на запитання щодо заяви, яку зробив в радіоефірі російської служби “Німецької хвилі” офіцер безпеки Посольства України в Німеччині Валерій Кравченко, зазначив, що за радянських часів сотні працівників КҐБ залишали кордони Радянського Союзу. І те, що Кравченко зробив якусь заяву, що він хоче тут залишитися, - це його право. Але я думаю, що ви добре знаєте, що сьогодні в Україні відбувається процес деКҐБізації країни. Ми хочемо відкинути всі рудименти минулого Радянського Союзу, коли всюди було око КҐБ.
                  Напередодні поїздки в Німеччину Президент України зустрівся з головою Служби безпеки України Ігорем Смешком. Під час зустрічі Глава держави підписав Указ “Про додаткові заходи щодо дальшої демократизації суспільства та посилення цивільного контролю за діяльністю правоохоронних та розвідувальних органів України”. Цей документ виданий з метою поліпшення демократичного цивільного контролю за діяльністю правоохоронних та розвідувальних органів, виконання міжнародних зобов’язань України щодо інтеґрації до Європейського Союзу, реалізації державної політики в цих сферах та подальшої демократизації суспільства, а також ліквідації негативної спадщини часів радянського КҐБ. Згідно з Указом, в Україні припиняється практика відрядження співробітників спецслужб до вищих органів державної влади для здійснення оперативно-розшукової діяльності під час перебування на офіційних посадах в цих установах.
                  J J J
                  Re: > В Україні відбувається процес деКҐБізації країни
                  Автор: Мельниченко, Микола
                  Дата: 20.02.2004 – 18:24
                  Коли почнеться процес деФСБізації, деСВРізації і деГРУізації України? До 10 липня 1994 року спецслужби Росії діяли проти України, як проти головного противника, застосовуючи весь комплекс сил і засобів, у тому числі і тих, що залишився від КГБ і ГРУ. Після 10 липня 1994 року їм було надано режим найбільшого сприяння, застосовувати специфічні методи боротьби потреби вже не було. Вони зайняли стратегічні позиції і в українській політиці, і в українському бізнесі. На Банківській і Грушевського, куди не плюнеш, влучиш або ж в орла із ФСБ, або деркача із КГБ.
                  J L J
                  Re: На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
                  Автор: Світлана Кириченко
                  Дата: 20.02.2004 – 22.36
                  Люди не зі страху
                  У СІЗО КГБ доступним мені був малесенький тамбур не більше 2 м з невеликим столиком і стільцем, далі двері зачинено, можна дзвінком викликати чергового – але пощо? У Прокуратуру заходиш вільно, цього дня я навіть до якогось кабінету втрапила, щось мені говорили – у пам’яті не лишилося, бо не почула нічого посутнього. А в кагебістський тамбур перед обідньою перервою цього другого дня вийшов офіцер і – “Кто здесь Кириченко?” (крім мене, хтось іще там був). Назвався Новиковим – Новиков, це прізвище я вже чула від Юрка. Я відразу про побачення, - чому не даєте? Він: “Потому что Бадзьо в СИЗО, здесь свиданий не дают”. Я ж знаю з київського досвіду, що дають: це ж не особисте, загальне. (Іванові Світличному давали, Чорноволові... Василеві – ні). “Я Вам сказал, - водянисті холодні очі; і, хай вибачить, один цей раз його бачила, не знаю його імені, але такий викінчений кіношний тип есесівця – підтягнутий, худий, бліде безстрасне обличчя, якийсь безтілесний. Намагаючись іще щось сказати і чую: “Ваш муж, Юрий Бадзьо, уже никогда ничего хорошого для нашей родины не сделает”, - відчеканив, наче заяву ТАРС голосом Левітана виголосив.
                  До 25 квітня я вже не мала ані про що, ані кому з владців писати, не треба було кудись їхати.
                  На Юрків день – “полудень віку”! 50 років! – і телеграми вітальної немає куди дати, його табірний термін закінчився, 23 квітня мали вже обов’язково взяти на етап. (А в голові те саме: “якщо...”. “Етап, етап, - глушу голос “чорного чоловіка”, - Юрко на етапі!”).
                  З нами іменинного вечора Оля Стокотельна. Може, були і Люда Литовченко, і Михайлина – не пам’ятала, бо...
                  Ми її проводжали до швидкісного трамвая. Була година ночі – вже 26-го квітня. Накрапав дощ. Оля вийняла з сумочки парасолю – ні, ні, нас не треба прикривати, дощик теплий, тихий. Так дійшли до рогу Саксаганського – чи ще йтиме трамвай? Дочекалися, посадили Олю, пішки – додому, прибирали, мили посуд...
                  ...У Чорнобилі вже палав четвертий блок.
                  * * *
                  Re: > На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
                  Автор: Крашенніков
                  Дата: 21.02.2004 -18 :39
                  Чекісти знову в центрі уваги кіно
                  Телекомпанією «Ера» (президент Андрій Деркач) наразі ведуться підготовчі роботи до зйомок телесеріалу під умовною назвою «Варан” на зв’язок не вийде». У ньому буде йти мова про роботу органів державної безпеки щодо захисту секретів від підступних дій іноземних розвідок після аварії на Чорнобильській АЕС.
                  Події у фільмі реальні, в основу сценарія взята конкретна справа „Варан”, яку здійснював 1 відділ 2 Управління КДБ УРСР у період 1986-1987 рр. Безпосередню участь у контррозвідувальній операції брав начальник відділу підполковник Олександр Матвійович Скибинецький (зараз він має звання генерал-лейтенанта, працює на посаді радника голови Служби безпеки України).
                  Фільм обіцяє бути захоплюючим, у ньому будуть задіяні і популярні професійні актори, і аматори. В картині буде зніматись і Олександр Матвійович. Йому це робити буде нескладно, він буде грати самого себе - начальника відділу української контррозвідки підполковника Скибу. Крім того, Олександр Матвійович залучений як консультант. Кастинґом займається група під керівництвом продюсера фільму Юрія Нестеренка.
                  Щоб читачі мали уявлення про майбутній серіал, пропонуємо ознайомитися з узагальненою довідкою по справі, на основі якої було розроблено сценарій. Всі документи розсекречені і знаходяться у розпорядженні групи.
                  Слідкуйте за рекламою!
                  Дело на “Варана”
                  Впервые в поле зрения органов Комитета государственной безопасности «Варан» попал в 1980 году как связь «Онегина», гражданина США, регулярно посещающего СССР в качестве туриста-индивидуала. В 1981 году в числе связей «Варана» был выявлен шведский гражданин «Стасов», 2-й секретарь посольства Швеции в СССР, разрабатывавшийся Вторым Главным Управлением КГБ СССР (ВГУ) по подозрению в причастности к иностранным спецслужбам.
                  В процессе разработки в 1985 году «Онегина» добыты данные о том, что его связь – сотрудник ЦРУ Луис Гольдберг (в прошлом участник спецопераций во Вьетнаме, в настоящее время работает в сионистской организации «Бнай-Брит», причастен к разведопросам лиц еврейской национальности, эмигрировавших из СССР) использует в подрывной деятельности против СССР родственников «Варана» - Росиных, выехавших в США по каналу эмиграции в 1979 году.
                  Для проверки выдвинутых версий, а также выявления форм и методов деятельности спецслужб США с использованием сотрудников диппредставительств западноевропейских стран в Москве, возможных каналов связи противника с негативно настроенными лицами еврейской национальности в СССР через их родственников, эмигрировавших за границу, и т.п., было признано целесообразным взять «Варана» в проверку по делу оперативной проверки (ДОП) с окраской «Измена Родине в форме шпионажа». При этом принималось во внимание то обстоятельство, что с 26 апреля по 18 мая 1986 года, то есть в первые дни ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС, объект дважды выезжал для встречи со «Стасовым» в Москву и мог передать ему сведения, интересующие противника по данному событию.
                  С целью выявления признаков сбора и передачи «Вараном» интересующей спецслужбы противника по событиям на ЧАЭС информации, осуществлялась постоянная проработка его связей из числа советских граждан, выяснялась степень их осведомленности в таких сведениях, характер отношений с ними объекта. Были определены и взяты в изучение: Колчинская Ася Зеликовна, 1919 года рожения, профессор физиологии, секретоноситель (ее племянник Лев Копелев – известный на Западе антисоветчик); Розенфельд А.Б., 1950 года рождения, старший инженер ИЛИ АН УССР, бывший соученик жены «Варана»; Повжитков, врач-хирург Октябрьской больницы, на базе которой разворачивался Центр по приему и оказанию помощи, пострадавшим из Припяти; Каплан, врач-уролог, постоянный участник совещаний Минздрава УССР.
                  Для выявления (оперативного документирования) признаков сбора и обработки объектом материалов с целью возможной передачи противнику и другой враждебной деятельности осуществлялись оперативно-технические мероприятия «Т», «С», в оперативно выгодных условиях использовалась агентура в сочетании с ОТС, проводился негласный досмотр по месту жительства. Так, в результате слухового контроля был зафиксирован факт проявления «Вараном» интереса к материалам закрытого совещания, проводимого в рамках Минздрава СССР о последствиях аварии на ЧАЭС, их влияния на здоровье населения Украины и Белоруссии. Указанные сведения он накануне выезда в Москву собрал и записал с помощью своей связи Каплана.
                  Через агентуру ВГУ было установлено, что «Стасов» поддерживал связь с «Вараном» через московского диссидента Кричевского по внутрисоюзному телефонному каналу, используя условности и обстоятельства, затрудняющие применение ОТС.
                  Получены данные о контактах «Варана» с подданным Швеции Стаффонсоном, заместителем генерального директора представительства фирмы «Дата-СААБ» в Москве, подозреваемом в причастности к спецслужбам противника и западному подрывному центру “Международная амнистия”. Перед выездом в Москву на встречу со Стаффонсоном «Варан» проявил повышенный интерес к радиационной обстановке в Киеве, а также к «Памятке» Минздрава УССР, просил ее у сотрудника Гидрометеоцентра УССР Фельдмана для ксерокопирования.
                  После возвращения из Москвы «Варан» продолжал собирать сведения об аварии на ЧАЭС. Узнав, что Повжитков располагает информацией о пребывании американского врача доктора Гейла в Киеве, пригласил его на встречу со Стаффонсоном, пребывавшим в Киеве. От Каплана «Варан» получил сведения о росте числа онкозаболеваний среди населения, попавших под облучение (по заключению работника 6-го Управления Гуцала А.Ф., секретные), и вывез их в Москву с целью передачи Стаффонсону, однако разминулся с ним и передал их находившейся в Москве по индивидуальному туру эмигрантке из СССР Наталье Сегал (она же Кузнецова, Рооземонд, Воробьева).
                  Повжитков по просьбе «Варана» познакомил его с бывшим заместителем главврача амосовской клиники Храпуновым В.Н., перепроверив тем самым слухи об аресте академика Амосова, якобы несогласного с официальной точкой зрения о последствиях аварии на ЧАЭС.
                  В процессе наблюдения за «Вараном» 16 мая 1986 года было зафиксировано посещение им Бессарабского рынка и покупки зелени, чего раньше за ним не замечалось. В последующем выяснилось, что пробы растительности и грунта возможно им были переданы «Стасову» для радиологического анализа.
                  В числе связей «Варана» был выявлен объект архивного ДОП «Переводчик» (6 Управление, работник Семёнов Ю.А.), уволенный из Института кибернетики АН УССР за то, что с помощью множительной техники изготовлял и распространял среди окружения идейно ущербную литературу.
                  Осуществляя сбор интересующей его информации, «Варан» использовал различные формы выведывания. Например, обсуждение смежной темы разговора – сотрудник «Варана» Баня в присутствии объекта завел разговор об охране правительственных зданий. Объект поддержал разговор, сообщив, что располагает сведениями об использовании фотоэлементов в системе сигнализации. На что собеседник, развивая тему, сообщил, что знает место дислокации пульта управления и контроля охраны здания ЦК КПУ по ул. Орджоникидзе, который якобы случайно обнаружил в «Доме с химерами».
                  Объект внимательно изучал методы работы контрразведки, в частности, по агентурным данным, он дважды посмотрел телефильм «Толстяк» на связь не выйдет» (об изменнике Суслове).
                  Согласно полученной санкции руководства КГБ УССР дело на «Варана» было реализовано путем профилактики. Профилактические беседы проводились 16, 25 апреля, 15, 16 мая 1987 года, во время которых «Варан» признал факты своих встреч с дипломатами Швеции, выдачи им информации социально-политического характера и о событиях на ЧАЭС, получении от иностранцев и распространении среди связей идейно ущербной литературы. «Варану» была разъяснена вредность последствий его поступков, с чем он согласился. “Варан” выдал имевшуюся у него идейно вредную литературу. После профилактики замкнулся, больше враждебных действий не допускал.
                  Начальник 1 отдела 2 управления КГБ УССР
                  подполковник А.Скибинецкий
                  L L L
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                  • 2004.05.09 | Жан Коцький

                    Re: Сергію Хрущу, повний текст "Дискурсу", ч. 7


                    Re: > > На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів
                    Автор: Сергій Шолох, радіо “Континент”
                    Дата: 22.02.2004 - 11:56
                    Ще один цікавий твір про чекістів
                    Нещодавно Бюро журналістських розслідувань “Репортер” Нестора Шуфрича, близьке до СБУ (о), видало мемуари колишнього співробітника 5-го відділу УКДБ УРСР по місту Києву і Київській області Жоржа Дигаса (а нині відомого бізнесмена) під назвою „Корейська кухня” (літературний запис Валерія Воротника, науковий консультант Олександр Шикалов), в якому автор розповідає про свою роботу по боротьбі із зарубіжними підривними центрами та їх спільниками в 70-80 роках минулого століття. В книзі, поряд з самим автором, діє ціла плеяда київських чекістів: Левуцький, Дорофійчук, Галь, Радченко, Соломко, Свірщевський, Пугачов, Береза, Коваль, Березовський та багато інших.
                    Захоплююче описуються гострі чекістські заходи, які здійснювалися Дигасом спільно із своїми колегами: тут і стрільба в кабінетах, і погоня за дисидентами з використанням не тільки чекістських методів і засобів, але й громадськості в особі членів оперативного загону при Київському міськкомі комсомолу, і викривальні бесіди з об’єктами справ (Володимир Малінкович, Олександр Фельдман, Гелій Снєгірьов, Фрідріх Анаденко тощо), у тому числі темної ночі в Биковнянському лісі, і про деяких відщепенців, які намагалися уникнути відповідальності шляхом суїціду (Михайло Мельник, Юрій Литвин тощо), про викритий автором на квартирі начальника Управління КДБ генерала Лодяного підпільний абортарій, який влаштували його дружина і зять, та ще багато чого іншого.
                    Електронну версію мемуарів в найближчий час обіцяє розмістити сайт «Антена».
                    L L L
                    Re: > На вістрі часу.Документально-історичні нариси про чекістів
                    Автор: Лариса Козик, „Укрінформ”
                    Дата: 22.02.2004 – 12.57
                    ЛЮДИНА НА ФОТО
                    (інтерв’ю з генерал-лейтенантом СБУ Анатолієм Бєляєвим)
                    Козик: Анатолію Михайловичу, пройшов значний час відтоді, як помінялась вивіска на будівлі КДБ. Чи змінилась діяльність всередині цього приміщення?
                    Бєляєв: Почну з того, що я б поділив сучасних людей на «конструкторів» и «технологів». Перші – це наші народні депутати, вчені, держслужбовці, хто сидячи в кабінетах і залах засідань, створює моделі розвитку нашого суспільства, часом занадто відірвані від реальної дійсності. Другі, не дивлячись ні на що, намагаються вижити в даній ситуації. Ось так і з нашою службою.
                    Козик: Так що, ви сидите, склавши руки, і чекаєте, коли парламент дозволить собі трохи поворушитися?
                    Бєляєв: Та ні, ми вчинюємо, як «технологи». Адже ми знаходимося на службі у держави і не можемо чекати, поки виберуть такий парламент, який буде займатися не з’ясуванням особистих стосунків та задоволенням власних політичних амбіцій і бізнесових інтересів, а законодавчою роботою. Ми виходимо із ситуації самостійно.
                    Козик: Пам’ятаєте, які були ваші перші самостійні кроки?
                    Бєляєв: Звичайно. Ми врахували недоліки, які були допущені в перші роки після створення Служби безпеки України, адже будувалась держава, і ми не могли бути до цього процесу байдужими. Можливо, це не пряма справа спецслужби, але з приходом нового керівництва за нашою ініціативою згодом були створені деякі органи державного управління, ряд наших співробітників були відряджені у керівні ланки цих та інших відомств, а також в комерційні структури для підтримки бізнесу.
                    Козик: І все ж у вас теж існує проблема кадрів. Хто ж вам потрібен?
                    Бєляєв: Якщо брати за погонами, то майори. В дійсності ж приходиться саме тут, у «Центрі» брати лейтенантів і навчати їх, водити за ручку років з три, щоб поставити «на крило».
                    Козик: А якщо у когось із початково відібраних вами не виходить щось з роботою?
                    Бєляєв: Пропонуємо людям виконувати те, що вони можуть. Наприклад, направляємо їх на роботу в наше підсобне господарство „Мархальовка”. Ми змушені і таку структуру утримувати в Службі, щоб співробітники могли могли нормально пообідати за доступну ціну. Це вже із життя „технологів”.
                    Козик: Анатолію Михайловичу, вашу біографію пов’язують з дніпропетровським „Південмашем”?
                    Бєляєв: Дійсно, робота на „Південмаші” була початком моєї трудової біографії. Після закінчення технікуму я відслужив в армії і прийшов найматися електрозварювальником в хімічний цех. Потім працював в заводському комсомолі. З Леонідом Даниловичем ми ніколи по роботі не зустрічалися, він мене не знав і ніяк не міг вплинути на мою тодішню кар’єру. Познайомився я з ним багато років потому, коли він став директором „Південмашу” і до нього у гості почали аж надто часто приїздити американці з проблем роззброєння. Коли він став прем’єр-міністром, я вже мав генеральське звання. Але сьогоднішнім положенням і званням я зобов’язаний Президенту. З ним у моєму житті пов’язаний інший випадок, просто чудо-диво якесь.
                    Козик: Якщо не секрет, розкажіть, будь ласка.
                    Бєляєв: У 1982 році я, старший лейтенант, здавав справи в Дніпропетровському обласному Управлінні КДБ і переходив до Києва. Коли всі справи були передані, мій наставник і великий друг, тепер я можу назвати його прізвище, це був Леонід Васильович Деркач, у своєму кабінеті вийняв із сейфу справу, взяв із неї маленьку фотографію і положив мені в кишеню. Взагалі-то, за інструкцією із справ нічого не дозволяється брати, кожний аркуш чи додаток повинен бути пронумерований і внесений до опису. Але якщо мій друг це зробив, то я не міг йому заперечити. Він сказав мені: «Хай це буде твоїм талісманом». І хоча я не знав людини на знімку, викинути фотку я якось не наважився після такого напучування, тим більше, що вона зберігалась у секретній справі. Так і лежить до цих пір у моєму портмоне фото... молодого нинішнього Президента України.
                    L L J
                    Re: > На вістрі часу. Документально-історичні нариси про чекістів.
                    Автор: Дядько
                    Дата: 23.02.2004 – 01:00
                    Глава ІХ. Київ, вул. Володимирська, 33. Тривога.
                    Олекса Григорович Бузина прокинувся від тріскучого телефонного дзвінка. Підняв слухавку - металічний голос, записаний на плівку, методично повідомляв: "Тревога! Объявляется тревога! Тревога! Объявляется тревога!"
                    Чортихнувшись, Олекса Григорович неквапом (а він усе робив неквапом) пішов у комірчину, навпомацки зодяг військову форму, шинель, начепив кашкета, перевірив, чи є у боковій кишені фляжка з горілкою, і вийшов з дому.
                    Світло не вмикав, щоб зайвий раз не тривожити домашніх.
                    На вулиці Пархоменка (тепер Дорогожицька) зупинив самотню машину, придивився - чорна "Волга" з крутими райкомівськими номерами. "Ну що ж, - вирішив Олекса Григорович, - покатаємся на "Волзі". Адже ж це тривога, а не член собачий".
                    І, нахилившись, кинув у віконечко водієві:
                    - Володимирська, 33.
                    У водія чомусь відвалилась щелепа, він затрусився і розтуленим ротом хапав повітря. Потім вискочив з машини, відчинив перед Олексою Григоровичем задні дверцята, обережно причинив, коли той умостив своє опасисте тіло в сірій шинелі на сидінні, стрибнув за кермо і ще хвилину продовжував розтуленим ротом хапати повітря. Оговтавшись з третьою спроби завів мотор, гикнув:
                    - Яволь! - і притьмом зірвався з місця. Через кілька мовчазних хвилин пробурмотів: "Ясно, у війну на Володимирській, 33 теж було гестапо". І запитав:
                    - Комуністів будете пух-пух, гер оберштурмбанфюрер? – Водій відірвав праву руку від керма і вказівним пальцем зробив рух, неначе він натискає на гашетку.
                    Трохи здивований такою постановкою питання (взагалі то Олексу Григоровича важко було чимось здивувати, такий у нього був характер), кивнув головою.
                    - Усіх, гер оберштурмбанфюрер? - перепитав водій.
                    - Nein (ні – нім.), - у відповідь на “гера” сказав тією ж німецькою Олекса Григорович. Він блискуче володів декількома чужими мовами. - Від секретаря райкому і вище.
                    - І мого шефа теж?
                    - А хто ваш шеф?
                    - Секретар райкому.
                    - Jа-a-a, abgemacht! (Так, буде зроблено! – нім.), - підтвердив трохи ошелешений Олекса Григорович (взагалі то його важко було ошелешити, такий у нього був характер).
                    - Wann? (Коли? –нім.) - намагався уточнити водій.
                    - Heute (сьогодні- нім.), in die Nacht (вночі – нім.).
                    - Gut! Zehr gut! (Добре! Дуже добре! – нім.) - зрадів водій і аж підскочив на сидінні. Проте кермо тримав міцно. - Я допоможу!
                    "Дивний водій, - подумав Олекса Григорович, - здається, не кацап і на власівця прибацаного не схожий".
                    Олекса Григорович не міг догадатись, що, залишаючись один удома, його син Олесь, якому він привіз із Москви майже справжній пістолет „Вальтер”, знімав у комірчині з його шинелі і кашкета радянські зірочки, чіпляв німецьку свастику і грався в есесівця і Зою Космодем’янську. Роль радянської партизанки зазвичай грала домашня кішка Бузинів на прізвисько Фурцева (Олекса Григорович ніяк не міг часом зрозуміти, чого їхня кішка, коли по телевізору показували Штірліца, забивалась під диван, нявчала звідти скаженим голосом і заспокоювалася лише тоді, коли чергова серія телесеріалу закінчувалась). Водій, побачивши у власному салоні Олексу Григоровича в есесівській шинелі, подумав, що Київ окупований німцями. Тому і реагував адекватно.
                    Під’їхали до КДБ на Володимирській, 33.
                    Олекса Григорович Бузина неквапом виліз із чорної "Волги" і пішов до входу в КДБ.
                    Водій із свого боку відчинив дверцята "Волги", просунув голову і гаркнув на всю вулицю, аж луна покотилась: "Хайль Гітлер!"
                    Олекса Григорович зупинився, стенув плечима, подумав: "Ну і телепень, а здається ж не кацап. А, може, недодобитй власовець?".
                    Проте нічого не сказав і відчинив важкі, пудів на п’ять, двері.
                    За тамбуром на вході справа опріч столу сидів цибатий сержант і тримав у руках журнал, за яким мав відзначати час прибуття кожного офіцера по тривозі. Краєм вуха він почув "Хайль Гітлер" і здивовано чекав продовження, висунувши голову із комірця гімнастерки сантиметрів на двадцять.
                    Перед ним стояв есесівець.
                    Сержант заплющив очі, подумав, що йому привиділось, розплющив: есесівець стояв.
                    З диким криком: "Караул! Нємци в зданії!", - сержант стрибнув під стіл.
                    Здивований Олекса Григорович (у цю ніч він уже звик дивуватись) заглянув під стіл.
                    Сержант продовжував репетувати і правою рукою намагався відстібнути кобуру.
                    Олекса Григорович був тямущою людиною, він здогадувався, для чого пришелепкуватий сержант намагався вийняти пістолет, і притьмом вискочив на вулицю. Напевне, сержант таки вийняв пістолет, тому що залунали постріли один за другим. Олекса Григорович впав голічерева на бруківку і заховався за бордюр.
                    Водій з протилежного боку вистрибнув з машини, вийняв з багажника каністру, наточив у пусту пляшку бензину і кинув на вхідні двері.
                    "Таки точно недобитий власовець", - подумав Олекса Григорович.
                    Двері загорілися, з вікон почали вистрибувати чекісти і тікати врізнобіч.
                    Вистрибнув і генерал Цвєтков та так невдало, що гепнувся лобом об землю і накарачках поповз до своїх підлеглих за ріг Малопідвальної.
                    Двері горіли.
                    Водій на машині втік.
                    Олекса Григорович залишився наодинці.
                    Він був на вигляд вайлакуватим, але душу мав героїчну і був патріотом. Недовго думаючи, зняв шинелю і почав гасити пожежу. Через кілька хвилин з вогнем було покінчено. Горіла тільки чадним полум’ям шинель.
                    Олекса Григорович кинув шинель у калюжу за бордюр, туди ж шпурнув і кашкета, підошвами затоптав тліюче полум’я, забризкав водою з калюжі і вже потому витер спітнілу лисину.
                    Почали потроху підповзати працівники, а з ними і Цвєтков з величезною ґулею на лобі.
                    "Що трапилось?" - допитувалися.
                    Ніхто нічого не знав, сержант тільки рота роззявляв і белькотів щось про якихось есесівців.
                    Майор Дємідочкін з єврейського відділу теж підтвердив, що бачив, як кілька есесівців вилазили із чорного "опель-капітана" ("такого, як у Мюллера чи Штірліца", - пояснював він) прямо навпроти входу в КДБ.
                    Оперативний черговий по Комітету капітан Старостін, який під час Другої світової війни служив у “заградотрядах” НКВД, згадав свою молодість, кинув у бій взвод прапорщиків з комендантського відділу, але вони ніяких диверсантів доокруж, крім працівників 5-го Управління, які подекуди ще ховались по кущах, не знайшли. Прапорщики розсипались по периметру і залягли в кущах, з яких виповзли працівники 5-го Управління.
                    Цвєтков наказав всім своїм офіцерам вишикуватися у вестибюлі, а сам пішов по оперативному зв’язку доповідати про есесівців і чорний "опель-капітан" Федорчукові.
                    Федорчук прибув буквально через 10 хвилин. Він тоді ще жив неподалік у 2-кімнатній квартирі по вул. Кірова (тепер Грушевського), і тільки після того, як був обраний членом Політбюро ЦК КПУ, перебрався в особняк Щербицького на вулиці Рози Люксембург (тепер Липська) і один зайняв увесь п’ятий горішній поверх. Дружина, Любов Сергіївна, за дванадцять років його перебування в Україні до нього так і не приєдналась. Раз на рік вона приїздила на відпочинок в Крим, де спільно з письменницею Валерією Врублевською писала кіносценарії і п’єси на актуальні теми.
                    У вестибюлі вишикувались офіцери, зібрані по тривозі. Вздовж шереги, накульгуючи, з великою ґулею на лобі, нервово походжав генерал Цвєтков. Усі були в шинелях, хто в кашкетах, хто в шапках, тільки Олекса Григорович Бузина стояв у польовій формі з відстобурченою внутрішньою кишенею (фляжку горілки він зберіг). І світив лисиною.
                    За спинами офіцерів на стіні висів портрет Дзержинського, а під ним напис: „У чєкіста должна бить холодная голова, горячєє сєрдце і чістиє рукі”.
                    Цвєтков подивився на свої руки, плюнув на обидві долоні і витер їх об гімнастерку.
                    Побачивши в отворі обгорілих дверей капітана Зінзівера, ад’ютанта Федорчука на прізвисько Занзібар, Цвєтков зрозумів, що Федорчук вже прибув і подав команду:
                    - Таваріщі афіцери!
                    Дійсно, за Зінзівером у цивільному з’явився Федорчук (на прізвисько Фердінанд), а за Федорчуком наввипинки, притримуючи течкою пузо, дріботів його заступник по кадрах генерал Рябоконь, колишній підлеглий Олекси Григоровича, коли той працював завідувачем відділу спорту, фізкультури та оборонно-масової роботи Криворізького міськкому комсомолу.
                    Цвєтков ще раз подав команду „Таваріщі офіцери!” вже безпосередньо голові і доповів:
                    - Таваріщ прядсядатєль! Дакладиваєт гєнєрал Цвятков! За врємя вашего атсутствия праісшествій нє случілось, за ісключєнієм...
                    - За ісключенієм - Жучка здохла. А здохла потому, что об’єлась горєлой коніни, - перервав Цвєткова Федорчук.
                    З його обличчя спливала така суворість, що у Цвєткова похололо в ширінці.
                    Цвєтков історії про собачку Жучку, яка здохла, тому що об’їлась горілої конини, не знав, і нерозуміючи дивився на Федорчука.
                    Федорчук з-під напівзаплющених очей (очі у нього завжди були напівзаплющені) глянув на Цвєткова. В ширінці у Цвєткова стало тепло і мокро.
                    Федорчук пояснив:
                    - Ето случай бил такой в Красной Армії, прі Будьонном. Утром командір полка прібиваєт на службу, єму докладиваєт дєжурний, как положєно: “Проісшєствій нє случілось, за ісключєнієм Жучка здохла”. А Жучка – ето била такая собачка, которая прі полку жіла. “Пачєму здохла?” – спрашіваєт командір. “Горєлой коніни об’єлась”. “Какой коніни?”. “Вєстовой прівьоз пакєти і прівязал коня к забору возлє штаба. Потом зашьол в штаб, отдал пакєт дєжурному. Тот прінял, распісался, а вєстовой винімаєт із сумкі бутиль самогонкі…”
                    В цей час майор Дємідочкін, знаходячись у строю, гучно гикнув.
                    - Что такоє, Дємідочкін? В чьом дєло? Тоже горєлой коніни об’єлісь?
                    - Нікак нєт, товаріщ прєдсєдатєль. Ето ікотка нє к мєсту…
                    - Пойдітє в туалєт і випєйтє води. Чтоб всьо било к мєсту... Ключі от туалєта у вас, как я знаю, тессезеть, імєются?
                    Дємідочкін похитав головою:
                    - Нікак нєт, товаріщ прєдсєдатєль, полковнік Матвєєв у мєня конфісковал!
                    - Ладно, ідітє.
                    Дємідочкін пішов в туалет, а Федорчук продовжив оповідь про собачку Жучку і горілу конину:
                    - Так вот, в нарушеніє уставних трєбованій оні распілі бутиль самогонкі, закурілі в нєположенном мєстє, потом бросілі окурок в урну с бумагой, бумага загорєлась, а за нєй сгорєл вєсь штаб, флаг полка і прівязанная лошадка. Жучка об’єлась горєлой коніни, тессезеть, і здохла. Вєстовой і дєжурний в ітогє дєзєртіровалі к бєлим. Панятно? - повернувся Федорчук до Цвєткова.
                    Той вигукнув:
                    - Так точно, таваріщ прядсядатєль! Панятно!
                    Хоча нічого не зрозумів.
                    Тепло і мокро стало не тільки в ширінці, але і у чоботях.
                    - Т-а-а-к, - процидів далі Федорчук, - а мнє нє всьо понятно. Пострадавшіє єсть?
                    - Нєт, таваріщ прядсядатєль, за ісключєнієм...
                    - Что, опять Жучка здохла?
                    - Нікак нєт, таваріщ прядсядатєль, нє Жучка, а товаріщ Стєпан Нєсторовіч Муха, которий інспєктіровал мєропріятіє...
                    - Что, здох?
                    - Да нєт, жівой, только нємного поранілся. Когда началась стрєльба, упал і ударілся ліцом об угол стола.
                    - І гдє он в настоящєє врємя?
                    - Отправілі в госпіталь, таваріщ прядсядатєль.
                    Федорчук повернувся до свого заступника по кадрах Рябоконя:
                    - Завтра організуйте цвєти товаріщу Стєпану Нєсторовічу Муха, а сєйчас дайтє команду начальніку ХОЗУ полковніку інтєндантской служби Жукову, чтоби через час стоялі новиє двєрі. Всєм разойтісь по кабінєтах, Цвєтков ко мнє!
                    І посунув до ліфта. Потім зупинився і перепитав:
                    - А пачєму товаріщ Бузіна бєз шінєлі і бєз головного убора в строю стоял?
                    - Так он, товаріщ прядсядатєль, своєй шінєлью пожар потушіл, - доповів Цвєтков.
                    - Ага, потушіл... Значіт, Бузіну тоже ко мнє.
                    Олекса Григорович чітким стройовим кроком підійшов до Федорчука, відповів: "Слухаюсь!" і прилаштувався услід за Рябоконем і Цвєтковим.
                    У приймальні вже сидів ад’ютант Федорчука капітан Зінзівер (на прізвисько Занзібар). Він постійно мав вигляд курощупа, одягнутого у військову форму капітана КДБ, з покопаним вуграми колобкуватим обличчям, низьким на два пальці лобом, пухкими щічками і завжди зляканим виразом обличчя. Проте за вузьким розрізом очей ховався хитрий і практичний розум, і очі у нього ніколи не були каламутними, якщо хтось міг їх побачити. Недарма Федорчук цінував свого вірного джуру і, коли у червні 1982 року зайняв посаду, звільнену Андроповим, взяв з собою у Москву і Зінзівера.
                    «Товаріщі офіцери!», - злякано підхопившись, голосом гопника подав статутну команду Зінзівер, хоча у приймальні нікого із офіцерів та інших присутніх, крім меблів, не було. Напевно, команда стосувалась супроводження голови КДБ УРСР.
                    Всі зупинилися, Федорчук мовчки взявся за ручку дверей, Зінзівер продублював команду, і кавалькада рушила до кабінету. Останнім, акуратно причинивши двері, зайшов Олекса Григорович.
                    Федорчук зручно вмостився у своє крісло, взяв між пальцями олівець, хвильку послухав турецький марш, що звучав у нього десь посередині між вухами і потилицею, озирнувся, чи не почув хто-небудь із присутніх мелодію. Переконавшись, що ніхто не почув, кинув Цвєткову:
                    - Докладивай!
                    - Таваріщ прядсядатель, - тримаючись за поперека, намагався виструнчитись Цвєтков. Краєм ока кинув на ширінку, вона була поки що суха. Генералам видавали водонепроникні кальсони.
                    - Докладивай сідя, - махнув рукою Федорчук.
                    - Када аб’явілі трєвогу і афіцера началі прібивать, - продовжив сідаючи Цвєтков, - со слов дєжурного сєржанта, так он потом в об’яснітєльной запіскє доложіл, вдруг в зданіє вбєжал нємєц в есесовской формє і начал стрєлять прямо в нєго, но нє попал. Сержант в отвєт тоже стал стрєлять. Тожє нє попал. Майор Дємідочкін говоріт, что із окна відєл, как к зданію КГБ под’єхал чорний "опєль-капітан" і із нєго вискочілі четирє есесовца со шмайсєрамі в руках...
                    - Сєржанта - под арєст до моєго распоряженія, майора Дємідочкіна - ко мнє!
                    Усі мовчки чекали майора Дємідочкіна. Той хвилин через десять прийшов, виструнчився, рукавом пригладив мокре волосся і доповів, залишаючись біля дверей:
                    - Таваріщ прядсядатєль! – Кинувши оком на генерал-майора Цвєткова, поправився:
                    - Товаріщ прєдсєдатєль, майор Дємідочкін ваше пріказаніє виполніл і по вашему пріказанію явілся!
                    У кабінеті приємно запахло ароматом перегару.
                    "Гарний хлоп Петя Дємідочкін, - подумав Олекса Григорович. - Хоч і кацап".
                    - Являются архангєли і хєрувіми, а ви, Дємідочкін, на архангєла явно нє похож, хотя з хєрувімом нєкотороє сходство єсть. Офіцери прібивают, - поправив Федорчук майора Дємідочкіна.
                    - Таваріщ прядсядатєль, - знову почав майор Дємідочкін, глипнув на генерал-майора Цвєткова і поправився:
                    - Товаріщ прєдсєдатєль, майор Дємідочкін по вашему пріказанію прібил!
                    - Вот так-то. Нікаво в туалєтє нє закрилі? Ну ладно, тєпєрь рассказивайтє, Дємідочкін, что ви відєлі во врємя трєвогі, кто совєршал нападєніє?
                    - Смотрю я із окна, товаріщ прєдсєдатєль, і віжу – под’єзжаєт к зданію КГБ “опєль-адмірал” і із нєго вискаківаєт взвод есесовцев, всє со шмайсєрамі, і давай паліть... - розпочав доповідати майор Дємідов, трохи заплітаючись язиком.
                    - Подождітє, Дємідочкін, - насупив брови Федорчук, - на "капітанє" ілі "адміралє"? Четирє есесовца ілі целий взвод? Мнє ж Цвєтков по-іному докладивал?
                    Дємідочкін похитнувся, обперся об одвірок для надійності і знову одкрив рота.
                    - Подождітє, Дємідочкін, - не дав йому продовжити рапорт Федорчук, - по-моєму, ви п’ян?
                    - Так точно, товаріщ прєдсєдатєль! – уже чіткіше відповів Дємідочкін.
                    - І сколько ви випілі?
                    - Сєгодня только сто пятьдєсят, - знову чесно зізнався майор.
                    "Гарний хлоп Дємідочкін, - подумав Олекса Григорович, - хоч і кацап".
                    Федорчук подивився на годинник - йшла друга година ночі.
                    - “Сєгодня только сто пятьдєсят...”. За откровєнность і чістосєрдєчноє прізнаніє хвалю. Но сєгодня, - з притиском сказав Федорчук, - сєгодня уже большє нє пєйтє. І завтра тоже. Ідітє отдихать, - кивнув головою, потім очима, наллятими кров’ю від хронічного безсоння, мовчки втупився в обличчя Бузини.
                    Олекса Григорович витримав погляд (мало хто витримував погляд Федорчука), тому що знав, що коли він тверезий, то правда на його боці. А нетверезим він був єдиний раз у своєму житті після відвідин Мавзолею В.І.Леніна у Москві, як і єдиний раз був у Мавзолеї).
                    - Товаріщ Бузіна, - після тривалої паузи промовив Федорчук, - ви знаєтє, что ви похожі на Мюллєра, тессезеть?
                    Бузина знав, що він схожий на артиста Бронєвого із культового кінохіта “Сімнадцять мгновєній вєсни”, але вирішив не зізнаватися і прикинувся дурником.
                    - На якого мюллєра, Віталій Васильович? Мюллєр з німецької на російську перекладається мірошник, - відчуваючи небезпеку, Олекса Григорович перевів розмову у філологічну площину, - по-українському - мельник, а по татаро-монгольському...
                    - Сам знаю, - перебив Федорчук, - служіл в Австрії і Гєрманії 20 лєт, і в Монголію п’яного Цеденбала пріходілось вмєстє с єго жєной Нюрой сопровождать, тессезеть.
                    В цей час без стуку відчинились двері і в кабінет зайшов начальник ХОЗУ полковник інтендантської служби Жуков:
                    - Таваріщ прєдсєдатєль, ваше пріказаніє виполнєно, двєрі замєнєни!
                    - І полакірованниє, тессезеть? - поцікавився Федорчук (він був добрим господарником, любив, щоб усе блищало).
                    - Так точно, таваріщ прєдсєдатєль, блєстят, как собачьї яйца!
                    Федорчук поморщився. Він не любив непристойних слів, тому що був естетом, поважав гарненьких друкарок і копчену рибу, яку сам коптив. На відпочинку в Криму він, згодом, коли вже працював у Москві міністром внутрішніх справ, одного разу подарував генеральному секретареві ЦК КПРС Черненку Костянтину Устиновичу копчену рибину власного приготування. Черненко Костянтин Устинович рибу з’їв і помер, відкривши дорогу перебудові і гласності в особі і в обличчі Михайла Сергійовича Горбачова. Федорчук гадав, що його обличчя краще, але прорахувався.
                    Але то було згодом, десь років через десять. А поки що Федорчук сидів у своєму кабінеті голови КДБ УРСР у Києві і морщився від слів Жукова. Саме в цей момент він прислуховувався, як далеко в закапелку його душі знову звучала мелодія турецького маршу ("Рондо № 6" Моцарта). А з’явилась вона тоді, коли напередодні його викликав Щербицький і сказав: "Я доволєн вашєй работой по борьбє с украінскім буржуазним націоналізмом і єврєйскім сіонізмом, Віталій Васільєвіч. На слєдующєм плєнумє ЦК Компартії України обєрьом вас члєном Політічєского бюро Центрального Комітєта Коммуністіческой партії Украіни. Готовьтєсь, так сказать".
                    Саме тоді в душі у Федорчука, десь за діафрагмою, зазвучав турецький марш і звучав досі, тільки вже десь між вухами і потилицею, і це було приємно.
                    І зовсім недоречно було, зараз, замість того, щоб слухати марш, розбиратися з хитрим і підступним Бузиною, пришелепкуватим Цвєтковим, солдафоном Жуковим, п’яним Дємідочкіним, собачкою Жучкою, яка об’їлась горілого м’яса і здохла, з мокрою шинеллю, яка лежала в калюжі біля входу в КДБ і об яку щойно, заходячи в приміщення, витер підошви своїх чобіт його ад’юдант Зінзівер, не знаючи, що вона належить майору Бузині:
                    “Вєдь ето жє "ЧП", да єщьо какоє, в трі господа бога, трі хріста і тріста тисяч боженят, твою мать! – осягав масштаби події Федорчук. - А вдруг узнают Владімір Васільєвіч і Юрій Владіміровіч?! Тада прощай Політбюро, прощай вся карьєра, раді которой он всю жізнь свою жіл і сєйчас жівьот! Тада вмєсто турєцкого марша нужно будєт заказивать похоронний оркєстр, которий іграл над могілой сина, застрєлівшєгося із табєльного оружія із-за того, что отєц нє разрєшіл єму, слюнтяю, уволіться із армії, - єму, відітє лі, захотєлось стать художніком! - он нє понімал, что єго увольнєніє можєт отразіться на карьєрє отца. Вот і заіграл тада похоронний марш, і жєна пєрєстала с нім нє только спать, но і разговарівать. Но тада он вздохнул свободно, потому что нічто ужє нє мєшало єму дєйствовать так, как он хотєл; і вот сєгодня у нєго должєн завєршіться очєрєдний етап на єго путі к висшєй целі, о которой он мог помєчтать только в бєссоніцу, в чєтирє часа утра, випів пєрєд зєркалом сам с собой стакан коньяку, і ні в какоє іноє врємя, потому что в іноє врємя ето дєлать опасно било, ібо єго мєчта била такой високой, что дажє только мислі о нєй вознікалі, сразу жє начінала кружіться голова; а тут нєсколько ідіотов могут пєрєчєркнуть всю єго прошлую і будущую жізнь, єслі сєйчас он умно нє распорядітся, твою мать!”
                    Так гостро і нервово думав у напруженій тиші Федорчук, зовні залишаючись спокійним, і було чути, як на вулиці Володимирській гуде сміттєзбирач, підбираючи і сміття, і рештки шинелі та кашкета майора Бузини.
                    А оркестр продовжував виконувати турецький марш, і він почав звучати аж надто голосно, так, що Федорчук змушений був трохи пригнітити гучність, бо йому зовсім не хотілось, щоб хтось почув, як у нього між вухами і потилицею лунає мелодія цього, а не іншого, маршу, тому що Пленум ще не відбувся, рано було дуже радіти, щоб не наврочити, а треба було залагоджувати наслідки події.
                    Жуков запопадливо дивився на нього, чекаючи відповіді. Нарешті Федорчук перервав мовчанку, звертаючтсь до нього:
                    - Вот ти тожє служіл со мной в Гєрманії, половіну складов в Потсдаме разворовал, скажі, как пєрєвєсті "мюллєр"?
                    "Хєльгу Мюллєр пєрєвєзті? Куда “пєрєвєзті”? Ето же, по-моєму, била нємєцкая шалава, которая в Потсдамє работала у Фєрдінанда машіністкой. Куда єйо пєрєвєзті? Она жє в Потсдамє осталась! - подумки намагався зорієнтуватись полковник інтендантської служби Жуков, який у свій час служив начальником особливого відділу, що обслуговував склади Північної групи радянських військ в Німеччині. - І что он в той курвє нашьол? Сюда хочєт пєрєвєзті, у Кієв, у КГБ, что лі? Как будто здєсь мало у нєго блядєй? Нємку єму подавай!".
                    - Ладно, іді, - махнув рукою Федорчук, ще трохи обережно послухав турецький марш, потім звернувся до свого заступника по кадрах:
                    - Так, Рябоконь, нє будєм откладивать дєло в долгій ящік, піші пріказ!
                    Рябоконь витягнув з портфеля товстого зошита, з яким ніколи не розлучався, окрім випадків, коли двічі на тиждень їздив у військово-медичну службу КДБ УРСР, що по вулиці Рози Люксембург (тепер Липська), на масаж до медсестри Інни. Тоді зошит він віддавав під охорону водієві.
                    А зараз розкрив і на чистій сторінці написав: “Пріказ Прєдсєдатєля КГБ УССР “О чрєзвичайном проісшествії в КГБ УССР і наказанії віновних”.
                    - Пєрвоє, - сказав Федорчук, втупившись важким поглядом у стіл, на блискучій поверхні якого віддзеркалювався його портрет, а він любив дивитися на себе у дзеркало, навіть стіни і стелі клозетів і ванних кімнат на його дачі у Кончі Заспі були облямовані дзеркалами - то постарався Жуков, який за цю роботу отримав відзнаку “Почьотний сотруднік органов государствєнной бєзопасності СССР”.
                    – Пєрвоє. Майору Дємідочкіну: за чістосєрдєчноє прізнаніє снять ранєє наложєнноє взисканіє.
                    Рябоконь розгублено глянув на Федорчука, той жестом показав: “Піші”, а Олекса Григорович Бузина почав розмірковувати: "Яке ж останнє стягнення мав Петя Дємідочкін?”. Щось таке було, пов’язане з Талмудом і самогонкою? Чи з туалетом? Точно Олекса Григорович не знав.
                    Федорчук продовжував диктувати:
                    - Второє. Майору Бузінє. Майору Бузінє... - повторив Фердінанд, відірвав погляд від власного портрета на блискучій поверхні стільниці і втупив очі, налляті як у бика кров’ю, в Олексу Григоровича.
                    Олекса Григорович витримав погляд.
                    Запала тиша.
                    - Второє. Майору Бузінє. Пєрвоє: об’явіть благодарность за успєшноє участіє в провєденіі учєбной контрразвєдиватєльной опєрації по прєсєченію террорістічєской акції зарубєжних подривних центров, коториє в составє условной дівєрсіонной групи питалісь поджєчь зданіє КГБ.
                    Рябоконь метушливо закреслив “О чрєзвичайном проісшєствії в КГБ УССР і наказанії віновних” і зверху акуратно написав “О провєдєнії учєбной боєвой трєвогі в КГБ УССР і поощрєнії отлічівшіхся”.
                    І зморщив вузького лоба. Він не любив Бузину - вони колись разом працювали в Криворізькому міськкомі ЛКСМУ, Бузина займав посаду завідувача відділу фізкультури, спорту та оборонно-масової роботи, а Рябоконь був його підлеглим, інструктором, і Олекса Григорович ганяв Рябоконя, як добродій Сидір тероризував нещасну козу.
                    - Второє, - продовжував Федорчук, - повисіть в должності старшєго опєруполномочєного Бузіну і назначіть начальніком...
                    Федорчук зробив паузу, Цвєтков здригнувся, - Фердінанд був таким самодуром, що міг одним розчерком пера призначити майора Бузину начальником 5-го управління, а генерал-майора Цвєткова на місце Бузини - старшим опером.
                    Рябоконь теж заціпенів.
                    Федорчук закінчив:
                    - ...начальніком свінофєрми подсобного хозяйства КГБ УССР в сєлє Мархальовка Васільковского района Кієвской області.
                    Цвєтков і Рябоконь полегшено зітхнули.
                    Олекса Григорович неквапом піднявся, секунди три-чотири помовчав, дивлячись у підлогу, затим підняв голову і, подивившись у вічі Федорчукові, тихо сказав:
                    - Благодарю за довєріє, товаріщ прєдсєдатєль. Постараюсь єго оправдать.
                    Рябоконь подумки потер руки: “Ти смотрі, каков! Пєрвий раз слишу, чтоби Бузіна заговоріл по-русскі. Научіл такі єго наш прєдсєдатєль русскому язику! А на каком язикє он тєпєрь со свіньямі будєт разговарівать? Вєдь наші свіньї нє колхозниє, укрАінского язика нє понімают!”
                    Рябоконю захотілося дрібно захихотіти від власного дотепу. Щоб стримати недоречний смішок, він закашлявся, зробивши вигляд, що поперхнувся слиною.
                    Фердінанд відвів очі і звернувся до начальника 5-го Управління:
                    - Слушай, Цвєтков, дай команду, чтоби твой водітєль отвьоз товаріща Бузіну домой. Нє будєт же он бєз шінєлі і головного убора черєз увєсь город пєрється.
                    І олівцем показав Бузині на двері:
                    - Можетє ідті, завтра прімітє об’єкт.
                    * * *
                    Бузина вийшов з кабінету.
                    За столом у приймальні теракотовим Сірком сидів ад’ютант Федорчука Зінзівер (на прізвисько Занзібар).
                    Побачивши Олексу Григоровича, він підморгнув йому вузькими щілинами лівого ока, і Олексій Григорович вкотре здивувався - із Зінзівером він ніколи не чаркувався, ніколи не розмовляв з ним більше двох-трьох хвилин, і то на найзагальніші теми; вони удвох були абсолютно не схожі один на одного – ні зовні, ні за внутрішнім змістом, але якась симпатія між ними існувала, якась хвиля їх об’єднувала, і коли вони десь зустрічались, у присутності Федорчука, чи без нього, коли з обличчя Зінзівера на мить сповзала маска зляканого холопа, якою він зазвичай демонстрував не власне боягузтво, а в такий спосіб еманував на кожного присутнього силу і всемогутність свого шефа, великого і жахливого, він завжди змовницьки підморгував йому, хоча те підморгування важко було застерегти, бо такі вузькі щілини очей були у Зінзівера, але Олекса Григорович помічав його і у свою чергу теж відповідав порухом повік. Зінзівер був родом із Зачепилівки, здається, Полтавської області, і завжди, як і майор Бузина, говорив українською мовою. Тільки команди подавав по-російськи.
                    В глибині коридора, обпершись об підвіконня, стояв Дємідочкін.
                    - Льоша, - зрадів він, побачивши Бузину. – Что там творітся? Мнє ждать?
                    - Та ні, по-моєму, з нами питання вони закрили. А що це за історія з туалєтом і ключами, на яку Фердінанд натякав, у тебе трапилась? - перепитав.
                    - Расскажу, слушай сюда. Ето всьо протів мєня мутіт воду козьол Цвєтков. Я єго дєйствітєльно закрил в туалєтє, но, клянусь, нє с целью ідєологіческой дівєрсії, как он счітаєт. Ето позавчера случілось. В тот дєнь я трі явкі провьол, пять агєнтурних донєсєній, шкурок по-нашему, оформіл, замотался вконєц. А тут надо било єщьо под вєчєр бєжать на встрєчу с довєрєнним ліцом органов КГБ Каценбогєном, возвратіть єму рукопісь публіцістічєской кнігі “Осторожно: сіонізм!” с нашімі замєчаніямі, которую ми с нім готовілі по плану контрпропагандістскіх мєропріятій. Хватаю я папку с “сіонізмом” Каценбогєна, заскаківаю в туалєт, одноврємєнно вспомінаю, какіє у мєня билі замєчанія, отліваю, вискаківаю бєгом із туалєта, потому что практіческі опаздивал. В общем, ти мєня понімаєшь, Льоша, - спєшка і задроченная сіонізмом Каценбогєна башка. І вот тут я дєлаю стратєгічєскую ошібку. Ти же знаєшь, ми сорок раз за дєнь вискаківаєм із своєго кабінєта і сорок раз, виходя, закриваєм кабінєт на ключ с точкі зрєнія обєспєчєнія сєкрєтності і рєжіма. Потому что, как тєбє самому ізвєстно, начальнік сєкрєтаріата Спірін пєріодічєскі бєгаєт по корідору і дьоргаєт за ручкі, провєряя рєжім. На мою бєду пєрєд етім Цвєтков дал команду тому жє своєму халдєю визвать сантєхніка: что-то єму нє нравілось, как работатєт бачок на унітазє, навєрноє, рєшіл, что он шуміт по-антісовєтскі. Слєсарь прішьол, ізнутрі туалєт на врємя рємонта закрил на ключ, бачку єго політічєскую орієнтацію ізмєніл на протівоположную, но, мудак, уходя, оставіл ключ в замкє. І я, тоже мудак, у которого голова била забіта Каценбогєном, забил, что я вихожу із туалєта, а нє із своєго кабінєта, винімаю ключ, закриваю туалєт (думая, что свой кабінєт) с обратной сторони і бєгу на встрєчу с Каценбогєном, на ходу вспоміная замєчанія по рукопісі “Осторожно: сіонізм!”
                    Цвєтков в ето время тожє бил в туалєтє, навєрно, провєрял послє рємонта політіческую благонадьожность бачка і мєня замєтіл. Я єго нє відєл. Услишав, как щьолкнул замок, он вискочіл із кабінкі, дьорнул за ручку – двєрь нє откриваєтся. Он єщо нєсколько раз подьоргал – тот жє рєзультат. Нічєго нє добівшісь, начінаєт стучать кулакамі в двєрь і орать: “Споймайтє майора Дємідочкіна, ето он мєня закрил на ключ в туалєтє”. Народ по корідору проходіл, услишал шум, конєчно, нє повєріл, что я мог Цвєткова закрить в общєствєнном туалєтє, питался єму помочь, но результат тот жє. Началі іскать мєня. Начальнік нашєго отдєла Віктор Міхайловіч Фролов отвєчаєт: “Ушьол работать над рукопісью “Осторожно: сіонізм!” вмєстє с довєрєнним ліцом органов КГБ. Встрєча назначєна в обусловлєнном мєстє по трєбованію довєрєнного ліца органов КГБ, фамілію в целях конспірації назвать нє могу”. Фролов – старий волк, єго на мякінє нє провєдьошь!
                    Петя вийняв пом’яту пачку “Орбіти” і запропонував Олексі Григоровичу. Той такі дорогі сигарети не курив, а курив власні – “Памір”. Закурили, Петя продовжив:
                    - Визвалі комєнданта, началі іскать сантєхніка, а тот ушьол домой, поскольку єго рабочій дєнь закончілся. Цвєтков продолжаєт шумєть, параллєльно дєлая заявлєнія, что ето с моєй сторони ідєологіческая дівєрсія с целью єго діскрєдітації і компроментації. Возвращаюсь спустя два часа со встрєчі с довєрєнним ліцом органов КГБ Каценбогєном і віжу – возлє моєго кабінєта стоіт толпа народу: начальнік інспєкції полковнік Грєбєнюк, начальнік отдєла внутрєннєй бєзопасності полковнік Матвєєв, наш Кальтенбруннер, сєкрєтарь парткома Долот, замнач управлєнія полковнік Гавяз, халдєй Спірін, конєчно, Фролов, Гріша Бондарчук рядом крутітся, і дірєктор Бастілії Пєтруня поігриваєт наручнікамі.
                    “Что за поєбєнь, - думаю, - что за інціндєнт, другімі словамі? -подправляю сєбя. - Єслі такой кагал собрался возлє моєго кабінєта і рядом крутітся Гріша Бондарчук, то ето нєспроста, дєло может пахнуть кєросіном”. І почті нє ошібся. Матвєєв мєня спрашіваєт: “С какой враждєбной целью ви закрилі гєнєрала Цвєткова в общєствєнном туалєтє?”. Рєшіл: “Плохі мої дєла, єслі такіє вопроси мнє начінаєт задавать сухорукій Матвєєв, ранєтий в 1947 году бандоуновцамі, і тоном, какім он допрашівал плєнних оуновцев аж до 1953 года”. Но нічєго нє понімаю. Начінаю об’яснять всьо по порядку. Он мнє говоріт: “А ну вивєрнітє свой правий карман”. Виворачіваю і із кармана на пол падают два ключа – одін мой, от кабінєта, второй абсолютно нєізвєстний, і я пєрєстаю соображать, какім макаром он очутілся в мойом карманє. Матвєєв поднімаєт ключ і спрашіваєт мєня: “Что ето за ключ, откуда он у вас взялся?” Отвєчаю: “Віжу впєрвиє в моєй жізні”, - ти же знаєшь, Льоша, я нікада нє вру. Он говоріт: “Пойдьом всє со мной”. Ідьом ми по корідору, Пєтруня, дірєктор Бастілії, шєпчет мнє на ухо: “Пєтя, нє пєрєжівай, я тєбє лучшую камєру в СІЗО прєдоставлю, с отдєльним клозєтом і рукомойніком”. Думаю: “Ладно, у Матвєєва єщо со времьон єго участія в борьбє с бандоуновскім подпольєм могла криша поєхать, но Пєтруня Віталій Фьодоровіч, начальнік внутрєннєй тюрьми КГБ, дірєктор Бастілії то єсть, вєдь нормальний мужік, єго всє заключьонниє уважают за хорошіє пітаніє і чістую постєль, – прічьом тут єго СІЗО, отдєльний клозєт і рукомойнік?”. Матвєєв подходіт к нашєму туалєту, вставляєт ключ в замок і начінаєт щьолкать - туда-сюда. А із туалєта Цвєтков, я узнал єго голос, орьот благім матом: “Випустітє мєня, на конєц!”. Матвєєв двєрі открил, Цвєтков вискочіл із туалєта такім макаром, как обично вриваются в туалєт, кода пріпєчьот, а нє наоборот. І, прічьом, нє на конєц, как обєщал, випригнул, а прьот на мєня і орьот благім матом прямо в мойо ліцо: “Ідєологіческій дівєрсант!”. І тут до мєня дошло, откуда у мєня взялся в карманє лішній ключ. Начінаю об’яснять, но нікто нє хочєт слушать. Матвєєв говоріт: “Іду докладивать прєдсєдатєлю о чрєзвичайном собитії в органах государствєнной бєзопасності Украінской ССР”.
                    Ушьол, я іду с Віктором Міхайловічем Фроловим в єго кабінєт. Віктор Міхайловіч поднімаєт тєлєфон прямой связі с Фєрдінандом і докладиваєт: “Товаріщ прєдсєдатєль, разрєшітє доложіть?”. Тот єму отвєчаєт: “Разрєшаю!”. І Фролов начінаєт єму докладивать: мол, Віталій Васільєвіч, я вам уже говоріл о спєціфічності работи по лінії борьби с єврєйскім націоналізмом і сіонізмом, работа трєбуєт закрєплєнія кадров і нєдопущєнія тєкучєсті, но спєціфіка накладиваєт отпєчаток, кадри устают от єврєйского сіонізма, ето отражаєтся на нєрвно-псіхіческой і паралітічєской сістємє опєрсостава, вот і сєгодня такая історія случілась у нас с опитним нашім работніком майором Дємідочкіним... І начінаєт рассказивать ету дрєбєдєнь с туалєтом, ключамі і гєнєралом Цвєтковим. У Фєрдінанда, чувствовалось, било благодушноє настроєніє, навєрно, кого-то із своіх сєкрєтуток только что трахнул, в домофонє слишу– смєйотся. Начал расспрашівать дєталі, Фролов рассказал с подробностямі, тот єщо більше смєйотся – слишу в домофонє. Потом говоріт, мол, вамі, Віктор Міхайловіч, поднят сєрьйозний вопрос о закрєплєнії чєкістскіх кадров на єврєйской лінії, готовьтє прєдложєніє, чтоби сдєлать должность старшого опєруполномочєнного по єврєйской лінії вілочной: майор-подполковнік, то єсть на ступєньку вишє по занімаємой должності, єслі майор проработал на єврєйской лінії болєє десяті лєт і імєєт положітєльниє рєзультати. Фролов положіл трубку і говоріт: “Поздравляю, товаріщ Дємідочкін! Как только с вас будєт снято наложеноє ранєє очєрєдноє взисканіє, я буду ходатайствовать о прісвоєнії вам воінского званія “подполковнік” – на ступєньку вишє положеного по должності, поскольку ви уже поработалі трєбуємий срок і імєєтє положітєльниє рєзультати”.
                    Дємідочкін затягнувся сигаретою востаннє, окурок акуратно погасив об підошву, кинув на паркет, старанно розтоптав носком черевика і засунув під батарею:
                    - Чтоб нє случілось, как с Жучкой. Запасной шінєлі-то у тєбя нєт?
                    Олексій Григорович теж загасив свій окурок і поклав у пачку, але не сказав, що резервна шинеля у нього є, тільки парадно-стройова, і Петя продовжив розповідь з того місця, на якому закінчив, гасячи сигарету:
                    - Льоша, на хрєна мнє ето званіє? Мнє больше нравітся “майор”. Как говорітся: “Майор – он і в Афрікє майор”. А подполковнік – ні то, ні сьо: то лі он ходіт под полковніком, то лі он ходіт под полковніка”.
                    - Так на тебе за туалет стягнення не було накладено? – запитав Олекса Григорович, згодившись у душі із думкою Петра щодо звання підполковника, хоча і йому самому дві зірки засвітились – посада начальника свиноферми КДБ УРСР відповідала званню підполковника.
                    - Конєшно, нєт, Льоша, строгача я получіл за Талмуд, чуть позжє расскажу, а сєйчас закончу історію с туалєтом. Цвєтков, конєшно, на мєня затаіл обіду і рєшіл отиграться другім способом. Визиваєт мєня сєгодня етот хрєн моржовий і цедіт сквозь зуби: "Сколько ви в етом кварталє пріобрєлі агєнтов, таваріщ Дємідочкін?" – спрашіваєт. "Ну, два", - отвєчаю. "А пачему нє трі?". Льоша, єслі б я сказал “трі”, он би спросіл: “Пачему нє четирє?” Єслі б я завєрбовал пять, он, поц, спросіл би, почєму нє шєсть? Говоріт: “Будєм рєзультати Вашей практіческой работи обсуждать на партійном собранії”. Да я і дєсять агєнтов могу оформіть, проблєм нєт! І с сігналамі порядок - мєня всє єврєі в Кієвє знают і уважают, когда надо стукнуть, обязатєльно стукнут. І я іх уважаю, індівідуальний подход імєю і нікогда подлянкой, как Жора Дигас із Кієвского УКГБ, нє занімаюсь. Всьо на мазі, в чьом вопрос? Шнєєрзона вот только нє уважаю...
                    У коридорі було пусто і напівтемно. Федорчук із командою ще залишався у себе в кабінеті. Олекса Григорович і Дємідочкін стояли біля вікна, що виходило у внутрішній двір, і їх постаті невиразними силуетами повторювались на чорних шибках. Внизу теж було темно, тільки біля дверей внутрішньої тюрми тьмяно горіла лампочка.
                    Петя Дємідочкін відірвався від підвіконня і взяв Олексу Григоровича за ґудзика, щоб той ще уважніше слухав.
                    - І вот почєму, Льоша, дєло прінціпіальноє, я хочу, чтоби ти дал оценку. Получіл я опєратівниє данниє о том, что Шнеєрзону єго троюродний брат, ранєє виєхавшій на постоянноє мєсто жітєльства за рубєж, нєлєгальним каналом пєрєдал із Штатов Талмуд. Шнєєрзон нє сдал тот Талмуд в органи государствєнной бєзопасності, как положено ісходя із постановлєнія ЦК КПСС „О повишєнії політічєской бдітєльності совєтскіх людєй”, а спрятал єго в туалєтє за слівной бачок. А потом каждий дєнь, прідьот с работи, зайдьот в туалєт якоби по єстєствєнним надобностям, закроєтся на всє щєколди, Сару на стрьомє поставіт, сядєт на унітаз і чітаєт. Понімаєшь, Льоша, свящєнную кнігу єврєєв чітаєт в туалєтє?! Какого ти мнєнія о таком мудакє?
                    - Негативного, - без сумніву відповів Олекса Григорович.
                    - Во! Ти тоже со мной согласєн. А потом, прочітав пару страніц, снова прячєт Талмуд под слівной бачок. Я мог би нашєго главного спєціаліста по борьбє с антісовєтскімі слівнимі бачкамі гєнєрала Цвєткова на нєго надрочіть...
                    Відчувалось, що образа у Петра Олексійовича на Цвєткова ще не вгамувалась.
                    - Но я справілся і бєз Цвєткова, - продовжив Дємідочкін. – Льоша, в свойо врємя я бил чемпіоном города Донєцка по городкам і доміно в відє морского козла. У мєня пєрвий спортівний разряд, точєн глаз і вєрная рука. Взял я двух понятих, пріхожу к Шнєєрзону (мнє пофіг, что в єго гастрономє на Крєщатікє вся горкомовская сволочь пасьотся) і говорю: "Товаріщ Шнєєрзон, у вас єсть іностранная валюта, наркотікі, оружіє?". Он задрожал, лєпєчет: "Какая валюта, какіє наркотікі, какоє оружіє? Я мірний єврей і члєн КПСС! Я дірєктор 1-го гастронома на уліце Крєщатік! Мєня всє члєни Кієвского горкома і Лєнінского райкома ценят!" Знаю, какой он мірний єврєй, кто єго ценіт і в каком качєствє. Іду в туалєт, а пєрєд нім стоіт єго Сара со своїм нєоб’ятним тухєсом. Я Сару в сторону, захожу в туалєт і чьотко винімаю із-под слівного бачка Талмуд іностранного проісхождєнія. Шнєєрзон в трансє і нічєго сказать нє можєт. Тєм нє мєнєє я єго спрашіваю: "Ідєологіческі врєдную літературу, получєнную із-за рубєжа по нєлєгальним каналам, хранітє, гражданін Шнєєрзон? А как на ето посмотрят ваші члєни?". Он єщо больше задрожал, ударілся в отріцаловку: "Нічего нє знаю, кто-то подсунул!". "Ладно, - говорю, - пойдіте в ванную, подмойтєсь, потом поговорім".
                    Вообще-то я єго нєдооценіл – крупной сволочью он оказался. І вот почєму. Вєрнулся я в управленіє, поставіл Шнєєрзона на общє-справочний учьот по катєгорії "єврєйскій націоналіст, поддєржівающій связі с зарубєжнимі сіоністскімі центрамі" і поєхал к Зяме Смульсону. Смульсона я раньшє уважал, он слєсарєм на "Большевікє" работаєт. Льоша, ти відєл когда-нібудь єврєя-слєсаря?
                    - Ні, зроду не бачив, хоча в Кривому Розі до війни...
                    - Подожді, Льоша, о свойом Крівом Рогє і довоєнних собитіях. Тут іная гєографія і другая опєратівная обстановка. Так вот, етот Смульсон – нє только слєсарь, но слєсарь 7-го разряда! Золотиє рукі, ордєн мог би получіть! Но в разнарядку нє попал, потому что, во-пєрвих, єврєй, а во-вторих, на політзаняттях спіт, – сігнал такой поступіл. Провєріл я сігнал, свідєтєльствующій о том, что Зяма Смульсон, вмєсто того, чтоби ізучать пєрвоісточнікі і рєшєнія с’єздов, спіт на політзанятіях. Нєт лі здєсь політічєского подтєкста? Тессезеть, как говоріт Фєрдінанд, нє прісутствуєт лі прі таком фактє дємонстрація слєсарєм Смульсоном отріцатєльного отношєнія к марксістско-лєнінскому учєнію в протівовєс взглядам ідєолога сіонізма Жаботінского? Оказалось, что здєсь нєсколько іной подтєкст. Опєратівним путьом виясніл я, что Зяма - отлічний слєсарь, золотиє рукі, сдєлал сєбє самогонний апарат із нєржавейкі і по ночам гоніт пєрвака, да такого, что во всьом Кієвє нє найдьошь. Пріхожу я к Зямє, бєз понятих, тут дєло тонкоє,- самогонка - нє Талмуд, лішніє свідєтєлі нє нужни. Говорю єму: "Зяма, поступілі опєратівниє данниє, что ти гонішь самогон?". Он тоже, как і Шнєєрзон, поблєднєл, но в отлічіє от Шнєєрзона в отріцаловку нє ударілся, прізнался, сам чістосєрдєчно рассказал: “Гоню, Пьотр Алєксєєвіч, но только для сєбя, ні каплі на сторону, всьо сам лічно випіваю!”. Льоша, ти відєл когда-нібудь єврєя, которий би в дєнь випівал 10 літров самогона?
                    Олекса Григорович заперечив, але почав згадувати:
                    - Не бачив, хоча колись мені розказували...
                    - Подожді, Льоша, давай бєз мємуаров, ми обсуждаєм соврємьонниє проблєми. Так вот, говорю я Смульсону: "Ладно, вєрю, закриваєм на пока ету тєму. Другой вопрос - хочєшь імєть Талмуд?". У нєго глаза на лоб полєзлі: "Нєпротів, конєчно, какой жє єврєй нє захочєт імєть Талмуд, но с точкі зрєнія борьби с пєрєжіткамі...”. І смотріт на мєня вніматєльно, думаєт, что я провєряю єго політічєскіє взгляди. "Ладно, - говорю, - ти счітаєшь, я нє знаю, что ти ходішь в сінагогу, по ночам гонішь самогон, а потом спішь на політзанятіх? Знаю. Но дєло пока нє в етом. Давай трі літра самогона, которий ти подпольно гонішь, і я тєбє бєсплатно подарю самий настоящій Талмуд". - І винімаю етот самий настоящій Талмуд, завезьонний в СССР по нєлєгальному каналу троюродним братом Шнєєрзона. Как увідєл Смульсон Талмуд, аж порозовєл. Ну, помєнялісь ми – я єму Талмуд, он мнє трьохлітровую банку пєрвака. Я єго прєдупрєділ, замєть, Льоша, прєдупрєділ, чтоби он нікому Талмуд не показивал, нікому об етом случає нє рассказивал і в туалєтє священную кнігу єврєєв нє чітал. Льоша, он буквально упал на колєні, поклялся, что нікому ні звука нє скажєт і пріобрєтьонний Талмуд в туалєтє чітать нє будєт. Но, прєдставляєшь, Льоша, какім трєплом он оказался, - рєшіл, поц, похвастаться Талмудом пєрєд Шнєєрзоном, когда прішьол к нєму за колбасой. У Шнєєрзона половіна кієвскіх єврєєв пасьотся за счьот Кієвского горкома і Лєнінского райкома. І вот Смульсон, получая с чьорного хода очєрєдную палку копчьоной колбаси, всьо єму растрєпал – і про свящєнную кнігу єврєєв, і про банку самогонкі. Шнєєрзон увідєл свой Талмуд, Смульсону ні слова нє сказал, а прібєжал в прійомную КГБ, развопілся, гад, да єщьо і тєлєгу на мєня накатал: "Майор КГБ Дємідочкін, которому партієй і правітєльством довєрєно отвєтствєнноє заданіє по борьбє с єврєйскім сіонізмом, нєзаконно забрал у мєня Талмуд, которий я ізучал с целью разоблачєнія агрєсівних проісков ізраільской воєнщіни!”.
                    Слишішь, Льоша, как пойот? Под Каценбогєна, поц, начал работать! “Болєє того, как мнє стало достовєрно ізвєстно, - далєє настучал на мєня Шнєєрзон, - вишє названний сотруднік нашіх органов госбєзопасності Дємідочкін обмєнял мой Талмуд на трі літра самогона!". Ну, дошло ето дєло до Фєрдінанда, інспєкція подключілась, крік, шум: “Потєря вєщєствєнного доказатєльства!”. Какая потєря, єслі етот Талмуд у Смульсона, хотя он і трєпло с точкі зрєнія обєспєчєнія конспірації, находілся в болєє надьожном состоянії, чєм у нас, в КГБ? Ну, і Фєрдінанд впаял мнє строгача. Ну гдє же справєдлівость, Льоша?..
                    - Не хвилюйся, Петю, - заспокоїв Дємідочкіна Олекса Григорович. - Щойно Фердінанд дав Рябоконю розпорядження зняти з тебе догану.
                    - Да? - зрадів Дємідочкін. - Ну за ето стоіт випіть. Пойдьом ко мнє, нарушім запрєт Фєрдінанда. У мєня коє-что осталось, дєло святоє.
                    В кабінеті Петя розлив з банки залишки самогону по гранчаках. Чокнулись, випили "за успєх нашєго безнадьожного дєла".
                    Дємідочкін понюхав шкоринку хліба і дав понюхати Олексі Григоровичу:
                    - Рєкомєндую, хорошій закусон.
                    Напевно, запах шкоринки подіяв на Петю стимулююче, тому що на вигляд він значно протверезів. Олекса Григорович шкоринку понюхав і повернув, Дємідочкін ще раз її понюхав, потім поклав у шухляду (пригодиться), встав і твердим кроком підійшов до вікна.
                    Глянувши вниз на вулицю, сплеснув руками:
                    - Льоша, чєстноє слово, відєл сєгодня есесовцев, своімі глазамі відєл, как оні на “капітанє” ілі “опєль-адміралє”, нє разобрал – тємно било, под’єхалі к КГБ і началі швирять гранати! Я ж нє п’яний бил, нє большє поллітра випіл! Криша, навєрно, начала єхать. Я ж ужє 10 лєт сіжу на єврєйской лінії, 10 лєт! Подполковніка заслужіл, хотя на хрєн мнє тот подполковнік! Скажі, у кого криша нє поєдєт? А в общем-то я єврєєв уважаю. Кромє Шнєєрзона. Єврєі - хорошій народ. І тєбя, Льоша, уважаю, ти - класний мужік. Я жє віжу. Ти - молоток. Ти сєгодня совєршіл подвіг. Ти как Алєксандр Матросов, Ніколай Гастелло ілі даже Іван Кожедуб. І всє ето знают. Льоша, ти думаєшь, я іспугался, когда началась стрєльба? Нєт, ні хрєна подобного. Я віжу - Цвєтков бєжіт, за нім Гріша Бондарчук. Подумал, что оні в атаку. Ну і я за своїм боєвим командіром вмєстє с Грішєй. А командір, оказалось, в обратную сторону... Да, Льоша, жізнь у нас такая…
                    Дємідочкін підпер голову руками і деякий час роздумував над своєю долею.
                    - Слушай, мнє Каценбогєн класний анєкдот рассказал, расскажу тєбє:
                    "Прієзжаєт в какой-то город, скажєм город N, мужік. Виходіт он на пєрон - пусто. Ідьот по уліцам - пусто, только гдє-то вдалі оркєстр іграєт похоронний марш, - знаєшь, Льоша, вот так: ес-та-та, ес-та-та, ес-та-та, - “Траурний марш” Фрідеріка Шопена (Дємідочкін рукою відбив на стільниці декілька тактів траурного маршу). Виходіт, значіт, мужік на главную уліцу і відіт - єдєт по проспєкту катафалк, за нім оркєстр, как положєно, а дальшє народу - відімо-нєвідімо, ідут за катафалком. Прісмотрєлся мужік і відіт - на катафалке в откритом гробу мужик, в чьорной шляпє, чьорном костюмє, галстук бабочкой. Но нє лєжіт, как положєно, а сідіт. І куріт сігарєту - вот так (Дємідочкін показав, як той курить сигарету).
                    Етот мужік, которий прієхал на вокзал, офігінєл. Подходіт к катафалку і спрашіваєт етого мужіка, которий в гробу: "Что здєсь проісходіт, скажітє пожалуста?"
                    Тот отвєчаєт: "Нє відішь, что лі? Похорони".
                    "А кого хоронят, позвольтє узнать?"
                    "Как - кого? Мєня".
                    "Позвольтє, - удівляєтся мужік, - так ви же жівой, ізвіняюсь за виражєніє?".
                    Тот мужік, которий в гробу сідєл, затянулся, сбросіл пєпєл с кончіка сігарєти - вот так (Дємідочкін показав, як той скинув попіл), і отвєчаєт етому любознатєльному мужіку:
                    "А кого ето, скажітє на мілость, єбьот в нашем государствє?”
                    Дємідочкін зробив паузу і глибоко зітхнув:
                    - Льоша, вот так всєгда - кого ето єбьот?
                    - Льоша, кого ето єбьот в нашєм государствє? - допитувався Дємідочкін.
                    І в нього на очі навернулась сльоза.
                    - Льоша, - продовжив Дємідочкін, витираючи сльозу, - послушай сюда, я тєбє расскажу, как я прішьол в КГБ, ти нє знаєшь, ми служім в разних подраздєлєніях. Помнішь, как на лєнінском суботніке по указанію Фєрдінанда наше управлєніє курочіло хату Тараса Грігорьєвіча Шевченка на углу Ірінінской і Паторжінского. Льоша, я нє сєнтімєнтальний, к тому же, как ти говорішь, кацап, но Тараса Грігорьєвіча уважаю. Понімаєшь, когда там на углу стояла хата, я подходіл к нєй і чувствовал – ето же історія! В етіх комнатах бивал когда-то Тарас Грігорьєвіч! Сідєл, думал, размишлял, можєт бить, пісал стіхі. В сорока шагах от моєго кабінєта, Льоша, вот етого кабінєта! А Фєрдінанду захотєлось на том мєстє построіть сєбє памятнік в відє клуба імєні Фєлікса Едмундовіча. На хрєна тот клуб нужєн? Льоша, ти ходішь в тот клуб?
                    - Ні, - хитнув головою Олекса Григорович. – Тільки на збори, коли заганяють.
                    Він закурив недопалений бичок і смачно затягнувся димком. Петя теж витягнув пачку “Орбіти”, покрутив і знову засунув у кишеню:
                    - Что-то нє хочєтся портіть хорошій самогон нікотіном, - пояснив свою нерішучість. - Но ти, Льоша, курі, - і підсунув попільничку. - І я нє хожу в етот клуб, і нікто добровольно нє ходіт. Вєчєром на кіносєанси дєсять калєк собіраєтся, нє большє. А вот в главном зданії на втором етажє - какой шікарний зал пустуєт! Здєсь жє до войни Дворєц труда бил! Зачєм же надо єщьо і клуб імєні Фєрдінанда строіть, зачєм ломать історію, топтаться по памяті Тараса? Ну, ето, в прінціпє, нє моє дєло, я о другом, о лєнінском суботнікє, когда ми ломалі хату Тараса Грігорьєвіча. Сломалі ми єйо, потом пошлі ломать рядом жілой дом, в котором єщо со врємьон НКВД начальство жіло. Всталі ми пєрєкуріть, вдруг откуда то двє криси вискочілі і юркнулі в нору. Боря Золотухін, - ти єго знаєшь, вєчно єму нє ймьотся, - взял палку і начал шуровать у ту дирку. А Гріша Бондарчук, - любітєль пошутіть, но нє всєгда удачно, хотя, в прінціпє, он хорошій мужік, єслі б нє єго шуточкі, - подкрался сзаді і мєня за щіколотку - цап! Я от страха подпригнул мєтра на полтора і упал у мусор. І всє, нєгодяї, началі надо мной смєяться, а большє всєх Гріша Бондарчук, мол, Пєтя Дємідочкін, криси іспугался! Льоша, повєрішь, я нікада і нічєво нє боюсь. Даже Фєрдінанда нє боюсь. А крис боюсь. І вот почєму.
                    Олекса Григорович старанно розім’яв у попільничці і загасив допалений до “царства небесного” окурок, “чтоб нє случілось, как с Жучкой”.
                    - Ти же знаєшь, Льоша, до КГБ я работал в Донєцкє, на шахтє Засядька. Льоша, повєрішь, я бил отлічним шахтьором, мой портрєт вісєл на доскє почьота, мєня ізбралі члєном райкома комсомола. Хотя я етіх комсомольскіх дєятєлєй нє уважаю: пьют і єбутся, как взрослиє, а работают і іграются, как дєті. Но я в іх іграх нє участвовал. Я давал странє угля, хоть іногда і мєлкого, но с пєрєвиполнєнієм. Так вот, однажди на моєй смєнє в забоє забарахліл комбайн. Визвалі рємонтніков, оні там что-то ковирялісь, а я прільог покємаріть. Навєрно, крєпко прікємаріл, мінут десять. Вдруг чувствую, что-то мєня за пяткі покусиваєт. Поворачіваю голову і віжу - вокруг мєня полчіща крис, прічьом двє огромниє криси сапогі моі жрут. Представляєшь, под зємльой, на глубінє тища мєтров, полчіща крис! Подошви уже отгризлі і до моіх пяток добіраются. Я как подскочіл, аж головой ударілся об потолок забоя! Но нє упал, а заорал нє своім гласом, крис распугівая, і пустілся бєжать. Кіломєтра трі пробєжал под зємльой. Мєня спасатєлі суткі потом іскалі, пока нашлі в забоє. Там лава наклоном градусов под сорок і дліной мєтров сто. Я на самий вєрх залєз, нікакая криса нє достала б. Только спасатєлі досталі. І с того врємєні, понімаєшь, я под зємлю спускаться уже нє мог. Боюсь. А на повєрхності шахтьору что за работа? Помучілся я мєсяца трі, когда звонят із райкома комсомола, говорят: “Прішла разнарядка направіть на службу в КГБ лучшєго члєна, і наш вибор остановілся на тєбє”. В КГБ так в КГБ, і пошьол я в КГБ. І посаділі мєня на єврєйскую лінію, навєрно, потому, что дірєктором у нас на шахтє бил отлічний єврєй Фіма Звягільський, - нє то что Шнєєрзон. С того врємєні я єврєями і занімаюсь. По вєрбовкам у мєня бил порядок, какой же єврей откажет бившєму шахтьору із шахти Засядька? Чєрєз пару лєт пєрєвєлі мєня в Кієв, тоже на єврєйскую лінію. Но я о крисах. Так мнє стало обідно, что всє тогда надо мной смєялісь, когда Гріша Бондарчук подло схватіл мєня за ногу сзаді. Льоша, ти помнішь тот случай?
                    - Щось не пам’ятаю. Напевно, я тоді залишився прибирати Тарасову хату і того епізоду не бачив, - наморщив лоба Олекса Григорович, намагаючись пригадати той суботник та історію зі щурами, Бондарчуком і Золотухіним.
                    Запала мовчанка, в кабінеті і навкруги стояла така тиша, що чутно було, як на Подолі заспівав півень.
                    Олекса Григорович глянув на годинник: “Щось рано півень піє...”.
                    Київ ще спав, спала Україна – від Дону до Сяну, і далі аж за Холмщину.
                    Не спав півень на Подолі та підняті по тривозі чекісти на вулиці Володимирській, 33.
                    А Земля крутилась, оберталась по колу - справа наліво, тим часом знизу вгору і знову згори вниз; день тиснув ніч, а ніч тиснула день. До ранку ще було далеко, Сонце тільки підкочувалось до кордонів України. Розповідь майора Дємідочкіна справила на Олексу Григоровича враження, може, ще й тому, що цьому сприяла мертва тиша, у якій, як у піску, губився голос приятеля.
                    Олекса Григорович уявив, як там, на сході України, до якого ще не дійшло Сонце, шугають у підземеллях полчища крис, і що вони колись - чи то вночі, чи то вдень, можуть виповзти на поверхню Землі і услід за ніччю, чи попереду дня, посунуть Україною, а потім Європою аж до Атлантики.
                    За вікнами стояв морок.
                    Олексі Григоровичу стало мерзлякувато, і він пожалкував, що втратив свою шинелю, рятуючи від пожежі споруду КДБ на вулиці Володимирській, 33, колишній Палац праці.
                    Якось зовсім недоречно задзвонив телефон: у чекістів така служба – телефон може задзвонити у будь-який час, навіть такий ранній.
                    - Майор Дємідочкін вніматєльно слушаєт! Гаварітє! - відчеканив у слухавку Петя.
                    Дзвонив Рябоконь:
                    - Товаріщ майор Дємідочкін, своїм пріказом от сєгодняшнєго чісла прєдсєдатєль КГБ товаріщ Фєдорчук снял с вас раннєє наложенноє на вас взисканіє.
                    Петя підморгнув Олексі Григоровичу і гаркнув:
                    - Служу Савєтскому Саюзу і радной Каммуністічєской партії!
                    - Ну, ето нє совсєм по уставу – о Коммуністічєской партії, - поправив майора Дємідочкіна Рябоконь. - Хотя і нє запрєщаєтся, - додав.
                    Рябоконь любив, коли за будь-яких обставин посилались на Комуністичну партію чи генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ільїча Брежнєва, і Петя Дємідочкін це знав, тому в м’якій формі заперечив:
                    - Так я імєю ввіду установку гєнєрального сєкрєтаря ЦК КПСС товаріща Леоніда Ільїча Брежнєва о том, что КГБ – ето вооружьонний отряд нашєй партії! – Петя знову підморгнув Олексі Григоровичу.
                    Згодом, 11 листопада 1982 року Рябоконь, зачитуючи перед керівним і оперативним складом КДБ УРСР телеграму про смерть Брежнєва і витираючи сльози, скаже: “В еті траурниє дні ми должни єщьо больше крєпіть воінскую дісціпліну, чтоби нічєм нє омрачіть ето знамєнатєльноє собитіє”.
                    А наразі він сказав:
                    - В общєм ви прави, товаріщ Дємідочкін, споріть нє буду. Установка по-лєнінскі вєрная. А щас зайдітє в прійомную і распішітєсь об ознакомлєнії с пріказом.
                    - Єсть, - по-військовому відповів майор Дємідочкін і почав збиратися.
                    Олекса Григорович підійшов до вікна, побачив водія Цвєткова Брикулю, який під’їхав "Волгою" до головного під’їзду, прапорщика, що лежав поряд під кущем з автоматом, і почав прощатися:
                    - Пока, Петре, дякую за випивку, гарний самогон.
                    - Правда, Льоша? - зрадів Дємідов, - я ж тєбє говоріл, Смульсон – отлічний мужик. Хотя іногда допускаєт проколи. Заході! Я єго за етот прокол єщьо поімєю.
                    Бузина потис руку Дємідову і пішов на вихід.
                    Олекса Григорович Бузина вийшов на вулицю, подивився на нові двері - вони дійсно сяяли лаком, немов і не було нічної пригоди, прибацаного водія з його "коктейлем Власова" і Фердінанда з його наказами.
                    Звично оглянув мармурову вивіску біля входу в КДБ.
                    На ній великими золотими літерами було викарбувано: "КОМИТЕТ ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ УКРАИНСКОЙ ССР", а внизу трохи меншими – “КТО НА НАС НЕ РАБОТАЕТ, ТОТ НЕ ЕСТ!».
                    Обидві вивіски теж сяяли.
                    * * *
                    згорнути/розгорнути гілку відповідей
                    • 2004.05.09 | Жан Коцький

                      Re: Сергію Хрущу, повний текст "Дискурсу", ч. 8


                      Брикуля поважав Олексу Григоровича і сам відчинив перед ним задні дверці, як і той водій з райкомівської “Волги”.
                      Олекса Григорович зручно вмостився на м’якому сидінні, заплющив очі і подумав: "Двічі за одну ніч катаюсь на "Волгах" - до тривоги на чорній, тепер повертаюсь додому на білій”.
                      Самогон приємним теплом розливався по тілу. "Життя чудове, - розмірковував Олекса Григорович, погойдуючись на м’якому сидінні цвєтковської “Волги”. - І якось воно буде, тому що ніколи в світі не було, так щоб нічого не було. З завтрашнього дня забуду про аґентуру, жоден придурок не буде ганять на фізкультуру, та й із свинями краще спілкуватись, аніж з людьми. Домашнім скажу, що мене Фердінанд перевів на особливо секретний заміський об’єкт КДБ”.
                      Так розважливо і мудро думав Олекса Григорович.
                      І він був правий, тому що, коли Олекса Григорович був тверезий, він завжди був правий, а він тверезо жив, окрім одного випадку, який стався після його відвідин Мавзолею В.І.Леніна у Москві.
                      Раптом у його мозку зблиснула думка: "Стоп! А звідки ж з’явилась ця паніка з есесівцями? Причому, не один же сержант про них репетував? І Петя щось про це намагався сказати? Чи всі з глузду з’їхали? Запитать у Брикулі, - може, він щось знає?".
                      Брикуля колись возив заступника міністра державної безпеки УРСР Соломона Мільштейна, якого потім разом з міністром Павлом Мєшиком арештували у справі Берії і розстріляли. Брикулю теж місяців зо три потягали на допити, але він мужньо віднікувався: мовляв, моя справа - баранку крутить, нічого не бачив і нічого не знаю. Його випустили з тюрми і направили слюсарем у Проскурівський відділ МДБ. Через півроку Проскурів став містом Хмельницьким, а МДБ – КДБ. Десь років зо два Брикуля послюсарював, потім йому знову довірили кермо, а оскільки він був класним водієм, згодом повернули до Києва, такого класного водія по всій республіці важко було знайти, і посадили на машину начальника 5-го Управління генерал-майора Цвєткова. Брикуля у машині вивісив портрети Мільштейна і Берії, і Цвєтков, коли побачив перед собою у машині Лаврентія Павловича, від страху знепритомнів. Цвєткова два дні відкачували у військовому шпиталі, що на вулиці Рози Люксембург (тепер Липська), він поскаржився Федорчукові, той розглянув скаргу і дозволив залишити Мільштейна, а Лаврентія Павловича наказав прибрать. Брикуля прибрав Лаврентія Павловича в бардачок, але на зло Цвєткову періодично виймав портрет Берії з бардачка, чіпляв на вітрове скло, і історія із шпиталем і скаргою Федорчукові повторювалась знову. Федорчук лояльно ставився до Брикулі і не дуже його картав - на місце Цвєткова можна поставити іншого недоумка, а де знайдеш такого класного водія, як Брикуля?
                      Ще одну особливість мав Брикуля, - про щоб його не запитували: про погоду чи футбол, про здоров’я дітей і онуків, або ж якої він думки про Лумумбу чи Черчілля, Брикуля свою відповідь завжди починав словами: "Коли я возив Мільштейна...", півгодини розказував про Соломона Мільштейна і аж потім відповідав по суті.
                      Олекса Григорович вирішив не питати Брикулю про есесівців. Він вийняв із внутрішньої кишені фляжку, зробив ковток, прислухався, як приємне тепло знову пішло від гортані вниз до шлунку, а потім далі по всьому тілу, і передав фляжку Брикулі. Той, не дивлячись, взяв фляжку через плече, ковтнув разів зо три і похвалив:
                      - Нічого горілочка! От коли я возив Мільштейна ...
                      І почав розповідати про те, як Соломон Мільштейн разом з Павлом Мєшиком, Лаврентієм Павловичем і академіком Курчатовим робили атомну бомбу під Челябінськом і Арзамасом: Мєшик служив комендантом зони, Мільштейн - начальником охорони, а Брикуля возив його на американському "Віллісі"; як вони пили горілку разом з атомними вченими, і ніхто не міг перепити Мільштейна. "Нічого, - подумав Олекса Григорович, - Петю Дємідочкіна Соломон Мільштейн навряд чи б подужав. А майора Мусоргського Петя подужав би?” – сам себе запитав, але відповіді не дав, тому що теоретично це визначити важко було.
                      Коли приїхали на Пархоменка, 68 (тепер Дорогожицька), ще не розвиднілось, і вікна квартири були темні. Не вмикаючи світла, щоб не розбудити домашніх, Олекса Григорович тихо прийняв душ, згорнув польову форму, яка ще чадно пахла димом, і відніс її у комірчину. Раптом наступив на якусь гостру штуковину, яка лежала на підлозі, відсмикнув ногу, пошарив рукою і нащупав щось металічне і холодне. Підняв незнайомий предмет, вийшов з комірчини, підійшов до вікна, щоб роздивитись, - і у блідому світлі вуличного ліхтаря побачив, що тримає у руках вирізану з бляшанки німецьку свастику.
                      * * *
                      ...Того ж дня на Пленумі ЦК Компартії України Федорчука було обрано членом Політбюро ЦК КПУ.
                      L L L
                      Re: > На вістрі часу. Документально-історичні нариси
                      Автор: Наливайко
                      Дата: 10.02.2004 - 21:51
                      Просто супер!!! Давно так не відривався!: ))))))))))))))))))))))))))))))
                      Дядьку, якщо далі все ж таки з'явитеся, - не ховайтесь!
                      J J J
                      Re: > На вістрі часу. Документально-історичні нариси
                      Автор: ZOYA
                      Дата: 11.02.2004 – 01:54
                      Bravo, daesh prodovgennia! Xotilos'by rozpovsudyty, jakscho ne budesh zaperechuvaty.
                      USA, Philadelphia.
                      J J J
                      Re: >Xotilos' by rozpovsudyty, jakscho ne budesh zaperechuvaty
                      Автор: Дядько
                      Дата: 11.02.2004 – 02:06
                      ZOYA, Yes - without fail (ja - unbedingt, si, tak...)!
                      Tank you (danke, gracias, dzienkuju...)!
                      Історична правда і необхідність того вимагають.
                      Uncle, Oncel, Tio, Vuiko
                      L L L
                      Abort.
      • 2004.05.09 | Serhiy Hrysch

        Ни поняв.

        Пробачте поки що матеріалу не читав.
        З задоволенням розмістимо. Можна спочатку для обговорення поставити в форум Культура (бо це твір!)?
        Дякую.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2004.05.09 | Жан Коцький

          Re: Ни поняв.

          Пане Сергію, підбадьорений і натхнений Вашою оперативною відповіддю. Розумію всю складність ситуації: матеріал, як для прочитання в інтернеті, - громіздкий, до того ж персоналії і події – реальні, я не міг примушувати говорити персонажів так, як цього б хотілося мені чи будь-кому іншому, - це б не відповідало життєвій правді. Тому, очевидно, ставлення однозначного до мого есею бути не може.
          ТАК і про ЦЕ ніхто не писав. Інтернетмеццо, як літературний жанр(роман-колаж з використанням інтернетівських технологій), – мій винахід. Хотів би з вашою допомогою запатентувати його на “Майдані”.
          Кожний пост я відділяв смайликами, в залежності від тексту – сумними чи веселими: J L ;-), :-Р.
          Вибачте за таку кількість трафіків – матеріал в один месідж не влізав.
          Щиро вдячний, бажаю Вам усіляких гараздів, -
          Жан Коцький, есквайр


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".