МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Суд історії: пісня свідчить

05/12/2004 | observer
Суд історії: пісня свідчить
(післямова до свята)


У ці дні незалежна Україна вкотре відсвяткувала річницю закінчення війни, яку свого часу геніальний вождь та вчитель усього людства Йосиф Віссаріонович Сталін назвав “Великой Отечественной войной советского народа”. Сталінська вказівка виявилася живучою – цю війну “Великою Вітчизняною” в незалежній Україні, де начебто “советского народа” і немає, зве багато хто – від Президента Леоніда Кучми до лідера радикального “Братства” Дмитра Корчинського. Хоча звати її так людині, хоч трохи обізнаній із власне українською культурою, не випадає. І справа тут зовсім не в ідеології так званого “буржуазного націоналізму” і не у політичних уподобаннях автора цих рядків, узагалі – не в чиїхось суб‘єктивних оцінках. Справа – у самоочевидностях культурного буття.

Чи звертали ви увагу, слухаючи “Радіо “Ностальжи” або дивлячись ТБ-програму “Старые песни о главном”, що за всього бажання там не можуть знайти довоєнні пісні рівня, безумовно, талановитої “Эх, хорошо в стране Советской жить” – але українською мовою? Що у так само довоєнному фільмі “Трактористи”, за ідеєю, покликаному показати будні трактористів-українців, герої співають “Розпрягайте, хлопці, коні” (народну) та “Гремя огнем, сверкая блеском стали...” (модерно-політичну)? І що з довоєнних українських радянських пісень важко взагалі пригадати що-небудь мелодійне і виразне, крім хіба що “Уперед полком єдиним більшовицька сила йде”?

І, з іншого боку, повоєнний час, за який з‘явилося безліч справді доброї української пісенної лірики, не подарував нічого визначного із своєрідного радянського жанру “трудової лірики”, рівня “Мой адрес – Советский Союз” або “Не кочегары мы, не плотники...”? Ба більше: навіть пісень про Леніна, які більш-менш запам‘ятовуються, українська душа не створила.

Аналогічна ситуація із Великою Вітчизняною.

Скажімо, у російській культурі війна з нацизмом спричинила до появи справжнього грона блискучих, часом геніальних пісень, які 9-10 травня кожен охочий міг почути у теле- та радіоконцертах. Тут і задумлива, тремка лірика на кшталт “Соловки, Соловки, не тревожьте солдат...”, і грізна хвиля народної сили, яка готова на бій – “Вставай, страна огромная...”, і, нарешті, гордість переможця: “Едут, едут по Берлину наши казаки”. І безліч інших. Ці пісні пишуть, звісно, професійні поети й композитори – але чим вони є, як не медіаторами народного мелосу і народної душі? Інакше-бо ці пісні не жили б і донині, бо в них правда про війну, яка для когось справді була Вітчизняною, хоч водночас і совєтською, і сталінською.

А що Україна?

Мовчання. Крім хіба що невольничих пісень, складених дівчатами-остарбайтерами. І крім написаних на замовлення “директивних органів” творів, які від самого початку не були народними і ніколи не співалися людьми з доброї волі. Це вже потім, за двадцять років, з‘являться геніальні “Степом, степом...” або “Батьку, ми ровесники з тобою” – власне, пісні швидше антивоєнні, ніж воєнні.

Отож фактом є мовчання душі одного із найбільш співучих у світі народів упродовж війни, яку нам подають як “Вітчизняну”. Так само, як і практично нульова пісенна реакція на весь совєтський період історії України.

А, може, в Україні немає традиції пісенного реагування на політику? Ні. Є така традиція. “Шалійте, шалійте, скажені кати” чи “Вічний революціонер” – до 1917 року; “Гей, не спи, робітнику” та інші пісні на вірші Василя Чумака – в часи громадянської війни, зрештою, спалах пісенно-політичної лірики кінця 1980-х.

Отож, справа, мабуть, усе ж таки в тому, чи була для українців та війна Вітчизняною. Не буду довго цитувати тогочасних свідчень – від Вінстона Черчілля до Мілована Джиласа, від Микити Хрущова до самого Йосифа Віссаріоновича – про не надто палке, скажемо м‘яко, бажання українців віддавати життя “за Родіну, за Сталіна”. Настільки не палке, що Сталін думав навіть депортувати до Сибіру всіх жителів України, які опинилися було під нацистською окупацією. До цього справа не дійшла, але 1943-44 року мільйони ненавчених, не вдягнених в однострої і ледь-ледь озброєних новобранців з України (“чорносвитки” чи “піджачники”, як названі вони у щоденнику Олександра Довженка) хвиля за хвилею кидалися командуванням на штурм найбільш укріплених позицій Вермахту – щоб ціною своїх життів “подарувати” товаришу Сталіну чергове здобуте місто до чергового свята. Але відправилися на Схід, хоча й вибірково, сотні тисяч “звільненого” українського люду. А повість Олександра Довженка “Україна в огні”, де автор сказав чимало гіркої правди про війну, була заборонена особисто вождем усіх народів за “буржуазно-націоналістичні рецидиви”.

Отож Україна у війну мовчала. І водночас – вона не мовчала.

Справді народний голос – це, вслід за стрілецькими піснями доби 1914-1920 років, пісні вояків Української повстанської армії. Йдеться про десятки різнопланових – похідних, урочистих, ліричних, меморіальних – пісень. Цей голос і зараз у наче незалежній Україні лунає немовби із підпілля, з походу лісової боївки, бо ж там, де правлять дядьки Отечества чужого, війна – справді вітчизняна і визвольна проти тривання неосовєтської окупації – не є музейним експонатом. Отож – “Лента за лентою патрони подавай...”.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для „Телекритики”


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".