16 липня як Dies Irae Західної України
07/16/2004 | Олег Хавич
http://ukr.for-ua.com/analit/2004/07/16/155132.html
Західна Україна в масовій свідомості як правило асоціюється з двома датами: 1 листопада 1918-го року і 22 січня 1919-го. Обидві мають власні назви: День Листопадового Чину і День Злуки. Ще одна власна назва – „золотий вересень” (17 вересня 1939-го року, коли сталінський СРСР допоміг гітлерівській Німеччині знищити Польщу) – трохи підзабулася. Але є ще одна дата – 16 липня, яка ставала для Західної України фатальною принаймні три рази: у 1919-му, 1990-му та 2001-му роках.
Вперше 16 липня стало трагічною датою внаслідок двох згаданих на початку Днів. Проголосивши 1 листопада незалежність, Західно-Українська Народна Республіка з першого ж дня опинилася в стані війни. Причому із західноукраїнцями воювали не лише поляки, але й румуни з чехами. Щоправда, останніх цікавили, відповідно, лише Буковина і Карпатська Україна, які вони й окупували без зайвих зусиль – адже Українська Галицька Армія воювала проти всіх поляків, а не лише з поляками Західної Галичини. Сили були апріорі нерівні: 3,5 мільйони західноукраїнців проти 18 мільйонів поляків. 22 листопада втрачено Львів, поразка йшла за поразкою. Мабуть, саме тоді в умах провідників ЗУНР виникає ідея про „злуку” з УНР: мовляв, 30 мільйонів братів з-за Збруча допоможуть подолати польську навалу.
У стані відчаю де вже було звернути увагу на те, що т.зв. „влада УНР” не представляла практично нікого, крім групи приватних осіб, не мала боєздатної армії, не контролювала переважної більшості території України, якою вільно гуляли червоні, білі, „зелені” – звідси й народне „у вагоні Директорія, під вагоном територія”. Нічого дивного, що вже через кілька тижнів після масової пі-ар акції – „проголошення Злуки” 22 січня 1919-го на Софійському майдані Києва – влада УНР цей самий Київ здала практично без бою. Галичани, на відміну від східняків, у цей час билися по-справжньому, проте не могли стримати наступу навченої і керованої французькими офіцерами армії генерала Галлера. У квітні й травні поляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Українську Галицьку Армію до річки Збруч.
Організований на початку червня несподіваний контрнаступ західноукраїнців на переважаючі польські сили – так звана „Чортківська офензива” – стала для них хоч і найславетнішим, але фінальним етапом війни. Наступ трохи не сягнув Львова, але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів. Жодної допомоги від „братів-українців”, про визволення яких так романтично співалося у гімні Українських січових стрільців „Червона калина”, ЗУНР так і не дочекалася. До середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притиснувши західноукраїнську армію до Збруча. У цій катастрофічній ситуації керівництво ЗУНР виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак, як пише Орест Субтельний, „армія наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у Східну Україну та з’єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919-го року Українська Галицька Армія і тисячі цивільних західноукраїнців під обстрілом польської артилерії переправилися через Збруч у Східну Україну”. Недовга історія першої у ХХ столітті спроби західноукраїнців досягнути власної державності трагічно закінчилася.
Наступна спроба формально відбулася 30 червня 1941-го, коли сформований бандерівським крилом ОУН уряд Ярослава Стецька в окупованому німцями Львові оголосив про „відновлення української державності”. Обмежену „українську державність” на території Західної України німці швидше за все дозволили б, як це вони зробили в Хорватії та Словаччині. Але ж новоспечені „урядовці” претендували на всю Україну, південно-східний кордон якої вони уявляли на Кавказі. Проте щодо цього у гітлерівців були свої плани, і вже за кілька днів весь „уряд” опинився за колючим дротом. Точно невідомо, чи арештовували когось із „міністрів” саме 16 липня 1941-го року, але це було б дуже символічно. Через двадцять два роки галичани знову наступили на граблі під назвою „претензії на всю Україну” і знову боляче отримали по лобі. Створення Української повстанської армії восени 1942-го теж нічого не змінило, адже вона також планувала визволити „Велику Україну”, а не Західну, де була створена і мала масову підтримку. І навіть оснащена німцями наприкінці війни дивізія „Галичина”, створена власне для захисту Галичини від сталінської армії, була наскрізь просякнута оунівцями, які марили не Львовом, а Києвом. Майже за Троцьким, тільки фанатичний марксист казав „Росія ніщо в порівнянні зі світовою революцією”, а схибнуті на інтеґральному націоналізмові „провідники” готові були пожертвувати Західною Україною заради революції національної. Запитання, чи варта хоч якась революція такої жертви, у них не виникало...
Проте об’єктивна реальність все одно взяла своє, відчутних результатів – як військових, так і політичних – ОУН-УПА вдалося досягнути лише в Західній Україні. Власне, саме завдяки героїчній боротьбі повстанців вдалось зірвати сталінські плани переселення всіх західноукраїнців на схід СРСР слідом за чеченцями та кримськими татарами. Хоча й так пекельними колами ГУЛАГу та заслань пройшли майже триста тисяч західноукраїнців, десятки тисяч назавжди залишилися в чужій землі... Тому нічого дивного, що після початку перебудови лише в Західній Україні розгорнувся справжній, без лапок, народний рух (не плутати з маловідомою нині партією) за незалежність. У 1988-89 роках регіоном прокотилися багатолюдні мітинги під національними гаслами і прапорами. Навесні 1990-го націонал-демократи виграли вибори у більшість місцевих рад. Одним словом, трансформація комуністичного суспільства йшла паралельно з прибалтійськими республіками і лише на кілька місяців відставала від сусідніх центральноєвропейських держав. Оскільки нічого подібного в центральній та східній Україні не відбувалось, здавалося, ще трохи – і західноукраїнці повернуться на перерваний у 1919 році шлях творення власної держави.
Але радянська імперія все ще пробувала врятуватися. Де не виходило силовим шляхом – вдавались до маніпуляцій. У відповідь на ухвалення парламентами Литви, Латвії та Естонії Декларацій про державний суверенітет ідеологічний відділ ЦК КПРС розпочав централізовану підготовку „аналогічних” документів для всіх союзних республік. Мета – показати як своїм громадянам, так і світові, що нічого надзвичайного не відбувається. Не дивно, що активними промоутерами прийняття документа з оксюморонною назвою „Декларація про державний суверенітет Української Радянської (!) Соціалістичної (!) Республіки” стали комуністи Драч і Павличко, та й багато хто з сумнозвісної „групи 239” проголосував за нього. Хоча, заради справедливості слід зазначити, що кремлівські розробники декларації, крім пустопорожньої риторики, все ж заклали в неї кілька мін на випадок реальної незалежності України: тут і унітарність, і без’ядерний статус, і позаблоковий... Саме задекларована 16 липня 1990-го року унітарність майбутньої України клала край будь-яким надіям західноукраїнців на власну державу. Втеча за Збруч у 1919-му повторилася у вигляді втечі від відповідальності за майбутнє свого народу в 1990-му. Долю 10 мільйонів західноукраїнців руками їхніх же депутатів з т.зв. „Народної Ради” було покладено до ніг суржико- і російськомовної більшості Східної України.
Подальший розвиток України підтвердив найгірші сподівання західноукраїнців. Декларований суверенітет більше року залишався папірцем, єдина цінність якого полягала у додатковому вихідному дні 16 липня 1991-го. Керівництво „суверенної” радянської соціалістичної України провадило в Москві переговори про новий союзний договір. Якби не путч, ніякої реальної незалежності не вимагали б ні комуністи, які боялися за свої номенклатурні крісла, ні націонал-демократи, які боялися втратити крісла у Верховній та місцевих радах. Адже на той момент діяла постанова ВР, ухвалена під тиском голодуючих студентів у жовтні 1990-го, яка вимагала проведення дострокових виборів парламенту на засадах багатопартійності. Блискавична зміна влади в Кремлі, страх номенклатури перед харизматичним Єльциним і вищезгаданий страх нацдемів, які любили не так Україну в собі, як себе в українській владі, стали фундаментом своєрідного суспільного договору. Номенклатура підтримала проголошення незалежності за умови збереження за нею ключових постів у державному управлінні та економіці, націонал-демократи отримали „омріяну державність” і місце в кутку, біля пар... вибачте, пра...пора (чомусь синьо-жовтого, а не історичного жовто-блакитного) і герба (малого, великого держава досі не має). Ще вділили кілька постів у гуманітарній сфері, а кільком націонал-економістам на кшталт Пинзеника та Ющенка дали можливість підписатися під деякими документами, за які досі вішають собак на всіх „лібералів і демократів”. Отака вийшла оксюморонна держава – у повній відповідності до декларації від 16 липня 1990 року.
Нова стара влада в новій державі дуже швидко зрозуміла, хто їй заважає „загнати український народ в щастя” – звичайно, західноукраїнці. І справа була не стільки в політичних відмінностях – все одно їхні голоси погоди на всеукраїнському рівні не робили, що й показали всі вибори від 1990-го до 2002-го року включно. І навіть не у прагненні до Європи зокрема і до західних цінностей взагалі, що пояснювалось століттями європейського розвитку Західної України і татарсько-московського – України східної. Транспарант з цими прагненнями керманичі новітньої України повісили поруч з прапором і гербом і час від часу помахували ним перед носом посадовців з Брюсселя і Вашингтона, а інколи використовували його як морквинку для невдоволених темпами „європейської та євроатлантичної інтеґрації” в Україні. Головною причиною стали культурні та мовні відмінності західноукраїнців від решти мешканців „ґасударства Украіна”. Адже номенклатура могла побудувати незалежну державу лише за зразком командно-адміністративної системи СРСР. А в цій системі головне, щоб команди правильно розуміли. І якщо понад 30 мільйонів громадян краще розуміють команди російською мовою в совковому її варіанті – ця мова і стане командною. Хто не хоче розуміти – опиняється на узбіччі суспільства або за межами держави взагалі. Чому ж тепер західноукраїнські політики дивуються, що найнижчий рівень життя і найбільший відсоток ґастарбайтерів – саме в Західній Україні. Хлопці, ви ж самі за це голосували у 1990-му...
За останні 14 років ситуація могла змінитися лише одного разу – у 2000-2001 роках. У травні 2000-го Західна Україна здригається від звірячого вбивства у Львові співробітниками українських (!) силових структур відомого композитора Ігоря Білозора – лише за те, що той співав українські пісні. Його похорон перетворюється на антивладну демонстрацію, якої Львів не бачив з 1991-го. Не минуло й кількох місяців, як зникає добре відомий львівській політичній тусовці журналіст Георгій Гонгадзе, а потім вибухає „касетний скандал”. Наметові містечка на Майдані Незалежності в Києві та інших містах, багатотисячні демонстрації. І знову в перших лавах – західноукраїнці. У Львові створюється організація, яка цілком могла стати аналогом югославського „Отпору” чи грузинської „Кмари” – Громадський комітет опору „За правду!” За кілька місяців комітет стає всеукраїнським, до його керівництва входять як знакові особи студентського руху початку 90-х (Маркіян Іващишин, Олесь Доній, Володимир Чемерис), так і діючі політики (нардепи Тарас Стецьків і Тарас Чорновіл) та молоді студентські лідери. Комітет „За правду!” проводить власні багатотисячні акції, навмисне дистанціюючись від інших політичних сил. Звичайно, серед „заправдівців” було багато симпатиків тих чи інших політиків і партій, але сумнозвісна „заява трьох”, підписана 13 лютого 2001-го Кучмою, Плющем і Ющенком, де учасників вуличних акцій порівняли з фашистами і націонал-соціалістами, показує правильність самостійного шляху. Фактичним центром комітету стає Львів, саме там проводяться найяскравіші акції і ґенеруються найвдаліші ідеї. Столиця Галичини на кілька місяців стає не першим, але й не другим центром політичного життя в Україні. Лунають голоси: ми більше не дамо Києву себе обдурити, як у 1990-91-му...
І тоді молодих злякалися. Причому не влада, якій це треба було робити „за посадою” – у неї на той час вистачало міжнародних проблем. Злякалися люди, які на парламентських виборах 2002 року збирались розігрувати опозиційну карту. Потужний незалежний рух опору в Західній Україні був невигідний нікому, але в першу чергу – невигідний Вікторові Ющенку, який після виборів бачив себе на найвищих посадах у державі. Невигідний його оточенню, тому що всі ті кишенькові партії, які потім складуть утворення зі складновимовлюваними назвами – ВБВЮ „НУ”, „ЗУ! ЗЮ!” і т.д., і т.п. – разом узяті не мали та й не мають і десятої частки тієї сили, яку мали студенти з комітету „За правду!”. Бо вони дійсно боролися за правду, за СВОЮ Україну – а не за десять гривень, виданих за участь у мітингу. Тому те, що вціліло після підпису Віктора Андрійовича під „заявою трьох” у лютому, було послідовно добите ним наступними місяцями 2001-го. Тоді й виявилося, що дехто в керівництві ГКО „За правду!” з самого початку був „засланим козачком” (причому не від влади, а від „конструктивної опозиції”), а дехто просто використовував комітет з метою підвищення свого положення у майбутньому „списку Ющенка”. Когось купили посадою в штабі, когось прилаштували на роботу у владі – адже в Західній Україні екс-прем’єр все ще мав певний вплив. Але енергія молодих ентузіастів та їхніх ідей була настільки сильною, що „За правду!” продовжував за інерцією працювати, так і не ставши повністю структурою Ющенка. Потрібен був якийсь сакральний акт, який би показав „шмаркачам”, що їхні надії на власну роль у політиці та помітний вплив Західної України на майбутнє держави є нездійсненними.
...Вони зібрали їх з усієї України. Було поставлене завдання: переважну більшість учасників мають становити люди зі східних регіонів. Не знаю достеменно, чи ставилося завдання забезпечити російськомовну більшість, але вона вийшла автоматично. Ніхто з „рядових членів” не знав, що готується. Формальна версія – сходження на Говерлу з нагоди 11-ї річниці декларації про державний суверенітет України. На запитання окремих обізнаних про те, що ця декларація стосувалася не УКРАЇНИ, а УРСР, чому сходження не присвячене Дню Незалежності, – відповідей уникають. Іноді відповідають по-галицькому, запитанням на запитання: хлопці/дівчата, вам проплатили дорогу, добові, видали пайок, відвезуть на Говерлу – для чого ці дурні розмови? І ось підніжжя, роздача прапорів і гасел з незнайомою підковою, сходження. Насправді Говерла хоч і найвища вершина Західної України, в хорошу літню погоду підніматися на неї не так уже й довго. Масовка підтягується, а „месія” в оточенні „апостолів” уже готовий до проповіді з гори (згори?) І він говорить те, від чого гори мають здригнутися: відтепер, хлопці, це „Наша Україна”, ми будемо ходити тут у своїх шароварах, топтати ваші гори своїми чобітьми, вчити вас життю і розуму. Хто не вірить – гляньте, чи не я стою на ВАШІЙ вершині і кажу що вона МОЯ, а ви всі десь там знизу?.. І – ручками, ручками, які так і хотіли підставитися під поцілунок підігрітих клакерами слухачів. 16 липня 2001 року. День народження „Нашої України”. День клінічної смерті МОЄЇ УКРАЇНИ. Амінь ?...
...Сьогодні Віктор Ющенко і кілька тисяч його фанів (вірних, адептів – як кому подобається) знову, як і в 2001 році, видеруться на найвищу гору Західної України. Сходження лицемірно назване „екологічною акцією з прибирання Говерли”. Хоча, швидше за все, воно стане черговою реінкарнацією анекдоту про виступ карикатурного „западенця” у Верховній Раді наприкінці 80-х, ще „за совітів”. Оскільки його „герою” не надавали слова ні з політичних, ні з економічних питань порядку денного, то отримавши слово з питань екології, він розпочав свій виступ словами: „Хлопці, бережіть ліси і ріки – бо скоро не буде ні де москаля повісити, ні де комуніста втопити”... Ні, сам „месія” нічого такого не скаже, але частина його оточення, яка представляє Західну Україну, схоже, підбиралася саме за цим „інтелектуальним” шаблоном. Саме такі західноукраїнці програли полякам війну за незалежність ЗУНР у 1919-му, з щенячим захватом допомогли комуністам ухвалити декларацію „про державний суверенітет УРСР” у 1990-му та замість хреста з іконами стали молитися на підкову і лідера „Нашої України” у 2001-му. Якщо, не дай Боже, вони переможуть у 2004-му, дуже скоро від тисячолітньої європейської ідентичності Західної України залишаться лише спогади. Всі стануть козаками, православними і розмовлятимуть сумським діалектом суржику. І надто вже малою втіхою буде те, що Dies Irae для натхненників і організаторів всього цього настане трохи раніше, ніж для Західної України взагалі...
*Dies Irae – судний день (лат.)
Західна Україна в масовій свідомості як правило асоціюється з двома датами: 1 листопада 1918-го року і 22 січня 1919-го. Обидві мають власні назви: День Листопадового Чину і День Злуки. Ще одна власна назва – „золотий вересень” (17 вересня 1939-го року, коли сталінський СРСР допоміг гітлерівській Німеччині знищити Польщу) – трохи підзабулася. Але є ще одна дата – 16 липня, яка ставала для Західної України фатальною принаймні три рази: у 1919-му, 1990-му та 2001-му роках.
Вперше 16 липня стало трагічною датою внаслідок двох згаданих на початку Днів. Проголосивши 1 листопада незалежність, Західно-Українська Народна Республіка з першого ж дня опинилася в стані війни. Причому із західноукраїнцями воювали не лише поляки, але й румуни з чехами. Щоправда, останніх цікавили, відповідно, лише Буковина і Карпатська Україна, які вони й окупували без зайвих зусиль – адже Українська Галицька Армія воювала проти всіх поляків, а не лише з поляками Західної Галичини. Сили були апріорі нерівні: 3,5 мільйони західноукраїнців проти 18 мільйонів поляків. 22 листопада втрачено Львів, поразка йшла за поразкою. Мабуть, саме тоді в умах провідників ЗУНР виникає ідея про „злуку” з УНР: мовляв, 30 мільйонів братів з-за Збруча допоможуть подолати польську навалу.
У стані відчаю де вже було звернути увагу на те, що т.зв. „влада УНР” не представляла практично нікого, крім групи приватних осіб, не мала боєздатної армії, не контролювала переважної більшості території України, якою вільно гуляли червоні, білі, „зелені” – звідси й народне „у вагоні Директорія, під вагоном територія”. Нічого дивного, що вже через кілька тижнів після масової пі-ар акції – „проголошення Злуки” 22 січня 1919-го на Софійському майдані Києва – влада УНР цей самий Київ здала практично без бою. Галичани, на відміну від східняків, у цей час билися по-справжньому, проте не могли стримати наступу навченої і керованої французькими офіцерами армії генерала Галлера. У квітні й травні поляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Українську Галицьку Армію до річки Збруч.
Організований на початку червня несподіваний контрнаступ західноукраїнців на переважаючі польські сили – так звана „Чортківська офензива” – стала для них хоч і найславетнішим, але фінальним етапом війни. Наступ трохи не сягнув Львова, але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів. Жодної допомоги від „братів-українців”, про визволення яких так романтично співалося у гімні Українських січових стрільців „Червона калина”, ЗУНР так і не дочекалася. До середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притиснувши західноукраїнську армію до Збруча. У цій катастрофічній ситуації керівництво ЗУНР виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак, як пише Орест Субтельний, „армія наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у Східну Україну та з’єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919-го року Українська Галицька Армія і тисячі цивільних західноукраїнців під обстрілом польської артилерії переправилися через Збруч у Східну Україну”. Недовга історія першої у ХХ столітті спроби західноукраїнців досягнути власної державності трагічно закінчилася.
Наступна спроба формально відбулася 30 червня 1941-го, коли сформований бандерівським крилом ОУН уряд Ярослава Стецька в окупованому німцями Львові оголосив про „відновлення української державності”. Обмежену „українську державність” на території Західної України німці швидше за все дозволили б, як це вони зробили в Хорватії та Словаччині. Але ж новоспечені „урядовці” претендували на всю Україну, південно-східний кордон якої вони уявляли на Кавказі. Проте щодо цього у гітлерівців були свої плани, і вже за кілька днів весь „уряд” опинився за колючим дротом. Точно невідомо, чи арештовували когось із „міністрів” саме 16 липня 1941-го року, але це було б дуже символічно. Через двадцять два роки галичани знову наступили на граблі під назвою „претензії на всю Україну” і знову боляче отримали по лобі. Створення Української повстанської армії восени 1942-го теж нічого не змінило, адже вона також планувала визволити „Велику Україну”, а не Західну, де була створена і мала масову підтримку. І навіть оснащена німцями наприкінці війни дивізія „Галичина”, створена власне для захисту Галичини від сталінської армії, була наскрізь просякнута оунівцями, які марили не Львовом, а Києвом. Майже за Троцьким, тільки фанатичний марксист казав „Росія ніщо в порівнянні зі світовою революцією”, а схибнуті на інтеґральному націоналізмові „провідники” готові були пожертвувати Західною Україною заради революції національної. Запитання, чи варта хоч якась революція такої жертви, у них не виникало...
Проте об’єктивна реальність все одно взяла своє, відчутних результатів – як військових, так і політичних – ОУН-УПА вдалося досягнути лише в Західній Україні. Власне, саме завдяки героїчній боротьбі повстанців вдалось зірвати сталінські плани переселення всіх західноукраїнців на схід СРСР слідом за чеченцями та кримськими татарами. Хоча й так пекельними колами ГУЛАГу та заслань пройшли майже триста тисяч західноукраїнців, десятки тисяч назавжди залишилися в чужій землі... Тому нічого дивного, що після початку перебудови лише в Західній Україні розгорнувся справжній, без лапок, народний рух (не плутати з маловідомою нині партією) за незалежність. У 1988-89 роках регіоном прокотилися багатолюдні мітинги під національними гаслами і прапорами. Навесні 1990-го націонал-демократи виграли вибори у більшість місцевих рад. Одним словом, трансформація комуністичного суспільства йшла паралельно з прибалтійськими республіками і лише на кілька місяців відставала від сусідніх центральноєвропейських держав. Оскільки нічого подібного в центральній та східній Україні не відбувалось, здавалося, ще трохи – і західноукраїнці повернуться на перерваний у 1919 році шлях творення власної держави.
Але радянська імперія все ще пробувала врятуватися. Де не виходило силовим шляхом – вдавались до маніпуляцій. У відповідь на ухвалення парламентами Литви, Латвії та Естонії Декларацій про державний суверенітет ідеологічний відділ ЦК КПРС розпочав централізовану підготовку „аналогічних” документів для всіх союзних республік. Мета – показати як своїм громадянам, так і світові, що нічого надзвичайного не відбувається. Не дивно, що активними промоутерами прийняття документа з оксюморонною назвою „Декларація про державний суверенітет Української Радянської (!) Соціалістичної (!) Республіки” стали комуністи Драч і Павличко, та й багато хто з сумнозвісної „групи 239” проголосував за нього. Хоча, заради справедливості слід зазначити, що кремлівські розробники декларації, крім пустопорожньої риторики, все ж заклали в неї кілька мін на випадок реальної незалежності України: тут і унітарність, і без’ядерний статус, і позаблоковий... Саме задекларована 16 липня 1990-го року унітарність майбутньої України клала край будь-яким надіям західноукраїнців на власну державу. Втеча за Збруч у 1919-му повторилася у вигляді втечі від відповідальності за майбутнє свого народу в 1990-му. Долю 10 мільйонів західноукраїнців руками їхніх же депутатів з т.зв. „Народної Ради” було покладено до ніг суржико- і російськомовної більшості Східної України.
Подальший розвиток України підтвердив найгірші сподівання західноукраїнців. Декларований суверенітет більше року залишався папірцем, єдина цінність якого полягала у додатковому вихідному дні 16 липня 1991-го. Керівництво „суверенної” радянської соціалістичної України провадило в Москві переговори про новий союзний договір. Якби не путч, ніякої реальної незалежності не вимагали б ні комуністи, які боялися за свої номенклатурні крісла, ні націонал-демократи, які боялися втратити крісла у Верховній та місцевих радах. Адже на той момент діяла постанова ВР, ухвалена під тиском голодуючих студентів у жовтні 1990-го, яка вимагала проведення дострокових виборів парламенту на засадах багатопартійності. Блискавична зміна влади в Кремлі, страх номенклатури перед харизматичним Єльциним і вищезгаданий страх нацдемів, які любили не так Україну в собі, як себе в українській владі, стали фундаментом своєрідного суспільного договору. Номенклатура підтримала проголошення незалежності за умови збереження за нею ключових постів у державному управлінні та економіці, націонал-демократи отримали „омріяну державність” і місце в кутку, біля пар... вибачте, пра...пора (чомусь синьо-жовтого, а не історичного жовто-блакитного) і герба (малого, великого держава досі не має). Ще вділили кілька постів у гуманітарній сфері, а кільком націонал-економістам на кшталт Пинзеника та Ющенка дали можливість підписатися під деякими документами, за які досі вішають собак на всіх „лібералів і демократів”. Отака вийшла оксюморонна держава – у повній відповідності до декларації від 16 липня 1990 року.
Нова стара влада в новій державі дуже швидко зрозуміла, хто їй заважає „загнати український народ в щастя” – звичайно, західноукраїнці. І справа була не стільки в політичних відмінностях – все одно їхні голоси погоди на всеукраїнському рівні не робили, що й показали всі вибори від 1990-го до 2002-го року включно. І навіть не у прагненні до Європи зокрема і до західних цінностей взагалі, що пояснювалось століттями європейського розвитку Західної України і татарсько-московського – України східної. Транспарант з цими прагненнями керманичі новітньої України повісили поруч з прапором і гербом і час від часу помахували ним перед носом посадовців з Брюсселя і Вашингтона, а інколи використовували його як морквинку для невдоволених темпами „європейської та євроатлантичної інтеґрації” в Україні. Головною причиною стали культурні та мовні відмінності західноукраїнців від решти мешканців „ґасударства Украіна”. Адже номенклатура могла побудувати незалежну державу лише за зразком командно-адміністративної системи СРСР. А в цій системі головне, щоб команди правильно розуміли. І якщо понад 30 мільйонів громадян краще розуміють команди російською мовою в совковому її варіанті – ця мова і стане командною. Хто не хоче розуміти – опиняється на узбіччі суспільства або за межами держави взагалі. Чому ж тепер західноукраїнські політики дивуються, що найнижчий рівень життя і найбільший відсоток ґастарбайтерів – саме в Західній Україні. Хлопці, ви ж самі за це голосували у 1990-му...
За останні 14 років ситуація могла змінитися лише одного разу – у 2000-2001 роках. У травні 2000-го Західна Україна здригається від звірячого вбивства у Львові співробітниками українських (!) силових структур відомого композитора Ігоря Білозора – лише за те, що той співав українські пісні. Його похорон перетворюється на антивладну демонстрацію, якої Львів не бачив з 1991-го. Не минуло й кількох місяців, як зникає добре відомий львівській політичній тусовці журналіст Георгій Гонгадзе, а потім вибухає „касетний скандал”. Наметові містечка на Майдані Незалежності в Києві та інших містах, багатотисячні демонстрації. І знову в перших лавах – західноукраїнці. У Львові створюється організація, яка цілком могла стати аналогом югославського „Отпору” чи грузинської „Кмари” – Громадський комітет опору „За правду!” За кілька місяців комітет стає всеукраїнським, до його керівництва входять як знакові особи студентського руху початку 90-х (Маркіян Іващишин, Олесь Доній, Володимир Чемерис), так і діючі політики (нардепи Тарас Стецьків і Тарас Чорновіл) та молоді студентські лідери. Комітет „За правду!” проводить власні багатотисячні акції, навмисне дистанціюючись від інших політичних сил. Звичайно, серед „заправдівців” було багато симпатиків тих чи інших політиків і партій, але сумнозвісна „заява трьох”, підписана 13 лютого 2001-го Кучмою, Плющем і Ющенком, де учасників вуличних акцій порівняли з фашистами і націонал-соціалістами, показує правильність самостійного шляху. Фактичним центром комітету стає Львів, саме там проводяться найяскравіші акції і ґенеруються найвдаліші ідеї. Столиця Галичини на кілька місяців стає не першим, але й не другим центром політичного життя в Україні. Лунають голоси: ми більше не дамо Києву себе обдурити, як у 1990-91-му...
І тоді молодих злякалися. Причому не влада, якій це треба було робити „за посадою” – у неї на той час вистачало міжнародних проблем. Злякалися люди, які на парламентських виборах 2002 року збирались розігрувати опозиційну карту. Потужний незалежний рух опору в Західній Україні був невигідний нікому, але в першу чергу – невигідний Вікторові Ющенку, який після виборів бачив себе на найвищих посадах у державі. Невигідний його оточенню, тому що всі ті кишенькові партії, які потім складуть утворення зі складновимовлюваними назвами – ВБВЮ „НУ”, „ЗУ! ЗЮ!” і т.д., і т.п. – разом узяті не мали та й не мають і десятої частки тієї сили, яку мали студенти з комітету „За правду!”. Бо вони дійсно боролися за правду, за СВОЮ Україну – а не за десять гривень, виданих за участь у мітингу. Тому те, що вціліло після підпису Віктора Андрійовича під „заявою трьох” у лютому, було послідовно добите ним наступними місяцями 2001-го. Тоді й виявилося, що дехто в керівництві ГКО „За правду!” з самого початку був „засланим козачком” (причому не від влади, а від „конструктивної опозиції”), а дехто просто використовував комітет з метою підвищення свого положення у майбутньому „списку Ющенка”. Когось купили посадою в штабі, когось прилаштували на роботу у владі – адже в Західній Україні екс-прем’єр все ще мав певний вплив. Але енергія молодих ентузіастів та їхніх ідей була настільки сильною, що „За правду!” продовжував за інерцією працювати, так і не ставши повністю структурою Ющенка. Потрібен був якийсь сакральний акт, який би показав „шмаркачам”, що їхні надії на власну роль у політиці та помітний вплив Західної України на майбутнє держави є нездійсненними.
...Вони зібрали їх з усієї України. Було поставлене завдання: переважну більшість учасників мають становити люди зі східних регіонів. Не знаю достеменно, чи ставилося завдання забезпечити російськомовну більшість, але вона вийшла автоматично. Ніхто з „рядових членів” не знав, що готується. Формальна версія – сходження на Говерлу з нагоди 11-ї річниці декларації про державний суверенітет України. На запитання окремих обізнаних про те, що ця декларація стосувалася не УКРАЇНИ, а УРСР, чому сходження не присвячене Дню Незалежності, – відповідей уникають. Іноді відповідають по-галицькому, запитанням на запитання: хлопці/дівчата, вам проплатили дорогу, добові, видали пайок, відвезуть на Говерлу – для чого ці дурні розмови? І ось підніжжя, роздача прапорів і гасел з незнайомою підковою, сходження. Насправді Говерла хоч і найвища вершина Західної України, в хорошу літню погоду підніматися на неї не так уже й довго. Масовка підтягується, а „месія” в оточенні „апостолів” уже готовий до проповіді з гори (згори?) І він говорить те, від чого гори мають здригнутися: відтепер, хлопці, це „Наша Україна”, ми будемо ходити тут у своїх шароварах, топтати ваші гори своїми чобітьми, вчити вас життю і розуму. Хто не вірить – гляньте, чи не я стою на ВАШІЙ вершині і кажу що вона МОЯ, а ви всі десь там знизу?.. І – ручками, ручками, які так і хотіли підставитися під поцілунок підігрітих клакерами слухачів. 16 липня 2001 року. День народження „Нашої України”. День клінічної смерті МОЄЇ УКРАЇНИ. Амінь ?...
...Сьогодні Віктор Ющенко і кілька тисяч його фанів (вірних, адептів – як кому подобається) знову, як і в 2001 році, видеруться на найвищу гору Західної України. Сходження лицемірно назване „екологічною акцією з прибирання Говерли”. Хоча, швидше за все, воно стане черговою реінкарнацією анекдоту про виступ карикатурного „западенця” у Верховній Раді наприкінці 80-х, ще „за совітів”. Оскільки його „герою” не надавали слова ні з політичних, ні з економічних питань порядку денного, то отримавши слово з питань екології, він розпочав свій виступ словами: „Хлопці, бережіть ліси і ріки – бо скоро не буде ні де москаля повісити, ні де комуніста втопити”... Ні, сам „месія” нічого такого не скаже, але частина його оточення, яка представляє Західну Україну, схоже, підбиралася саме за цим „інтелектуальним” шаблоном. Саме такі західноукраїнці програли полякам війну за незалежність ЗУНР у 1919-му, з щенячим захватом допомогли комуністам ухвалити декларацію „про державний суверенітет УРСР” у 1990-му та замість хреста з іконами стали молитися на підкову і лідера „Нашої України” у 2001-му. Якщо, не дай Боже, вони переможуть у 2004-му, дуже скоро від тисячолітньої європейської ідентичності Західної України залишаться лише спогади. Всі стануть козаками, православними і розмовлятимуть сумським діалектом суржику. І надто вже малою втіхою буде те, що Dies Irae для натхненників і організаторів всього цього настане трохи раніше, ніж для Західної України взагалі...
*Dies Irae – судний день (лат.)