Відкритий лист до міністра МВС Ю.В.Луценка. Визволіть невинних!
04/14/2005 | Volf
Міністру внутрішніх справ України
Луценку Ю.В.
Волкової Валентини Афанасіївни,
що мешкає за адресою:
49061, м.Дніпропетровськ, вул. Вакуленчука, б.5а, кв.25, тел. (0562)938517, (066)7131905
Вельмишановний Юріє Віталійовичу!
Зміни, що відбулися в Україні, надавали мені віру і надію в торжество справедливості. Але коли пройшов певний час я зрозуміла, що зміни не торкнулися Дніпропетровського регіону. Мій син, Волков Євген Сергійович, 1978 р.н., батько двох дітей, молодшій доньці 9 місяців, у травні 2003 року став жертвою "міліцейського бізнесу", який щосили квітне в нашому місті. Працівники міліції підставляють "дівчину легкого поводження", що у них на "гачку" або, як вони самі говорять, "на роботі", під невеликі групи молодих хлопців, що гуляють у парку. Дівчина приводить всіх або одного з них у затишне місце, через певний (по домовленості) час туди під'їжджають працівники міліції і всіх "закривають". Якщо хлопці встигають "відкупитися" на рівні міліції, то кримінальну справу не заводять і це обходиться дешевше, якщо на рівні прокуратури - починають діяти інші тарифи. Ну а якщо все-таки справа дійшла до суду, то суми стають просто космічними.
Мій син виявився однією з жертв такої комбінації. Спочатку ми не сприймали його в цій справі, як обвинуваченного. За словами адвоката, він міг проходити в справі тільки як свідок. Але потім нам сказали, що "постраждалій" потрібна квартира і машина, тому ми повинні дати 100 тисяч доларів США! Згодом суму знизили до 30 тисяч доларів, але тільки на словах, бо у позові в справі так і залишилась сума 500 тис. грн. Таких грошей у нас ніколи не було. Далі усе відбувалося, як у страшному сні. Сину через півроку змінили запобіжний захід на утримання під вартою, хоча він не ховався і нічого не порушував. Справу було сфабриковано за свідченнями лише однієї людини - потерпілої.
Слідчий прокуратури Жовтневого району Гречина Є.М. неодноразово дзвонив по телефону та вимагав негайно зустрітися з адвокатом потерпілої та "порішати" питання по грошам, інакше справу буде доведено до суду. Ми все ж таки вірили, що вони розберуться, адже справи практично немає.
Через 5 місяців утримання під вартою, 29 червня 2004 року, суддя Антонюк змінив запобіжний захід на підписку про невиїзд, а справу було відправлено на дослідування до прокуратури Жовтневого району «у зв’язку з неповнотою проведеного досудового слідства та грубим порушенням норм кримінально-процесуального закону».
Обвинувач Єхалов подав апеляційну жалобу на постанову судді Антонюка. 25 серпня 2004 року відбулося дуже коротке засідання обласного апеляційного суду, де були присутні всі обвинувачені, на яких вже чекали конвоїри. Все було вирішено заздалегідь. Доповідач – суддя Шевченко – швиденько зачитала рішення суду: постанову судді Антонюка вважати недійсною, обвинувачуваних знову взяти під варту і повернути справу до Жовтневого районного суду. На клопотання наших адвокатів про перегляд справи скрізь було відмовлено. Ми зверталися у Верховний Суд України, але справу викликано не було і все поверталося до апеляційного суду, до тих же людей, що вочевидь теж чекають гроші.
Після того, як справа вдруге потрапила до Жовтневого суду, ми втратили всіляку надію. Суддя Гончаров нікого з захисників не слухав, грубо порушуючи процесуальне законодавство, не брав до уваги ніякі докази, що є присутніми у справі (наприклад: експертизу, що підтверджує непричетність до даної кримінальної справи мого сина, показання свідків, що бачили його в іншому місці, акт зняття побоїв, зроблених працівниками Жовтневого РВВС відразу після затримання. Дозволив «потерпілій» читати свої свідчення з листів паперу, не відповідати на питання адвокатів, захисників і самих обвинувачуваних, а потім взагалі дозволив їй не бути присутньою на процесі – замість неї була присутня її бабуся, яка, до речі, проходить по справі свідком! -, і ще багато чого… Під час виступу адвокатів він вирішував кросворд, це бачили учасники процесу. Я ніколи б не повірила в таке, якби не бачила своїми очима!) Після 29 червня справа двічі перешивалася, сторінки пронумеровані олівцем, і видно, що номери неодноразово витиралися. Суддя Гончаров відкрито залякував свідків, захисників і самих обвинувачуваних. Адвокат "потерпілої" Вознюк відкрито загрожував, дослівно: "ребята еще живы и их не «опустили» потому что мы такие добрые", говорив про суму грошей, яку потрібно їм дати, попереджуючи, що в них грошей більше, і "всё схвачено".
6 листопада 2004 року ми отримали результат прокурорської перевірки на факт застосування засобів фізичного впливу - побиття мого сина співробітником Жовтневого РВВС Штишенком, який допитував Женю у ніч 16.05.03. У справі присутній акт СМЕ про наявність тілесних пошкоджень, які ідентифіковані саме на цей час! Відповідно до постанови цієї перевірки фактів фізичного насильства не добуто!? Вважаю, що перевірка проведена поверхньо, перед взято, в угоду працівникам міліції, щоб захистити «честь мундира».
Суддя Гончаров говорив адвокатові, що знає, що Женя не винний, але нічого просто так змінити не може. І коли усе-таки вони нічого не отримали, був винесений вирок - 7 років позбавлення волі для мого сина, дуже хворої людини і батька двох дітей!
9 березня 2005 р. повинно було відбутися засідання Дніпропетровського обласного апеляційного суду. Але розглядання справи відкладено у зв’язку з тим, що не будо доставлено жодного з трьох обвинувачуваних. Головуюча – суддя Кузьменко – дуже голосно і нервово казала, щоб ми «не влаштовували цирк», бо тут є кому захистити підсудних. Але законні вимоги наших адвокатів Томського і Марченка на цей раз перемогли, і засідання перенесли на 23 березня.
23 березня, як ми і чекали, засідання було проведено дуже стисло: нам зачитали вирок, який залишився без змін, і, задоволено посміхнувшись, пішли далі «вершити правосуддя»…
Як можна ще вірити у справедливість і прозорість суддів апеляційного суду, які без грошових "аргументів" нас навіть не будуть слухати, як, відкрито знущаючись, не слухала нас 25 серпня 2004 року в тім же апеляційному суді суддя Шевченко. От і вся справедливість! Усе це можна сформулювати так: "Це для нас революції, а для вас нічого не змінилося. Так що несіть гроші, або ваші хлопці будуть сидіти!"
Ми довідалися, що "потерпіла" уже не перший раз у такій справі. Перша така "справа" в неї була в 1996 році, їй тоді було 14 років і вона починала свою "роботу". Офіційну інформацію з цієї справи нам ніхто не дасть. Вперше про це я почула 17.05.03 під час нетривалої розмови з адвокатом Морозом, який після спілкування з слідчим Жовтневої прокуратури Саляком, що із самого початку вів нашу справу і згодом був відсторонений від неї, відверто зауважив, що «у дівчини така робота». Мабуть, саме тому він не давав мені ніяких даних про потерпілу. За нашими даними "потерпіла", Авраменко Світлана, вже кілька разів проходила по таких справах у якості «потерпілої». Ми зверталися в облдержадміністрацію, облраду, до народних депутатів Бичкова, Касьянова і Клименко, але відповіді не отримали.
До того ж, усупереч Закону, мого сина, не чекаючи вироку апеляційного суду, 5 лютого 2005 року відправили в колонію № 80, що під Кривим Рогом, установа ЯЭ 308/178, де він утримується в нелюдських умовах у "транзитному" загоні. Навіть страшно уявити в якому він стані знаходиться, враховуючи його тяжкі хронічні хвороби та моральний стан засудженої людини за злочин, якого не коїв.
Сил більше немає, справедливістю не пахне, нас ніхто не чує. Держслужбовці чекали на гроші, тому що "для них нічого не змінилося", або просто не звертають уваги на долі самих звичайних українських родин.
Порадьте, що робити, до кого ще звертатися? Раптом усе ж таки нова влада є не тільки в телевізорі? Я в розпачі! Сім’я мого сина позбавлена єдиного годувальника! Вона готова з малою дитиною на руках стояти під дверима Адміністрації Президента.
Допоможіть, будь ласка!!!
З повагою і надією Волкова В. А.
Луценку Ю.В.
Волкової Валентини Афанасіївни,
що мешкає за адресою:
49061, м.Дніпропетровськ, вул. Вакуленчука, б.5а, кв.25, тел. (0562)938517, (066)7131905
Вельмишановний Юріє Віталійовичу!
Зміни, що відбулися в Україні, надавали мені віру і надію в торжество справедливості. Але коли пройшов певний час я зрозуміла, що зміни не торкнулися Дніпропетровського регіону. Мій син, Волков Євген Сергійович, 1978 р.н., батько двох дітей, молодшій доньці 9 місяців, у травні 2003 року став жертвою "міліцейського бізнесу", який щосили квітне в нашому місті. Працівники міліції підставляють "дівчину легкого поводження", що у них на "гачку" або, як вони самі говорять, "на роботі", під невеликі групи молодих хлопців, що гуляють у парку. Дівчина приводить всіх або одного з них у затишне місце, через певний (по домовленості) час туди під'їжджають працівники міліції і всіх "закривають". Якщо хлопці встигають "відкупитися" на рівні міліції, то кримінальну справу не заводять і це обходиться дешевше, якщо на рівні прокуратури - починають діяти інші тарифи. Ну а якщо все-таки справа дійшла до суду, то суми стають просто космічними.
Мій син виявився однією з жертв такої комбінації. Спочатку ми не сприймали його в цій справі, як обвинуваченного. За словами адвоката, він міг проходити в справі тільки як свідок. Але потім нам сказали, що "постраждалій" потрібна квартира і машина, тому ми повинні дати 100 тисяч доларів США! Згодом суму знизили до 30 тисяч доларів, але тільки на словах, бо у позові в справі так і залишилась сума 500 тис. грн. Таких грошей у нас ніколи не було. Далі усе відбувалося, як у страшному сні. Сину через півроку змінили запобіжний захід на утримання під вартою, хоча він не ховався і нічого не порушував. Справу було сфабриковано за свідченнями лише однієї людини - потерпілої.
Слідчий прокуратури Жовтневого району Гречина Є.М. неодноразово дзвонив по телефону та вимагав негайно зустрітися з адвокатом потерпілої та "порішати" питання по грошам, інакше справу буде доведено до суду. Ми все ж таки вірили, що вони розберуться, адже справи практично немає.
Через 5 місяців утримання під вартою, 29 червня 2004 року, суддя Антонюк змінив запобіжний захід на підписку про невиїзд, а справу було відправлено на дослідування до прокуратури Жовтневого району «у зв’язку з неповнотою проведеного досудового слідства та грубим порушенням норм кримінально-процесуального закону».
Обвинувач Єхалов подав апеляційну жалобу на постанову судді Антонюка. 25 серпня 2004 року відбулося дуже коротке засідання обласного апеляційного суду, де були присутні всі обвинувачені, на яких вже чекали конвоїри. Все було вирішено заздалегідь. Доповідач – суддя Шевченко – швиденько зачитала рішення суду: постанову судді Антонюка вважати недійсною, обвинувачуваних знову взяти під варту і повернути справу до Жовтневого районного суду. На клопотання наших адвокатів про перегляд справи скрізь було відмовлено. Ми зверталися у Верховний Суд України, але справу викликано не було і все поверталося до апеляційного суду, до тих же людей, що вочевидь теж чекають гроші.
Після того, як справа вдруге потрапила до Жовтневого суду, ми втратили всіляку надію. Суддя Гончаров нікого з захисників не слухав, грубо порушуючи процесуальне законодавство, не брав до уваги ніякі докази, що є присутніми у справі (наприклад: експертизу, що підтверджує непричетність до даної кримінальної справи мого сина, показання свідків, що бачили його в іншому місці, акт зняття побоїв, зроблених працівниками Жовтневого РВВС відразу після затримання. Дозволив «потерпілій» читати свої свідчення з листів паперу, не відповідати на питання адвокатів, захисників і самих обвинувачуваних, а потім взагалі дозволив їй не бути присутньою на процесі – замість неї була присутня її бабуся, яка, до речі, проходить по справі свідком! -, і ще багато чого… Під час виступу адвокатів він вирішував кросворд, це бачили учасники процесу. Я ніколи б не повірила в таке, якби не бачила своїми очима!) Після 29 червня справа двічі перешивалася, сторінки пронумеровані олівцем, і видно, що номери неодноразово витиралися. Суддя Гончаров відкрито залякував свідків, захисників і самих обвинувачуваних. Адвокат "потерпілої" Вознюк відкрито загрожував, дослівно: "ребята еще живы и их не «опустили» потому что мы такие добрые", говорив про суму грошей, яку потрібно їм дати, попереджуючи, що в них грошей більше, і "всё схвачено".
6 листопада 2004 року ми отримали результат прокурорської перевірки на факт застосування засобів фізичного впливу - побиття мого сина співробітником Жовтневого РВВС Штишенком, який допитував Женю у ніч 16.05.03. У справі присутній акт СМЕ про наявність тілесних пошкоджень, які ідентифіковані саме на цей час! Відповідно до постанови цієї перевірки фактів фізичного насильства не добуто!? Вважаю, що перевірка проведена поверхньо, перед взято, в угоду працівникам міліції, щоб захистити «честь мундира».
Суддя Гончаров говорив адвокатові, що знає, що Женя не винний, але нічого просто так змінити не може. І коли усе-таки вони нічого не отримали, був винесений вирок - 7 років позбавлення волі для мого сина, дуже хворої людини і батька двох дітей!
9 березня 2005 р. повинно було відбутися засідання Дніпропетровського обласного апеляційного суду. Але розглядання справи відкладено у зв’язку з тим, що не будо доставлено жодного з трьох обвинувачуваних. Головуюча – суддя Кузьменко – дуже голосно і нервово казала, щоб ми «не влаштовували цирк», бо тут є кому захистити підсудних. Але законні вимоги наших адвокатів Томського і Марченка на цей раз перемогли, і засідання перенесли на 23 березня.
23 березня, як ми і чекали, засідання було проведено дуже стисло: нам зачитали вирок, який залишився без змін, і, задоволено посміхнувшись, пішли далі «вершити правосуддя»…
Як можна ще вірити у справедливість і прозорість суддів апеляційного суду, які без грошових "аргументів" нас навіть не будуть слухати, як, відкрито знущаючись, не слухала нас 25 серпня 2004 року в тім же апеляційному суді суддя Шевченко. От і вся справедливість! Усе це можна сформулювати так: "Це для нас революції, а для вас нічого не змінилося. Так що несіть гроші, або ваші хлопці будуть сидіти!"
Ми довідалися, що "потерпіла" уже не перший раз у такій справі. Перша така "справа" в неї була в 1996 році, їй тоді було 14 років і вона починала свою "роботу". Офіційну інформацію з цієї справи нам ніхто не дасть. Вперше про це я почула 17.05.03 під час нетривалої розмови з адвокатом Морозом, який після спілкування з слідчим Жовтневої прокуратури Саляком, що із самого початку вів нашу справу і згодом був відсторонений від неї, відверто зауважив, що «у дівчини така робота». Мабуть, саме тому він не давав мені ніяких даних про потерпілу. За нашими даними "потерпіла", Авраменко Світлана, вже кілька разів проходила по таких справах у якості «потерпілої». Ми зверталися в облдержадміністрацію, облраду, до народних депутатів Бичкова, Касьянова і Клименко, але відповіді не отримали.
До того ж, усупереч Закону, мого сина, не чекаючи вироку апеляційного суду, 5 лютого 2005 року відправили в колонію № 80, що під Кривим Рогом, установа ЯЭ 308/178, де він утримується в нелюдських умовах у "транзитному" загоні. Навіть страшно уявити в якому він стані знаходиться, враховуючи його тяжкі хронічні хвороби та моральний стан засудженої людини за злочин, якого не коїв.
Сил більше немає, справедливістю не пахне, нас ніхто не чує. Держслужбовці чекали на гроші, тому що "для них нічого не змінилося", або просто не звертають уваги на долі самих звичайних українських родин.
Порадьте, що робити, до кого ще звертатися? Раптом усе ж таки нова влада є не тільки в телевізорі? Я в розпачі! Сім’я мого сина позбавлена єдиного годувальника! Вона готова з малою дитиною на руках стояти під дверима Адміністрації Президента.
Допоможіть, будь ласка!!!
З повагою і надією Волкова В. А.