Дуже точно підмітив Сергій Рахманін
05/28/2005 | Kronk
Наведу на мій погляд дуже влучні слова журналіста зі статті:
Особисто мене дивували не промахи, допущені новою елітою. І навіть не їх кількість. Дивувало інше. Впертість, із якою небожителі хронічно не помічали власних помилок. Безапеляційність, із якою вони намагалися видати грішне за праведне. Безцеремонність, із якою вони підміняли законність доцільністю.
Народ обирає менше з існуючих зол, поступово забуваючи, що вчора обирав уособлення майбутнього добра. Нікому не хочеться вірити, що бурхливий Майдан віри повільно і неминуче перетворюється на тихий цвинтар надій.
Загальна біда — влади, її противників, а отже, суспільства і країни в цілому — у тому, що сьогоднішні опозиціонери не дуже щирі. Як на мене, переважна більшість борців із режимом перебувають по той бік барикад лише тому, що їх не пускають на цей. Багатьом учорашнім опозиціонерам явно болісно дається переїзд у владу. Багатьом учорашнім можновладцям настільки ж непросто дається перехід у опозицію. Це означає, що вітчизняна політика ще не готова жити за демократичними правилами.
Набагато страшніше інше лихо — несприйняття владою іншої точки зору, простодушне обурення, з яким багато нових політичних олімпійців сприймають критику на свою адресу.
Тих або інших політичних метрів і стажистів ми маємо оцінювати не за тим, ким вони були вчора, а за тим, що вони роблять сьогодні. Якщо цією (очевидною до смішного) думкою оперативно не переймуться всі — влада, опозиція, преса, суспільство, — країну очікує депресія. Політична, економічна й психологічна. Сумно, якщо ідею Майдану буде зведено до будівництва місця для молодняку, розведеного запеклими хижаками. Де співіснуватимуть описані нами популяції безнадійних романтиків і безпросвітних циніків. Когось подібний експеримент зробить абсолютно багатим, когось — абсолютно щасливим. Проте країна сподівалася на прихід безкомпромісних прагматиків, спроможних зробити свою Батьківщину хоча б відносно багатою і щасливою.
Мета народу, яка зробила опозицію владою, була зовсім не в цьому. Не у відновленні вивіски на Банковій. Не в збагаченні Григоришина або збіднінні Пінчука. Не в заміні Медведчука на Зінченка або Кушнарьова на Авакова. Мета була в зміні правил гри. Та з цим наразі не виходить.
Невже все так погано? Невже немає відчутних позитивних моментів? Є, і в принципі не так уже мало. Та в кожному конкретному випадку доводиться говорити про частковості. У діях роз’єднаної, дезорганізованої влади немає системности й логіки, немає стратегії та раціоналізму.
Багато хто сумнівався в адміністративних здібностях Віктора Андрійовича, але його безцеремонне обходження із законами і почастішання безтактності стало для багатьох несподіванкою.
Богообраність читається на чолі Віктора Андрійовича. І це тривожний симптом. Адже більшість вибирала менеджера, а не царя. Й удвічі тривожно, що богообраність виявилася заразною хворобою, котра вразила багатьох із тих, хто опинився у почті. Це означає, що слабування на месіанство буде ой як непросто вилікувати. І це означає, що постійно повторювані ідіоми «мій народ», «моя країна», «мій уряд», «моя влада» можуть виявитися не безневинними обмовками, а переконаннями. Небезпечними переконаннями.
Демагогія Ющенка різниться від демагогії Кучми, оскільки перший був бездарним демагогом, а другий поки що виглядає демагогом талановитим. Його пристрасть до позерства, як на мене, починає лякати. Але ще більше лякає, що його позерство викликає зворушення
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/548/50177/
Особисто мене дивували не промахи, допущені новою елітою. І навіть не їх кількість. Дивувало інше. Впертість, із якою небожителі хронічно не помічали власних помилок. Безапеляційність, із якою вони намагалися видати грішне за праведне. Безцеремонність, із якою вони підміняли законність доцільністю.
Народ обирає менше з існуючих зол, поступово забуваючи, що вчора обирав уособлення майбутнього добра. Нікому не хочеться вірити, що бурхливий Майдан віри повільно і неминуче перетворюється на тихий цвинтар надій.
Загальна біда — влади, її противників, а отже, суспільства і країни в цілому — у тому, що сьогоднішні опозиціонери не дуже щирі. Як на мене, переважна більшість борців із режимом перебувають по той бік барикад лише тому, що їх не пускають на цей. Багатьом учорашнім опозиціонерам явно болісно дається переїзд у владу. Багатьом учорашнім можновладцям настільки ж непросто дається перехід у опозицію. Це означає, що вітчизняна політика ще не готова жити за демократичними правилами.
Набагато страшніше інше лихо — несприйняття владою іншої точки зору, простодушне обурення, з яким багато нових політичних олімпійців сприймають критику на свою адресу.
Тих або інших політичних метрів і стажистів ми маємо оцінювати не за тим, ким вони були вчора, а за тим, що вони роблять сьогодні. Якщо цією (очевидною до смішного) думкою оперативно не переймуться всі — влада, опозиція, преса, суспільство, — країну очікує депресія. Політична, економічна й психологічна. Сумно, якщо ідею Майдану буде зведено до будівництва місця для молодняку, розведеного запеклими хижаками. Де співіснуватимуть описані нами популяції безнадійних романтиків і безпросвітних циніків. Когось подібний експеримент зробить абсолютно багатим, когось — абсолютно щасливим. Проте країна сподівалася на прихід безкомпромісних прагматиків, спроможних зробити свою Батьківщину хоча б відносно багатою і щасливою.
Мета народу, яка зробила опозицію владою, була зовсім не в цьому. Не у відновленні вивіски на Банковій. Не в збагаченні Григоришина або збіднінні Пінчука. Не в заміні Медведчука на Зінченка або Кушнарьова на Авакова. Мета була в зміні правил гри. Та з цим наразі не виходить.
Невже все так погано? Невже немає відчутних позитивних моментів? Є, і в принципі не так уже мало. Та в кожному конкретному випадку доводиться говорити про частковості. У діях роз’єднаної, дезорганізованої влади немає системности й логіки, немає стратегії та раціоналізму.
Багато хто сумнівався в адміністративних здібностях Віктора Андрійовича, але його безцеремонне обходження із законами і почастішання безтактності стало для багатьох несподіванкою.
Богообраність читається на чолі Віктора Андрійовича. І це тривожний симптом. Адже більшість вибирала менеджера, а не царя. Й удвічі тривожно, що богообраність виявилася заразною хворобою, котра вразила багатьох із тих, хто опинився у почті. Це означає, що слабування на месіанство буде ой як непросто вилікувати. І це означає, що постійно повторювані ідіоми «мій народ», «моя країна», «мій уряд», «моя влада» можуть виявитися не безневинними обмовками, а переконаннями. Небезпечними переконаннями.
Демагогія Ющенка різниться від демагогії Кучми, оскільки перший був бездарним демагогом, а другий поки що виглядає демагогом талановитим. Його пристрасть до позерства, як на мене, починає лякати. Але ще більше лякає, що його позерство викликає зворушення
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/548/50177/