МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Перекручення фактів як спроба політизації історії

04/29/2009 | Ігор Федик
Упродовж останніх років спостерігається цікава тенденція – як тільки в Україні відбувається загострення взаємин між різними гілками влади, посилюється боротьба в парламенті чи зростає економічна криза – відразу ж у деяких сусідніх з Україною державах активізується антиукраїнська кампанія чи краще – істерія. У хід іде пряма фальсифікація історії, територіальні претензії, плануються сумні перспективи для нашої держави та інше.

Як правило, цей наступ ведуть неурядові організації чи установи, а громадські організації, товариства різного спрямування, в тому числі і релігійні, а також окремі особи, які цілеспрямовано фальсифікують чи «підфарбовують», з користю для себе, якусь із сторінок української історії.

Сьогодні в авангарді таких осіб у Польщі є отець Тадеуш Ісакович-Залєський, який у своїх виступах чи публікаціях змінює історію України, без сумніву, у найчорніших негаціях. Особливо багато політичного шуму навколо Української Повстанської Армії. Читаючи статті чи книжку вищезгаданого «інтерпретатора» історії, можна припустити, що УПА була створена для того, щоб винищувати великі і малі народи Європи і жодного слова тут немає про те, що десятки тисяч вояків УПА та членів ОУН, загинули в боротьбі з німецьким та радянським тоталітарними режимами, виборюючи волю своєму народові. До речі, чимало їх загинуло в боротьбі з польськими комуністами. Крім того, термін «креси всходні» – як означення західноукраїнських земель, на нашу гадку, слід забути так, само як і термін Малоросія. Членам Товариства «Мілоснікув Львова і Кресув Полудньово-Всходніх» слід звикнути до того, що «кресув всходніх» більше не існує як і «південно-західної Росії»

На превеликий жаль, не уникає давніх стереотипів, і відома польська вчена-історик, доктор гуманітарних наук, шанована в наукових колах вчена – Люцина Кулинська.

Ще не встигли розвіятися дискусії навколо фальсифікації історичних подій у Гуті Пеняцькій, як Тадеуш Ісакович-Залєський почав новий наступ «проти українських націоналістів з УПА», звинувачуючи їх у знищенні поляків і вірмен у містечку Кути, нині селище міського типу Косівського району Івано-Франківської області. В Кракові, Вроцлаві та інших містах Польщі організовано меси та лекції. І щоб надати більшої ваги «злочинам» УПА організовано одночасно і меси за загиблих вірмен, в часі геноциду 1915 року.

Та чомусь у планах Т. Ісаковича-Залєського на квітень цього року нема лекцій і мес у костьолі за сотні замучених українців польськими імперіалістично налаштованими партизанами в роки Другої світової війни та в перших повоєнних роках.

Але слід заглянути в історію більш віддалених і недавніх часів містечка Кути. А пережило воно за свою довгу історію не одне лихоліття, будучи окупованим чи не всіма сусідськими державами. Воно має давню історію, хоч офіційною датою вважається 1448 рік, є інші дати заснування міста. Назва, очевидно, походить від того, що Кути розташовані у куті між рікою Черемош та Карпатами.

За довгі роки свого існування Кути витримували напади турків, татар, поляків, молдаван, мадярів, румунів, німців та росіян. Його стратегічне розташування, м’який клімат та курортні умови – завжди приваблювали чужих зайд. Сюди переселялися і вільні люди, серед яких були і вірмени. Саме вони з ХVI по XVIII ст. оселилися в Кутах значною колонією, перебравшись сюди з неспокійної Молдови. Як і зазначено у Вікіпедії, вірмени «займалися торгівлею сіллю, худобою, м’ясними виробами, ремеслом, виготовляючи одяг та взуття із шкіри, а також городництвом та садівництвом. У XVIII ст. в торгівлі вірменів витіснили євреї, громада яких у Кутах досить швидко зростала. Місто зростало, отримавши магдебурзьке право.

У 1765 р. в Кутах числилося 360 будинків, у яких проживало 165 українських та польських один. Вірмени мали 70 будинків, а євреї 124. Це була досить значна колонія із 60 великих вірменських колоній на Україні. Були колонії вірмен у Коломиї, Станіславі, Тисмениці, Лисці, Городенці та інших містечках Прикарпаття, але згодом більшість вірменських родин спольщилися і особливо цей процес пішов інтенсивно після Першої світової війни. Деяка частина вірмен влилася і в українське середовище.

Довгі роки і століття українці Кут вели боротьбу за своє визволення, але особливо ця боротьба загострилася в часі і після Першої світової війни.
Українці завжди толерантно ставилися до вірмен, особливо в Галичині. Історія не зафіксувала якихось ворожих непорозумінь чи конфліктів між вірменами та українцями. Прикладом того, може служити Львів, де довгі століття поруч мирно проживали українці та вірмени.

У Кутах вірмени мали свій храм.
За роки Першої світової війни населення Кут різко зменшилося, наприклад, чоловіків тут нараховувалося лише 100 чоловік.

Друга світова війна, без сумніву, загострила чимало давно не вирішених національних проблем, що накопичувалися у Польщі. В цю жорстоку добу, без сумніву, загинула значна частина вірмен,що проживали в Кутах. Від 1939 року через Кути проходили різні війська: польські, угорські, румунські, німецькі, а потім радянські, що звичайно, проводило до неодноразових трагічних подій. Біля 2200 євреїв розстріляли німці біля Кут. Гинули і українці і вірмени.
Як подає Вікіпедія – «весною 1944 року Кути знову опинилися в зоні військових дій. Частина населення була евакуйована у різні села, зруйновано ряд будинків, а на вулиці Шевській загинув 31 житель. 28 серпня 1944 року у Кутах вдруге встановлено радянську владу.

Як уже згадувалося вище, Кути мали важливе стратегічне значення, тому і німці і більшовики надавали місту великого значення.

Натомість УПА завзято боронила свій край від чужих окупантів і Кути стали важливим місцем руху опору повстанців. В книгах Літопису Української Повстанської Армії є численні факти цієї самовідданої боротьби.

Пам’ятним в історії УПА залишиться бій українських повстанців з більшовиками, чисельний гарнізон яких квартирував у Кутах, біля села Гринява в лютому 1945 р. у цьому бою загинуло 7 повстанців і вісьмох з них було тяжко поранено, натомість емгебисти втратили 104 вбитих і 90 поранених, яких звозили у шпиталь Кут та Вижниці, одночасно жорстоко знущаючись з місцевого населення. Те ж діяли попередньо і гітлерівці після поразки у боях з УПА, а довелося воювати нашим воякам не тільки з німцями, але й з румунами, угорцями та фольксдойчами, яких немало було у цих краях, які вірно служили німцям.

Весь Кутівський район наповнився військами МГБ, прикордонниками, кадровими військовими радянськими частинами та загонами «винищувачів», яких народ презирливо називав «стрібками». В 1946 році в Кути почали прибувати українці з Лемківщини та Надсяння, яких радянські та польські власті насильно виселяли з рідних країв.

За нескорену боротьбу проти тоталітаризму українці платили величезними втратами. Так, у боях з більшовиками загинув один із членів Косівського повітового проводу ОУН – Андрій Стефуранчин, що народився у Кутському районі. Більшовики довго шукали цього патріота ще і з тих мотивів, що його рідний брат Петро був одним із керівників Українського національного союзу в Парижі. В 1945 р. в Кутах спецзагони стратили трьох вояків УПА – Михайла Лазорика, Василя Рудака та Михайла Кричуна. Пізніше поліг в бою з емгебистами районний референт СБ Кутського району Василь Єремчук – «Мох». В Кутах діяла і Артемізія Галицька, що була провідником ОУН на Буковину. Завдяки їй та іншим керівникам ОУН-УПА, на Буковині було створено 4 сотні УПА. В цьому містечку дислокувався курінний штаб УПА і тут діяли курені Рена та Хріна. В Кутах працював і районний провідник «Байда», а також військовий районний провідник Довбуш. Сюди, в Кути, мав прибути і «Рубан» – Микола Лебедь, але його приїзд було відхилено через активізацію каральних сил більшовиків.

Поліг в бою з карателями і кутянець Іван Слижук, що був заступником керівника кущового осередку ОУН в Кутах, віддали своє життя за волю України і Іван Ватаманюк, вояк боївки СБ Кутського районного проводу ОУН на псевдо «Сирота», Корнило Моковейчук, уродженець с. Малий Рожнів Кутського району, що був вояком сотні «Вихора». На території Косівського району активно діяв керівник пропаганди Косівського районного проводу ОУН – Микола Пасічник – «Арсен». Він теж народився у селі Рожнів Кутського району. Загинув у бою. В одному з боїв біля с. Рожнева, що стався 1 вересня 1950 року, від рук вояків УПА загинуло кілька емгебістів і був важкопоранений начальник УМГБ Радул та ще троє його підопічних.

Підтримані місцевими жителями, керівництво УПА створило в Кутах склади зброї, пропагандивної літератури, а на теренах району діяли тимчасові шпиталики та різноманітні курси.
На території Кутського району діяли не тільки величезні сили карателів, але псевдо групи УПА, які жорстоко розправлялися з місцевим населенням, чинилися різні провокаційні заходи, розроблені МГБ, для дискредитації вояків УПА та їх рідних. День і ніч більшовицькі карателі вивозили місцеве населення, перш за все, за впертий опір окупантам. Ніхто тоді не засудив більшовицьких злочинів, ніхто не заступився за поневолений народ!

Рекомендуємо Тадеушу Ісаковичу-Залєському прочитати доповідну записку Станіславського обкому партії ЦК КП(б)У про виселення сімей учасників ОУН і УПА із території області від 14 листопада 1947 року. Доповідна записка під грифом «таємно» була скерована секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу.
«Отже, 21 жовтня 1947 року радянськими органами влади вивезено 4500 родин, а це 13941 осіб. З них: чоловіків – 3341; жінок – 6185 і дітей – 44151! І це за кілька днів».

УПА самовіддано чинила опір радянським загонам, але сили були нерівні. По дорозі, як відомо, більша частин дітей гинула, як і сотні дорослих. До цієї операції були залучені танки, броньовики, автомашини і серед них 605 автомобілів та 2 тис. підвід. І це лише за кілька днів, бо опір УПА та величезні сніги не дали змоги черговому окупанту здійснити цю операцію за один день. В каральній акції тоді брали участь регулярні частини червоної армії, війська МГБ, прикордонники, міліція та «стрибки» - загальною чисельністю – 18175 чоловік. У Кутах біли зруйновані українські каплички, а два храми – вірменський та римо-католицький були частково зруйновані (підкреслюємо – органами радянської влади, а не українськими повстанцями!), а в їх приміщеннях влаштували склади, були знищені і єврейські могили. Крім того недалеко від Кут, у селі Тюдів представники польського націоналістичного руху розстріляли групу українських чоловіків та жінок під час свячення Великодніх пасок.

А ще слід згадати, що в цьому самому році, по другий бік кордону, у Польщі, був відкритий концтабір «Явожно» виключно для українців, які любили отчу землю. Був це колишній німецький концтабір, який нова польська влада зберегла для українців. Сюди було кинуто 3973 українці, з яких 161 – загинув. І це в часі, коли Європа втішалася миром і спокоєм.

А українці та вірмени завжди дотримувалися взаємної толерантності. Прикладом того є гуманний і героїчний вчинок Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який, ризикуючи життям, врятував від вірної смерті з рук гестапо останнього кафедрального вікарія вірмен у Львові о. Діонісія Каетановича, який у 1954 р. був убитий більшовиками у м. Абезь, що в Комі АРСР.

Пригадую, як у 2003 році вірменам Львова місцева влада повернула їхню святиню – кафедральний храм Успіння Пресвятої Богородиці, який освятив Католікос усіх вірмен Гарегін ІІІ. Автор цих рядків, що був запрошений на урочистості, побачив щастя на обличчях вірмен! Сотні українців прибули на урочистості, щоб розділити радість з вірменами, серед них – дисидент і політв’язень поет Ігор Калинець, а також перший президент України Леонід Кравчук і відомий французький шансоньє, вірменин за походженням – Шарль Азнавур.

На нашу гадку загиблі у вихорі воєнного лихоліття українці, вірмени, євреї та поляки заслуговують лише спільної молитви, а не перетворення їх трагічної долі у політичний засіб організації розбрату між дружніми та толеруючими один одного націями. Політичні акції, організовані групою діячів у Кракові, Катовіцах, Любліні та інших містах, які, керуючись забутими імперіалістичними поглядами давнини, намагаються внести розкол у спільний поступ двох націй, що, подолавши стереотипи тоталітарних часів, ідуть європейським шляхом розвитку.

Ігор Федик,
Центр досліджень визвольного руху (Львів)


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".