МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Від правозахисту до правонападу

05/22/2009 | Олександр Северин
Накращий захист – це напад

(напевно що емпірично набута людська мудрість)

"Кожному гарантується право на оскарження в суді
рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб"


(Частина друга ст.55 Конституції України)



Пам'ятаю, кілька років тому, одна старша пані, стурбована і засмучена неможливістю домогтися її власної локальної правди в якійсь повільноплинучій cусідській суперечці, нарікала, що за совітів було краще – бо, мовляв, коли тебе ображають чиновники, можна було, не обтяжуючи себе судовими позовами, поскаржитись до райкому. А той вже, "по партійной лініі", обов'язково відновить справедливість. Котра є і за котру треба боротися…Хоча здається, останнє казала вже інша пані, трохи згодом. Перша пані дуже хотіла, щоб її захистили. Не здивуюся, якщо дізнаюся, що наразі вона голосує за пані другу.

Хоча, якби вона не була правовірною (і при тому - православною) адепткою всеперемагаючого колись (відповідно до шостої статті) вчення, можливо, вона б голосувала тепер і за іншого пана, який також обіцяє захист, тільки що вже не совєтскім людям, а українцям. А можливо, навіть, і голосуватиме, адже бажання бути пасивно захищеним, бодай і за рахунок втрати суб'єктности, совєтскім людям було вельми притаманним і навіть визначально-характеристичним.

Та пані (напевно, вона вважає себе товаришкою), запам'яталася мені не лише експресивністю поведінки, але і категоричним самовизначенням: "я – маленький человек", попри свою багатопудовість і хоча і не будьонівські, але все ж дещо мілітарні вуса. Вона хотіла захисту. Омофору над головою, а по-совітському – ковдри, натягненої з головою. Егіди якогось громовержця. Руководящєй ролі. Вона любила і хотіла вождів, провідників, пастирів невсипущих. Напевно це почуття було у певному розумінні взаємним. Всі вожді по-своєму люблять своє плем'я, невсипущі пастирі – паству, провідники – маси (лише не знаю як бути з напівпровідниками), патрони – клієнтів. Всі - хай і кожен – своєю "странною любовью", котра залюбки може уживатися з презирством.

СССР віддав чорту душу, а травма, заподіяна ним волелюбному українцю, який завжди прагнув захищати свої інтереси – навіть "през шаблю", обріза та машингвера, залишилася.

Потьмянілий образ пані-товаришки згадується мені, коли я чую обітниці політиків захистити громадян – від бідности, від порушення прав, від кризи, від несправедливости буття, від ворогів, від катаклізмів, мало не від поганої погоди, але – у жодному разі – не від себе самих, не від власної сваволі і не від власних дурощів. Іноді я бачу для неї вільне місце у чергах прохачів під кабінетами та офісами, у натовпах очікувальників за виходом у хрещатицький мікрокосм опроміненого позаземним сяйвом київського мера, у лавах прихожан харизматичних політичних церков і окремих сект трясунів своїм електоральним достоїнством.

Дві сторони медалі "За упослідження себе і держави": політична і чиновницька брехливість, ошуканство, сваволя, безвідповідальність та – відчуття чи розуміння себе "маленькою людиною", котра потребує захисту і прихистку з боку "сильних світу". Класична схема: влада чи то політик – патрон, "маленький" – клієнт. Хоча, буває, окремі клієнти кажуть, що поступово починають відчувати себе радше пацієнтами. У цьому випадку – це перший крок до одужання.

"Ми лірники, ми любимо вертеп. Нам головне – співати про калину", - у розпачі дошкульно каже Богдан про "козацьку націю" у "Берестечку" Ліни Костенко. Так. Або лаяти нездарну владу на інтернет-форумах. Втім, якщо нас дуже вже допекти, ми можемо також влаштувати Майдан, скликати якусь "чорну раду" і за легендою навіть втопити поганого кошового, можемо обирати закамуфльованих під політиків вар'ятів та хапуг до установи з чарівною абревіятурою "ВРУ", а наші батьки і діти були здатні навіть взяти кріса і піти до лісу та залляти багато смальця за шкіру того, хто на те заслуговував. Ми, українці, здатні на чин (чи принаймні хочемо в це вірити) – "за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ". А також – за свої власні права, свободи, інтереси. Ми лише не призвичаєні наполегливо і буденно пильнувати і захищати ці інтереси щодня за нібито мирних умов.

На мій погляд, не так вже і багато підприємливости у підприємцях? котрі, потрапивши під урядовий удар тупим предметом – вочевидь незаконною постановою, скаржаться до самого уряду (про варіант з дістатим виглядом "побібікать" ми тут промовчимо), замість завалити правопорушника сотнями позовів. Так, можливо час від часу вельможний правопорушник (не знаю, ймовірно тут семантично доречнішим було б яке інше слово – "розбійник" etc.) гламурно, на камери, зглянеться і відступиться, подавши це як своє благодіяння. Та де гарантія, що назавтра ситуація не повториться, а рецидив не буде куди серйознішим? Безкарність розбещує.
Гарантії, як відомо, тільки в банках, та і ті уряд не надто любить. Тож залишається лише одін засіб – давати по руках щоразу – аж до виникнення рефлексу.

Мені бачиться мало громадянського і у громадянах, котрим геть по цимбалах, наприклад, що установа, що претендує бути парламентом, працює поза законом. Що замість фахової і відповідальної законотворчої роботи сесійною залою час від часу за наші гроші гасають люди зі значками і своїми тілесами затуляють одне одному перспективи плідної роботи у сесійному режимі. Що ВРУ боїться навіть показати свій кошторис. Не сумніваюся, що кожен може собі скласти перелік неподобств владоможців, на котрі варто було б реагувати. Комусь?

Не згодні і підприємці і поцимбалісті громадяни? То у мене такі окуляри? Можливо. Але на чому базується сподівання і перших і других, що одного чудового дня розверзнуться небеса і зійде на них сама по собі вселенська благодать? На поточно комфортному, але наївному очікуванні, що за тебе хтось зробить все що треба, зупинить неподобства і запровадить нову особисто приємну світобудову? Чи і сподівання нема, а просто ліньки? "Якось воно буде"? Якось, певна справа, буде, бо ніколи не було щоб ніяк не було. Саме якось. Навряд чи комусь надто сподобається.

У кримінології є такий термін – віктимна поведінка (victimal behaviour), або поведінка жертви. Така поведінка може бути легковажною, викличною, неадекватною тощо, але у будь-якому разі вона робить особу привабливою жертвою для злочинця. Особа, що не усвідомлює своїх інтересів у взаєминах з владоможцями і не бажає ті інтереси захищати – завжди є привабливою жертвою і для несумлінного хаповитого владця і для брехливого політшахрая.
При тому і сама держава, в якій взаємини громадян та владців та політикум базуються на відсторонености одних і вседозволености та зверхности інших, сама набуває віктимних ознак для зовнішнього втручання - в силу своєї непроцедурности, а значить – неефективности прийняття і впровадження рішень, в силу своєї неправової сутности, а значить – втрати авторитету і конкурентоспроможности, в силу розбалансованости органів, нетренованости суглобів і вічно сумеркового стану мізків.
Тож пильнуючи владу на предмет девіацій, притягаючи владу і владців до відповідальности за порушення закону, громадянин захищає свою державу. А якщо без патосу, то передусім себе самого, бо зна, як далеко ті девіації можуть зайти завтра, якщо не пильнувати і не лікувати.

Честь і шана правозахисникам – і тим хто колись боровся проти комуно-тоталітаризму і тим, хто відстоює людські цінности сьогодні, але допоки команда "цивільне суспільство", складена з окремих і численних гравців (водночас автономних і скоординованих), не перейде з захисту у напад, українець не стане суб'єктом політики, а саме суспільство залишатиметься лише багатоповторюваним словом-мантрою у державних програмах.

Пора переходити у правонапад.

Іншими словами – потрібна доктрина, практика і традиція раннього виявлення, оповіщення та оперативного правового реагування стосовно принаймні найбрутальніших та чи/найнебезпечніших для національних інтересів, прав і свобод громадян порушень Конституції та законів владою і владцями. Не чекати, поки наслідки скоєного десь на вищих щаблях порушення матеріалізуються в особисто відчутну шкоду ("зовсім особистим" правам, майновим інтересам чи не дай Боже, здоров'ю тощо), а діяти на випередження.

Механізм реагування відомий: окрім винесеної до епіграфу конституційної норми Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість оскарження будь-яких дій, рішень, бездіяльности влади, котрі зачіпають права, свободи, інтереси громадян, окрім тих актів, питання про конституційність яких віднесено законом до компетенції Конституційного Суду України. При тому Кодекс передбачає перевірку відповідної дії, рішення та бездіяльности стосовно того, чи вчинені (прийняті) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обгрунтовано;
4) неупереджено;
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівности перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно.


А тепер "будьмо уважні" – пропозиція: згадайте будь-яке рішення чи дію певного держоргану чи то чиновника, котре ви вважаєте неправильним чи то незаконним і спробуйте "прогнати" його через цей десятиступеневий тест. Вітаю, щойно ви попрактикувалися у, скажімо так, правовій діагностиці поширеної хвороби.

При всьому – два застереження.

Перше. Не слід тішитися ілюзіями щодо швидких і вирішальних перемог над беззаконням. В якому стані в Україні перебуває правосуддя – відомо. Але якщо його "не чіпати", воно таким яким є зараз, залишиться назавжди. Ба більше, останнім часом намітилося небезпечне прагнення влади до "повзучого" згортання і реальних можливостей реалізації передбаченого 55-тю статтею Основного закону права, вихолощення змісту цього права. Зламати цю тенденцію краще зараз, аби потім не було запізно.

Друге. Вирішуючи питання, чи вартує певне порушення юридичного реагування, варто поставити собі питання: чи має це порушення загальне значення і загальний негативний вплив чи відповідне рішення чи відповідна дія просто з якихось причин не подобається вам особисто. Бо та реакція, котра у першому випадку буде "актом виправданого правонападу", у другому сприйматиметься і судом і суспільством як "сутяжне марення".

Шлях від об'єкта правозахисту до суб'єкта "правонападу" – то шлях перетворення громадянина з об'єкта маніпуляцій влади та політиків на самостійного суб'єкта суспільно-політичних відносин. Думаю, його варто пройти.

Ні, якщо у вас є під рукою слухняна більшість у ВРУ або дві-три високосвідомі дивізії, або вас просто "не гребе", тоді у вас є всі підстави і далі не заморочуватися чи то вправлятися у даоському не-діянні.

А всім іншим радив би придбати чи скачати для початку Конституцію, Кодекс адміністративного судочинства та Закон "Про інформацію". До речі, це куди цікавіше і корисніше, ніж "втикати" у шоу Шустера та інші шустерізовані видива.

Вдалого полювання!


Олександр Северин, к.ю.н.

Відповіді



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".