МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

ветеран ОУН про УПА, чорно-червоний прапор та сучасних націон (л

07/20/2009 | Bestt
http://ut.net.ua/art/168/0/2801/

Євген Стахів пишається своєю належністю до ОУН під час війни.

Цей 90-річний чолов’яга, вочевидь, пишається тим, що пережив багатьох своїх ворогів і друзів. А вижити Євгенові Стахіву було нелегко, зважаючи на постійне перебування в епіцентрі подій: 20-річним бореться на незалежність Карпатської України, пізніше керує бандерівським підпіллям на Донбасі, згодом його видали італійським комуністам як «фашиста». Пересічному українцеві, який застав ще радянську школу, він знаний як «зрадник Стахович» із роману Алєксандра Фадєєва «Молода гвардія». Щоправда, сам Стахів себе не вважає зрадником, адже, за його версією, описане Фадєєвим підпілля було саме тим, яке прототип «зрадника» й організував.


У. Т.: Одним із дискусійних питань, яке роз’єднує українське суспільство, є ставлення до боротьби ОУН-УПА. На Заході ставлять пам’ятники Бандері, а на Сході – камені, де «будуть пам’ятники жертвам ОУН-УПА». Що припинить цю «війну пам’ятників», яке місце посідає ОУН-УПА в українському пантеоні?

– Ви повторюєте небилицю, яку КДБ поширив в Україні: ніколи не існувало ОУН-УПА, були ОУН і УПА. Нинішні бандерівці в Україні повторюють далі цю зв’язку, бо для них, звісно, важливішою є ОУН, ніж УПА. УПА перебувала під упливом ОУН, але в УПА більшість становили не оунівці. Одна з причин цього – в ОУН бракувало військово освічених людей. Фахівці, які прийшли після польської армії, були полонофілами; а вже похилий, на той час, вік офіцерів УНР ставав на заваді їхній активній діяльності.

З приводу запитання: я вважаю, що на пам’ятники заслуговує Шухевич, а не Бандера. Останній навіть не знав, що діється, бо сидів у німецькому концтаборі. Це більшовицька пропаганда переконувала всіх навколо, що Бандера не ув’язнений, що то він керує. Для нас це не було таємницею – мій старший брат Володимир сидів разом із ним. Якщо ми підносимо ім’я Бандери, то долучаємося до тверджень більшовиків і віримо, що він із Заксенгаузена віддавав накази. Твердять: Бандера віддав наказ ОУН не вступати до дивізії «Галичина». То ОУН дала такий наказ, а організацією тоді керував Микола Лебедь!

Я в 1948 році виступив на з’їзді ОУН(б), що була вже поділена на питомих бандерівців, які переважно вийшли з-за ґрат, і «угавеерівців» Ідив. біографічну нотуІ, що вийшли з лісів, з України. Ці перші не уявляли, яку ми пройшли під час війни еволюцію від тоталітаризму до демократії. Мої слова: після того як Бандеру посадили до концтабору, ОУН керував Лебедь. Також добре керував, і без Бандери. Оскільки Лебедь не хотів визнати поступу до демократизації, то його місце зайняв Шухевич і керував ще краще без них двох. До війни ОУН була малою галицькою організацією, при тому пронімецькою, оскільки особливих варіантів не існувало. Ми поширили націоналістичні ідеї до Донбасу ген по Крим. Саме те, що члени ОУН побували в містах Східної України, примусило ІІІ Збір ОУН відступитися від крайнього донцовського націоналізму.

У. Т.: Чи в сучасній Україні є місце для націоналізму? Яким він має бути?

– Для бандерівського націоналізму місця немає, він повинен змінитися. Мені здається, що людей із Майдану можна окреслити як націоналістів, проте вони ані донцовці, ані мельниківці. На Майдані панував правдивий історичний український дух – козацький. Чимало моїх знайомих вважають себе націоналістами, будучи ворогами бандерівщини. Є два націоналізми: екстремістський із еміграції, штучно привезений назад у Київ, і новий народний націоналізм, репрезентований Майданом.

У. Т.: На Майдані було чимало червоно-чорних прапорів. Ваше ставлення нині до цього прапора?

– Двох національних прапорів бути не може: якщо хтось носить нині інший прапор, він шкодить Україні. Під час війни ОУН вивішувала синьо-жовті прапори (з тією різницею, що мельниківці дотримувалися старого, жовто-блакитного прапора, і за цим можна було визначати, хто тут домінує). Червоно-чорний прапор в Україну з Мюнхена завезли Слава Стецько та інші.

А тепер цей прапор працює на КДБ – бо хто носить цей прапор? УНА-УНСО, створена спецслужбами Росії провокативна організація, носить Тягнибок, ну й далі носять бандерівці… Цей прапор ідеологічний, він показує світові, що є українці окремішні – наці, антисеміти тощо.


У. Т.: Що для вас означає соборність?

– У гаслах ОУН Україна називалася «соборною українською державою». Я один із тих, хто воював проти мадярів за Карпатську Україну в 1939 році. Шефом штабу «Карпатської Січі» був полковник Михайло Колодзінський, автор «української військової доктрини». Хоч тоді я його страшно любив і шанував, але тепер, зі становища нинішнього розуму, говорю, що він був українським імперіалістом. Вважав, що соборності замало – до України треба прилучити Кубань, а північно-східний кордон щоб сягав Саратова, – не те щоб там якось дотримуватись етнічної лінії. Так вони бачили соборність ще до початку війни. Лише пізніше я зрозумів, що то великий нонсенс.

Коли я був під час війни під Таганрогом, а там у селах зі мною говорили українською, зауважив одну річ. Запитую їх: Ви українці? – Ні, ми не українці, українці за 10 кілометрів, ми хахли. Оскільки вони адміністративно належали до Росії, мислили вже її державними категоріями.

У. Т.: На згаданому Закарпатті нині реалізується «русинський» проект. Яку б ви, на місці України, провадили політику – пряника чи батога?

– Вони би хотіли батога, з того б мали славу. В ті часи, коли я жив у Карпатській Україні, русинські тенденції поширювалися досить сильно, хоча тоді це русинство було помішане з москвофільством (прихильників сягало до 30% населення), а до того ще й існували мадярони – про­угорськи налаштовані. Перед виборами до парламенту в Хусті (лютий 1939 року) я їздив від села до села як «довірена особа». Мав тоді 20 років, такий собі політик. Біля самого Хуста розкинулося село Іза, твердиня москвофілів; вони погрожували, що проведуть у день виборів у Хусті демонстрацію, але ніхто не прийшов. Я вважаю, що Августин Волошин (президент Карпатської України. – Ред.) вів правильну політику, краще все ж пряником, ніж батогом.


У. Т.: Деякі українські публіцисти виступають за те, щоб найважче адаптовані до України регіони, як Крим чи Донбас, «відпустити», вважаючи їх баластом демократії.

– Це глупота. В цій ситуації винна центральна влада. Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада, яка цілковито Донбас ігнорує. Перед референдумом 1 грудня 1991 року я поїхав до Донецька. Місцеві українці сконтактували мене з російськомовною газетою, «Вечерний Донбасс» абощо, і вона після розмови зі мною написала: «Молодая гвардия» воевала под желто-синим флагом». Там тоді теж агітувала за незалежність велика група людей із Тернопільщини, – вони працювали як воли, і їхня праця приносила результат.
У 1920-х роках українські письменники їздили на Донбас із літературними читаннями – у Краматорськ, в Сталіно – вони за Радянської України намагались українізувати той край. Чим то все закінчилося, знаємо: Сталін винищив більшість наших письменників, а вони ж були переважно комуністи! «Укапісти», українські комуністи, а не комуністи України.


У. Т.: Оунівський публіцист Петро Полтава у своїй статті «Геть зраду!» (1946 рік) зарахував до «зрадників» усіх українців, хто вступив до Компартії. Є шанс, щоби справжня українська лівиця таки з’явилася?

– Я думаю, що сьогодні краще, аби вони таки називалися комуністами України, бо вони українськими комуністами не є. Полтава це написав, коли на еміграції творилися нові партії, найлівіша з яких – Лібера­ль­но-патріотична на чолі з Іваном Багряним. Ситуація розвивалася не на їхню користь – націоналістів бандерівського напряму виявилося більше. Багряний говорив: наші кадри в Україні ходять під комуністичною партією і під комсомолом. За таку позицію ліберали підпали під шалену критику. За кілька років був я на їхньому з’їзді в Нью-Йорку – і вже ніхто про це ані писнув. Питаю їх: то чому ви стидаєтеся тези Багряного, він же правильно означив, де ваші маси? Причому ж я знав що казав – бо на Донбасі ми мали справу саме з партійною інтелігенцією. Хоча спершу через темноту свою вважав, що краще працювати з безпартійними й не комсомольцями. То мені мудріші від мене сказали, щоб я їх у підпілля не брав! До комсомолу дурнів не приймали, а той, хто до комсомолу не потрапив, – дурень. Нам же потрібні організатори, до того ж розумні. Треба було лишень уміти перетягти на свій бік отих комсоргів.

У. Т.: На еміграції українці вели широку політичну діяльність. Як ви її оцінюєте з перспективи того, що першим президентом незалежної України став таки посткомуніст, – чи не вважалося це за поразку?

– Уже тоді ми мали таке ж нещастя, як і сьогодні. «Рух», який був досить сильною організацією, до виборів прийшов розколотим. Загубила його отаманщина. Коли на президента висунули й Чорновола, й Лук’яненка, я побачив, що Україну тягнуть у різні боки. На першу річницю незалежності приїхав до Києва. Було домовлено, що В’ячеслав Чорновіл головуватиме на офіційному зібранні в палаці «Україна», а на мітингу біля Софії – Михайло Горинь. Горинь дав слово від нас, «угавеерівців», Мирославові Прокопу. І тут із різних боків починають кричати: «Чорновіл! Чорновіл!» Це була авантюра, влаштована Чорноволом і його людьми. Кравчук тільки тим їх зупинив, що дав знак оркестрові заграти «Ще не вмерла...»

У. Т.: В історії ХХ століття особливу роль у політичних справах відігравала брехня. Брехали в Москві й Берліні, брехав західний світ. Чи довго ще такі люди, як Волтер Дюранті, котрий написав неправду про Голодомор, чи той же Алєксандр Фадєєв зі своєю розкрученою фальсифікацією будуть далі на службі політиків?

– Одне застереження: західний світ радше не знав, не розумів. Щоби світ щось знав правдиве про ту ж Україну, вона сама замало працює. Дюранті міг брехати, оскільки на цьому залежало президентові США Рузвельтові, котрий вивів СРСР із міжнародної ізоляції. В політиці Вашингтона було не дратувати «чорта», «ведмедя». Але журналісти з інших країн писали! Римо-католицька церква стала в обороні України: кардинал Теодор Ініцер, голова австрійської церкви, ініціював у грудні 1933 року міжконфесійну конференцію у справі голоду.

На жаль, тривалий час американська історіографія базувалася на російських заготовках, що Київ – то мама Росії. Професор Ігор Шевченко (візантолог із Гарвардського університету. – Ред.) мусив кільканадцять років викладати брехню, оскільки програми університетів були так складені. Донині частково так залишилося, й у цьому я теж бачу провину Києва. То не я чи Шевченко мусимо дбати, а українська наука. А хто очолює досі українську науку?

Відповіді

  • 2009.07.20 | Наталка

    Дедушку добре годують.Такі все з нагородами на святах парадують

    Ті, хто воювали і знали за кого і що, з нагородами не бігають і Ярославів Мудрих від "рук", які нагородили Ківалова та Сухого, на грудях не носять. Така правда...

    Закордоном членів ОУН ховають, покриваючи червоно-чорним прапором труну. А цей великий ОУНівець буде казати, що то прапор антисемітів і наці.

    З біографії: 1949 р. – емігрує в США. Президент середовища УГВР. Керівник Товариства українсько-єврейських зв’язків.
  • 2009.07.21 | Наталка

    Re: ветеран ОУН про УПА, чорно-червоний прапор та сучасних націон (л

    http://www.dt.ua/3000/3760/47215/

    "Наше з ним спілкування у помешканні його друзів, які дають йому притулок на час київських відвідин, неодноразово переривалося телефонними дзвінками. Ось зміст лише двох, мимоволі підслуханих телефонних розмов. В одній він застерігає прихильників Віктора Ющенка триматися подалі від тих «патріотів», що намагаються компрометувати його, нав’язуючи «Нашій Україні» згубне для єдності країни гасло «Україна для українців».

    В іншій — пропонує комусь із найближчого оточення прем2єр-міністра порадити Віктору Януковичу вшанувати на урядовому рівні 60-річчя створення Української головної визвольної ради, наголошуючи на тому, що такий крок додасть йому прихильників, як кандидату в президенти України."


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".