МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

малороси скачки і карєвіни об'єднались. А патріоти України все ще пасуть задніх і гавкаються(/)

10/26/2011 | MV
В Киеве создан политклуб «Альтернатива», который объединит сторонников русской Украины
26.10.11 11:02

Киев, Октябрь 26 (Новый Регион, Михаил Рябов) – В Киеве создан политклуб «Альтернатива», который объединил известных политологов и журналистов – сторонников русской Украины.

О своем участии в клубе уже заявили политолог Ростислав Ищенко, историк Виктор Воронин, историк Александр Каревин, главный редактор газеты «Киевский телеграф» Владимир Скачко и т.п.

«Именно в Украине, как части исторической Руси, в Украине «Русского мира» мы видим альтернативу «украинской» и «европейской» Украинам. Так же, как адепты «украинской» и «европейской» Украин уверены в правильности своего выбора, мы считаем, что принятие концепции Украины, как интегрированной части «Русского мира» является единственной возможностью сохранить на нынешней украинской территории самостоятельную государственность в тех или иных формах. Мы уверены, что единение с другими странами «Русского мира» наиболее полно соответствует интересам Украины», – говорится в манифесте, опубликованном участниками политклуба.

«Задачи «политклуба» – собрать все действенные силы малороссийской Украины в кулак», – пояснил «Новому Региону» один из участников нового объединения журналист киевского еженедельника «2000» Дмитрий Скворцов.

«Результаты не только практически всех опросов, но и всех последних выборов (включая президентские 2004 года, в которых победил Янукович) показывают, что Украина русская (малороссийская) все же больше, чем Украина украинская. Но последняя всегда навязывает первой свою волю.

Этому несколько причин. Например, предательство «пророссийских» на словах политиков, которые придя к власти, становятся заложниками как украинского капитала, боящегося потерять свое монопольное положение на Украине, так и собственного желания стать «первым хлопцем на селе». Желание, это подогревается Западом, чья задача – углубить разделение Русского мира. Таким образом, любая украинская власть, так или иначе, поддерживает антирусские силы на Украине.

Вторая причина – структурированность и организованность русофобского движения, выполняющего команды западных грантодателей. Третья причина – дезорганизованность русского движения, по причине его «самодеятельности», – размышляет Скворцов.

По его словам, заседания политклуба будут площадкой для дискуссий, их ход будет фиксироваться на видео и публиковаться в Интернете. В перспективе участники надеются на проведение мероприятий в регионах Украины.

«Политклуб превращается в центр кристаллизации аморфного на сегодня русского движения. Ну а дальше лишь остается выдвинуть лидеров этого движения, способных отстаивать его интересы на политическом поле», – считает Скворцов.

http://www.nr2.ru/kiev/354974.html

Відповіді

  • 2011.10.26 | Мартинюк

    Перекомбінація трьох пальців.

    Фактично ця тусівка відома і давно ьобєднана російською годівницею. Але частині з цих креатур тепер треба буде очевидно опановувати "опозиційний" жанр. Щось схоже на те що робилося в Білорусі.
  • 2011.10.26 | harnack

    Re: малороси: Жодні ото не малороси: а малакацап'ята й маламаскалята

    І "малорос" (український початок Русі) і "хохол" (хохол - героїчна метонімія козацької слави та відваги) - позитивні історичні категорії...

    Нові реалії - вимагають нових категорій!
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2011.10.26 | MV

      Ви супроти Маланюка???

      Є. Маланюк з болем усвідомлював, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів» і «хахлів»— ось найважливіший історичний урок.

      Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а — внаслідок, часом – і расово…
      Є. Маланюк


      Євген Маланюк, 1959 р.

      МАЛОРОСІЙСТВО

      I

      Поняття малоросійство, в тім сенсі, в якім тут ужито, не мало б обмежуватися українським лише світом.

      Кожна многонаціональна держава, не виключаючи найбільш навіть національно-упорядкованих імперій, в процесі свого історичного існування, витворювала своєрідний пересічний тип імперської людини. Згадаймо ще донедавна пам'ятний нам тип, напр., австрійця, який, без особливих перешкод, міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем. Політична мудрість старого Риму, який очолював світову імперію, але ніколи не «романізував» своїх колоній, якби ще дотлівала в устрою віденської імперії Габсбургів. Правда, протягом XIX ст. в був. Австро-Угорщині проривалися тенденції до адміністраційного, якщо вже не німчення, то, принаймні, вживаючи зловісної назви недавнього минулого, гляйшальтування. Але такі намагання були випадкові і ніколи не носили характеру чогось уплянованого. Тип «австрійця», цебто — поміж чи понаднаціональний тип громадянина й мешканця наддунайської монархії — формувався автоматично, хоч і досить зовнішньо, розуміється. Більш, ускладнені, але, все ж подібні процеси в'язалися з виникненням типу бритійця або колоніяльного (а раніш і метропольного) француза. Вже досить відмінний характер носили аналогічні явища на терені Германськім, особливо — германо-пруськім, отже вже східньо-європейськім. Але засадничо-інакший образ бачимо на властивім сході Европи.

      На теренах, що офіційно називають нині СССР, а, зазвичай, просто «Росією», процеси не так творення, як роблення загальноімперського типу — мали характер радикально-відмінний вже хоча б тому, що державний устрій московської, згодом петербурзької, а від сорока літ знову московської імперії — не знав, не знає і знати не хоче жадної особовости: ані особистої, ані суспільної, ані національної, ані навіть регіональної чи клясової. Тому процес формування в Росії типу імперської людини — «росіянина» не був ані процесом історичним, ані процесом взагалі (Це історично-спізнене слово тепер все частіше пускають в обіг керівники т. зв. російської еміграції, якби попереджаючи покищо масковані совєтською термінологією, інтенції керівників совєтської імперії. Історично — це слово мало свій сенс в заранні імперії, в часах Петра І й Катерини II, і в тім сенсі — імперсько-державнім, а не національнім — вживалося протягом XVIII ст. Допіру в столітті XIX урядові чинники безуспішно намагаються надати йому сенс етнічно-національний, згодом остаточно перейшовши до явного фальсифікату: «русскій»)

      Це був брутальний, масово-механічний виріб, виконуваний терористично-поліційною машиною тотально-зцентралізованої держави, і, власне тому, що був то механістичний виріб, цебто акція видирання з живого організму підбитих і обезвладнених націй — окремих їх шматків, — імперський тип «росіянина» (в замірі, хоч і не органічний, але соціологічнo можливий) не постав. В умовах характеристичної мішанини понять «нація-етнос» і «держава-імперія», державна машина в практиці механічно нагинала старі національні організми під етнічний рівень московської маси з метою, розуміється, творити єдино-неділимий нарід — русскій, російський чи совєтський, вірніш, «народ» — в специфічно-російськім розумінні цього слова.

      Результатом такої наполегливої й плянової чинности державної машини — було з'явлення типу не росіянина, а лише: малороса, малополяка, малогрузина і навіть малосибіряка…

      Що ж таке малорос?

      Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а — в наслідках, часом — і расово.

      На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо-патологічного і зовсім не такого простого характеру, як на перший погляд здавалося б.

      Завдяки такому, а не іншому, перебігові історичного процесу на нашій землі, тип малороса ставав (принаймні, по містечках і містах) масовим, а що найгірше, традиційним. І треба припускати, що способи, що так скажу, малоросійського виробництва вже на Москві були розроблювані протягом не одного століття, а система тієї продукції не від нині має під собою солідну, сказати б, наукову базу. Сучасні совєтські специ, хоч як озброєні терором і модерними здобутками науки а 1а Павлов, безумовно дуже уважно перелистують і вчитуються в історичні документи багатющих архівів Посольського (й Питошного) Пріказу XVI—XVII ст., Малороссійської Колегії XVIII ст., III Отдєлєнія та Охрани XIX ст.

      У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос — то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомости, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі «Просвіти» просвітити, переконати й усвідомити — і справа полагоджена. Але кожен, хто давав собі труду зупинятися на цій проблемі, знає, наскільки вищеподана схема відбигає від дійсности.

      Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати ролю мозкового центру нації.

      І в цім — суть проблеми.

      Ї тут одразу ж треба виключити той тип простолюду, який любив повторяти «моя хата скраю», або при польських конскрипціях називав себе поліщуком чи тутейшим, як при совєтських переписах записує свою національність «русский»: то є лише мімікрія і самооборона, за якими тягнуться віки гіркого досвіду.

      Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою — проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности — грізним мементо.

      Малоросійство бо — наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавности), хвороба многовікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія — тут не поможуть. Її треба буде довго-довгі десятиліття — ізживати.

      ІІ

      …Якщо колись з'явиться історія Українського Малоросійства, то автор її саме Мартина Пушкаря, правдоподібно, проголосить батьком малоросійства. Бо, повторюю, всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще якенебудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою XVII століття, — шатость черкасская, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це — самоотверженность малороссійская; Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність. Аж до часів наступних і нам найближчих.

      Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) то є можливий напрям нашої національної політики, і в цім сенсі був «переяславський» момент москвофільства в політиці Богдана Великого, як москвофільськими були цілі десятиліття національної політики великого Івана Мазепи. Як туркофільство Петра Дорошенка. Як змушене польонофільство Виговського чи — на наших очах — Петлюри. Всі ці приклади — то політика чи тактика.

      Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

      Капітуляція ще перед боєм.

      Москвофільство (як всяке інше фільство), передпокладає власну, контрольвану волю, отже, теоретично кажучи, може міститись в границях національної чи, тим більше, державної політики, але малоросійство, яко яскравий прояв паралічу політичної волі і думки, завжди є поза межами якоїбудь раціональної політики взагалі…

      III

      В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне, чисте — нечисте. Боже — диявольське.

      В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику. В такім стані сама-но праця інтелекту не помагає, бо буде завжди спізнена. Навіть розроблена, зафіксована і по архівах (зазвичай нечитаною) переховувана національно-політична мисль — не може винагородити того інстинктивного розуму, що його називаємо часом природним, часом мужицьким, і який тісно зв'язаний з волею і характером. Цього «природженого» розуму не може замінити жадна школа, жаден титул чи диплом. Історичне малоросійство — або той розум редукувало до розмірів «мужицької арихметики», або його наркотизувало різними мітами (спільна віра, спільний цар, спільний соціялізм чи брак географічних кордонів), або — просто вижирало, як мікроб вижирає живу тканину організму.

      Що ж таке малоросійство?

      Це також затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам'яти. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи зцентралізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці історії, яка, в сполученні з відповідно підібраною літературою (а т. зв. російська література є першорядний чинник деморалізації, про що попереджував, але безуспішно, ще Володимир Антонович) — забиває історичну пам'ять української дитини з першим днем вступу її до школи.

      Придивімось, що робиться в сучасній совєтській історіографії! Яку до дрібниць продуману програму здеформованої й зденатурованої історії там розроблено! Бо то — найважливіший відділ лябораторії малоросіянства.

      Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартости («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, плянові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується («пісні народів СССР») так, щоб гопак непомітно переходив в камарінскій, а бандура — через різні «капелі» — в балалайку чи гармонь. Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартости бездискусійної і самопереконливої, тоді приходить просто реквізиція чи «соціялізація» і твір проголошується «нашим» («русскім» чи — тепер — «совєтським»).

      Для сучасників Шевченка національність нашого великого математика Михайла Остроградського була річчю очевидною. Сьогодні це «русскій учоний» — вже для цілого світу. Ми знаємо, що один з фундаторів науки про міцність матеріялів та будівельної механіки — Степан Тимошенко є син нашого народу і найстарший член Наукового Т-ва ім. Шевченка, але для цілого світу він сьогодні навіть не американець, а просто «русскій», і його, навіть перекладені, підручники в СССР давно вже «націоналізовано» для генія «совєтського народу»….

      Побіжно відзначені явища дають мірило сучасної совєтської малоросизації нашої культури і показують обсяг продукції всеохоплюючого малоросійства на нашій Батьківщині, де, до речі, вже офіційно не фігурує нарід український, лише від двох десятків літ просто «народ України», отже не нація, а населення, мешканці, people, або, як тепер кажуть, жителі цієї «республіканської» колонії «совєтского государства».

      IV

      Тільки на тлі імлисто-хиткого, зрадливо-безфоремного, невиразно-обопільного і, часом, просто юдиного малоросійства можна відчути й зрозуміти, чому саме ім'я Гетьмана Мазепи прошиває ворога, як жагуча стріла, чому це ім'я змушує тремтіти його, як ту євангельську осику, на якій Юда повісився, чому сама згадка про Мазепу кидає ворога в холодний піт.

      Історія наша згадує про річки крови в руйнованім, гвалтованім і ганьбленім р. 1709 Батурині. Історія подає нам, як московським канчуком було зігнано наших єпископів до глухівського собору, щоб там побілілими з смертного жаху українськими устами проголосити «Івашці Мазепі» — фундаторові храмів! — блюзнірчу й страшну, істинно-диявольську «анатему». Це був прилюдний гвалт наїздника-варвара, перш за все, над найвищими святощами нації — нашою Церквою, нашою Вірою Благочестивою... І від часів коронованого ката-Петра, якого ліпша частина власного народу, з сином-престолонаслідником на чолі, справедливо мала за антихриста, — протягом двох з половиною століть іде різними способами і з різних сторін оббріхування, оплюгавлювання, оганьблювання, викорчовування й викорінювання найменшого сліду Мазепи й мазепинської доби. Ми досі не можемо знайти навіть вірнішого портрету того, хто, напевно, був за життя портретований десятки разів. О, допоки Росія Росією і Москва Москвою, навіть історіографічної «реабілітації» Мазепи ніколи не наступить, хоч би сталося ще кільканадцять октябрських чи февральських революцій! Ворог, якого національний інстинкт — при всім варварстві й дикунстві — був, є і буде найбільш живучий і безпомилковий, ворог, який на жадне малоросіянство, протягом століть своєї історії, ніколи не хворів, — на пункті Мазепи і мазепинства є тотально-непримиримий.

      І має цілковиту рацію. Мазепинство бо й є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на Малоросійство. Бо що ж є Мазепинство, як не чинна свідомість Нації і інстинктовно зв'язана з тією свідомістю політична і мілітарна воля Нацією бути? Навіть за ціну Батурина чи Полтави….

      А скільки ж то попотів тероризований III Отдєлєнієм віртуоз віршу Олександер Пушкін, щоб протягом рахованих тижнів виконати замовлену царем «Полтаву» так, щоб в ній героя байронівської поеми, за всіма канонами соціялістичного реалізму, представити «злодєєм», про якого —

      Немногим, может быть, известно,
      Что он не ведает святыни,
      Что он не знает благостыни,
      Что он не любит ничего,
      Что кровь готов он лить, как воду,
      Что презирает он свободу,
      Что нет отчизны для него.

      А пригадується, як ці блюзнірчо-страшні і сатанинсько-брехливі рядки, за спеціяльними інструкціями міністерства освіти, мусіли учні середніх шкіл царської Росії вивчати обов'язково напам'ять і ще півдитячими устами рецитувати вголос. Як, додамо, ці самі рядки мусить вивчати й рецитувати наша молодь нині в школах т. зв. радянської України. А написані ж ці рядки були не яким-будь Сурковом чи Еренбургом, а таки визначним клясиком і, можна сказати, Моцартом російської, ним же створеної й розвиненої, літературної мови. Один опис Полтавської Баталії в поемі Пушкіна вартий десятикратної сталінської премії!

      Так працювала Машина Малоросійства за царів, зеленцем нищучи й отруюючи українську душу. І працює, може більш примітивно, але й більш брутально та одверто тепер — з перспективою «освоєнія цєліни» в Азії і з тінню нагана на стіні.

      V

      Як єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є Державність, так упадок Державности, смерк державницької ідеї і всяка «руїна», від Руїни XVII ст. почавши, були і є тим грунтом, на якім малоросійство виростало, квітло і давало плоди.

      Сучасну Руїну, як грунт під малоросійство, використовує ворог пляново, безоглядно і приспішено, бо «время гаряче». І було б непростимою, злочинною наївністю недоцінювати цей факт, або, що гірше, збувати його псевдо-патріотичною фразою чи ледачою вірою в автоматизм т. зв. історичного прогресу.

      Тут не місце давати якусь дешеву рецептуру. Тим більш, що рецептура та спроваджується зазвичай до того традиційного, спростаченого «просвітянства», з яким боролися нечисленні представники політичної мислі, люди суверенного національного розуму чи живого національного інстинкту — ті, що спромоглися не зважати на диригентську паличку ззовні, а дерзали як писав колись Хвильовий, в тій області самостійно. Напружене творення Духової Суверенності! — ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий. Цей рецепт, до речі, виключає — якнайгостріше — імітацію, деклямацію, патріотичну позу, бароккове «здаватися, а не бути», як і всіляке «погрожування пальцем в чоботі».

      Коли ми зупинимося на області національного інстинкту, то, враховуючи всі здобутки науки (з Павловом включно), мусимо признати, що плекання того інстинкту є питанням двох, вельми коштовних чинників: часу і обставин. Це — родина, рамки національного (не етнографічного!) стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної .естетики. А в першу чергу — національне поступовання й ділання, бо в області чуття — віра без діл мертва є, як каже св. Письмо.

      Коли ж ми зупинимося над областю національного інтелекту, то автоматично приходимо до поняття знання, ц. т. досліду, студій, висновків і зформульовань. Наше бо знання не має носити характеру абстрактного, а мусить бути направлене, остаточно, на одержання знаття — отого, власне, приповідкового знаття, якого так часто бракувало землякам, коли то, чухаючи потилицю, вони post factum нарікали: «Якби ж то було знаття!...»

      Оце то знаття і є те місце психіки, де національне чуття — в ідеалі — гармонійно сполучається з національним розумом в їх синтетичний вислід: національну волю. Говоримо: в ідеалі. В дійсності, як вчить нас недавній історичний досвід, ці дві основні психологічні категорії, наслідком малоросійського паралічу (і малоросійського розкладу) давали в області чуття — отаманщину (і махнівщину), а в області розуму — мертвий, отже завжди спізнений формалізм, ялову «принципіяльність» (а не творчу засадничість) і ті чи інші «дискусії» в скалі від «високого рівня» аж до Гоголевої повісти про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Нечипоровичом...

      Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування….

      Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70—80 рр. його писали з великої букви: «Малоросіяне»), саме як слово ганьби й погорди. «А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія» — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагнозу і зформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в «На ріках вавилонських»:

      І хоч душу манить часом волі приваб,
      Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.

      Ця формула — належить підкреслити: всеукраїнська і «соборна» — дана була Франком на самім початку нашого століття. Але це не перешкодило віками культивованому рутено-малоросійству відограти свою фатальну ролю у вирішальному трьохріччі 1917, 1918 і 1919 років, а, головне, у болюче-змарнованих місяцях весни року 1917….

      Як вже згадувалося, комплекс малоросійства є складний і заплутаний. Він — в своїй змінливості — має багато облич і сторін. Він часто є замаскований, особливо в останніх десятиліттях, коли, буваючи знаряддям в чу-жих руках, він зазвичай маскується гопако-шароварництвом, відповідно спростаченою мовою («поддєлуєця под мужицький разговор», як каже один з персонажів Винниченка), ховається за лжепатріотичною віршографією і етнографічною патріотикою взагалі. Довгі десятиліття малоросійство, при допомозі чужої поліції, «пристосовувало» Шевченка. І не без успіху. Лідер воюючого київського малоросійства, славнозвісний Васілій Віталієвич Шульгін — не без гордости стверджував ще перед р. 1917, що існує, мовляв, два Шевченки: «наш», як він казав — «богданівський», і «їх» — мазепинський. Термінологія, як бачимо, досить довільна, але тим більш характеристична….

      Наскільки не можна легковажити цієї акції малоросізації Шевченка, свідчить один епізод з порівняно недавнього минулого.

      Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника «Вестник Европы» і наш дипломат в часах Державности, десь в середині 20-х рр. щиро признався був в розмові, що страшне пророцтво Шевченка —

      Та не однаково мені,
      Як Україну злії люде
      Присплять, лукаві, і в огні
      Її, окраденую, збудять, —

      було для нього довший час незрозуміле. Що то значить «присплять»? І чому «збудять в огні»? І чому «окраденую»? Як це можна «окрасти» цілу країну, цілий нарід? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту «неясну» шевченківську строфу клав на карб «слабої оброблености віршу», «малої освіти», мовляв, «самоука» і т. п. інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917—20 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій «неясній» і «необробленій» строфі. Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої окрадености.

      В сорок першу річницю проголошення Державності
      http://spilka.uaweb.org/library/malaniuk.html
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2011.10.27 | zmej_gorynych

        Пан Є.Маланюк - ну чисто тобі візіонер... [Was: Re: Ви супроти Маланюка???]

        І справжнім патріотом України був.
  • 2011.10.26 | ziggy_freud

    хто це такі і навіщо їх піарити? Вперше чую ці прізвища.

    може що й востаннє, як ви не візьмете на себе соціалістичне зобов'язання чи інтернаціональний борг регулярно повідомляти про діяльність підмосковних об'єднастів на цьому форумі
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2011.10.26 | MV

      Re: хто це такі і навіщо їх піарити? ====Ворогів не треба знати??? (-).

      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2011.10.26 | ziggy_freud

        десяток Джо Невловимих з маргінальної організації Далеких Підмосковних?

        дуже коротко:

        якщо це і вороги, то скоріш віртуальні.

        вони мені потрібні не більше, ніж я їм. Може навіть ще менше.

        Кієвській Тєлєґраф востаннє читав років 15 тому. З того часу мені до спини хто там редахтур, а хто просто дописувач. Це видання в Києві навряд є впливовим. Який в них зараз наклад, і яка цільова група?
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2011.10.26 | MV

          Ви, відать, в Україні давно були...

          жовту пресу - камсамольскую правду, 2000, тіліграфи - примусово передплачують в Україні - чиновники, партєйци і протчая шелупонь.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2011.10.26 | ziggy_freud

            то ж який в Тєлєґрафа реальний наклад?



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".