08/07/2004 | стронґовський

Intro

Письменник має бути ким завгодно, але не тільки письменником. Я не про хліб насущний. Толстой був дюком. Шевченко – гульвісою. Леся – лесбійкою. Дуже вірогідно.
Це дуже впливає на творчість. Це не обов’язково професія, психолоґічна риса чи хвороба. Андрухович має стосунок до Орфея. Пашковський прагне абсолютної влади. У Єшкілєва душа алхеміка. Вселилась. Цього не можна довести. Це відчувається.
Патолоґоанатомія. Девіяція. Ґіґантоманія. Че. Сморід. Відносини одинака і зграї. Дрібнички. Спільна діяльність. Все це має стосунок до Чака Палагнюка (Chuck Palahniuk), Портленд, штат Ореґон, США. Вам класно живеться, якщо не чули цього імени.
„Нема ніякого Пекла. Нема ніякого Раю. І він раптом розуміє, що відтепер можливо все. І він хоче це все” (з анотації до „Survivor”а).
Ніхто ніколи не рахував, скільки відсотків письменницької братії є психами, проте навіть ви зможете назвати декілька імен. Окрім письменників-психів є тотальні психи, котрі ще й пишуть. Палагнюк божевільний настільки, що може вважатися єдиним здоровим у наскрізь зараженому світі. Лише дуже хворі/здорові люди здатні адекватно оцінити в якій палаті для буйних і тихих живуть. І тільки Чак вміє показати цю палату так, що виникає бажання вилікуватися.
Втекти.

Біоґрафія Палагнюка не дає жодного ключа для иншого розуміння його творів. Все в них. Щоби описати психа достатньо його вислухати. Щоби дослідити систему треба простежити все, що в ній ґлючить. Збираєш всі ґлюки під одну обкладинку і маєш посібник з руйнування системи. Психам подобається, але того мало.
Додаєш людських гісторій. Різних, бажано не тих, що можна почути в телешоу.
„Перед моїми читаннями в Бостоні, до мене підійшов молодий чоловік і попрохав підписати книгу. Він сказав, йому вельми приємний факт в моїй книзі про те, що офіціянти роблять з їжею, з їжею, бо він працював у 5-тизірковому ресторані й робив те саме з їжею знаменитостей. Я кажу: „Назви хоча б одне ім’я”. Він нахилився і дуже тихо прошепотів: „Марґарет Тетчер їла мою сперму”. Я став сміятись, а він просто стояв з розчепіреними пальцями: „Щонайменше п’ять разів”. Це мене добило. Це ті речі про які ми удаємо, ніби вони не існують” (з інтерв’ю Чака журналу The Alcove в кінці 2003р.).
Додаєш інформації. Того, що не можеш почути на вулиці й чого ніколи не надрукують у ґлянцевих часописах.
„Тут продають лікувальні посібники для сексоголіків, в яких є всі засоби затягнути кого-небудь в ліжко, про які навіть і не чув. Звісно, насправді воно має допомогти тобі усвідомити, що ти підсів на секс. Все передається в списках питань на кшталт – „якщо ви робите щось із нижченаведеного, ви можете виявитись сексоголіком”.
Серед цих корисних підказок є такі:
“Ви підрізаєте підкладку купального халату, щоби були помітні ваші ґеніталії?”
“Ви залишаєте розстібнутим зіпер чи блюзку і удаєте, що розмовляєте по телефону в будці, стоячи в розчахнутому одягу без білизни?”
“Ви бігаєте без ліфчика чи атлетичної підв’язки з метою приваблення сексуальних партнерів?”
Моя відповідь на все перераховане – “Ну що ж, тепер – так!”(„Choke”).
Все це на тлі боротьби. Зазвичай, проти системи. Проти суспільства. Проти ідей.
„Ми маємо знищити цивілізацію, щоби зробити з неї що-небудь більш пристойне”(„Fight Club”).
Все це з повторенням яких-небудь фраз. Дуже простих фраз, які від повторень стають ключовими.
„Я рахую – сім, я рахую – вісім, рахую – дев’ять...”(„Lullbaby”).
І афоризми. Дуже багато афоризмів. Якомога більше.
„Це рибка номер шістсот сорок один за все моє життя. Батьки купили мені першу рибку, щоби навчити мене любити й піклуватися про яку-небудь инше живе і дихаюче творіння Господнє. Шістсот сорок рибок опісля я знаю лише одне: все, що ти любиш – помре. Коли ти вперше зустрінеш кого-небудь особливого, ти можеш бути певен, що він помре й опиниться в землі”(„Survivor”).
Це просто. Це існувало до Чака, але зібрати це докупи зміг тільки він.
Це талант.

“Invisible monsters” (1994)

„Невловні потвори”. Зовні: твір про дівчинку, котра хотіла стати моделлю. Зсередини: що насправді є модельний бізнес. Зовні: „Showgirls”. Зсередини: краса і потворність – це синоніми. Потворність, може, є позитивнішим словом. Зовні: світ – лайно. Зсередини: пояснюється, як в нього не вляпатись.
Ми забули як це: читати поміж рядків. Нам тепер доводиться всовувати це насильно, разом із вибитими зубами й кров’ю з розбитих губ. Нашою кров’ю та зубами.
Відповідальність за прочитання книжки лежить на читачеві. Але в „...потворах”, як і в подальшій Палагнюківській творчости нам не залишають вибору.
Свого читача потрібно виховувати.
Отже. Є фотомоделька, котрій пострілом знесло півчерепа і обличчя їй складали по шматочках з решти тіла. Вона розповідає, як їй з цим живеться, вона намагається з цим жити, в чому досить допомагає наркота. Ще є блакитний братик, спогад з дитинства, бо братик нібито мертвий, і нібито всім від того легше. Ще є подружка героїні, супермодель. Ще є істота, котра була чоловіком, доки не підсіла на жіночі гормони. Ще є батьки героїні. Зовсім трошки. Аби розповісти, що піклування про дочку може виражатися у чотирьох великих пачках презервативів і лекції на тему невпорядкованого сексуального життя. Не певен, чи зміг би таке подарувати від імени Санта Клауса. Ще є сімейка експериментаторів над людським тілом, все законно, вони оплачують рахунки за пластичні операції. Ви не уявляєте наскільки форма може не відповідати змісту.
Діяметрально.
„Не роби того, чого тобі хочеться, – каже. – Роби те, чого тобі не хочеться. Роби те, чого тебе привчили не хотіти.
Це протилежно за сенсом гонитві за щастям
Бренді каже мені:
— Роби речі, що лякають тебе більше за все.”
Цьому тексту відмовили у всіх видавництвах, куди звертався Чак. Її видали лише 1999 року, вже опісля виходу „Fight Club”у, і книжки, і фільму Фінчера. Після виходу „Survivor” та „Choke”.
Цієї книжки дуже боялись.
„Бог лишень спостерігає за нами і вбиває, коли набриднемо. Ми ніколи й нізащо не маємо бути скучними”.
Правильно робили.

„Fight Club”

„Клуб” став одним з найсвіжіших заперечень сентенції, що в нашому світі книжки вже ні на що не впливають.
„Перше правило бійцівського клубу: нікому не розповідати про бійцівський клуб”.
Палагнюк таке вигадав.
„Друге правило бійцівського клубу: нікому не розповідати про бійцівський клуб”.
Фінчер зняв фільм.
„Третє правило бійцівського клубу: у бійці беруть участь двоє”.
Автор і читач.
Читач vs читач.
Про цю книжку вже написано стільки, що попсою є не тільки вона, також критика на неї. Відгуки. Слинки.
У всіх осіб чоловічої статі прочитання книжки викликає захоплення. На диво, слабкої статі це не стосується.
Mеn only.
Одна небайдужа мені дівчина опісля спроби подивитися екранізацію заявила, що подібної жінофобської гидоти вона не переварює.
Насправді „Клуб” не є жінофобською книжкою. Просто гісторії кохання в ньому присвячено дуже мало місця. Набагато більше – рекомендаціям по знищенню свого минулого життя.
Рекомендаціям на тему миловаріння з людського жиру. Чорний гумор – джерелом слугує відкачаний жир американок.
Рекомендаціям по революційній діяльности на небесах.
Насправді все починалось набагато невинніше.
З самотности. „Якщо люди думають, що ти скоро помреш, вони починають уважно тебе слухати. Ось за що я полюбив групи підтримки”.
Значить треба себе переконати в тому. Пере. Конати. Кожного разу, коли чоловік вихований жіночим суспільством виходить битися один на один він забуває про все. Про роботу. Жінок. Рахунок в банку. Сите життя. Лишається тільки інстинкт боротьби, той інстинкт, котрий чавиться нашою цивілізацією більше за все. Вона витісняє його своїми суроґатами, котрі роблять з людей батарейки для матриці. І під час бійки дрібний клерк, офіціянт, кур’єр, кожен маленький зачавлений ґвинтик розуміє, що „Ніде ти не відчуваєш життя так, як у бійцівському клубі. Коли залишаєшся наодинці з супротивником під єдиною лампою, оточений глядачами з усіх сторін. Справа не в тому, виграєш ти чи програєш. Справа не у словах. Ось новачок приходить у бійцівський клуб і тіло його схоже на хлібну м’якину. Але не минає й місяця, і воно видається виточеним з дерева. Відтепер він здатен впоратись самостійно з будь-якою проблємою”.
Насправді всі чоловічі проблєми від того, що не вміємо вистоювати. Смокчучи мамину цицьку, на колінах у бабусі, упадаючи за дівчиною, під каблуком у дружини – ми звикаємо користуватись жіночою лоґікою. Це як вживати гормони. Ти можеш скільки завгодно переконувати себе у власній чоловічости й мужности. Як герої у бойовиках. Ти можеш вірити у свою силу й швидкість. Коли дивишся бокс чи футбол. Справа лише в одному – ти не в телєвізорі.
„Іноді платиш за те, що скоїв, а іноді – за те, чого не зробив”.
І от уявіть собі, що ці примітивні істини засвоює не одна колишня амеба чи інфузорія-черевичок. Уявіть, що в кожному штатівському місті, великому й малому є мінімум один такий клуб, розрахований на 50 осіб. Уявіть, що вся ця армія переповідає леґенди про таємничого засновника, котрого ніхто не бачив, але котрому всі вірять. Що цей засновник пропонує робити речі, на які жоден з тих медузів до його появи ніколи б не погодився.
Намалювати ґіґантського смайлика на стіні хмарочоса, а потім підірвати два офіси в ньому, аби з’явилися вогняні очі.
Чіплятися до незнайомців, аби тобі набили пику і не зірватись у відповідь. Щоби якомога більше людей відчули власну силу.
Купити пістолет, помінятися з одноклубником, а потім заявити, що твою зброю вкрали.
Це „Проєкт Розгром”.
Шанс для кожного увійти в гісторію.
Повне знищення цивілізації.
Почати з хмародряпів.
А чому б, власне, і ні?

P.S. 11 вересня 2001 року. А кажуть, що книжки вже ні на що не впливають.

„Survivor”

Знову компанія.
Він: Тендер Бренсон. Тендер – це не ім’я, це звання. Бренсон – майже єдиний, хто вцілів опісля ритуального самогубства секти під назвою „Правовірча культура”. Він вміє виконувати будь-яку хатню роботу. У нього великий досвід. Все життя. Паралельно він на півставки працює телефоном довіри. Останні десять років.
„В той час, коли я намагаюсь обваляти котлету в сухарях, ці люди хочуть, щоби я виправив усе їхнє життя”.
Він не схильний утримувати їх на цьому світі.
Вона: Фертіліті Голліс. Єдиний його друг. Вміє передбачати майбутнє. Виключно катастрофи.
Американці: кидаються на все, що існує в єдиному екземплярі. Це дає непогані гроші. Тому в цій гісторії з’являється
Аґент: котрий пропонує: знайти кишенькове люстро і попрактикуватися у зображенні щирости й невинности; товари з його іменем; його власна реліґійна проґрама; аванс у мільйон долярів за гісторію його життя у твердій палітурці; його власна відеокасета з вправами; ексклюзивне фото для обкладинки „People”; ток-шов по всій країні; його власна різдвяна передача; колонки в декількох виданнях; його власний аромат парфумів; наклад Біблій з його автоґрафом; пібадьорюючі авдіокасети; „Caesars Palace”; його власна 1-976 гаряча лінія про спасіння; його власний рекламний фільм; знаменитість суперзірка.
Це найкраща книга про продаж реліґії.
Він: погоджується, вживає анаболічні стероїди; засмагає; абразивно видаляє дефекти шкіри; електроліз; протезування зубів. Щоби відповідати уявленням людей про Месію треба змінюватись.
Це найкраща книга про те, що людина може зробити з людиною.
З собою та иншими.
Він: поступово розуміє, в яке лайно вляпався.
„Все, що ми робили для виправлення мене, мало побічні ефекти, котрі теж треба було виправляти. Ці виправлення теж мали побічні ефекти, котрі треба було виправляти, і так далі, і таке инше.”
Вона: скидає йому всі катастрофи, а він розповідає їх в своєму ток-шов.
Публіка: платить. Публіка завжди платить.
Ще: як втекти, якщо вся країна знає тебе в обличчя. В Америці напівфабрикати є на все. „Біля нас на піску припарковані напівфабрикати будинків, будинків фабричного виготовлення, будинки-бричепи. Вони розбиті на половини й третини й причеплені позаду напіввантажівок.” Розрізаєш целофан, опиняєшся у готовому житлі, котре саме тебе везе, незнамо куди.
Це найнестандартніша книга про американський спосіб життя.
Ви чули про кладовище порноґрафічної продукції?

І ще. Вся ця гісторія надиктована на чорну скриню. Такі ставлять в літаки.

„Lullbaby”

„Колискова”, за визначенням самого автора, є романом жахів. Дозволю собі з цим не погодитись, адже будь-який жахастик перш за все має на меті налякати, всі инші функції – у другу чергу, якщо вони взагалі є. Роман Палагнюка вчить, може, і жахливим речам, але точно не лякає. Це не той випадок, коли дешевий в усіх сенсах продукт перестає виконувати свою функцію – нас лякають, а нам не страшно, як, часом, ся трапляло з творчістю Кінґа. Просто нам показують, що знають нашу реакцію на подібні речі. І оце лячно – усвідомлювати власну байдужість.
У російського літератора Проханова є вислів „література виколотих очей”. Око за око і все таке. Крізь призму роману – насильство маґічне супроти того самого. Отож. Герой цього разу журналіст, котрому робота остогидає тим більше, чим довше він працює. Останньою краплею стає серія матеріялів присвячених синдрому раптової смерти немовлят:
„Він розповідає мені про смерть в люльці. Частіше за все це трапляється у віці від двох до чотирьох місяців. Більше, ніж дев’яносто відсотків усіх смертей трапляється до півроку. Після десяти місяців – це вже рідкісне виключення. Після року в свідоцтві про смерть пишуть: причина не визначена. Друга подібна смерть в сім’ї вважається вбивством, допоки не буде доведено зворотнє.”
Герой дізнається, що в усіх будинках, де вмерли немовлята, була дитяча книжка, що легко відкривалася на 27-й сторінці. Що віршик в ній, взагалі-то, називають баюльним, і прочитавши його можна вбити кого завгодно, бо так позбавляли страждань в Африці під час воєн чи голоду. І бідака-журналіст, у котрого через цю пісеньку померли дружина з дитиною, вирішує позбавити світ цього лиха. Паралельно він думає про вбивчу силу слова. В усіх значеннях.
„Мільйон людей подивляться яке-небудь телешов, а на ранок всі вимруть, бо серед проґрами була реклама.”
І настане благословенна тиша, бо герой ненавидить звуко-голіків та тиша-фобів.
Далі? Далі компанія прихильників вікканської реліґії, кохання у вигляді ріелтора, що спеціялізується на будинках з привидами, чорна маґія, і секс під час левітації на тлі подорожей Америкою в пошуках всіх екземплярів тої злощасної книжки дитячих віршиків. Є солодкуватий флер некрофілії і видовищне закінчення з масою спецефектів. Прямо проситься на екран. Екшн-фікшн, ітіть його. Видавець вимагає обкладинки.
А всередині? Сухий залишок хочете? Мене не полишало враження, що сам Чак відчував надзвичайну огиду, до того, про що писав. Дуже вже багато ненависти сочиться зі сторінок, ненависти до світу, заповненому інформаційним шумом і до себе, котрий долучається до цього. Прозріння мозку з контркультурно причесаними звивинами трапляються, хоч і нечасто. І дуже багато в тому прозрінні розчарування.
„Чи потрібен мені великий будинок, швидкий автомобіль, тисяча безвідмовних красунь для сексу? Мені дійсно це все потрібно? Чи мене на те натаскано?
Все це дійсно ліпше того, що вже маю? Чи мене просто так видресирували, щоб мені було мало того, що маю зараз, щоби мене це не влаштовувало? Може, я просто під владою чар, котрі змушують мене повірити, що людині всього мало?
Неважливо, що чекає на мене в майбутньому – все одно воно мене розчарує”

„Choke”

Якщо коли-небудь влаштують конкурс на найнеприємніший післясмак від книжки, „Задуха” ґарантовано займе одне з призових місць. Палагнюк попереджує про це з перших рядків, читач має знати, на що йде.
„Те, що тут коїться, з самого початку вас розлютить. А далі стає все гірше й гірше.”
Гумор романового месіджу – не треба впадати в крайнощі. Слівце „гумор” застосовано тут через те, що вся дія книги на крайнощах і побудована. До межі виписана психолоґія героїв, центральний з яких – невдаха, чиє життя складається з походеньок в лікарню до хорої матері, праці в туристичному атракціоні „Колонія Дансборо”, розігрування сцен задухи в ресторанах заради заробляння грошей і сексу з малознайомими людьми. Синочок, при тому, нібито зачатий від Ісуса Христа, і вся його освіта – поїздки Америкою з матінкою, під час яких він дізнається, наприклад, що „Містер Емонд Сільвестрі, будь-ласка, підійдіть до своєї групи біля воріт десять корпуса D” означає, що там спецназівці знайдуть свого клієнта.” Таємні шифри.
„– Всі речі, котрим тебе вчили по алґебрі й макроекономіці – можеш забути, – продовжувала вона – Ось скажи мені, що з того, якщо ти можеш дістати корінь квадратний з трикутника – а тут якийсь терорист прострелить тобі голову? Та нічого! Ось справжня освіта, котра тобі потрібна.” Він всотує цю інформацію, проте ненавидить того, хто відкриває йому очі. Людина, котра хоче бути такою як всі. Герой коміксів, блін.
Друг героя, терплячий кретин, мріє хоч щось змінити в своєму житті, через те збирає каміння.
„– Але куди ти збираєшся подіти все це каміння?
А Денні каже:
– Не взнаю, доки не зберу скільки треба.
– А скільки треба? – питаю.
– Не знаю, брате ,– відповідає Денні. – Просто хочеться, щоби дні мого життя у що-небудь складалися.”
„Задуха” це роман невикористаних можливостей. Є вірогідність, що головний персонаж син Христа – і він вчиться спочатку бути ним, а потім не бути. Потім Чаку набридає, і теорія розвінчується. Будує друг героя башту з зібраного каміння – натовп руйнує. На руїни збираються герої з їх дівчинами – і це оголошується закінченням:
„Тут, де ми стоїмо в цю мить, посеред руїн у темряві, те, що ми будуємо – може стати все, чим завгодно.”
Через ці соплі письменника і вбити можна. За плаґіят у Коельйо.

Outro

Філософствувати про Палагнюка поза контекстом розмірковувань про письменство годі. Тонкий стиліст і вишуканий збоченець, як і решта, так само дає надію. В його формулюванні – наше життя це не все, що може бути в нашому житті. В той час, коли чимала братія пописує про велике і світле, котре, погодьтесь, великою мірою існує завдяки тому, що про нього пишуть, Чак пише про темне, про життєве темне, закривати на яке очі означає позбутись очей. В одвічній боротьбі з надлишковою вагою є два основних шляхи. Під час першого бідака вішає в холодильнику календар з анорексичною моделькою і кожного разу заглядаючи за черговою шинкою чи тортиком думає: „Відмовлюся – і стану, як вона”. Другий шлях – повісити на стелі над ліжком фото жахливого товстуна і відкриваючи очі лякатися: „Не відмовлюся – і стану як він”. Практика показує, що другий шлях ефективніший. Палагнюк теж веде нас по ньому. І не сподівайтесь, що він вас не змінить.