08/12/2007 | Schwarzgelber

"Львівська газета", п'ятниця, 10 серпня, 2007 року, № 139 (209)
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/08/10/25462

Інтерактивна корупція

Цілком природно, що найбільше сезонне “переселення народів” у Європі припадає саме на літо, коли завмирає політичне та ділове життя, а люди масово беруть відпустки, щоб погрітися біля теплих морів, відвідати історичні місцини або райські екзотичні острови, куди все наполегливіше закликає настирлива реклама.

Україна в цьому загальноєвропейському процесі донедавна проявляла неабияку активність і позитивну динаміку. Судіть самі: торік за межі нашої безталанної батьківщини виїздило близько 17 млн. осіб, що не так уже й мало. Однак тут необхідно дати певні пояснення. Оскільки цифру надав Держкомкордон, то до неї включено не лише туристів, а й представників бізнесу, котрі відвідували інші країни з діловою метою, співробітників спільних підприємств і представництв закордонних фірм і компаній, котрі перебували у службових відрядженнях, а також “човників” із прикордонних областей, перетин державного кордону для яких – повсякденна праця. Не уточнено також, яка кількість наших співгромадян повернулася, а скільки залишилося піднімати добробут іспанських, британських і грецьких фермерів, допомагати вирішувати житлову проблему португальцям чи ізраїльтянам, доглядати вередливих, маразматичних старців в Італії. Але це так, до слова. Однозначним позитивом можна вважати те, що, попри політичну колотнечу, все більше наших громадян можуть собі дозволити відпочинок за кордоном. І це не лише заможні олігархи, кримінальні авторитети, корумповані чиновники, а й представники “середнього класу”, який тільки-но починає формуватися – менше залежний від влади та держави, який власний добробут пов’язує тільки зі своєю працею та підприємницькими здібностями. Цікаво, що за даними різних соцопитувань, до “середнього класу” себе зараховують 30-40% українців, хоча, згідно з критеріями незалежних міжнародних аналітиків, таких людей у нашій державі наразі не більш ніж 9-10%. Згідно з європейськими стандартами, економіка та демократичний устрій можуть почуватися в безпеці, лише коли ця категорія населення в державі становить 50-70%. Негатив полягає в тому, що така обнадійлива тенденція доволі швидко може закінчитися, не досягнувши свого апогею. І причин для такого невтішного висновку (і об’єктивних, і суб’єктивних), на жаль, більше ніж достатньо. Та головна з них – вічна, як світ, і непереборна, як колорадський жук, корупція. Але тут хочу відійти від традиційної самомазохістської схеми, звинувачуючи в усіх гріхах тільки вітчизняних політиків та управлінців різних рівнів.

Достатньо лише побіжного погляду на юрби народу біля диппредставницв, які оформляють візи для виїзду за кордон із відповідним і, на жаль, традиційним супроводом – чергами, списками, перекличками, сварками, сумнівними “посередниками”, які цілком безперешкодно працюють під прикриттям правоохоронців, – щоб зрозуміти, що тут, м’яко кажучи, не все гаразд, що така ситуація безладу та суспільного напруження комусь вигідна. Ну, невже не можна збільшити кількість клерків, які працювали б із відвідувачами, чи залучити до цього процесу новітні технічні засоби, якими так хизується “просунуна” Європа, для ліквідації черг? Згадаймо зовсім недалеке “совдепівське” минуле, коли ці ж черги породжував дефіцит товарів, а на руку це було тим, хто “сидів на дефіциті”, – продавцям, директорам магазинів, завідувачам баз, спекулянтам і всім причетним до так званої “радянської торгівлі”. Чи не виникає у вас, шановні читачі, певних асоціацій, такого собі “пострадянського дежа вю”? Чи, може, Євросоюз тішить себе абсолютно безглуздими ілюзіями, що, перевіряючи по три-чотири тижні подані на відкриття віз документи, проводячи численні співбесіди, він зможе захиститися від “російської мафії”, напливу дешевих східноєвропейських стриптизерок, повій і нелегальних робітників. Невже їм там невтямки, що представники кримінальних структур не вистоюють у чергах біля посольств – в їхньому арсеналі “залізобетонні ксіви”, і вітчизняні (дипломатичні паспорти з “шенгенськими” візами), і цілі колекції закордонних посвідчень особи – від європейських до найекзотичніших держав (згадаймо хоча б сумнозвісний панамський паспорт одного з екс-прем’єрів України), з якими вони без будь-яких проблем мандрують усім світом, а згадані категорії небажаних для Заходу візитерів переправляють під виглядом туристичних груп, студентів, які їдуть для продовження “навчання” тощо з фіктивними за–прошеннями, через власні підставні агенції та турфірми? З огляду на це, нещодавно підписану угоду щодо “спрощеного” візового режиму між ЄС і Україною інакше, як “кидаловом” з боку наших євросусідів, назвати важко. Зробивши широкий жест доброї волі, ліквідувавши майже два роки тому в’їзні візи для громадян із країн Євросоюзу та погодившись на реадмісію (тобто повернення) на свою територію нелегальних мігрантів, Україна могла розраховувати на щось більше, ніж зменшення термінів розгляду документів на отримання віз для певних, дуже обмежених, категорій наших співвітчизників (студентів, учених, бізнесменів, журналістів, співробітників закордонних представництв і спільних підприємств), багато з яких, до речі, й до цього непогано давали собі з цим раду. Нинішній прем’єр у світлі майбутніх парламентських виборів намагається представити це як неабиякий успіх і “прорив” у напрямі євроінтеграції, хоча насправді ефект від цієї угоди приблизно такий самий, як знижка на десять гривень при купівлі найновішої моделі “Мерседеса”. Ба більше, вона може спровокувати різкий ріст корупції в Україні, проти якої єврочиновники найвищих рангів натхненно застерігають українське керівництво за будь-якої нагоди. Адже не секрет, що за таких обставин різко зросте попит на “липові” посвідчення журналістів, дипломи про наукові ступені, студентські квитки. Та й персоналам західноєвропейських посольств (значна частина яких складається з наших-таки співвітчизників) буде все важче зберігати “моральний облік” перед пропозиціями “вдячності” пошукувачів омріяних штампів у своїх закордонних паспортах. Яскравий приклад цьому – корупційний скандал, в епіцентрі якого декілька років тому опинилося посольство Німеччини в Києві. Нагадаю, тоді німецьке диппредставництво мало репутацію чи не найліберальнішого, ставлячи мінімум перепон перед потенційними візитерами до омріяного “європейського раю”. Як згодом з’ясувалося, цей “лібералізм” стимулювали банальними хабарами, які розподіляли між співробітниками посольства (і українцями, і громадянами Німеччини). Справа набула суспільного резонансу. Бундестаг на вимогу фракції ХДС створив спеціальну комісію для розслідування інциденту, яка з’ясувала, що протягом декількох років у Німеччину з метою нелегального працевлаштування в’їхало декілька тисяч українців. Зараз ситуація змінилася з точністю до навпаки: отримати німецьку візу стало майже неможливо не лише пересічним громадянам України, а й навіть співробітникам представництв німецьких фірм, банків і компаній в Україні, керівники яких засипають скаргами через це власне посольство й офіс міністерства закордонних справ у Берліні. Питання щодо необґрунтованого бюрократизму та невмотивованих масових відмов у наданні віз громадянам України знову стало предметом обговорення в Бундестагу (з подачі цього ж ХДС). Та шеф зовнішньополітичного відомства Німеччини залишився непохитним – жодних змін у механізмі отримання українцями німецьких віз найближчим часом не передбачено (хто обпікся на гарячому – дмухає на холодне). Тут так і хочеться запитати: а що, нелегальні робітники чи танцівниці стриптиз-клубів здійснили за цей час у Німеччині сексуально-кримінальну революцію? Чи, може, залишили без роботи корінних німців? Нічого схожого чути не доводиться. Більшість цих людей – абсолютно законослухняні члени суспільства, і те, що, стараючись заробити на прожиття собі та членам своїх родин, виконуючи найнепрестижнішу та найменш оплачувану роботу, вони й справді часто потрапляють у тенета “російської” мафії, ще не означає, що безпосередньо пов’язані з нею. Адже у країнах, де дозвіл на працю емігрантам (навіть нелегальним) отримати значно легше (Італія, Іспанія, Португалія, Греція), представники тамтешніх органів влади не раз наголошували, що українські емігрантські громади – найорганізованіші та найдисциплінованіші. Хіба натовпи волоцюг, жебраків, відвертих нероб із деяких інших країн, які зовсім нещодавно приєдналися до Європейської Унії, приносять тій же Німеччині більше користі?

А тепер поговорімо про корупцію масштабнішу, або геополітичну.

Україні в Європі не бракує “адвокатів”, які обіцяють їй усіляко сприяти у вступі до ЄС …але лише через 15-20 років. Водночас до Євросоюзу нещодавно прийняли посткомуністичну Болгарію та нашу сусідку по Дунаю і Карпатах – також посткомуністичну Румунію. Мені симпатичні обидві ці країни, економічна ситуація в яких, а також рівень демократії, незалежності ЗМІ та корупції приблизно такий же, як у нас, тобто незадовільний. Це “постфактум” зараз доводиться відверто визнавати керівництву Європарламенту. Однак вони вже ТАМ, а нам ТУДИ, судячи із суперечливої риторики “євробосів”, ще “як до Києва рачки”. То що ж вдалося зробити такого їм, чого не вдається нам. Відповідь до смішного проста – ці країни просто дали “геополітичного хабара” “Дядькові Сему”, беззастережно погодившись розмістити на своїх територіях військові об’єкти США. Далі – більше. Зараз усе наполегливіше мусують тезу, що до Сербії, керівництво якої було причетним до кровопролитної братовбивчої війни на теренах колишньої Югославії, багато колишніх високопосадовців якої перебувають у полі зору Гаазького трибуналу, парламент якої сьогодні значною мірою укомплектований войовничими ультранаціоналістами, виявляється, також може бути застосовано “прискорений” механізм вступу до ЄС – в обмін на “розуміння”, “компроміс” і “гнучкість” у вирішенні “косовської проблеми”. Іншими словами, сербам прозоро натякають про “політхабар”. З іншого боку, Туреччина, яка веде переговори про вступ до ЄС з кінця 60-х років минулого століття, так і не зуміла досягти якогось реального результату в цьому напрямі, хоча й виконала всі вимоги єврочиновників, хіба що за винятком “кіпрського питання”. Скоріш за все, Україну очікує така ж доля. Знаючі люди можуть заперечити – мовляв, не потрібно, плутати корупцію як таку з великою політикою. Із цього напрошується логічний висновок, що між побутовою корупцією та великою політикою можна поставити знак рівності – різниця лише в масштабах оборудок. Україна, як і Туреччина, – занадто велика та занадто незручна для євроінтеграції. “Стара Європа”, спостерігаючи за принциповою та незалежною політикою Польщі в цій структурі, небезпідставно побоюється, що Україна та Туреччина своєю присутністю можуть підсилити позиції “молодих демократій” у ЄС, кардинально змінивши його політику в багатьох галузях на свою користь. Від нас до безконечності вимагатимуть урегулювання міжрегіональних суперечок, мовної проблеми, виведення іноземних військових формувань зі своєї території і т. д., тобто тих “дратівливих” факторів, які в найближчому майбутньому, зважаючи на все, тільки загострюватимуться, або … запропонують за членство дати якогось “геополітичного хабара”? Та чи варте воно цього?

Іван Великий, публіцист, мешкає у Львові

---------------------------------
Coś w tym jest, n'est ce pas?..