06/02/2006 | vladvas

ТАРАСОВА НАРЕЧЕНА
Вперше він побачив її в травні 1859, коли приятель критик Микола Макаров, брат у других його старого друга Опанаса Марковича, затягнув його на літературну вечірку до своєї сестри Варвари Карташевської. Тоді в Петербурзі в моді було все українське. От і подавала їм дівчина Карташевських одягнена у все українське. Найкраще цю дівчину описав Тургєнев:
„ У п-ні Кар-скої була служницею малоросійська дівчина Лукерія: особа молода, свіжа, хоч і трошки груба й не занадто красива, але по своєму приваблива, з чудовими білявим волоссям ы тою, не то годовитою, не то спокыйною поставою, яка властива її племені» . Вона з першого ж погляду сподобалась Тарасу, який так скучив за рідним, українським. Та тоді йому було ні до Ликери, ні до рафінованої дворянки Надії Ракович, яку сватали за нього в тому гуртку( згодом її пошлюбить Павло Анненков). Всіми думками він уже був в подорожі-поверненні на Україну, де збирався купити землю над Дінпром, збудувати там дім, привести в нього дружину і зажити звичайним життям в оточенні численних дітлахів.
Та гіркою стала та подорож. Дружини не знайшов. Зачарований Максимовичкою, написав їй поему „Марія”, за читання „святостатських” рядків якої його вислали з України.Повернувся в Петербург 7 вересня і запив з горя на цілий місяць. Не будемо засуджувати його за це. Адже імператор Олександр 111 в 49 років вмре від нефриту, викликаного зловживанням горілкою, а в нього не було ж такого приводу, як у Тараса.
А потім графиня Толстая добилась для Тараса майстерні з житлом в Академії і йому вже було і не до горілки, і не до тяжких споминів. Засів за підготовку до друку „Кобзаря”, і за гравіювання. Знову став бувати на вечірках у Карташевських. І знову йому подавала Ликера. Він , не помітно для себе вже закохувався в неї. Та він добре знав, що таке панська покоївка, то ж намагався перебороти це кохання. Микола Макаров пише 4.01.1860 Марії Маркович : „ Шевченка я щось вже давно не бачу; з ним щось дивне відбувається. Він, здається, закоханий. Право. При тому він став страшенно дратівливий”...
Весною 1860 Карташевські виїхали за рубіж, залишивши Ликеру Надії Забілі, сестрі дружини Пантелеймона Куліша, яку вважали взірцем чесноти. Та якщо у Карташевських Ликера була чи не членом родини – коли у восьмирічному віці її батьків забрала холера, вона росла разом з Варварою. Вона навчилась навіть читати, граючись з Варварою у ученицю і бонну, коли бонна навчала Варвару грамоті. Тут же вона стала простою служницею. Нею відверто нехтували. Українські наряди закинули в шухляду. Вона була чудовою білошвейкою, любила вишивати – все це її новим панам видавалось дурними забаганками. Їй доводилось таскати воду з колодязя і мити підлоги. На літо Забіла з сестрою Олександрою Куліш переїхали на дачу в Стрельне. От як про це пише дочка Надії Забіли: „На літо, як завжди ми вибирались жити в Стрельну, Ликера також поїхала з нами.
Шевченко приїздив до нас з Петербургу ранком, пішки йшов від станції чотири версти і увечері повертався додому. На музику він ніколи не ходив, а більше гуляв з нами, дітьми, у садочку, що був біля дому, або йшли ми куди далі – на леваду. Потім же, як полюбився він з Ликерою, то запевно, проводив увесь час зі своєю милою у « тихих розмовах»
Мати нічого такого не примітила між Шевченком і Ликерою, щоб їй прийшли на думку які догадки. Здається він був до неї, як би й був до кожної дівчини-землячки й сироти: сердечно, привітно та й годі. Але як же вона образилась, коли одного дня Тарас, вернувшись з садочка, де він довгенько щось говорив з Ликерою, признався їй, що він любить сю дівчину і має одружитись з нею. Як моя мати почула сю звістку, їй здавалось, що стеля звалилась на її голову і придавила її …
- Боже мій, - скрикнула вона не тямлячи себе від горя і здивування, - що ви задумали Тарасе Григоровичу, хиба ж ви не знаєте, що то таке Гликера?!
І тут відразу, не роздумуючи, вона розказала йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала його намовляти, щоби покинув свій чудний намір. Проте, як і треба було дожидати, Тарас не тільки не послухав цієї дружньої ради, сказаної необережно, а ще й дуже розгнівався на матір, що вона обиджує своїми словами дорогу йому людину і палко відповів їй:
- хоч би й батько мій рідний встав з домовини та сказав мені, то я б його не послухав! -
З тим він і поїхав, дуже лютий на матір”...
Як би там не було, а 27 липня 1860 він освідчився Ликері , а 28 вона відповіла „так.” В листі до Варфоломія Шевченко 22.08.2860 він пише: «… Я оце заходився жениться…Будущеє подружія моє зоветься Ликера- крепачка, сирота, така сама наймичка , як і Харита, тільки розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша з під Ніжина. Тутешні земляки наші( а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: - не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари!..
Поберемося ми після Покрови”…
Тарас був щасливий. Йому здавалось, що він зустрів саме те, що шукав, а всі дрібні недоліки Гликериного характеру щезнуть у шлюбі. Та от що писала Ганна Барвінок(Олександра Куліш): «Як вона холодно прийняла його пропозицію, хоча за годину всі у дворі знали про це! Яка вона інтересантка! Як вона хоче стерти з себе те, чим цікавиться Тарас Григорович. Їй хочеться бути баринею, а він шукає простоти і рідного слова…»
Знову повернемось до спогадів Наталки Полтавки( дочка Надії Забіли): Восени ми повернулись у Петербург. Ликері тут була виділена окрема кімната і Шевченко щовечора ходив до неї( до нас же він власне забігав тільки у день, та й то на хвилинку). Случалось, приходив він дуже пізно, о б одинадцятій-дванадцятій годині ночі, як ми вже спали, посилав за пивом і просиджували вони так удвох зі своєю милою аж геть за північ…
Одного разу Тарас, приїхавши до нас, сказав матері, що графиня Толстая, давня його приятелька, хоче взяти до себе на життя Ликеру... У призначений день Тарас приїхав у кареті за Ликерою. Вона розпрощалась з матір’ю, потім вони сіли і поїхали. З ними поїхав теж і Маркович. „Заручену” Шевченка графиня прийняла дуже приязно, посадила її на дивані(соф),угостила шоколадом і заговорила з нею про літературу. Ликера так хитро виляла, що дуже тяжко було здогадатись що вона в цьому нічого не тямить.»
Та то Марковичу здалось, що Толстая не розкусила Гликеру. Тарасу вона порадила найняти для нареченої репетитора, який би навчив її грамоті та добрим манерам. Тарас на свою голову погодився. Він зняв біля Академії затишну квартиру, куди і переїхала Гликера.
Надарував їй святкового одягу та мештів, вечорами сидів у неї, а вдень працював в Академії. В цей час до неї ходив репетитор красень-студент з університету. Коли Тарас приходив, він закінчував уроки і йшов геть. Та от 2 вересня Рада Академії художеств вирішила надати Шевченко звання Академіка по гравіруванню. В цей вечір Шевченко на зайшов до Гликери. Замість нього в неї залишився репетитор. Та потім все було як і раніше. Швченко приходив і репетитор закінчував заняття. Якщо Шевченко попереджав Гликеру, що йде на вечірку і вже не повернеться, у неї був репетитор. Та от 9 вересня Шевченко пішов обмивати поему ”Катерина”, надруковану в перекладі в журналі „Русское слово”. Хоч він і не сказав Гликері, що не повернеться, але вона вирішила, що вечірка буде до ранку і залишила в себе коханця. Тут Тарас їх і застукав. Від злості він потрощив все що було на столі, а бідний студент голяка втік додому...
Від нервової напруги в нього схопило серце і майже весь вересень, аж до 6 жовтня прохворів. 6 жовтня до нього завітав громадівець Федір Черненко. Він побачив на мольберті портрет Ликери, який Тарас перед тим оглядав. Тобто він все ще кохав Ликеру. Він вже готовий був її простити. Він же взяв Ликеру не дівчиною. Та й чого було чекати від панської покоївки. До того ж він вважав цей випадок Божою карою за той далекий вечір 1840, коли він відбив Марію-Амалію Європеус у Сошенко. То ж Тарас вже згоден помиритись. Він шле їй записки з проханням зустрітись. Та тут вже Гликеру ґедзь вкусив. Вона відповідає на його записку своєю, навмисно безграмотною: «Послушай Тара твоеими записками издесь неихто не нужаеца...”та добавила ще кілька слів про його потенцію. Слузі Тараса Федору, що прийшов з запискою, сказала, що згодилась на шлюб з Шевченком тільки з-за грошей...
От тут вже Тарасова любов вивітрилась, як дим. Він написав листа Надії Забілі з вибаченням за те, що не повірив її розповідям про Ликеру і попрохав її спалити перед очима Ликери всі речі, що він їй подарував і купив у придане. Надія Михайлівна відповіла, що майже всі речі, по словам Ликери, та повернула Тарасу. Тут вже Тарас пише колишньому пану Ликери Миколі Макарову 9 листопаду: « Друже мій єдиний! Коли бить, то треба бить так, щоб боліло. А то не поможеш, а тільки нашкодиш.(Чернеча аксіома, та вона і тепер нам до ладу). Ликеря збрехала перед вами, передо мною і перед К.І. За це вона повинна хоч украсти, а послать (от имени неизвестного) в Чернигов на цель известную. Кроме вещей, которые я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный , 1 руб. Ще раз прошу вас, яко искреннейшего моего друга, зробыть, як умієте, і швидче. Амінь.»
Залишилась Ликера у розбитого корита. Була вона вільною, а дітись нікуди. Тарасова квартира для неї була закрита. Забіла теж вигнала її. Хотіла повернутись служницею до Карташевських, ті відмовили. Вона навіть про смерть Тараса, яка власне була пов’язана з її зрадою, дізналась випадково вже після його похорону.
Опанас Маркович, глибоко віруючий, зжалився над нею і влаштував на службу до французького модного магазину. Як записав її спогади Кость Широцький, вона там „зачісувала куафюри паннам і паням та краяла сорочки ріжним там офіцерам гузаринам, що охочі були й залицяти до неї. Раз одному офіцерові Ликера дала поличника. За те хазяїн зробив їй увагу, але Ликера так обурилася, що хотіла від нього втікати. Француз насилу умовив її залишитися, бо вона була добра майстерка. В тому магазині Ликера зійшлася з будучим своїм чоловіком фризієром Яковлевим, на якого проміняла врешті Тараса Шевченка”...
Вони обидва були добрими майстрами. То ж через два роки, коли назбирали коштів, одружились і відкрили в Царському Селі власну перукарню. Спочатку було в їх сім’ї щастя і заможність. Гликера навіть учениць держала. В пику Карташевським і Забілі вона найняла фотографа, який її сфотографував біля сходинок на веранду її власної оселі. (Це фото вона подарувала Миколі Вороному у 1911.див.додаток). Народила чоловікові аж 6 дітей. Та після 50 він став випивати. Дочки, без батькового нагляду, пустились береги. Сини зажили власним життям і кинули домівку. Гликера все намагалась стати баринею, при наймі, виглядати як бариня. Купила навіть фортепіано. Та чоловік порубав те фортепіано на дрова і ще й , п’яний став палити. Спалахнув будинок. Хоч пожежу й потушили, але більша частина добра згоріла. Більше всього Гликера жалкувала за своїм портретом, намальованим колись Шевченко. У 1904 чоловік помер. Діти давно кинули незатишне батьківське гніздо. Залишилась сама. Підробляла шитвом, так-сяк трималась. Та ночами став снитись Тарас. Він пробачив їй зраду і кликав до себе. І от весною 1904 вона поїхала вперше до Тараса в Канів. Думала, на кілька днів, а залишилась до глупої осені. З того часу до Тараса вона їздила кожен рік. 13 травня 1905, в день її народин, покликав її до себе наглядач Кобзаревої могили Іван Ядловський і попросив розписатись в грубезній книзі відвідувачів. От її запис: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Каялась вона решту свого життя. Спочатку приїжджала до Тараса щорічно, а після 1911 розпродала рештки майна в Царському Селі і переїхала до Тараса. Та коштів купити хату не вистачило. Знімала кутки в різних селах біля Домовини Кобзаря. У 1914 воєнна інфляція зжерла всів її заощадження. Перебралась в Канівську богодільню і чекала там смерті і зустрічі з Тарасом. І він прийшов. Не дочекавшись три тижні до свого дня народження і смерті. Прийшов 4(17) лютого 1917 року. І забрав її до себе...
Все, що в неї залишалось, віддала місцевій жінці, щоб та поховала її на Чернечій горі. Та не виконала та обіцянки. Поховали Ликеру на богодільницькому кладовищі у Сельце. Тільки через більше ніж півсторіччя знайшла її забуту могилку Зінаїда Тарахан-Береза і добилась, щоб поставили на могилі надгробок. От тільки не видно звідти Тараса....

Володимир Сиротенко(Вербицький)
Праправнук Пантелеймона Куліша, правнук автора „Ще не вмерли України” Вербицького, онук Миколи Вороного. Sirotenko@polynet.lviv/ua