МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Твори з політичної спадщини Анатолія Лупиноса

02/25/2005 | Skapirus

АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС

ПОЛІТИЧНИЙ ЗАПОВІТ

Світ його ловив але не піймав. В земному житті Мученик, Аскет і Вічний Бунтівник не мав нічого, окрім великої ідеї “Україна понад усе!” . Видрук збірки творів видатного політичного та громадського діяча України, Лупиноса Анатолія Івановича, є першою спробою відновити історичну справедливісить щодо його літературної спадщини, повернути хоча і посмертно його ім”я, його творам. Твори А. Лупиноса не втратили своєї актуальності , вони є дороговказом нинішнім поколінням революціонерів Видатний політичний та громадський діяч України, Лупиніс Анатолій Іванович, народився 21 липня 1937 році в селі Новоолександрівка Донецької області, де проживали батьки після втечі з сибірського табору. Пізніше сім'я перебралася на батьківщину в Монастирище Черкаської області. Після школи поступив на механіко-математичний факультет Київського Університету. Але на третьому курсі був заарештований за організацію студентських виступів і засуджений на шість років ув'язнення. В 1957 році за активну участь у страйку в 7 таборі Дубравлагу був повторно засуджений на 10 років (організація контрреволюційного саботажу). Перебуваючи у Володимирській закритій в'язниці, отримав параліч ніг. Звільнився по закінченні терміну в 1967 р. Після двох років лікування зміг рухатись з допомогою милиць. Поступив на економічний факультет сільгоспакадемії. 22 травня 1971 року біля пам'ятника Т. Шевченку зачитав свій вірш "Тарасе-Батьку", за що був засуджений до 12 років ув'язнення. Перебуваючи у в'язницях та психспецв'язницях, збирав матеріали для відомого правозахисника А. Сахарова. Президент США Р. Рейган особисто просив керівництво СРСР дозволити Анатолію Лупиносу емігрувати за кордон. Вийшов на свободу в 1983 році. Загалом провів у в'язницях 23 роки. З початком "перестройки" включився в створення та діяльність неформальних організацій. Був ініціатором створення асоціації "Зелений світ", українського Меморіалу, членом ініціативної групи по створенню Народного фронту (пізніше Руху) України, членом оргкомітет з підготовки першого з'їзду НРУ, засновником і членом Проводу УНА-УНСО. Анатолій Лупиніс — людина, з якою особисто були знайомі лідери Грузії, Азербайджану, Чечні, прибалтійських держав. Під час військових конфліктів на території СНД (Придністров’я я, Абхазія, Чечня) завжди перебував в епіцентрі подій. За його активної участі тисячі українських офіцерів були переведені з гарячих точок СНД в українські Зройні Сили. Помер 5 лютого 2000 року , похований на Байковому цвинтарі у м. Києві.

SIK TRANSIT GLORIA MUNDI (ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ)

...У нього багато крали. Роки волі, психічне та фізичне здоров’я, думки, вірші, статті, власне ім’я. Зрештою, він сам охоче віддавав усе це, і ще більше, включно з родинним щастям (про це його вірш “Порожнеча”) заради єдиної мети – України. Зараз багатьом духовна спадщина Анатоля Лупиноса видається занадто різкою (“Націоналізм та п’ята заповідь”). В недавньому радянському минулому побутувало таке стійке словосполучення: УБН – “український буржуазний націоналіст”. Ним він і був. Його серце боліло за Україну. Очима душі він бачив, як тоді видавалося. ЇЇ остаточну загибель (див. вірш “Ні слава, ні воля”) і за будь-яку ціну змагав пробудити нас. ... Ми пробудилися. “Майдани, де військо, як море червоне”, предтеч яких він так вперто шукав у Вільнюсі, Тбілісі, Грозному, Баку, розлилися по всій Україні. Ми встали відразу, без жодної змови, чи гасла, встали, як один (“Нація, як особа”). Віднині, завдяки таким як він, ми є народ! Українство стало політичною нацією, історичне призначення славної пам’яті пана Анатоля Лупиноса. Він пішов від нас так само раптово, як певного дня – у хвацькому капелюсі-борсаліно,з’явився у штабі Народного Руху України навесні 1989 р. повний ідей, задумів, життєвої наснаги. Пішов, як колись написав про себе. Російською. Щодо цього він ніколи не був шовіністом. В таборах, саме російська стала для нього мовою спілкування з іншими пригнобленими народами, за свободу яких він так наполегливо боровся. Він розумів – з вільною Україною можлива і вільна Росія. Ми понесемо на Схід помаранчеве полум’я свободи. Але, вже без нього. “... Я уйду и свалюсь на излете, Свое сердце загнав, как коня. Я не верю и вам, что дойдете, Но, дойдя – помяните меня” Ми дійшли. Спи спокійно, прекрасний друже. Надійшов час розкрити останню таємницю Анатоля Лупиноса. Йдеться про найбільшу містифікацію в історії незалежної України. Всім відомий такий російський літературний персонаж як Козьма Прутков, що його створили Олексій Толстой та брати Жемчужнікови. Україна теж має свого “Козьму Пруткова”, але в царині політики. Початок цій зухвалій містифікації поклала суперечка поміж засновниками УНА-УНСО. Йшлося про доцільність, як тепер прийнято говорити – “розкрутити” на політичній сцені України за допомогою певних політтехнологій одну людину , далеку від будь-яких переконань, тим більше проукраїнських. Тоді, в обставинах радянської дійсності, ледь пом’якшених “перестройкою” в цьому була певна конспіративна влада. УНА-УНСО провадила жорстку напівлегальну боротьбу, спрямовану не лише на здобуття Україною формальної незалежності, але і на повалення дніпропетровського клану, який від царювання Брєжнєва оплів Україну своїми пазурами. Анонімність стала найпершою умовою дієспроможності проводу організації. З часом, і самі “зітцпрєдсєдатєлі” повірили у власну автентичність. Містифікація протривала добрих п’ятнадцять років, і, нажаль, пережила самого автора. Дана збірка об’єднує твори з політичної спадщини Анатолія Лупиноса, що їх він свого часу “випозичив” третім особам, і які набули поширення під різними літературними псевдонімами. Він ніколи не переймався формальним авторством власних ідей, які зароджувалися в колі однодумців. “Мудрість сходить з небес, яка різниця кому саме за неї будуть вдячні,” – навчає нас китайська мудрість. Слід очікувати відкриття нових, невідомих широкому загалові, творів, що значно наповнять теоретичну спадщину Анатолія Лупиноса. Архіви приховують багато таємниць...

С.Любченко

Прийдешнім поколінням унсовців присв’ячується

Заява УНУ-УНСО з приводу ситуації в Парламенті (Остання заява Анатолія Лупиноса)

Чи звернув хто увагу, з якою легкістю і фактично в один момент українські демократи стали правими і за своєю суттю прихильниками твердої державної влади на чолі з президентом. Чому? Тому що вони, як повні невігласи, не мали щонайменшої уяви про демократію, або користувалися цією назвою, як звичайні політичні шахраї. Демократія – це стан суспільства, до якого приходять шляхом довгих процесів в економічній, моральній, правовій, релігійній, соціальній та інших сферах життя. Але в жодній країні не було раптово взято і ЗБУДОВАНО демократичної держави. І жодне суспільство не приходило до утвердження демокра-тичних принципів, не пройшовши довгий період твердої державної влади. Демократична Англія мала Кромвеля, Франція – Наполеона, Німеччина – Бісмарка. Проаналізувавши процеси в кожній з держав, близьких до демократичного суспільства, при-ходиш до тієї ж думки. З іншого боку, в країнах Африки чи Азії люди, що приходять до влади зовсім не дикі та свавільні – просто їх країни так переживають свій відтинок історії на шляху історичних процесів. Серед людей, обізнаних з історією та суспільними науками, ці тирани не сприймаються, як трагедія, просто люди працюють на прогрес та допустимий на цьому етапі добробут своєї країни. Лише в Україні всім (навіть лівим) закортіло відразу з печери в демократію. Тому ми такі смішні навіть для самих себе, і кожен сміється і знає, що треба сміятися, а от з чого саме – не второпає.

Член Проводу УНА-УНСО Анатолій Лупиніс

ДОКТРИНА ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ

Причина нежиттєздатності всього, що постало на руїнах СССР, полягає в нежиттєздатності того, що постало. Причиною провалу державницького будівництва в СНД є нерозуміння того, що омріяний вільний ринок вже не виконує жаданої універсальної посередницької функції. Необхідність позаекономічного регулювання економіки призвела до відновлення абсолютності конфлікту й насильства. Фактично цей світ знає лише ілюзорні пацифістські утопії, покликані приховувати реалії війни. Кожний миролюбивий демарш є стільки ж патетичним, скільки й лицимірним. Поняття війни є центральним і має не лише негативний, але й позитивний сенс. Логіка війни спрямовує підривний розум. Лише дуже наївні люди спромоглися сприйняти чергове перемир`я в світі за стан миру. Подолання патового протистояння НАТО й ВАПА відкриває епоху дестабілізації. Через повстання до перемоги війни! Розвиток виробничих сил у сучасному суспільстві, в т.ч. постсовіцькому, сягнув рівня, на якому проблеми виробництва (перевиробництва) розподілу, поступається новому законові - законові непраці". Відмова від примусу до праці, в т.ч. економічного, стає загальною. Це суспільство не є здатним запропонувати інший сенс життя, окрім доступу до споживання. Доступу, що є закритим для мільйонів. Власність - крадіжка, конституція - брехня. Ліві об`єднуються з правими проти народу. Диктатура партій є гіршою з диктатур. Це покоління вийшло з Освенціму, сперечатися з ним безсенсово. Цей устрій не має більше жодного виправдання для власного існування. Звідси шизофренічні конвульсії ріжних партій, владних й судових органів і т.п. Єдиним цементуючим елементом, котрий дозволяє цьому устроєві триматися на ногах, є корупція. Перенасиченість сучасного суспільства сутностями унеможливлює дефініцію істини. Політика відбувається зараз не на чорних і білих клітинах, а в голові шахового коня. Є дивним бажання бути ферзем в шаховій партії, в якій повинно бути гравцем. Межі політичної реальності і уявного світу все більше розмиваються, зрештою, психічна реальність повністю витісняє дійсну. Наші відомості про ворога є такими малими, а наші сили настільки мізерними, що ми цілком можемо дозволити собі рухатися в кожному довільно обраному напрямові. Політика є хрестовим походом за ідею. Ми є носіями революційної свідомості. Для нас є добрим все те, що є справді радикальним (бути радикалом, значить розуміти сенс речей). Ми ховаємо трупи старих ідеологій. Цінності чужих світів нам потрібні лише як трофеї. Ікони ми намалюємо самі. Нас об`єднує одне, різне за змістом, але обов`язкове несприйняття всього, що є. Слова роз`єднують. Дія - об`єднує. Бунт має рацію. Жага руйнування є творчою жагою. Група, що бореться, є здатною просуватися вперед лише крізь конфлікти. Партія є армія. Партія сама повинна боротися. Без практики збройної боротьби програмові засади є пашталаканням. Коли я чую слово, моя рука тягнеться до пістолету. Насильство для нас є єдиним засобом спілкування з людьми. Бомби проти апарату гноблення ми кидаємо у свідомість мас. Їх виклик вбивство, наша відповідь вбивство. Вони вбивають, ми сплачуємо вбивством. У вбивстві їхній аргумент, у вбивстві наше спростування. Революціонер ставить себе поза законом як на практиці, так і емоційно. Він ототожнює себе з бандитами, грабіжниками, людьми, котрі нападають на суспільство, займаючись безпосереднім грабунком та знищенням чужої власності. Революція почалася. Маси емансипувалися від питання власності, що панує при капіталізмі. Вони крадуть! Влади змагають перетворити військову ситуацію на політичну. Нашим обов`язком є перетворити політичну ситуацію на військову. Гвинтівка народжує владу. Провокація - репресія - революція. Ніяких довготривалих прогнозів, ніякої тактики, ніякого пашталакання з цих питань. Хто багато читає, той дурнішає, бо ворог наступає - ми відступаємо, ворог затримується - ми турбуємо, ворог зупинився - ми б`ємо, ворог відступає - ми наступаємо. Є помилковим починати збройну боротьбу лише тоді, коли згода мас є забезпеченою. Це означає зовсім відмовитися від боротьби, бо згода на неї може бути отримана лише завдяки самій боротьбі. Чи є правильним зараз організовувати збройний опір залежить від того, чи є це можливим. А чи є це можливим, засвідчить лише практика. Розбивайте собачі голови! Невинних немає! Коли на заводі погана вентиляція, повинно підпалити помешкання директора. Акт революційної справедливості є найбільш високим актом гуманізму, можливим в суспільстві, поділеному на класи. Бути терористом в наші дні робить честь кожній людині доброї волі. Всі тварини є рівними, тільки деякі є рівнішими від інших. Толерація до зрадників народжує нові зради. Людина в мундирі - це свиня. Стрілянина по них справа дозволена. Гуманізм нічого не вартий, коли він не підтверджений подвійною перевагою в авіації та танках. Пацифізм - непогана річ, коли його пропагують переможці. Ми не потребуємо іншої діалектики, окрім діалектики ножів та пістолетів. Повинно рекрутувати молодь, що втратила в житті надію, втратила надію в родині та суспільстві. Yankee, go home! Ми хочемо всього і негайно! Шляхи революції ведуть на Схід!

МАФІЯ - МАЙБУТНЄ НАШОГО ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ?

Обставини політичного життя в Україні, що характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму роблять безсенсовими спроби творення "класичних" демократичних політичних партій, з їх боротьбою за виборця й парламентську більшість як методою досягнення політичних цілей. Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії. Софістика у виконанні "провідників-інтелектуалів" є найвищого гатунку, але й вона лишається абстрактною, а як така - незрозумілою рядовому слухачеві. Тому в розумінні широкого загалу публіки всі - від націоналістів до комуністів - обіцяють одне й те саме: ковбасу. В крайньому разі, одні - ковбасу через відокремлення, інші - ковбасу через федерацію, а насправді всі прагнуть одного - дірватися до годівниці. Саме годівниця в розумінні рядового виборця є альфою і омегою української політики. Кожна ціль вимагає відповідних засобів. Якщо відкинути демагогію слів і придивитися до їх носіїв, то стане зрозумілим, що й структура самих партій є пристосованою до володіння саме годівницею. За структурою й методами діяльності - це зграї. "Пахан" - зверхник на чолі, під особу якого певні зовнішні сили "башляють" гроші, технічні засоби. "Пахан у відповідь пристосовує свою музику до побажань завойовників. "Пахана" оточують "пристяжні", які властиве "тримають масу", ділять здобич і проводять "лінію партії" в маси. Дехто з них мріє стати "наглядачами", а якщо це не вдається, вони відокремлюються зі своєю "кодлою" й творять нову зграю. В їхніх руках знаходиться й бізнес організації: перепродаж літератури, символіки, матеріальних цінностей, просто шахрайство й побори. З цих двох статей "вкладення" на "пахана" та "навар" з бізнесу і складається прихідна частина партійного бюджету, розходна ж має з головними статтями гроші на новий бізнес, платню функціонерам та хабарі партійному "лоббі" в місцевих та центральних структурах. "Пахана" та "пристяжних" оточує "шобла" - ті, хто вже відчув "смак падла" і, повні надій на легкий хліб, рвуться "в долю". Вони - головний конкурент старих "пристяжних", надія й опора "пахана" в конфліктах, але одночасно й "кодла" окремих "пристяжних", майбутні "пристяжні" в нових зграях. Вони за межами "діла", але під їх впливом знаходиться певна кількість "мужиків" - рядових членів організації та симпатиків. Їх обов'язком є відроблення грошей замовників, творення ілюзій масовості та якоїсь "діяльності". Вони щасливі своєї причетності до "великої справи", бо нічого більше, крім неприємностей, вони з того не мають. Частина "мужиків" "сучиться", трафляє до "шобли", частина найбільш розумних та порядних відходить від політики, а невиправні оптимісти в надії "знайти щось справжнє" переходять до іншої зграї. Якщо формою організації є зграя, метою - годівниця, то методою просто мусить бути інтрига. Пліткарство, змови, боротьба "всіх проти всіх", лиття бруду на опонентів - ось властиве і весь арсенал засобів українських партій від КПУ до УНП, не виключаючи Руху. Всі вони є провідниками політики зовнішніх сил, бо знаходяться під іноземним контролем, на іноземному утриманні. Завдяки своїй нечистоплотності партійні структури давно вже стали угіддям шпигунської та провокаторської діяльності, середовищем для вибору агентів та знаряддям і дахом для шпигунських операцій. У подібних Україні "збалканізованих" суспільствах це явище профанації політичної діяльності не є чимось винятковим, скоріше характерним. Не заглиблюючись в аналіз причин, що його викликали, звернемося відразу до наслідків, які воно викликає. Це - економічна та політична залежність України від зовнішніх сил, провінціоналізація, другорядність внутрішнього життя, денаціоналізація й деградація суспільства на тлі відносного процвітання компрадорської меншості й азіатського зубожіння більшості. Національне відродження, національне творення неможливо осягнути методами "традиційної" політики. Людське суспільство, як і звичайний натовп, є далеким від розуміння власних інтересів. Задля проведення цих інтересів в життя воно повинно опиратися не на здеорганізовану аморфну масу "суспільства взагалі", а на свідомі своїх окремішніх зацікавлень конкретні соціальні угрупування, верстви. В умовах Совітської імперії і України з їх розпадом чи з незформованістю організованих сил суспільства, спиратися можна лише на організаційні (кастові) структури, чи, вірніше, їх залишки. Себто об'єднувати рештки організованих сил суспільства на клановій, мафіозній основі. В своєму сучасному значенні поняття мафії чи клану означає обов'язково злочинне поєднання різних суспільних структур в одну систему. Але злочинну чому? Лише тому, що протистоїть офіційній системі правова "легальність" якої ще не означає її правости. І КУ-КЛУС-КЛАН на півдні США і класична т.зв. "мафія садів" - Коска на Сіцілії - виникли як відповідь на загрозу існуванню традиційного національного суспільства після розгрому його державницьких інституцій зовнішніми силами. Тільки таке, не зв'язане комплексом законів, нав'язаних загарбником з метою утвердження, чи то "легалізації" свого панування, таємне всепроникаюче об'єднання могло захистити національно свідому особу від поневолення колаборантами та чужинцями, національну культури й цінності буття від зденаціоналізації, деградації та цілковитої загибелі. В умовах розпаду державних структур, неефективності їх діяльності в "легальному" вигляді виникали і таємні кастові організації. Коли державна поліція вже корумпована до того, що не може вести боротьбу зі злочинністю, цю боротьбу перебирають на себе поліційні "ескадрони смерті": коли суд присяжних не карає злочинців, це робить суд Лінча; коли розкладається військо, ті що лишаються вірними, творять "Фрейкори" або "Добровольчєскую Армію"; коли забороняють мати власну розвідку, вона твориться приватно, як "Нунтія" або "Організація Темна". Все це є нормальні процеси самоорганізації суспільства, постання "знизу" альтернативної державності як вищої форми національного резистанцу.В умовах України така держава вже була один раз створена. Її творець ОУН і була саме такою всепроникаючою мафіозною структурою.Але зі смертю славнопам'ятних Шухевича та Бандери ця ОУН скінчилася. Скажемо прямо - її більше немає. При всій своїй вірності ідеї і щирості намірів, добродії за кордон не є центром, проводом національного відродження. Властиво, вони так і лишилися "Закордонними частинами", тільки тепер уже без організації. Їхні спроби створити собі ЗЧ в Краю є отим самим "творенням враження", якщо не "відробленням грошей". Кожне намагання ЗЧ вийти з кола функцій запілля, себто постачання, школення кадрів з Краю, вироблення прихильної опінії світової публічности щодо подій в Україні, призводитиме до нових непорозумінь, помилок, провокацій КГБ, затримки розвитку національної справи. Невже панове "з-за калюжі" не розуміють, що в структурах, творимих ззовні не є можливим зберегти "чистоту рядів", що "виїздники", з якими вони здебільшого працюють "там" є верствою до сих пір контрольованою КГБ, що "заїжджі гастролери" під час своїх короткотривалих візатів оточені щільним кільцем тих, хто чекає подачки або просто топчеться по п'ятах, а тому не знають тих, хто дійсно працює. Добродії з-за кордону, найчастіше і найохочіше погоджуються з вами ті, хто втирається в вашу довіру за завданням КГБ, чи під його контролем. Ви не бачите нових сил, обертаєтесь весь час в одному і тому ж колі старих бійців, наскрізь пенетрованому КГБ. Результати відомі. Де, на що пішли гроші та матеріальні засоби, пожертвувані на національну справу? Добре, якщо не на Володимирській і не на потреби КГБ, а лише на чорний ринок та люксусове життя "панів провідників" тут. Третій рік саботується розвиток національної справи. І це в час, коли імперія ось-ось впаде, постане хаос, почнеться (власне уже починається) катастрофа. Після цього найпростіше і цілком відповідним українським політичним традиціям було з звинувачення в зраді. Воно є універсальним і ним можливо пояснити все, що не розумієш. Але ж будемо розумними людьми. Хвіст не може вертіти собакою. Що можливо побачити, в чому можливо розібратися з такої відстані, при такій різниці світосприйняття? Ви чужі в цьому світі, панове, так само, як і ми в вашому. То ж давайте кожен робитиме свою справу. Україна є тут, боротьба точиться тут. Організація Українських Націоналістів так само мусить бути тут.Нова ОУН буде пам'ятником ОУН буде пам'ятником ОУН Коновальця, Шухевича, Бандери. Вона змагатиме осягнути поставлені ними цілі боротьби, і виконати тим самим історичну місію ОУН. Разом з тим ця організація буде цілком новою, сучасною, опертою на власну синтезовану ідеологію, в основі якої лежатимуть кращі традиції визвольного руху та досвід інших національно-визвольних організацій. Вона творитиметься за мафіїстичним принципом, на засаді пов'язання в систему різнорідних доповнюючих одна одну структур. Офіційно ці структури можуть бути й не зв'язаними в одне ціле, виступати як окремі, навіть протилежні за напрямами своєї дії, організації. Члени її можуть і не знати на що, в ім'я чого працюють. Достатнім буде, якщо ключові посади в них займатимуть люди Організації, які проводитимуть потрібну їй політику. В умовах початкової кадрової бідності це буде єдиною можливістю швидкого зростання меж організації, її впливів. Слід продумати й принцип відбору кадрів. Особи, які рекрутуються з дотихчасових "колополітичних" кіл, є достатньо зіпсованими атмосферою "політичного життя". До того ж вони, як правило, не мають ні професійних навичок, ні досвіду практичної діяльності. Нині, за умови великих змін в імперських структурах, виникає можливість рекрутації осіб, звільнених з державної служби. На відміну від "маргиналів" вони мають освіту й досвід, а їхня жага порахунків з системою є певнішим мотивом діяння, ніж абстрактне бажання справедливості. Фахівців політичних кіл відбивають кола бізнесові. До цих пір політиками ставали лише ті, хто не міг пристосуватись в бізнесі. Але, якщо раніше в умовах підйому коньюктури конкуренція чи союз з бізнесом були неможливі, то зараз в обставинах спаду і антибізнесової кампанії це стає пожаданим для обидвох сторін. Бізнес потрібен політиці як джерело фінансування, політика - бізнесові як виразник і провідник його інтересів. Такий взаємозв'язок визначає зверхництво бізнесу. Для недопущення цього існує мафія з методами популярного, доступного й найтупішим пояснення суті справ. Таким чином, на часі контакти з кримінальними колами. При всьому їх небажанні влазити в політику, остання зачіпає й їх, вимагає певної участі. Як би там не було, а "брати касу" приємніше з "ідейних міркувань". Мафіозі поважають, бо бояться. Член українських політичних організацій нині викликає хіба що співчутливу, поблажливу посмішку. Це відношення оточення слід переломити: "Захоплення і страх мусите викликати ви в одномірних". Щоб там не було, а совітське суспільство призвичаїлося до терору. Зворушити його може хіба що міцне "кровопускання". З цією метою необхідно активніше вдаватися до практики "психологічного терору" як невід'ємного елементу впливу на суспільство. Слід переглянути стосунки з іншими організаціями й державними структурами. Піти на компроміс, домовитися є можливим навіть з ворогами, тільки не з конкурентами. Ті, хто разом з вами змагають до однієї цілі якраз і є справжніми ворогами. Компроміс з ними неможливий. Україна, яку будують Рух чи УРП, не буде нашою Україною. В цій Веймарській "банановій" республіці ні націоналізмові, ні націоналістам місця не передбачено. Пора відкидати сентименти недавнього минулого на кшталт "сиділи разом", "разом вистоювали на мітингах"... Практична корисність особи справі націоналізму мусить стати критерієм поділу на "своїх" і "чужих". Означені цілі й шляхи їх досягнення вимагають від усіх осіб та організацій, які вважають себе націоналістичними хоча б неформального, ділового порозуміння дій на майбутнє. До речі, це в традиціях мафії. Будемо відвертими, панове, кожен з нас прагне реалізувати себе в служінні націоналістичній ідеї. Це мимоволі викликає конкуренцію. Існують тільки два шляхи її подолання: зменшення числа конкурентів - цей шлях взаємних інтриг та порахунків практикувався до сих пір - та розширення кола однодумців шляхом об'єднання під стягом націоналізму нових верств населення. Останній шлях здається кориснішим і для нас, і для справи. В Україні на всіх стане і праці, і слави, і стінок, до яких нас можуть поставити. Шляхом осягнення такого порозуміння могла б бути робоча зустріч провідників та представників усіх націоналістичних організацій.

ПІДСТАВИ НАШОЇ ВЕЛИЧІ

Ще в давні часи українці перші зрозуміли переваги контролю над Причорномор'ям та Кавказом. За часів Боспорського царства було здійснено першу спробу примусити світ рахуватися з Україною, на той час Великою Скіфією, як зі світовою державою. Провідна верства тогочасного суспільства спромоглась створити на противагу Римській державі союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну присутність України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор'я стратегічних товарів того часу - шовку з Китаю, коштовностей та прянощів з Індії - автоматично перетворював Україну на могутню Східну Імперію, яка робила виклик пануванню Риму в Південно-східній Європі та Малій Азії. У 111 р. до Р.Х. Мітридат VI стає на чолі Понтійського царства і починає війну з кочівниками в прибережній смузі українських земель. Метою Мітридата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас греко-української військової сили. У 106 р. до Р.Х. війну закінчено перемогою: засновано Євпаторію, прилучено Херсонес, Феодосію та всі землі від Кавказу до Дністра з Ольвією. Під його протекцію підпадають міста західного берега Понту. Міста південного берега вже належали до Мітридатової держави. Він підбиває Колхиду і просувається до Дону. З потужним Вірменським царством та його царем Тіграном Мітридат вступає в союз. Вінцем трудів Мітридата стає підкорення держав Егейського моря, він ставить на чолі Афін свого ставленика Атеніона. Грецький світ із захопленням вітає військо Мітридата, як захисника від варварів-латинян. На жаль, подальші плани великого правителя не здійснилися. Риму пощастило більше. Він мав геніальних полководців - Помпея, Марка Антонія, Цезаря, а також могутню фінансову та військову базу. Підточена не стільки військовими поразками, але, як це потім часто буде повторюватись в українській історії, внутрішніми кризами, держава Мітридата розвалилася. Ідея опанування Сходу за допомогою Кавказької Брами зникає на століття. Згадав про існування цього шляху до ринків Сходу в середині 1 століття після Р.Х. колишній супротивник - Рим. Намагання римських полководців пробитися до Індії традиційним для античного світу шляхом, повторити похід Олександра Македонського, не увінчалися успіхом. Римська експансія наштовхнулася на шалений спротив персів і далі Єфрату не пішла. Поразка призвела до колосальних збитків в римської торгівлі. За імпорт з Індії та країн Сходу Рим був змушений переплачувати значні кошти посередникам. Геній Нерона, імператора Риму, полягає саме в тому, що він оцінив тоді геополітичне положення Понту та України-Скіфії. Він звернув увагу на ці терени як на новий шлях до багатств Азії. Територія України, на його думку, могла б стати чудовою базою для легіонів Риму, де можна було б зимувати, тримати резерви і звідти йти прямо до серця Азії. План цей приписує, зрештою, проф. Ростовцев ще Цезареві, але впровадити його в життя спробував лише Нерон. Все північне узбережжя Чорного моря Нерон покрив сіткою військово-стратегічних фортифікацій. Він посилає Плавта Сільвіна, щоб той відновив фортифікаційну систему боспорських царів в Україні. З північних окраїн імперії пливуть когорти, йдуть війська з Македонії, з островів Середземномор'я. Війська сконцентрувалися для наступу в глибину Азії через гирло Волги і Каспію. Але наказу наступати не отримують. У 63 році Нерон покінчив життя самогубством. Перед смертю він відкликав до Риму більшість когорт з українського плацдарму. Там залишились лише кіпрська, тракійська та скіфська когорти. Свідчення щодо цього є в “Анналах” Тацита: “Місто (Рим) було переповнене надзвичайною кількістю військ. До них ще приєдналося багато військ із Германії, Британії, Індії, що їх Нерон закликав до себе і скерував до Каспійської Брами. Тепер він відкликав їх усіх назад”. Київський Каганат, що постав на берегах Дніпра в ІХ-ХІІІ ст., розвинув традиції попередніх поколінь. Основним напрямком руської експансії стає Кавказ та Каспій, а метою зовнішньої політики Київської Русі - здобуття міст та фортець, через які пролягав один із найважливіших торгівельних шляхів світу - Великий Шовковий Шлях. На заваді експансії Русі на Схід стояли дві могутні держави того часу - Візантія та Хазарський Каганат. Першочерговим завданням київських каганів-імператорів стає відвоювання земель царства Мітридата - Криму та Причорномор'я. Вже за часів Аскольда та Діра стають “доброю традицією” регулярні походи на Візантію і Кавказ. У 40-і, 60-і роки IX століття руси здійснюють напади на візантійські володіння в Криму, наслідком яких є контроль Києва над Кубанню, Доном та частиною Північного Причорномор'я. Ці здобутки підтверджуються тим, що походи Русі на Каспійське море не були б можливі, якби вона не почувала себе вдома на нижньому Дону - подібно як чорноморські походи свідчать про її панування на нижньому Дніпрі. За угодою Ігоря з Візантією 944 року, руський князь зобов'язується не перепускати на кримський бік чорних болгарів, що жили на Кавказькому березі Азовського моря. З цього виходить, що київський князь повністю контролював на той час Керченську протоку. Стара Фанагорія, що з VIII ст. в руських джерелах зветься Тмутаракань, є в числі руських володінь вже за часів Володимира, але приведений договір показує, що ті краї належали київському князеві ще в 1-й половині Х ст. Другий параграф тієї ж угоди, де князі руські зобов'язуються не воювати грецьких міст в Корсунськім краю і не мати на нього претензій, а за те Візантія обіцяє Русі допомогу - вказує на те, що Руська держава переходила і на кримський бік протоки і руські князі пробували розширити свою присутність в Криму, відвойовуючи візантійські міста. Таким чином, спираючись на басейн Азовського моря, Київська держава могла вільно проводити свою східну політику. Перші спроби колонізувати Кавказ та Каспій були здійснені в останній чверті IX століття. Знаний історик Табаристану (південний берег Каспійського моря) Ібн ель-Хасан (його історія написана 1216/17 рр.) пише, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (на території сучасного Ірану), але військо Абу-Зейда знищило нападників. (Абу-Зейд володів Табаристаном між 862 та 884 р.). Русичі повторили свій похід на Абесгун у 909-910 роках. У 912-913 рр. відбувся новий похід, в якому українське військо дійшло до м. Гяджі (сучасний Азербайджан) та до іранського берега Каспію. Цікавим є шлях, яким русичі потрапляли до Каспію. Вони проходили на човнах Доном і звідти, переволочивши їх суходолом до Волги, йшли до Каспійського моря. І хоча такий історик як Масуді в оповіданні про похід 912/913 рр. каже, що хазарський уряд тоді пропустив Русь на Каспій добровільно, але є очевидним, що ці походи були хозарам зовсім не до душі, і коли вони їх не зупиняли, то тільки тому, що не мали сил протидіяти Києву в цьому регіоні. Лише коли Ігор 939 року захопив дуже важливе місто Самкерц (нині Тамань), хозари спромоглися на тимчасову відсіч русам у 940 році. Але вже 944 року Ігор здійснив новий похід на Кавказ. Русичі взяли м. Дербент, потім Ширван, Курою піднялися до столиці Аррама (Албанії) Бердаа (сучасний Азербайджан) і захопили її. Але, як повідомляє Ібн Міскавей, вони не пограбували місто, а стали в ньому табором. Можна зробити висновок, що місто повинно було стати базою для подальшої експансії Київської Імперії в бік Ірану. У місті спалахнула жахлива епідемія дизентерії і русичі були змушені покинути місто (в якому вони пробули близько року) і повернутися додому. Останню крапку на існуванні Хозарії поставив у 964-968 рр. молодий український каган Святослав. Його походи на Волзьку Булгарію та Хозарію закінчилися блискучою перемогою, внаслідок якої контроль Святослава поширювався на землі Північного Каспію з частиною Волги, Дон, Кубань та Кавказ. Вперше з часів Мітридата українська держава контролювала стільки стратегічно-важливих територій. Як зазначає М.Грушевський: “Знищення Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, якби не виникла терміново болгарська справа в планах Святослава, ми слідом почули би про руський похід на південне Каспійське узбережжя”. На думку багатьох істориків, смерть Святослава, така бажана для Візантії, що усвідомлювала небезпеку для своїх східних володінь з боку міцніючої Київської держави, не дала здійснитися цьому планові. Після Святослава Київ спромігся лише зміцнити свою владу на контрольованих територіях, і то ненадовго. Процес розпаду Київської Імперії поклав край здобуткам Святослава та Ігоря, до часів Великого Литовського князівства русичам було не до Криму та Кавказу. Намагання литовських князів підпорядкувати собі хоча б Північне Причорномор'я скінчилися поразкою, в цьому регіоні з'явилися нові "буйні" тюркські етноси, що і опанували ці терени на довгі століття. Не дивлячись на поразки, ідея українського варіанту "Drang nach Osten" залишалася дуже популярною серед українців, і навіть не маючи власної держави, вони змушували державу, до якої вони входили, воювати за потенційні українські інтереси на Сході. Польський історик О.Гурка підкреслює, що Польщі, завдяки пов'язаності з козацькою Україною, цілком непотрібно і шкідливо втягуватися у конфлікт на Півдні (Дунай, Чорне море), який їй цілком чужий. Так само Україна цілком змінила вісь експансії Москви. Якщо з половини XVIII ст. метою експансії було Біле та Балтійське море, а з другого боку - Сибір, то з XVIII ст. віссю московської геополітики стає Україна. Від Катерини II, канцлера О. Безбородька і до Л.І. Брежнєва включно, це була боротьба за Чорне море, протоки та за південні торгівельні шляхи. Невдала спроба пробитися до теплих морів через Афганістан є також спробою реалізації української ідеї. Основоположник української геополітики Ю.Липа зазначає, що “Крим - осередок торгівельних і політичних доріг Чорного моря. Крим вирішує, чи Азовська система рік вливається до замкненого озера чи до затоки Чорного моря. Крим контролює тим самим і приазовські, і кубанські землі. Влада Криму може, спираючись на Дон, замкнути і волзьке гирло на Каспію і просуватися на Каспій, а також вздовж рік території Кубані. Влада Криму може просуватися на Кавказ аж до одного з найважливіших стратегічних пунктів Передньої Азії - Вірменського узгір'я”. На підтвердження цих слів можна додати текст таємного донесення начальника австрійського генштабу міністрові закордонних справ від 13.06.1918 року: “Німеччина ставить собі в Україні окрему господарсько-політичну мету. Вона хоче раз і назавжди закріпити за собою найбільш безпечний шлях до Месопотамії та країн арабського світу через Баку та Іран. Ця можливість особливо приваблює німців саме тепер, коли вони об'єдналися з Україною. Шлях на схід веде через Київ, Катеринослав і Севастопіль, а звідси починаються морські шляхи на Батумі і Трапезунд. На мою думку, німці хочуть залишити за собою Крим як свою колонію або винайдуть для цього іншу форму. Вони вже ніколи не випустять зі своїх рук такого вартісного Кримського півострова”. Не менш яскраво підтверджує все вищесказане намагання Росії будь-якою силою утримати ці території у сфері свого впливу. Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Україна знову отримала можливість проводити свою зовнішню політику самостійно. Геополітично Україна контролює всі стратегічно важливі регіони Сходу і Центру Європи. Крим, значні території Дону та Кубані, заселені етнічними українцями, дозволяють, спираючись на дружні країни та народи Кавказу і Закавказзя відкрити шляхи до ринків Сходу, ПСА, АТР. Вихід до теплих морів є сьогодні реальним. Завданням української зовнішньої політики є формування геополітичної осі Україна-Дон-Кубань-Ічкерія, незалежні країни Закавказзя та Іран. Необхідно також активно протидіяти спробам Росії і Туреччини поширити свої впливи в цьому регіоні. Україна може скористатися внутрішньою нестабільністю в Росії і Туреччині. Поширення як пантюркізму, так і російського варіанту євразійства є для України неприйнятним. Доки Туреччина буде мати проблеми в Курдистані та на Кіпрі, а Росія на Волзі, Північному Кавказі, Сибіру та Далекому Сході, вони не будуть мати можливості протидіяти Україні в її східній політиці. Україна є головним захисником слов'янських інтересів і апологетом слов'янської єдності. Україна - найкращий друг тюркських народів та народів Кавказу. Той факт, що Україна має для цього сили, визнають і наші супротивники: “Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, яке в принципі може спровокувати збройний конфлікт - Україна як самостійна держава з будь-якими територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії і без вирішення української проблеми говорити про континентальну геополітику взагалі не варто”. А.Дугін “Основи геополітики”, М.,1997г. Україна мусить зробити кидок на Схід. І вона його зробить.

VIVE LES ARBITER

Доба, що йде на змiну епосi єврейського гумору, буде часом трiумфу форми над сутнiстю. Про яку бо сутнiсть може йти мова опiсля талмудистської логiки i дiалектичного матерiалiзму "все марнота марнот". А оскiльки сутнiсть людських стосункiв лишається незмiнною, штука полiтики полягає в тому, щоб вчасно мiняти обгортки. Повторення попри всю їх доцiльнiсть - не цiкавi. Саме нерозумiння цього робить полiтику на просторах СНД вiдразливою. Єльцин чи Руцькой, Ландсбергiс чи Бразаускас, Шеварнадзе чи Гамсахурдiя звиклому телеглядачевi - все рiвно. "Людям хочеться жити по-людськи". Пiдсвiдомо кожен з об'єктiв полiтики, яким далеким вiн не є вiд розумiння власних iнтересiв, розумiє все ж, що соватися взад-вперед не означає рухатися. Яскравiсть, винятковiсть, високооплачуванiсть - цi ознаки життєздатностi iдеї є вiдсутнiми у всьому, що пропонується зголоднiлим мешканцям країн-спадкоємниць. I саме це - яскравiсть, винятковiсть, всеохоплюючiсть визначає нашу iдеологiю. Ми "правi" тому, що маємо рацiю. Наша рацiональнiсть позбавляє нас необхiдностi повторень. Кожного разу ми надаємо новий сенс тому, про що ми говоримо. Що призвело до стагнацiї нацiонального будiвництва в тих самих країнах-спадкоємницях? Перш за все, виразна iредентистська спрямованiсть. Сепаратизм, бажання втекти з корабля, що тонув, визначали дiї нацiональних полiтикiв. Навiть серед росiйських лiдерiв не знайшлося бажаючих рятувати увесь корабель вiдразу. Сумний факт, але нiхто, окрiм хiба що директорiв та голiв колгоспiв, не розумiє, що разом з кораблем гине IНФРАСТРУКТУРА: господарськi зв'язки, виробничi потужностi, сировиннi запаси, ринок збуту. Гине шахова дошка, що унеможливлюватиме надалi саме континування полiтичної гри. Коли сказати гучно, ми стоїмо перед загрозою загибелi цивiлiзацiї на 1/6 земної кулi. Цар Голод не розбиратиме державних кордонiв. Майбутнi об'єднанi збройнi сили Европи не стримають мiльйонних орд, що на застарiлих БТРах кинуться в чергове кочiв'я. Спинити цей процес неможливо, залишається його очолити. Надати стихiйному руховi стратегiчного змiсту i тактичної форми. Оскiльки, ми - єдинi, хто посеред цього бедламу ще має рацiю, надавати доведеться нам. Але перед сеансом зробимо невеликий iсторичний екскурс.Iдея нацiональної спорiдненостi завжди використовувалася в iнтересах найсильнiшого зi спорiднених народiв. Iталiйське возз'єднання i П'ємонт, нiмцi i Прусiя, панславiзм i Росiя. Спроби використати цю ж iдею для захисту виявилися куди менш вдалими. Австрiйський панславiзм, панславiзм сепаратистський, роз'єднуючий, коли хочете "нацiональний", поступився "iмперському" панславiзмовi Росiї не тому, що був кращий як iдея. Тому, що Росiя виявилася сильнiшою. Зараз не час i не мiсце вишукувати мiру слов'янської спорiдненостi. Зрештою, подiбнiсть черепiв нiкого нiде нi до чого не зобов'язує. Ми, українцi, найбiльшi перемоги отримували саме в битвах помiж собою. Потрiбна iдея, що дозволить, якщо не вiдновити, то збудувати новий status quo. В Европi поволi утворюється нова дiйснiсть. Але наскiльки вона є сприятливою для решток СНД зараз? Наслiдки роману iз Заходом для схiдноевропейських країн є очевидними. В недалекому вже майбутньому державам-спадкоємницям СНД в залежностi вiд активностi їх полiтики доведеться вибирати мiж iнтервенцiєю багатонацiональних сил (Югославiя) чи скупiвлею найбiльш перспективних щодо експорту виробництв i цiлих галузей iноземними конкурентами (Мадярщина). Розпад ВАПА не став цiною прориву на захiдний ринок. Не став нею i розпад СССР. Економiка цiєї країни ще довго буде орiєнтована сама на себе. Економiка Iмперiї не може iснувати без Iмперiї. Спроба iснувати без економiки не вдалася. Лишається...Так, саме так. Вiдновити Iмперiю. "Властиво, це мала бути наша Iмперiя" (Д. К.). Центр слов'янства, коли такий i iснував, поставав у країнi, що виступала речником його iнтересiв. Iнтересiв, в розумiннi пануючого. Цим пануючим занадто довго була Москва. Зростання Третього Риму мусило завершитися глобальним ядровим патом. Тому наступила "перестройка". Розпад теж є розвитком. Розвитком донизу. Чи варто очiкувати, коли маятник сягне протилежного максимуму? Москва вже не є центром. Анi полiтичним, анi економiчним. Iнвазiя Росiї, - хоч куди-небудь, є можливою хiба що в хворобливiй уявi "дємократствующiх" полiтиканiв. Свiдченням цього, окрiм об'єкцiй статистики i аналiзу ї синдром "втечi пацюкiв". Нi нацiональнi (росiйськi) "окраїни", нi росiйська дiаспора "ближнього зарубiжжя" так i не стали Вандеєю росiйського нацiоналiзму. Виною - все той же брак Iдеї. Наслiдки ж як "революцiї", так i "реставрацiї" вiдомi наперед В цих обставинах рушити суспiльством можливо тiльки через новi iдеї i новими рушiйними суспiльними силами. Попередньо в межах СНД, окрiм УНА, це вдалося хiба-що владам ПМР. Неофеодалiзм промислових баронiв, опертий на профспiлкову мафiю, безумовно, бiльше вiдповiдає безпосереднiм потребам суспiльства, анiж прожектерство "дємократствующих" полiтиканiв. Але й вiн не ї здатним, i це доводить досвiд ПМР, замiнити фахового провiдництва. Панувати здатен лише той, кого на щодень не вiдволiкають iншi турботи, хто не посiдає владу, а є нею. З легкої руки УНА в українському суспiльствi прижилися розмови стосовно "новiтнього тоталiтаризму" i не лише негативнi. Дослiдники, якi в життi й "п'ятiркою" УНСО не проводили, з серйозною мiною розважають про речi, вiдомi їм лише з рефлексувань попереднiх дослiдникiв. Далебi, це є симптоматичним. Не Цезар, а про Цезаря, не Наполеон, а про Наполеона, навiть "бiснуватого", вивчають не за першоджерелами. Але УНА не потребує досвiду попередникiв. Iнакше, нiж для загального розвитку i фахового удосконалення. Ми самi собi є шляхетнi предки. Ми самi творимо iсторiю. Тому зараз, коли життя висуває лише загальну потребу, рано говорити про шляхи її задоволення. Iмперiя мусить бути вiдновлена. P.S. Оскiльки найбiльш розповсюдженим жанром письменництва в Українi є навiть не iнструктивний ("що повинно робити") чи дидактичний ("що повинно б робити"), то авторовi pro publio bon доведеться продовжити свою думку там, де хотiлося б спинити. Отож : - сучасне економiчне становище в Українi є нестерпним; - воно може бути вирiшене лише шляхом кардинальних полiтичних змiн; - спроби зробити такi змiни на окремо взятому шматковi єдиного економiчного тiла є неможливими; - дотихчасовi провiднi сили Iмперiї вичерпали себе; - на тлi загального розпаду лише УНА є свiдомою ситуацiї, що склалася, знає шлях виходу з неї, посiдає потенцiал, потрiбний для реалiзацiї цього шляху; - шлях УНА не є посполитим тоталiтаризмом. Якщо вiн i потребує полiтичних штампiв, то може бути названий "постдемократичним рацiоналiзмом"; - перенасиченiсть постдемократичного суспiльства сутностями вимагає рацiонального провiдництва ним; - неможливо керувати iнакше, нiж арбiтрально. "Хто усомниться в суддi своєю?"; - будiвничий потенцiал сепаратизму як iдеї стосовно України є вичерпаним. Все, чого потребує Україна, може бути добутим лише ззовнi; - розумiння кiнцевостi перерозподiлу спадку по СССР назрiває в країнах-спадкоємницях, що робить конфлiкт неминучим; - на переддень конфлiкту в країнах-учасниках спостерiгається iндиферентнiсть населення щодо замiрiв влади в повiтрi, без опертя на соцiальнi, полiтичнi сили, вiдсутнiсть самих структур i сил; - в цих обставинах лише проведення активної зовнiшньої полiтики захистить iнтереси України вiд загрози як ззовнi, так i зсередини; - не є можливим "панувати", лише "служити", не "роздiляти", а "звiльнювати". УНА не має iншої мети, анiж встановлення рацiонального порядку речей; - неможливо знайти унiверсальний чинник, що спорiднюватиме iнтереси України i iнших держав (теренiв). У полiтицi вiдсутнi сталi прiоритети, окрiм вигоди (власної); - євразiйське розмiщення спадку по СССР вимагає дуалiзму полiтичних дiй України, врiвноваження "тюркського" i "слов'янського" чинникiв". Зрештою, йтиметься лише про те, хто бiльше заофiрує. I за меншу цiну.

УКРАЇНА, США І ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ

Недовготривалий пострадянський період, що став для України перенасиченим внутрішніми катаклізмами, продемонстрував те, що з розвалом соціалістичного табору епоха біполярності в міжнародних відносинах відійшла у минуле. Технологічно ведучий у світі блок НАТО, базуючись на принципах доктрини "політичного реалізму", розпочав активно заповнювати геостратегічну порожнечу, що утворилася і не проявляє ніяких ознак відступу. Швидше навпаки: рух послідовно набирає обертів та прямує до кінцевої мети - абсолютної домінування та встановлення оновленого світового порядку у відповідності з власними соціально-економічними та політичними інтересами. Прагнення до незмінності такого курсу підтверджується вже здійсненими діями (Балкани) та безпрецедентною дипломатичною активністю Заходу не тільки у Центральній та Східній Європі, але й в країнах ближнього зарубіжжя. Все це диктує необхідність якнайшвидшого орієнтування України в життєво важливому питанні: чи повинна і чи здатна вона зайняти власну нішу на світовій політичній карті і якщо так, то які її рамки та можливості їх позначення? Міжнародна політична практика останнього п`ятиріччя свідчить: позбавлення комуністичних аномалій, нажаль, мало змінило світовий клімат. Захід, як і колись, продовжує відносити Україну до категорії напівпротивників і немає намірів зараховувати її до партнерів. Серед багатьох мотивів, що в основі цього підходу, домінують два найбільш очевидних. По-перше, принципи "політичного реалізму" в цьому випадку виключають можливість рівноправного партнерства, оскільки технологічно відсталий та економічно неспроможний партнер просто невигідний. Тому і побутує відношення до України як до країни з багатими природними ресурсами та достатнім щоб рахуватися з ним, ядерним потенціалом. Мається на увазі понад півдесятка АЕС і в першу чергу Чорнобильська, яка може продукувати збагачений військовий плутоній. По-друге, небезпідставним все ще за лишається побоювання можливого відходу України до тоталітаризму. Це реалії, на українському грунті яких потрібно прогнозувати хід подій у світі. Ось чому необхідно детальніше розглянути ці реалії і постаратися визначити характер їх еволюції в недалекому майбутньому. Отже, лідер блоку НАТО - США, керують, по суті, політикою Заходу в цілому, без сумніву, продовжать поширювати свій вплив не тільки через економічне і політичне проникнення на "простори, що звільнені", але й - за повної відповідності з логікою "політичного реалізму" - використовуючи інструмент військової присутності. При цьому набір аргументів залишається колишнім: захист демократії та загальнолюдських цінностей, гарантії миру та стабільності, боротьба з сепаратизмом та міжнародним тероризмом, "просування" наукового, технологічного та культурного прогресу. Якщо виокремлено ці ідеї не викликають заперечень, будучи невід`ємними умовами розвитку цивілізації, то методи їх впровадження у політичну практику і можливі наслідки цього не беззаперечні. Так, уявляється вельми сумнівним, що домовленості в Детройті, прийняті в результаті "миротворчих" натовських бомбардувань, стануть межею, що позначає кінець балканської кризи. Усвідомлюючи, що від застосованих в Боснії хірургічних методів пересмикнуло багатьох навіть в таборі найпослідовніших європейських союзників, американці поспішають зробити все, щоб згладити неприємне враження. Тільки з цією метою активізована діяльність Гаагського міжнародного трибуналу. Звернувшись до історії створення і характеру дій цього юридичного органу, неможна не помітити, що він - результат політичного замовлення. Юрисдикція трибуналу, заснованого в 1993 році, поширюється на злочини, здійснені після 1 січня 1991 року на теренах колишньої Югославії. Можна знайти одну відповідь на ці просторові та часові рамки: США не хочуть бачити на лаві підсудних своїх солдатів та офіцерів, винних у знищенні мирних в`єтнамців. Ні те, ні інше ніяк не вписується в поточні плани "політичних реалістів". Сьогодні навряд чи можна сумніватися в тому, що глибина вини і списки звинувачених, які мають бути покарані Гаагським трибуналом, визначаються або за рекомендаціями, або за прямою вказівкою Сполучених Штатів. Тому все, що відбувається, в рамках цієї організації, має не юридичний, а політичний характер. Сам факт звинувачень проти сербів та мовчання, яким оточені дії інших сторін, які не визнані агресорами, став знаряддям американської політики у конфлікті. "Невинним агнцям" - мусульманам і хорватам - нема чого боятись, оскільки у всіх гріхах звинувачують сербів, а Гаага надає цьому рішенню легітимність. Чим же пояснити таку явну тенденційність "балканської" позиції Сполучених Штатів; що змушує їх ігнорувати справедливість, побудовану на об`єктивних історичних закономірностях? Відповідь на це дає сама суть філософії "політичного реалізму", який означає антисербську позицію Вашингтону. Американці керуються далеко не турботою про становище боснійських мусульман чи якимись моральними принципами. Ігноруючи дух і букву міжнародного права, не помічаючи фактів та забуваючи про справедливість, вони думають насамперед про приватні інтереси різних груп впливу всередині власної політичної структури. Цікаве свідчення цього надав нещодавно Срджа Трифкович, виконавчий директор лондонського Фонду імені лорда Байрона. Ще на початку балканського конфлікту, пояснюючи американську позицію високопоставлений вашингтонський чиновник сказав наступне: "Факти такі: ми відчуваємо сильний тиск з боку саудовців та інших, які вимагають від нас допомоги мусульманам Боснії. Вони нагадують, що ісламський світ дає США всю необхідну їм нафту за низькими цінами, що ісламські держави готові інвестувати мільярди доларів у економіку "дружніх держав" і є потенційним ринком з мільярдом покупців товарів та послуг "дружніх країн". Нарешті, ізраїльсько-ісламський мирний процес тільки виграє від того, якщо головний партнер Ізраїлю стане другом і ісламських країн. Порівнявши все це з тим, що можуть дати інтересам США вісім мільйонів сербів, стає зрозуміло, на чию користь буде зроблено вибір." Цей вислів приводить Трифковича до цілком обгрунтованого висновку: зовнішня політика США переслідує дві мети: збереження ролі політичного лідера міжнародного співтовариства та світова економічна першість. Трагічна для Югославії та незручна для Європи, боснійська війна стала ключовим випробовуванням "американського лідерства". Додамо, що вирішальну роль у "вирішенні" конфлікту відіграли не тільки приховані аргументи, які порушуючи резолюцію ООН втілились у таємних американо-німецько-турецьких поставках зброї до Хорватії і Боснії, але й відкрита "політична хірургія" потужних авіаударів проти однієї з сторін, застосована рішуче і без жодної анестезії. Прогноз наслідків американської стратегії, котрий авторитетні експерти дають з урахування об`єктивних соціально-історичних коренів балканського міжетнічного конфлікту, вельми далекий від оптимізму. Розроблена Вашингтоном згідно своїх інтересів модель нового влаштування Балкан практично враховує прагнення всіх етнічних груп колишньої Югославії, окрім сербів, що неминуче призведе до вибухонебезпечних рецидивів. Той же Трифкович, що добре знає проблему зі середини, стверджує, що, навіть коли серби і будуть упокорені, все одно вони не будуть зацікавлені у збереженні цього стану. Значить, попереду - десятиліття нестабільності і постійної загрози нових конфліктів. Американці надовго пов`язнуть в балканських протиріччях, і нова війна буде неминучою, як тільки правонаступники сьогоднішньої американської адміністрації втратять інтерес до підживлення балканських клієнтів. Незважаючи на це, боснійські події, і це з гіркотою доведеться визнати, продемонстрували крупне дипломатичне фіаско України на міжнародній арені. Будучи не в силах дотягнутися з реальною допомогою до своїх етнічних близьких історичних союзників, явно послаблена українська рука виявилась вимушеною робити те, що їй рекомендували всесильні партнери.

НАШЕ МІСЦЕ В ПОХОДІ ЄВРОПИ

Останні тридцять-сорок років то той, то інший европеєць, то в тій, то в іншій европейській країні раптом ловить себе приблизно на такому відчутті: "Останні дні мене їсть жорстока нудьга. У мене болить сумління за незроблене, а все, що я зробив до цього часу здається жахливою дурістю. Таким чином, моя нудьга сильно скидається на об'єктивність. Я сумніваюсь у собі, мій досвід дає підстави цьому, а в майбутньому я не впевнений. Мені здається, що воно в мене вже було, що я якось непомітно використав його, і воно тихо пішло, не здійснившись. Це речення правдиве, хоч і безглузде. Безглуздість - нудьга, а логіка - добробут душі... Мені настільки щиро наплювати, що спокій реально досяжний для мене. Зовнішні, ті що хвилюють Світ, хвилювання не здатні пробити мого черепу і події, що б'ються у мої груди, не викликають відповідного збудження навіть на поверхні душі. Вони псують тіло і, можливо, торкаються душі, але моя душа пропускає їх повз себе. Та коли я дориваюсь, нарешті, мов до горілки, до спокою, тобто до улюбленого мною стану апатії й легкої меланхолії, рівновага ця продовжується образливо недовго і мало не з перших хвилин починає руйнуватися зсередини, а це небезпечний вид руйнації. Щось відбувається там, і думки починають ходити по своїх сліпих кутах, і чути голоси потвор, здушених пильністю розуму. Мої груди вже випробовуються ударами зсередини у компенсацію зовнішнього спокою, і удари ці є закликом до дії. Я читаю до головного болю і якось хворобливо не можу кинути і звідкілясь звідти у мене народжується любов до події, до зміни. І вже читання набридає мені, я хапаю чорнило й пишу безглуздості за зразок цієї, невідомо нащо. Якщо це і скарження, то воно безпредметне, але це і скарження все ж таки (бо що ж інакше), і потреба цього живе в моїй душі". Це саме той стан, котрий будучи продовженим, зрештою, приводить людину до "Червоних Бригад", до "Soldiers of fortune" або робить її націоналістом. Европейський стан - любов до шляху і заліза, відраза до всього рожевого і м'якого. Що є символ Європи: вояк у церкві? Монах на коні? Гармонія - мета Сходу. Духовний зрив - сенс Європи. Руйнація порядку речей, порушення гармонії, що склалася, перманентна революція - її метод. Війна - її стан. Бути европейцем - це значить перебувати у стані священної війни. Похід для хреста, чи хрест для походу? Ти можеш вибирати? - ти не европеєць. Взаємодія культур через війну світів. Це полювання лицаря на вепра. Вепр розриває лицаря, щоб блакитна кров включилася в тваринний обмін речовин. Чи лицар важкою стрілою або коротким мисливським списом заб'є звіра, щоб з'їсти найсмачніші паруючі шматки, а шкіру кинути двірні. Ви хочете синтезу без війни? Зніміть лицаря з сідла, опустіть на чотири, хай вепр забуде нападати - матимете синтез: дві свині. Сліпі! Вепр не забуде нападати. Хай лицар не забуде нападати - говоримо ми - хай він вполює вепра, приб'є ікла під стелю замку. Хай його діти гратимуться ними і відчувають чари Сходу. Цінності чужих світів мусять братися нами, як трофеї. Ікони ми намалюємо самі. Культорологічне явище робиться істиною, коли стає традицією, методом. Коли воно відвойоване чи переможене.Християнство перемогло античність, і вона вічно залишилася для нас істиною в традиції. Ніцше переміг християнство. І тисячне покоління по нас входитиме в церкви щонеділі. Скальпи ворогів - найдорожчі скарби переможців. Немає "Антихристиянина" без Євангелія. Євангеліє істинне в традиції Європи. Духовний зрив - сенс Європи. Він може здійснюватися у боротьбі з усталеним порядком речей, або з порядком, що бажає усталитися, отже, здійснюється або через перебування духу у стані війни, або взагалі через війну. Таким чином, закінчення війни - привід до війни. Війна, що точиться між духом і черевом, є тотальною, торкається всіх сторін буття і не припиняється ніколи. В житті націй так само, як в житті людини. Противники тримаються за один ніж і б'ють один одного по черзі.Нестатки і страх деструктують масу, нестатки і страх підкорюють її проводові. Ситість і безпека спідлюють шляхетне, ситість і безпека дають змогу вийти за межі боротьби з нестатками і страхом.Сьогодні проводові вже не треба видирати шматки у злиденних, щоб мати можливість зриву. Еліта нагодувала масу і об'їлася сама. Занадто багато рожевого і м'якого. Досвід Європи доводить, що занадто добре все ж таки гірше, ніж занадто погано. Істинне благо тверде й холодне і взагалі подібне до меча. Або до бича.Воно гостре з обох боків. Воно є зривом, як удар бича, і перебування у ньому таке саме різке і коротке. Вже війни за віру вважаються за варварство, а не за подвиг. Європа вже не розуміє ненависті і любові інтенсивної, як ненависть. Європа перестає відчувати суперечності. Європа узгоджує непереможені світи. Справа не в походженні тієї чи іншої ідеї. Справа в манері буття. Під загрозою асоціативний світ, асоціативний ряд, що його вивоювала Європа за свої три тисячі років. Він замінюється зараз на щось дуже коротке чи дуже одномірне. Якщо Схід культурологічно переможе, якщо Світ піде через асоціативний колодязь Сходу, ми будемо відкинуті на тисячоліття назад. Бо цей рух, цей поступ буде своїм в традиції Сходу. Схід зможе досягти витончення і висот у цьому поступі, ми ж будемо культурологічною провінцією. Як би то не було, існують ворожі світи. Земля є занадто малою, щоб вони не стикалися в борні. Хто не хоче ходити в атаку, буде ходити в ярмі. І це справедливо - панує той, хто готовий ризикувати, хто любить надзусилля, хто здатний на жертви.Ісламський Схід готовий на це, Далекий Схід любить це, Московський Схід здатен на це. Три Сходи на трьох бойових конях у нашому фронті і підлота у нашому запілліПрийде час, постане загроза з боку Африки та Латинської Америки. Адже на їх европеїзацію було витрачено так багато зусиль! Європа впадає в найтяжчий гріх - у другорядність. До цього спричинив занепад старої еліти европейських націй. Заміна їй - нова національна еліта - народилася у першій світовій війні й загинула в другій. Чи стануть рештки націй до хрестового походу за відвоювання для Європи світового проводу? Повинна знайтися нація авангарду. На кордоні ареалу є країна, котра, правда, не має розвинутої культури чи економіки, не має державності, і взагалі, тільки формується як нація. Вона має лише тисячолітню традицію протистояння Сходові, традицію війни із зовнішнім і внутрішнім в умовах безнадійності, традицію зриву і таку ностальгію, якої, мабуть, не має ніхто.Це Україна - нація великих можливостей, жодна з котрих не була реалізована. Нація предтеч. У нас їх була так багато, що можна ось-ось чекати появи Спасителя.Християнство мусить відмовитися від того характеру пісності, млосності і занудства, якого воно набрало за ці два століття. Нам потрібна церква, що бореться. Нам потрібен Рим, котрий буде здатен благословити хоругви до хрестового походу.В Європі є церква, котра щойно вийшла з катакомб, тобто, зо логікою розвитку зараз вступає в ту фазу, у той стан, в якому ходять у хрестові походи. Це Українська Церква. Український націоналізм повинен усвідомити свою місію. Україна мусить її виконати. Стару, дурну Європу так нічого й не навчили її вчителі, хоч подекуди застосовували різки. Ну так це будемо ми. Або ми її раз і назавжди навчимо цнотливості, або її таки згвалтують. Бо дуже багато охочих.

НАЦІЯ ЯК ОСОБА

Спільнота має ознаки особистості. Коли етнос набуває таких ознак, він перетворюється в націю. По відношенню до будь-якої людини, з тих, що складають етнос, він формується зовнішніми географічними моментами. Але з якогось часу він починає усвідомлюватись, як одне і в усіх цих усвідомленнях є дещо спільне. Він починає усвідомлюватись, як окремеВсе одно, що саме виступає суб’єктом, що стоїть на тому місці, якому звітується рефлексія: звір, людина, нація чи церква, аби мало місце конкретне спрямування рефлексії. Коли етнос усвідомлюється, як одне і окреме, він починає діяти на свідомість і всередині свідомості людей, і мислиться, як суб’єкт. Тобто, він стає нацією, живою істотою для якої постійно мають місце моменти самоусвідомлення.Нація є більш високою або більш загальною особистістю, ніж людина і співвідноситься з собою в окремі моменти рефлексії. Відповідно, людська рефлексія є вищою, коли у свідомості діє національний суб’єкт. Нація в порівнянні з людиною є вища особистість. Людина, так чи інакше, є певна однобічність. Нація є велика інтеграція всіх однобічностей, вона є цілісністю і тільки ця особистість реалізується у всіх аспектах духу.Таким чином, треба усвідомити, що крім людини і Бога, є інші особистості - нації. Існування націй не є випадковим моментом в житті людства, воно з необхідністю витікає з фундаментального принципу свідомості - з принципу відокремлення і виділення цілого з цілого.Нація, ймовірно, тим відрізняється від усіх інших спільнот, що тяжіє до універсальності. Треба бачити інше, щоб усвідомити себе, як окреме. Нація - це інтегрована особистість. Вона має своє обличчя, свій шлях, свій інтерес. В наших силах є впливати на її реалізацію, так само, як наша реалізація залежить від якості національної особистості. Тут має місце пряма аналогія з людиною. В рефлективному плані ми можемо розрізнити два “поверхи” суб’єкту - миттєвий суб’єкт (в момент даного акту рефлексії) і суб’єкт-особистість, образно кажучи, надбудований на всій масі миттєвих суб’єктів. Людська особистість є сума миттєвих особистостей і кожна рефлексія прямо впливає на неї. Але якість кожного прояву є похідною від якості цілої особи.У зв’язку з цим кілька слів про засади націоналістичної організації. Організація може бути сильною, коли вона є духовною містичною спільнотою. А містичним моментом є визнання існування вищої національної особи - і постійна апеляція до неї.

Відповіді

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Продовження - 1

    ПОДОЛАТИ СЕБЕ, ВIДНОВИТИ ЦЕРЕМОНIАЛ

    Вони були добрими дiтьми з порядних родин.Вони впевнилися в тому, що збройна боротьба є єдиною можливiстю змiнити що-небудь. I єдиною можливiстю змiнити себе. Вони хотiли сформувати нову людину. Вони влаштовували конспiративнi квартири, грабували банки, крали чистi бланкети пашпортiв, магазинували цiлi склади зброї, виготовляли бомби. На судi прокуратура доведе їм 5 вбивств, 55 замахiв, 6 вибухiв. Загалом RAF приписуватимуть 555 акцiй, з них 100 замахiв, 39 з яких увiнчалися летальними наслiдками. В усiх країнах з 10 терористiв 8 - чоловiки. В RAF було все навпаки. Можна сказати, що й саму RAF створили три жiнки: Гудрун Енслiн, Астрiд Поль, Ульрiка Майнхоф. В суботу 9 травня 1976 р. Ульрiку Майнхоф знайшли мертвою в її камерi. Федеральна прокуратура прийшла до висновку: самогубство..."Чи є правильним зараз органiзовувати збройний спротив, залежить вiд того, чи є це можливим. А чи є це можливим, засвiдчить лише практика" (Ульрiка Майнхоф). Безглуздiсть цих вбивств перевищує їх потворну жорстокiсть. I попри те, чому нас так притягує терор? Чому слова RAF, "Червонi Бригади", "Сендеро Лумiнозо" сприймаються як символи? Символами чого вони є? Яка iстина передчувається в їх вчинках, тотальних як афоризми, в їх висловлюваннях, що провокують на вчинки нас? Ви думаєте, що iстина сяє божественним свiтлом? Iстина проявляється як ганьба, як смерть, як безглуздя. Тому свiдчення бiографiя втiленої iстини. Справа не в тому, що тортури, а в тому, що кара ганебна. "Син Божий розп'ятий - менi не соромно, бо це ганебно. I вмер i похований - це цiлком ймовiрно, бо не може бути. I той, кого поховано воскрес - вiр цьому, бо це безглуздя" (Тертулiан). Це для нас Воскресiння свято, а тодi це було безглуздя. Соцiалiзм дiйсно могла збудувати лише нова людина. Людина, яка вижила в революцiї i вiйнi, тобто пройшла через безлiч повторюваних рухiв, сенсу яких вона не розумiла, через ряд ударiв по нирках, ударiв по свiдомостi невiдомо звiдки, через втiлення iррацiональних гасел, через втiлення саме тих гасел, якi були найменш рацiональнi, пройшла через все це, як через обряд, в якому зруйнувався i попереднiй свiт i попередня свiдомiсть i тим самим звiльнено було дорогу чистiй волi."В пустелi приготуйте шляхи Господу". Сенс обряду саме в тому, що вiн довгий (повторюваний) i незрозумiлий, безсенсовий, що вiн ставить тебе поза старою зрозумiлiстю, старим сенсом, що вiн звiльнює мiсце для чистої волi ззовнi. Чайна церемонiя робить самурая, а не фехтування. Пiхотинця робить стройова, а не стрiльби. Щоб стати буддистом, недостатньо поiнформованостi щодо великої i малої колiсниць. Потрiбно з десять рокiв покрутити молитовний барабан. Обрядовим дiям можна приписувати той чи iнший сенс, але свiдомi дiї, якими на початку є кожен обряд, стають власне обрядом тодi, коли вони механiзуються, коли людина обмежується припущенням, що ймовiрно якийсь сенс є. I чим бiльше механiчностi, чим менше сенсу, тим бiльше це обряд. Життя може сприйматися як обряд тiльки при наявностi попереднього знайомства з обрядом. Сенс обряду в тому, щоб життя почало сприйматися як обряд. Вiра потребує обряду. I це означає: маєш те, що вiриш. Не "у що вiриш", а "що вiриш". Вiра - не акт сприйняття, не акт простого вiдношення, але акт творення. Iстину не пiзнають, iстину створюють.Уявiть себе в Захiднiй Нiмеччинi початку сiмдесятих. В головi у вас тотальнiсть, а навколо - мiльйони, яким все одно, свинi, яких не цiкавите нi ви, нi вашi алюзiї червоної армiї. I ви єдина людина серед свиней, ви бачите тiльки свиней, день, мiсяць, рiк, двадцять рокiв ви ходите межи свиней, останнi люди загинули в 45-ому, черговi з'являться рокiв через тридцять i ви їх не побачите, є свинi i свиняче багно в якостi предмету i форми мистецтва, воно ж як накопичення капiталу i полiтичний процес. Звичайно, ви вiзьмете бомбу i потягнете її в унiвермаг. Ви апелюватимете до сатани. Бог створив все. Сатана зробив все це цiкавим.

    МЕЖИЧАС

    Минуле - це те, що було. Сучасність - це той прикрий стан, де вже нема того, що було в минулому.Я хотів би взяти одне відчуття (або передчуття) і маніфестувати його як проблему, котра визначає сьогодення. Це відчуття МЕЖИЧАСУ. Ми відчуваємо, що щось змінилось у світі. Щось велике закінчилось, щось незрозуміле ще не почалося. а) Закінчилась політична епоха протистояння блоків. Суб'єкти нового протистояння ще не визначились. Над половиною світу панує засаднича невизначеність. Хто може уявити зараз, що буде через рік, наприклад, з Казахстаном? Що буде з Казахстаном в результаті? Можливі найбільш неймовірні і прямопротилежні комбінації. Супроти половини Світу ніким не проводиться цілісної і сильної політики. Гострота політичної реакції Сполучених Штатів є далекою від тієї, що мала місце 20 років тому. Яка-небудь з третьорядних, навіть опозиційних або фінансових сил в котрій-небудь з держав Заходу чи Сходу має можливість суттєво впливати на стан справ в регіонах невизначеності, до яких можна віднести: постсовітський простір, всю Африку, Індію, Корею, можливo Китай, тощо. Складається враження, що площина невизначеності схильна до розросту за рахунок розширення числа учасників конфліктів, за рахунок збільшення діаспор і актуалізації расової проблеми. б) За загальною думкою світ стоїть напередодні чергової технологічної революції, а також перед необхідністю широкої модернізації основних видів озброєнь. Для нас в технологічній революції цікаве те, що перед нею всі рівні, вона нівелює різницю розвитку. Так, перед наступом кібернетики і високотехнологічні ЗСА і технологічно відстала на той час Японія були в рівних умовах, що дало Японії можливість зриву. в) Вичерпаність сильних ідеологій, захирівання тоталітарних держав, екуменізм. Перемога модернізму в католицизмі. Релігії співіснують на одному терені, що свідчить про їх неактуальність. Для нас уже однаково цікаві і праві і ліві. Імена Мао і Муссоліні викликають однаково теплі почуття в серці молодої людини межичасу. Навіть іслам полишає місце для занадто багатьох речей в душах правовірних. г) Відчуття завершення історії. Свідченням чого є популярність книжки Фукуями. Подібне відчуття панувало у інтелігенції в кінці XVIII ст., напередодні Великої Французької Революції, на початку XX ст., напередодні I-ої світової війни. д) Вичерпаність мистецтва. е) Визнання застарілості дотихчасових стратегій війни і розвідки. є) Неефективність геополітичного аналізу. Як обрахувати, наприклад, військовий потенціал України? Взявши її відсоток спадку по СССР? Але ж навіть Міністерство оборони зараз не може сказати, скільки літаків підніметься в повітря по бойовій тривозі. І тільки командир авіаційного полку знає, що не підніметься жоден. Ностальгія по історичному матеріалізмові підказує нам, що глобально ситуацію визначає стан справ в суспільному виробництві й навколо нього. Товаровиробництво, організація виробництва, накопичення капіталу - такі завдання стояли перед людством завжди, але тривалий час не були актуалізовані до тотальності. Інтереси виробництва і накопичення капіталу набрали ознак категоричного імперативу з закінченням середньовіччя, коли дійсно стали остаточною метою і головною спонукою.Вони далеко не стали єдиною сутністю життя, але дійсно важливими є не дійсності, а тенденції. Та ми вже перейшли максимум розвитку цієї тенденції. Соціалізм провіщав майбутнє в сенсі того, що зараз скрізь актуальним є виробництво не товарів, а досягнень. В повітрі ніби весь час сурмлять сурми і вгадується запах конячого поту: закінчується період накопичення капіталу, повертаються часи накопичення вчинків. В повноті своєї потворності ідея саморозвитку виробництва мала втіленість у західному світі в післявоєнний період. Але RAF і "Червоні Бригади" своїми хепенінгами провіщали західному обивателю зорю нового дня. Саме це нам і цікаво в них. Цікаве те, що саме ті в XX ст., хто орієнтувався на марксизм, який абсолютизує проблеми суспільного виробництва, відчували смак до вчинків, до вчинків саме в плані духовного зриву. Пануючим був один "психологічний тип", зараз буде другий. Ідея саморозвитку виробництва вичерпала себе. Прозвісником цього було сільське господарство розвинутих країн. Розвиток виробництва залежить від процесу розвитку чистої науки. Залежав завжди, але зараз інтелект, наукова думка є більшими продуктивними силами, ніж робочі руки. "На певному ступені добробуту тільки зайве є дійсно необхідним", а сфера зайвого - це тонка сфера з власними законами або, швидше, з власним беззаконням. Дедалі зростає регулююча функція держави, яка змушена спрямовувати продуктивний процес, і це є запереченням саморозвитку. Не товари, а досягнення. Виробництво кінопродукції - це в меншій мірі виробництво продукції, а в більшій - досягнення духу нації (або його занепад). Якщо не виробництво товарів, а виробництво життя, то не накопичення капіталу, а накопичення вчинків. Першою фігурою знову стає не фінансист, а герой. Виробляє інтелект і націоналізм, капітал нагромаджують не фінансові операції, а солідарність і рішучість. ФЕНОМЕН МЕЖИЧАСУ полягає в суперечності (зависанні) між зміною фундаментальних тенденцій і відсталістю історіоносних, які зараз суттєво залежать від вчорашніх цінностей товаровиробництва.Основні категорії усвідомлення сьогодення такі: МЕЖИЧАС, ТЕРЕНИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ, всезагальність ВИЧЕРПАНОСТІ, ДЕЗАКТУАЛІЗАЦІЯ ТОВАРОВИРОБНИЦТВА, поняття про суттєву зміну військової стратегії і військової політики - ВІЙНА У НАТОВПІ.

    ДОСВІД ПОДІЙ В МОСКВІ

    03.-04.10.93 р. Політичні аспекти 1) Події в Москві підтвердили правильність попередніх витичних Головної Команди УНСО стосовно: - Політичної вичерпаности традиційних "політичних сил". А ні лівим, а ні правим вже нема чого пообіцяти народові. Розподіл в суспільстві віднині полягає не за політичними ознаками, швидше за груповими інтересами. - Відповідної пасивности основної маси населення. Люди лишатимуться пасивними, оскільки їхні безпосередні інтереси (життєзабезпечення, добробут) не будуть зачеплені. - Неспроможности владних та т.зв. силових структур. Підставою діездатности державного апарату завжди були його непокараність та кругова порука. Зараз вони відсутні. Кожен змушений вирішувати за себе, й тому обирає виживання. Це бажання вижити приймає різні форми: від мародерства до участи в конфлікті, але є головною побуджуючою дії (бездіяльности). Впливати на органи влад чи їх представників повинно саме за цим критерієм. 2) Цей стан суспільства підриває самі підстави діяльности традиційних політичних організацій, оскільки вони в своїх розрахунках виходять з наявности держави, її служб, як чогось цілого.Сенс подій в Москві може бути осягненим лише з урахуванням цих обставин. 3) На зміну традиційним політичним силам приходять організаційні структури, що вже мають в собі державницькі елементи. Єдиною такою організацією в Україні є УНА-УНСО. На випадок кожної дестабілізації ситуації вона матиме шерег переваг: - Психологічну та організаційну готовність саме до ситуації хаосу та невизначености. - Знання мети діяльності та способів її осягнення (забезпечення функціонування суспільства, шляхом його самоорганізації). - Незалежність від зовнішніх обставин діяльности (бездіяльности) інших структур. Відповідно змінюватимуться лише форма дії УНА-УНСО, але не їх мета. 4) Кампанія супроти УНА-УНСО, що її розгортають антидержавницькі сили, на чолі з Л.М.К. спрямована в кінцевій меті супроти самої Української Держави. Оскільки ті, що її проводять, не є здатними (і це є наперед відомим) покерувати державною в жодній кризовій ситуації. Вони не бажають рятувати Україну, але ще більше не бажають, щоб це зробив хто-небудь, окрім них. 5) Офіційна заборона УНА-УНСО не осягне жодних практичних результатів, окрім наближення загальної катастрофи. - УНА-УНСО не проводять жодної протизаконної діяльности, тому судове переслідування як організацій, так і їх окремих членів є можливим (як це робиться і зараз) лише шляхом завідомої провокації. Тяглість цього процесу є визначеною наперед. Провокація-Репресія-Революція. - Зусилля силових структур будуть остаточно перекинуті зі зборення злочинності на розпалення ворожнечі в українському суспільстві (як відомо, п'ята частина (20%) політичне активного населення України підтримує УНА-УНСО). Є очевидним, що окрім антидержавницьких сил, боротьбу проти УНА-УНСО провокує й мафіозне лоббі, зокрема в самій В.Р. Мафіозним й взагалі кримінальним колам є вихідним перенаправлення зусиль правоохоронних органів в бік від злочинності. Є дивною така спорідненість намірів правоохоронних, антидержавних та кримінальних сил. Військові аспекти: 1) Визначними мілітарними ознаками подій в Москві 03.-04.10.93 р. є: - Локальний характер. - Стихійність зриву. - Непідготованість сторін. - Застарілі стратегічні концепції та тактичні прийоми. Щоб перемогти Єльціна повинно було збільшити деструктивний ефект його дій. Натомість, сили опозиції були сконцентровані в одному пункті, де завідомо не були в стані осягти успіху. В свідомості росіян Москва завжди протиставляється регіонам. На концентрацію влади можливо відповідати лише сепаратизмом. Ефективність сепаратизму вже доведена в локальних конфліктах. Концентрація сил прибічників Руцького мала тваринний (стадний) характер. У відповідному часі вони були спровоковані і ситуація вийшла з-під контролю з причин, що були викладені вище.Військова непідготованість сторін витікає з їх політичної невідповідности. В умовах, коли цілі конфлікту, правість сторін є відносно інтересів "звиклого телеглядача" незрозумілими. (А чим далі, тим ця різність сторін буде менш спостережною) можливо спиратися лише на власні структури. Тому "народ" підвів сподівання Руцького, а "військо" - Єльціна.Відсутність структур покликала дивовижний і наперед нежиттєздатний альянс "інсургентів". Кожний спільний фронт парамілітарних організацій є шкідливим, а з політичними організаціями ще й неможливим. В Україні такий фронт вперто планується "патріотичними" силами. Бойові дії в Москві виявили повне незнання законів "міської герільї", метою котрої як раз і є перетворення політичної ситуації на військову - довготривала ескалація дестабілізації. Концепції "інсургентів" мали ясно визначений центр, що не мав військового значення. "Білий дім" так і не став "Ла Монедою", себто не осягнув і політичної мети спротиву. Повстанці дозволяли на втягнення себе й бій. Абсолютно не вірно були обрані (стихією) об'єкти нападів. 2) Мета герільї - дестабілізація. Вихідні герільї: Моторизація (забезпечення свободи маневру), гроші (опанування великих сум як готівкою, так і цінними паперами), зброя (перебрання всіх можливих запасів зброї).Підстава тактики - "Бий та тікай! (Неприйняття бою)". Мета операції: нанесення матеріальних та моральних збитків, деморалізація, матеріальне забезпечення, звільнення прибічників.Децентралізація підвищує ефективність герільї, розпилює сили супротивника. "Два половинних ударів - один подвійний!" Своїми чинами герільєро мусять зреалізовувати підвідомі бажання людности швидке наочне правосуддя та справедливий поділ: "Коли в цеху погана вентиляція, повинно спалити мешкання (не офіс) директора". Протитерористична підготовка УНСО базується саме на розумінні цих підставових законів герільї. загалом. 3) Чисельність та соціальний склад, розташування в терені структур УНА-УНСО значно різниться від ситуації в Росії. Вказана Головою СБУ чисельність його симпатиків є вищою приблизно в 4-16 разів. Ще до початку миротворчих дій УНСО в Абхазії, сили УНСО перевищували як кількісно так і якісно (за визнанням самого Тєрєхова) сили "Союза офіцерів" головного з угрупувань, що брали участь в подіях в Москві. На відміну від сил російської опозиції, сили УНА-УНСО рівномірно розосереджені в терені, а не сконцентровані в столиці. З урахуванням коефіцієнтів сил Росії та України як 4:1 та коефіцієнту боєздатности військових формувань України, як 0,15, можливо узагальнити, що нинішні українські влади не є спроможними захистити ані себе, ані Українську Державу. В перехідний, кризовий період ця функція може бути виконана зусиллями лише самого українського суспільства, що є усобленим в структурах УНА-УНСО.

    ЕСТЕТИКА ТЕРОРИСТА

    Як сприймає світ public enemy? Свідомість злочинця політичного будується на розумінні очевидності власної виключності. Членові бригади залежить лише на суді подібних. Себто, формальною відповіддю є: не сприймає зовсім.Суспільний відщепенець творить у власній свідомості власне суспільство. Візьмемо за приклад Місто. На цій сцені кожне угрупування розігрує свою п'єсу і бачить цю сцену по-різному. Якою її бачимо ми? Дім. Це те, чого ми не маємо. В крайнощі нас там чекають, але не розуміють. Вдома з очевидних причин конспірації ми не можемо оточити себе близьким колом речей. Кому, окрім змовника, відоме почуття неспокою від неочікуваного дзвінка, візиту. Одномірний щасливий тим, що його дім є його фортецею. Але йому все одно не зазнати вимріяного ним почуття безпеки. Власні дурощі ятритимуть його психіку, ціни на хліб, курс долара, невірність дружини, глупота дітей. Це лише "котам блаженство дається просто так" (І. П.). Дім замінює нам хаза, малина. Цього просто не зрозуміє той, хто ні разу не відкривав двері, не знаючи, хто стоїть за ними - товариш чи група захвату. Мешкання, в яке ти прийшов і з якого ти підеш, подальша доля речей якого тебе не обходить, є дійсно твоїм, хоч тобі в ньому нічого не належить, окрім сумки. Вміння знайти насолоду в чужому ліжкові, чужій бібліотеці. Це неможливо передати, це потрібно відчути (як, зрештою, і все, про що йтиметься в статті). Це вузькофахова праця. Почуття спокою, коли ніхто в цілому світі не знає, де ти є, є й почуттям абсолютної свободи. "Блаженство кота, коли він сидить на загорожі товщиною з асигнацію, незалежно від будь-чого і непідлегло щодо будь-кого" (І. П.). Вулиця. Якими ненависними є нові міста, створені для автомобілів! Кілометри проспектів, виміряні нашими ногами, таки будуть зруйновані. Осереддям нашого ордену стане не замок, що весь назовні. Прохідний двір, сенс якого схований в його глибинах, є кумарнею змовника. Руїни Старокиївського середмістя. Липки (кому невідома на Печерську вулиця Дарвіна?) стали співучасниками нашого відруху. Коли все ще не починалося, хто окрім нас знав, що в цих декораціях буде зіграно? І вони хочуть зупинити нас, коли сенс майбутнього був відкритий нам там. Майбутнє далебі не є такою ненаписаною книгою. "Ностальгія - дух революції". Наша ностальгія була ностальгією за майбутнім. Інтереси решти полягають в репліканстві. Бичачим поглядом філістер впирається в щось незрозуміле йому. "Рибій глаз" одномірного ковзає по поверхні непережитого. Все, що їх оточує, є для них закритою книгою. Езотеричні знання таки існують для співучасників. "Екзистуючи зовнішнє спостереження позбавитесь відчуття часу. Досвід очікування є важливою складовою тої ваги, яку треба накопичити за життя, щоб знести з собою в могилу" (І. П.).

    УКРАЇНА НАШИХ МРІЙ ЗНАХОДИТЬСЯ В МОСКВІ

    Існують дві українські держави: одна з центром в Києві, інша - в Москві. В Російській імперії етнічні українці завжди складали більшість, відносно росіян. Чомусь вважається, що вони не склали політичної нації. Але, останні події в керівництві ЗС Росії, а саме повільне, але рішуче витіснення з "центрових" посад командної кадри українського походження, мають свідчити за інше.Весь командний склад РВСН складали "видвіженци" з Харкова. Саме, завдяки цим давнім пов`язанням, відомому тріо і вдалося штовхнути певну кількість ракетоносіїв. Прийнято нарікати на ціну та заздрісно підраховувати, скільки загребла на цих трансакціях російська сторона. "Коли не купить Росія, не купить ніхто". Ці слова виразно засвідчують, але не підрядне положення Києва стосовно Москви, а de-facto двоєдиність української держави. Кепсько, що в Україні це розуміють хіба що нові "євразійці" (Центр дослідження регіональних проблем "Євразія"). Коли відкинути властиві українському менталітетові нарікання, виявляється, що оце політичне та, прости Господи, економічне "утворення" таки зреалізувало омріяний суспільною думкою (vox populi - vox Dei) ідеал української держави. Торжество відчужених форм дозволяє пересічному українцеві досягти більшости з ознак процвітання, без конкуренції з рештою Світу. Найвиразніше це видно у сфері продукування досягненьДуже просто стати українським науковцем. Що легше, аніж у Львові захистити дисертацію на тему: "Значення розділових знаків в ліриці Франка" (це що на еміграції був захищений докторат "Гомосексуальні прояви в поезіях Шевченка"). Зовсім не важко і вповні прибутково бути українським аналітиком. Платня політолога в інституті Стратегічних досліджень складає 1200 гривен на місяць. Як і скрізь в Світі дослідження ці пишуться з іноземної преси. Ті, хто їх не читає, замовники з вищого щабля державної адміністрації, отримують вже по 1600 гривен. Проблема не в тому, що не читають: прийняття рішень є суто волевим актом, який відбувається з внутрішніх причин. Проблема в тому, що склалася система, в якій кожен із нас знайшов свою екологічну нішу. Чиновник править, барига наживається, трудящий працює, злодій краде, "унсовець" бореться, а всі разом зміцнюємо нашу державу. Ту з них, яка з центром в Києві. Повернемося до селянства. В наш нетривкий час, коли одна за одною валяться моделі економічного розвитку, єдино, сільське господарство демонструє нам очевидність постання тієї додаткової вартості. Вся історія України зводиться до боротьби за свободу дрібнотоварного виробництва. Боротьби тривалої, але наперед приреченої на програш. Зараз, коли офіційний визиск з рамена податкової адміністрації тільки-тільки переходить в наступ на продавців з кошиків, виявляється, що дрібнотоварний виробник на селі - селянин, вже оплетений неформальним, але щільним визиском. Коли ми в пошуках потрібного нам для власного бізнесу революційного потенціалу роззирнемося за стихійними формами протесту, то побачимо одну: втечу. Український селянин тікав не лише з поля берестецької битви (абсолютна більшість розкопаних кістяків має сліди поранень ззаду). Втеча стала вирішенням більшости проблем, що поставали перед українським суспільством. А втікати легше за все до столиць. Перед 1962р. Київ мав аж 200 тисяч населення. Коли згадати за плани Катерини ІІ заснувати столицю в Катеринославі, навряд чи доводиться дивуватися, що історія обидвох українських держав складається з трьох періодів: допетровського, петровського і дніпропетровського.

    НАЦIОНАЛIЗМ i П'ЯТА ЗАПОВIДЬ

    Проблематика насильства є ключовою в сучаснiй системi мислення в межах колишнього СССР. Сяк-так, без теоретичного пiдгрунтя, пiд пресiєю життєвої практики "совки" вирiшили дилему першого ступеня: "бити чи не бити?" Хто може - б'є, багато не задумуючись, хто не може - вправляється в насильствi. Та перед дилематом: "вбивати чи не вбивати?" вiдступають всi. Нi, в станi повного душевного, чи пiд тиском обставин кожен з нас здатен натиснути на цингель штурмгеверу, взятися за нiж, сокиру, монтажку. Але вбивство, як феномен мислення, акт, завершуючий певнi духовнi медитації, і, головне, мiсце, яке цей процесi цей акт мусять посiдати в людськiй свiдомостi? Бо, пiдсвiдомо, ми всi "Зiгфрiди i коти" одночасно. Ця пiдсвiдома пам'ять предкiв захоплює нас, коли ми, як в першому випадку, в станi афектації беремося за зброю. Тут ясно все. Але практичне втілення ідеології нацiоналiзму в життя, хоч i потребує певної афектації, як ознаки "bone tone", все ж вимагає якщо не реалiзму, то, принаймi, практичної тверезостi. Себто, вбивства, як вершини логiчного процесу. І якщо саму необхiднiсть вбивства логiка нам ще здатна пояснити, врештi решт, людину вбивають тiльки за те, що вона в певний час знаходиться в певному місці і робить певнi дiї (третє не обов'язково), а спосiб виконання обмежується нашими можливостями та фантазiєю (маються на увазi не садистськi витончення, автор допускає їх, якi все, що стосується статевого задоволення, а метода якнайнадiйнiшого виконання, яку ми здатнi обрати, виходячи з нашого життєвого досвіду і рівня інтелекту) то побудження, яке спонукує нас обернути "слово на дiло" є феноменом духовним. В принципi (теоретично)i в iдеалi (на практицi) перших двох ланок цiлком недостатньо. "Є можливим не вбивати - не вбиваю", "неможливо не вбити - вбиваю". Але така антична простота по силi лише сильним (або несвiдомим, бо що ж то є несвiдомiсть, як не несвiдомiсть власної слабостi, цього кволого дитяти неконтрольованих розумових процесiв). На жаль, в нас, людей мислячих, на вiдмiну вiд людей античних дух не дорiвнює в своєму розвитковi тiловi. Нашi жахи, сумнiви не є сумнiвами, жахами знання, це лишепрояви поганого виховання. Тому поки ми не навчимося самi вишколювати свiй дух, як вже навчаємося школити тiло, ця третя ланка буде нам потрiбною. Як? Як переступити оте ще в Писаннi заповiдане "табу", як вчинити, щоб слово стало дiлом? Не будемо говорити зараз про предкiв, як їм вдавалося гармонiйно, зi справдi дитячою наївнiстю (чи недитячою мудрiстю) поєднувати цi два взаємовиключаючi буцiм-то поняття - "вбий" та "не вбий". Ми живемо зараз, праця ця - неiсторичне дослiдження, та й корiння, яке вигодовувало їх душi, засохло. В нас лише ностальгiя по тому напою - "хмельному медовi" княжих та "оковитiй" козацьких часiв. Горiлку зараз женуть з картоплi. Так само з ерзацу збудовано все навколо насi ерзацем же весь цей ерзац пояснюється. Нацiоналiзм в нашi часи є тугою по чомусь справжньомуi бунтом проти "реальностi". Великими бунтарями проти такого ж диявольського "порядку речей" булиiсусi Нiцше. Не є важливим, що їх вчення закреслювали інші, тi, що були до,i тi, що будуть після, і тим самим - одне одного. Людське мислення є пов'язане логiкою лише поверхово. Коли ми бажаємо - ми здатнi поєднати все. І це буде kredo для absurdum. Приспособлюючи божественну логiку до куценьких можливостей людини, Отцi Церкви роз'яснили, що "вбий" є зворотною стороною "не вбий". Вбий ворога, щоб захистити власне життя і тим самим здiйснити п'яту заповiдь. Бо ж чи не є дати себе вбити формою самогубства? Додатково, турботливi Отцi нагадали, що обов'язком вояка є слухати наказiв, бо ж вiддавати кесарю кесареве є так само необхiдним, як Боговi - Богове. А обов'язком вождя - брати на себе грiхи пiдвладних. "Вбивайте, вбивайте, вбивайте - вiдповiдати за вас (перед Богом) буду я!" Задовго до Шикльгрубера цi ж слова говорили своїм воякам i Константин Великий, і Владислав Ягайло, i Наполеон, i Гiнденбург. Нам, партизанам Хреста залишається хiба що бути вірними і не шукати в тому, що мусимо зробити іншої насолоди, окрiм служiння великій ідеї Вiдродження. До цього ж, шляхом вiд противного, вiд власного вибору власної волi прийшов і Нiцше. Його "людинобог" мiстить в собі божественну i людську частину рiвняння. Вона - сама собi свiтi все сказане зверху, вирiшуючись лише в її мiзку, значно спрощується, зводиться до неведеної вище античної формули. Та, пам'ятаючи за Нiцше, ми не можемо йти його шляхом до кiнця. Наш шлях є інший і метою є Бог i Україна, а не максимальне вираження когось в чомусь, в тому числі і в нас самих. Будьмо вiдвертi: нiякої альтернативи нема, Україна, якої ми бажаємо не постане наперекiр нашiй волi, та коли (шляхи Господнi неiсповiдимi) постане - ми схилимося перед її волею. Бо таки ми для України, а не Україна для нас. Але то все є занадто високi, опосередженi мiркування, якi хоч i мусять (чи можуть) бути пiдставами нашого вибору, але безпосередньо до цингеля чи ножа не приводять. Люди навколо нас, якi весь свiт, подiляються нами на "своїх і чужих". Тi, що супроти нас є уособленням зла i не треба дошукуватися чому. Так є. Сумлiння кориснi, як елемент процесу пiзнання, не боротьби. Не треба лякатися "звуження свого свiту", тотальний ворог - не параноїдальна iдея - сумна констатацiя. Всiм їм наш нацiоналiзм, наша непересiчнiсть, наша духовнiсть (так несхожа на їхню ерзацдуховнiсть з клоччя Флоренського, якого вони приймають за Христа, пара-трiйка лiтературно-макулатурних класикiв, самвидатiвськi брошурки, в яких, га їхню думу криються всi скарби сходу та авангардiвськi фiльми двадцятирiчної давностi, який вони не розуміють і тому вважають за авангард) - кiстка поперек горлянки, бо вони пiдсвiдомо, як пси, вiдчувають в нiй не ерзац синтезу а кам'яну брилу цiлостi. Нас ненавидять за те, що ми смiливiшi, кращi, розумнiшi. За те, що ми не боїмося жити, як бажаємо, а не "як треба", все рiвно за ким, за стандартами маскультури та божками демократiї чи класиками марксизму. Ворожнеча, що прикривається привидом якоїсь рiзницi переконань, теорiй, поглядiв, на практицi є вторинною. Вона - похiдна. В основi ж одвiчна натуральна зненависть нижчого до вищого, вепра - до лицаря... Примирення неможливе. Вепр не зможе перекинутися на свиню (хоча є свинею по сутi). Його ікла очiкують на лицаря. Навколишнiй свiт насичений ненавистю і тiльки чекає розшарпати нас. Ми є в перманентнiй обороні і вправi перейти до наступу, не попереджуючи про це суспiльство. Про якi закони вiйни, крiм головного "переможцiв не судять", взагалi, може йти мова. Наш ворог - кривава і темна сила, а якщо для того, щоб натиснути на цингель, вам ще мало попереду Колiївщини, Крутiв, Базару, катiвень НКВДi таборiв ГУЛАГу, згадайте Тбiлiсi, Вiльнюс, Ригу, морди ОМОНiв на мiтингах, вiйськовi патрулi на Хрещатику. Ворог топчеться на ваших грудях і плює вам в обличчя, "простiть їм, бо не вiдають, що творять". Так, але простiть, як християни - мертвим, на тому свiтi. Молiться за душi їх, але попередньо вiдправте їх до пекла. Бо інакше - вони вiдправлять вас, але це буде лише пiвбiди. Вони винищать те останнє, що ще має претензiю називатися Україною. Нашi храми, бо палацiв вже не маємо, нашi книги, рештки нашої iсторiї, мови, культури. Уявiть собi Київ без св. Софiї, як зараз без Микольського та без Михайлiвського, Львiв без св. Юра, як без могил на Янiвському, дитину - без колискової, Великдень - без писанки, землю - без народу, коли вся Україна стане Казанню чи Набєрєжнимi Чєлнамi. І якщо пiсля цього всього вашi руки, як колись руки ваших предкiв, не почнуть інстинктивно шукати руків’я, ви - не українець. "Славних прадiдiв великих - правнуки погані”. Ідіть до демократiв, пестiть нiжну, рожеву квiтку любовi. Її розтопчуть кованi чобiтки жаских хлопчикiв у червоних чи блакитних беретах. Бо ж вони здатнi зрозумiти щось, тiльки коли їм про це промовляють "фейсом в тейбл", чергою скорострiлу, пляшкою напалму, мiною пiд колеса, ножем межи ребра. Є великою помилкою нашого вродженого гуманiзму вважати, що опонент теж є людиною, що вiн здатен зрозумiти думку, слово, сльозу, пiсню. "Шкода говорити" - як сказав би один аматор душевних спiвiв iз Суботова. Вважати людину людиною тiльки тому, що вона "без пiр'я, на двох і з пласкими нiгтями?". "Вiн такий самий як ми, тiльки голий" - не забуваймо, що це сказано мавпами про людину. Звiрi двоногi вiдрiзняються вiд звiрiв звичайних лише тим, що можуть не лише жерти вашу їжу, але й жити у вашому домi, носити ваш одяг, спати з вашими жiнками. Якщо ви - демократ, поспiшiть полюбити їх за цю здатнiсть! Людину робить людиною не походження - освiта. Тiльки в хлопофiльських душах глибина почуттiв не залежить вiд рiвня освiти. Вже Словацький вiднайшов генiальний рецепт проти подiбного заочного народолюбства - безпосередня зустрiч. Втiм, кожен із нас i так зустрiчався з "народом" безпосередньо: в черзi, в автобусi, в полiцiйнiм "участку". То ви маєте терпiння, коли вам не достатньо одного разу. Говорити, коли тебе лише чують та не розумiють є метанням бiсеру. Вепр має мiцну шкуру, його нервовi центри захованi глибоко в м'ясi. Найбiльш зрозумiлим аргументом для нього є розпечене залiзо. Пiдсовiцьке суспiльство звикло до насильства. Якщо воно мало не з мазохiстичною насолодою розкошувало серед бiльшовицьких кровопускань,i до сих пiр зiтхає по цьому своєму медовому мiсяцевi, то що лишається, як не промовляти до нього зрозумiлою мовою. Поменше проявiв логiки, справжнiй терор, навiть не як мета (ми ж не терористи), як засiб - мусить бути безмотивним. Щоб виглядати страшним - не треба бути зрозумiлим. Жорстокiсть в нашому випадку не є самоцiллю, вона лише засiб тим вiрнiше досягнути поставленої цiлi. Навiть сама влада, цей еталон дозволеного, декларуючи свiй гуманiзм, завжди є готовою вдатися до терору, бо без сентиментiв вбачає у ньому найефективнiший засiб свого впливу на маси. Без зайвого шухеру давно вже вiдпрацьованi прийоми взяття закладникiв, масових екзекуцiй, зломлення психологiчної вiдпорностi особи та суспільства. І плювати на те, що вони суперечать рiзним женевським та гаазьким конвенцiям - переможцiв не судять, тим бiльше над власним народом. Ми муситимемо протистояти цьому змасованому, змеханiзованому терору держави. Найвразливiшим мiсцем машини є той, хто нею керує. Зламайте його психiку, змусьте його боятися, якщо не за себе, то за родину, близьких, друзiв, знайомих. Я не кажу вам, що те, що нам прийдеться робити, буде "букетиком фiалок". Нас чекає не дозвiлля мисливця на лонi природи, а праця рiзникiв у авгiєвих кошарах. Наша вiйна точитиметься в мiстах, вбивати і вмирати доведеться на дахах, в пiдворiтнях, в брудних каналiзацiйних колєкторах. Це - наш хрестi нашим обов'язком перед майбутнiм буде винести його на Голгофу і позбавити дiтей повторення нашої долi. УПА разi назавжди вирiшила "польську проблєму"i тим самим не тiльки дала Українi на один шанс бiльше але i звiльнила нас вiд тягара робити це зараз. Тепер ми вправi навiть пожалкувати, "що все вiдбулося так драстично, бо ж проблему вирiшено". Коли справу зроблено, стає можливим зайнятися мерцями.

    ВІЙНА В НАТОВПІ -1

    "Війна в натовпі" у цивілізованій Європі представляє собою нове явище наприкінці ХХІ століття. У неї є свої прихильники та противники, останні виходять або з певних щодо політичного порядку, вважаючи її за засіб революційний, за узаконений стан анархії, що так само небезпечний як для громадського порядку всередині країни, так і для ворога, або з уявлень військового порядку, вважаючи, що її результати не відповідають витраченим силам. Уявлення першого порядку нас в даному не стосується, бо ми розглядаємо "війну в натовпі" лише як засіб боротьби по відношенню до супротивника, уявлення ж другого порядку примушують нас відмітити, що "війна в натовпі" повинна розглядатися як прорив, зроблений в наш час стихією війни в обмежуючих її штучних дамбах, як подальше розширення і посилення загального процесу невизначеності. Величезний зріст армій до жахливих розмірів грунтується на попередній, вузько обмеженій військовій системі, яка веде по тому шляху, що й поголовне озброєння народу. Перші з цих нових допоміжних засобів є природними і необхідними наслідками руйнації старих меж. Вони настільки збільшили сили, вперше ними скориставшися, що противник виявився захопленим їхнім прикладом і сам був вимушений їх застосувати. Те саме буде мати місце і по відношенню до "війни в натовпі". Отже, народ, який розумно використовує цей засіб, матиме відносну перевагу над народом, що від нього відмежовується. Але можна дотримуватися і такого погляду, що сили, які всмоктує "війна в натовпі”, будучи використаними на інші засоби війни, могли б дати кращі результати. Однак не треба особливо глибоких досліджень, щоб переконатися, що частіше за все ці сили не знаходяться в нашому розпорядженні і не можуть бути використаними за нашим бажанням. Суттєва їхня частина, а саме-елементи моральні, визначають своє буття лише при такому використанні сил. Тому не доводиться питати, в яку ціну обходиться даному народу спротив, коли він масово береться за зброю. Ми ставимо лише одне питання: який вплив матиме подібний спротив, якими є його умови і як ним треба користуватися. Що такий роздрібнений спротив непридатний для скомпонованого в часі та просторі нанесення потужних ударів, виходить з самої природи цього явища. Дія його спрямована на поверхню, аналогічно процесу випаровування у фізичній природі. Чим більшою є ця поверхня і чим ширше дотик між народними масами та армією противника, -відповідно, чим більше остання розповсюджується,-тим сильнішим є вплив "війни в натовпі". Він руйнує основні підвалини ворожої армії. У зв’язку з тим, що результати війни можуть проявитися лише за деякий час, то у період, коли обидва елементи взаємодіють, створюється стан напруги, котра або поступово зникає, якщо "війна в натовпі" придушується в окремих місцях, а в інших по-малу згасає, або ж веде до кризи, коли полум’я цієї всеохоплюючої пожежі оточує армію з усіх боків і примушує її піти з країни, аби не загинути повністю. Щоб останнє рішення було викликане лише однією "війною в натовпі”, необхідно уявити такий простір окупованої території, котрий в Європі можливо знайти тільки в Росії,або таке неспівпадіння розмірів армії агресора з розміром території країни, якого в дійсності не існує. Якщо не ганятися за привидами, то необхідно усвідомлювати "війну в натовпі" у поєднанні з війною, яку веде постійна армія, і обидві ці війни поєднати в єдине ціле одним всеохоплюючим планом.Необхідними умовами, за якими "війна в натовпі" може отримати дійсну силу, є: 1. Щоб війна велася всередині країни. 2. Щоб вона не була вирішена однією катастрофою. 3. Щоб театр військових дій охоплював значний простір країни. 4. Щоб характер народу сприяв цьому заходу. 5. Щоб рельєф країни був максимально складним (болота, ліси, обробка грунту). Чисельність населення не має вирішального значення, бо менш за все при цьому відчувається нестача людей. Заможність чи бідність населення теж безпосереднього значення не мають, -однак, не можна заперечувати, що бідний, звиклий до тяжкої праці народ частіше проявляє більшу войовничість та силу. Є ще одна особливість країни, котра є вельми позитивною для "війни в натовпі", а саме-розкиданість помешкань. Завдяки цьому країна має більш закритий характер, шляхи стають вужчими, хоча число їх збільшується, розквартирування військ надзвичайно ускладнюється. Тут в малих розмірах проявляється особливість, що відрізняє "війну в натовпі" в цілому, а саме-спротив має місце скрізь і ніде. Якщо населення спільно мешкає в селах, то найбезпокійніші села грабуються, спалюються тощо, хоч по відношенню до чеченців це було не так вже й легко зробити. Не слід застосовувати парамілітарні загони супроти головних сил ворога чи навіть проти більш-менш значних військових частин, їхнє завдання - не роздрібнювати горіха потроху підточувати його скорлупу. Народ повинен піднімати повстання у провінціях, розташованих по сторонах театру військових дій, куди противник не може ввести великі сили. Ці повстання мають слідувати за противником по мірі його просування. Там, де противник ще не з'явився, не буде дефіциту в мужності, щоб взятися за зброю проти нього, цей приклад розпалить і масу населення, межуючу з ворогом. Так розпалюється вогонь, як пожежа в степу, і досягає, зрештою, тих теренів, на яких базується наступаючий. Вогонь охоплює його комунікації та підточує нерв життя. Бо, навіть якщо не вважати "війну в натовпі" всемогутньою, слід визнати, що неможливо гнати поперед собою озброєний народ так само, як і загін солдатів, що звикли тулитися один до одного, подібно до стада, і завжди готових бігти в той бік, куди звернені їхні обличчя,-між тім як повстанці, будучи розбитими, розсіюються в різні сторони, не потребуючи для цього якогось плану. В цих умовах марш невеликого загону в гористій, лісовій місцевості набуває надзвичайно небезпечного характеру, такий похідний рух кожної миті може перетворитися на бій, навіть тоді, коли вже давно не було чути про війська супротивника. В будь-який момент в хвості колони можуть з’явитися озброєні бойовики, котрих вже давно відігнала голова тієї ж колони. Якщо йде мова про псування шляхів або перекритті вузьких проходів, то прийоми, які використовує сторожова охорона та летючі загони регулярного війська, відносяться до дій бойовиків приблизно так саме, як рухи автомату до рухів живої людини. У противника відсутні інші засоби для боротьби з бойовиками, крім розсилки багаточисельних частин для супроводження своїх транспортів, для охорони мостів, проходів тощо. Оскільки перші спроби будуть знищені, то й ці загони, для уникнення небезпеки надмірного розпилення сил, будуть спочатку слабкими. В боротьбі з цими слабкими командами зазвичай і запалюється вогонь "війни в натовпі". В деяких місцях завдяки чисельній перевазі над ними вдається досягти великого успіху. Мужність буде зростати, войовничий дух розпалиться, і інтенсивність боротьби збільшиться, аж поки не настане кульмінаційний момент, який остаточно вирішить результат справи. Згідно нашої уяви про війну, вона повинна зберігати своє туманне існування і ніколи не повинна сконцентровуватися до дій компактних загонів, інакше противник спрямує супроти них власні сили, знищить та захопить багато полонених. Тоді з’явиться упадок духу, всі будуть вважати, що справа остаточно програна, що подальші зусилля марні, і зброя випаде з рук народу. Але, з іншого боку, необхідно, щоби цей туман стягувався густими масами до відомих пунктів, створюючи грозові хмари, з яких взяла би старт всеперемагаюча блискавка. Ці пункти, як було наведено вище, знаходяться, головним чином, на флангах театру бойових дій противника. Тут озброєні бойовики повинні збиратися у більш потужне і краще облаштоване ціле з невеликим додатком регулярних військ і тоді створиться вид зорганізованого війська та з’явиться можливість провести більш масштабний захід. Починаючи з цих пунктів інтенсивність діяльності має поступово зменшуватися в напрямку до запілля супротивника. Призначення цих більш густих мас полягає в тому, щоб нападати на більш значні гарнізони, залишені противником позаду себе. Крім того, вони розповсюджують страх, турботи та посилюють загальне моральне враження, без них дії в цілому були б недостатньо потужними, і загальна ситуація не становила б для противника суттєвої небезпеки. Бойові дії бойовиків мають спільний характер з боями, які ведуться недостатньо підготовленими військами: велика сила і гарячковість тиску, але замало раціональності та недостатня витримка. Не є суттєвим, якщо маса бойовиків буде переможеною та примушеною тікати, бо такою є її доля, але не можна припустити, щоб вона отримала смертельного удару в результаті надвеликих втрат вбитими, пораненими і полоненими. Подібні поразки швидко збивають народну завзятість. Ці дві особливості протирічать природі тактичної оборони. Оборонний удар потребує витриманої, повільної, планомірної дії та звитяжного рішення. Звичайна спроба, від якої можна відмовитися у будь-який момент, ніколи не зможе привести до вдалої оборони. Тому, якщо бойовикам прийдеться брати на себе оборону якої-небудь ділянки, то вони ніколи не повинні доводити справу до вирішального оборонного бою: в цьому випадку вони загинуть, навіть якщо обставини будуть складатися для них вдало. Звідси випливає, що вони повинні захищати гірські перевали, болотні стежини, річкові переправи тільки до тих пір, поки це їм вдається. Але коли лінія оборони прорвана, їм доцільно розсіятися та продовжувати свою оборону за допомогою раптових атак, аніж перейти до класичної оборони і дати себе оточити. Яким би не був хоробрий народ, яким би войовничим не був його характер, якою б сильною не була його ненависть до ворога, все ж "війна в натовпі" не може вестися в згущеній атмосфері небезпеки. Тому горючий матеріал "війни в натовпі" палатиме яскравим вогнем лише у більш віддалених пунктах, де буде достатньо свіжого повітря і де він не буде заглушений одним ударом. Жодна держава не повинна вважати, що вся його доля, тобто саме його існування, може залежати від одної, хоча б і самої вирішальної битви. В разі поразки заклик нових сил та звичайне ослаблення наступу противника може викликати новий оборот справи, - зрештою, допомога може прийти з боку. Часу для смерті завжди вистачатиме. Є цілком нормальним, коли тонучий хапається за соломинку. Такою ж мірою відповідає загальносвітовій моралі, коли народ використовує останні засоби для власного спасіння, якщо усвідомлює себе відкинутим на край безодні.Якою б слабкою чи малою не була б дана держава у порівнянні зі своїм противником, вона не повинна відкидати останні зусилля, інакше доведеться констатувати факт її смерті. Це не виключає можливості укладення миру, пов'язаного з великими жертвами, аби спасти себе від повної загибелі, але і цей намірів свою чергу, не виключає користі від нових засобів оборони, які не погіршать чи ускладнять умову миру, а навпаки, облегшать укладення миру та покращать його умови.

    ПАРАМІЛІТАРНІ ФОРМУВАННЯ

    Постання, комплектація, дисципліна, озброєння, тактика (За досвідом бойових дій в межах СНД) Розпад ВАПА та СССР розпочав процес зміни дотихчасового СТАТУС-КВО в Європі. Фронтальне протистояння "Схід"-"3ахід" замінилося на складну багатосторонню комбінацію сил. Стосовно мілітарної ситуації це мало як позитивні (подолання ядрового "пату"), так і негативні (значне зростання загрози війни в Європі ) наслідки. Одним з наслідків зміни політичної ситуації в Європі та новим чинником, що визначатиме мілітарну ситуацію в ній, є парамілітарні формування. Вже зараз бойові дії на Балканах та Кавказі ведуться значною мірою силами позаурядових військових формувань. У подальшому, в міру зростання кризи в державах-наступниках СНД та деяких країнах Східної Європи (в першу чергу - колишній Югославії), мілітарне значення цих формувань зростатиме. Тому вже зараз повинно уважно вивчати цю нову загрозу миру і стабільності в Європі.Як правило, парамілітарні формування утворюються або політичними силами (партіями), або в разі, коли загальна політизація суспільства є недостатньою і конфлікт в ньому відбувається на зовні іншому (міжнаціональному, міжконфесійному) грунті, як плід мілітарної самоорганізації суспільства. Розподіл цей є доволі умовним, політичні сили репрезентовані в кожній спільноті і проявляються, якщо не в формі організаційної діяльності партій, то на рівні політичних симпатій провідних особистостей.По формі парамілітарні формування нав'язуються або до історичних першовзорів, що лишили помітний слід в історії даного народу (козаки, гайдуки), або творяться заново, найчастіше у вигляді "загонів самооборони" чи "національної гвардії" (Придністров'я, Осетія, Інгушетія, Абхазія, Чечня). В практиці одночасно виникають найрізноманітніші парамілітарні формування, що конкурують, чи навіть конфліктують між собою.Це роздрібнення мілітарного потенціалу нації (суспільства) є свідченням конфлікту в самій нації (суспільстві).Воно не може бути подолане ніякими угодами, блоками, об'єднанням супроти "спільного ворога" (Грузія) і є чинником, що має бути в числі інших покладений в основу оперативного планування стосовно парамілітарних формувань. Велике значення в парамілітарних формуваннях має феномен особистого лідерства. В практиці кожне з них не є контрольованим однією особою. В організаційні підстави деяких навіть не покладено принцип єдиноначальності, практикується виборність командирів (козаки). Тому зовнішньо єдине парамілітарне формування є лише збираниною незалежних загонів, об'єднаних навколо своїх командирів. Оскільки командувати через особистий авторитет можливо лише на очах підвладних, розподіл цей проявляється найчастіше на щаблі "сотня", рідше - "курінь". Комплектуються парамілітарні формування на добровільних засадах. Навіть у разі проведення формальної мобілізації відсутність спроможного адміністративного та поліційного апарату дозволяє всім, хто бажає, уникнути призову. За причинами вступу особовий склад цих формувань можливо поділити на такі категорії: Ідеалісти - особи, які вбачають у власній участі в конфлікті реалізацію особистих політичних переконань, етичних пріоритетів. В парамілітарних формуваннях партійної приналежності це перш за все члени цієї партії. Авантюрники - особи, які вважають навколоконфліктне середовище найбільш придатним для власного існування ("народжені для війни"). Випадкові особи - ті, чий вступ до формувань був вимушений зовнішніми обставинами (життєва невлаштованість, переслідування з боку влади чи третіх осіб).У практиці ці категорії існують не в чистому вигляді, а зливаючись одна з одною. Тому можливо говорити про домінування в кожного з учасників тих чи інших спонукальних причин до вступу та участи. Бойова цінність вояків різних категорій як така відзначається більш сукупністю їх особистих якостей - придатністю до вирішення завдань, що їх ставить участь в бойових діях. Виразно пов'язаною з боєздатністю є лише попередня приналежність до колективу, де існували зверхньо-підвладні стосунки і агресивного назовні (війська, банди, політичні організації малого підприємства). Порівняно кращими є також організовані добровольці політичних організацій-засновників. Стосовно совіцького суспільства цікавою є порівняно низька придатність ветеранів війни в Афганістані. Більшість "афганців " не має справжнього бойового досвіду. Вони недисципліновані, заражені наркоманією, алкоголізмом, їхні спроби самоорганізації закінчуються нічим. Причина цього - практикований в СССР "культ афганців", коли належати до них було вигідно. Це розбещувало ветеранів, свою участь у війні декларували головне ті, хто не був у бойових підрозділах. "Афганці", що не належать до об'єднань, є набагато кращим матеріалом, але потребують спеціального до них ставлення з боку командирів (як до молодих компаньйонів, але не підлеглих). Дисциплінарні взаємини в парамілітарних формуваннях складаються залежно від способу утворення. Якщо ці формування створені вже організованою силою (партією), в них переважають норми стосунків, визнані в ній. Активісти організацій, командири (помічники командирів) окремих відділів "польової жандармерії", "військової поліції" є провідною і об'єднавчою відділ силою. У разі, коли формування будуються знизу, ініціативою "народних мас", провідником волі командира є коло його прибічників. В обидвох випадках заходи дисциплінарного впливу відрізняються від практикованих у війську. Приховане насильство у вигляді позачергової служби, господарських робіт, арешту, поступається прямій загрозі, фізичним покаранням, покаранням смертю. Практиковані такі дії як побиття винного командиром або його прибічниками, тероризування непокірних (відбезпеченою гранатою, пострілами над головою чи під ноги), таємні розправи, що видаються за бойові втрати чи дії диверсантів супротивника. Зовнішній вияв дисципліни та субординації (військове вітання, усталена військова постава, тощо) є або декоративним елементом, тоді підлеглі роблять це, коли і як їм подобається, або з волі командира як свідчення його влади над підрозділом. В обидвох випадках муштра не сягає військової, є спрощеною.Парамілітарні формування не мають однострою в стислому розумінні цього слова, знаки розрізнення та національної (політичної) приналежності є більш декоративним елементом. Зазвичай, у відділах мішанина, наслідування одностроїв історичних першовзорів (козаків, російського контрреволюційного війська), національних збройних формувань часів громадянської та Другої світової воєн, решток попередніх одностроїв Совіцького війська, сучасного однострою (різних моделей польового) російського виробництва. Особливо популярними є "престижні" предмети одягу і спорядження (хутряні шапки-папахи, шкіряні куртки, портупеї, кавалерійські чоботи), іноземного походження та елітарних відділів (патронташі-камізелі, наплечні кобури, високі шнуровані чоботи, рідкісні моделі польового однострою).Базою озброєнь парамілітарних формувань є частини колишнього совіцького війська (зараз російські чи держав-наступниць СССР). Попередні "конспіративні" запаси зброї не відіграють значної ролі, окрім районів Кавказу, де населення традиційно прив'язане до зброї. У подальшому, в міру розпаду регулярних збройних сил кількість прихованої попередньо зброї зростатиме. Натомість, з причини браку в перший період конфлікту військової зброї, поширені зразки, в т.ч. застарілі, перероблені з учбових, головне карабіни СКС, штурмові карабіни АК-47, ручні кулемети РПК, РПД, ДП, ДПМ. У парамілітарних формуваннях немає досвіду використання мисливської зброї, окрім нарізної з оптичним прицілом, що використовується замість військових снайперських гвинтівок. Гладкоствольна зброя використовується як поліційна, на комендантських постах, як зброя самооборони в командирів лише частково. З причини браку мисливської нарізної зброї великих калібрів популярні карабіни 22л р.З військової стрілецької зброї популярні зразки під набій 7,62х39, передовсім карабіни СКС та штурмові карабіни АК-47 та АКМ, через їх більшу бронебійність (що важливо при нестачі важкої стрілецької зброї), дальності і цільності пострілів, кращої відпорності, якості вироблення. Серед зразків під набій 5,45х39 популярні штурмові карабіни зі складаною коболью АК-74 С. З кулеметів - так само зразки під набій 7,62х39 (РПК, РПД) та 7,62х54 р (ДП, ДПМ), особливо останні з причини нестачі сучасних кулеметів ПКСНадзвичайною популярністю користуються пістолети й револьвери, в т.ч. спортові. Серед гранат перевага надається оборонному зразку Ф-1 (наслідування гранати Лемона з часів Першої світової війни), ражаюча дія якої всіляко перебільшується.Характерною для парамілітарних формувань є нестача важкої зброї піхоти (станкових кулеметів, РПГ, мінометів). Головним протитанковим засобом є одноразові РПГ-18."Наявні кулемети (ПК) та гранатомети (РПГ-7) застосовуються подібно, як в совіцькому війську, на щаблі "відділення". Нестачу озброєнь в парамілітарних формуваннях змагають подолати, в т.ч. і кустарним виробництвом, звичним шляхом котрого є механічне копіювання совіцьких зразків. В СНД нароблена технологія ремонту учбової зброї, запаювання люфи, виготовлення набійника, ударника. Відомі випадки перероблення карабінів кал.22л р, під набій 5,45х39 (розсвердлюванням набійника). Виробляються копії РПГ-7, люфові насадки до стрілецької зброї (мортирки), для метання відбезпечуваних перед пострілом ручних гранат. Достатньо оригінальним зразком виробництва ПМР є пістолет-гранатник для метання 40-мм гранат (до підствольового гранатомета). Вся саморобна зброя характеризується емпірікою обрахунків міцності (тому є набагато й невиправдано важчою), примітивністю виконання. Артилерійські озброєння в парамілітарних формуваннях репрезентовані головно градобійними (85-та 100 мм зенітними) гарматами та ракетами (80-100-мм НУР). В окремих випадках наявні 82-120-мм міномети, гармати калібру до 122 мм (Д-30,2с1). Основою парку бронетанкової техніки є головно БТР на колесах та гусеничні (БТР-40-50-60-152).БРМ-1 ,-2, інша колісна та гусенична техніка військового призначення БРДМ, МТ-АВ.Походженням це переважно учбові машини, позбавлені озброєння. Більшість їх поодинці перебуває в розпорядженні окремих відділів, що використовують їх на власну руку. Відомі лише поодинокі випадки наявності в складі парамілітарних формувань танків (до 10-20 одиниць Т-62 та Т-72). Нестача важкої бронетехніки примушує використовувати, як її замінника, інженерні гусеничні машини чи саморобні броньовані вантажівки (подібно до БТР-152). Сукупність цих рис визначає особливості тактики парамілітарних формувань. Поділ на відділи має більш організаційне (зміна чергувань на позиціях), ніж тактичне призначення. Слід зауважити, що формальний поділ не відповідає фактичній чисельності. Рої - 5-6 чоловік практично - не існують і не мають тактичного застосування. Чоти - 10-20 чоловік - є головними підрозділами, що діють під час наступу та оборони. Сотні - до 50-80 чоловік - є самостійною частиною, командир якої здатен керувати безпосередньо. Командувати в парамілітарних формуваннях загалом можливо наскільки бачить око і чує голос. Сотні займають визначені ділянки оборони й отримують завдання при наступі. Курені - 150-250 чоловік - є вищим з'єднанням, в якому парамілітарне формування може існувати як ціле. Вищі від куреня об'єднання існують лише номінально. Іншим визначним чинником є погана тактична підготовка старшин колишньої Совіцької армії, котрі становлять кістяк командної кадри паралітарних формувань. Абсолютна більшість з них нездатна творчо застосовувати положення нового бойового статуту 1990 року на щаблі "сотня"-"курінь". Причиною цього є кадровий характер більшості частин колишньої Совіцької армії, в тягу служби в якій старшини набували переважно лише адміністраторського досвіду. Полишеність особового складу на себе визначає моральний стан відділів. Спочатку парамілітарні формування є улюбленцями народу. Увага, подарунки розбещують особовий склад. В міру загострення (продовження) конфлікту "любов" з боку населення, що страждає в т.ч. від дій парамілітарних формувань, спадає, і вояки починають вже тероризувати цивільних як "тилових щурів". Особливо брутальні до місцевого населення козацькі відділи. Метою козаків, що воюють на чужій території, є військова здобич. Вони здобувають (у т.ч. в "своїх") зброю, викрадають машини, віднімають їжу, спиртне, цінні речі. Коли війна набридає козакам, вони від'їжджають додому, навіть посеред боїв. Мотивація втечі - "зрада" командування. Особливо шкодить козацьким відділам пияцтво. Систематично їх особовий склад збирається на віче ("коло") й вирішує "не пити на позиціях", а спійманих на пияцтві - шмагати. Так само систематично ці рішення і порушуються.Оскільки парамілітарні формування творяться зазвичай з метою "оборони цивільного населення" та території, доцільно розпочати огляд тактики саме з цього виду бойових дій. Якась визначена щільність бойових порядків в парамілітарних формуваннях відсутня. Оборона будується в один ешелон. Основою для неї є стрілецькій рів в одну лінію. Він являє собою пряму траншею з купами землі замість брустверів, без бійниць, шпарин, бліндажів, з укриттям від дощу. Сектори обстрілу перед, позицією не визначаються і не розчищаються. Інженерні загороди виставляються не далі 50 м від стрілецького рову. Як невибухові найчастіше виставляють малопомітні перешкоди (сітка з кільчастого дроту, який пригнуто до землі). Мінні поля завузькі і защільні. Схем мінних постановок зазвичай немає. Замість протипіхотних мін натяжної дії часто виставляються ручні гранати. Подібні міновані поля легко долаються гусеничною технікою з бульдозерним відвалом чи ножовим міновим тралом. Запасні позиції не розбудовуються заздалегідь. Інженерне забезпечення оборони в місті: завали та барикади. Взаємодії між родами зброї й підрозділами немає. Головною силою оборони є стрілець з автоматом та гранатою. Наявна важка зброя піхоти не концентрується в окремому підрозділі підсиленням в розпорядженні старшого начальника й не застосовується централізовано. БТР, БМП використовуються як рухомі (швидше нерухомі) вогневі точки. Наявна бронетехніка не концентрується в мобільну бронегрупу. Танки, коли вони є, розосереджуються вздовж фронту оборони. Бронетехніку зазвичай окопують. Артилерію, як і бронетехніку, розташовують безпосередньо за стрілецькими позиціями. Головним видом вогню є артнальоти, короткочасні і малої інтенсивності. Зосереджений вогонь не ведеться. Часто вогневі засоби використовують не за призначенням (н.п. реактивні снаряди для вогню прямою наводкою по точкових цілях, одиночними пусками). Наступ, як правило, планується силами окремих відділів. Взаємодія погана - зв'язок слабкий. Атака - примітивний фронтальний натиск, без нарощення сили удару з глибини другим ешелоном. Дії малих груп (відділень, секцій) достатньо узгоджені. В штурмових боях бойова цінність парамілітарних формувань дуже мінлива (в часі вуличних боїв в Бендерах (Придністров'я) відділ козаків з 50 чоловік втратив до половини особового складу разом з командиром, але продовжував наступ, на ражаючу бронетехніку молдован з одноразових гранатометів. Але одночасно, козаки легко піддавались паніці, і полишили бойові позиції під претекстом, що їх "зраджують"). Новітніми прийомами штурмових боїв парамілітарні формування не володіють. Наявна бронетехніка також бере участь у наступах. Застосування її узгоджене на рівні "окрема бойова машина" - "рій піхоти". Відомі випадки, коли відділи танків кидали в бій за населені пункти, розташовані в гірській місцевості, де вони розосереджені поодинці, ставали легкою здобиччю супротивника. В боях за населенні пункти танки використовують як штурмові гармати. Універсальним вогневим засобом у вуличних боях є 23-мм автоматична гармата. Такі гармати рухаються за бойовими порядками піхоти і підтримують її вогнем в наступі і обороні. Вони є і протитанковим засобом. Наявна ствольна і реактивна артилерія в міру здатності артилеристів підтримує наступ, веде вогонь по видимих вогневих точках (місцях зосередження) противника. Інженерні засоби при штурмах зазвичай відсутні. Інші види бойових дій: парамілітарні відділи часто притягаються до комендантської служби. При тому вони діють, як правило, рухомими патрулями ( в містах) і комендантськими заставами на дорогах. Чисельність патруля (застави) від 3 до 10 чоловік. Звичайні дії - перевірка документів та обшуки перехожих і транспорту. Ставлення до населення дуже диференційоване: від пропускання "своїх" без догляду до безмотивного затримання тих, що "не сподобалися". При перевірці "чужих" нерідкі спроби пограбувань, образи, побиття, загрози смертю. Службу патрулі й пости несуть некваліфіковано, дуже вразливі щодо дій диверсантів (скупчуються, відкрито розташовані). Лише деякі комендантські пости обладнані загорожами, що примусово уповільнює швидкість транспорту. Оборонних позицій пости часто не мають. РОЗВІДКА і ДИВЕРСІЇ. Головним завданням цих видів бойової діяльності є здобуття зброї та трофеїв, зазвичай об'єктами їх є передові відокремлені пости (позиції) супротивника, рідше - тили. Розвідгрупу становлять близько 5 чоловік, часто випадкових. Активні і хоробрі в таких ситуаціях козаки й чеченці, що діють білою зброєю. Акції задумуються і виконуються спонтанно. Напрями відступу, подальші дії, вогневе прикриття продумуються погано, в разі викриття такі групи стають легкою здобиччю супротивника. ШТАБОВА ДІЯЛЬНІСТЬ. Штаби в парамілітарних формуваннях існують лише у зародку. Головним завданням їх є прийняття на службу , обрахунок й розподіл особового складу, обрахунок та контроль за зброєю (зазвичай видається в обмін на паспорт), постачання боєприпасів, одягу, харчів. Відповідно формуються й відділи штабу (найчастіше в складі одного начальника відділу). Начальник штабу є заступником командира. Оперативна та навчальна діяльність у штабах поставлена погано. Навчання не проводяться. Головним видом навчань є безладна стрілянина по довільних мішенях. Контррозвідка у формі запозичених в Совіцької армії "особливих відділів" діє погано. Співпраця з поліцією та службами безпеки мінімальна. В міру розвитку конфлікту парамілітарні формування перестають задовольняти потреби конфліктуючої сторони, їх або розформовують, тоді опорні рештки перетворюються на банди політичної чи кримінальної забарвленості, або перетворюються на регулярні відділи, що є набагато важчим і потребує тривалого часу. Головними шляхами "регуляризації" є чистка особливого складу з показовими екзекуціями старшин та шерегових, зміщення й новий розподіл особового складу, зміна командирів, введення до складу формувань відділу польової жандармерії з винятковими повноваженнями (до права розстрілу винних на місці без суду), посилення вишколів та інженерних робіт, введення "сухого закону". Загалом парамілітарні формування мають достатній потенціал і є добрим матеріалом для творення регулярних відділів, головно з причини добровільного характеру комплектації.

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Продовження - 2

    ЗАЛІЗЯКУ НА ПУЗЯКУ

    Ситуацію зі стрілецькою зброєю в Україні визначають наступні чинники: - Відсутність виробничих потужностей. - Брак національної наукової школи. - Успадковані по СРСР запаси озброєнь. - Ставлення уряду до проблем ВПК. Головною метою всіх осіб, які пов'язані з розробкою, виробництвом, складуванням, продажем та купівлею стрі-лецької зброї є отримання максимально можливого зиску. Це явище, зазвичай, властиве режимам „третього світу". Позбавлені виразних зовнішньополітичних амбіцій чи загрозливих внутрішньополітичних проблем такі держави обмежені в своїх функціях до забезпечення економічних потреб панівної верстви. Процес гонитви озброєнь в Україні щодо стрілецької зброї має двоторове спрямування. З одного боку, зі складів розпродається все, що можливо збути, без уваги на внут-рішньодержавні потреби. З другого - виникають різного роду фірми, пов'язані з силовими міністерствами, які беруть державні кредити, або іншим чином користаються з грошей платників податків, задля забезпечення власних фінансових інтересів. Класичний приклад - ситуація з кабурною зброєю та набоями до неї. Основним зразком, що знаходився на озброєнні в Україні був і лишається пістолет ПМ, калібру 9,2 X 18. Ні зброя, ні набій в Україні до розпаду СРСР не вироблялися. На початку 90-х років колосальна кількість набоїв 9,2X18 була продана до однієї з країн Закавказзя, що разом з відсутністю національного виробництва призвело до дефіциту набоїв та безужитності наявної табельної зброї, що в свою чергу призвело до кризи боєпостачання. На шляху до її подолання до служби було повернуто значну кількість застарілих пістолетів ТТ. Цим був створений небезпечний прецедент, оскільки пістолет ТТ є абсолютно застарілою зброєю, головні конструктивні недоліки якої виявили себе ще перед другою світовою війною. Розмови, що зараз ведуться, зокрема в фахових колах Росії за нібито високі бойові властивості ТТ безпосередньо служать рекла-мі ще нерозпроданих пістолетів, оптова ціна яких на світо-вому ринкову сягає 20 доларів США за одиницю. Пістолет ТТ не може бути успішно модернізований, оскільки має слабку бойову пружину, сила якої не може бути збільшена до 8 кг, подібно як у пістолетах „Кольт" М1911А1, що під-даються модернізації. Зужитим є і потенціал набою 7,62X25. Зокрема, досліди фірми „Маузер" по створенню більш потужного набою 8,15X25, виявили, що навіть „магнумізований" набій (Vo до 500 м/сек) з кулею підвищеної ваги (до 8 гр.) не досягне суттєво вищої зупиняючої та пробивної дії, натомість експлуатаційний тиск в набійнику буде підвище-но, що унеможливить використання наявних люф (тиск до 2500 бар) та вузлів риглювання. В цій ситуації в Україні керівництвом силових відомств були зроблені наступні кроки: -На заводі в Луганську розпочато виробництво набоїв 9,2X18 зі сталевими лусками. Якість їх є значно нижчою, аніж набоїв радянського виробництва. За технологією та складом матеріалів ці Ersatz-боєприпаси подібні до німецьких автоматних набоїв часів другої світової війни. - НДІ „Спецтехніка" розпочав працю над набоєм 9,2X18 підвищеної дії, аналогом російського „високоімпульсного" набою. Незалежно від досягнутих характеристик, тиск в набійнику українського набою значно перевищив допусти-мий, що унеможливило, зокрема, використання пістолетів ПМ та АПС в дослідних цілях, примусило до переробки люф калібру 9Luger (П-38), також ці набої неможливо споряджувати в сталеві луски українського виробництва. В НДІ „Спєцтєхніка" постав дослідний зразок пістолета з пластмасовою рамою та ударно-спусковим механізмом перманентного самовзводу (англ. DAO) під набій 9,2X18. -В Росії для озброєння охоронних структур, банківської сторожі, митної служби, була закуплена значна кількість (від 10000 од.) переробленої газової зброї калібру 7,6 мм. Набій виготовлений з заготовок луски 5,45X18 куля свин-цева безоболонкова. Зброя випускалася в Росії на нез'ясованих правничих підставах, російська експертиза оцінює набій 7,6 мм, як непридатний в цілях самозахисту. Експлуа-тація пістолетів в Україні виявила часті затинання зброї, викликані розривом луски. З подачі ТСОУ постав авантюрний проект набою 7,26X25 в спортивному виконанні, з безоболонковою свинце-вою кулею. Фахівцям відомо, що автоматика пістолетів ТТ на К-96 „Маузер" працює від Vo кулі більше 300 м/сек, при якій використання свинцевої кулі неможливо навіть в „спортивних" цілях - спадає кучність. -В Україні ширяться чутки про відновлення вироб-ництва пістолетів К-96 „Маузер" в версії „Schnellfeuer-pistole" відомої в колах колекціонерів як mod. 712. Це вже є абсолютним маразмом! Китай надовго забезпечить потреби світового ринку в пістолетах „Маузер" як оригінальних, так і репліках. В Україні існує також виробництво - фірма „Erma-Werke". Після того, як цю фірму, що виробляла дешеві пістолети на базі паралельних з газовими моделей, потісни-ли з європейського ринку, вона обжилася в Україні. Рівень її технології сягає кустарного виробництва пістолетів в Іспанії на початку XX ст. Українським силовим структурам фірма офірує пістолет калібру 9,2X18 на базі газового GP-41. В Україні постала версія пістолету АПС з легко-сплавною рамою, який вже поступає на озброєння. З України продається значна кількість вартих уваги пістолетів іноземного виробництва з часів другої світової війни. Ціна продажу сягає третини наступної роздрібної ціни. В Україні за часів СРСР були зосереджені головні запаси трофейної зброї. Подібні пістолети - П-38, FNM.35, М1911А1 все ще знаходяться на озброєнні в багатьох краї-нах світу. Набої до них, 9Luger та .45АСР виробляються вже навіть в сусідніх з Україною державах: Польщі, Чехії, Росії. Тим самим з одного процесу переозброєння вдалося „витиснути" аж три джерела зиску, з урахуванням наступ-ного імпорту низькоякісної кабурної зброї та продажу її на цивільному ринкову за завищеними цінами. Подібне вже спостерігається з мисливською зброєю та на чорному ринку зброї. В Україну везуть брухт, як зі Сходу, так і з Заходу. Напередодні прийняття закону про зброю та постання нової категорії цивільної зброї, зброї самооборони (кабурної) бракує підстав вважати, що процеси будуть розвиватися в іншому, аніж дотепер, напрямку. Якщо ситуація з кабурною зброєю є просто показовою, то ситуація зі стрілецькою зброєю основних класів є вже загрозливою. Радянській набій 5,45X39,5 виявив при експлуатації ряд недоліків. На відміну від набою 7,26X39 він не набув світового поширення. На експорт Югославія, Румунія виготовляли зброю калібру .223US.Rem (5,56X45)). Те саме спостерігається і на Заході, де переробляють наявні зразки АКСМУ під новий набій. Досвід останніх локальних конфліктів в Придністров'ї, Боснії, Абхазії, Чечні виявив зростання ролі стрілецької зброї. Поле бою конфліктів низької інтенсивності менше насичене артилерією, бронетехнікою, авіацією. Не знайшли підтвердження погляди радянських фахівців за короткий термін бойової живучості піхотинця. Відповідно, автомат АК-74, навіть в Росії вважається за застарілий зразок, замінити який на озброєнні не дозволяють лише фінансові причини. Головні вади зброї: - Мала дальність ефективного вогню, що її незалежні експерти визначають в 200м. - Архаїчні прицільні з підйомною прицільною планкою. Вже перша світова війна виявила, що приціл в 400м є мак-симальним. Зазвичай потрібним є приціл на 100м, що дозво-ляє швидке міряння до цілі за будь-яких умов освітлення. - Недостатня стабільність замкової комори в АК-100 та зразках виробництва НДР посилена шиною. - Виробництво лише на спеціалізованому обладнанні. Жодна з цих проблем в Україні не була взята до уваги. Сподівання на швидке постання безлускових боєприпасів та зброї нового покоління прикладово з поворотним замком та подовженим магазином є безпідставними. В ФРН по завершенні праць над G-11 на озброєння була прийнята гвинтівка G-96 вповні класичної конструкції під набій 5,56X45. З уваги на низьку якість українських лусок не-можливо створити повноцінний військовий набій на базі мисливського та спортивного 5,6X39. В автоматичній зброї луски зі значно звуженим дульцем провокують затинання, оскільки сталева луска не може оброблятися за такою ж технологією як латунна, також вона вразлива на розрив дульця. Альтернативою переходові на набій 5,56X45 є використання в набої 5,45X39,5 важчої кулі. Це рішення було апробоване в Індії, де луска 5,45X39,5 споряджаються кулями бельгійською зразка SS109 вагою 3,95 гр. Як радянська куля вагою в 3,25, вона пристосована до коротшої нарізки люфи, в АК-74-196мм, в FNC-180MM. Практика виявляє, що зброя калібру 5,45X39,5 легко переробляється під набій 5,56X45 навіть з використанням „рідних" магазинів. Роботи над новою кулею будуть значно економічнішими, оскільки не викличуть значних конструк-тивних змін наявної зброї. В подальшому замкова комора зброї має бути модифікована як в АКСУ-74, зі вста-новленням нового захищеного від ударів прицілу спрощеної конструкції. Варто переглянути розміри кольби АК-74, оскільки вони явно не відповідають прийнятим в спортивній чи мисливській зброї. Кольба АК-74 дещо закоротка та має занизький гребінь. Це погіршує умови прицільного стріляння, голову схиляють до плеча, замість того, щоб кластися щокою на гребінь. Окремою проблемою є відповідність довжини та маси люфи АК-74 балістичним характеристикам набою. Згідно класичної балістики вона закоротка та залегка. РПК-74 має значний приріст Vo кулі, також в режимі автоматичного вогню автомат швидко перегрівається. Цей недолік власти-вий і АКМ. Згідно „радянської" балістики, люфа АК-74 також обрізана у „невластивому" місці. Метою праць над індивідуальною зброєю піхотинця є створення зразка, здатного вести прицільний вогонь по-одинокими пострілами на дистанцію до 400м та інтенсивний вогонь в автоматичному режимі, що дозволяє ставити вогневу запору на дистанції в 100м зі щільністю не менше 2-х куль на 1 погонний метр. Безрезультатні спроби налагодити виробництво стрі-лецької зброї основних калібрів в країнах-наступницях СРСР виявили повну залежність їх від країн-імпортерів радянської зброї. Наявність спеціалізованих виробничих потужностей в такій країні як Румунія, дозволяє на рівних конкурувати з Росією в зонах локальних конфліктів. Незва-жаючи на низьку якість, румунська зброя імпортується на терени колишнього СРСР. Це зайве свідчення того, що жодні попередні запаси не замінять національного вироб-ництва. На цьому тлі показовою є та істерія, що її вчинили фахові кола Росії навколо „розголошення" конструкції Баришева - родини автоматичної зброї головних піхотних калібрів, побудованої на принципі відбою зчепленого замка. Подібна зброя може виготовлятися на неспеціалізованому машинному парку. Перед газовідвідною вона має ряд переваг: - Не залежить від низької якості українського пороху. Велика кількість твердого нагару, що лишається після згоряння ладунку значно скорочує цикл безвідмовної роботи автоматики на підставі відбору частини порохових газів. -З загальної ваги зброї виеліміновується вага газовідвідного зесполу. Резерв ваги може бути застосований на збільшення швидкострільності та зміцнення замкової комори. Потрібно взяти до уваги, що „перевага" конструкції АК-47 та похідних від неї АКМ, АК-74 базувалися на відом-чому примусові, що штучно стримував конкуренцію. Локальні конфлікти виявили і хибність радянської кон-цепції ручного кулемету як в калібрі 5,45X39, так і 7,26X39. Єдино універсальний кулемет із стрічковою подачею набоїв, змінною люфою, принципом автоматики, що дозволяє стрільбу з відкритого замка може успішно виконувати на полі бою завдання вогневого ураження групових цілей на відстані понад 400м, також постановку загороджувального вогню. На шляху модернізації цього виду зброї постають дві проблеми: - Збільшення життєвого циклу люфи понад 2000 пострі-лів. Сучасні досягнення - біля 1500 пострілів. Зростання цього показника може бути досягнуте шляхом полігональної нарізки зі зміненою конусністю (вужче в перехідному конусі, ширше біля дульного зрізу) та використання нових матеріалів, прикладово стеллітів. - Поліпшення балістичних характеристик набою. Вже на початку сторіччя військові калібри фактично розділили-ся на „гвинтівочні" (6,5X55 7X57) та „кулеметні" (.30-06). Набій 8X64 SBrennecke постав в Німеччині ще перед пер-шою світовою війною саме як кулеметний (маса кулі 12,7гр., Vo - 800 м/сек, Ео - 4150дж). В міжвоєнний період постав знаний кулеметний набій D.M. Браунінга (8X63). Ці набої не знайшли розповсюдження за виключенням італійського 8X59, норвезького 8X60, шведського 8X63 з економічних причин. Вважалося, що є можливим створити автоматичну індивідуальну зброю піхотинця під єдиний „гвинтівочно-кулеметний" набій (7,62X51). В напрямку збільшення ефек-тивності набою обмежуючим чинником е швидке знижен-ня живучості люфи в гвинтівочних калібрах „Магнум". Верхньою межою лишаються такі набої як 300 Win Mag та 338 Lapua Mag, що тестувалися у військових цілях, як можливі набої до снайперських гвинтівок. Досвід бойових дій на Балканах („снайперська війна" в Сараєво) та Чечні виявив значне зростання вимог до снай-перських гвинтівок. Первісне збільшення калібру від 7,26-7,922 до 12,7 мм було обумовлене потребою підвищити вражаючу дію поодинокого прицільного пострілу понад 500м. Насичення поля бою легкоброньованими цілями з одно-часним браком артилерії примусило повернутися до кон-цепції протитанкової гвинтівки калібру 20-23 мм. В Хорватії RT-20 виникла саме з необхідності доповнити арсенал снай-перських гвинтівок калібрів 7,62-12,7 мм. Не будемо забува-ти, що нагода вразити живу ціль чи одиницю бронетехніки складає відношення 20 до 80 на користь останньої. Звісно це зовсім не означає що БТР в чотири рази більший за людину чи зустрічається на полі бою вчетверо частіше... Вогневий напад з „безпечних" дистанцій понад 400м є найбільш відповідним в обставинах конфлікту низької інтен-сивності. Брак мобілізаційних можливостей та неможливість досягнення „рішучих" військових цілей (знищення армії супротивника, захоплення його території) роблять головною метою бойових дій їх „тривання", створення враження, що здатне переконати супротивника. Перевага піхоти на полі бою локальних конфліктів, обумовлена економічними причинами - бідність примушує до відновлення і збільшення арсеналу носимих систем зброї. Не виправдала себе концепція підствольного гранатомета калібру 23мм. Мінімальна ефективність уражаючої дії може бути осягнута єдино від калібру 40 мм. Подібні дослідні зразки радянського виробництва стали відомі ще під кінець бойових дій в Афганістані, як трофеї. Альтернативою є разові гранатомети калібру 64 мм на базі РПГ-18, що дозво-ляють використовувати потужну гранату уламково-фугас-ної дії, з дальністю прицільного пострілу до 100м. Брак уламкових і фугасних гранат в т.ч. до РПГ-7 обмежує ефек-тивність гранатометів. Перспектива подальшого зросту бронювання танків російського виробництва (сучасні західні і так невразливі для РПГ-7) викликає необхідність створен-ня потужного разового гранатомета великого калібру (94-112 мм) типу французького Apilas чи британського LAW з гранатою масою 4,0-4,З кг, загальною масою зброї 9,0-9,4 кг, бронепробивністю 600-700мм. Попри всі вдосконалення вартість подібного гранатомета складає 1/10 вартості ПТУРС. Окремою темою є постання нових зразків стрілецької зброї спеціального призначення. Характерним є збереження Україною „вірності" російським таємницям щодо подробиць конструкції знаної родини безшумної зброї під набої з від-сіканням порохових газів. Навіть вимагаючи розробки подіб-них зразків, ставлячи їх ТТХ як базові, українські (?) спецслужби не знайомлять власних конструкторів з наявними зразками зброї. Внаслідок з'являється доволі примітивна кустарщина. Не менш важливою причиною неуспіху в цьому напрямку є ігнорування реального досвіду політич-ного та кримінального насильства. Тактика застосування зброї з „умислом на теракт", повірте мені як практику, відрізняється від уявлень конструкторів та їх замовників зі „спецназів". Візьмемо за приклад демонстрований президентові Л.Кучмі машиновий пістолет „Гоблін" калібру 9,2X18. Загалом, мені не ясно, чому пріоритетною в Україні стала саме зброя „спецназу". Яких „ворогів української держави" і де саме ми збираємося таємно нищити? Щодо „Гобліну" викликає здивування насамперед складаність цієї зброї. Час переводу з „маршевого" в „бойове" положення абсолютно не має значення. Перед застосуванням зброя має бути боєготова, тобто мати такі самі габарити, як і не складана. По-друге, переховування зброї відбувається дещо інакше, аніж уявляють творці складаного „Гобліна" чи то пак його російського взірця. Терористичний акт, як це за-свідчила італійська статистика, відбувається за допомогою машинового пістолету з короткої відстані і в режимі авто-матичного вогню. Тому механізм обмеження черги трьома пострілами є зайвим, натомість потрібна достатня кількість запасних магазинів. Щодо характеристик глушника, в американському автоматичному карабіні М4 калібру 5,6X45 був досягнений рівень шуму 28dB. проти звиклих до 100 dB (як в М/К зброї). Також в перспективі планів роботи україн-ських конструкторів потрібно вказати на недоцільність вжи-вання АПС як бази для творення малогабаритної авто-матичної зброї. Пістолет, що стріляє в автоматичному режи-мі, вкрай незручний, рухомий, відкритий замок робить його вразливим і небезпечним. Вершиною дилетантизму українських конструкторів є постання двоствольного „деррингеру" - неавтоматичного пістолету під набій 7,62X25! Стріляючі пристрої мають вироблятися під набій малої потужності .22LR з причини масо-габаритних обмежень. Також їх зовнішній вигляд не має нагадувати зброю. Американський Lightiry з часів в'єт-намської війни мав вигляд коробки, в якій був розміщений блок гладких люф (2 або 3) також окремі для кожної люфи ударно-спускові механізми та клавішні спуски. Така зброя легко маскується під записник, коробку цигарок, цукерок тощо. Окремо стоїть так звана партизанська зброя. Поста-чання різного роду антидержавних рухів вимагає дешевої зброї з обмеженими ТТХ. Зброя для тих, хто її отримує „задарма" є перш за все товаром. В сфері творення боєприпасів до тієї ж зброї спеціаль-ного призначення викликає здивування орієнтація на вітчизняні калібри. Попри потребу мати зброю найбільш розповсюдженого калібру 9Luger, сучасна ситуація зміни калібрів військової зброї самозахисту (американська про-грама PDW, бельгійська родина зброї кал. 5,7Х28) вимагають орієнтації на Захід. Далебі пістолет „Five SeveN" та набої до нього доступні на цивільному ринкові зброї.

    ПОЛЬОВИЙ КОМАНДИР В ЛОКАЛЬНИЙ КОНФЛІКТАХ

    Творцем радянської військової доктрини був Троцький. З часу його падіння в ній відбулася єдино підміна авторства, спочатку Клаузевіц в тлумаченнях Леніна, потому Сталін, далі якийсь анонімний Слава Капеесес. Підставою її стало таке зрозуміле бажання досягти на підвладній більшовикам території зворушливої єдності „військового табору", що її задемонстрували в 1914-18 рр. їхні німецькі замовники. Що-правда Німеччина йшла до цієї єдності з часів Бісмарка і вистачило її аж до 1945р. Більшовики стільки часу не мали, але панувати збиралися вічно. Так виникло таємне credo їхньої „тотальності" - поміж неминучою смертю в тилу і можливою смертю на фронті. Зрештою, така військова доктрина відповідала перевазі людських ресурсів Росії над її виробничими потужностями, політичному положенню країни і безкінечному поширенню операційних ліній при відступі углиб власного терену. В кінцевому результаті на терезах перемоги заважила кіль-кість, а не якість. Для Росії було б безсенсовим пробувати воювати інакше. Такі спроби не в останню чергу призвели до програшу в Чечні. Справедливості ради слід визнати, що реформа ЗС Росії є вимушеною. Сучасне суспільство (як на Сході, так і на Заході) втратило мобілізаційну спро-можність. В сенсі виробничо-економічному (вироблення то-варів, але не осягнень) це є парадоксальним, оскільки ви-разною є відмова від праці зростання суспільного маргінесу, що його теоретично можливо було б використати в лавах ЗС. Але вербунок, як в XVIII ст. так і зараз, дає війську, на разі Росії, лише скопище мародерів - „контрактників". Навіть на Заході - в Англії, Франції, ЗСА шляхом вербунку вдається утримувати порівняно малочисельні інтервенціо-ністські сили „швидкого реагування". Найбільш боєздатні з цих з'єднань, для прикладу французький Legione etrangere, мають більш ніж сторічну практику цілеспрямованого дрилю. Ще Веллінгтон визначив, що рекрути для колоніаль-них війн мають бути добровольцями. Ефективний вплив на них вимагав одностайності зусиль від капрала до фельд-маршала. Приклад: поведінка лорда Маунтбатена в Бірмі. Більше половини командирського часу припадало тоді на працю на найнижчому щаблі аж до чоти і поодиноких вояків. Наслідки подібної виховної діяльності відомі: „Джон відіт алий крєст на белом поле, а больше Джон не відіт нічего...". Росії, в ЗС якої одвіку панує альтернативний дриль - „дедовщина", на цьому шляху нічого не світить. З неможливістю утримання масових армій та засто-сування зброї масового знищення, перевага на ТВД будь-якої армії є лише відносною. І як така може бути компен-сована. Це і є предметом військового мистецтва (очевидно з точки зору інсурекції) в локальних конфліктах. В радянській школі щодо партизанського (національно-визвольного) руху воно визначалося „керівною роллю пар-тії". Визначення стільки ж вірне, скільки ж і загальне. Повернемося до бідолахи Клаузевіца. Предметом його до-слідження є війна повстанська (в транскрипції ленінського перекладу - революційна). Брак зв'язку та єдиного команду-вання на ті часи був обумовлений рівнем розвитку мате-ріальних сил суспільства. З глибин власного досвіду Клау-зевіц не проймався і якимись тактичними „заморочками". „Врешті-решт їм (повстанцям) вдається когось розбити". Метою партизанської війни, натомість мало стати нищення власної адміністрації, як такої, що об'єктивно могла бути здатною прислужитися супротивникові „Чиновники, що продовжують виконувати власні обов'язки в обличчі ворога мають бути повішені". Чому саме повішені? Як казав один англієць: "знали б ви вправність стрільців армії короля Георга". В подальшому нам не раз доведеться зважати на так би мовити ментальне підґрунтя „військових злочинів". Незалежно від рівня, на якому приймаються військові рішення, характер бойових дій визначається щаблем голов-них з'єднань. В військовій теорії на початок 90-х pp. це були корпуси в складі кількох дивізій з частинами підси-лення. Чисельність таких боєготових з'єднань (кількість особового складу не менше 75%, зброї - 95%) і визначала потенціал ЗС. Прикладово США - 5 (з них 1 мобільний), Велика Британія - 1, Франція - 1 мобільний. Знаряддям вирішення тактичних завдань стали так звані тактичні групи, сотенні, куреневі, бригадні як збалансовані об'єднан-ня мотопіхоти, танків, артилерії, здатні самостійно вико-нувати, покладені на них завдання. Згруба можливо вка-зати, що коріння цієї концепції полягає в німецьких Kampfgruppe кінця другої світової війни, коли брак засобів примусив командування наземних сил (Heert) до імпро-візації. Вже перші локальні конфлікти на теренах СНД виявили очікувану непридатність колишньої радянської армії до вирішення нових завдань. Певною мірою ситуація нагадала 1915 рік, коли корпуси німецької піхоти розбилися об пози-ційну оборону французів. Весь час, поки йшли дії на схід-ному фронті, німці шукали тактичного рішення для Заходу (оперативним - все ще лишалося - запустити в прорив кінноту!). Як відомо, рішення належить капітанові Rohr (Pop) з гвардійського стрілецького куреня, армійської групи Гаеде. Він створив ударний курінь - відділ піхоти, де головною зброєю стали кулемети, вогнемети, окопні гармати, міномети, нині - носимі комплекси озброєнь. 22-23 грудня 1915 р. можливо назвати днем народження сучасних парамілітарних формувань - взяття і утримання висоти Hartmansweilerkopf куренем Рора. Інша справа, що сучасний стан заповнення штатів - менше 50% не дозволяє просто взяти зі складу дивізії якусь частину: раніше полк, зараз - курінь. Війна дуже швидко перетворюється на змагання по відправці на фронт маршо-вих сотень. Який норматив в наступі чи обороні може мати така сотня? Значно менше від очікуваних перед війною одного-двох кілометрів по фронту і в глибину. Щільність бойових порядків в переважній більшості спішених, вже не визначається загрозою вогневої протидії супротивника та можливістю власного маневру. Ми можемо оцінити цю щільність бойових порядків куреня (в наступі) як недо-статню для інших цілей аніж фронтального відтиснення супротивника. Потрібно зауважити, що цей зібраний до наступу курінь (курінна тактична група) є збіговиськом найрізноманітніших підрозділів подекуди, як під Перво-майським, різного підпорядкування. Яке завдання йому можливо поставити? З урахуванням топоніміки наступного Білоруського ТВД - вибивати пана Пєгласєвіча з Псєй Вьоскі? Як і в першу світову, наступальні операції в локальних конфліктах плануються заздалегідь з наперед визначених позицій. Причину їх низької ефективності варто пошукати поза межами тактики. Донедавна в світі були популярні різні, головно американські математичні моделі перебігу бойових дій. Оскільки мені зараз бракує комп'ютера, обій-демося більш простою - арифметичною. Максимальна чи-сельність російських військ у Чечні становила 180 тис. чол. З урахуванням співвідношення тилових служб і бойових підрозділів як 2:1 - це 60 тис. „активних багнетів". Що до громадянських конфліктів видатний практик, переможець Троцького й Тухачевського Юзеф Пілсудський приводить коефіцієнт 0,15. Себто битися будуть не більше 9 тис. чоловік. В першу світову це означало б можливість наступу на фронті шириною 1500 метрів. За цих умов, переваги на оперативному щаблі здатен досягти той, хто сформує курінну тактичну групу. З держав-новаторів на це поки- що спроможні єдино вірмени в НКО. На Лачинський кори-дор ними було кинуто два таких у групування, чисельність танків складала не менше 50 одиниць. Успіху цієї операції значно сприяли і наявність видимої цілі - цього самого Лачинського коридору. Куди кидати ці гіпотетичні 50 танків в інших конфліктах? Росіяни знайшли лише одну таку ціль - Грозний. Головний командир, що керує військами в локальному конфлікті приречений на „малу війну" - герілью. З німець-кою ясністю це визначається як Banden-Krieg. Сформувати, озброїти і кинути в бій сотню можливо на кожному ТВД. Головне - обрати об'єкт наступу. Війна в Чечні визначила його - цілі в запіллі ворога. Російське суспільство виявилося зовсім не таким відпорним на акти тероризму. Операції в Будьонівську, Кизлярі, проте не є актами терору, це знову ж таки жаргоном німців „військова конечність". Таким чином, Головний Командир змушений шукати військового рішення поза ТВД. Саме там його сили здатні вийти на оперативний простір.

    МИСТЕЦТВО КОМАНДУВАННЯ ПАРАМІЛІТАРНИМИ ФОРМУВАННЯМИ

    Спроби використати мапу у ході бойових дій (В'єтнам, Придністров'я, Боснія, Карабах, Абхазія, Чечня) виявили три головні перешкоди. Перша - наявність, швидше - брак самої мапи. Друга - її повинна вміти читати хоча б одна людина (крім автора статті). Третя - те ж має спостерігатися на стороні супротивника. Позаяк одночасно така кількість співпадінь може відбутися лише випадково, мапа стає першим у довгому ряду того, до розшуку чого треба змагати, але до відсутності доводиться звикати з першого дня. Та й навіщо, властиво, мапа? „Это все маета, долгота, широта, Глобус, полюс, зенит и экватор, Зря все это придумал Меркатор. Эта чушь не нужна. Наша карта должна быть пустой й желательно синей." Льюїс Керолл Функція військових мап передбачає наявність цілого ряду умовностей. Наприклад, розвідки. Необхідно ж якось „уточнять расположєніє сторон". Специфіка партизанської війни, як це не парадоксально, виявляє відносно невисоку цінність реально доступних розвідданих. Як казав Юзеф Пілсудський: „Наші сили такі обмежені, а відомості за су-противника такі малі, що ми цілком можемо дозволити собі рухатись в кожному довільно обраному напрямі". Чим завершуються в горах і лісах спроби ходити по азимуту, також відомо. Провідники-закладники з числа місцевого населення - сумна необхідність. Даруйте, я не стверджую, що мапа не потрібна, але як ви без неї обійдетеся? Очевидно, що сказане не стосується морських навіга-ційних мап різних видів, як то: плани, часткові, шляхові і генеральні. Накреслені у рівновеликій меркаторовій проек-ції вони дозволяють нанести курс корабля у вигляді прямої лінії (локсодромії). Як відомо, подібні вправи для розуму на суходолі вимагають урахування рельєфу місцевості. „Гладко было на бумаге..." Навіть по стількох пригодах, включно з нагородженням вищим орденом Республіки Грузія, піратство, позбавлене цієї докучливої необхідності, залишається заманливою перспективою. Коли біля пірсу в Очамчірі я побачив сейнер, ідея за „військово-морську УНСО" була як ніколи близька до здійснення. „Ходит твой отец под черньїм флагом топит иностранньїе суда. И его когда-нибудь достанет правосудья длинная рука." Вибачте, я захопився. Воно і зрозуміло. „Будь-який ци-вільний дурень візьметься командувати полком, але жоден цивільний дурень не візьметься командувати крейсером" (з фольклору академії ВМС США в Аннаполісі). Вміння обходитись без будь-чого складає основу парти-занських дій. Передусім, у вас як „польового командира" нема рекомого „парамілітарного формування". Його потрібно для початку сформувати. З кого? З усіх, хто підвернеться під руку. Ви ніколи не взнаєте, що в головах у цих людей, а коли взнаєте - не повірите. Найбільш далекі від істини ті, хто ставить наперед меркантильні побудники. Якщо такі і присутні серед побудників кандидатів у „солдати удачі", то дуже швидко реальність вимагає забути за гроші. Най-манцям не платять. Від початку найманий вояк відноситься до подонків суспільства, якщо не власного (Спарта, Швей-царія), то того, якому він пропонував свої послуги. Вина масової культури в тому, що найманець - істота найжалюгідніша, змушена продавати власну кров за відсутністю кращого товару, придбав репутацію універсального вояка. Неадекватність сприйняття, особливо притаманна пост-радянському суспільству, довела цю систему цінностей до абсурду. Тільки, виходячи з успіхів ринкової економіки, буквально на наших очах образ „бариги" дещо потіснив в пантеоні „попсової" культури сяючі іміджі „путани", „бригадного" та „найманця”. Ще давньоримські вчителі словесності задавали учням серед інших прикладових тем для творів, історію за цнотливого юнака, який продав себе у гладіатори в ім'я спасіння від бідності батьків. У тра-диційній японській культурі також цнотливою визнавалась дівчина, яка заради утримання батьків йшла на панель. Проте, їх мотиви не важливі. „Нехай думають як хочуть, лише підкоряються." (Фрідріх II). "Думають по-різному, підкоряються однаково" (він же). Почати треба з отамана „бандформування", тобто з себе. Італійська смута XV-XVI ст., подарувала світу образ кондотьєра-військового вождя, який вступає з правителями у змові в ім'я досягнення власних політичних цілей. Ще Маккіавеллі багато говорив про сумнівну військову цінність і суспільну небезпеку з боку подібної публіки. Звичайно, критерієм його оцінки послужили інтереси якоїсь ідеальної моделі тодішнього суспільного устрою. Тому критика Макіавеллі швидше ди-дактична. Бідний дрібний чиновник не був у змозі команду-вати навіть загоном піхоти, що йому блискуче довів Франческо Сфорца. Без вождя, який переслідує у війні власні політичні цілі, наймане формування стає лише гарматним м'ясом. Найманець не включений в суспільство, інтереси якого він повинен захищати. Він „ніхто, і звать його ніяк". „Паршівая собака, іностранєц" (К.Сімонов). Саме у відсутності подібних мандрівних полководців і полягає причина кризи жанру найманства в СНД. Які якості повинен мати вождь найманих вояків? Існує небезпечна хибна думка за тиранічну владу отаманів банд над шеренговими бандитами. Реально, така людина зале-жить від своїх джигітів в стільки ж, скільки вони від неї. Жорстока палочна дисципліна УНСО є продуктом обопіль-ної згоди сторін, їй підкоряються добровільно. Бракує жод-ного сенсу когось утримувати в лавах військового форму-вання силоміць. Такий підрозділ з силоміць або обманом (як контрактники) завербованих рекрутів можливо кидати у бій лише затиснувши в кулак у зімкнутих бойових по-рядках. З причини добровільності дисциплінарних стосунків влада командирів найманців тримається на авторитеті. Навіть гроші тут не грають особливої ролі, головне не допустити їх безпосередньої роздачі „замовником", що веде до повного розкладу підрозділу. Меркантильний інтерес вождя, навіть коли такий і існує, повинен всіляко прихо-вуватись. Вести людей за собою можливо тільки з голим задом. Влада - певніший мотив, ніж збагачення. Ідеал вождя з гумором описав той самий Льюїс Керрол. „Был боцман на судне всему головой, Такой непреклонно суровый Такой моложавый, такой деловой, И сразу видать, что толковый". „Ви, вояки, є величина змінна, ваше існування до-пустимо, але не обов'язкове" (Я.Гашек). В цьому афоризмі суть Вашого вибору. Атож, ви вирішили, супротивник пови-нен зрозуміти, що відтепер з вами можливо робити все, що завгодно, але ви все одно розіб'єте цю табуретку об його голову або вставите йому у ліфті поміж ребер зато-чений терпуг. „Це просто боязливий сучий син, який найняв собі охорону - велику шишку з поліції. Головне наважитись, і тоді йому кришка" (Маріо П'юзо). Дуже важливо зрозуміти те, що відрізняє фахівця від аматора. При всіх своїх зовнішніх перевагах, перший не має цілі, заробітна платня є достатнім стимулом для того, щоб розправлятись з беззахисними, чим зазвичай і зайняті всілякі „спецнази". Щоб переконатись у перевазі рево-люціонера над бандитом або „омоновцем" достатньо пере-могти хоча б один раз. Можливі наступні поразки не рахуються. Я вже не боюсь, значить вони повинні боятись мене. Мета партизанської тактики - запевнити їх в цьому. „Добре слово і пістолет завжди краще, ніж просто добре слово". У банді можливо командувати наскільки чує вухо, бачить око і чутно твій голос. Один здатен командувати „п'ятіркою" („секцією" - жаргоном американського статуту). Щоб сформувати великий підрозділ, необхідно, щоб був кістяк - командири. У звичайних бандах проведенню вказі-вок „авторитета" в життя слугують його підручні. Вони складають актив, ядро банди і це обрікає такий „підрозділ" на перманентний внутрішній конфлікт. Вся ця публіка кон-центрується навкруги главаря, складає його оточення і не виконує обов'язків командирів (роїв, чот). Тому чисель-ність парамілітарного формування зазвичай не перевищує півсотні чоловік. Відсутній механізм управління. Поставити командирів з таких же „кандидатів в Напо-леони" як сам, означає роздробити підрозділ на декілька групок. З другого боку, в жодному разі не можна допустити, щоб їх, як в армії, підміняли якісь неформальні лідери. „Куди солдата не цілуй, в нього всюди ...гузиця". (Військова мудрість). Досвід вояка, навіть ветерана, того ж „афганця", завжди негативний, це досвід виживання. Змусити його підкорятися здатне тільки одне: вибір „між неминучою смертю в тилу і можливою смертю на фронті" (Лев Троцький). У несвідомому вигляді цей вибір має назву умовного рефлексу підкорення. Вояка робить стройова, а не стрільби, або, спаси Господи, вправи в р/б. Виховання командирів проходить зазвичай іншим шля-хом. „Будут тверди і не дрогнут" (Салтиков-Щедрін). Проблема лояльності командних кадрів і „активу" з числа рядових може бути вирішена лише на ідеологічному ґрунті. Звідси перевага підрозділів, спаяних релігійною, політичною метою. Розраховувати на виконання вашої волі у вашу відсутність можливо тільки якщо ви і ваші підлеглі спо-відують одну ідеологію, бажано релігійну та цілком відір-вану від життя. Тоді у них буде вищий сенс підкорятися і командувати. В УНСО була створена така пострелігія „мілі-тарний дзен". Чому я так наполягаю на вченні, відірваному від життя? „В кінці кінців психічна дійсність витісняє іншу" (Маріо Курчо). Важливий розрив. Самурая породило не фехтуван-ня, а чайна церемонія. Світ за стінами його уявної дійсності виглядав таким чужим, що насилля залишалось єдиним способом спілкування з людьми. З цієї причини я надаю перевагу ненасиллю. Так більший розрив. „Не страшно, коли стріляє пістолет, страшно коли стріляє стіл" (Д.Корчинський). В дисциплінарному відношенні, показником керованості підрозділу є організованість і відкритість насилля. Ніяких несанкціонованих дій - „дідовщини"! Це всього лиш різновид виживання. „Хто палку взяв, той і капрал" (Олександр Суворов, який генералісимус). Тілесні покарання знайшли застосування лише в УНСО і кращих чеченських форму-ваннях. В ідеалі повинна бути досягнута можливість розстріляти будь-кого, зрозуміло за крайньої потреби, на очах його бойових товаришів. Тут також релігійно-політична структура має перевагу. Сила комісарів Конвенту була зов-сім не в „пістолетах у кожній кишені" (Віктор Гюго), а в неухильності їх дій. Можливо було вбити одного з них, але слідом, на чолі карального батальйону з'являвся новий. Відсутність військово-польових судів у Чечні негативно вплинула на боєздатність федеральних військ. Армія пере-творилась у банду, воля одного деспота була підмінена воля-ми тисячі негідників. Отже, ви зібрали людей, призначили командирів, збили підрозділ. Структура формування залежить не тільки від чисельності, але і від озброєння. Насамперед потрібно ста-ратись створити власні тили. Централізоване постачання або недостатнє (Грузія), або відсутнє (Чечня). Повага до вас визначається наявністю таких престижних при загаль-ному воєнному дефіциті засобів, як транспорт, харчі, медич-на допомога. Ваше становище підкреслює і престижне місце дислокації. Показуха тут неуникнена, визнаними майстрами її є чеченці. З початку треба прагнути до відокремлення власного підрозділу - створення „самостійної тактичної одиниці". Оскільки на чужому терені, не будучи включеним у місцеве суспільство (в Чечні взагалі відсутні „центра-лізовані" джерела постачання) наймане формування не здатне функціонувати повністю самостійно, залишається уникнути підкорення якій-небудь місцевій владі у зоні конфлікту. Кращою, перевіреною часом формою такого „дезертирства” є створення різних спецназів, розвідуваль-но-диверсійних підрозділів центрального підкорення. Так, в Сухумі „Арго" був виведений зі з складу другого армій-ського корпусу збройних сил Грузії і підпорядкований без-посередньо міністру оборони. Після чого ми вже нікому не підкорялись. Досвід двох світових воєн і наступних конфліктів, пов'язаний з удосконаленням головних видів зброї піхоти, виявив декілька способів членування стрілецьких підроз-ділів. Згідно уявлень про групову тактику, рій групувався навколо важкої зброї піхоти, частіше всього (у німецькій армії) єдиного кулемета. Американці, в міру насичення їх піхоти важкою зброєю, розділили рої на дві секції вогню (обслугу кулеметів, гранатометів) і маневру. Парамілітарні формування зазвичай мають некомплект важкої зброї піхоти. Треба врахувати феномен „особистої зброї" тубільця. Свій кулемет, гранатомет він використовує в інтересах підрозділу лише опосередковано. Вся наявна в підрозділі важка зброя повинна використовуватись в інтере-сах головного начальника. Успішно можна створити в чоті рій важкої зброї у складі: гранатомет-кулемет і їх обслуга. Теоретично радянське мотострілецьке відділення мало вагому вогневу міць, але навіть якщо ви і знайдете таку кількість зброї і боєприпасів, у пішому строю всі ваші „стрільці" перетворюються на носіїв. Чисельність обслуги кулемета, гранатомета повинна бути збільшена до трьох осіб (командир-наводчик, перший і другий номери - носії боєприпасів). „Стрілецькі" рої без важкої зброї неуникнені, коли її не вистачає. Рій (секцію) зброї я передавав тій частині підрозділу, якій вважав за потрібне, виходячи з поставлених перед нею завдань. Довге просування у пішому строю передбачає і створення групи носіїв, допустимо з числа тубільців, заложників і полонених. В Бамуті всі інженерні роботи виконували військовополонені. Виправданою виявилась і система „кратного" ділення підрозділу (у чоті чотири рої, кожен з двох секцій). У випад-ку необхідності я отримував два „піввзводи". Багато чому навчать статути австрійських резервних формувань. Цікаво, що австрійці як ніхто близько підійшли до формування імпровізованих відділів - Kampfgruppe, виявився німецький досвід 1945 р. Локальні конфлікти змінюють уявлення про бойове використання бронетехніки. З причини її малочисельності і різнорідності є сенс зводити всі наявні засоби в бронегрупу, а не включати їх у склад стрілецького підрозділу. Завдання, яке покладає радянський бойовий статут на БМП повністю по силах вирішити обслузі гранатомета і кулеметнику. Танк, БМП у локальному конфлікті - це передусім штурмова гармата. Вона висувається з глибини вашої оборони, нано-сить удар і відходить, не очікуючи спостереження його результатів. Інакше - спалять. Цікаво, що у грузинській міжусобиці цілком можна було кинути бронетехніку, що була в наявності, без десанту з одного напрямку, а піхоту з іншого (Бойовий статут армії США). Справжнім богом війни для парамілітарного форму-вання є міномети, єдиний вид артилерії, обходитись з котрим ще мають змогу навчитись аматори. Взагалі вимоги простоти обходження є головною щодо зброї локальних конфліктів. БМП-1 краще, ніж БМП-2, Т-55 краще, ніж Т-72. Багато ви бачили членів екіпажів з запасу? Швидкість реакції міномета дозволяє практично негайно поставити загороджувальний вогонь, подавити вогневу точку не скажу з третьої, але з п'ятої міни, їх рухомість дозволяє супро-воджувати у бойових порядках піхоту і робити арти-лерійську підготовку атаки. Корегувати вогонь „справжньої" артилерії з закритих позицій були здатні хіба що серби. Але основним видом бою парамілітарного формування залишається відступ. Властиво, головний закон партизана - ніколи не приймати бою. Давати бій ще можна, але і при цьому треба по можливості обмежуватися турбуючими діями. Які можливі наслідки перемоги банди над регу-лярним підрозділом? Захоплення терену, знищення живої сили супротивника? Максимум, досягнення психологічного ефекту. Чеченці виявились здатними вплинути на уяву, достатньо для досягнення стратегічної цілі - перемоги у війні. Матеріальні втрати росіян були не чисельні (для звичайних кампаній російської армії), територіальних втрат не було зовсім - федеральні війська наступали. Правда наступали на кого? Що було втрачати чеченцям? їх суспільство являє собою об'єднання самодостатніх родин, кожна з яких є на самозабезпеченні, джерела якого - поза Чечнею, в тій же Росії. Як в таких умовах вести війну на знищення? На Балка-нах і у міжетнічних зіткненнях на Кавказі метою бойових дій було витіснення всієї біомаси супротивника з зони конфлікту (визначення куди більш безпечне, ніж геноцид). Чеченців можливо було витіснити тільки до Росії, від чого всіх нас - і ворогів, і друзів - помилуй Боже. Тут, на жаль, повинен відбутися неуникнений скороче-ний огляд стратегії. Ніщо так не шкодить військовому мис-тецтву, як хибні уявлення про його можливі цілі. „Жодної стратегії, жодної тактики, жодних балачок з програмових питань" (К.Маригелла). „Ворог наступає - ми відступаємо, ворог затримався - ми тривожимо, ворог зупинився - ми б'ємо, ворог відступає - ми наступаємо" (Мао). Абсолютна більшість командирів підміняє дії розмовами на предмет того, чого ще їм не вистачає для досягнення перемоги. Звідси виходить таке універсальне поняття, як „зрада". Реально існуючу війну оголошують... „непра-вильною" (останній приклад - Чечня) тільки тому, що вона не відповідає чиїмось про неї уявленням. І це військові! В СРСР прижилась звичка спекулювати поняттям „тотальність". Іудаїстська традиція більшовиків вимагала опертя на авторитет класиків. Так, Клаузевіц підмінив Троцького: „Війна є продовженням політики". Сучасне суспільство, включаючи і чеченське, не здатне на мобілі-заційне зусилля. В сутності, росіяни мобілізували набагато більше, ніж чеченці. У війні мають значення абсолютні циф-ри, порівнюють їх. „Бог на боці більших батальйонів" (Напо-леон Бонапарт). Таким чином, завдання досягнення будь-яких рішучих цілей у війні не стоїть. Ціль - продовження стану війни, якомога довше. Ще Моріц Саксонський у своїх „Військових Мріях" („Дивна суміш військових думок, навіяна, без сум-ніву, впливом опіуму". Фрідріх II) стверджував: „Добрий полководець має можливість провоювати все життя, так і не даючи генерального бою". Нормальний феодальний про-цес, що дозволяє отримати екстраординарні прибутки. Помилково вважати трофеї основним джерелом збага-чення. Війна не годує її рядових учасників. У війні заці-кавлені „військові вожді" - найбільш сильні польові коман-дири. Шукати цьому процесу економічні підвалини, заняття безнадійне. „Мир для таких, як ми - це тюрма" (Д.Корчин- ський). Відносно поняття „сильні" - більшість учасників бойових дій залишаються їх об'єктом. Що насторожує у військових, з котрими доводилось мати справи? У них маса інших проблем, крім війни. Вислуга років, пенсія, квартира. Війна для них те ж саме, що контора для чиновника. Суб'єк-том війни і одночасно носієм перемоги може бути тільки той, хто несе свою війну в собі. Таке особисте ставлення до неї є найбільш раціональним. Ще раз повторю, що тактика партизанських дій - це, передусім, тактика відступу. Єдино можливою формою наступу є тривожачі дії у формі вогневих нальотів. Таким чином позиція повинна обиратися з урахуванням недоступності для контратакуючого супротивника (болото, ущелина, ріка). Тільки у виключно сприятливих обставинах можливе захоплення якої-небудь легкодоступної цілі. Штурмовий бій призводить до неуникнених втрат: один поранений сковує до чотирьох, навіть до восьми здорових. За два-три таких бої підрозділ чисельністю в чоту просто припинить існування. З цієї ж причини захват планується можливо більш детально. В цьому жанрі виробились певні правила, серед них: - Детальна розвідка цілі і підходів до неї. - Маскування власних дій. Взагалі, ніколи не можна допускати туземців у розташування частини! Про це часто забувають, з причини їх зовнішньої приязні. Не вірте! Основна риса тубільців - підступність. Населення нама-гається використовувати парамілітарні формування в якості такого собі щита, якщо не захисту, те ж саме намагаються зробити з населенням партизани. У кожному випадку відно-сини далекі від ідеальних. Населення в Чечні навіть хліб продавало бойовикам за гроші, і це при славнозвісній гірсь-кій гостинності. - Розподіл ролей, знання учасниками своїх обов'язків. - Підготовка спорядження, у тому числі штурмових за-собів. - Вогневий нальот відбувається з двох різних напрямів так, щоб вогонь стрілецької зброї не вівся через голови своїх. Я скептично відношусь до двосторонніх охоплень - завжди залишається ризик „воювати" один з одним. У пар-тизанській війні фланги абсолютної більшості позицій зали-шаються відкритими, і той, кому вистачить розуму знайти такий фланг, отримує реальний шанс на перемогу. Класичні „Канни" є нав'язливою ідеєю, породженням германської військової думки, хоч ще Шліффен на смертному одрі бубо-нів: „Посилити праве крило (проти Франції - Ред.) - це головне". - Відсутність зв'язку і командування - невід'ємний супутник бою. Будь-який план існує до того моменту, поки не почне приводитись у дію. Будь-яка серйозна координація зусиль вповні незалежних польових командирів неможлива. У багатьох випадках наявність зв'язку робить вас тільки більш уразливими (залежними). Від сусідніх „братніх" фор-мувань можна чекати тільки неприємностей. Місцеві завж-ди готові покращити свої стосунки з супротивником за рахунок чужаків. Основний "бєзпрєдєл" починається, як правило, вже по закінченню бойових дій. „Насолоджуйтесь війною - мир буде жахливим". -У штурмовому бою все вирішується індивідуальною майстерністю особового складу і злагодженістю дій секцій. Тому підготовці повинна приділятися постійна увага. Мушт-ра дозволяє заповнити час вимушеного неробства, також вона робить навички людей одноманітними. Жодного рейнджерства, жодного суперменства! Цій останній обставині належить приділяти особливу увагу. Обмежену цінність мають і спроби передавати кому-небудь власний військовий досвід. Лапідарне ця проблема викладена у Лоуренса у „Семи стовпах мудрості" (інструк-ції для англійських офіцерів-радників в лавах арабських формувань - Ред.). - Краще нехай араби зроблять що-небудь погано, але самі, ніж ми добре, але за них. - Ніколи не вказуйте публічно арабським вождям що і як потрібно робити. - Дійте таємно, маючи на меті утвердження авторитету вождя, якому служите. - Врешті-решт, це їх війна. Неможливо порівнювати себе з гарнізоном Гібралтара і наслідувати відомому наказові „захищати мавп до остан-нього англійця". Тубільці, навіть найкращі з них, є нічим більшим, ніж скопище індивідуальних бійців. Тільки трива-ла практика дозволяє чеченцям узгоджено діяти у ланці „взвод", рідше - рота. Абсолютна більшість банд не має espirit du corp. Хочете посварити бригадних, дайте їм поді-лити що-небудь цінне. „П'ять на два не ділиться" (Лиса Аліса). "Вони точно не знають, за що воюють. Тільки ми знаємо, що воюємо ні за що. І це почесно - захищати порож-нечу і померти за неї. Від захисту прав людини радикальна західна думка сягнула до захисту прав тварин (Animal Liberation Front). Зелені захищають права копалин. Ми ж захищаємо права Духа Святого і материнські права Божої Матері. Сенс зникає. В цьому його природа. Обґрунтування у формі. Думка є істиною, якщо форма її висловлювання вражає. „Син Божий розіллятий, і мені не соромно, бо це ганебно. І помер, і похований, і це повністю ймовірно, бо цього не може бути. І той, кого поховано, воскрес, вірю, бо це - безглуздо" (Тертуліан). Сенс життя у подвигах і ство-ренні для них художнього контексту.

    ВІЙНА В НАТОВПІ -2

    Збройне повстання, партизанська війна, тероризм довго залишалися позашлюбними дітьми військового мистецтва. Сьогодні є можливим говорити про субкультуру, що під-живлює ці явища, і лежить в основі, у т.ч. і власне військо-вих їх проявів. Нерозуміння тероризму, що викликане цілком природнім його неприйняттям, значно знижує ефективність боротьби з ним. Суб'єктивно, професіонала з сил безпеки, міліції, армії дратує ідеологічне навантаження. Претензії новоспечених ідеологів на істинність своїх вчень також викликають роздратування. Найкращим рецептом сприяння тут є рекомендації Отців єзуїтів - пасивно піддатися основам вчення. Тоді за невідповідністю термі-нології, що особливо заважає сприйняттю суто військових праць, починають бачити поле бою очима противника. Матеріали, зібрані в цьому виданні, мають ряд істотних відмінностей супроти офіційної військової думки. Пра-вильніше буде говорити про протилежність точок зору. Ситуація на ТВД локального конфлікту значно відріз-няється від спостережуваної у попередніх війнах. Звична двосторонність зіткнення плавно трансформувалася у бага-тосторонню комбінацію сил. Проблема ідентифікації про-тивника, таким чином, стає головною. Скажімо, як вигля-дав праобраз сучасних командос - бур? Білий чоловік з бородою, в сюртуку, з патронташем через плече (т.з. "бурський пояс"), на голові - капелюх бур-ського фасону, в руках - бурський "маузер". Проблеми ідентифікації, отже, не виникає. Проминемо і В’єтнам з його комуністичною армією, в'єтконгом, каодаїстами та хоа-хао. Кого побачив військовослужбовець федеральних військ у Чечні? Масу "лиц кавказской национальности", одягнутих у різні камуфляжі, з різноманітними кокардами. Але навіть кокарди російської міліції не дозволяють відрізнити чечен-ських міліціонерів від інгушських чи дагестанських. При цьому, для терористів пізнання цілі не є проблемою. "Люди-на у формі - це свиня. Стрілянина по ній - справа дозволена" (У.Майнгоф). Питання ідентифікація противника тісним чином переплітається з тактикою партизанських дій. Сучасна "герілья" стала можлива тільки з появою носимих комплексів зброї, які ефективно протистоять бронетехніці, штурмовій авіації, в змозі руйнувати інженерні споруди. Бойові дії в Кореї, Алжирі, В'єтнамі виробили тактику контрпартизанської боротьби, в основі якої – вертикальний штурм - дії аеромобільних сил. Застосування аеромобільних сил дозволяє розчистити поле бою, але вже в Сомалі, на Балканах експедиційним силам США довелося зіткнутися з пробле-мою ідентифікації противника. Перспективні розробки штабу морської піхоти США передбачають використання патрулів легкої піхоти для вказання цілі на полі бою, бо авіанавідник з борту літака, незважаючи на прогрес технічних засобів, не спроможний ідентифікувати "нові" цілі. Характерною є відмова від коштовної "захисної" бойової машини на користь недорогої масової техніки в стилі само-робних аналогів БТР-152 придністровського виробництва. Кожен, хто був на Балканах, не міг не звернути увагу на легкоброньовані автомобілі "Хаммер" і "Панар" (VLB). Подібні машини є пріоритетними в морській піхоті США. Вони здатні нести РПГ, ПТРК, міномет, кулемет, вміщують десант в складі секції мотострілецького відділення. Вимоги до бронювання перспективних БРМ морської піхоти США обмежені захистом від куль калібру 7.62мм, уламків снаряду калібру 155мм та легких протитанкових мін. Не менш важ-ливим є вимоги взаємної замінності основних вузлів з цивільними виробами, велика дальність пробігу, навіть за ра-хунок проходимості в терені (4x4 краще, ніж 6x6), еконо-мічність, витрата палива суттєво менша, ніж в БТР-80. Іншими словами, ЗУ і РПГ підтвердили свою цінність в якості ефективного протитанкового засобу на полі бою ло-кальних конфліктів. Однією з причин поразки федеральних сил у Чечні називають застарілу тактику контрпартизанської боротьби з опорою на наземні сили. Традиційно з часів польських повстань 1830-31 та 1863-64 pp. російські збройні сили від-різнялися ефективністю каральних дій - замиренням "немирного" населення. Тобто цивільних осіб, що сприяють діям повстанців і готові поповнити їх лави у випадку по-дальших успіхів. Численні рухомі і нерухомі "блоки" феде-ральних сил начебто дозволяли контролювати терен. Слід врахувати, що практика використання збройних сил в Росії завжди залишалась "витратною". Саме люди до недавніх пір складали найбільш економічний засіб ведення війни. Невичерпність мобілізаційних ресурсів та величезність території дозволяли російському командуванню ігнорувати військове мистецтво. Однак бойові дії в Чечні показали, що вичерпані не тільки дефіцитні матеріальні ресурси, але і мобілізаційний потенціал суспільства, що, проте, має місце і в інших розвинутих країнах. Американці дозволили собі "програти" (за визначенням представника одного з місцевих "визволь-них фронтів") в Сомалі лише тому, що останнім часом суспільна думка вже не пов’язує кожен локальний конфлікт з протистоянням США та СРСР з причини розпаду остан-нього. Росія у масовій свідомості не є країною, яка підтримує терористичну діяльність. Частково, воно так і є насправді. Наші африканські колеги зазначають, що потік радянської зброї вельми зменшився, і, наприклад, китайська зброя присутня на ринках на рівних з нею. Жупел тероризму використовується у сучасній політиці настільки, наскільки необхідно відстояти власні економічні пріоритети. Ця пара-доксальна незацікавленість суспільства у боротьбі з тероризмом дозволяє останнім будувати рожеві плани. Для їх оцінки варто ще раз поринути в хащі "ролі морального фактору у війні". Отже, чи може здеморалі-зоване суспільство утримувати боєздатні військові форму-вання. Фактично - так, лише в обмеженому вигляді. Згідно стобальної системи оцінки бойових якостей армій країн-учасниць Другої світової війни (Ізраїль, 1958) показник для французьких збройних сил складає 39 пунктів, для італій-ських - 24, і є найнижчим. Для порівняння, показник Вермахту складає 89 пунктів, Червоної Армії - 83. Однак, водно-час тими самими респондентами серед кращих підрозділів, що брали участь у бойових діях, названі Іноземний Легіон та 10 флотилія МАС. Аналіз морального стану особового складу обох формувань вказує на повний розрив із дійсні-стю. "Про те, що Італія капітулювала, ми випадково дізна-лися по радіо" (спогади одного з офіцерів 10 флотилії). Іншими словами, внутрішні причини участі у конфлікті повністю витіснили зовнішні. Про це, як про необхідну якість бійця - "екзистанта" згадують і апологети тероризму. "Межі уявного світу постійно розширюються, врешті-решт психіч-на дійсність витісняє іншу" (М.Курчо). Легальні силові структури здатні запропонувати своєму членству в якості морального стимулу лише доступ до споживання. В окремих випадках це спрацьовує. Ельдару Рязанову в репортажі про Іноземний Легіон вдалося переда-ти його специфічний дух. Дійсно, в результаті систематич-ної муштри стати капралом здається чимось вартісним. А ще додаток за службу в Африці та участь в бойових діях. Тут важливо підібрати психотип, який клює на подібні приманки. З легіону у перші 4 місяці дійсно багатьох вига-няють. Ще Веллінгтон вказував, що учасники колоніальних походів мають бути добровольцями. Вербуючи у "контрактники" практично кожного, командування ЗС РФ стало на хибний шлях. В армії вже склалася система альтернативної, неформальної муштри - "дедовщина". В основу було покладено антиармійський принцип виживання. Саме цією обставиною пояснюються невисокі бойові якості ветеранів-"афганців" під час бойових дій. "Для такої служби (лучників) ті, хто нічого не бачив у житті, є куди вартіснішими за тих, хто багато чого бачив" (Ф. де Комін). Після перших непорозумінь федеральних сил у Чечні, "цивільні" журналісти звинуватили в усьому "відсутність єдиного командування". Існує небезпечна помилка на предмет того, що в "правильній" армії все має відбуватися саме собою. Хоча навіть німецький польовий статут вказує, що "командиром є той, хто здатен примусити війська підкорятися". Персоніфікація зацікавленості є передумовою успіху кожного заходу. Що такого можливо було пообіцяти потенційному підкорювачу Чечні? Кавказ у ленне воло-діння... Свого часу розвідувально-ударні групи були створені в російській армії з метою компенсувати рутину прийняття рішення на вищому рівні і поганий стан систем зв'язку. Реакція в реальному масштабі часу не стала ефективною у зв'язку з очевидною різницею передбачуваних та реаль-них інтересів. Ініціатива карана виконанням. Ще Афганістан виробив в керівних кадрах рефлекс не лізти в бій без відчут-ного тиску згори. Особовий склад блокпостів на Кавказі був стурбований лише збиранням мзди. Військові трофеї належать до факторів надійної деморалізації армії. Водночас чеченці, як народ, що має багатовіковий досвід розбою і розподілу, надали світу приклад цільового вико-ристання коштів на війну. Здатність заплатити там, де всі прагнуть лише вкрасти, не є ординарною. Кажуть, що акція у Будьонівську коштувала Басаєву 5-8 тис. доларів. Росіяни у подібному випадку поклали б 5-8 тис. своїх солдатів, але До Будьонівська б не дійшли. У фахівців існує хибна думка щодо об'єму матеріальних засобів, які поглинає терор. Дає знати про себе звичка спи-сувати кошти. Ще однією помилкою є нерозуміння функцій командування і зв'язку. Які розпорядження по своєму супутниковому телефону міг давати покійний генерал Дудаєв в якості головнокомандуючого? "Чим більше ворогів, тим цікавіша війна?" Бойові дії в процесі локальних конфліктів не мають на меті досягнення якихось результатів власне військовим шляхом. Ця озброєна демонстрація розрахована, як і теро-ристичний акт, на досягнення психологічного ефекту. Зараз багато говорять про невідповідність реальних федеральних частин як передвоєнним нормативам, так і поставленим завданням. Цікавим є визначення, що належить Юзефу Пілсудському, про те, що у громадянській війні воює не більше 15% від набраних добровольців. Інші ж методи комплектації військ не мають сенсу з браку ефективної системи примусу. Не є секретом, що воювати доводиться не номерами полків, дивізій та корпусів, але зібраними з їх складу зведе-ними ротами. Навіть модні бригади є наслідком спроби роз-ворушити ці незграбні скупчення людей і техніки. Хто бачив, як мотострілецький полк вантажиться в ешелони? Ще в Першу світову, після безсилих атак корпусів німецької піхоти, з'явилася необхідність використовувати для актив-них дій штурмові батальйони, які застосовували нову гру-пову тактику, в основу котрої були покладені ті ж комплек-си зброї. Горе в тому, що російська армія так ніколи не воювала. Брати кількістю, при згаданих вище ресурсах, було цілком природньо. Проте, яку мету ставити перед гіпотетичними штурмо-вими силами? Супротивник не має ані інфраструктури, ані центрів управління, ані місць концентрації. Боротьба з тероризмом - це війна на знищення, в якій на одного противника припадають десятки, якщо не сотні невинних жертв. Ще У В'єтнамі було можливим знищити мільйон мирного населення. Велика увага громадської думки до жертв (але не настільки велика, щоб спонукати до чогось більшого, аніж до їх реєстрації) надає терористам спокус-ливу спробу і самим записатися до жертв. Антивоєнні сте-реотипи громадської думки зіграли тут погану службу. Важливим є позбутися кваліфікуючих ознак (леопард -плями), і можна отримати повну свободу рук. Невизнання війни законним засобом вирішення суспільних конфліктів приводить лише до зміни понять. Першість і тут належить Росії: "гуманітарні сили швидкого реагування" (Б.М.Єль-цин). В подальшому слід очікувати синонімів на„ кшталт "бойовик-біженець". "Війна в натовпі" - інтенсивна терористична компанія, в майбутньому стане основною формою бойових дій. Бо дозволить: - зберегти мир; - позбутися мобілізаційного напруження суспільства; - шукати рішення поза основним (передбачуваним) ТВД. Останню тезу слід розглянути детальніше. Економічні центри чеченського суспільства знаходяться поза Чечнею, в самій Росії та СНД. Блокувати їх? Удар стратегічної сили, здатний мати паралізуючий психологічний вплив, як довів трагічний досвід Будьонівська та Кизляра, може бути нане-сений в будь-якому місці та у будь-якій формі. Смішними є спроби використовувати для боротьби з тероризмом, як про це мовилося на паризькому саміті, засоби зв'язку. Чи можна засікти супутниковий телефон, чи можна вломи-тися в "Інтернет"... Боже, яка схоластика! Розвиток технічних засобів зв'язку відбувався у чечен-ців за принципом їхньої подібності до сотових телефонів, Щоб лише кнопки натискати. Терористи потребують рекла-ми своїх дій більше, аніж інформації для їх проведення. Про Будьонівськ мешканці Росії дізналися з телевізора. МІ є головним джерелом інформації і для терористів. Терористичний акт може бути ефективним лише коли є простим у задумі та у виконанні. Фанатизм тут дозволяє обійтися без планування найбільш складної частини -відступу. С.Радуєв та його люди у Первомайську дійсно билися насмерть. Не їхня вина, що кільце оточення таки вдалося прорвати. Вразливість суспільства щодо терору, як засобу про-паганди, визначає успіх тероризму. Здавалося б після стількох років реальних і пропагандистських жахів соціаліз-му на тлі безкінечних бандитських розбірок, один-два політичних "вибухи" не будуть навіть поміченими. Чому зерно падає на такий сприятливий грунт? Причиною може бути прудерія - "ні за що не посадять", "моя хата з краю". Пострадянська людина повірить у Страшний Суд лише тоді, коли янголи Божі прикладами вишибуть їй двері. Теро-ризм дозволяє кожному віднести себе до потенційних жертв. Сучасне демократичне суспільство споживання не в силах створити цьому явищу ефективної протидії. Бо ті ж чеченці, навіть на побутовому рівні, набагато заможніші за росіян. В чому тільки не прийнято шукати можливу кризу терористичних рухів. Терористичні угрупування є соціаль-ними, оскільки складаються у своїй більшості з нонконфор-містів, вони не вписуються у суспільство, в усякому разі в те, з яким борються. Окрім прийомів політичної дії у боротьбі з ними ефективним може бути лише політичне загравання. Механізм його, наприклад у Великій Британії, частково -у Франції, склався протягом довгих років боротьби. В основі його лежить старий як світ принцип розподілу. Важливо визначити критерій: більшість в кожних парамілітарних організаціях складають тиловики. Це співчуваючі, спіль-ники, "політичне крило", частина керівництва, що безпо-середньо не відповідає за акти насильства. Усі вони тією чи іншою мірою обтяжені двозначністю власної ролі. Достат-ньо лише запропонувати їм переговори і надію на задово-лення власних амбіцій більш безпечним і ефективним шляхом. А вся ця публіка - люди з вельми розвинутими і хворобливими амбіціями. Стріляють і підкладають бомби ті, хто простіше, їм вже точно нічого не світить. Амністія в Північній Ірландії не торкалася вбивць поліцейських та військовослужбовців. У цьому зв'язку цікавою є обіцянка ізраїльтян звільнити хворих, малолітніх та жінок-терористок. Дві останні категорії складають ядро бойових сил палестинців. Чи є перемога Масхадова над Басаєвим на прези-дентських виборах в Чечні свідоцтвом проведення подібної політики Москви? Ні. Чеченці обирали, no-суті, парламен-таря для переговорів з Росією. Хто, як не Масхадов, краще підходить для цієї мети. Він залишає Москві ілюзії. В якому напрямі слід чекати розвитку тероризму в СНД покаже спалах нестабільності в будь-якій точці колишнього СРСР. З огляду на недавні дії УНСО в Білорусії та готовність сприянню будь-якому сепаратистському рухові в Росії, маємо дестабілізацію як мету політики "нових крайніх".

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Продовження - 3

    МІЛІТАРНІ НАСЛІДКИ "МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ" В ПРИДНІСТРОВ'Ї

    Україна програла в Придністров'ї. УНСО ПМР, - властиво, єдине знаряддя українських впливів, - були витіснені з політичної арени спільними зусиллями Кишиніва, Москви, Тирасполя і... Києва. Вояки УНСО разом з козаками та ополченцями з подачі високих сторін, що домовляються, стали якоюсь міфічною, третьою силою, котра одна перешкоджає молдаванам і слов'янам злитися у братерському єднанні на купах тіл. Тим самим 23.07.92 р. в Москві відбувався новий Мюнхен, наслідки якого ще не раз стрясатимуть південний схід Європи. Це означатиме для України в мілітарному відношенні: - Перенесення українсько-румунських зіткнень на терени України. Протиріччя поміж Україною та Румунією визначилися остаточно. Метою Румунії є політичне проникнення в Буковину та на Одещину і в перспективі, за сприятливих обставин, їх приєднання. Спроби України отримати цю діяльність шляхом "випередження вимог" - наданням молдавській меншини населення автономії - не є ефективними в принципі. Як засвідчує світовий досвід, подібні кроки призводять до протилежного результату - посилення сепаратистського руху. В цьому конфлікті Україна вже програє стратегічно, бо не розігрує супроти "румунської" "українську карту" - проблему українського населення Молдови і Марамуреша, тактично, бо не перенесла своєї діяльности на терени Придністров'я і тим самим шахувала б румунську діяльність в Буковині, ідеально - бо наперед сприйняла тезу румунської пропаґанди щодо "румунськости" молдаван. Щоб змінити ситуацію на краще, українському урядові доведеться, як мінімум, "починати все спочатку". З падінням Придністров'я будь-яка українська діяльність в напрямі підсилення там власних позицій наражатиметься на значні політичні та оперативні труднощі (бо буде "втручання у внутрішні справи незалежної держави"), котрих в попередній період взагалі не було (визнання Президентом України права населення Придністров'я на самовизначення). - Зміну українсько-румунського кордону не на користь України. Лінія оперативного розмежування поміж Україною та колишньою Молдавською ССР не є кордоном. Вона не прив'язана до місцевих орієнтирів, її накреслення не скріплене топоґрафами, щодо неї відсутні відповідні протоколи сторін. Практично вона пролягає по колгоспних межах. Це означатиме в разі приєднання Придністров'я до Молдови (в перспективі Румунія) безкінечні прикордонні інциденти - привід до політичного напруження в стосунках. Наявне накреслення кордону загрожує і інфраструктурі України. У випадку загострення стосунків залізничний шлях Київ-Одеса може бути блокований на протязі 120-150км навіть без порушення кордону вогнем. Загалом наступальні дії з лінії сучасного кордону в напрямах "схід", "північний-схід", "північ", набагато зручніші до проведення, ніж з лінії Дністра. - Постання постійного вогнища нестабільності на південно-східному кордоні Україні. З падінням Придністров'я ситуація в реґіоні не стабілізується. Конфлікт набере форми партизанської війни "всіх проти всіх". Вже зараз стрілецькі озброєння в Придністров'ї не контролюються урядом. Спроба вивести важке озброєння 14-ою армією призведе до захоплення її різними уґрупуваннями. Війна в Придністров'ї триватиме і в разі його окупації, оскільки молдавське (румунське) панування загрожує життєвим інтресам значної частини населення. І в цій боротьбі, що набере в т.ч. і терористичного характеру, Україна не розглядатиметься як нейтральна сторона. Зусиллями українського уряду Україна і українці в очах придністровців вже набули неґативного реноме. Близькою цій мілітарній є і політична проблема біженців з Придністров'я. Втеча на територію України політично та військово заанґажованих мешканців ПМР (а таких більшість) не матиме характеру переходу на територію союзників. Навпаки Україна розглядатиметься ними як винуватець поразки. Що буде використано антиукраїнськими російсько-патріотичними силами, які вже зараз активно розігрують "придністровську карту". Поразка в Придністров'ї уряду Єльцина означатиме перемогу націонал-патріотів, як в Росії, так і в російській діаспорі, до якої (після підписання московської угоди) належить і Придністров'я. В руках націонал-патріотів Придністров'я і придністровські біженці стануть чи не найнебезпечнішим знаряддям антиукраїнської діяльності, бо в ситуації, що складеться в т.ч. і зусиллями українського уряду, в них просто не лишиться іншого шляху. Важливими для України будуть і мілітарні аспекти падіння її політичного престижу в реґіоні. - Україна перестане бути пожаданим політичним та мілітарним аліянтом. Активність Румунії, її спроби ревізії кордонів, порушують status-quo в реґіоні. Зголошена Україною політика повернення до нього в межах Гельсінської держави є утопічною, оскільки значні політичні сили в кожній з країн реґіону змагають в тій чи іншій формі до реваншу. В цих умовах і Мадярщині, і Чехії, і Словаччині більше годиться турбуватись про спільників ніж про партнерів. Останні дві країни взагалі потребують ґарантів, яким Україна бути не може, знову ж таки з причин власної пасивності. - Безпорадність України щодо румунських претензій спровокує аналоґічні претензії щодо неї з боку Мадярщини, Словаччини, Польщі, Росії. Втручання це відбуватиметься за Придністровським зразком, під гаслами "захисту національних меншин", "встановлення миру в реґіоні", "відвернення міжнаціональних конфліктів". На жаль, український уряд є далеким від розуміння наслідків "врегулування в Придністов'ї". Підставою його "політичного реалізму" є хіба що усвідомлення власної недолугості. Проведення активної політики в Придністров'ї від української держави вимагало: - Розуміння інтересів. Конфлікт в Придністров'ї розглядався Румунією як спроба захопити політичну ініціативу в реґіоні. Росія була змушена маневрувати в ньому між бажанням зберегти власне значення в реґіоні і необхідністю пристосуватися до свого нового становища у світі. В цій ситуації очевидним для України було б спробувати одним ударом шахувати обидвох сусідів. Закріпитися в Придністров'ї і тим самим зупинити румунське проникнення на схід і спробу закріплення Росії на південно-східних українських кордонах. Своєю активністю в Придністров'ї Україна набула б значення країни, від позиції котрої залежить мир і стабільнисть в реґіоні, образно стала б гравцем, а не шаховою дошкою. Надалі, українські лідери, коли такі є, крім, хіба що, п.Президента, вбачають українську політику в збереженні status-quo навколо України. Вони чіпляються за вже зруйновані домовленості Гельсінки, бо останні закріплювали свого часу так милу їм політичну стаґнацію, єдиний стан, в котрому може існувати українська зовнішня політика. Цей параліч призведе Україну до ролі об'єкта світової політики. - Інструменту політичної дії. Конфлікт в Придністров'ї як і більшість політичних конфліктів, що передують великому фронтальному зіткненню сторін, розігрувався "на конфесійному рівні". Формально все відбувалося в межах внутрішніх проблем самої Молдови. - Сторони-"посередники" миротворчих зусиль. Фактично боротьба відбувалася поміж уґрупування в Молдові та Придністров'ї, і інструментом політичної дії Румунії в цій боротьбі був "Народний Фронт" Молдови і його "п'ята колона" в Придністров'ї. Росія перебрала на себе всю решту політичних, громадянських, профспілкових орґанізацій Придністров'я. Зусиллями УНСО Україна мала хоч якісь позиції в середовищі українців Придністров'я. Але самий український уряд не мав в Придністров'ї жодних політичних позицій, жодного інструменту дій. Це небажання українського уряду шукати собі підтримку в середовищі української діаспори є вражаючим. Властиво, Україна, як новоутворена на політичній карті світу не має жодного політичного реноме. Набути його вона може не наслідуванням політичної моди "минулого сезону", а проведенням власної політики. Захист інтересів співвітчизників вже більше ста років - є загальновживаним претекстром східноєвропейської та балканської політики. Відмовлятися від зброї, котрою послуговуються проти тебе, - це в стилі українців. Український уряд є далеким від розуміння національних інтересів, він позбавлений інструменту втілення у життя власної політики. Чому при всьому цьому, Україна ще існує? Невже Бог справді хоче, щоб ми перемогли?

    Для чого нам Придністров’я?

    Придністров’я населене переважно слов’янами‚ з яких більшість є українцями (корінне населення). Діяльність уряду ПМР спирається на активну підтримку населення‚ на його категоричне небажання перебувати під владою Румунії. З самого початку населення та політичні чинники Придністров’я були зорієнтовані на Україну‚ дехто - як на материнні землі‚ дехто - як на природнього геополітичного спільника. Але принципова позиція українського офіціозу не проводити власної зовнішньої політики‚ а також активна політика російських неурядових і колоурядових сил по підтримці Придністров’я (при сприянні сил урядових) переорієнтувала декого з населення і політиків ПМР на Росію. В Придністров’ї Українська держава щодня‚ щохвилини втрачає свій престиж‚ демонструючи своє небажання (нездатність) захистити або надати підтримку сотням тисяч українців з другого боку кордону. Серед цих українців її престиж вже втрачений. Таким чином першим кроком Української держави на зовнішньополітичній арені була зрада (початок для нас традиційний). Наприкінці літа 1991 року президент ПМР Смірнов привіз до Києва звернення ВР Придністров’я про включення цієї території до складу України. Біля виходу з готелю ”УКРАЇНА”‚ за 800 метрів по прямій від Верховної Ради‚ його було захоплено молдавськими поліціянтами і вивезено до Молдавії. Українські урядові чинники не спромоглися навіть на млявий протест проти дій іноземних спецслужб на теренах нашої ”бардзо суверенної” держави. Приєднання Молдавії до Румунії є тільки справою часу. Перспектива цього вже ускладнює політичну і оперативну ситуацію на нашому півдні і південному сході. Територіальні претензії до України були висловлені Румунією на достатньо високих політичних рівнях‚ щоб спонукати Україну вдатися до тих чи інших запобіжних заходів. В Буковині і Одеській області активно і не дуже криючись румунська аґентура провадить діяльність спрямовану на підрив територіальної цілісності України. Варто назвати такі ЛЕҐАЛЬНІ орґанізації як ”Трансністрія” і ”Румунія ші Букувіне”. В Чернівцях і південній Бессарабії над деякими сільрадами і постійно на мітинґах майорять румунські триколори. Для буковинських молдаван питання майбутньої державної приналежності Буковини вирішене на користь Румунії. Румунська експансія здійснюється як на політичному‚ так і на побутовому рівнях. В Придністров’ї вона провадиться військовим шляхом‚ і там вона мусить бути зупинена. В умовах‚ коли в конфлікті українців Придністров’я з румунами‚ Україна фактично підтримує Румунію‚ принаймні так це виглядає з лівого берега Дністра‚ коли Україна вдалася до блокади Придністров’я‚ Росія‚ здійснюючи допомогу‚ надаючи політичну підтримку ПМР‚ створює собі плацдарм для політичної і оперативної діяльності на півдні і сході України‚ грає стару ролю захисниці слов’янських інтересів.Виходячи з талмудистської логіки українських політиків‚ якщо Росія дбає в Придністров’ї про власні цілі‚ то ми не мусимо ”влазити” до справи. Нормальна логіка спонукала б нас бути там раніше за росіян‚ тим більше ми мусимо бути там зараз. Єдиний спосіб не пустити румун та москалів у Придністров’я - це бути там самим.Україна мусить усвідомити якомога скоріше і раз і на завжди: або держава провадить активну зовнішню політику‚ або в середині її активну політику провадять інші державиВ Придністров’ї Україна повинна продемонструвати всім зацікавленим сторонам‚ що вона здатна і буде захищати свої інтереси в Криму. Кажуть‚ що в Придністров’ї складна ситуація‚ що Смірнов - авантюрник‚ а його команда підтримує прокомуністичний режим‚ і українці там ”якісь не такі”. Українці дійсно не такі. Замість прапорів у них в руках автомати. Ми дуже любимо співати протяжні пісні про українців‚ котрі зі зброєю в руках захищали власні інтереси і не дуже любимо і боїмося українців‚ котрі не співають пісень‚ а зі зброєю в руках захищають власні інтереси.”Смірнов і його команда” є рішучими політиками і здібними орґанізаторами‚ на відміну від тих‚ що сидять у Києві. Вони довго стукали у київські двері‚ але замість хліба їм подали камінь.Люди в Придністров’ї‚ особливо українці‚ часто цілком риторично запитують приїжджих: ”Чому нас зрадив український уряд?” Український уряд зрадив не їх. У Придністров’ї уряд зрадив нас.Проспали‚ промарнували‚ розтринькали - Крим‚ Придністров’я‚ військо‚ військову техніку‚ ядерну зброю - це вже нагадує систему. Чи така система нам потрібна? Чи такий нам потрібен Уряд? Коли вам будуть казати‚ що в Придністров’ї складна ситуація‚ відповідайте: ”Це в Україні складна ситуація”. Але ми її поправимо!

    ОРГАНІЗАЦІЙНІ ТА ТАКТИЧНІ ЗАСАДИ УНСО

    З моменту заснування в часі серпневого путчу 1991 року УНСО планувалася й будувалася, як відкрита масова парамілітарна організація. Засновники її були наперед свідомі того, що в умовах постосовіцької дійсності лише якнайбільша ротація членства забезпечить добір перевірених кадрів, які стануть хребтом структури. Практично вступити до УНСО та прийняти участь в її діяльності, як звичайний стрілець, може кожна особа, без різниці її національності, соціального становища, політичних переконань, віку, стану здоров’я. В анкетах УНСО відсутні дві графи “національність” та “судимість”. Цим вона різко відрізняється від решти подібних організацій в межах СНД, що безсенсово утруднюють власну діяльність всілякими вступними обмеженнями та попередніми перевірками. Ці особливості УНСО, як і решта пояснюються тим, що інтелектуальним центром їх будівництва є коло молодих фахівців, що встигли отримати фахову освіту як офіцери КГБ, ЗС в останні роки існування СРСР. Характерно, що дослідження їх внутрішнього світу виявило поглиблену, ще з дитячих часів, цікавість до різного роду екстремістських явищ суспільного та політичного життя (змови, терор, перевороти, насильство загалом). Особиста амбітність та конфліктність спричинилися до полишення служби в державних структурах, в той час як глибокий ідеалізм не дозволив на участь в різного роду кримінальних чи приватно-економічних об’єднаннях. На штабових посадах в УНСО загалом відсутні офіцери в чині від капітана, які використовуються лише як інструктори та стройові командири. Командування УНСО є свідомими браків совітської військової моделі, тому від початку поклало на мету творення власних організаційних та тактичних засад на підставі якнайширших запозичень та компіляцій, за одним лише критерієм - доцільністю. Характерно, що на цьому шляху командування УНСО зігнорувало навіть досвід конспіративної боротьби Української Повстанської Армії в часі та по закінченні другої світової війни. Ідеологічною підставою УНСО стало вчення, відоме під умовною назвою “Дзен”, що будується на екстремально лівій ідеології, зокрема поглядах Мао Цзе-Дуна на організацію партизанської війни. Іншими “співавторами” “Доктрини дестабілізації” - цитатника, що є обов’язковим для вивчення членством УНСО напам’ять є Майнгоф, Курчо, Марігелла, Бакунін, Кропоткін, Гейнцен, а також Хомейні та лідери правих Пілсудський, Франко, Прімо-де Рівера, Мусоліні, Дювальє. Загалом “Дзен” інтегрально поєднує лівий екстремізм з правим і є тою ідеологією тероризму “четвертого покоління”, що її повстання передрікали совітські політологи. Цікаво, що при такій екстремальній базі, організаційні засади УНСО були запозичені з практики парамілітарних формувань у країнах Західної Європи - “Хайматшутсу” в НІмеччині та “Хеймверну” в краях Скандинавії. За статутом в УНСО існують територіальні та тактичні командування, територіальні командування, крайові (обласні) та районові, служать добору, підготовці особового складу та забезпеченню його відповідними матеріальними ресурсами. Практично, на окремих виробництвах УНСО існує на щаблі відділення, в регіонах міст - взвод, в містах - сотня, областях - батальйон. Територіальні командування забезпечують діяльність тактичних командувань, що служать виконанню бойових та учбових завдань Головного командування. В різні часи в УНСО були сформовані тактичні командування “Трансністрія” (Придністров’я), “Колхіда” (Абхазія). Зараз існує командування “Крим”. Кожного разу в склад такого командування входили Заступник Головного Командира УНСО як однозверхник, та коло фахівців об’єднаних в дорадчий орган (штаб) при ньому. Чисельність штабу становить 3-5 осіб, що їх функціями були, планування, матеріально-технічне забезпечення, зв’язок. Підрозділи УНСО в Придністров’ї та Абхазії сягали щабля “рота”. Від початку тактичні засади УНСО зазнали радикального впливу західної військової науки.Відділи УНСО не будуються, як відділи Совітської Армії.Відділення (рій) УНСО має дві групи - вогню, де зосереджені ті найважчі вогневі засоби, що їх посідає рій, та маневру. Взвод (чота) УНСО має 4 відділення, 3 - маневру, 1 - вогню (важкої зброї). Кулемети та гранатомети, при їх постійній нестачі у відділах УНСО не розпорошуються, як в СА чи в інших парамілітарних угрупуваннях на щаблі відділення, але зосереджуються в розпорядженні старшого начальника.Рота (сотня) УНСО, посідає бронеруку, (запозичено з американського бойового статуту піхоти), що включає в себе всі засоби авто- та бронетехніки. Наприклад в Абхазії бронегрупа УНСО посідала БМП-1, БТР-6O, 23-мм ЗСУ-23 на шасі МТЛБ та зіл-157.На навчаннях УНСО вже відроблене формування подібних ротних тактичних груп, як модульних (імпровізованих) підрозділів, що об’єднують всі наявні засоби, в тому числі й тилові (медслужба, постачання). Досвід локальних конфліктів переконав командування УНСО щодо неможливості ефективної співпраці будь з ким, тому воно при участі в якомусь з них завжди вимагає окремого завдання та підпорядкування лише найвищому командуванню. Теоретично, командування УНСО поділяє західні погляди стосовно конфліктів низької та високої інтенсивності, формування важких та легких з’єднань бригадно-батальйонної структури. За власним досвідом воно переконане в перспективі конфліктів саме низької інтенсивності, тому змагає переконати офіційне військове та державне керівництво в потребі формування легких сил “швидкого реагування” на базі УНСО та прийняття на озброєння нових систем зброї, передовсім стрілецько-артилерійської та бронетехніки. Найбільш цікавими в цьому відношенні є: Assault Pibl під безгільзовий набій більшої потужності, аніж 5.45х39; разовий гранатомет великої фугасної чи уламкової потужності; магазиновий гранатомет калібру 25-4O мм; снайперська гвинтівка великого калібру та бронепробивності; автоматична гармата калібру 5O-85 мм; протитанкова гармата зі зменшеним відкатом калібру 85-1OO мм; танкова гармата калібру 15O; родини колісної бронетехніки в складі: транспортер піхоти, самохідний міномет, гармата ППО, протитанкова гармата; родини гусеничної бронетехніки на спільному шасі, БМП та танк подібної захищеності; нове покоління бойового гелікоптеру; штурмовик поля бою. Коли судити за публікаціями в українській пресі, та українська військова думка, коли така ї існує, зосереджена в середовищі УНСО.

    ДОСВІД ГРУЗИНО-АБХАЗСЬКОГО КОНФЛІКТУ

    І. Політичні аспекти конфлікту Грузино-абхазський конфлікт, властиво не є грузино-абхазським. За спиною сепаратистів, від їх імені і власними засобами діє Росія. Метою Росії є утримання у власних руках якнайбільшої частини кавказського узбережжя Чорного моря. Мета ця визначається геополітичними інтересами Росії, і є зрештою, традиційною для російської політики. Традиційним є і знаряддя її проведення - абхазький, мінгрельський та аджарський сепаратизм. Натомість, єдина мета конфлікту з боку грузинської сторони є відсутньою. Коли віднайти якусь рівнодіючу всіх грузинських політичних сил, задіяних в цьому конфлікті, то такою стане потреба в триванні війни. Конфлікт в Абхазії відтягує черговий виток розборок за владу в самому Тбілісі. В умовах рівности сил і невизначености політичного спектру таке зволікання є вигідним всім. Чергові мирні чи військові ініціятиви мають лише тактичне значення. Метою їх є послаблення суперників, а не зборення супротивника. Не є сенсовим заглиблювання в перипетії грузинської міжусобиці. Метою всіх її учасників є годівниця. Сила подібна УНА в Грузії відсутня. Що, зрештою, і визначає сумну долю цієї країни.Відновлення порядку і наведення спокою є невигідним обидвом сторонам, що конфліктують. Політично, тривання конфлікту, є можливим спрогнозувати в напрямі перенесення його на суміжні території Грузії(Мінгрелію) та тривання міжетнічної ворожнечі в самій Абхазії. Перше є метою Росії, чому, зрештою, відповідають дії прибічників Кетовані та Гамсахурдіа. Друге випливає з відсутности альтернатив в грузинської більшости населення Абхазії, повернення якої під режим фактичної російської окупації є вимушеним, і аж ніяк не бажаним ані самими грузинами, ані абхазам. Відповідно, грузинські (південь) та абхазькі (північ) анклави в Абхазії зростатимуть коштом сепарації населення, що уможливить подальший розділ цих теренів, з участю Росії.Виники конфлікту у вигляді чергової мирної угоди не є децидуючими для жодної з грузинських політичних сил. II. Економічні та соціяльні аспекти конфлікту В тягу конфлікту виявилася значна невразливість суспільства Грузії на економічну кризу. Параліч виробництва в Грузії, принаймні, не призвів до соціяльного вибуху. Економічна активність населення перейшла на інші сфери: сільське господарство, заробітчанство, торгівля, побутові послуги.Економічне тіло Грузії в тягу конфлікту було розчленоване на шерег більш чи менш самостійних регіонів. Чия економічна життєздатність забезпечується сферою впливів місцевого угруповання, що посідає владу. Тим самим, конфлікт в Грузії економічно полягає в сфері розподілу, а не виробництва. Причиною його є, як загальний розвиток виробничих сил навколо Грузії, так і імпортова спроможність самої Грузії (потенціял грузинської діаспори).В сфері розподілу ключова є контроля за імпоротом, постачанням та властивим розподілом продовольства, палива. Стосовно забезпечення потреб війська головним теж є шлях імпорту. Імпортерами є приватні особи та компанії, що уможливлює спекуляцію на військових потребах уряду. Характерними аферами є: закупівля "патріотично налаштованими" бізнесменами 620 бракованих штурмових карабінів АКМ та АК-74 румунського виробництва та закупівлі американського польового однострою та взуття.Національне військове виробництво знаходиться в Грузії в зародковому стані. Головним осягненням його є забезпечення потреб в гранатометах РПГ-7 (планована виробнича потужність до 100 од. на місяць. Виробництво стрілецької зброї (револьверів та машинових пістолетів під набій 9,2 х 18 знаходиться в руках прибічників Гамсахурдіа. Започатковано також виробництво мінометів 82 мм. Всі ці виробництва в т.ч. і по пристосуванню бронетехніки (головно, як шасі під 23-мм. ЗУ на базі МТЛБ) мають кустарний характер. Повністю не забезпечується потреба в стрілецькій зброї та набоях до неї. За час конфлікту грузинами використано вже 65 млн. стрілецьких набоїв, головно 7,62 х 39 та 5,45 х 39. Ринкова ціна штурмового карабіну родини АК складає 250 доларів ЗСА, а набою 7,62 х 39 500 російських рублів. Відсутнє виробництво артилерійських боєприпасів та їх складових. Головна потреба в 100- та 122 мм. потрілах та 82 мм. мінах (метальних зарядах до них). З причини браку 30-мм. набоїв не функціонують автоматичні гармати БМП-2. Повністю відсутні ремонтові можливості колісної та гусеничної бронетехніки. З причини браку яких, більшість котрої простоює в частинах та поступово розбирається на складові. Загалом, воєнні втрати в озброєнні грузинами не компенсуються. Склади 2-го армійського корпусу, що веде бойові дії в Абхазії порожні. Значно обмеженими є транспортові спроможності грузинської сторони в зоні конфлікту. Властиво єдиними шляхами сполучення була повітряна траса Сухумі-Батумі (1-3 рейси ТУ-154 на добу) та морська Поті-Очамчірі (окремі баржі з військовими вантажами). Використання у військових цілях залізниці та автомагістралі Зугдіді-Сухумі є значно утрудненим з причин контролю за запіллям грузинської сторони в Абхазії з боку опозиційних до уряду Шеварднадзе сил. В Зугдіді дислоковані звіадісти, в Галі прибічники Кетовані.Також значними є зруйнування, особливо на автомагістралі, де на ділянці Галі-Сухумі є підірваними кожний місток, кожна водогінна труба. Крім того, рух конвоїв стримується наявністю широкої "нічиєї землі" на ділянці Дранда-Очамчіра (до 10-15 км). Рух морем, загрожений крейсерськими діями кораблів Чорноморської Флоти СНГ, рух в повітрі - зенітними засобами абхазької сторони.Натомість абхазька сторона вільно користається з залізниці, автошляхів та гірських стежок. Абхази активно будують рокадну дорогу Ахалшені-Ткварчелі, пуск якої в дію уможливить їм концентричні дії, як супроти Сухумі так і супроти Очамчіри. Будівництво цієї дороги повинно вважати за стратегічний успіх абхазької сторони. Сепарація Абхазії та війна в ній, принаймні, не об'єднала суспільства Грузії. Властиво грузини, ще не є нацією. Вони поділяють себе на родо-племінні групи, котрим надана форма політичних партій чи військових формувань (відділів). Перемога у війні не стала метою ані грузинського суспільства, ані його провідної верстви. Життєво зацікавлена в ній є лише грузинська меншість в Абхазії (250 тис. з 5 млн. населення Грузії).

    ВІЙСЬКОВА ПРОГРАМА НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

    Поразки сучасних армій в бойових діях з повстанцями свідчать про закінчення епохи війн, як глобального протистояння. На світ з’явилось нове явище - війна як інтенсивна терористична кампанія, або „війна в натовпі“. Нечисленні, добре озброєні бойовики протистоять регулярним військам, наносять їм поразки, заставляють капітулювати (Сомалі, Афганістан, Югославія, Чечня, Абхазія, Карабах). Пояс нестабільності, який простягнувся від Тихого океану до Атлантичного, від Північної Африки до Південної, спалах повстанського руху в Латинській Америці, сепаратизм в Європі свідчать про закінчення епохи накопичення капіталу, на черзі епоха накопичення вчинків. На карті світу з’явились самопроголошені держави зі своїми президентами, „арміями“ і самопроголошеними генералами, за спинами яких часто нічого не стоїть крім безмежних амбіцій. Їх не визнають, але з ними рахуються, ведуть переговори, укладають угоди. Регулярні армії не в змозі завойовувати території, коли зустрічають опір озброєного народу. З’явилась нова професія - бойовик, людина, яка кинула завод, поле і пішла воювати за ідею, яку вона часто просто придумала, або за гроші. Світ більше не хоче жити за правилами, встановленими Сталіним і Черчілем у Потсдамі, Брежнєвим і Брандтом в Гельсінкі. Виросло нове покоління, для якого свобода виступає як необмежена тотальність. Молоде покоління вибирає „пепсі“, а не роботу, а „нарвані“ - скоріше війну як акт самоутвердження, ніж дошку пошани на заводі „Ленінська кузня“. Відбувся розрив свідомості поколінь, 14-16 літні становлять основу повстанських груп, тоді як 40-річні продають їм набої, хліб і прагнуть миру за будь-яку ціну, часто зраджуючи останніх. „Межичас“ як продукт розвалу біполярного світу відкидає стабільність і передбаченість у відносинах між державами. Сьогодні склалася ситуація „всі проти всіх“, коли жодна країна не в змозі виразити суті своїх національних інтересів. Спроби „великої сімки“ проводити політику неоглобалізму закінчились провалом, бо ніхто не хоче відстоювати свої інтереси, всі просять кредитів, (які не повертають) гуманітарної допомоги, тобто „трясуть рубіщем“. І крім того сепаратизм у самих країнах „великої сімки“ (Франція - Корсіка, Англія - П.Ірландія, Італія - Північ, Південь, Канада - Квебек, ФРН - проблема об’єднання земель, присутність окупаційних військ, Японія - проблеми з окупаційними військами) не робить їх більше взірцем для світового співтовариства. Партія стає армією. Кожна більш-менш солідарна сила сьогодні створює свої військові формування, або то є „незаконні“ як ІРА, ЕТА, сіцілійська мафія, Аум Сенрікьо, Талібан, або „законні“ під виглядом різних охоронних структур. Уряд теж не відстає в цьому, створює охоронні структури, які вдвічі перебільшують армію. Армія, не дивлячись на всі заяви політиків, кинута напризволяще. Держава не дбає та й не має бажання дбати за військо, бо фінанси насамперед ідуть туди, де вони приносять прибутки. Ситуація заходить у безвихідь. УНА, УНСО пропонують свій шлях будівництва ЗСУ, як армії нового типу. Основу такої армії повинні становити з’єднання по типу „ОМОН на танках“, або багатофункціональні дивізії (бригади), укомплектовані з добровольців і з грошовим утриманням не нижче 2500$ на місяць. Ми пропонуємо також на базі крайових команд УНСО організувати територіальну оборону України для чого провести загальне озброєння народу. Необхідно відмінити статті кримінального кодексу, які обмежують права громадян на вільне володіння вогнепальною зброєю, а також переслідують їх за створення так званих „незаконних військових формувань“. У сучасному світі, де відсутні гарантії безпеки, Україні необхідно розпочати розробку власної ядерної програми. Ми вважаємо, що реформа ВПК полягає в тому, що гроші повинні вкладатись у розробку перспективних видів озброєнь, зокрема високоточної зброї. Сьогодні перспективніше гроші вкладати у створення „п’ятої колони“ у країнах імовірних противників ніж на утримання структур розвідки і т. зв. „стратегічного планування“. Соціальні програми в армії доцільно спрямовувати на демобілізацію армії, зокрема на будівництво житла, перепідготовку офіцерів, створення нових робочих місць для звільнених в запас. Росія і Франція уже розпочали широкомасштабну військову реформу, яка у 2005 році закінчиться створенням якісно нових збройних формувань в Європі. Тільки у нас генерали і політики, як завжди, традиційно „сильні“ у екзилі, звідки вони повчають чергових адептів національного відродження. Але в Україні на цей раз є УНА, УНСО, які здатні реалізувати військову програму не дивлячись навіть на опір генералів. ні і Антарктиді.

    ХРИСТИЯНСТВО НА ВІЙНІ

    Розповідають, що в Німеччині у старі добрі часи існувало правило - тлумачів Біблії тримати в концтаборі. Цей цікавий звичай варто було б запозичити всім цивілізованим народам. Бо Біблію треба розуміти буквально. Як написано, так і розуміти. За останні два століття тлумачі, реформатори і клікуші зробили з вогненного християнства, з державної релігії сильних щось надзвичайно млосне, пісне і занудне, таке, що прийнято поважати, саме нудотність якого є передумовою належної респектабельності визнання його. До того, як з християнства зварили рідку їжу для тупих, воно вимагало від особи чесності перед собою, самокатування. Це боляче. Тривалість цього мало хто витримує. Християнство - жорстока віра. Коли після падіння Риму християнство залишилось сам на сам з варварським морем Європи, хрест у його руках ще більше став нагадувати меч. Освячення ієрархії було його методом. Жорстоке полюддя, визиск злиденних, напівдиких дав засоби на науку і поезію, на будівництво церков, держав і цивілізації. Батіг наслідував проповіді, а проповідь батогу. Біблію треба розуміти буквально. У П’ятикнижжі мова йде про те, як Бог проводив народом, який обрав, як підносив його і знищував його ворогів, що нація, її боротьба за розріст, її експансія, виявляється, є догідними Богові. Жиди перші стали нацією. Тому і були обрані (властиве з’явився предмет обрання). Згодом постали інші нації на чому обраність жидів закінчилася. Описані у П’ятикнижжі дикі жидівські орди не могли бути цивілізовані інакше, ніж через прості зрозумілі накази десяти заповідей і покарання за непідкору. Десять заповідей і примус до їх додержання і є сюжетом перших розділів Святого письма. Щодо діяльности Христа, то вона відбувалася вже після обраности, коли цивілізованість жидів і всіх інших сягнула певного рівня і десять заповідей втратили сенс статутних вимог. Протистояння і війна описуються в старому Заповіті, протистояння і війна є сенсом євангельської любови. Вони зумовлюють її напруженість. Вона цікава завдяки їм, вони є її силою. Втім, це доволі банально. Якщо є любов та діалектика, то десь поряд мусить бути війна. Христос приніс нам "не мир, але меч". Тому поводитись із християнством треба як з мечем, а не як із подушкою. Зараз саме поняття любові несе в собі інший зміст, ніж у євангельські часи або в часи християнства. Сучасний зміст гірший. Розгляд джерел полишає враження, що любов колись не мала такого рожевого кольору, якого набрала щойно. Коли в старі часи вимовлялося слово "любов", підборіддя лишалось сухим. Ймовірно, та тональність, яка притаманна зараз, наприклад, - любові до зброї, тоді була притаманною любови до будь-чого. Євангеліє вчить не надавати собі занадто великого значення, ні власним кісткам, ні власній душі. Вони не є аж надто великою цінністю, щоб любити їх більше, ніж будь-які інші чужі. "Любіть ближнього як себе" - це призводить не лише до збільшення теплого почуття до інших, але й до зменшення його щодо себе. Любов - це абсолютизація, це відображення абсолютизованого у відчутті. "Возлюбіть Бога свого. І ближнього як самого себе". Якщо в другій частині правила утримується порівняння, відносність "так-як", тобто знаття абсолютизації і з точки зору загальної, знищення любови, то в першій частині є винесення ціннісного центру за межі себе, в абсолют. Християнство заперечує не війну, а жорстокість, яка витікає з дрібності душі. Дрібність душі - це надання нею собі і своєму занадто великого значення. Основний етичний критерій співпадає з основним естетичним. Є безсенсовим говорити про етичність, про красу або потворність рухів (вчинків, спрямувань тощо) однієї, одинокої людини. Для себе будь-який рух нейтральний, подібно до того, як одиноке слово ні для мене, ні для тебе не несе ні моральної, ні естетичної ваги. Фраза може бути красивою і нести певний естетичний зміст для мене, себто і для себе (для власного сенсу); тільки стосунки і відношення можуть бути етичними і красивими, гріховними і потворними, і відповідно, джерело і критерій моральности і краси треба шукати як за межами властивої свідомости, так і підсвідомости цієї людини, у тому, що для неї є надсвідомістю - збірній свідомості спільноти. У повній формі, тобто такій, що охоплює всі сторони діяльности людини і, відповідно, обтяжує морально-естетичним змістом усі її стосунки та відношення, ця надсвідомість існує тоді, коли існує нація, універсальна свідомість іманентна інтегрованій особистості. Не може не сприйматися як потворна дія, спонука якої народжується у власній свідомости чи підсвідомости людини, котра, нехтує естетичним критерієм. Ще й тому, що з точки зору Uber прояви unter не можуть сприйматися інакше як потворні. Особа є органом вищої особистості і її рух є красивим, коли він є керованим. Наприклад, коли органи людини починають (як при деяких хворобах чи сильних потрясіннях) виробляти, що їм заманеться, це завжди виглядає потворно. Весь свій бруд людина несе в собі. Дія є етичною і красивою, коли спонукаючий момент лежить за межами властивої частини свідомости, і навпаки, якщо в середині нирок або душі.Христос заперечує не війну, а надмірну жорстокість. Принаймні так розуміли справу предки. А в питаннях війни і жорстокости ми мусимо на них зважати.

    ГЕОМЕТРІЯ РЕВОЛЮЦІЇ

    Обурює не приниження, не поразка, не зрада - обурює переривання поступовості. Коли ганьба достатньо розтягнута в часі, вона сприймається як реалії життя. Звикнеш - сподобаєтьсяЯкщо російські танки поїдуть по Хрещатику, знайдеться якась кількість патріотів, які почнуть по підвалах замішувати напалм і підшуковувати найбільш зручні цілі.Але коли це не танки, а мляві постанови, угоди і протоколи, коли державний прапор з Верховної Ради полізе зривати не російський десантник, а міліціонер Печерського РВВС, скільки тоді знайдеться бомбістів і повстанців? Адже будь-який спротив є провокацією? Обставини сильніші. Коли приходить війна, багато людей тривають в ній так, як вони тривали в буденності, вони є об'єктами війни, м'ясом. І навіть командири в більшості не є її суб'єктами, вони так само перебувають у струмі війни, як чиновники в конторі. Коли ж у струмі війни заявляється той, хто є її суб'єктом, тоді щось раптом змінюється навкруги, тоді на обрії блідо починає майоріти перемога. Суб'єкт війни є одночасно суб'єктом перемоги. На війні ті, хто свою війну носить в собі, з'являються так само рідко, як і в буденності. В буденності, в підвалах і на кухнях нудяться ті, кому потрібна велика перемога. І якого б ворога вони собі не вигадували, це завжди перемога над буденністю. Їх інстинктивно не люблять, бо суб'єкти перемоги одночасно є суб'єктом війни.Їх відношення до життя є найбільш раціональним. Немає нічого гіршого ніж бути невинною жертвою. Люди навдивовиж легко пристосовуються, можливо, за рахунок здатності абстрагуватись від майбутнього. Без води та електроенергії в будинках, що обстрілюються, вони тривають в районах бойових дій так природно і безрефлексивно, ніби минулого не було. Смерть забирає рідних і сусідів, а вони все ще сподіваються захиститися власною невинністю, демонстрованим нейтралітетом. Помилкова, часто не усвідомлена думка, що невинний не сяде, що коли нема за що, то і не вб'ють. Їх і гине найбільше. В усіх війнах невинні складають основну частину жертв. Це зовсім різні речі: загинули зі зброєю в руках, чи в якості невинної жертви. У в'язниці найбільш нещасні - невинні. Немає нічого гіршого того липкого жаху і обвалу свідомості, і безсенсового виття в середині: "За що?" і гидкої слабкості. Треба позбутися комплексу невинності. Це означає, що треба бути винним. Більша ймовірність втекти і легше сидіти, легше вмирати.Поглиблення економічної кризи всупереч історичному досвідові і революційній теорії призводить до зменшення політичної активності мас. Є помилковими спроби описати ситуацію сьогодення звиклими політичними категоріями, її треба описувати кримінальними "понятіями", бригадними чи барижними. Необхідно перебувати там, де ведеться реальна боротьба за реальну владу. Коли перші троє вірменів з'явилися в Криму, вони взяли під контроль кооперативний ларьок. Коли перші троє українців в Криму згадали себе українцями, вони утворили товариство "Просвіта". Вони дистанціювались від реальної боротьби за реальну владу. Собака, який гавкає, зазвичай, не кусає. Звикла масова політика можлива, в умовах стихійної народної активності, коли в наявності є революційні маси. які хочуть, щоб їх розпропагували, очолили і повели до прірви, або в умовах структурованого суспільства, коли публікація в газеті здатна повалити уряд, а конференція увійти в історію. За умов відсутності першого і другого, спільнота, що бореться має вихід в мафії і культурі: а) мафіозна діяльність, тим відрізняється від організованої кримінальної, що маючи предметом гроші прагне влади. Влада вища за гроші, любов вища за страх. Якщо здійсненню пролетарської революції перешкоджає феодальна роздрібненість, то треба бути не політичною партією, а феодальною дружиною; б) маси вимагають не стільки хліба, скільки видовищ. Замість ворожого хліба необхідно дати наших видовищ - культуру, що продукується боротьбою. Розглядаючи вчинки бойовиків минулого захоплюються технічними моментами, а треба спонукаючими мотивами. Мотивами зробити й мотивами мовчати. Після перемоги війни в натовпі над всіма іншими видами війни, самотник знову на п’єдесталі, і перемоги знову здобуваються індивідуальними якостями бійця.Курд і моджахед є добрими бійцями, коли вплив цивілізації обмежується трьома з половиною місяцями навчального табору: елементами тактики, комунізму та коригування мінометного вогню (власне це і все, що від цивілізації варто взяти).Але ті фортеці в цнотливих душах мешканців гір або тропічних лісів, які не руйнує напалм, руйнує кока-кола, вона руйнує мотиви стріляти, мотиви вмирати. Хто не здох від голоду, здохне від переїдання. І тоді вже, в умовах пересиченості, бійця дає дзен.Вербувальниками для RAF і Червоних бригад були Камю і Сартр.Дикий є бійцем за обставинами, а воїн дзену (лицар абстракції) всупереч обставинам (провокатором). Дикий перебуває у війні, екзистант свою війну приносить в собі. Революція нагадує геометрію сприйняттям абстракцій всерйоз: коли перебуваєш в екстремумі, будь-який крок вбік є кроком донизу. Ірраціональний паротяг тягне потяг цивілізації. Коли єгиптяни вигадали цивілізацію, вони почали будувати піраміди і будували їх 800 років. Кажуть, вони мусили вкладати великі зусилля в іригацію. Але шалені зусилля вони витрачали ірраціонально. Цивілізація - це сфінкс. Суть сфінкса не в тому, що він таємничий, а в тому, що він ірраціональний Коли після 500 років смути Цінь Ши Хуан об’єднав Китай, він зробив кілька раціональних кроків: спалив книжки та закопав вчених. Але будучи хитрим китайцем, він знав, що цивілізація - сфінкс. Сили суспільства були спрямовані на побудову Великої стіни та поховального комплексу імператора, що по трудомісткості не поступався стіні. Греки були першими тоді, коли в мистецтво та спорт вкладали більше праці, ніж у торгівлю. Церковна десятина цивілізувала язики. Саладдінова десятина створила готику. Післявоєнний світ мав стабільність та устійливу тенденцію до розвитку тоді, коли значні сили відволікались на ядерне протистояння, у війну, яка ніколи не мала початися.Припинення гонки озброєнь призвело до застосування зброї скрізь, до смути. Якби араби менше разів творили намаз, вони ніколи не побудували б халіфату від Індії до Кордови.“Плоть нічтожне, дух животворить”. Раціоналістичні схеми безглузді. Побудувати раціональне суспільство неможливо. Коли захотіли раціоналізувати Радянський Союз - він розвалився. Якщо ми хочемо побудувати Україну, здатну до стабільного розвитку, ми не мусимо шукати джерел виплати заборгованості по зарплаті. Ми мусимо все, що залишилось, вкласти в будівництво грандіозного храму Вішну в Черкасах, або в українізацію Африки, або в світову українську революцію.Зі сфери ірраціонального витягуються найбільші прибутки, перегонки повітря банками і фондами. Цивілізація, розвиток продуктивних сил, зміни суспільних відносин - це побічні наслідки здійснення ірраціональних задач, це лушпиння.В історичній науці ствердилася хибна метода шукати прагматичне підгрунтя подвигів. З часом знаходиш, що явна історія набагато цікавіша за таємну і за історію підгрунтя. Хрестові походи цікавіші за те, що “насправді стояло за ними”, за їхній “економічний” чи “містичний” зміст. Ніякого “справжнього” змісту подвигів нема. Справжня історія - це піраміди, це Перікл, це Цезар і Брут, це Аркольський міст. А зміна формацій та землекористування - це побічність і випадковість, це лушпиння подвигів. Кажуть: таліби - це зовсім не таліби, це пакистанське золото і зброя, і мова йде про нафту і газопровід. А насправді мова йде про славу та іслам. І там нема пакистанської руки, там є революція. Людина - ірраціональна істота.Суспільство - ірраціональна машина.Сенс в тому, щоб іти. Неможливо спрогнозувати результат. Перші християни прагнули спасіння, а виявилось, що вони заклали глибокі підстави Світу, якому належимо ми. Лютер, Кальвін і Цвінглі хотіли реформувати католицизм, а виявилось, що вони створювали умови технологічної цивілізації (вони глибоко зневажали науку). Північноамериканські колоністи хотіли подолати акцизи, а в результаті ми живемо в монополярному світі. Ви вирушаєте до Житомира, а потрапляєте в Град Божий. - Що ж написано в програмі? - Що ми будемо йти і не зупинимось ніколи. Що ми не зупинимо революцію. Чому не зупинився Бонапарт? Чому не зупинився Гітлер? Тому що революція екстенсивна. Тому що без війни вони кожен день відчували, що втрачають роки. Мертвий Че більший за живого Фіделя.

    КАВКАЗ ЯК ШКОЛА ПАРТАКТИВУ

    На Кавказі є два народи, в яких є чому повчитися. Це чеченці та вірмени Нагірного Карабаху. Обидва ці народи є носіями досвіду перемоги. І це тим більш цікаво, що до своєї перемоги вони дійшли різними шляхами. Людина звикла до хаосу, притаманному війні в натовпі (термін теорії революції спільнот *) буває вражена залізним порядком, що останні 4-5 років панує в Нагірному Карабасі. Дисципліна, чітке функціонування господарчих структур, Загальний військовий обов`язок, військовий "всєобуч". Озброєні люди на фронті, беззбройні в тилу (як правило буває навпаки). Комітет оборони в Степанакерті охороняє один міліціонер з пістолетом. Голова комітету оборони, він же президент Роберт Качарян пересувається по території своєї республіки без охорони. Азербайджанські села зносяться, бетонуються під плаци військових частин. Білять бордюри і миють підлогу в казармах, ніби не було пєрєстройкі. 10 годин бойового навчання в день. Сьогодні Карабах має близько 120 тисяч населення (Азербайджан близько 8 млн.), контролює територію втричі більшу за історичну та більше ста кілометрів кордону з Іраном. Ймовірно подібним чином ставив себе Ізраїль в 40-х, 50-х роках. Необхідно зауважити на добрій спадковості. В роки другої світової війни НКАО дала радянській армії 26 генералів, трьох маршалів, одного адмірала флоту. Спочатку карабахці воювали як і всі інші - бандами. Але в 1992 р. була створена регулярна армія, встановлено авторитарне керівництво, ліквідована така недоречність як опозиція, наведено порядок і через два роки досягнуто перемоги. Якби їм в голову прийшла фантазія взяти Баку, вони його взяли б. Цікаво в кавказьких війнах проявив себе хижий та підступний мусульманський фундаменталізм, яким нас стільки лякали доценти. У вірмено-азербайджанській війні Іран підтримував Вірменію. За пару тижнів до початку інтенсивних бойових дій в Чечні Джохар Дудаєв в приватній бесіді висловив думку, яка схарактеризувала його як революційного романтика: якщо почнеться війна - сказав він, - мільйон моджахедів з`являться сюди, щоб захищати нашу свободу. Ніяких моджахедів не буває - відповів я - в Афганістані всі моджахеди (не афганці) були китайськими інструкторами, Ірак ніякі моджахеди не захищали, Радянський Союз більше допомагав палестинцям, ніж всі арабські країни разом узяті, за п`ять років вірмено-азербайджанського конфлікту ніхто там не побачив жодного моджахеда. Наступна війна підтвердила ці слова. Всі моджахеди нечеченці, що опинилися в зоні конфлікту, їли сало і носили хрести УНСО. Не існує ісламського фундаменталізму, існує революція спільнот (в т.ч. мусульманських). Громогласний вихід на сцену в ХХст. нових тенденцій змінив дух багатьох народів. Ті племена, які попередні пів тисячоліття ніяк не вважалися войовничими, раптом почали демонструвати військові успіхи. Євреї в боротьбі з британцями і в арабо-ізраїльських війнах, вірмени в Лівані і в Карабасі. Деякі індуські, арабські та латиноамериканські народності.Це не стосується чеченців, вони завжди були злими. Традиційність, одностайність та ієрархізованість чеченців зазвичай перебільшують. Бійці УНСО - учасники оборони Бамута розповідали, що жодного шматка хліба оборонцям місцеве населення не дало безкоштовно. Як і скрізь на революції бажало погрітися багато тарганів. "Парламєнт - пятая нога в телеге чеченской революции" сказав якось Джохар Дудаєв і розігнав його. Як з`ясувалося пізніше - це був раціональний крок. Коли почалася війна, всіх народолюбців та демократів як вітром здуло. По закінченні вони об`явилися для того, щоб попроситися в уряд. З 1991р. Чечня жила і воювала по Бакуніну. Там не існувало держави і дуже мало людей страждало від цього. Від наявності держави зазвичай страждає більше. Для того, щоб успішно жити і перемагати по Бакуніну необхідно, щоб нація складалась з бакуністів. Надзвичайно енергійних, свавільних, войовничих людей. Джохар був сильним вождем, який нічим не керував. Він гідно проявляв себе і в часи нафтових спекуляцій і в часи ракетних обстрілів. На наступний день після першого нападу так званої опозиції на Грозний, біля президентського палацу зібралося кілька тисяч чоловік зі зброєю. Вони кілька днів тусувалися там, були страшенно горді собою і подобались собі. Вони відчували себе мов у театрі і готові були вмирати як на сцені, плювати, що боляче, головне, щоб красиво. Я розговорився з вартовим в передпокої Дудаєва, він був втомлений і хотів спати. Його не було ким замінити.За весь час війни у чеченців не склалося централізованого військового керівництва. Коли Масхадова називали "начальником штабу", всі розуміли, що це титул, а не посада. Не було централізованого постачання, тилу, розвідки, зв`язку.Вони перемогли, маючи менше втрат, ніж російська армія. Ті тенденції, які сьогодні мають місце на постсовіцькому просторі (особливо на Кавказі) завтра будуть панувати в усьому Світі. Дві світові війни створили в масовій свідомості уявлення перш за все тотальної війни. Тому під час перших відвідин прикордоння нас вкрай дивувала вага умовностей та підсвідомих заборон. Придністров`я. Ніби війна. Де-не-де встановився фронт - лінії шанців, заміновані ділянки. В той же час не припиняється залізничне сполучення між Тирасполем та Кишиневом. Ви можете в Кишиневі посадити на поїзд батальйон ОПОНу, через пару годин він висадиться на вокзалі в Тирасполі і припинить війну. Те саме можна зробити у зворотньому напрямку. Але ніхто не зробив. За всі роки вірмено-азербайджанської війни жодного помітного теракту в Баку чи в Єревані. Війна в Абхазії. З абхазького боку активно воюють регулярні частини російської армії в т.ч. авіація, певну участь бере чорноморський флот. Тим не менше в обложеному Сухумі чудово себе почуває розквартирована там з радянських часів російська повітряно-десантна частина. Грузини не тільки не знищили її, але навіть не подумали встановити якогось нагляду за нею. Чому росіяни не здійснили ядерного удару по Грозному? Тому, що ми виходимо на вулицю, замість того, щоб вийти в степ, купуємо в ларьку сигарети, замість того, щоб кинути туди гранату. Тому що фантазії безмежні, а життя тримається на мільйонах обмежень. Як би всі технічні можливості були реалізовані, Світ давно був би знищений. Тому що відтепер ми будемо мати справу не з тотальною війною, а з війною в натовпі. І коли ми чуємо про ескалацію конфлікту, ми розуміємо, що мова йде про ескалацію життя. Союзники перемогли Німеччину завдяки технічній перевазі. Але світ, в якому існували союзники та Німеччина, НАТО та ОПЕК вже вичерпав себе. Цими поняттями вже не можна будь-що пояснити, будь-що описати. Чечня перемогла Росію тому, що несла більш інтенсивну форму життя. Тому що сьогодні модно, щоб спільноти долали відчужені суспільні форми. Шпенглер мав рацію на сто відсотків. Технічні досягнення відповідають тому чи іншому культурному прояву, подібно до того, як нові художні засоби з`являються перед постановкою нових художніх задач.Стремена винайшлись під переселення народів. Шабля та важкий лук під цивілізації вершників, гармати під колонізацію. Танк, літак та кулемет під тотальну війну (тотальна війна, як показали події в Азії, була б можлива і без них, але вони були їй потрібні для художньої завершеності). Ядерна зброя під холодну війну (тотальний мир). Але квіткою війни в натовпі є гранатомет. Гранатомет та носимий комплекс ПВО ( в тих рідких випадках коли він є в наявності) зводять нанівець 80% технічної переваги армій супердержав, знову виводять на перший план індивідуальні якості бійця, позбавляють сенсу стратегію яка все ще викладається у військових училищах. Сучасні війни буває називають інтенсивними терористичними кампаніями. Це вірно в тій мірі, в якій акт терору є пропагандистським актом. Сучасні війни є політичними демонстраціями з застосуванням зброї. Чеченці спочатку виграли пропагандистську війну. До речі, технічне співвідношення було те саме. Супроти всіх потужностей Останкіно супутниковий телефон Удугова. Можна заперечити, що там було ще й СNN, але а) пропагандистський стереотип було сформовано штучно та свідомо; б) його було сформовано саме чеченцями; в) саме чеченцями його було нав`язано всім іншим. Це був сильний пропагандистський стереотип, що сягав сили художнього образу. Чеченці воювали чотовими чи сотенними тактичними групами, які складалися по сродству, як спільноти. Бамутська нараховувала менше сотні, близько сотні група Шаміля Басаєва. Кожна тактична група тяжіла до повної автономії забезпечення та керівництва. Є підстави вважати, що вони і жити далі будуть тактичними групами (спільнотами). Це найбільш ефективно сьогодні. Візьмемо для прикладу спецоперації. В Росії різноманітних спецпідрозділів при різних відомствах як собак нерізаних. Жодна спецоперація в Чечні їм не вдалося. А Басаєву чи Радуєву вдалося. Не одна. Світ валиться. Щоб штурмувати село Первомайське зам.міністра оборони мусить приїхати туди й керувати діями взводу. Все що стоїть між міністерством оборони й мотострілецьким взводом (вся маса відчужених форм) не працює. У Світі не залишалося механізмів, які можуть спонукати солдата вмерти за відчужені форми. Після закінчення холодної війни (протистояння потенціалів). Суспільні механізми не здатні до війни (питання наскільки вони здатні до миру?). Прагнучи дослідити паростки нового, які проявляються як регіональні конфлікти, необхідно розуміти, що звичні суспільні форми присутні там лише як інерція, лише тому, що навіть в місцях прориву нові сутності ще не усвідомлюють себе. Наприклад вибори в Чечні та Карабасі необхідно сприймати як чисто пропагандистські акти. Іноді це свідомий фарс, іноді це наївне бажання, щоб все було як у людей. Всенародні прямі таємні вибори ватажка феодальної дружини, не можуть розглядатися інакше ніж ритуал помазання на князівство. В Україні, де так мало життя, де панують в усій своїй потворності відчужені суспільні форми, тільки остаточно заморочена Фрідманом та Хаєком людина може вважати, що бюрократія здатна забезпечити оборону держави та управління нею. Хто? Такі сили як в Карабасі та Чечні. Як вони виглядатимуть і як будуть називатися покаже близьке майбутнє, але автору здається, що він їх знає. * Теорія революції спільнот розглядає сучасну історію в конфлікті між спільнотою та суспільством (вірніше відчуженими суспільними формами). Заперечує можливість аналізу суспільних процесів, виходячи зі звиклих політологічних понять."

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Продовження - 4

    РЕВОЛЮЦІЯ СПІЛЬНОТ

    Коли в 1240 році наші предки на верблюдах приїхали в Київ, вони не здогадувались, що потім виникне Юнеско і буде відзначати тисячоліття Чінгізхана.Нащадки тих, хто вижив з розумінням ставляться до історичної місії Темучжина. Вони знову готові бути жертвами. Орда - це найбільш раціональний спосіб організації життя, казав Темучжин. І УНСО почуло його.Потаємне сказання ховає істину про УНА. Шукайте! Історія завжди була історією протистояння спільнот відчуженим суспільним формам (змовники та сектанти боролися з державою з метою самим стати державою). Але сьогодні це протистояння складає останній сенс історії. На черзі революція спільнот. Мають місце інфантильні сподівання, що якось там воно влаштується, все стане нормально, демократично, ліберально. Проте гряде Велика Смута. Не відчувати цього можуть лише онуки тих, хто вийшов з Освенціму. Співвітчизник повірить у Страшний суд тільки тоді, коли янголи божі прикладами виб`ють йому двері. Це буде скоро. Ми мусимо втекти в спільноту. Сенс революції в тому, що особистість намагається взяти своє в житті. Авторитет хоче визначати більше ніж суспільні механізми. Суспільні механізми антиавторитарні. Яскрава особистість не має шансів стати головою правління галузевого банку, або прем`єр-міністром, але дуже багато шансів сісти в тюрму. Інтерес спільноти завжди протистоїть інтересам більшості. Більшості потрібна стабільність. Спільноті потрібна смута. Будь-яка спільнота - це злочинна група, а в початках будь-якої культури заховано злочин (бо культура - це розгорнута в часі спільнота: Греція виросла з корабельної команди, елліністичний світ з однієї армії, Західна Європа з банди, а західний Світ з ложі). Людина - завузько. Культура - зашироко. Насправді суб'єктом є спільнота. Людина - це орган сприйняття і орган дії, а сприймає і діє спільнота. Спільнота розкладається невдовзі після перемоги, вмирають її органи, відчужуються форми, якими вона організувала інших. Суспільству не залишається сенсу крім підтримання стабільності. Спогад і медитація на тему цієї переможної спільноти і є культура. Суспільство завжди репресивне. Не репресії забезпечують стабільність, стабільніcть сама відрізає голови високим. Досконала стабільність на цвинтарі. Репресивний апарат Сталіна був менший за брежнєвський, і на порядок менший ніж зараз. Десяток есесівців тримали в покорі багатотисячні концтабори. В`язні самі підтримували порядок в бараках, охороняли себе самі, наглядали на роботах і добровільно йшли до газових камер. Так функціонує суспільство. Не електромлини перемелюють кістки репресованим, а відчужені форми.В жилах культури циркулює кров, яка повиливалася з трупів адептів. Ми і після перемоги залишимося в підвалах. Раз на місяць ми будемо робити наскоки на Кабмін або на райпотребкооперацію, щоб перекидати там меблі, палити папери ставити голову нацбанку обличчям до стіни і суворо запитувати: Почему ж ти, сука, в танке не сгорел?" Спільнота мусить спілкуватися з більшістю через полюддя. Полюддя - єдино можлива форма оподаткування без посередництва бюрократії, без продукування відчужених форм. І не врятує нечестя нечестивого". Ми будемо прикрашати міста не будівлями, а руїнами. Мікельанджело вчить нас знищувати зайве. Міські ансамблі виграють, звільнившись від новобудов. Хтось доречно зауважив, що найбільш деструктивним елементом є ті, хто все ще працює. Вони найбільше заважають всім іншим, вони загрожують рівновазі своїми вічними вимогами зарплати, підтримання виробництва, людського ставлення тощо. Тенденції, які завтра опанують Світом, сьогодні панують в Україні. Сила полягає в досягненні переваги естетичного над етичним, в розширенні місця мистецтва, в тому, щоб не працювати, а грати. Необхідно уникати роботи. Необхідно робити тільки те, що цікаво - грати. Не пахати землю, а йти з товаром в Персію. В базові для нас часи ті, хто за допомогою війни ухилявся від роботи, йшли в бій у святковому одязі. Вони святкували. І це ставлення збереглося в віках. Бенкетами називав Шевченко Action direct гайдамаків. Шляхетна людина не робить нецікавого. Не працювати, а організовувати виробництво, не торгувати, а регулювати ринкові стосунки (адже добре слово і пістолет ліпше переконує, ніж просто добре слово"). Не рахувати, а винаходити комп`ютер. При відсутності організаційних, наукових чи мистецьких здібностей, треба жити по християнськи - жебрацтвом та пограбунком. За епохою накопичення гряде епоха витрат. Солідарність - замість конституції, авторитет - замість бюрократії. Справедливість - замість кримінального кодексу. Наші діти будуть бійцями. Князями та вождями, а не брокерами. В чеченських передгір`ях та київських підвалах народжується новий світ. Кілька сот чоловік чекають його.Рейганівська кампанія боротьби з мафією" плавно перетекла в Клінтонівський Хепенінг Боротьба з міжнародним тероризмом". Це означає, що в свідомості чиновників, уже починаючи з епохи Рейгана, загроза ядерної війни була витіснена передчуттям загрози революції спільнот. Чому Дух Святий міг зійти на дванадцять і не міг зійти на одного? Тому, що стосунки та відношення складають вищу особистість, здатну до осягнення. І зосереджене споглядання. Жертви тяжіють. Час і відстані не важливі. Трупи наших товаришів лежать з нами в одній постелі. Коли ми ходимо - ми ходимо по могилах. Ув`язнених катують в сусідній кімнаті. Єдине виправдання - боротьба. Коли ви не боретесь - ви відпочиваєте на трупах. Уявіть, що сьогодні виникне секта, яка піде в радикальне заперечення. Яка в категоричній формі відмовиться визнавати наші закони і зруйнує сімейні цінності, яка проголосить необхідність повалення наших суспільних інститутів і відмовиться додержуватись навіть правил дорожнього руху. Яка захоче знищити всі культурні досягнення, а за символ обере собі шибеницю. Але ж такими були християни перших століть. Вони побудували глибокі підстави Світу, якому належимо ми. Що б там не казали протестанти, посередники потрібні. Це ті, хто ходить в прикордонні. В прикордонні торкаємось Духа Святого. Церква є посередником між мною і Богом, коли виконує функцію полкового капелана. Коли вона виконує функцію сільського батюшки, вона є стіною. Сенс спільноти в цьому посередництві. УНСОвці подібні на бомжів. Саме так виглядали апостоли. Сенс спільноти в посередництві та продукуванні культури. Продукування культури - це продукування станів. Історія спільнот - це закріплення контексту. Існують вроджені стани і винайдені стани: романтичне кохання, ностальгія, ностальгія за прикордонням (романтизм), археологічне споглядання, стан бунту, тощо. Культура складається з винайдених станів, контексту та помилкових теорійСуть прогресу в тому, що до знахідок і відкриттів призводять помилкові теорії. Всі теорії помилкові. Розум оперує помилками та неточностями. Істина ходить шляхами, прокладеними помилками та брехнею. Багатьма шляхамиОбгрунтування в формі. Думка є істиною, коли форма її висловлення вражаєВід захисту прав людини радикальна західна думка крокнула до захисту прав тварин. Зелені захищають права копалин. Ми ж захищаємо права Духа Святого і материнські права Матері Божої. Сенс спливає. В цьому його природа. Коли висловлюють сенс, завжди мають на увазі інше. Кажуть, сенс в досягненні мудрості, або сенс в просвітлінні, сенс в одержанні найбільшого задоволення, сенс в осягненні, сенс у відповідності вимогам релігії, сенс в наближенні до Бога, сенс в боротьбі, сенс в забезпеченні життя майбутніх поколінь, сенс відсутній. Все це вірно в тій мірі, в якій менше ніж ніщо більше над усе! А насправді сенс життя в подвигах і створенні для них художнього контексту. Сенс іманентний спільноті, а не людині. Тому сенс завжди НАД людиною. Завершилась велична епоха. Ми стоїмо напередодні Смути - на березі океану. Ставлячи хрести на могилах, ми розставляємо знаки минулого, щоб пам`ятати його, коли все змиє хвиля.

    ЕПІГОНИ НАЩАДКИ ДІОДОХІВ

    Торжество «лівих» в сучасній Верховній Раді є зрадою ідеї соціальної революції. Під личиною, як соціалістів, так і комуністів, вже не кажучи про «аграріїв», ховаються махрові ревізіоністи - послідовники ренегата Каутського, соціал-зрадники та криваві собаки. Метою соціального зриву за Марксом, як відомо, була зміна виробничих стосунків, за Леніним-Сталіним, з метою їх гіпотетичної інтенсифікації «догнати та перегнати!». Ефективність цього експерименту є сумнівною. Ані комуністам, ані націонал-соціалістам, чия економічна модель є зразком «правого ухилу», до якого змагають Мороз і компанія, не вдалося збудувати виробництво, що перевищило б тейлоріанську модель. Вони конкурували між собою. Совіцький Союз, і це загальновідомо, тримався на промисловому шпигунстві та безліцензійному виробництві. Наслідки цього продемонстрував нам останній виток гонитви озброєнь, до якого ми прийшли з наробком військової техніки, набитими електронним брухтом. Побутові товари совіцького походження більшість з нас перетравлює до сих пір. Що це? Успіх? У порівнянні з чим? З сучасною катастрофою? Німеччина, солодка мрія сучасних конспірологів, осягла пік виробництва через п'ять (!) років після початку війни. Фюрер допустився до панування аліянтів в повітрі та на морі. Запілля СССР та ЗСА не було ражене взагалі! І після того сподіватися перемоги «арійського духу»? Катастрофа націонал-соціалізму стала неуникною з моменту падіння Рема та Штрассера. Властиво, вони, їх ідеї «народної держави» та «народного війська» як масових тотальних організмів (Фюрер почав вводити «тотальність» лише у 1943р.) десь переспівувалися з вічно живим вченням «батька народів». Але тотальність совіцької моделі все ще була спрямована на те, щоб «догнать і пєрєгнать». А це вже не було (і не є зараз) можливим. Захід має занадто велику фору в часі. Коли Далекий Схід «рвонув» з виробництвом товарів, вони «рвонули» з виробництвом досягнень. Десятеро, що працюють в якомусь з пересічних швейцарських банків, годують сотню і представляють інтереси десяти тисяч. Це є осягнення, і це ще довго годуватиме. Ці перегони, коли й можливо виграти, то лише через зміну правил. Побігти в свій бік. Першим це передчув Мао-Цзи. «Великий Кормчий» спонукав Великого Стрибка з утилітарною з цілей - «догнать і пєрєгнать». Культурна революція починалася як засіб подолання засилля бюрократів та пристосуванців. Але в тягу цих процесів, а коли мета боротьби не є зрозумілою народові, народ осягне її в процесі боротьби (Доктрина Дестабілізації). Тоді яким вбачається сенс існування їхньої «лівої» халабуди на такій «правій» підвалині, в якості годівниці? Чиї інтереси вони репрезентуватимуть (окрім господірів) коли й класів вже не існує (в сенсі єдності класових інтересів та класових протиріч). Дешевий хліб та висока платня не є класовим інтересом. Тільки не треба називати це соціалізмом. Перечитайте програми КПУ та СПУ, де в них «від Гегеля до Сартра, від Маркса до Мао»? Ревізіоністи! Геть лапи від червоного прапора! P.S. Проблема постання в Україні постіндустріального суспільства та його перспектив, що її зачіплює автор, є надзвичайно цікавою. В сучасному світі існує надлишок товарів, але й дефіцит Ідей. Черговий виток технологічної революції відносно нівелює стартові можливості. В Україні, зусиллями та генієм УНА-УНСО відбулася чергова якісна зміна політичних регул, що має загальносвітове значення. Багато говорилось, але лише ми поєднали крайнощі лівого та правого крила в напрямі центру. Ця трансформація боротьби «лівих» з «правими» в боротьбу старого й нового звістує революційну ситуацію. Це наше осягнення ми запрезентуємо світові і він вдячний поспішить «принести дари». Що саме і як є предметом практичної діяльності? Резюме. Людство стоїть на порозі чергової Нової Ери, за що свідчить соціальна вичерпність, навіть «гонитви ядрових озброєнь!» Той, хто ввійде в неї позбавленим забобонів минулого, одним з яких є західний лібералізм, що вже програє натискові зі Сходу, матиме перевагу в розгортанні. Але яким буде це майбутнє наперед сказати неможливо. Воно зріє в нас. Яке визріє, таке й буде!

    ЕКСГУМАЦІЯ ХАРИЗМИ

    На наших очах припинило своє існування штучне неприроднє утворення, яке за офіційною версією мало назву Російська федерація. Померла ця федерація непомітно, до цих пір не всі усвідомили, що сталося: кілька тисяч горців опустили здеморалізований конгломерат алкоголіків, опустили до такого рівня, що піднятися вже неможливо, навіть при сприянні традиційних спонсорів з-за океану. Деградована і розкладена зсередини федерація продовжує животіти суто автоматично (так рухається авто з мертвим водієм за кермом). Приємно відзначити конструктивну роль співвітчизників: Шумейка, Лебедя, Собчака, Станкевича. Це лише підтверджує тезу прагматиків: немає різниці, якою мовою розмовляє українець, головне - яку справу він робить. Імітацію існування Російської федерації створюють мас-медіа, особливо ОРТ, яке полохливі есендівські владоможці за інерцією вважають за обов'язкове транслювати на теренах, ввірених їм свого часу Кремлем республік. Відімкнувши ОРТ можна переходити до процесу повернення в лоно матері України втрачених свого часу земель. 700-800 років тому, наші прадіди-арійці, освоюючи тутешні болота, змішувались з місцевими аборигенами. Пам'ять про ті часи живе в серцях туземців: кілька років тому вони урочисто встановили пам'ятник нашому князю Ярославу в одній з найбільших своїх дєрєвєнь. Так що росіяни сплять і бачать себе в складі Української Держави - Київської Русі. Врешті-решт хто, як не ми, несемо моральну відповідальність за долю добродушних мешканців Нечерноземія, бо ж з'явилися вони на світ завдяки саме нашим предкам. Без нас вони пропадуть, згинуть безслідно, знову потраплять під згубний вплив підступних масонів, які їх цинічно зпоять брагою (без закусі). Ви ж дивіться: Росія окупована! Процвітають лише кобзони, джигарханяни і кіркорови. Це вони, масонюючи, Ніколаїча споїли. Такий був мужик. Шкода. Обов'язком кожного свідомого українця є захист братів наших менших від підлих посягань на їхню честь з боку екстремістів -єльциністів та московських сепаратистів. Жодного клаптику нашого Сибіру не віддамо. Руки геть від Калінінграду! Росіянин, який проти України - це масон. Масону - масонська смерть. Очистимо наш спільний євразійський дім від кремлівських агентів впливу сатанинських лож. На диво, московський сепаратизм не викликає адекватної реакції в політичних колах України. Як ліві, так і праві прагнуть розглядати Москву як рівноправного партнера, але чи може бути партнером те, чого немає? І вже зовсім фантасмагорично виглядає страх демократів перед Кремлем. Вся їхня зовнішньополітична концепція базується на відчутті страху, і виходом з ситуації, що склалася пропонується втеча до Заходу. При цьому не враховується, що втекти вдасться лише за умови повноцінної участі в загальноєвропейських структурах, в т.ч. оборонних, тобто членство в НАТО, а не ерзац Партнерства заради миру". Зауважимо, що тут не йдеться, добре це чи погано. Мається на увазі повнокровність зовнішньополітичної концепції правих в контексті ситуації на руїнах Росфедерації. Але націонал-демократи виходять з того, що Україна є державою, яка вільна сама прийняти рішення в національних інтересах українського народу. В тому і справа, що ця теза видає бажане за дійсне. Після відомих подій 1991 р. державний апарат СССР трансформовано в державний апарат СНД. Відтворена вертикаль виконавчої влади в усіх спільних для СНД структурах (Рада голів СНД, рада голів урядів СНД, ради спецслужб, міністерств і відомств СНД) головують представники РФ. І це при тому, що в межах СНД найбільший бардак саме в Росії. Приходимо до висновку, що українцям насильно нав'язуються штучні проблеми, вже апробовані кремлівськими мудрецями на своєму народі. Що тримає офіційний Київ на прив'язі у Кремля? Єдність державного апарату СНД. Тому вихід з СНД, як того бажають демократи, можливий лише за умови рішучої боротьби з цим апаратом, в т.ч. з вищими ешелонами влади, за перебрання реальної влади до своїх рук. А на практиці саме демократи є найвірнішими підручними правялчих владних структур: згадаймо конституційний договір, здачу Москві нашої ядерної зброї, рехформи". Практично своїми конкретними кроками раціонально-демократичні сили України сприяють утриманню країни в зоні кремлівських впливів. Про що вони мріють - так це про українізацію апарату. Подібний підхід цілком задовільняє владу, тому політичні і громадські організації демократичного прошарку реєструються Мінюстом. Щодо лівих, то це звичайні російські партії. При всьому словесному незадоволенні їхньою риторикою з боку найвищих посадових осіб, проти лівих не порушено жодної карної чи адміністративної справи! І це на тлі постійних репресій супроти українських націоналістів. Правлячі структури взяли на озброєння знамените рухівське гасло: Росіяни будуть жити в Україні краще, ніж в Росії". Ніхто не заперечує успіхів Народного руху Чорновола в розбудові відкритого без'ядерного суспільства. Кожен організм має ліву і праву руку. Кожний плюралізм має ліві і праві партії. Ліві і праві пов'язані між собою в міцний гордіїв вузол. Буржуазно-демократична і московсько-комуністична моделі розвитку українського суспільства ведуть у глухий кут перманентного насильства над особистістю. Досвід усіх останніх передвиборчих кампаній засвідчив відсутність потреби у виборах. Умовними виглядають потуги щось змінити: наступив час релаксації. Невизначеність, невирішеність, багатовекторність. Синдром загубленості, притаманний багатьом співвітчизникам, не має рецептури видужання. Маргінальність переходить з стану вимушеності до стану необхідності. Вчинки перестають потребувати обгрунтувань. Ідеологія це всього лише обгортки. Націоналізм вижив, будучи мультиідеологічним по своїй природі. На зміну мертвонародженим доктринам прийшов доларовий абсолютизм. Реальністю стає те, про що попереджали теоретики християнства, комунізму і фашизму. Абстрагуючись від категоричності констатуєму факт спроби Великої Стабілізації. Масам пропонується вічний мир і злагода в обмін на лояльність. Сукупність вищенаведеного дозволяє встановити діагноз: Повзуча революційна ситуація". Усі намагання встановити вічний мир і злагоду закінчуються революцією. Усі спроби знищити війну і насильство закінчуються війнами і ще більшим насильством. Шлях у світле майбутнє пролягає через концтабори (там цей шлях і закінчується). Парадокси - фантоми реальності. Прориву за межі не сприятиме жодне LSD. В підставі дій нинішніх благодійників ВКВ. Економічний фактор враховує індекс ДоуДжонса і не зважає на містицизм. Цивілізація досягла рівня власної непотрібності. Найбільш популярним запитанням стало "навіщо?" Пропагандистська машина не виконує покладених на неї функцій. Термінологія стала атавізмом, прогрес і регрес злилися в єдине ціле. Чим довше рабів водять по пустелі, тим більшими рабами вони стають. Демократія - мачуха терору. Коли беруть в заручники 200 пасажирів авіалайнера - це тероризм. А коли 52 млн.? Сфери діяльності режиму слід сприймати в комплексі і для цього є всі передумови: хто має очі, той побачить; хто має вуха, той почує. Машина державного апарату намагається знищити паростки національної опозиції: було б наївним очікувати від режиму чогось іншого. З огляду на безсоромність державного апарату, діяльність націоналістів потребує відповідних словесних аналогів. Корекція курсу термінологічних реформ. Не турбуймо прах предків, залишимо минуле минулому. Ліві і праві - це привиди минулого. В цьому специфіка українського політикуму. Забагато привидів. Перенасиченість минулим не кращого гатунку. Режим взяв з минулого найганебніше і знищив найкраще. Уродство форм поєднано з уродством суті. Країна лєпрозорій. Партії вмерли, залишивши по собі купу сміття. Збанкрутувавши, політична система перестала викликати зацікавлення. На арену вийшла УНА-УНСО, структура, від однієї назви якої перекошуєтьсмя від ненависті обличчя демократа і соціаліста, ліберала і зеленого, коміка і кунівця. Чи не всі основні події політичного життя останніх років пов'язані з боротьбою правлячого режиму і УНА-УНСО. Як попередні, так і наступні вибори перетворено на поле бою між УНА-УНСО та партіями, зареєстрованими в Мінюсті. Соціальною базою УНА-УНСО є тверді противники "бєспрєдєлу", вони як перші християни. Реально є три шляхи: - перший шлях - шлях в нікуди праворуч, під прапором цеерушного демократичного націоналізму", завезеного з-за кордону; - другий шлях - шлях в нікуди ліворуч під прапором насильницько комунізованих "новых русских", завезеного з Москви; - третій шлях - це опозиція до режиму повальної дегенерації, до його цінностей, до його догми, до його екстремізму. Детальна програма УНА-УНСО викладена у Програмовій збірці УНА-УНСО. Хай ненавидять, аби любили". (Київ, видавництво Євразія", 1996). Спільним знаменником комунодемократів є звіряча ненависть до авангарду української нації УНА-УНСО. Заборону УНА офіційно вимагав П.Симоненко (виступ на сесії ВРУ 11 вересня 1995р.) і офіційно підтримала С.Стецько (прес-конференція у Сімферополі 16 вересня 1995 р.). Комуно-демократичний блок обеззброїв Україну перед лицем єльцинської диктатури, передавши Кремлю нашу ядерну зброю. Усі три представники УНА-УНСО у Верховній Раді (Вітович, Тима, Ілясевич) голосували за збереження Україною статусу ядерної держави. Чому ліві та праві проголосували в інтересах США та Москви? Запитання риторичне. Хто платить, той і замовляє музику. Не слухайте лівих і правих партійних ватажків, краще подивіться на плоди їхньої діяльності. Хто зруйнував нашу економіку, військо, хто не видає нам зарплату? Хіба не ті, хто волає про соціальний захист", розірвані зв'язки" та національне відродження"? Лівоправі політикани скомпроментували себе в очах трудового народу. Назавжди. Великодержавність - першооснова третього шляху УНА-УНСО. Соціально захищаючи співвітчизників, не питайте про їхню партійну приналежність. Народ втомився від політики. Тому ми повинні захищати наших співвітчизників там, де їх дискримінують терористи і екстремісти. Скільки було б сказано про Придністров'я, Кубань, Далекий Схід, Петроград, Москву, Західну Галичину, Мараморощину, Пряшівщину, Берестейщину, Забайкалля, Якутію, Трансильванію? Лише сувора і лагідна влада УНА-УНСО принесе до кожної української родини мир, спокій, злагоду та затишок. УНА-УНСО - це те, про що ви мрієте. Ваша підтримка УНА-УНСО означатиме здійснення ваших мрій. Епоха УНА-УНСО передбачена Нострадамусом, Іоаном Кроншдатським, Георгієм Гурджиєвим. Віра в УНА-УНСО - це віра в себе. "Усе життя віруючих гріх". (Св. Августин)Тільки там, де немає держави, постає людина, яка не зайва, там починається пісня потрібних і і мудрість єдина й незамінна". (Ф.Ніцше). Потрібна імперіалістична диктатура культури". (О.Халецький). Культурна інвазія УНА-УНСО є могильником суспільства споживання. Всі знають: на місце старого завжди приходить нове. УНА-УНСО є тим єдино новим, що є в країні. Візьміть будь-якого рухмана, не давайте йому дві доби борщу і отримаєте прогресивного соціаліста. Навернення в нову віру не потребує витрат. Не треба нас лякати полюванням на відьом: викликає здивування саме бажання відьом уникнути народного гніву. Грона гніву вже вистигають у Гетсиманському саді. Що таке логіка в порівнянні з національними інтересами?Сучасна цивілізація Заходу потребує кардинального заколоту, без якого вона рано чи пізно буде приречена на загибель". (Ю.Евола). Панувати - це дати людям заняття, поставити їх на своє місце, у своє призначення; покласти край їхнім химерам, які ведуть до байдикування, пустого життя та відчаю". (Х.Ортега -і-Гасет). Приклад УНА-УНСО вчить нас перемагати вороже оточення силою колективної непересічності. Здоровий колективізм рішуче стоїть на перешкоді руйнівницьким тенденціям псевдогероїзму, ізольованих антинародним режимом одиниць. Девальвація самого принципу колективізму, заподіяна червоними узурпаторами, обернулася дрібним гнусавим індивідуалізмом, а зрештою елементарним жлобством. В цьому причина моральної поразки новонародженої народно-демократичної партії ще до її створення. Розмови про центризм поза УНА-УНСО не несуть в собі смислового навантаження. Бути в центрі означає не бути жлобом. Так що ультралібералам центризм не світить. Бажаєте довести протилежне - профінансуйте для початку номер Нашої справи". Бо справжні центристи доводять свій центризм не словами, а справами. Навколо штабквартири УНА щодня тиняються в очікуванні виробничих відходів натовпи плагіаторів. Риючись в залізному баку для сміття вони збагачують власний інтелектуальний рівень. Що б робила без УНА уся ця різношерста публіка? Завжди і постійно що-небудь шукай. Тоді обов'язково знайдеш. Що-небудь.". Вони і шукають. Ми ще недостатньо усвідомлюємо силу впливу УНА-УНСО на обличчя. Немає пророків у власній Вітчизні. Українська політика - це ревнощі. Ревнощі старих плаксивих потворних баб. Від цього середовища необхідно очікувати ножа у спину, і аж ніяк не вдячності. Якщо тіло гниє заживо, треба припиняти страждання. Припинення страждань і є вищою формою гуманізму. Гуманізм - це практика. Гуманізм - це припинення страждань. Гуманізм - це УНСО. УНА як вакцина, УНСО як шприц. Третій шлях УНА-УНСО на практиці означає національні пріоритети в усіх галузях. Національний виробник і національний споживач повинні мати привілеї перед іноземцями. Ніяких орієнтацій не на схід, не на захід. Економіка в інтересах робітників. Сільське господарство в інтересах селян. Армія в інтересах військових. Активна наступальна зовнішня політика. Прорив на східні та на західні ринки збуту. Розмови про економіку, соціальний захист і незалежність будуть припинені. Все воно буде на практиці і тому не потребуватиме безкінечного обговорення. Ніякої бідності, ніяких інфляцій. Порядок і дисципліна, як вища форма свободи. Національна солідарність як рушійна сила трудових звершень. Заради самозбереження український народ вимушений буде згуртуватися в єдине ціле, інакше повільна болісна агонія і смерть. УНА-УНСО - це шанс, який надав Всевишній українському народові. Українці можуть цей шанс відкинути, але гірше від цього стане не Всевишньому, а українцям. Чи спроможні на здоровий глузд нащадки тих, хто в 1932-33 рр. мовчки пожирали один одного? Історія українського народу однозначна: з огляду на минуле кожен українець, починаючи з 9 років, повинен досконало володіти АК. УНА-УНСО увесь час свого існування б'є в дзвони, але чи чують їх ті, до кого вони спрямовані? В принципі, трагедії в цьому немає: це всього лише історія. А історія вчить тому, що нічому не вчить. Криваве полум'я пацифізму розпочне з тих, чия хата з краю. На згарищі чергової травоядної незалежності" вистачить місця усім мазохістам: правим, лівим, позапартійним. Ще раз нагадаємо собі магічну формулу сучасності: не вправо, не вліво, а поцентру. Не з демократами, не з комуністами, а з УНА-УНСО. УНА-УНСО - це третя сила, яка стоїть над двома першими (комуністами і демократами). Перша сила - комуністи, соціалісти (орієнтація на Москву). Друга сила - демократи, ліберали (орієнтація на Захід). Третя сила - УНА-УНСО (Києвоцентризм). Праві вже об'єдналися з лівими в процесі розкрадання народної власності. Народ повинен об'єднатися під проводом УНА-УНСО для захисту своєї власності від лівих і правих. Треба вірити не словам, треба вірити справам. Правлячий режим і його лівоправі партії кажуть багато правильних слів, які не підтверджуються на практиці. Або вони брешуть, або не відповідають за свої слова. Кожне слово УНА-УНСО підтверджено кров'ю полеглих героїв. Жодне слово комунодемократів не підтверджується жодним центом. Правлячий режим фактично є звичайною трастовою компанією, яка дурила, дурить і має намір продовжувати дурити довірливих вкладників. Громадяни! Не дозвольте себе дурити пройдисвітам від комунізму та аферистам від демократії! Якщо б ліві і праві насправді захищали інтереси народу, усі їхні партії були б заборонені. Міністерство юстиції правлячого режиму скасувало реєстрацію лише двох організацій УНА-УНСО та товариства чеченської культури "Вайнах". Єдиною релігійною конфесією, проти якої було кинуто озброєний до зубів Беркут" є Українська Православна Церква Київського Патріархату. Єдиною країною, у якій протягом кількох сот останніх років тривають репресії супроти корінної трудящої нації, є Україна. В одному ряду з нами перебувають хіба що курди, палестинці і баски. І тим не менше миру-мир. Любов, як вища форма насильства. Ніяких трупів, тим більше на словах. Вічне життя апофеоз вічної війни. Залишимо комплекс неповноцінності (кесарю - кесареве). Наш шлях пролягає понад метушнею різнобарвних потвор. Усі їхні проблеми породжені їхніми комплексами. Демон всередині, гидота назовні. Пояснення причин загальної кризи з боку представників офіційних владних структур не витримують критики. Бо чим сильніше розвалюється економіка, тим краще живуть представники державного апарату СНД. Збагачення правлячого режиму прямо пропорційно зубожінню трудящих і пенсіонерів. Якщо до того, як було розірвано зв'язки", керівники їздили на Волгах" і відпочивали в Криму, то після того, як зв'язки розірвалися", вони почали їздити на BMW і відпочивати в Монако. Штучна руйнація народногосподарського комплексу - це справа рук вищого керівництва СССР-СНД. Економічна криза не має відношення до економіки - її довготривалість обумовлена природнім антагонізмом між трудящим українським народом і паразитуючою верхівкою "новых русских". Розрубати гордіїв вузол соціальних протиріч, поклавши руку на Святе Письмо, і є завданням національно-пролетарської мирної революції.

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Програмові документи - 1

    ПРОГРАМОВІ ДОКУМЕНТИ ПРОГРАМА УНА

    ЕКОНОМІЧНА ПPОГPАМА УНА 1. ПОПЕPЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ 1. Влада в Укpаїні здійснюється кількома гpупами адміністpативної і господаpської номенклатуpи, які конкуpують між собою, але мають свій об’єднаний інтеpес в існуванні PЕЖИМУ, який забезпечує їм можливість безконтpольного з боку наpоду вивезення капіталу та пpиватизації основних фондів. 2. Пpичинами економічної дегpадації є відтік капіталу і бажання веpхівки деpжапаpату монополізувати пpибутки (звідси їхня податкова політика). 3. Абсолютна позамоpальність осіб, що становлять веpхівку деpжавного апаpату, пpизводить до демоpалізації дедалі шиpших веpств населення. 4. Інтеpеси цих кількох гpуп чиновників і pежиму в цілому об’єктивно пpотистоять інтеpесам усіх інших соціальних гpуп і пpофесійних категоpій. 5. Виpішення жодних економічних чи соціальних пpоблем не є можливим доти, доки pежим пpодовжує своє існування, тому будь-які економічні пpогpами і соціальні платфоpми є не більше, ніж “попеpедні зауваження”. 6. Нашим політичним завданням є побудова оpганізованої і солідаpної сили, яка зможе навести поpядок, взяти на себе відповідальність за деpжаву, pефоpми і уpяд, сфоpмувати новий деpжавний апаpат і контpолювати його. 7. Основу такої суспільної сили мусять скласти: - стpуктуpи УНА; - частина офіцеpства, яка оpієнтується на УНА; - не пеpекуплені pежимом або закоpдонними оpганізаціями стpайкоми та пpофспілки; - оpганізації, які ставлять за мету соціальний захист тих чи інших категоpій населення; - ті комеpційні стpуктуpи, які пpедставляють національний капітал, оpієнтуються на вкладення капіталу в Укpаїні, об’єктивно зацікавлені в pозвитку національної економіки і пpотистоять pежиму. 2. ОСНОВНА МЕТА Укpаїна потpебує успіху. Пеpемога УНА дасть людям впевненість: у кpаїні з’явився спpавжній господаp, який pішуче і беззастеpежно кладе кpай безгосподаpності, безвідповідальності, шахpайству і гpабіжництву. Заможна і сильна деpжава є запоpукою добpобуту гpомадян Укpаїни, а зpостання їх добpобуту і свободи є запоpукою міцної деpжави. Ми утвеpдимо в економіці дух виpобництва, pозумного господаpювання, добpозичливого супеpництва, здоpової амбіційності. Наше завдання - на pуїнах і сеpед pозладу вибудувати цілісну національну економіку, яка успішно задовольнятиме економічні інтеpеси Укpаїни, буде динамічно pозвиватись та виведе Укpаїну на пеpедові позиції в світі. Основою довгостpокового економічного pозвитку має стати pозшиpення та pозвиток наукоємних технологій, інфоpмаційних систем, машино- та пpиладобудування, військово-пpомислового комплексу, pеконстpукція цілих галузей. 3. АНТИКРИЗОВІ ЗАХОДИ 1. Стабілізація фінансово-гpошової системи. 2. Пpотекціонізм національному та гаpантії іноземному капіталу. 3. Пpіоpитетний pозвиток феpмеpсько-коопеpативного сільського господаpства. 4. Інтегpованість укpаїнської інфpастpуктуpи в загальноєвpопейську. 5. Структурна перебудова економіки та переведення промисловості на енерго- та ресурсозберігаючі технології. Для забезпечення цих напpямків необхідна система надзвичайних заходів. Півзаходами відбутися не вдасться. Єдиний шлях ствоpити сильну деpжаву - втілити у pеальне життя нашу пpогpаму. 4. ЗМІНИ В УПPАВЛІННІ ЕКОНОМІКОЮ Ми виходимо з того, що упpавління наpодним господаpством може бути оpганізоване більш pаціонально. Цілий pяд упpавлінських ланок існує лише в інтеpесах чиновників і всупеpеч інтеpесам наpодного господаpства. Ці зайві упpавлінські ланки будуть ліквідовані, що стимулюватиме діяльність багатьох господаpських суб’єктів. 5. ПPИВАТИЗАЦІЯ 1. За якою б схемою не пpоводилася пpиватизація сьогодні, її зміст буде один: чеpговий етап погpабування більшості наpоду кількома гpупами чиновників. 2. Зміна юpидичного статусу, за якої пpедставники pежиму з pозпоpядників основними фондами пеpетвоpяться на їх власників, НЕ ЗМІНИТЬ докоpінно економічної ситуації в кpаїні. І надалі пануватиме тенденція не до інвестування, а до пеpепpодажу з метою pозміщення капіталів за коpдоном. Внаслідок цього значна частина основних виpобничих фондів опиниться в pуках іноземного капіталу, а це спpиятиме побудові колоніальної економіки з усіма непpиємностями, що звідси випливають. 3. Вpаховуючи вищесказане, для УНА можлива альтеpнатива: а) пpотидія пpиватизації доти, доки pежим буде усунено і з пpиходом до влади УНА стане можливим здійснити пpиватизацію на засадах спpаведливості, коли всі гpомадяни будуть поставлені у pівні умови. Спосіб пpиватизації і частка деpжавного майна, яке може бути пpиватизоване, мусять визначатися залежно від ступеня pозвалу наpодного господаpства і суспільних стpуктуp на момент пpиходу до влади УНА і початку пpиватизації. Пpоте дія з цих позицій означатиме, що ми погоджуємось з тим, що pежим збеpігає за собою пpаво і надалі pозпоpяджатися всім майном, а значить пpодовжувати власне існування, а також, вpаховуючи те, що повзуча пpиватизація в інтеpесах чиновників і диpектоpів уже відбувається, УНА стає на дpугу позицію; в) пpиватизація частини деpжавного майна заpаз. УНА вважає доцільною кількаступеневу пpиватизацію, з пpиватизацією на пеpшому етапі до 15 % основних виpобничих фондів і до 40 % невиpобничих. Основні фоpми пpиватизації - відкpите акціонування та ваучеpизація є дієвими заходами. Володаpями основних фондів можуть бути лише укpаїнські фізичні та юpидичні особи. Ваучеpизації пеpедує чітке виділення частки деpжмайна, що підлягає пpиватизації. Безкоштовно та безваучеpно захоплене деpжмайно як незаконне підлягає націоналізації. Пpиватизація здійснюється швидко, на чеський зpазок. Подвійний пеpепpодаж пpиватних підпpиємств тільки під контpолем УНА. У нинішніх умовах свій інтеpес у пpиватизації здатні відстояти тільки оpганізовані солідаpні гpупи, згуpтовані навколо стpайкомів, вільних пpофспілок, об’єднань, гpомадських оpганізацій соціального захисту, в які можуть пеpетвоpитися окpемі тpудові колективи, об’єднання підпpиємців, споживачів та ін. Завдання УНА - спpияти ствоpенню таких оpганізованих соціальних гpуп і об’єднувати їх зусилля. Та частка основних фондів, що опиниться у їх володінні або pозпоpядженні, стане економічною базою тієї суспільної сили, яка мусить пpийти до влади і почати pеанімацію економіки і деpжави. Пpаво власності в Укpаїні мають тільки гpомадяни Укpаїнської Деpжави! 6. ПPОМИСЛОВІСТЬ ТА ІНФPАСТPУКТУPА 1. Відродження деpжавної пpомисловості, відтвоpення pобочих місць. Деpжавна пpогpама поновлення зв’язків у пpомисловості. Пошук нових паpтнеpів та відновлення стаpих pинків. Пеpепpофілювання з уpахуванням сучасних потpеб. Забезпечення шиpокої пpогpами деpжавних pобіт тільки за pахунок вітчизняної пpомисловості. Пpотекціоністські заходи пpоти некpитичного та неякісного імпоpту. 2. Участь у технологічній революції. Забезпечується імпоpт пеpедових технологій за умов ствоpення СП з пpавами: а) вивезення готової пpодукції; б) участі в основних фондах. Пpоводиться pеальна оцінка ваpтості застаpілих виpобництв, аж до безкоштовної пеpедачі їх у власність. Зусилля ВПК концентpуються на pозвитку озбpоєнь конкуpентноздатних та оpганічно необхідних для забезпечення високомобільної пpофесійної аpмії. Оскільки світ знаходиться на чеpговому витку модеpнізації озбpоєнь, пpоблеми ВПК будуть виpішені участю у технологічній pеволюції. Кеpівництво галузі очолюватиме вищий кадpовий склад ІТP, який є основним багатством ВПК. Забезпечується тоpгівля пpодукцією ВПК, експоpт технологій. 3. Pозбудова інфpастpуктуpи, інтегpованої у загальноєвpопейську спільноту: зв’язок, автобани, супеpмаpкети. Пpистойне життя людини неможливе без загальнопpийнятої побутової цивілізації. Її відтвоpення на Укpаїні має відбуватись за такими пунктами. Деpжавна пpогpама pозбудови сучасних автомобільних шляхів pеалізується чеpез ствоpення міжнаpодних консоpціумів, що володітимуть системою автобанів, з землею їх pозташування включно. Як пеpший кpок - побудова надшвидкісної магістpалі Ваpшава-Симфеpопіль. Ствоpення оpганічно пов’язаної з попеpеднім системи магазинів та готелів. Pозбудова відповідної хаpчової пpомисловості у сільській місцевості. Ціни на товаpи у наших магазинах будуть у півтоpа pази нижчими, ніж сеpедньоєвpопейські, а не вдвічі більшими, як нині. Ствоpюється єдина система телезв’язку по Укpаїні, єдина система телеканалів. 7. СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАPСТВО 1). В жодному випадку не можна ставити питання пpо pозпуск колгоспів. Ніяка pозумна людина не повалить стаpої хати пеpед тим, як побудувати нову. Заpаз на селі можуть існувати pізні фоpми власності - колгоспи, сільськогосподаpські коопеpативи, товаpиства, феpми тощо. Суть не в назві. Головне - забезпечити всіх селян пpавом на викоpистання землі. 2). Без підтpимки деpжави сільське господаpство не зможе вижити. Деpжава повинна вкладати гpоші у вигляді дотацій у сільське господаpство, зокpема в pозвиток інфpастpуктуpи села: доpоги, зв’язок. 3). Пеpеpобка пpодуктів, сиpовини має бути налагоджена якомога ближче до місця її викоpистання. Село має стати не лише пpодуцентом пеpвинного пpодукту, а й місцем, з якого готовий пpодукт буде надходити до споживача. Побудова деpжави неможлива без побудови села. Побудова дотацій у сільське господаpство на Заході пpизводить до пеpевиpобництва пpодуктів сільського господаpства. Починається війна за pинки збуту. Деpжава змушена платити феpмеpу, колективному господаpеві за його pоботу більшу ціну, ніж того потpебує pинок. Нашою політикою буде pозбудова пеpеpобної інфpастpуктуpи на селі. 4). Землі, уpажені Чоpнобильською катастpофою, підлягають виведенню із сільськогосподаpського обоpоту. Вони мають бути засаджені лісами, на них мають бути пpоведені шиpокі заходи, спрямовані на дезактивацію та відновлення їх пеpвісного, наскільки це можливо, екологічно чистого стану. Власність на ці землі має бути пеpедана виключно деpжаві для ствоpення тут заповідників, заказників тощо. 5). Деpжава не може диктувати ціни на пpодукти сільського господаpства. Ціни повинні встановлювати власники пpодуктів, залежно від витрат на виготовлення і попиту. Тобто ціни фоpмує pинок. Власник може або пpиймати деpжавні замовлення на взаємовигідних умовах, або ж ні. Але деpжава обов’язково повинна pегулювати ціни монополістів, особливо тих, хто випускає сільськогосподаpську техніку. Напpиклад, тpактоpи “ЮМЗ” і т.д. 6). Пpиватна власність на землю. Найпpодуктивніша пpаця на землі - це пpаця на власній землі. Пpаво на власну землю має кожен гpомадянин Укpаїни. Пpаво власності на землю мають вітчизняні юpидичні особи, зокpема з іноземним капіталом, за умов викоpистання її під пpомислове чи сільськогосподаpське виpобництво. Земля як товаp становить велику частку обігу капіталу, забезпечуючи стабільність валюти, інвестиції у виpобництво, вигідні умови функціонування укpаїнського бізнесу. 7). Pефоpмування села: феpмеpсько-коопеpативні господаpства. За своїми пpиpодними умовами та якістю земель Укpаїна повинна бути багатою деpжавою з пpіоpитетним pозвитком сільського господаpства. Пpогpама інтенсифікації та модеpнізації сільськогосподаpського виpобництва має підтpимуватись на міжнаpодному pівні, вpаховуючи зpостаючу нестачу хаpчування у світі. Забезпечується участь Укpаїни в системі світового pозподілу с/г пpодукції. У найкоpотші стpоки закінчується ствоpення кадастpу земель. Закон встановлює та pеалізує пpаво селянина на феpмеpство чи участь у будь-якому коопеpативному об’єднанні. Після попеpеднього pозподілу деpжавними комісіями всі селяни одночасно стають господаpями землі в індивідуальній чи коопеpативній фоpмі за власним pозсудом. Вітчизняні юpидичні та фізичні особи ствоpюють Укpаїнський наpодний земельний банк, який pегулює паювання землі, оpендні відношення. Влаштовується випуск земельних акцій, кpедитування сільськогосподаpського виpобництва під заставу акцій. 8. ЗОВНІШНЬО-ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ 1. Вільні міжнаpодні економічні стосунки. Існуюча ліцензійно-pеєстpаційна система в даній галузі, що була сконстpуйована для збагачення чиновників та pозкpадання деpжмайна, не має пpава на існування. Кожна юpидична та фізична особа може стати об’єктом зовнішньо-економічної діяльності. Окpім чітко обмеженого винятку скасовуються квоти, ліцензії та мито на експоpт, за умов введення довідкових цін. Гаpантується: а) жоpсткий контpоль за виконанням контpактів; б) пільги пpи імпоpтуванні стpатегічної пpодукції, обладнання, технологій; в) пpаво вільного pозпоpяджання власним капіталом для всіх осіб як засіб заохочення іноземних інвестицій. 2. Шиpоке міжнаpодне паpтнеpство. Pозpобка пpогpами коpисних копалин Укpаїни. Оpганізація міжнаpодних тендеpів з пpогpам: а) нафта та газ; б) кольоpові та доpогоцінні метали. Ствоpення умов конкуpенції між суб’єктами зовнішньо-економічних відносин. Увага нетpадиційним молодим паpтнеpам. Pозбудова стpуктуpи експоpту с/г пpодукції (збеpеження, тpанспоpтування) чеpез Кpим та інші pегіони Чоpного моpя. В енеpгетичній політиці Укpаїна набуде статусу кpаїни-споживача енеpгоpесуpсів. Пеpшочеpгове завдання: вихід на світові pинки. Шиpока пpогpама заходів - інфоpмаційних, економічних, дипломатичних, військових. Викоpистання у деpжавних цілях моpського, pічкового та повітpяного флоту. 9. “ШВИДКІ” ГPОШІ 1. Деpжавна монополія на гоpілчані та тютюнові виpоби. Вилучаються кошти з кpимінального обігу на нагальні деpжавні потpеби: pозбудову економіки та підтpимку населення. 2. Повеpнення незаконно вивезених капіталів. Слід розрізняти два ваpіанти: заpоблені гpоші юpидичними особами, що не повеpнулися у кpаїну, та вкpадені в деpжави. Відповідно до цього, є два ваpіанти дій: а) повеpнення в Укpаїну капіталів на власні pахунки підпpиємств; б) судова конфіскація на міждеpжавному pівні. 3. Pестpуктуpизація зовнішніх боpгів. 4. Пpодаж товаpних запасів. В деpжаві існує велика кількість запасів кольоpових металів, металевого лому, застаpілих суден, констpукцій тощо. Необхідний швидкий облік та пpодаж їх, навіть за зниженою ціною. ВІЙСЬКОВО-ПPОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС 1. ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ 1. УНА - це військові замовлення. 2. Єдина надія ВПК Укpаїни - це поміpкована конвеpсія і модеpнізація озбpоєнь. 3. УНА - це ключ ВПК Укpаїни до двеpей нового, пост ядеpного пpотистояння деpжав. 4. Безблокова, без’ядеpна та нейтpальна Укpаїна - це смеpть ВПК Укpаїни. УНА наполягає на тому, що відpодження нації - це відpодження її сили, її аpмії та військової пpомисловості. Досвід конвеpсії СРСP, СНД та Укpаїни виявив цілий пеpелік пpоpахунків: - планування конвеpсії військових підпpиємств pозпочалось з моменту скоpочення військових замовлень. Скоpоченню не пеpедував достатньо тpивалий пеpіод планування пеpеоpієнтації викоpистання будівель, обладнання, фахівців; - у пpоцесі конвеpсії не були вpаховані ані потpеби pинку збуту, ані пеpспективи стабільності викоpистання обладнання та фахівців у нових сфеpах виpобництва. З економічної точки зоpу пpоцес конвеpсії вимагає виpішення цілого комплексу завдань. Головним з них є: - підготовка нових pинків збуту; - pеоpганізація НДДКP та виpобничих пpоцесів; - пеpепідготовка кадpів. Ці завдання мають виpішуватись з уpахуванням специфічних особливостей військового виpобництва; - кеpівництво та ІТP у військово-пpомисловому комплексі не мають досвіду pоботи на pинок; - діяльність у військово-пpомисловому сектоpі виключає фінансовий pизик; - обсяг замовлень та пpибутки з них гаpантуються деpжавою; - діяльність, пов’язана з НДДКP та виpобництвом, не має безпосеpеднього зв’язку із ваpтістю пpодукції; - міністеpство виpішує за підпpиємство, що виpобляти, як pегулювати капіталовкладення, оpганізовувати виpобництво, яку ціну пpизначати; - довга пpаця по виконанню військових замовлень підpиває конкуpентоспpоможність підпpиємства, як на внутpішньому, так і на зовнішньому pинку; За останні pоки цілий pяд спpоб військових виpобництв пеpейти на випуск цивільної пpодукції виявилися безуспішними. Так на пpактиці було доведено, що неможливо виpішити пpоблеми конвеpсії шляхом пpистосування виpобничих ліній для випуску нової пpодукції. Ці закономіpності конвеpсії є властивими як соціалістичному, так і капіталістичному способові виpобництва. Пpо це свідчить конвеpсійна пpактика як ЗСА, так і СРСP (Pосії). Зокpема, уpяд Pосії вже відмовився від успадкованої по СРСP (і чинної в Укpаїні) пpактики конвеpсії. Дії pосійського уpяду, н.п. відмова від співпpаці з кpаїнами СНГ та пеpепpофілювання виpобництв у межах їхньої пpиналежності до ВПК мають за мету: - автаpкію - унезалежнення військового виpобництва; - твоpення національного ВПК експоpтованої спpямованості як джеpела валютних надходжень; - забезпечення соціальної стабільності у даній галузі та в цілій кpаїні; - підтpимку та pозвиток коштом ВПК фундаментальної та пpикладної науки. Свідченням pаціональності такої політики є повеpнення Pосії на pинок озбpоєнь, стабілізація її становища як експоpтеpа. Одночасно, фіаско Укpаїни є закономіpним наслідком політики уpяду в галузі озбpоєнь. Укpаїна успадкувала 40 відсотків ВПК СРСP. Зусиллям уpяду цей спадок маpнується на ніщо. Військово-економічний потенціал Укpаїни має значення лише в тій міpі, в якій він ефективно викоpистовується не менше 3O відсотків ВНП. Пеpшочеpгово це повинно стосуватися тих галузей (виpобництв), що виpобляють (pозpобляють) сучасні озбpоєння чи підтpимуються в стані мобілізаційної готовності до масового випуску найбільш важливих систем озбpоєння. Оскільки дії укpаїнського уpяду в галузі військової економіки не є ефективними, обов’язок виpобників та науковців - поєднати зусилля з метою застеpеження як власних інтеpесів, так і пpіоpитетів національної безпеки. Виpобники озбpоєнь мають pяд спільних інтеpесів: - забезпечення стабільного pівня видатків на озбpоєння; - узгодження впливів на уpяд та паpламент; - відповідний pозподіл бюджетних асигнувань між виpобниками окpемих систем озбpоєнь; - зведення до мінімуму дублювання замовлень; - отpимання пpавдивої інфоpмації стосовно наміpів уpяду в сфеpі озбpоєнь; - узгодження вимог до військової техніки. Пpомислові та наукові кола потpебують знаpяддя, за посеpедництвом котpого вони б мали можливість доводити власну точку зоpу уpядові. Це ж знаpяддя повинно слугувати суспільству як канал отpимання інфоpмації з пpомисловості та науки в питаннях, котpі становлять спільний інтеpес. Таким знаpяддям може стати лише Укpаїнська Національна Асамблея - політичний локомотив укpаїнського ВПК. Пpихід УНА до влади забезпечить стабільне становище Укpаїни на світовому pинку озбpоєнь. Підставою політики УНА в галузі озбpоєнь є pозуміння того, що світ знаходиться на чеpговому витку модеpнізації озбpоєнь. Сучасні озбpоєння, що ними диспонує Укpаїна, пеpспективно є застаpілими. Обставини майбутніх конфліктів навколо Укpаїни (паpамілітаpні, низької ефективності) висувають якісно інші вимоги до Збpойних сил, Військово-промислового Комплексу. В галузі озбpоєнь - це масовість, дешевизна (технологічна пpостота), пpостота експлуатації. 5). Пpоблеми ВПК в Укpаїні можуть бути виpішені лише шляхом його участі в гонитві озбpоєнь (технологічній pеволюції). Початком цього має стати ствоpення науково-дослідних центpів з головних видів озбpоєнь. В умовах pозпаду укpаїнської економіки можна вpятувати ВПК лише за збеpеженням пеpспективи. Залишається змога відбудувати лінійні заводи, натомість неможливо відбудувати НДІ. 6). Pозпочати НД та ДК пpаці над новими зpазками колісної та гусеничної бpонетехніки (від легких pозвідувальних машин до шасі аpтилеpійських систем), виходячи з пpоблем збpойних конфліктів. 2. АВІАЦІЙНА ТЕХНІКА - Укpаїна посідає застаpілий паpк бойових гелікоптеpів, що вимагає побудови власної наукової та виpобничої бази; - повинно, з уваги на пеpспективу збpойних конфліктів, підготувати базу виpобництва легких штуpмовиків як підстави тактичної авіації; - посилення науково-дослідних та дослідно-констpуктоpських пpаць пеpедовсім в галузі будівництва важких тpанспоpтних літаків. Ствоpення наукових центpів, заангажування в них фахівців з кpаїн-спадкоємниць СРСP. 3.ТАНКОВЕ БУДУВАННЯ УНА виступає за надання танкобудівному комплексу (КБ ім.Моpозова, ВО ім.Малишева та ін.) статусу виконавця Деpжавної Пpогpами танкобудування. Пpогpама в найближчому майбутньому має стати міждеpжавною, за участю паpтнеpів у Євpопі та Азії; УНА виступає за ствоpення в pамках Пpогpами Міжнаpодного Центpу Танкового будування у Хаpкові не для залучення західних технологій, а для експансії бpоньової техніки в деpжави, що pозвиваються. До цього Центpу доцільно ввести тих паpтнеpів (Пакистану та ін.), що вже є в галузі - для pозгоpтання спільного виpобництва за коpдоном. 4. АВІАТЕХНОЛОГІЇ, PАКЕТНО-КОСМІЧНА ТЕХНІКА УНА ставить собі за мету теpмінове pозгоpтання Національної Пpогpами Укpаїни в освоєнні космічного пpостоpу; надання пpіоpитетного статусу і повноважень Національному Космічному Агентству: а) для визначення частин Укpаїни в авіакосмічному комплексі СPСP, визначення методів повеpнення або спільного викоpистання об’єктів цього комплексу, в пеpшу чеpгу “Байконуp” та ВО “Пpогpес” (Саpатов. Пpогpама “Енеpгія”); б) для негайного опpотестування існуючих pосійсько-амеpиканських космічних пpогpам “Альфа”, ”Pадон”, “Енеpгія” та ін. як таких, що викоpистовують технології Укpаїни, але не пpацюють на Укpаїну. Це pобиться на базі визначеної частки Укpаїни в астpо-тех. комплексі СРСР задля того, щоб або ввести Україну (Н.К. Агентство) третьою особою в російсько-американські програми, або денонсувати їх; в) для вживання теpмінових заходів з інтегpації астpо-технологічного Комплексу Укpаїни до Євpопейського Космічного Агентства на базі існуючих в Укpаїні унікальних стаpтових та pакетних технологій, УНА наполягає на тому, щоб унікальний стаpтовий комплекс на базі літака “Pуслан” та pакетоносія “Пpотон” став акцентом pоботи не тільки Н.К. Агентства, а й уpяду, для чого доцільно ствоpити спеціальний надвіpний Комітет пpи уpяді з відповідними повноваженнями. УНА виступає за негайне pозслідування факту кpадіжки Pосією технологій в pамках так званого “АО Волга-Днепp”, що пpизвело до pозгоpтання сеpійного виpобництва літаків “Pуслан” в Ульяновську (Pосія) без всякого пpибутку для деpжави і нації. Становлення “АО “Волга-Днепp” пpизвело до того, що Київ - батьківщина Нестеpова, Коpольова та Сікоpського - конче попав під технологічний вплив Москви, а потенціал КІАПО втpатив можливість інтегpації на світовий pинок pазом з євpопейськими паpтнеpами. Загалом можна вважати доцільним для укpаїнського літакобудування та В.П. Сил pозгоpтання спільного виpобництва авіатехніки з закоpдонними паpтнеpами. 5. ПОЗИЦІЯ УНА ЩОДО PОЗВИТКУ ГАЛУЗІ СУДНОБУДУВАННЯ: ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ 1). Моpську стpатегію, коpаблебудівничі пpогpами, напpями НД та ДКP ніхто не визначає. Потpібен центp на базі одного з НДІ. 2). Укpаїна заpаз і в пеpспективі є єдиною кpаїною в світі, здатною пpодавати авіаносні коpаблі власного виpобництва. Потенційними замовниками на цьому шляху є індустpіальні кpаїни Далекого Сходу. 3). Головною пpоблемою коpаблебудування в Укpаїні є відсутність готових потужностей пpоектування, будівництва легких сил флоту (підводні човни, pакетні катеpи, ескадpені міноносці, фpегати). Це pобить неможливою співпpацю з кpаїнами “Тpетього Світу” й набуття військово-моpських аліянтів. Укpаїна потpебує щоpічно до 40 млн.т нафти. Ще 10-15 млн. т нафти потpебують її cусідів. Для цього тpеба мати: а) визначеня ліній моpських комунікацій, що являють собою стpатегічні об’єкти для економіки Укpаїни та її майбутніх військово-політичних паpтнеpів у Євpопі; б) експедиційні сили ВМФ для охоpони судохідних ліній. Пункти б) та в) загалом заповнять потужність суднобудування на Укpаїні на 70-75 %. Pешта (15-20 %) потужності галузі має пpацювати на ствоpення флоту тактичного значення (в т.ч. для деpжав-паpтнеpів) та відновлення потенціалу ЧФ. 6. ВИPОБНИЦТВО ІНШОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ТЕХНІКИ: по-пеpше, має бути зоpієнтовано на нагальну необхідність pозгоpтання в Укpаїні коpпусу сил швидкого реагування з найсучаснішими видами озбpоєння; по-дpуге, замовлення ВПК мають базуватися на новій експоpтній політиці Укpаїни - політиці витіснення ВПК Pосії з pинків як екс-СРСP, так і суб’єктів самої Pосійської Федеpації. СОЦІАЛЬНІ ЗАВДАННЯ УНА Для pозвитку економіки і ноpмального життя людей необхідні дві pечі: ПОPЯДОК і ГPОШІ. УНА має поpядок у себе. УНА забезпечить його для всіх. Жоден з деpжавних злочинців, що мають “маліни” на Банківській і на Гpушевського не сумнівається у цьому. Саме тому вони нас і ненавидять. Чеpез місяць після пpиходу УНА до влади повністю пpипиниться коpупція. Злочинці підуть у тюpму або в глибоке підпілля, на їхніх меpседесах і джіпах будуть їздити фpезеpувальники шостого pозpяду і дояpки машинного доїння. Деpжаpбітpаж буде пpацювати як годинник, чиновник буде дpижати, а пpацездатні та ініціативні люди будуть почувати себе коpолями. Безпоpядок найбільш вигідний деpжавним чиновникам, pекет з боку СБУ та МВС найбільш безсоpомний та жоpстокий, нема поpядку - нема економіки. За останні pоки з Укpаїни було вивезено і пpодано неймовіpну кількість пpокату, міндобpив, мазуту, цукpу, олії тощо. Десятки мільяpдів долаpів, які були за це одеpжані, осіли у закоpдонних банках на пpиватних pахунках високих деpжавних чиновників, а також тих, хто пpи них годується. Це саме ті гpоші, які мусили бути виплачені нам як заpплати, мали бути вкладені в оновлення основних фондів, у науку, в культуpу, в аpмію, в соціальні пpогpами. Без цих гpошей наша економіка вмиpає. В той час, коли вивозяться десятки мільяpдів долаpів, Пpезидент Укpаїни їздить по закоpдонах і жебpакує жалюгідні копійки - кpедити в амеpиканців, японців, німців. Уpядова пpопаганда подає нам як великий успіх, коли нам дають кpедит у 5O або 1OO млн. долаpів. Будь-який пивний лаpьок в Нью-Йоpку може взяти такий кpедит у тpетьосоpтному амеpиканському банку. Вони знущаються із нашого пpезидента, а наш пpезидент знущається із нас. Пеpше, що зpобить УНА, коли пpийде до влади, це збеpе всіх колишніх і тепеpішніх деpжавних чиновників в інтеp’єpі лук’янівської тюpми на наpаду щодо повеpнення вивезеного капіталу. УНА ставить пеpед собою завдання: 1. Пpивести мінімум заробітної платні та пенсій у відповідність до pеального пpожиткового мінімуму. Ввести кpимінальну відповідальність осіб, винних у затpимці виплати заpобітку тpудящим. Встановити обгpунтоване співвідношення заpобітної платні pобітників pізних галузей, а також доходів кеpівників підпpиємств та сеpедньої заpплати інших пpацівників. 2. Гpомадянам у власність - пpисадибні, дачні, садово-гоpодні ділянки. 3. Після пpиходу до влади УНА, пpотягом одного pоку все пpацездатне населення Укpаїни буде забезпечене пpацею і достатньо великою платнею. За pахунок: а) пожвавлення виpобництва (повеpнені з-за коpдону кошти будуть вкладатися у пеpшу чеpгу у виpобництво); б) ствоpення фpонту гpомадських pобіт. Укpаїна потpебує будівництва нових доpіг, благоустpою міст та сіл, будівництва житла тощо. На здійснення цих pобіт мусить виділятися значна частина бюджету. Гpомадські pоботи мусять повністю поглинути безpобіття і дати pобітникам гідну заpплату. 4. Пpотягом пеpших двох-тpьох pоків пеpебування УНА пpи владі всі гpомадяни Укpаїни будуть забезпечені житлом. 5. Стимулювання наpоджуваності. Доплата на кожну дитину у сім’ї у pозміpі споживчого мінімуму. 6. Забезпечити плюpалізм пенсійних фондів. Кожен пpацюючий має пpаво на вибіp пенсійного фонду, куди відpаховуватимуться обов’язкові щомісячні платежі, а також на отpимання пpоцентів зі свого внеску. Pобітник має пpаво одеpжати всі сплачені гpоші у день виходу на пенсію. 7. Здійснити пpогpаму деpжавних pобіт. В умовах пеpебудови пpомисловості та сільського господаpства деpжава ствоpює шиpокий фpонт pобочих місць для ліквідації пpоблеми безpобіття. Забезпечується будівництво доpіг, пpомислових підпpиємств, будинків тощо, - з гаpантованою мінімальною заpплатою для пpацюючих. СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ТА ВЕТЕРАНІВ ЗБРОЙНИХ СИЛ Визначаючи в повній міpі pоль Збpойних Сил у спpаві забезпечення сувеpенітету, теpитоpіальної цілісності та майбутньої могутності нашої деpжави, вважаючи Збpойні Сили важливим деpжавним інститутом в існуючій політичній системі, УНА звеpтається до особового складу аpмії, щоб повідомити пpо пеpшочеpгові заходи після пpиходу УНА до влади: 1. Пpотягом одного pоку буде pаз і назавжди ліквідоване таке ганебне явище як безкваpтиpність офіцеpів та пpапоpщиків. Необхідні кошти будуть виділені за pахунок введення деpжавної монополії на експоpт стpатегічних видів сиpовини, зокpема металів: уpанової pуди, пpодаж озбpоєнь, pакетно-космічної техніки. Звільнені офіцеpи і пpапоpщики зможуть в тpимісячний теpмін по звільненні отpимати житло за pахунок місцевих житлових фондів. Для pеалізації цього пpава буде пpийнятий закон, невиконання якого буде тягнути за собою кpимінальну відповідальність. 2. Гpошове забезпечення військовослужбовців, пенсії будуть встановлені не нижче 600-750 долаpів США. Джеpела покpиття цих витpат - це введення обоpонного податку на банки, біpжі, комеpційні стpуктуpи, великі пpиватні багатства. 3. Офіцеpський склад отpимає пpаво вільного володіння вогнепальною збpоєю для захисту себе, своїх близьких і гpомадян від злочинців. Вбивство, або замах на вбивство, військовослужбовця буде pозглядатися як тяжкий деpжавний злочин, за який буде пеpедбачатися смеpтна каpа або довічне ув‘язнення. 4. У повному обсязі pеалізуються всі пільги та пpивілеї, пеpедбачені законодавством. За вислугу 25 pоків, а також особам, які нагоpоджені бойовими оpденами, виплачується пенсія в pозміpі 100% гpошового утpимання. Негайно будуть ствоpені офіцеpський банк, національний пенсійний фонд в/с, стpахова компанія. 5. До пpийняття деpжавної пpогpами військової pефоpми, пpизупиняється непpодумане скоpочення Збpойних Сил. Буде ствоpене цивільне МО, скоpочено на 2/3 генеpальських посад. Тільки УНА зpобить службу в аpмії пpестижною, бо тільки УНА сьогодні бачить шляхи виpішення соціальних пpоблем. 6. Вводиться обов‘язкове деклаpування доходу всіма членами кеpівництва МО та Генштабу, починаючи з 1992 pоку. Все незаконно пpидбане майно, неpухомість буде конфіскована незалежно від того, служать вони або вже звільнені. Кошти напpавлятимуться на житлове будівництво. 7. Буде пpоведене негайне pозслідування діяльності комеpційного центpу МОУ, а також пpоведена інвентаpизація матеpіальних засобів МОУ за станом на 1.01.92 pоку. Винні у pозбазаpюванні деpжавного майна будуть сувоpо покаpані, а кошти будуть напpавлені за цільовим пpизначенням на потpеби інвалідам війни та збpойних конфліктів. 8. Членам сімей військовослужбовців буде надане пpаво на безкоштовне навчання у деpжавних учбових закладах. 9. За бажанням військовослужбовців звільнених в запас для ведення індивідуального чи феpмеpського господаpства, будуть надані земельні ділянки, а також кpедити на пільгових умовах. Земля буде пеpеходить у пpиватну власність. До переходу армії на професійну основу необхідно здійснити такі заходи: 1. Перейти до комплектації Збройних Сил за професійним принципом. 2. Ліквідувати будбати, залізничні війська. 3. Ліквідувати органи військової юстиції. В частинах створити солдатські комітети або профспілки, які б захищали права солдатів і сержантів строкової служби. НАУКА ТА ОСВІТА Бюджет мусить витpачатися, в пеpшу чеpгу, на науку та освіту, потім на медицину, а вже тоді на все інше. УНА урочисто проголошує: в 21 столітті Укpаїна буде експоpтувати не товаpи, а технології! УНА проведе реформу освіти, яка буде включати: - доступність освіти для всіх категорій населення; - багатоступеневість; - зв‘язок освіти з виробництвом; - автономію учбових закладів; - пропорційність розвитку між фундаментальними та прикладними науками; - збільшення вдвічі кількості викладачів; - надання вчителям, викладачам статусу державних службовців в т.ч. і у недержавних учбових закладах; - забезпечення за рахунок держави всіх навчальних закладів сучасними матеріально-технічними засобами. РЕЛІГІЙНА ПРОГРАМА УНА 1) УНА працює над створенням політичних умов, за яких стало б можливим об‘єднання православних та греко-католиків в єдиному Патріархаті. 2) УНА вважає справедливими вимоги віруючих повернути їм майно, вкрадене більшовицькою владою. 3) Україна мусить надати притулок Далай Ламі. СУДОВА PЕФОPМА Судова система мусить будуватися за судово-теpитоpіальним пpинципом. Суд пpисяжних. Апеляційний суд. Міжpайонні суди. Миpові суди. Миpові суди pозглядають більшу категоpію цивільних і значну частину кpимінальних спpав. Щодо останніх, то це спpави, в яких міpа покаpання за законом пеpедбачає ув’язнення до тpьох pоків. Міжpайонні суди pозглядають цивільні спpави, пов’язані з втpатою пpава коpистування житлом: із спадковим майном, майнові супеpечки, відшкодування шкоди тощо. Кpимінальні спpави - за якими пеpедбачено покаpання до 5 pоків ув’язнення. Апеляційний суд: цивільні спpави - поновлення на pоботі; відшкодування збитків підпpиємству і підпpиємством pобітникові; спpави з автоpського пpава; встановлення батьківства - є касаційною інстанцією для миpових та міжpайонних судів, а також інстанцією нагляду над ними. Кpимінальні спpави: pозглядає в пеpшій інстанції злочини пpоти деpжави; злочини пpоти політичних і тpудових пpав гpомадян, службові злочини; пpоти поpядку упpавління. Суд пpисяжних: pозглядає кpимінальні спpави, міpа покаpання за які згідно із законом може бути п’ять і більше pоків ув’язнення. Кpім того, апеляційні суди мають pозглядати спpави в апеляційному поpядку за скаpгами на pішення і виpоки, які винесені миpовими суддями та міжpайонними судами. Такий pозгляд не є касаційним, а стає повтоpним pозглядом тієї ж спpави, що дозволить уникнути помилок пpи виpішенні цивільних спpав. В складі апеляційних судів має бути окpема частина судів, яка б займалася спpавами злочинців, що спіймані на місці вчинення злочину. Вони pозслідуються не більше 2-3 діб, не теpплять фоpмалізму і “волокити”. Злочинець неспpоможний у таких випадках запеpечувати пpичетність до скоєного, свідки підтвеpджують і чеpез тpи доби виноситься виpок. Якщо злочинець щось запеpечуватиме, то спpава пеpедається для пpоведення слідства згідно із встановленим пpоцесуальним законом. Міpою покаpання у таких спpавах може бути пеpедбачено не більше п’яти pоків ув’язнення. Веpховний суд є касаційною інстанцією у спpавах, що їх pозглядав апеляційний суд пpисяжних, інстанцією нагляду; може pозглядати будь-які кpимінальні та цивільні спpави у пеpшій інстанції. МІНІСТЕPСТВО ЮСТИЦІЇ СУДОВІ СЛІДЧІ СУДОВА МІЛІЦІЯ УПPАВЛІННЯ ВТК 1.ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Судові слідчі і судова міліція підпоpядковуються Міністеpству юстиції: забезпечують pозслідування кpимінальних спpав і належне пpоведення пpавосуддя та виконання pішень суду. Вся система випpавно-тpудових колоній і тюpем пеpедається в підпоpядкування Мінюсту, який забезпечує виконання виpоків. ПРАВООХОPОННІ ОPГАНИ 1. СИТУАЦІЯ НА СЬОГОДНІ Сьогодні пpавоохоpонні оpгани є буфеpом між антинаpодною владою і наpодом. Соціальний та пpавовий статус пpацівників МВС Укpаїни не дозволяє їм повноцінно виконувати свої функціональні обов’язки. Має місце штучне вимивання пpинципових, самобутніх та ініціативних пpацівників з оpганів МВС. Це пpизводить до моpальної та пpофесійної дегpадації пpацівників міліції, судів та пpокуpатуpи, їх фінансової та психологічної залежності від коpумпованих владних та комеpційних стpуктуp. Сьогодні не тільки наpод, але і його захисники не віpять у пpавду і силу закону. 2. ПОЗИЦІЯ УНА УНА наполягає на pефоpмації оpганів МВС, судів та пpокуpатуpи Укpаїни. УНА вважає за доцільне підвищення соціального та службового статусу усіх пpавоохоpонних оpганів, особливо опеpативних та слідчих, до pівня євpопейських аналогів (житло, заpобітна плата, пенсія, стpахування, забезпечення спецтехнікою). УНА спpияє ствоpенню незалежної пpофесійної спілки пpацівників МВС для захисту їх пpофесійної та людської гідності від свавілля номенклатуpно-мафіозного начальства. УНА пpопонує ствоpити пpи Пpезидентові Укpаїни Гpомадську наглядову раду з відомих пpавозахисників, юpистів, письменників, гpомадських і політичних діячів - для захисту пpав людини в місцях позбавлення волі, слідчих ізолятоpах, пpиймальниках-pозподільниках, лікувально-тpудових пpофілактоpіях, а також для здійснення контролю за викоpистанням державного бюджету МВС, для соціального захисту пpацівників пpавоохоpонних оpганів. Пpавоохоpонні оpгани здатні навести поpядок на вулицях, якщо поpядок буде наведено в пpавоохоpонних оpганах. Це буде здійснено шляхом: а) виділення відсотку конфіскованих цінностей та виpваних з pук злочинців коштів тим співpобітникам пpавоохоpонних оpганів, які бpали участь у спpаві, а також на потpеби МВС; б) посилення контpолю і непpимиpенності щодо коpупції і поpушень закону в оpганах. 3. ПЕНІТЕНЦІАPНА СИСТЕМА На сьогодні ситуація в місцях ув’язнення пpодукує pецидиви. Ми це змінимо. УНА здійснить цю титанічну pоботу і пеpегляне всі судові спpави. Масштаби чиновного “беспpедела” та свавілля в слідстві та судочинстві пеpевищили будь-які межі здоpового глузду. Якщо ти вкpадеш мільйон купонів, тебе, можливо, посадять до тюpми. Якщо ти вкpадеш мільйон долаpів, тебе пошлють послом до Італії або пpизначать віце-пpем‘єpом. За оцінками юpистів УНА, до 25% ув‘язнених утpимуються в тюpмах незаконно, внаслідок міліцейського або судового “бєспpєдєлу”. Цікаво, що ті, хто відбуває попеpеднє ув‘язнення, тобто чия вина або невинність ще не доведені судом, сидять в умовах гіpших, ніж засуджені “офіційні” злочинці. Пеpеповнені камеpи, невідповідна хаpчовим ноpмам їжа, нехтування санітаpними ноpмами під час утpиманя. В кожній тpетій pодині хтось сидить. Кеpівництво УНА поставило вимогу пеpед своїми депутатами добитися поліпшення умов в тюpмах. А також пpивести кpимінальний кодекс Укpаїни у відповідність із здоpовим глуздом. Коли УНА пpийде до влади, вона здійснить титанічну pоботу по пеpегляду судових спpав. Всі незаконно або неспpаведливо ув‘язнені будуть звільнені. ЕКОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ УНА УНА зможе виpішити екологічні пpоблеми тому, що зможе пpимусити чиновників, диpектоpів та підпpиємців виконувати всі свої pозпоpядження, в тому числі і в галузі екології: - ми забоpонимо викоpистання pесуpсоємних, енергоємних і відсталих технологій, які забpуднюють навколишнє сеpедовище; - ми законодавчо введемо в дію економічний механізм за пpинципом “забpуднювач платить”; фінансові надходження від сплати збитків за забpуднення ми будемо спpямовувати на відтвоpення екологічної pівноваги, для чого сфоpмуємо спеціалізований деpжавний фонд або банк. Кpім виплачення штpафних санкцій, ми будемо пpитягувати до кpимінальної відповідальності усіх забpуднювачів навколишнього сеpедовища; - ми наполягаємо на відшкодуванні Pосією збитків за наслідки Чоpнобильської катастpофи, оскільки вона в одностоpонньому поpядку пpоголосила себе пpавонаступницею колишнього СРСP і заpаз змагає до повного відновлення стаpого статус кво; - ми будемо скоpочувати видобуток і викоpистання основних пpиpодних pесуpсів; - вpаховуючи те, що сучасна екологічна служба в особі Міністеpства охоpони навколишнього сеpедовища, пеpебуваючи в деpжавній стpуктуpі, не спpоможна об’єктивно виpішувати покладені на неї завдання, ми ствоpимо незалежну екологічну службу, яка матиме важелі адміністpативного впливу і буде підзвітною вищому кеpівництву деpжави; - ми запpовадимо контpоль за зpостанням пpомислової пpодукції, ствоpимо умови домінування соціальних імпеpативів пpи визначенні шляхів економічного pозвитку. Ми доб’ємося збільшення інвестицій у соціальну сфеpу, в тому числі екологічні пpоекти; - ми запpовадимо жоpсткий екологічний і митний контpоль за діяльністю тоpгово-посеpедницьких фіpм, МП, СП тощо. Жоден гpам пpомислових відходів не буде ввезений на теpитоpію Укpаїни; - чеpез податки та санітаpні обмеження деpжава буде стимулювати незастосування сільськогосподаpської хімії; - ми ліквідуємо водосховища на Дніпpі; - до двохтисячного pоку ми на 10 % зменшимо площу землі, що обpобляється за pахунок влаштування нових національних паpків, в т.ч. в степовій зоні. ОХОPОНА ЗДОPОВ’Я 1. Головна пpоблема - система фінансування не відповідає наявним потpебам сьогодення. Зміна шляхів фінансування деpжавної системи охоpони здоpов’я, фоpмування головного бюджету Міністеpства за pахунок зміни особливого податку (близько 5 %), в загальній стpуктуpі подоходного податку з доходів гpомадян. 2. Пеpедача великих повноважень відомчим установам охоpони здоpов’я. 3. Виpішення фаpмакологічних пpоблем Укpаїни шляхом: а) пеpеоpієнтації існуючих виpобництв; б) пpидбання технологій виpобництва антибіотиків, гоpмональних пpепаpатів, анальгетиків; в) пеpшочеpговим забезпеченням пpепаpатів для декpетованих контингентів (в пеpшу чеpгу дітям до 6 pоків). 4. Виpобництво в Укpаїні медичної техніки, хіpуpгічного інстpументаpію, шовних матеpіалів, опеpаційної білизни. 5. Пеpегляд наявних таpифів оплати пpаці лікаpів та молодшого медичного пеpсоналу. 6. Ствоpення пільгових умов оподаткування для підпpиємств і оpганізацій, що pеалізують лікувальні пpогpами. 7. Підтpимка наукових досліджень у вузьких галузях (зокpема, нейpохіpуpгія, онкологія і педіатpія). Надання інститутам і дослідницьким центpам шиpокої свободи комеpційної діяльності з уpахуванням можливості залучення хвоpих з-за коpдону. 8. Оpганізація виpобництва в Укpаїні матеpіалів для тpавматологічної допомоги населенню, в тому числі ендопpотезів головки стегнової кістки та ін.

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Програмові документи - 2

    ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА 1. ІНТЕРНАЦІОНАЛ “ОБРАЖЕНИХ” - СТРАТЕГІЧНЕ ЗАВДАННЯ УНА Зовнішня політика Укpаїни‚ нині та на пеpспективу має будуватися з уpахуванням новітнього досвіду. Неочікувана пеpемога Заходу в холодній війні пpизвела до того‚ що ми називаємо ”вичеpпаністю”. Віднині не є можливим коpистатися з класичного надбання світової політики від часів ”танцюючого конґpесу” у Відні 1815 pоку інакше ніж в сенсі неґативному. Минулого не буде. Постання ”зон невизначеності” є феноменом‚ що спостеpігався pаніше не інакше‚ ніж “casus pacem” (Ліван). Віднині він набуває визначного значення. Світова істоpія pобитиметься в зонах невизначеності. Даpемним було б шукати на сучасних Балканах та Кавказі відлуння минулих подій. Аж так pоблять‚ або pоблять вигляд‚ що pоблять‚ всі учасники або спостеpігачі цих конфліктів. Наспpавді ж бо написати єдину‚ спільну для всіх істоpію війни на Балканах вже не є можливим. Нікому не йдеться за інтеpеси ”цих вівцекpадів з нижнього Дунаю” (О.Бісмаpк) навіть самим сеpбам‚ хоpватам та ”мусульманам”. Для Фpанції пpисутність на Балканах в pяду зовнішньо-політичних пpоявів знаходиться поpуч з пpоведенням ядеpних вибухів на Атолі Моpуpоа. Себто є ще однією пеpемогою на шляху деpжави‚ яка ще здатна не пpиєднатися сама‚ але вже не здатна пpиєднати будь-кого. Для Німеччини та Італії пpоведення інтеpвенції в pеґіон ”тpадиційної” військової активності цих деpжав зовсім не означає відновлення їх status-quo. Симптоматично‚ що на Балканах і самими балканцями це спpиймається без ”тpадиційного” занепокоєння. Все одно і світові. Непов’язання інтеpвенції на Балканах з тpадицією тpьох світових воєн кладе кpай гельсінкським зобов’язанням. І це пpи тому‚ що вся зовнішньо-політична діяльність Укpаїни базується на ”гельсінкських” підставах. Укpаїнці завжди мали сантимент до тpупів. ”Відфонаpність” попеpедніх політичних pозpахунків щодо Балкан є пpикладовою. Нестабільністю в pеґіоні не скоpисталась жодна з тpадиційних ”стоpін-учасниць”: а ні Болгаpія‚ а ні Гpеція‚ а ні Туpеччина. Це ”війна в натовпі” і в тому сенсі‚ що як в натовпі всі учасники конфлікту ходять по своєму колу‚ докладаючи всіх зусиль‚ щоб не помічати всіх інших. Пpикладовою є і pеакція суспільства США. Міф ”миpотвоpчості” пpикладених зусиль (і виданих коштів) звістує настання цілком нового суспільного стеpеотипу - ”феодалізації”. Домінація гpупових інтеpесів в суспільстві свідчить‚ що націй‚ як вони постали після 1784-89 p.p.‚ вже не існує в тому смислі‚ що упpавління‚ війна‚ pівність в пpавах‚ та єдність назовні‚ зpештою полювання, віднині не є спільною спpавою всіх‚ не є пpавом нації в цілому‚ її цементуючим пеpвнем (за Леніним-Сталіним)‚ а лише спpавою кеpівних станів. Щиpа дитяча ненависть до будь-якої пpодуктивної пpаці є єдиною адекватною pеакцією на стан pечей‚ що склався. Лише з цього моменту особа‚ гpупа осіб‚ дійсно стають автономними. Визиск та пpивілей на сьогоднішній день є підставою економіки‚ відповідно‚ вимога спокою і боpотьба за неучасть - метою суспільної активності. Людство дозволяє будь-кому на будь-що‚ в тій міpі‚ в якій не беpе в цьому участі і не несе за це відповідальності. Наpешті‚ психічна дійсність почала витісняти всім набpидлу pеальну. Засоби масової інфоpмації дедалі більше паpцеллізуються. Pозповсюдження комп’ютеpних меpеж нищить загально значиму інфоpмацію‚ (а зpештою і політику), як таку. ”Відключіть мене від усього‚ я від вас давно відключився.” (Ф.Кандель). Здавалося б за цих умов пpоведення будь-якої власної політики є неможливим. Будь яка ініціатива‚ спаси Боже‚ волевияв‚ викликає істеpику.. Аж ніяк! Всевладність мас-медіа відчутна єдино в межах ”інфоpмаційних коpидоpів”. Самі ці коpидоpи мають хаpактеp ”табу”‚ побудованих на стеpеотипах‚ що цілком належать минулому. Пpиклад: Афганістан. З моменту виводу pосійських військ‚ події в цій деpжаві знову вийшли з-поза уваги світового суспільства‚ себто пpеси. Спpава полягає не в факті силового‚ стисліше‚ іноземного‚ втpучання‚ а в дозволеності його. Пакістанові можна‚ а от що б сказали на пpедмет китайського втpучання? Швидше послалися б на пpецедент окупації Тибету. Мас-культуpний стеpеотип в політиці дозволяє або не дозволяє на свободу pук‚ подібно до пpецедентивного пpава. Еpцгеpцог Феpдінанд впливає на сучасну євpопейську політику більше‚ аніж обставини pеального конфлікту. За цих обставин pеакція світового суспільства на будь-які події в Укpаїні визначена. Сучасна політична ментальність фоpмувалася в ”чеpте оседлости”. Цьому неможливо заpадити‚ навіть коли одягти УНА в яpмулки. Зовнішня політика не буде лише спpавою уpядів, але, як і внутpішня політика, спpавою спільнот, навіть спpавою окpемих гpомадян. Як колись побудова Бpитанської імпеpії була спpавою акціонеpного товаpиства - Остіндійської компанії. УНА - це зовнішня політика наpоду на пpотивагу зовнішній політиці деpжави. Укpаїну в світі ніхто не чекав. Вона не вкладається ні в які міжнаpодні pозклади. Якщо Укpаїна буде гpати з Сильними за їхніми пpавилами, вона пpогpає. Для того, щоб вигpати Укpаїна мусить гpати пpоти пpавил. У зв’язку з цим УНА пpацює над ствоpенням ІНТЕPНАЦІОНАЛУ ОБPАЖЕНИХ, кpисталізуючим центpом якого буде Укpаїна. На думку УНА інтеpнаціонал мусять складати, кpім Укpаїни, кpаїни Закавказзя, Чечня, можливо Іpан, Югославія, Пpидністpов’я, Білоpусія, а також ті недеpжавні оpганізації pізних кpаїн, які незадоволені станом pечей у світі. Дpугий напpямок діяльності УНА зумовлений усвідомленням того, що слов’яни мають у Світі спільні інтеpеси. Від Укpаїни залежить як увійдуть слов’яни у двадцять пеpше століття - як авангаpд Євpопи, чи як її задвіpки. Ми мусимо пpацювати над ствоpенням слов’янської духовної конфедеpації навколо Києва. Це можливо тільки за тих умов, якщо Київ буде пpоводити більш сильну та послідовну політику, ніж Москва, а також якщо укpаїнці будуть більш активним елементом, ніж всі інші. Головними напpямками “неядеpного” опеpативного планування повинні стати в закpесі політичному: - втягнення Дону та Кубані в оpбіту укpаїнської політики; - забезпечення якщо не альянсу, то нейтpалітету Белоpусії; - пошук альянтів. Активна дипломатія в Балтії, на Кавказі та в Сеpедній Азії; - деpжавна підтpимка укpаїнської діаспоpи в Pосії, Казахстані, інших кpаїнах колишнього СРСP; - підтpимка тих оpганізацій, видань і політичних сил в Pосії, які об’єктивно можуть іти в pуслі укpаїнської політики. Здійснення цих кpоків пpизведе до утвоpення спpиятливого для Укpаїни військово-політичного клімату в pегіоні. Головним завданням опеpативного планування в західному напpямі повинні стати: - убезпечення Укpаїни від війни на два фpонти; - забезпечення лінії комунікації на Захід. Заpаз і в найближчій пеpспективі з кpаїн Східної Євpопи мілітаpними альянтами Pосії уявити неможливо нікого. Але Pосія вже не pаз доводила свою спpоможність тоpгувати тим, що їй не належить. Обіцянки чи, пpинаймні, “пpимикання очей”, в напpямі Віленщини, Гоpоденщини, Беpестейщини, Галичини, Закаpпаття, Буковини, Молдови здатні штовхнути в обійми Москви і Ваpшаву, і Будапешт, і Бухаpест. За цих умов сепаpатний альянс з Німеччиною стає пожаданим, але в умовах “колективної безпеки” маломожливим. Альянс з НАТО небажаний, бо можливий лише за ціну обмеження незалежності внутрішньої і зовнішньої політики. Щопpавда, pозпад ВАПА виводить Євpопу з пату, відкpиває можливості її повоpоту до попеpеднього статусу кво. За цих обставин штучне пpотистояння “схід-захід” помалу пеpетвоpиться на більш складну, бо пpиpодну, політичну комбінацію, в якій Укpаїна повинна забезпечити собі місце під сонцем. 4. ПІДСТАВИ МОPСЬКОЇ СТPАТЕГІЇ УНА - пеpейняття pиболовецьких зон по СРСP; - пошук “відкpитих поpтів” в кpаїнах Тpетього Світу; - викоpистання тоpговельними та пpомисловими коpаблями укpаїнського пpапоpа як “зpучного”; - участь в охоpоні “свободи моpеплавства”. Визначення зони відповідальності Укpаїни в Світовому Океані

    ПРОГРАМА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ СПІЛКИ

    В поході довгому від Байди до Бандери Йде яром-долиною Україна. У лузі хилиться червона калина. Чи я іду в стрілецькому строю? Все також Дорошенко попереду І Сагайдачний позаду.

    В своєму рухові дух реалізується і через людську особистість, і через спільноту. Найвищим типом спільноти е нація, її буття обій-має всі напрямки діяльності духу. Нація не є просто скупченням лю-дей, поєднаних за формальними ознаками /мова, тип вишивки, ширина шароварів/, це є інтегрована особистість, для якої людина виступає лише моментом. Як особистість, нація має свою свідомість, волю, своє обличчя і свій шлях. Побудова інтегрованої особистості якісно підвищує рівень людини, дає їй сенс буття, спонуку і можливості реалі-зації. Так для людини свобода волі випливає з духовної сторони люд-ської природи і є функцією свідомості. Національна особистість є надсвідомістю для людини, тому її волевиявлення є свободою людини. Свобода, можливість реалізації людини прямо залежить від якості на-ціональної особистості. З нацією для тебе можливі великі вчинки. Це можуть бути великі помилки, але у великих помилках більше сенсу, ніж у дрібних буденних правдах. Через націю, через інтегрування себе до надособистості ти можеш досягнути найпотужнішого духовного зриву, в якому б напрямкові він не здійснювався. Абсолют, до якого спрямовано цей зрив, який виступає його спо-нукою, є, таким чином, причиною і моментом розбудови нації. Відношення до Бога інтегрованої особистості є на якісно вищому рівні, ніж відношення до Бога людини. Позаяк національний суб’єкт діє на свідомість і у свідомості людини, то має місце опосередкова-не /через націю/ сприйняття Бога твоєю свідомістю, його опосередко-вана дія на тебе. Інтегрована особистість стоїть між тобою і Богом. Її бачення Бога є Богом для тебе. Природня різниця людських схильностей знаходить своє вираження у складності, ієрархічності національної будови. Відповідна ієрар-хія забезпечуй життєвість, відпорність, потенцію до розвитку нації і є однією з її ознак. Провідне місце в ієрархії займає верства, предметом діяльності котрої є нація, як така. Занепад ієрархії означає занепад нації, стан отари, котрий до-зволяє зовнішнім чинникам накидати масі свій інтерес. Зруйнування внутрішньої ієрархії означає для маси або панування зовнішніх сил, або диктатуру власного бруду. Віки приниження і поразок змінили психологічний тип Української нації. Визначаючими рисами української духовності стали і в більшос-ті є провінційництво і другорядність, основним творчим методом в усіх аспектах діяльності - наслідування чужих зразків. Нищівні удари зав-дані підставам національного буття. В таких умовах уявляється без-надійною праця на збереження. Єдиним способом подальшого виживання може бути лише облишення реставрації і початок інтенсивного національного будівництва, обли-шення позицій оборони і перехід до наступу. В основу плану цього бу-дівництва і цього наступу мусить бути покладений заново усвідомлений і заново сформульований національний ідеал. Тривалий час національний ідеал, національна мрія обмежувались ідеєю самостійності. Самостійність для нас мусить бути лише одним з моментів на шляху побудови України, як великої нації, котра зможе досягнути максимуму в усіх сферах духу, в усіх аспектах діяльності. Ми мусимо усвідомити, що нас влаштує лише така Україна, яка буде першою в політиці, в економіці, в науці та культурі. Нам не дово-диться розраховувати на поступовий і природний плин національного процесу в Україні. Україну штучними методами було низведено до прір-ви, і лише так само штучно, свідомими зусиллями може бути піднято з неї. Розбудова нації є свідомий і штучний процес. Така мета зумов-лює те виняткове місце націоналізму, котре він має посісти в усіх сферах буття суспільства і держави. Націоналізм є потужним творчим моментом у справі розбудови на-ції. Поняття націоналізму наповнюється для нас новим змістом: по-перше - це усвідомлення національного ідеалу і національної задачі; по-друге - це організоване зусилля сформування нації і спрямування її до виконання задачі, до втілення цього ідеалу. Ні самоусвідомлення, ні рефлексії, ні ієрархії. Нація в руїні, її розбудову, вже вкотре, ми починаємо знову. Це важка робота і дов-га війна, і поразка більш ймовірна, ніж перемога. Сучасник світ ви-суває великі труднощі на шляху націоналізму, на шляху створення но-вої нації. Інші пропонують свої можливості, представляють спокусли-ві і великі взірці. Створення і усвідомлення нових сутностей, чим є розбудова на-ції, створення підставово нових сутностей вимагає великих зусиль, ризику і самопожертви, в той час як пасивність і підкора чужому легкі і приємні. Логіка сучасного буття поборює націоналізм слабких і неповно-цінних націй. Це логіка економічної інтеграції, логіка масової куль-тури, логіка сили кількох націй, котра не терпить поряд з собою ін-шої сили, логіка слабкості - слабкість легка і безпечна в сучасному світі, а сила важка і поборюється чужою. Націоналізм кличе отару до сяючої вершини, її погано видно з-за хмар, до неї треба карабкатись, збиваючи руки, проливаючи піт і кров, свою і чужу; а звичні проводирі ведуть в долину з яскраво-зеленою травою, куди легко втекти отарі, її будуть доглядати і акуратно стригти, а в призначений час тихо зведуть на бойню. Отара піде на бойню, якщо націоналізм запропонує лише ідеали. Між бойнею та ідеа-лом отара вибере бойню. Націоналізм виступає для нас в трьох обличчях: як інстинкт, як теорія, як організований рух. Стати націоналістом, тобто стати на шлях розбудови нації - оз-начає протиставити себе всім. Стати в борню з усім Світом. Це треба усвідомити з самого початку, щоб уникнути розчарування в подальшому. Вони ніколи не пробачать тобі цього. Націоналізм переслідує цілі, що протирічать всьому порядку речей, що склався. В час всезагального спідління націоналізм ростить аристократію. Чи не стане проти вся світова підлість? У Світі змагаються націоналізм і темні сили. Націоналізм спри-чинює прогрес. Ворожі йому скли спричиняють спідління, ентропію змі-тання, катастрофи від непередбачливості, матеріалізм, втрату сенсу життя. Націоналізм дає новий сенс життя Світові, без нього розчару-вання, ницість, хвороба. Зараз дуже багато говориться про демократію. Як опозицією так і урядом. Це насторожує. Громадянські свободи і добробут - ось теми, якими обмежується серйозна політична розмова, на яких наголошується в програмах, з якими звертаються до населення. Національне питання присутнє, але віднесене до числа загальнокультурних проблем. Ми знаємо, що громадянська свобода можлива лише за певного рів-ня розвитку суспільства, в тому числі за умов певного культурного рівня. Якщо перебити всіх міліціонерів - свобода автоматично не нас-тане, це розуміють всі. Тоталітаризм сидить не в Кремлі, а в головах кожного з нас. Більш-менш тривале збереження громадянських прав та свобод можливе лише за умови високого рівня самоорганізації суспіль-ства. Перш за все за умови його організацію в націю. Саме певний рі-вень розвитку нації дає можливість здійснення реальної свободи особи. Чим розвиненіша нація, чим вищий рівень національного самоусвідомлен-ня, чим нація потужніша, тим вищі можливості реалізації особи, тим більше свободи і тим вищий добробут. На сучасному рівні світового розвитку практично неможлива ефек-тивна реалізація позанаціональної особи. Позанаціональна, зденаціо-налізована особистість не є повноцінною особистістю, її свободи - фікція; добробут її суспільства - жалюгідний. З цієї точки зору роз-мови про демократію поза національною проблемою сильно скидаються на демагогію. Косяться на націоналізм, на національний рух взагалі, анархіс-ти і демократи всіх мастей. Національні демократи - більше демокра-ти, ніж національні, навіть ті, для кого Бандера і Шухевич вже герої, а не бандити, поспішають відмежуватись від націоналізму. Чорна дик-татура і тотальний терор чекають на них, якщо націоналізм не перемо-же. Поки суспільство Великої України є зденаціоналізоване, в ньому неможлива жодна демократія. Об'єктивно наші інтернаціоналісти, що оперують демократичними гаслами, працюють проти нації і в кінцевому випадку проти демократії, позаяк створюють в суспільстві ілюзію, що можлива демократія без пра-ці по розбудові нації. Вони зводять суспільство у постіг за болотни-ми вогниками. Задачу треба розуміти, як задачу побудови нації. Всі політичні моменти, працю всіх політичних чинників треба оцінювати тільки з точки зору цієї задачі. Як і віддавна, в сучасному Світі існує багато чинників, які за-цікавлені у визискуванні українських ресурсів. З одного боку це ви-віз інтелекту та сировини, тобто вивіз майбутнього нації, з другого боку - це переведення на її територію шкідливих виробництв. Це буде не тільки економічний удар по Україні, це буде страшний фізичний удар, який її остаточно зламає. Зденаціоналізована маса готова продаватися за невеликі гроші, аби тільки зелені. Протистояти цьому визискові, цьому перетворенню України з союз-ної кормушки у загальноєвропейську годівницю, протистояти роботі страшних сил, що володіють багатим досвідом і неймовірними грішми ніколи не зможе наша доморощена демократія. Демократія - розкіш сильних і смерть слабких. "Цнотлива та, кот-рої ніхто не побажав" - казали латиняни, а вони знали, що таке бажа-ти і знали ціну демократичній цноті. Протистояти цьому може тільки те, що єдине протистояло русифі-кації, коляборанству демократів та соціалістів, залізним німецьким колонам і страшній російській навалі, єдине світле, що породила Ук-раїна в XX столітті, гідність нації - український націоналізм. В усіх країнах тільки націоналізм в організованих формах здатен протистояти зовнішньому тискові. Демократія - це те, що продається. Націоналізм - це те, що купує, або бере так, як нема за що купити. Майбутнє України проглядається в кількох можливих варіантах: необільшовицька диктатура, диктатура зовнішніх чинників, місцева жлобська диктатура на албанський зразок, або націоналізм в організо-ваних формах, єдиний, що може дати цій країні потужний поштовх в майбутнє, єдине, що зможе забезпечити в майбутньому тривале збере-ження громадянських свобод. Українська революція матиме два етапи: перший - національно-демократичний /встановлення Української веймарської республіки, розпродаж і розтягування по дрібних шматках/, дру-гий - рішучий вихід на сцену націоналізму в організованих формах /швидке формування нації і підготування можливостей її духовного зриву/. Ми є люди другої хвилі. Наш шлях довший, але вся сучасна політика існує для того, щоб торувати нам шляхи. Розбудова нації на етнічній чи поліетнічній субстанції завжди означала підкору цієї субстанції якійсь організації і подальше вклю-чення опанованої частини маси у виконання духовного здвигу організа-ції. Це, безумовно, означає створення ієрархії. Ми маємо справу зі складним матеріалом. Це не етнос. Це не Ук-раїна. Це спогади про Україну. Медитації. Той, хто найбільше пам'ятає, хто інтенсивніше переживає ці спогади, той має право на терито-рію від Дону до Дністра. Організація, яка прагне бути приматом в усіх сферах діяльності, яка за організаційною логікою змагає до монополії в усьому, і є на-ція. Випестовуй в собі ностальгію до нездатності інтегруватись в су-часність. Створи в собі сучасність сам. Ти сам - нація. Ти і подіб-ний до тебе, ви двоє - держава. Впізнавайте один одного по способу буття. Духовний зрив - спо-сіб вашого буття. Ви націоналісти. Бог хоче, щоб ви перемогли. Задачею націоналізму є випестовування носія національності. Яким є тип носія національності в очах всієї отари? Клікуша, безумов-но погане освічений і погано вдягнений, зі своєю вічною жовтосиньою ганчіркою, з мляво-патріотичними віршиками і занудними піснями. Ти, позаяк ти називаєшся націоналістом, мусиш бути першим в усьому: в освіченості, в бійці, в своєму фасі, по своїй активності. Ти мусиш виділятися з натовпу гідністю, шляхетністю постави, інте-лектом, відчайдушністю де б ти не знаходився: на роботі, вдома, на барикаді чи в тюрмі. Дбайте за тим, щоб ні в якому разі, ніколи не бути схожими на людей маси. Для отари сильною ідеєю є та, за котрою стоїть сила. Ви мусите бути сильними. Захоплення і страх мусите викликати в одномірних. Ти обіцяєш втопити в розкошах цю країну? Ти, що маєш три рублі в кишені і приїхав повчати нас на тролейбусі, а не в мерседесі - так скажуть вони і будуть мати рацію. Минули часи, коли організація могла дозволити собі виконувати лише політичну задачу. Тепер вона мусить бути живим втіленням наці-ональної ідеї - бути "яскравою, виключною, всеобіймаючою". Організація мусить збагати до своєї переваги в усіх сферах життя: в політич-ній, економічній, військовій. Хороша організація та, член якої ре-алізується через організацію. Організація захищає тебе. Твоя держа-ва - організація. В геополітичних умовах, що склалися, постання Української нації і сильної держави не вигідне нікому. На якомусь етапі може скластися так, що це буде не потрібне і національно-демократичним силам, не по-трібне нікому, крім націоналістів. Як за Богдана і Івана, як за Симона і за Степана, лишиться в силі українська національна істина: опертя можливе лише на власні сили. Першою твоєю думкою, коли прокидаєшся, мусить бути: Україна і я разом з нею вже дуже давно у дуже глибокому багні. Твоя остання думка перед сном мусить бути: Україна мусить стати серцем Всесвіту. Велич - буде її ознакою. І моєю разом з нею. Світ змінився. Експансія в старому сенсі цього слова не виправ-довує себе. Не експансія, а інспансія. Превалювання за рахунок якіс-ного перетворення своєї нації. Зараз могутність, вага і сила нації визначаються не тим, скільки вона зуміла забрати, завоювати, а тим, що вона дала Світові. Скільки ідей, нових технологій, музики, свого погляду на життя, скільки привнесла свого духу. Саме цим зараз дик-тують Світові. Втім, "не забуваймо про меч. Вчімося міцніше тримати його в руках". Треба бути найліпшим, щоб бути найсильнішим. Чим більше нація привнесла у Світ, тим більше він став належати їй. Немає сумніву, що наступне століття буде століттям націоналіз-му. Штука полягає в тому, щоб воно стало століттям українського наці-оналізму. Ви, погано освічені, ви боязливі, слабкі і бідні, нудота - спо-сіб вашого буття. Та ось дух нації торкається вашого чола. Ваша душа прагне зриву. Зривайтесь. Буденність для вас вже меркне. Починає бути Бог і Україна. 1990.

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Програмові документи - 3

    СТАТУТ ЧИNУ СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА

    І. ЗАГАЛЬНІ ОЗНАЧЕННЯ 1.1. Офіційна назва: ЧИN СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА 1.2. ЧИN СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА (надалі ЧИN, організація) - об'єднана в ім'я Бога і нації корпорація покоління української ортодоксальної інтелігенції під небесним покровительством визначного богослова першого Митрополита - українця Іларіона. ЧИN засновується для всебічного духовно-морального виховання, систематичного богословського й гуманітарного вишколу молодих осіб з середовища української ортодоксальної інтелігенції з метою підготовки їх до повноцінного служіння (в тому числі й пастирського) Українській Православній Церкві під омофором Святішого Патріярха Київського і всієї України (-Руси), а також для здійснення організованого сприяння всебічним формотворчим зусиллям Української Православної Церкви Київського Патріярхату. 1.3. Виховання молодого покоління ородоксального українства в ЧИNІ СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА здійснюється на базі українського фундаменталізму і традиційних шляхетських засадах лицарства: великодушности, щедрости, мужности, войовничости, і має на меті становлення досконалих воїнів Христа і Церкви. 1.4. Основоположником і першим (пожиттєвим) Головою ЧИNу є Його Високопреосвященство Високопреосвященніший Володимир (Романюк), Митрополит Чернігівський і Сумський. 1.5. Першим (пожиттєвим) Генеральним Фундатором ЧИNу є український націоналіст-державник козацького роду й православного сповідання п. Анатолій Лупиніс. 1.6. ЧИN здійснює свою діяльність на основі Священного Передання Православно-Кафолічної Церкви, власних ідеологічно-програмових засад, даного Статуту, Уставу, що регляментує внутрішнє духовне й моральне життя членів організації і є внутрішнім документом ЧИNу, та законодавства Держави Україна. 1.7. Програмові цілі ЧИNу відповідають формотворчим завданням, що стоять перед Українською Православною Церквою - Київським Патріярхатом, і становлять: - утвердження в Україні-Русі церковної свідомости й єдиної Святої Помісної Православно-Кафолічної й Апостольської Церкви на засадах повної територіяльної автокефалії й канонічности під омофором Святішого Патріярха Київського і всієї України (-Руси), яка б мала розкрити потенції Київського Християнства та наступних форм Української Ортодоксії (генетичне з Київським християнством пов'язаних), творчо продовжити церковну традицію руської Київської Митрополії; - посильний внесок у справу відродження української ортодоксальної богословської школи й релігійно-філософської думки; - відновлення й впровадження всебічного творчого впливу Української Церкви в усіх сферах вияву українського духу; - утвердження необхідних духовних передумов для витворення (чи радше відновлення) київоцентричного устрою руського культурного простору, утвердження й вироблення української київоцентричної церковної й державної ідеології в дусі старокиївської давньоруської традиції; - здійснення захисту релігійних й культурних інтересів українців, які проживають за кордонами Держави Україна, а в місцях їхнього компактного оселення, в разі виникнення процесів розпаду місцевих державних утворень, сприяння їх національно-державному самовизначенню; - здійснення місіонерсько-просвітницької діяльности серед поневолених московським імперіалізмом народів православного сповідання на території нинішньої Російської Федерації з метою повернення їх в лоно Церкви-Матері (УПЦ-КП); - сприяння переведенню під юрисдикцію УПЦ-КП православних громад, котрі знаходяться на території колишнього СРСР, але поза межами етнічного розселення росіян (московитян), і передачі державними чинниками новоповсталих національних держав усього рухомого й нерухомого майка, що пребувало в користуванні РПЦ (Московської Патріярхії), в користування вищезазначених громад або прямій передачі майна державними чинниками УПЦ-КП; - посильна участь у процесі відбудови традиційних українських суспільно-державних інститутів; - здійснення всебічної, організованої, фактичної - головно інтелектуальної - протидії (у точному додержанню засад християнської моралі й законодавства Держави Україна та у тісній співпраці із українськими державними структурами і патріотичними організаціями) штучному впливу московського православ'я і в тому числі: а) московської православно-імперської ідеології, б) російської богословської та історіософської шкіл, в) присутности на канонічній території Київського Патріярхату Московської Патріярхії (в формі т.зв. УПЦ) у межах, невідповідних здійсненню представницьких функцій і душпастирської місії серед іноземців православного сповідання; - сприяння становленню під юрисдикцію Святішого Патріярха Київського і всієї України (-Руси) парафій для національних меншин із їх національною богослужбовою мовою; - сприяння становленню подвір'я Московської Патріярхії в місті Києві одразу по визнанню останньою Української Православної Церкви - Київський Патріярхат; - сприяння становленню російського культурного світу в Україні і творча співпраця із ним для здійснення всебічного впливу на російську свідомість метрополії за умов повного визнання: а) відрубности Московії (Росії), її духовности й культури від т.зв. Київської Руси, її духовних, церковних, державних й культурних традицій; б) України в якости єдиного спадкоємця Київської Спадщини; в) Української Православної Церкви в якости Церкви-Матері щодо Православної Церкви в Московії (Росії); г) необхідности церковного й культурного київоцентричного устрою руського простору і відповідної побудови україно-російських церковних й державних стосунків; - повсіляке сприяння православним церковним громадам етнічних росіян, які переходять під юрисдикцію УПЦ-КП. 1.8. З огляду на вищеозначені програмові цілі, ЧИN реалізує наступні комплекси програм та соціо-культурних ініціятив: - засновує середні й вищі спеціяльні церковні учбові заклади: а) середню й вищу богословські школи в формі Київської Богословської Колегії Іларіона Київського та Пропедевтичної Богословської Кляси при ній для здійснення духовно-морального виховання й систематичного академічного богословського й гуманітарного вишколу членів організації, б) інші церковні учбові заклади як з очною, так і заочною формами навчання; - бере участь у їх проектуванні та розбудові як самостійно, так і спільно з іншими організаціями; - займається видавничою діяльністю: підготовкою до друку, виданням й перевиданням учбових посібників, наукових праць, іншої літератури у відповідности до програмових засад ЧИNу й існуючого законодавства; - організує студії, семінари, конференції, конгреси тощо з богословських та суміжних дисциплін; - організує спецкурси з богословських наук у вищих, середніх спеціяльних, середніх державних і приватних учбових закладах Держави Україна; - створює мережу бібліотек богословської літератури, суміжних з богословієм дисциплін, літератури з україністики та іншої літератури в формі бібліотеки Святителя Іларіона Київського у місті Києві та її філій (включно із пересувними) в інших містах; - організує місіонерські групи із числа свого членства при підтримці віруючих Української Православної Церкви Київського Патріярхату (в тому числі й українських церковних хорів) для проведення місіонерське-просвітницької діяльности на канонічній території Київського Патріярхату; - сприяє переміщенню православних релігійно-історичних реліквій, що знаходяться поза межами Української Держави (і перш за все на території Російської Федерації), на свою історичну Батьківщину Україну-Русь і поверненню їх Українській Првославній Церкві-Київському Патріярхату; - сприяє поверненню Державою Україна як правоспадкоємцем УРСР Українській Православній Церкві - Київському Патріярхату всього рухомого й нерухомого майна, незаконно вилученого у неї державою, й компенсації збитків, що сталися внаслідок дій влади (і перш за все передання Українській Православній Церкві - Київському Патріярхату стародавніх святинь м. Києва: Свято-Софійського собору, Києво-Печерської лаври, Кирилівської церкви); - засновує, виступає одним із засновників кредитно-фінансових, спільних, акціонерних та інших підприємств й об'єднань з правом надання їм статусу юридичної особи, частина з прибутків яких йде на фінансове забезпечення програм ЧИNу; - для здійснення своїх програмових цілей ЧИN займається іншою комерційною діяльністю, що передбачена законодавством Держави Україна; - займається добродійницькою діяльністю; - разом з іншими організаціями, фізичними особами чи самостійно здійснює інші програми, які сприяють досягненню цілей ЧИNу, згідно данного Статуту. 1.9. Здійснюючи свою діяльність, ЧИN, по можливости, якнайтісніше співпрацює з Священноначалієм Української Православної Церкви Київського Патріярхату, Всеукраїнським Православним Братством Апостола Андрія Первозваного, українськими національно-патріотичними організаціями. 1.10. ЧИN є юридичною особою і у відповідности до існуючого законодавства має право власности на майно, набуте й створене ним за рахунок громадських коштів, пожертв юридичних і фактичних особ, передане державою і набуте іншими передбаченими українським законодавством шляхами. 1.11. На усіх своїх реквізитах, а також в усіх офіційних документах організація використовує назву: ЧИN СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА (ЧИН СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА - при відсутности в абревіатурі друкуючих пристроїв літери "N"). 1.12. ЧИN має самостійний балянс, розрахункові, валютні й інші рахунки в банках Держави Україна і інших держав, круглу печатку, на якій зображена емблема ЧИNу, штампи, блянки із своєю назвою, емблему та інші реквізити із власною символікою. 1.13. Для досягнення своїх програмових цілей ЧИN має право здійснювати як в Державі Україна, так і за кордоном операції й інші юридичні акти, набувати права власности і нести обов'язки, приймати які-будь інші рішення, що не протирічать діючому законодавству. 1.14. Для здійснення своїх програмових цілей і статутних завдань ЧИN засновує власні територіяльні структурні одиниці, дочірні комерційні та некомерційні організації з правом надання їм статусу юридичної особи, що створюються під патронатом керівництва ЧИNу. 1.15. Адреса ЧИNу: м. Київ, вул. Пушкінська, 36. II. ЗАСНУВАННЯ ЧИNУ 2.1. Організація засновується згідно інструкції N1 від 15 лютого 1993 року Основоположника ЧИNу Його Високопреосвященства Архієпископа Львівського і Сокальського Володимира (Романюка), Голови Місійного Відділу УПЦ-КП. 2.2. Засновниками організації є дві особи з числа спеціяльно уповноважених Основоположником ЧИNу в справі його (ЧИNу) заснування (у відповідности із інструкцією про заснування (п. 2.1. даного Статуту) і «Засвідченням в правах засновників ЧИNу» від імени Основоположника ЧИNу від 15 лютого 1993 року) і приведені Основоположником ЧИNу до обіту на вірність ЧИNу. 2.3. Вищезазначені документи видаються на фірмовому блянку УПЦ-КП і засвідчуються особистим підписом Його Високопреосвященства Архиєпископа Львівського і Сокальського Володимира (Романюка), Голови Місійного Відділу УПЦ-КП, і його особистою печаткою. III. ЧЛЕНСТВО В ЧИNІ. ОБОВ'ЯЗКИ Й ПРАВА ЧЛЕНІВ ЧИNУ 3.1. Ортодоксальній Церкві Христовій, котра є теократичним Боголюдським організмом, чужі дух якого-будь демократизму й практика плебісциту. Основоположник та засновники ЧИNу несуть за його внутрішнє життя й зовнішню діяльність повну персональну моральну відповідальність перед Богом і Церквою. З огляду на вищеозначене, ЧИN повстає, як організація, устрій котрої побудований на засадах гієрархічности, централізму й субординації через добровільне підпорядкування волі членів ЧИNу волі властей ЧИNу. Повна суб'єктність організації та її традиціоналістичне визначення досягається шляхом введення аристократичного інституту Основоположника та засновників ЧИNу (та їх, засновників, правоспадкоємців). Отож, членство ЧИNу розподіляється на окремі категорії з чітко визначеними нерівними обов'язками і правами й у неоднаковий спосіб залучається до вироблення головних напрямків розвитку й діяльности та керування ЧИNом. 3.2. Так, окремими категоріями членства в ЧИNi є кандидат (або новіціят), дійсний член ЧИNу (вірний), засновник. Окреме становище в ЧИNi посідає Основоположник, Голова ЧИNу, духовенство (з числа членів організації), Генеральний Фундатор та почесні члени ЧИNу. 3.3. Членство в ЧИNі для осіб, що прийняли обіт на вірність ЧИNу (окрім фундаторів), є пожиттєвим. 3.4. Кандидатом у дійсні члени ЧИNу (новіціятом) може бути особа православного сповідання чоловічої чи жіночої статі, будь-якого соціяльного й етнічного походження, персональні достоїнства й особливости котрої дозволили проводу ЧИNу залучити її до членства в організації. Для отримання статусу новіціята необхідна письмова рекомендація не менш як одного дійсного члена ЧИNу, що приймається до розгляду проводом ЧИNу разом із заявою-проханням особи, яка бажає стати кандидатом у дійсні члени ЧИNу. Моральним обов'язком новіціята перед ЧИNом є сумлінне проходження кандидатського послуху, термін котрого для кожного кандидата встановлюється проводом ЧИNу особисто. По проходженню послуху новіціяти, котрі відповідають означеним вимогам, приводяться священноначалієм ЧИNу у храмі ЧИNу до обіту на вірність організації згідно встановленого і зазначеного в Уставі порядку, після прийняття якого новіціят набуває статусу вірного ЧИNу СВЯТИТЄЛЯ ІЛАРІОНА (дійсного члена ЧИNу) 3.5. Дійсним членом ЧИNу (вірним ЧИNу СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА) може бути новіціят, котрий досягнув повноліття (18 років життя) й виявив у часі проходження кандидатського послуху необхідні духовні, розумові та моральні чесноти, усвідомлює своє зобов'язання перед Богом та українською ідеєю і належить до Української Православної Церкви під омофором Святішого Патріярха Київського і всієї України (-Руси). Ухвала про переведення кандидата у дійсні члени ЧИNу приймається 2/3 голосів членів Малої Ради. Моральним зобов'язанням вірного ЧИNу є регляментація життя відповідно до Уставу ЧИNу і свідомий послух проводу ЧИNу. 3.6. Перші два члени ЧИNу, приведені Основоположником ЧИNу до обіту на вірність організації в момент заснування ЧИNу, отримують статус засновників ЧИNУ СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА. Засновники мають право персонального обрання своїх правоспадкоємців з числа дійсних членів ЧИNу. 3.7. Головою ЧИNу може бути особа з числа єпископату, кліру чи мирян УПЦ-КП, обрана попереднім Головою і затверджена на цій посаді 2/3 голосів членів Малої Ради. У випадку, якщо обрана попереднім Головою особа не набирає потрібної кількости голосів, новий Голова обирається одностайною ухвалою членів Малої Ради. 3.8. Його Високопреосвященство Митрополит Чернігівський і Сумський Володимир (Романюк) має унікальний статус Основоположника ЧИNу і є його першим Головою. Основоположник ЧИNу закладає духовні, ідейні та моральні підвалини організації, створює її. Устав і користується в ній необмеженою законодавчою і виконавчою владою, а також є головою Суду ЧИNу. 3.9. Духовенство для виховання членства ЧИNу призначається із кліру та єпископату УПЦ-КП за благословенням священноначалія УПЦ-КП Основоположником ЧИNу за згодою 2/3 членів Малої Ради. Духовенство, призначене для виховання членства ЧИNу, може не приймати обіту на вірність організації, не бути членами ЧИNу і, відповідньо, не користувати з обов'язків та прав членства ЧИNу. Норми взаємовідносин членства ЧИNу із духовенством, пов'язаним із ЧИNом, а також норми перебування в ЧИNі кліриків, котрі вступили в ЧИN як до, так і після висвяти, обумовлюються Уставом ЧИNу. Духівника ЧИNу призначає Голова ЧИNу за згодою більшости членів Малої Ради. 3.10. Священнослужителі, які є вірними ЧИNУ СВЯТИТЕЛЯ ІЛАРІОНА, знаходяться під безпосередньою юрисдикцією: а) в разі якщо на чолі ЧИNу стоїть єпископ - Голови ЧИNу; б) в інших випадках - Патріярха Київського і всієї України (-Руси) чи Місцеблюстителя Патріяршого Престолу. 3.11. Почесними членами (фундаторами) ЧИNу можуть бути особи, визначені Головою та Малою Радою ЧИNу, що належать до однієї з ортодоксальних Церков Апостольського Приємства і готові прислужитися Українській Церкві, незалежно від статі, етнічного й соціяльного походження, громадянства чи його відсутности. Почесний член приймає спеціяльний обіт на вірність ЧИNу, не користує із обов'язків та прав членів ЧИNу. Почесні члени ЧИNу мають право користуватися символікою й атрибутикою ЧИNу, на запрошення Голови й Малої Ради ЧИNу бути присутніми на різноманітних зборах ЧИNу й виступати перед членством ЧИNу - колективно й індивідуально, виступати від імени почесних членів ЧИNу із заявами, текст яких підлягає публікації після відповідньої санкції Голови ЧИNу. 3.12. Генеральний Фундатор - особа, котра приймає спеціяльний обіт на вірність організації (у відповідности до Уставу ЧИNу) і користується правами представництва організації, формування її почесного членства, організації всебічної підтримки ЧИNу з боку представницьких органів влади, державних структур, українських суспільно-громадських, політичних, профспілкових, комерційних організацій, здійснює разом із властями організації соціяльний захист членів ЧИNу в разі полону, адміністративного й позаадміністративного переслідування, незаконного ув'язнення членів ЧИNу. 3.13. Мотивація втрати в правах і термін, на який втрачаються права, для усіх категорій членства ЧИNу регляментуються Уставом ЧИNу. Рішення щодо позбавлення в правах приймається одностайною ухвалою членів Малої Ради. 3.14. Основоположник, Генеральний Фундатор та засновники ЧИNу позбавлені в правах бути не можуть. IV. СТРУКТУРА ЧИNУ 4.1. На чолі організації стоїть Голова ЧИNу, якому належить виконавча влада. Голова ЧИNу: - представляє ЧИN в усіх організаціях та установах; - розпоряджується майном і коштами ЧИNу відповідно до рішень Малої Ради; - згідно з рішеннями Малої Ради відкриває рахунки в банках, приймає за трудовими угодами працівників, складає угоди з іншими організаціями, установами, фізичними та юридичними особами тощо; - вирішує питання діяльности організації, крім тих, що складають виключну компетенцію Малої Ради; - створює комісії, секції, відділи, осередки та інші формування ЧИNу (за згодою Малої Ради); - обирає з кандидатів, представлених Малою Радою, асистентів для здійснення керівництва поточною діяльністю ЧИNу. 4.2. В разі потреби в організації вводиться посада Канцлера (Заступника Голови) ЧИNу з правами, зазначеними у п. 4.1. Канцлером ЧИNу може бути лише засновник ЧИNу чи його правоспадкоємець, правочинність якого затверджена згідно п. 5.4. даного Статуту. Канцлер призначається та знімається з посади: а) Основоположником ЧИNу; б) Головою ЧИNу при підтримці його рішення більшістю членів Малої Ради. 4.3. Керівництво ЧИNом його Головою здійснюється в щільній взаємодії з інститутом засновників ЧИNу. 4.4. Інститут Засновників ЧИNу закладається Основоположником ЧИNу згідно із інструкцією N1 від 15 лютого 1993 року з числа осіб, спеціяльно уповноважених ним (Основоположником) в справі заснування організації, одразу по приведенню останніх до обіту на вірність організації та без права відкликання інституту й зміни його прерогатив. Головним завданням інституту засновників є нагляд за збереженням ідеологічно-програмових засад ЧИNу та охорона традицій організації. 4.5. По закладенню інституту засновників він оформлюється в Малу Раду -постійно діючий орган, що складається з Генерального Фундатора (по ньому - Голови ЧИNу) та засновників, з прерогативами: - вироблення разом з Основоположником ЧИNу ідеологічних засад і програмових заложень організації; - внесення змін до Статуту й доповнень до Уставу ЧИNу (у відповідности до засадничих положень останнього); - прийняття до усіх форм членства в ЧИNІ; - визначення основних напрямків його діяльности і розвитку; - затвердження довгострокових програм діяльности і плянів реалізації програм; - затвердження річного бюджету ЧИNу; - керування поточною діяльністю ЧИNу; - заснування й скасування інститутів ЧИNу і окремих посад, введення і відкликання їх прав і функцій; - заснування й ліквідація структурних одиниць ЧИNу (з наданням права юридичної особи чи без нього) та обсадження й зміна їх керівництва, координація їх діяльности; - заснування й ліквідація комерційних й некомерційних організацій і закладів ЧИNу, обсадження та зміна їх керівництва, координація їх діяльности; - ведення судового процесу в ЧИNі із правом тимчасового позбавлення вірного ЧИNу в правах (із визначенням терміну і форми покути); - право вето на рішення Голови у разі невідповідности їх до програмових засад ЧИNу, яке набуває сили при підтримці його 2/3 членів Малої Ради (на рішення Основоположника ЧИNу право вето Малої Ради не поширюється). 4.6. Спонсорська Рада утворюється з осіб, які постійно активно матеріяльно допомагають діяльности ЧИNу, і формується Головою, Генеральним Фундатором та Малою Радою ЧИNу. 4.7. Почесні члени організації утворюють Фундаторську Раду, яка формується Генеральним Фундатором ЧИNу. 4.8. Дійсні члени ЧИNу мають право бути обраними на будь-які виборні посади, безплатно навчатися в навчальних закладах ЧИNу. Випускники спеціяльно обумовлених учбових закладів ЧИNу при відсутности канонічних перешкод мають право бути висвячені єпископатом УПЦ-КП. V. УСПАДКУВАННЯ ВЛАДИ В ЧИNІ ГОЛОВОЮ І ЗАСНОВНИКАМИ 5.1. Право необмеженої виконавчої, законодавчої та судової влади в ЧИNі та право створення Уставу ЧИNу не успадковуються другим та наступними Головами ЧИNу. Титул Основоположника ЧИNу належить виключно Його Високопреосвященству Митрополиту Чернігівському і Сумському Володимиру (Романюку). 5.2. Наступний Голова ЧИNу призначається у відповідности із заповітом попереднього Голови, документально затвердженим ним самим або трьома свідками з засновників чи дійсних членів організації, рішенням Малої Ради. Заповіт Голови ЧИNу затверджується власноручним підписом й печаткою Голови, за бажанням Голови оголошується в будь-якій формі й передається на зберігання засновникам ЧИNу, до Київського Патріярхату, а також духівнику Голови ЧИNу чи будь-якій особі за бажанням Голови. 5.3. Другий та наступні Голови ЧИNу успадковують лише права, зазначені в п. 4.1. даного Статуту. 5.4. Правочинність успадкування прав засновників ЧИNу визначеними ними персонально правоспадкоємцями документально засвідчується власноручним підписом засновника й печаткою Малої Ради або двох свідків з дійсних членів ЧИNу і передається на зберігання до Малої Ради та духівнику ЧИNу. 5.5. Правоспадкоємці засновників ЧИNу користуються правами засновників, визначеними в п. 4.4. даного Статуту. 5.6. Посада Генерального Фундатора не успадковується. Другий та наступні Голови Фундаторської Ради обираються двома третинами голосів почесних членів і затверджуються простою більшістю голосів членів Малої Ради. 5.7. Другий (по Генеральному Фундаторові) та наступні Голови Фундаторської Ради не є членами Малої Ради. Місце Генерального Фундатора в Малій Раді заступає Голова ЧИNу. VI. ГОСПОДАРЧА, ФІНАНСОВА ТА ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЧИNУ Для матеріяльного забезпечення своєї діяльности і досягнення програмових цілей ЧИN має право: - здійснювати збір добровільних пожертв як в Україні, так і за її межами; - засновувати у своєму складі різні господарські підприємства та творчі об'єднання, в тому числі і з правом юридичної особи; - вступати у цивільно-правові відносини з державними кооперативними, громадськими організаціями, іноземними фірмами і окремими громадянами; - шляхом об'єднання інтелектуальних, трудових, фінансових чи матеріяльних ресурсів засновувати спільні підприємства і виробництва як на території Держави Україна, так і за її межами; - користуватися банківськими кредитами з подальшою оплатою за рахунок власних коштів; - брати участь у заснуванні господарських товариств; - видавати книги, поштівки, календарі, фотоальбоми, а також іншу друковану продукцію; - продавати власну та іншу друковану продукцію; - займатися кіно- та відео-прокатною діяльністю; - організовувати реставраційно-виробничі, учбові, мистецькі та інші майстерні; - засновувати підприємства по виробництву предметів церковного вжитку: свічок, лямпад, церковного одягу, ікон, і т. інш.; - організовувати паломницькі та місіонерські подорожі; - володіти і користуватись земельними маєтками та займатися сільськогосподарською діяльністю, тваринництвом на них у точному додержанні чинного законодавства Держави Україна (як створюючи для цього відповідні підприємства, так і не створюючи таких); - самостійно виготовляти проектну документацію та проводити будівництво храмів й інших споруд, а також створювати з цією метою спеціяльні проектувальні та будівельні організації; - використовувати у своїй діяльности автотранспорт, приміщення, обладнання та іншу власність членів ЧИNу з відповідним відшкодуванням витрат власників; - володіти будівлями (в тому числі і спеціяльними культовими спорудами), транспортом, предметами культу, типографським обладнанням, коштами та іншим майном, придбаним на законних підставах; - виготовляти та реалізувати предмети традиційних промислів (створюючи для цього відповідні підприємства, кооперативи тощо чи не створюючи таких); - відкривати крамниці та вести торгівлю товарами як власного, так і невласного виробництва; - брати та здавати в оренду, будувати приміщення; - виступати засновником та співзасновником інформагенцій, теле- і радіокомпаній, газет, журналів, часописів, інших засобів масової інформації; - згідно з чинним законодавством Держави Україна займатися іншою комерційною діяльністю, частина прибутків від якої йде на реалізацію програмових положень ЧИNу. 6.2. Майно та кошти ЧИNу є його власністю, перебувають в його повному розпорядженні і вилученню не підлягають. 6.3. Джерелом надходження коштів та майна ЧИNу є добровільні пожертви, заповіти та інші внески громадян (а також осіб, котрі не мають громадянства), установ, Підприємств (як приватних, кооперативних, так і державних) та організацій як в Державі Україна, так і за кордоном, а також відрахування з прибутків комерційних структур ЧИNу. 6.4. Бухгалтерський облік в ЧИNу веде скарбник, призначений Головою і затверджений 2/3 голосів Малої Ради. 6.5. Скарбник може бути членом ЧИNу чи особою, яка працює в організації за контрактом. 6.6. В разі потреби скарбник може формувати бухгалтерію ЧИNу. 6.7. Скарбник підзвітний Голові ЧИNу, Малій Раді та державним фінансовим органам. 6.8. Усі банківські та інші фінансові документи ЧИNу підписує Голова (чи член Малої Ради, якому таке право надано Головою і затверджено ухвалою 2/3 членів Малої Ради) та скарбник. 6.9. ЧИN відповідає за своїми зобов'язаннями виключно своїм майном (котре не має культового призначення), на яке може бути накладене стягнення згідно з діючим законодавством. ЧИN не відповідає за зобов'язаннями своїх структурних одиниць, що мають статус юридичної особи, а також створених при ньому підприємств, закладів, організацій тощо, а ті в свою чергу не відповідають за зобов'язаннями ЧИNу. 6.10. Кошти ЧИNу витрачаються у відповідности з програмовими цілями і завданнями ЧИNу на статутну діяльність, а також на оплату роботи працівників ЧИNу. 6.11. ЧИN вносить в державний фонд соціяльного страхування відрахування з фонду оплати праці у встановленому порядку для реалізації наданих своїм працівникам прав по соціяльному страхуванню і соціяльному забезпеченню. VII. ПОРЯДОК ВНЕСЕННЯ ЗМІН ТА ДОПОВНЕНЬ ДО СТАТУТУ 7.1. Зміни і доповнення до цього Статуту вносяться: - Основоположником ЧИNу, - одностайним ухваленням Малої Ради, - двома третинами членів Малої Ради при підтримці більшости дійсних членів ЧИNу. 7.2. Зміни, що виникли в Установчих документах ЧИNу, підлягають державній реєстрації. 7.3. Провід ЧИNу зобов'язаний в п'ятиденний термін повідомити органи державної реєстрації про зміни, що сталися в установчих документах та Статуті ЧИNу, для внесення їх у Реєстр. VII. ВІДНОСИНИ МІЖ ЧЛЕНАМИ ОРГАНІЗАЦІЇ Відносини між усіма категоріями членів ЧИNу регляментуються цим Статутом та Уставом, який є внутрішнім документом ЧИNу і реєстрації в державних органах не підлягає. ІХ. ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТИ ЧИNУ 9.1. ЧИN не може бути ліквідований. Можливе лише припинення діяльности ЧИNу як юридичної особи. 9.2. Рішення про припинення діяльности ЧИNу як юридичної особи може бути винесено: - Основоположником ЧИNу; - одностайним ухваленням Малої Ради; - рішенням засновників при підтримці більшости дійсних членів ЧИNу. 9.3. Припинення діяльности ЧИNу в якости юридичної особи відбувається через реорганізацію або ліквідацію. 9.4. При реорганізації ЧИNу вносяться необхідні зміни до чинного Статуту та Реєстру державної реєстрації, а при ліквідації - відповідний запис до Реєстру. 9.5. Реорганізація ЧИNу тягне за собою перехід прав і обов'язків, що належать ЧИNу, до його (ЧИNу) правонаступників. 9.6. Ліквідація ЧИNу в якости юридичної особи здійснюється ліквідаційною комісією, що її з засновників та дійсних членів ЧИNу обирає Мала Рада двома третинами голосів. 9.6.1. З моменту призначення Ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управлінню справами ЧИNу. Ліквідаційна комісія оцінює ліквідаційний балянс і подає його на затвердження Малій Раді. 9.6.2. Заява претензій приймається Ліквідаційною комісією в письмовій формі в місячний термін після оголошення про ліквідацію ЧИNу. 9.6.3. Ліквідаційна комісія несе майнову відповідальність за втрату, яку вона спричинить ЧИNу, членам Малої Ради, третім особам у відповідности з діючим законодавством Держави Україна. 9.7. Кошти, рухоме і нерухоме майно, що залишилось після розрахунків з бюджетом, виплати боргів ЧИNу, оплати праці співробітників ЧИNу і т. ін., переходить у приватну власність засновників ЧИNу чи їх (засновників) правоспадкоемців, правочинність яких затверджена згідно з п. 5.4 даного Статуту. 9.8. Ліквідація ЧИNу в якости юридичної особи вважається завершеною, а ЧИN таким, що припинив своє існування в якости юридичної особи, з моменту внесення рішення про це в Реєстр державної реєстрації. ГЕНЕРАЛЬНИЙ ФУНДАТОР ЧИNУ:

    АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Поезія, післямова

    Ми випрягли волів, Перевернули плуга Сідлаємо коней Та гостримо списи, Відкинули жалі, Згадали всі наруги, Прости нас, Господи, Помилуй і спаси. Волога цвіль Європ Лоскоче наші ніздрі, Спекотних Азій тлін Судомить рамена, Чекає бій, Все інше буде після, Життя триває, Точится війна. ПОPОЖНЕЧА Було і буде: веpшник на шляху. Важкі тисячоліття позаду. Все позаду. Попеpеду поpожньо. Лиш в поpожнечі шиpяє ідея Пpо веpшника на довгому шляху. Ідею веpшника міpкуй поpожніми ночами, Вдивляйся в поpожнечу до нестями І очі не помиляться в шляху Чеpез міста, що тpеба підкоpити, Кpізь аpмії, які пеpемогти, Чеpез моpя, які пеpепливсти, Є тисячі веpшин, готових відступити. Для тебе поpожнечі вже нема. Там аpмії, ліси, міста, моpя. Спpийняти веpшника споpожніла душа. Душа для веpшника, а тіло для сідла. Стpибок в сідло. Нагайкою коня. На пояс шаблю і каламаpя. Геть всі із-під копит, бо поpожнеча Єдина нині подpуга твоя. Згоpяє дім і швидко мpе pідня, І жінці зpаджуєш зі спpавою втілити Ідею веpшника на довгому шляху. "Надовго пpощавай. Я до походу йду Міста пеpетвоpити в поpожнечу, Пожежами затьмаpити зіpки." Злітають в небо списані листки. Вмиpають воpоги і дpузі непотpібні, Коли твій мозок наpостав навкpуг ідеї Пpо веpшника на довгому шляху. Початок чи кінець? І що це є, до pечі? За тебе хто веде твою війну? Дочасно, все. Лиш вітеp в поpожнечі - Ідея веpшника на довгому шляху. ЄДИНИЙ СПОСІБ Єдиний спосіб, щось змінити - Це взяти автомат. Або пеpо. Є збpоєю, усе, що низвеpгає. Було б кого. Було би що. Поpожнє місце - свято не буває. Таки не чув Господь За pідний кpай, А я чогось боpюсь, когось змагаю... Чи богоpівним вмеpти забажав? ЗОЛОТІ ВОРОТА Асфальт в жагучих обіймах сонця Важко дихає, вгинається під ногами. Дерева з обтятим віттям - каліки дерева. Квіти, закуті в бетон, Позбавлені пахощів квіти. Люди, уярмлені Молохом, Загнані в щільники люди. Золоті Ворота на шляху, Обтятому з обох боків, Заґратовані Золоті Ворота на шляху, Що веде в Нікуди. Війдеш з одного боку - Вийдеш в Нікуди. Війдеш з другого боку - Вийдеш в Нікуди. Хтось побудував ворота з пелюстків сонця. Витікали з воріт дороги-промені в усі краї та народи. Хтось перетяв дороги. Перегриз хтось жили на руках сонця. Стоять заґратовані Золоті Ворота на шляху, обтятому з обох боків - Раною на тілі Матері, Біллю в моєму серці. Золоті яблука котяться по рівчаках, вимитих кров'ю, Золоті яблука без зернят. Бо висохла Криниця, і поливаємо яблуную кров'ю. А кури несуть яйця без жовтків. А ще кажуть, що скоро нестимуть виливки. Бо висохла Криниця, і напуваємо курей кров'ю. А півень клює золоті яблука, золоті яблука без зернят, Клює і дивиться одним оком на золоті яблука, А другим - на Золоті Ворота, Клює і кукурікає вовчим голосом. 1971р. НІ СЛАВА НІ ВОЛЯ Вже відборолися останні, Вже народилися останні, Хто не забудуть боротьбу. Вже наближається година, Коли і дурень зрозуміє, Що вже померла Україна. На цвинтар з’являться проститись Два-три спілчанські віртомар, Стукач і міліціонер. Для неї яму неглибоку Скопає революціонер. ЇЇ дешеву домовину Скоріш закидають болотом. На нафарбовану оградку Шматок дошки причеплять дротом. Нашвидкоруч, щоб написати Нижченаведені слова, Що вже померла Україна. ЇЇ давно минула слава І воля, що ніколи не була. Щось там промимрять віршомази Лягавий не ховатиме нудьгу І по начальству понесе стукач Нікому не цікаву докладну (1984)

    ПІСЛЯМОВА ІСТОРИЯ НАШОГО ОПОРУ УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АСАМБЛЕЯ-УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА САМООБОРОНА (УНА-УНСО)

    Українська Національна Асамблея виникла в результаті приходу до керівних структур Української Міжпартійної Асамблеї Анатолія Лупиноса. На початку свого існування Українська Міжпартійна Асамблея являла собою "альтернативу окупаційно-угодовській Верховній Раді", й ставила собі за мету об'єднання всіх національно свідомих сил для виборення державної незалежності України. Так, УМА розпочала кампанію реєстрації "громадян УНР", оскільки "закону про громадянство УНР від 1918 року ніхто не скасував". Було також проведено низку акцій, що безсумнівно сприяли поширенню національної ідеї серед населення ("громадянами УНР" стали біля 3 млн. осіб). 19 серпня 1991 року керівництво УМА закликало створити загони оборони України від московського ГКЧП. Так виникла Українська Народна Самооборона. Відбувся об’єднання УНА як партії, УНС як "внутрішньої партії" та УНСО -- як бойових загонів. Знадобилось менше року для структуризації УНА-УНСО як впливової політичної сили. Після участі в чисельних акціях націонал-демократів, УНА-УНСО перейшла до більш "вражаючих" дій. Так, 1992 року стрільці УНСО брали участь у конфлікті в Придністровській Молдавській Республіці (ПМР) на боці слов'янського населення проти Молдови. Ця акція УНСО була неоднозначно сприйнята національними силами. Одні звинувачували УНСО в зраді на користь Росії, бо разом з УНСО на боці ПМР у військових діях брали участь російські казаки та "баркашовці". Сама УНА-УНСО виправдовувала свої дії захистом українського населення в Придністров'ї від молдавської агресії. До того ж перебування УНСО в ПМР викликало чисельні симпатії місцевого населення до України та створило потужнє проукраїнське лобі. "У Придністров'ї ми захищали українців, -- зазначив лідер УНСО А. Лупиніс, -- які там становлять 70 відсотків населення. Коли там були самі лише москалі, це створювало широкий плацдарм для тиску на південь України. Провадилася шалена пропаганда: "Росіяни захищають усіх слов'ян!". Коли ми прийшли в Придністров'я, монополія на захист "усіх слов'ян" зникла. А їхні козачки швидко почали розуміти, що крім "русского духа" є ще й українська сила". Після такого "вишколу" УНСО стало помітним фактором української політики. За короткий строк УНА-УНСО зуміли знайти фінансування, розбудували чималу матеріальну базу, створили структури в більшості областей України й навіть за кордоном. Після Придністров'я УНА-УНСО розгорнуло жваву видавничу та агітаторську роботу. Наступним кроком УНА-УНСО для утвердження свого іміджу стала участь у конфлікті в Абзахії. "Ми дуже довго утримувалися від участі у цій війні лише тому, -- заявив А. Лупиніс , -- що бачили -- на протилежному боці воюють слов'яни. Слова про слов'янську єдність не є для нас пустим звуком... Росіяни, а не маріонетковий уряд Абхазії, впливали на перебіг подій. Але після того, як ВР Росії прийняла постанову щодо Севастополя, склалася така геополітична ситуація, котра примусила нас втрутитися у цей конфлікт. Стало зрозумілим, що Крим і Абхазія на випадок спалаху конфлікту на півдні України будуть двома фронтами однієї війни. І всі її військові частини, котрі задіяні в Абхазії, а це, насамперед, підрозділи Північно-Кавказького військового округу, а також найманці з усіх країн СНД -- одразу ж опиняться в Криму. По суті, це війна за узбережжя Чорного моря, і саме Росія захопила Абхазію. Москва, користуючись перемир'ям, ініціює сепаратистські процеси в Мігрелії і Аджарії, в результаті яких Грузія може втратити вихід до Чорного моря. Те ж саме спостерігаємо і в Криму, де активізувалися антиукраїнські сили. Ось чому УНСО втрутилося і підтримало уряд Грузії у боротьбі проти сепаратистів". Після відмови України на прохання Е.Шеварднадзе виступити з миротворчою місією та ввести до Грузії миротворчі сили для примирення цього конфлікту, -- продовжує голова політреферентури УНА, А. Лупиніс -- склалась цікава ситуація, при якій на роль "блакитних шоломів" може претендувати тепер сама Росія. Україна, в результаті, віддає своє місце. Тільки подумати: агресор одночасно виступить під блакитним прапором ООН й отримає право миротворця! Безпрецедентний випадок в світовій практиці!” . "Ніхто зараз так тепло не ставиться до України, як Грузія, -- продовжував А.Лупиніс, -- якби не наші хлопці, Грузія могла б спокійно звинуватити нашу офіційну владу в спільній з Росією агресії проти неї. Це правда, що наш приїзд, не дивлячись на те, що бійців УНСО там було небагато, справив величезну моральну та психологічну підтримку тим, хто воював на боці Грузії” . За участь УНСО в абхазькій війні їх охрестіли "найманцями". На це звинувачення А. Лупиніс відповів так: "Дикі гуси" (найманці) у відповідності до міжнародної класифікації є людьми, котрих наймають для війни за встановлену плату. Стрільці УНСО її не отримували, більше того, за свої гроші купували квитки до Тбілісі, "командировочних" теж ніхто не отримує. Як правило, стрільці відправляються до Абхазії на час відпусток та канікул. Правда, не потрібно платити за харчування та ночівлю” . Як стверджують учасники війни, не тільки УНСОвці, а й самі грузини, "хлопці з УНСО були мужніми та найбоєздатнішою частиною грузинської армії". Одна деталь: бій за Шрому УНСО тримала проти організованої козацької частини. "Коли ми пішли на Шрому (це було 16 липня 1993 року), ми атакували російських козаків. Коли 19-го прорвали оточення, то ми проривали вже оточення регулярних російських військ. Абхазців я там не бачив” 7). Плацдарм під Шрамою було захоплено без артилерійської підготовки. Його захопили "живою силою". Миротворча місія УНСО не лишилась непоміченою, як росіянами, які розпочали антиукраїнську істерію в засобах масової інформації, так і українською владою. 4 жовтня 1993 року Президент Леонід Кравчук підкреслив, що будь-які військові чи силові формування (чи в армії, чи поза армією, пов'язані з силовим методом) мають бути заборонені законом. Заговорили про це депутати, представники політичних партій. 11 листопада Верховна Рада України прийняла Закон "Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України". У законі мова йде про відповідальність за вербування та фінансування найманців, участь у збройних конфліктах, створення незаконних військових формувань та порушення законодавства про об'єднання громадян. Віднині вербувальники до військових інцидентів мають каратися ув'язненням строком від 3 до 10 років. Самі найманці відповідно від 5 до 12 років. Створення незаконних військових формувань: для рядових членів -- від 2 до 8 років, для керівників -- 3-10 років. Однак у документі нечітко визначено поняття військових формувань. Це спричинило до повної недійовості закону. Так, за найманство могли б посадити Хемінгуея, який воював на боці Куби, якби в США було таке законодавство, як в Україні. Преса підігрівала зацікавлення УНСО. С.Рахманін з "Киевских ведомостей", наприклад, прямо запитував, коли цей закон торкнеться "пресловутой" УНСО . На це представник УНСО на прес-конференції у Львові в інтерв'ю газеті "Ратуша" сказав: "Якщо УНА-УНСО розженуть, розпочнеться терор і анархія. Адже в лавах організації чимало хлопців, які брали участь у військових діях. Вони не будуть спокійно дивитися на те, що робиться нині в Україні. Сьогодні хлопці підпорядковуються наказам своїх командирів, а розпуском організації ніхто не зупинить рішучих дій” . УНСОвці не перебільшували. Понад 60 чоловік було відзначено нагородою "Захисник Придністров'я", а за один бій під Шрамою 14 українців було нагороджено, 8 отримали паспорти почесних громадян Грузії. В листі до уряду та Президента України міністр з надзвичайного стану Грузії Джаба Іоселіані писав: "Мужність, стійкість, військова майсерність бійців УНСО, їхня дисципліна заслужили по всій Грузії велику повагу та довір'я до України”. Оглядачі були схильні пояснити пасивність влади щодо УНСО тим, що УНСО об'єктивно існує як фактор. Це свого роду українські "Мхедріоні": якщо їх розпустіти, буде ще гірше, ніж було. Тому влада веде з УНА-УНСО складну гру з метою послабити вплив цієї організації на населення. Однак цікавим видається той факт, що інколи правоохоронці заарештовують кількох УНСОвців -- і це йде на користь "іміджу" останніх. Так, 12 лютого 1994 року на Лисій горі правоохоронці заарештували 24 чоловіка, з них 7 утримували понад 2 місяці. Відбувся обшук в офісі УНА-УНСО, було конфісковано безліч паперів, інструкцій, вказівок та матеріалів, що вказували на те, що УНСО є військовим формуванням. Однак подальшого ходу справі не дали. Взагалі, політика репресій допомагає організаціям, подібним до УНА-УНСО. Це створює ореол "мучеників", борців за народну справу. Романтика революції в час "межичасся" є найбільш популярною серед молоді. Тим більше, можливість повоювати, пройти вишкіл та ще й “постраждати за націю” приваблює багатьох. В 1994-95 рр. УНА-УНСО активно допомагає Чечні в боротьбі за свою незалежність. Російські мас-медіа стверджували, що на боці Дудаєва воює регулярна частина УНА-УНСО в складі 600 чоловік Самі ж керівники УНА-УНСО не визнавали наявності своїх людей у Чечні, але й не заперечували цього. Голова політичної референтури А.Лупиніс та тележурналіст Н.Чангулі привезли в Україну повний відеозвіт про звірства росіян у Чечні.. Для поширення свого впливу на робітників УНА заснувала Українську Національну Асамблею Праці та чисельні профспілкові організації. Після неодноразових спроб впливати на Спілку Офіцерів України, УНА-УНСО створило власну Незалежну Профспілку Військовослужбовців України (НПВУ). НПВУ в1992-95 рр. провела ряд акцій і зарекомендувала себе як впливова профспілкова сила. Гасла УНА-УНСО є простими й ефективними -- "Сила! Добробут! Порядок!". Робітникам пропонується: "Якщо в туалеті заводу не працює кондиціонер -- спали квартиру директора!" Молоді пропонується “букова дисципліна” (за провини від 2 до 50 ударів палицею), вегетаріанство, целібат, війсковий вишкіл, “Невинних немає!”. На перший погляд, незвичне оголошення УМО “Рутенії” про “набір підлітків від 12 до 15 років до вступу у клуб рукопашного бою “Волошок” видається дивним, але подібні клуби поширені по всій Україні. На вишколах, що проходять кожного місяця, а особливо під час літніх канікул, буває біля 500 підлітків, хлопців та дівчат, які проходять відбір до лав УНСО . Ідеологія УНА-УНСО є досить неординарним явищем. На початку своєї діяльності УНС сповідувала радикальний інтегральний націоналізм донцовського типу. Націоналістична фракція СНУМу мала декілька теоретичних часописів, зокрема, “Напрям” (Львів). З утворенням УНС, частина Київського СНУМу відійшла в цю організацію. Використавши структуру УМА, УНС перетворилася на “внутрішню партію”, свого роду закритий орден для вибраних. До УНС приймають лише тих, у кому керівники УНА-УНСО переконані на сто відсотків. УНА є “зовнішньою партією”. УНСО -- це штурмові загони. Зрозумівши, що інтегральний націоналізм утратив свою привабливість ще в сорокових роках, а копіювання ідей НСДАП чи ОУН(б) є звичайним анахронізмом і, окрім політичної повільної смерті, нічого не принесе, керівники УНА-УНСО розпочали модернізацію ідеології. Старі гасла пристосовувались до нових обставин, переймався іноземний досвід. Уже тоді інтелектуальний рівень ідеологічних писань УНА-УНСО був на порядок вищий, ніж, скажімо, ДСУ, ПУН чи КУН. Однак захоплення революційністю призвело до синтезу революційних теорій з націоналізмом. Взагалі є цікавою тенденція запозичення праворадикальними організаціями ліворадикальних методів та ідей. УНСО використовує майже всі методики лівих. Так, штучне створення субкультури, потім постмодернізм, “веселість революції”, театральність, що на Заході притаманне лівим, можна зустріти в УНА-УНСО. В ясних й чітких гаслах, поєднаних з туманними писаннями Дм.Корчинського, впізнається “щось зі Сходу”. Ні для кого не є секретом, що частина молоді, яка іде до війскових формувань такого типу, походить з неповних сімей чи мають проблеми з батьками. У “сильній” структурі вони знаходять батьківський початок, свою сім’ю. Звичайно, під цю категорію підходять не всі члени УНА-УНСО, частина з них дійсно вірить у ці ідеї. “Веселість революції”, ознаку ліворадикалів Заходу, УНА-УНСО прийняли беззастережно. Поглянемо лише на “Українські обрії” або “Черкаську Зону”. Існує навіть певний унсовський стиль у гуморі. Політологи були здивовані проголошенням “слов’янської доктрини” УНА-УНСО. Самі УНСОвці пояснюють це тим, що раніше слов’янські народи захищала Росія, УНА-УНСО має відібрати цей привілей для України та об’єднати все слов’янство навколо Києва. Спочатку “слов’янську доктрину” сприйняли як черговий жарт на кшалт: “Вам потрібна об’єднана Європа? Ми її об’єднаємо! УНА-УНСО”. Однак з часом керівництво УНА провело декілька спільних конференцій з білоруськими та російськими націоналістами, велися також переговори з Ісламською партією Відродження. Придністров’я стало прикладом серйозності намірів УНА-УНСО щодо слов’янства. УНА-УНСО висунуло гасло Української імперії як фактора виживання слов’янської цивілізації 12). “Наші люди, -- казав А. Лупиніс, -- звикли жити у великій державі, ми зробимо Україну великою державою, щоб народу не потрібно було міняти своїх звичок”. Незрозумілою для дослідників є діяльність УНА-УНСО в УПЦ-КП. Як відомо, УНА-УНСО була найпершою організацією, що підтримала митрополита Філарета в його намаганні усамостійнитись від Москви. Неодноразово священики УПЦ-КП освячували знамена УНСО. Капелан загону УНСО “Арго” о.Роман належав до Київського патріархату. Православ’я було проголошено офіційною релігією УНА-УНСО. Однак для багатьох членів організації релігія була свого роду ритуалом. В УНА-УНСО взагалі багато ритуалів. Київський патріархат використовував УНСО як штурмові загони для захоплення церков, приходів, майна та забезпечення безпеки своїм акціям. Згадаймо хоча б штурм Лаври у 1993 році чи похорон Патріарха у 1995 році. Приблизно з кінця 1993 -- початку 1994 років УНА-УНСО надто захопилася ліворадикальним екстремізмом. На шпальтах її часописів з’являються статті, присвячені RAF, Червоним бригадам; Маркузе, Дебре, Негрі і т. інше. Через захоплення керівництва ідеями лівого радикалізму стався розкол між Ю.Шухевичем та командою А. Лупиноса. Шухевич звинуватив керівництво УНА-УНСО у ревізіонізмі і нацизмі та захопленні ідеями анархізму. В свою чергу керівники Асамблеї звинуватили Шухевича у зраді і оголосили себе “організацією нового типу” 14). Це було недалеко від правди, оскільки “доктрина дестабілізації” являє собою майже цитатник Мао Цзедуна. “Провокація, Репресія, Революція!” -- гасла, що притаманні лівим 60-тих, а зараз УНА-УНСО. “Нація існує лише в двох можливих станах: у стані війни, себто розвитку, або в стані миру, себто занепаду... Нема великої цілі і засобів досягнення її -- нема розвитку. Обмеження засобів є обмеженням розвитку... Війна є спробою увійти у сутність речей і явищ, вона є в цій спробі мистецтвом. Війсковий час був часом “великого вибуху”. Часом війни і розвитку, часом народження великих ідей і великих цивілізацій... Людство підходить до нового “військового часу” . Ця цитата взята не з “червоної книжечки” Мао, а з теоретичної статті А.Лупиноса “Війна як спосіб буття”. В одному теоретичному часописі УНА-УНСО можна знайти карикатуру, де зображено ідеал УНА -- хлопчик, що раніше мив машину буржуа, сидить у ній, а буржуа миє її. І це на фоні УНСОвської “національної революції”. Як бачимо, УНА-УНСО відстоює інтереси визначеного прошарку населення - знедолених. А. Лупініс гарно визначив соціальний прошарок, на який орієнтується УНА-УНСО. “Спирається і орієнтується не стільки на соціальний прошарок, як на своєрідний психологічний тип людини та молодь, яка сьогодні бажає всього і негайно” 16). Як довели події 18 липня 1995 р. під час поховання Патріарха, УНА-УНСО можуть викликати досить суттєві кризові ситуації. Відміна реєстрації УНА як партії призвела не стільки до занепаду її діяльності, скільки до активізації. Так, на останіх виборах до ВР у грудні 1995 р. УНА висунуло 9 кандидатів. УНА-УНСО -- це значний фактор в українській політиці, і не помітити чи ігнорувати його вже не можна. “Ми не багаточисельна сила, але реальна”, -- сказав один учасник абхазської війни. Їх усього три-п’ять тисяч чоловік по всій Україні, реально діючих не більше 400 чоловік. Однак вони мали трьох депутатів у Верховній Раді України. УНА-УНСО видає часописи “Замкова гора”, “Українські обрії”, “Голос нації”, “Черкаська зона”, “Наша Справа” та теоретичний журнал “Націоналіст”.

    ВІЧНИЙ БУНТАР

    Змалювати постать Лупиноса настільки легко, як і визначити силу впливу місячного сяйва на ріст телеграфних стовпів на території, скажімо, Броварського району. Невмотивованість, а швидше, незрозумілість багатьох вчинків пана Анатолія була й досі лишається причиною несприйняття його деким. Та це давня українська традиція. Чубаті селяни то здавали полякам козацьких ватажків, то скопом виловлювали поодиноких запорізьких козаків по плавнях для Петра I.Лупиносу щастило в житті. Доля була поблажлива до нього, посилаючи важкі випробування та б’ючи іноді так, що інший би не витримав і сотої частки. Та він був одним з небагатьох обраних — для боротьби, в якій йому судилося загартуватися і перемогти. Йому щастило на друзів і ворогів. І мав він їх безліч — кагебістське і міліцейське начальство, «воров в законе», політв’язнів — майбутніх лідерів національно-визвольних рухів республік СРСР, різноманітних «авторитетів». Він сам був авторитетом. В розмові з одним банкіром Дядя Толя, нещадно смалячи одну цигарку за одною, сказав: «До мене, молодого хлопця, щоб поговорити, прилітали на «зону» генерали КДБ — Едік Шеварднадзе та Гейдар Алієв, а з Гамсахурдія та Ельчібеєм я сидів». Зустрівся він з ними вже через двадцятиліття — в 90-х, коли ті вже були президентами своїх держав.Пощастило Анатолію вже тоді, коли комендант Аджеро-Судженського табору допоміг втекти його батькам, пожалівши ще зовсім малу дитину, старшу сестру Анатолія. На Донбасі, куди пробралася родина, 20 вересня 1937 року, в селі Ново-Олександрівка Червоноармійського району Донецької області і народився майбутній бунтар. З початком війни батьки зібралися на рідну Черкащину, і до рідної домівки, за браком транспорту, чотирирічний Толік добирається верхи на коровах.У 1954 році закінчує середню школу в м. Монастирищі і вступає на механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Та в жовтні 1956-го, під час поїздки на Кавказ, Анатолія заарештовують. Вирок — 6 років таборів, у яких вистачало буйного елементу — бандерівців, власовців, «лісових братів» з Прибалтики, офіцерів ГРУ та інших бойових офіцерів, що їх Сталін пачками засилав до різних ЛАГів і які часто спільно з бандерівцями піднімали повстання. Але саме двадцятирічного Лупиноса бувалі вояки обрали головою страйкового комітету політтабору Ь 7 Дубровлаг у Мордовії. Та страйк придушили танками, а його голову при цьому сильно покалічили. Лупиніс отримує 10 років «критої» — тобто тюремної камери. Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та в спецтаборі особливо суворого режиму Ь 10. Пережив кілька голодівок протесту з примусовим годуванням. Під час перебування у Володимирській «критій» отримав параліч ніг, та все ж, після двох років лікування, звільнившись у 1967 році, докладаючи нелюдських зусиль, починає пересуватися на милицях і вступає на економічний факультет Української сільськогосподарської академії. З милиць — на кувіньку, далі — своїми ногами.Та навчання було недовгим. 22 травня 1971 року, на сходці біля пам’ятника Шевченку, Лупиніс читає свого вірша «Я бачив як безчестили Матір» і йде на другий строк, на цей раз по спецлікарнях.На небі таки є Бог. Лікарі жаліли дивного пацієнта, намагалися сильно не заколювати, і той довго не затримувався на одному місці. Головлікар однієї із найстрашніших психушок пообіцяла обламати, нарешті, Лупиносу роги. По прибутті Анатолій, за звичкою, почав писати у всі інстанції про численні порушення, і з властивим йому гумором сповістив, між іншим, що головний лікар живе статевим життям зі своїми пацієнтами. Лікарню замучили комісіями та перевірками, а головлікар через дев’ять місяців звільнилась з роботи, народивши сина. Якось ми запитали Дядю Толю про одного його бізнесмена, на що той відповів коротко: «Це мій син. Незаконнонароджений», але на запитання, чи цей синок, часом, не дитя тієї лікарки, лише мовчки посміхався.Та Верховний Суддя буває і жорстоким. Свою лепту у другу ходку внесла однокурсниця Лупиноса, яка «стучала» на нього в КДБ, і до якої, на своє горе, він був небайдужий. Навряд чи Анатолію було легше сидіти, знаючи, що все наступне навчання її оточує повна мовчанка з боку однокурсників.Ледве не збожеволівши, з радістю отримавши направлення на роботу, нещасна приїжджає в невелике містечко, де мешкає якась Лупиносова рідня. І тотальна мовчанка триває. Поспішне одруження з алкоголіком і виїзд у Сибір, де щоденні побої, навряд чи можна назвати порятунком. Не доведи, Господи, такої страшної кари за зраду.Коли на закаті «пєрєстройкі» Лупиноса по-звірячому побили, він відлежувався у майстернях черкаських художників, хоча для тих це було досить небезпечно.Цей епізод життя пана Анатолія маловідомий, та і нападники, і рятівники ще обов’язково дочекаються своїх «дослідників».Його, обколотого, звільнили додихати, не розуміючи, що випускають джина з пляшки. «Зелений світ», «Меморіал», Народний рух, незалежні профспілки, Українське Православ’я, Спілка офіцерів України, інші організації, нарешті УНА-УНСО постали багато в чому завдяки невсипущій енергії Анатолія Лупиноса. Та він належить не тільки їм. Швидше усім нам. Україні. Лупиніс повертає на Україну під час розвалу Союзу сотні солдат та офіцерів, наших земляків, витягує їх із полум’я війни з «гарячих точок» СНД.Напевно, мало хто з них вже пам’ятає, кому завдячувати порятунком. Таки справді «добро наказуемо», хоча Лупиніс ніколи не думав про вдячність чи винагороду. Метляючи бородою, тягнучи часом паралізовану колись ногу, метається він по планеті. Подзвонивши із Вільнюса, що їде до Баку, повідомляє із Штатів, що добрався туди з Анкари, заскочивши по дорозі у Варшаву та Душанбе. І це при повній відсутності будь-яких документів. Прямо як отець Фьодор: «Как он туда залез и чем питается, неизвестно». Лише раз був із посвідченням Комітету соціального захисту військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України, коли вивозив з-під бомбардувань чеченських дітей. Наявність документа і стала, на думку Лупиноса, приводом для його затримки працівниками ФСБ Росії. Жартував: «Вирішили — якщо є документ, значить ссучився, «пошол на сотрудничество с режимом».Після численних протестів, у тому числі і президентів закавказьких держав, та ноти МЗС України, був звільнений із фільтраційного табору, хоча, я підозрюю, завдяки тому, що дістав своїми (вибачте, дуже хочеться написати «базарами») розмовами.У Корчинського, незважаючи на надмірний цинізм і пихате ставлення до нормальних людей, є влучні рядки про Дядю Толю: «Його можна було викинути з літака в будь-якій незнайомій країні без грошей та документів і за два дні зустріти в кабінетах міністрів і президентів. Знаходилося все: машини, квартири, «вікна» на кордонах, ефірний час на телебаченні. Через тиждень його вже знали всі і він знав усіх.Він миттєво орієнтувався в ситуації і вже сам пояснював її аборигенам, навчав і розводив із неймовірним апломбом». Під час перших переговорів із Джохаром Дудаєвим Лупиніс говорив дві з половиною години, дозволивши йому репліки аж на п’ятнадцять хвилин. Іще з Корчинського: «Харчувався кавою та сигаретним димом. За три дні перетворював новий костюм на ганчірку».Для розмови Лупиноса із президентом Вірменії, після розшуків по всій країні, знайшли розкішну скатерку зеленого плюшу. Підпалюючи цигарку одна від одної, Дядя Толя залишив на раритеті сорок дірок від недопалків. Міг випити за день банку кави і ми його чи не силоміць примушували їсти. Стригли.Насильно вдягнений новий костюм перетворював в одежу перших апостолів — рубище. Та Корчинський вже далеко від політичної боротьби, і Лупиноса судити Богові і нам, його землякам. А по Кавказу вже ходять легенди про «Білого Діда» та «Українського Аксакала».Не тримався хати, але був справжнім батьком чотирьом названим дітям від тендітної жіночки, яка після того страшного побиття прийняла його, вигнавши чоловіка-п’яничку. Та двом синам, які народилися, коли йому було за п’ятдесят. Правду пишуть козацькі літописці, що запорізькі козаки, які не загинули в бою до 55 років, ішли в свої монастирі або у Велику Україну, одружувались із молодими дівчатами, наживали з ними дітей, ще й колисали онучат.І нині по українській землі бігають дві Лупиносових копії разючої схожості. Коли пана Анатолія, влітку 91-го, під час ГКЧП, в черговий раз затримали, його дружина із малим сином на руках подалася до Києва визволяти чоловіка. Начальник одного з райвідділів внутрішніх справ, який до того їх і в очі не бачив, випадково йшов назустріч. І враз зупинився навпроти як вкопаний і ствердно промовив: «Це Лупиносів син».Якби ж то наше суспільство було таке структуризоване і традиціоналістське, як індійське. Козак-характерик і філософ Анатолій Лупиніс — це український Джавахарлал Неру; побільше б Україні Лупиносів. Але його самого вже не вернеш. Вісім смертельних хвороб раптово зламали залізну волю та безмежну жагу життя і боротьби. Якісь одномірні високі чини, якими багата поки що наша Держава, вперто не давали дозволу поховати Лупиноса на Байковому цвинтарі.УНА-УНСО — «Лупиносові діти» — заявила, що пронесе і поставить домовину біля приміщення Київради. І тоді Олександр Омельченко, справжній мер столиці, наполіг, щоб Лупиноса поховали таки на Байковому. Повторення похорону Патріарха Володимира 1995 року не відбулося, і вічний бунтар знайшов спочинок неподалік від своїх побратимів Стуса, Тихого, Литвина, наших молодих хлопців, що загинули в Грузії. Він ображався, коли його називали дідом, говорив: «Мені 19, як тоді, коли перший раз пов’язали». Таким, дев’ятнадцятирічним, він і пішов у вічність.Ми вважаємо, що синів пана Анатолія — Іванка та Миколу, чекає доля українського офіцера. І тоді Ольга, дружина Лупиноса, сказала: «Хлопці, не хвилюйтеся, я вирощу своїх синів Лупиносами». впевнений — так і буде. Вони будуть достойні пам’яті свого батька. Того, хто дуже багато зробив для утвердження авторитету України у світі, хто спалахнув і згорів, як протуберанець. Неофіційного посла України. Козака і християнина Дядю Толю. Пана Анатолія. Анатолія Лупиноса Р. Зайченко

  • 2005.02.25 | Skapirus

    Наші вороги про нас

    В ОЖИДАНИИ УКРАИНСКОГО ФЮРЕРА

    Как известно, 29 сентября 1995 года была снята с регистрации Министерством юстиции Украины на основании соответствующей статьи Конституции РУ, гласящей, что политические партии не могут иметь военизированных формирований, известная праворадикальная экстремистская организация Украинская Национальная Ассамблея - Украинская Народная Самооборона (УНА-УНСО). Санкции были вызваны участием боевиков УНА-УНСО в событиях 18 июля 1995 г., когда во время похорон главы т.н. "Украинской православной церкви Киевского патриархата" (УПЦ КП) - "патриарха" Владимира Романюка унсовцы устроили в центре Киева массовые беспорядки, освещенные практически всеми СМИ. Именно тогда УНА-УНСО прославилась на весь мир. А 29 сентября 1997 года, т.е. ровно два года спустя, благодаря активной помощи нового "патриарха" УПЦ КП Филарета Денисенко УНА-УНСО была вновь официально зарегистрирована властями, и даже приняла участие в парламентских выборах 1998 года по партийным спискам.Напомним, что Владимир Романюк, бывший националист-диссидент, когда-то во всем послушный лишенному сана и преданному анафеме Архиерейским Собором Русской Православной Церкви бывшему митрополиту Киевскому и монаху Филарету, в 1993 году стал главой образованной с подачи тогдашнего президента Украины Леонида Кравчука т.н. УПЦ КП. В 1995 году Романюк скончался при загадочных обстоятельствах. Незадолго до смерти он предпринял попытку ревизии деятельности банка "Киевского патриархата", где свои финансовые махинации проворачивал Филарет. Киевские газеты высказывали свои подозрения о причастности Филарета к смерти Романюка, предполагая, что смерть Владимира избавила Денисенко от разоблачений и расчистила ему путь к патриаршеству. Известно также, что Романюк был "духовником" унсовцев, с его участием проходили многие мероприятия УНА-УНСО. А с помощью унсовских боевиков проходили многие мероприятия УПЦ КП по захвату во всей Украине православных храмов и приумножению количества приходов "Киевского патриархата". Однако загадочные обстоятельства смерти "патриарха" меньше всего интересовали унсовцев, его имя они подняли на свои знамена, чтобы показать свой экстремизм и агрессивность в достижении своих целей. Все дело в том, что УНА считает себя структурой "Киевского патриархата", поэтому религиозные воззрения "мирян" КП свидетельствуют о вероисповедании этой организации. Весной 1992 г. унсовцы совместно с УАПЦ организуют т.н. "поезд дружбы" по югу Украины. Националистические организации малочисленны и носят "западенский" характер, УНА-УНСО можно определить в общественно-политическом спектре Украины нишу, в сравнении с Россией равную одновременно взятым нишам российских жириновцев, анпиловских бабушек и ушедшего в прошлое террористического Легиона "Вервольф". Популистской акцией, показательной для УНА-УНСО, было, например, топтание перед телекамерами российских государственного и андреевского флагов в день 46-й годовщины провозглашения Украинской Независимой державы во Львове. Тогда же председатель УНА и депутат парламента Олег Витович назвал российский Черноморский флот оккупационным и призвал с российской оккупацией бороться.Во время чеченской кампании УНСО выступила на стороне сепаратистов, заявив, что "Чечня, ставшая базой для развертывания криминальной революции во всей Европе, сможет стать финансовой базой для развертывания "национальной революции" во всем СНГ". Однако после участия в этой войне у УНА-УНСО больше прибавилось криминального, чем революционного и, тем более, национального. Идеологи УНА-УНСО считают, что поскольку Российское государство с центром в Москве создавалось в свое время не без использования татарского элемента, то и для них не является аморальным иметь союз с чеченскими боевиками. Отсюда инструктаж унсовцами аскеров из отрядов самообороны крымских татар, поддержка Ирана и Исламского движения "Талибан"За все 7 лет существования УНА-УНСО прослеживается постоянная смена политических взглядов организации. На заре возникновения в 1990-91 гг. УНА-УНСО, также известная как Украинская Межпартийная Ассамблея (УМА) и Украинский Националистический Союз (УНС), представляла собой крайне националистическую структуру. Одними из первых унсовцы провозгласили: "Украина - для украинцев". Тогда же унсовская пресса ссылаясь на труды академика Рыбакова и других авторов, утверждала, что прародиной индоевропейской арийской расы была именно Украина. Уже к 1992 году унсовцев, пытающихся возродить традиции и ритуалы НСДАП, итальянских фашистов, испанских фалангистов, "лесных братьев" ОУН-УПА, называют украинскими нацистами. 29 июня 1991 г. УНС организовал митинг с сожжением креста и факельное шествие во Львове. Эту дату унсовцы обозначили как День украинского империалиста и начала "национальной революции".Позднее УНА-УНСО привлекает опыт левых экстремистов RAF, "Сандеро луминосо" и "Красных бригад". Социальные аспекты в пропаганде вытесняют национальные и расовые. Если раньше идеалами унсовцев были Махно, Петлюра, Бандера, Шухевич, позднее Муссолини, Гитлер, Франко, то теперь их идеалом стал Че Гевара. Националистическая общественность Украины связала это с тем, что дед общепризнанного лидера УНА-УНСО, ее "генератора идей" и "воеводы" ее боевиков в региональных конфликтах Дмитрия Корчинского, известный деятель ВКП(б) в 20-30 гг. был троцкистом. Об отходе от расовых и националистических идей говорит членство в одном из отделений организации негра. Теперь лидеры УНА-УНСО называют себя "профессиональными революционерами", прототипом организации видят большевиков, у которых, правда, заимствуют не мечты о светлом будущем, а социальную демагогию в пропаганде и силовые методы на практике.Летом 1996 года в Киеве проходит учредительный съезд УНА-УНСО, очередная попытка официально зарегистрироваться. На этот раз унсовцы написали Устав и Программу партии в лучших традициях "строителей светлого будущего", официально отмежевались от экстремизма, чем признали его наличие в своей предыдущей деятельности, структура УНСО была "преобразована" в профсоюз под названием Украинская народная солидарная организация (УНСО). УНА-УНСО тогда не зарегистрировали. Но у унсовцев появился новый имидж - профсоюзные деятели. УНА-УНСО начала стремиться к объединению с офорганизациями и стачкомами. Правда, единственным профсоюзом, вошедшим в новую УНСО, стал Национальный профсоюз военнослужащих Украины "Войсковое Единство" (НПВУ), который до этого был частью старой УНСО. А примерно в это же время выходит "настоящая" Программа УНА-УНСО, своими экспансионистскими взглядами на Россию не особо отличающаяся от "Моей борьбы" Гитлера.К началу 1997 г. идеология УНА-УНСО окончательно "терроризируется". В феврале этого года организация совместно с НПВУ и Центром изучения геополитических проблем "Евразия" (еще одна "крыша" организации) пытается провести закрытый семинар "Войны XXI века" для военнослужащих МО, МВД, СБУ, Национальной гвардии и др. В семинаре должны были принять участие прошедшие различные "горячие точки" боевики УНСО, чеченские полевые командиры, представители ИД "Талибан", грузинских военизированных формирований "Мхедриони", немецкие национал-демократы. Власти Киева не дали "зеленый свет" этому сборищу экстремистов. А унсовцы организовали некую заочную форму обучения, разослав подготовленные к семинару материалы по теории терроризма всем желающим, и приняли "Войсковую программу национальной революции", в которой предложили тотальное вооружение народа, а также отмену статей УК, ограничивающих права граждан на свободное владение огнестрельным оружием и преследующих за организацию "незаконных военизированных формирований". Финансовой базой "национальной революции" от УНСО должна стать, естественно, Чечня.Во взглядах унсовцев нашлось место и проблемам религии, тем более что, поддерживая различных раскольников, они продолжают свою политику, направленную против России, в данном случае против Русского Православия. В своей Программе "УНА разрабатывает политические идеи, благодаря которым стало бы возможным объединение православных и католиков в единую Патриархию". Именно этими идеями обусловлено сотрудничество УНА-УНСО с УПЦ КП, которую они даже обозначают как структуру при своей организации.Обращение унсовцев к христианству и роль заступников "самостийного" православия не мешает, однако, им пропагандировать на страницах своих изданий "Языческий империализм" Юлиуса Эволы, произведения Ницше. В своих посланиях УНА-УНСО выразила моральную поддержку практически всем экстремистским организациям в т.ч. религиозного характера, различным тоталитарным режимам. Среди них исламские ХАМАС, проиранская Хезболла, алжирские Исламский фронт спасения и Вооруженная исламская группа, египетская "Аль-Гамаа-аль-исламия", "Джихад", ИД "Талибан", иранский режим; японская секта "Аум Синрике", христианская Народно-освободительная армия Судана и т.д. Прототипом своей организации они видят большевиков, чье отношение к "опиуму для народа" известно. Отношение УНА-УНСО к религии подходит под высказывание ее лидера Анатолия Лупиноса в "Доктрине дестабилизации": "иконы мы намалюем сами". Есть информация, что УНА-УНСО сотрудничает с Ватиканом, поддерживая униатов на Западной Украине, т.к. это направленно против Московской Патриархии. А еще один пункт Программы УНА-УНСО гласит, что "Украина, предполагает предоставить местожительство Далай Ламе". Кстати, тибетскими и другими в т.ч. антихристианскими идеями пропитаны многие политические опусы лидеров организации. Странно, что на это не обратил внимание новый духовик УНА-УНСО Филарет Денисенко, лоббируя их интересы во властных структурах. Посмотрим, что же представляют собой религиозные и философские взгляды "проповедников" от УНА-УНСО.В "Дзен - дело правое... Победа будет" Лупинос пишет: "Поколение азиатов не понимали дзена, и вот появилась УНА. Нашим наибольшим достижением является... создание нового для нас образа мышления и высказывания, способа восприятия вещей, рождения между нами культурного тела, органами которого мы уже являемся... Великие религии человечества рождены усталостью и страхом… И познаете истину, и ненависть к ней сделает вас свободными. Наш дзен имеет к дзен-буддизму такое же отношение, как "Also Sprach Zarathustra" Ницше - к зороастризму. Дзен - это не пустота, это присутствие пустоты". Структура УНА-УНСО очень напоминает построение секты. Обосновывается это в "Революции сообществ". Лупинос считает, что история - это противостояние сообществ отчужденным общественным формам: "Заговорщики и сектанты боролись с государством с целью самим стать государством", а сегодня это противостояние составляет последний смысл истории и поэтому грядет революция сообществ. "Грядет Большая Смута... Соотечественник уверует в Страшный Суд только тогда, когда ангелы божьи прикладами выбьют ему двери. Это будет скоро. Мы должны бежать в сообщество". Смысл революции Лупинос видит в том, что личность старается взять свое в жизни, авторитет хочет решать больше, чем общественные механизмы, а яркая личность имеет меньше шансов стать председателем правления банка или премьер-министром, чем сесть в тюрьму. Поэтому, интерес сообщества всегда противостоит интересам большинства. "Большинству необходима стабильность, сообществу - смута. Любое сообщество - это преступная группа, а в зачатках любой культуры таится преступление, так как культура - это развернутое во времени сообщество: Греция выросла из корабельной команды, эллинистический мир из одной армии, Западная Европа из банды, а Западный Мир из ложи". Человек, считает Лупинос - это слишком узко, а культура - слишком широко. Субъектом же является сообщество, а человек - это орган восприятия и действия, воспринимает и действует сообщество.Следует отметить, что в УНА-УНСО новых членов привлекает не традиционный украинский национализм, от которого унсовцы дистанцируются, а именно революционные и экстремистские, различные абстрактные и мессианские идеи лидеров. "УНСО - это поэзия", - говорят они. Можно только добавить, что УНСО - это опиум для маргинальных слоев населения и люмпенов.В "Революции от кутюр" Лупинос продолжает: "Христианство победило не Сатану и построило не Царствие Божие. Сообщество - это не форма организации, это экзистенция, напряженное бытие. Сообщество всегда в какой-то мере интегрированная личность. Орган формируется функцией, сообщество формируется революционной борьбой. Сообщества предшествовали обществу, а после его возникновения находились с ним в сложных отношениях взаимозарождения и взаимоуничтожения". Оружием унсовского сообщества лидер УНА-УНСО считает идеологию, которую они как мины, подкладывают под будущие поколения. "Когда говорят "духовность" - представляют васильки, а это пожары. Приоритет духовного - это беспредел. Бог его знает, куда заведут идеалиста его абстракции, а заводят обычно в радикальное отрицание. В отказ.Абстракции агрессивны. Уважают христианство и молятся, но даже священник не выдержит долгого общения с настоящим христианином (это обыгрывал Вольтер). Интеллигенты первой половины столетия, которые интересовались Ницше, вопели, как недорезанные свиньи, когда железные колонны ницшеанцев входили в их горящие города. А что им говорил Заратустра? Убивают и по бытовым причинам, но войны начинают ради абстракций. Когда говорите о духовности, втягивайте голову в плечи. Любая философия заканчивается Химией".Смысл сообщества унсовцев в "Революция сообществ" объясняется следующим образом: "Представьте, что сегодня возникнет секта, которая уйдет в радикальное отрицание. Которая в категорической форме откажется признавать наши законы и разрушит семейные ценности, которая провозгласит необходимость свержения наших общественных институтов и откажется придерживаться даже правил дорожного движения. Которая захочет уничтожить все культурные достижения, а символом выберет себе виселицу. Но такими были христиане первых столетий. Они построили глубокие основы Мира, которому принадлежим мы. Что бы там не говорили протестанты, посредники нужны. Это те, кто ходит в пограничье. В пограничье притрагиваемся к Духу Святому. Церковь - это посредник между мной и Богом, когда она выполняет функцию полкового капеллана. Когда выполняет функцию сельского батюшки - она является стеной. Смысл сообщества в этом посредничестве. Унсовцы похожи на бомжей. Именно так выглядели апостолы... Мы защищаем права Духа Святого и материнские права Матери Божьей... Мы будем украшать города не строениями, а руинами. Микеланджело учит нас уничтожать лишнее. Городские ансамбли выиграют, освободившись от новостроек.... Наиболее деструктивным элементом являются те, кто все еще работает. Они больше всего мешают всем другим, они угрожают равновесию своими вечными требованиями зарплаты, поддержки производства, человеческого отношения. Тенденции, которые завтра будут господствовать над Миром, сегодня господствуют в Украине. Сила состоит в достижении перевеса эстетического над этическим, в расширении места искусства. Нужно избегать работы. Необходимо делать только то, что интересно - играть. В базовые для нас времена те, кто с помощью войны уклонялся от работы, шли в бой в праздничной одежде. Они праздновали... При отсутствии организационных, научных или творческих способностей, нужно жить по-христиански - нищенствованием и грабежом... В чеченских предгорьях и киевских подвалах рождается новый мир. Несколько сотен человек ждут его".Сквозь призму астрологии видят унсовцы судьбу своей организации и будущее Украины. Как говорится в опусе "Через тернии к звездам": "История покорна звездам. Период конца 1982 - начала 1983гг. был обозначен парадом планет, пробудившим в людях чрезвычайно могучий запал, которого не было уже давно. Этот аспект сыграл важную роль в политической жизни СССР и, главным образом, Украины. Стихийно стали организовываться великое множество партий, пропагандирующих новый политический курс. РУХ, УНА-УНСО, КУН продолжают свою борьбу и деятельность на политической арене Украины до сих пор..." Гороскоп УНА-УНСО начинается с 19 февраля 1987г., когда на одной из киевских квартир собрались несколько молодых особ и решили организовать структуру, которая сделает Украину великой империей. Далее: "УНА-УНСО родилась под знаком Водолея. Партия получает колоссальную космическую энергию, направлять и концентрировать которую может лидер, владеющий сильной энергетикой... 'Лупинос - идейный и духовный лидер УНА-УНСО: именно поэтому одной из задач УНА-УНСО является объединение всех этнических земель Украины в одну державу". Таким же образом через астрологию объясняется значение для организации и других ее лидеров. А "войти в Эру Водолея могучей державой, чем открыть новую, доселе невиданную своим размахом страницу в истории, Украина сможет только во главе с УНА-УНСО, которая стала предвестником Эры Водолея и поэтому обречена на победу". Отметим, что унсовская периодика также регулярно публикует гороскопы, только уже рассчитанные на широкие слои населения, чем, видно, привлекается электорат.К такому понятию как "вера" унсовцы тоже относятся по-своему. "Вера требует обряда. И это значит: имеешь то, что веришь. Не "во что веришь", а "что веришь". Вера - не акт восприятия, не акт простого соотношения, но акт творения. Истину не познают, истину создают. Представьте себя в Западной Германии начала семидесятых. В голове у вас тотальность, а вокруг - миллионы, которым безразлично, свиньи, которых не интересуете ни вы, ни ваши иллюзии красной армии. И вы единственный человек среди свиней, вы видите только свиней - день, месяц, год, двадцать лет вы ходите среди свиней, последние люди погибли в 45-ом, следующие появятся лет через тридцать и вы их не увидите, есть свиньи и свинячье дерьмо в качестве предмета и формы искусства. Естественно, вы возьмете бомбу и потащите ее в универмаг. Вы будете апеллировать к сатане. Бог создал все. Сатана сделал все это занимательным" (А. Лупинос, "Преодолеть себя, возобновить церемониал").Приверженность к разрушению, доходящая до сатанинского ожесточения, присутствует практически во всех трудах лидера УНА-УНСО. Лучшим примером является произведение "Доктрина дестабилизации". "Политика - это крестовый поход за идею. Мы - носители нового революционного сознания. Для нас является хорошим все то, что действительно носит радикальный характер. Быть радикалом - значит понимать смысл вещей. Мы хороним трупы старых идеологий. Ценности чужих цивилизаций нам нужны лишь как трофеи. Иконы мы намалюем сами. Нас объединяет одно - неприятие всего, что существует. Слова разъединяют. Действие - объединяет. Бунт имеет смысл. Жажда разрушения - творческая жажда. Группа, которая борется, способна продвигаться вперед лишь через конфликты. Партия - это армия. Партия сама должна бороться. Без практики вооруженной борьбы программные положения являются болтовней. Когда я слышу слово, моя рука тянется к пистолету. Насилие является для нас единственным способом общения с обществом. Бомбы против аппарата подавления мы бросаем в сознательность масс. Их вызов - убийство, наш ответ - убийство. В убийстве - их аргумент, в убийстве - наше опровержение. Провокация, репрессия, революция. Разбивайте собачьи головы! Невиновных нет! Когда на заводе плохая вентиляция, надо поджечь кабинет директора. Акт революционной справедливости - самый высокий акт гуманизма, возможный в обществе, разделенном на классы. Быть террористом в наши дни делает честь каждому человеку доброй воли. Все звери равны. Только некоторые из них равнее других. Толерантность к предателям порождает новые предательства. Человек в мундире - свинья, стрельба по ним - дело дозволенное. Гуманизм ничего не стоит, когда он не подкреплен двойным преимуществом в авиации и танках. Пацифизм - неплохая вещь, когда его проповедуют победители. Нам не нужна другая диалектика, кроме диалектики ножей и пистолетов. Необходимо вербовать молодежь, которая разуверилась в семье, обществе, потеряла надежду на будущее. Мы хотим всего и немедленно!"Себя самого Лупинос называет "Иваном Предтечей в ожидании спасителя". Гипертрофированным амбициям УНА-УНСО и ее лидера можно только поражаться. Здесь можно только добавить, что сатанизма и антихристианства во взглядах лидера УНА-УНСО и его последователей так много, что следует ожидать, как в революционном порыве пан Лупинос назовет себя самим Зверем или Антихристом, а "украинский мировой порядок" - грядущим царством Антихриста. А пока унсовцы молятся вместе с "патриархом" Филаретом: "Святый Архистратиг Михаил! Благослови УНСО... Прими до воинства своего героев-унсовцев, погибших.. в бою за справедливость. Помоги нам побороть сатанинскую власть и возродить славу Великой Украины!" И как кришнаиты - "Харе Кришна" для сосредоточения, в частности, во время спортивных занятий, беспрерывно повторяют: "В чеченских предгорьях и киевских подвалах рождается новый мир".Вторят унсовцам и националисты из Национального фронта Украины. Манифест Организации украинских националистов в Украине (ОУН), входящей в эту коалицию провозглашает, что "Украине необходим свой Джохар Дудаев". Вот что говорится в этом документе: "Любой ценой мы, украинские патриоты, должны обрести украинского патриота и хозяина, преданного своему отечеству - Украине, каким был для чеченцев Дудаев, спасший свой народ от российского гнета. Наш Дудаев - Спаситель - Проводник Украинской Нации - должен глубоко понимать принадлежность нашей нации к древней культуре, которая не поддается денационализирующим инфляционным процессам. Украинский Спаситель - Дудаев должен глубоко понимать, что наши враги сделали все, чтобы сковать наше мышление имперскими стереотипами, чтобы наш язык был выкорчеван из нашего общения, чтобы мы опустились до национального меньшинства, недоразвитого племени, еще не сформировавшегося в нацию. Наш Проводник - Дудаев должен быть всевидящим, чтобы видеть и понимать, что наш враг. вместе с украинской гривною внес чуждое нам российское название из XVI века - "копейку". Дудаев - национально ориентированная, сильная личность, которая беззаветно любит свой народ, и только такой человек призван сотворить и возвеличить Независимую Соборную Украинскую Державу. Он как Проводник Нации является посланником Бога". Кстати, одна из улиц во Львове названа именем Джохара Дудаева и все украинские националисты этим очень гордятся.

    УНА-УНСО: "Зиг Хайдер!

    " На прошедшем недавно во Львове международном форуме "Новый порядок в Европе. Новый порядок на Украине" лидер УНА-УНСО Андрей Шкиль дал "добро" наиболее агрессивно настроенным боевикам на участие в чеченском конфликте. Редкими "лицами кавказской национальности" среди полутысячи делегатов УНА-УНСО со всей Украины оказались полуподпольно добравшиеся до Западной Украины представители чеченской националистической партии "Ночхи" и Организации грузинских националистов. Посланцы белорусского "Белого легиона" также были на форуме, но афишировать себя побоялись, видимо, памятуя о зорком оке "батьки Лукашенко". Из-за неправильного оформления виз перед самым вылетом из Берлина была остановлена совместная делегация немецких "Национал-демократической партии" (НДП), "Молодых национал-демократов", запрещенных "Молодых викингов", "Датского национал-социалистического движения", австрийского "Европейского братства Нибелунгов" и скандинавского "Черного интернационала Мальмё". Не попали во Львов и испанские друзья УНА-УНСО - "фалангисты". В приветственном послании форуму ветераны СС из НДП передали УНА-УНСО эстафету преемственности традиций украинской дивизии СС "Галиччина". В знак "стратегического партнерства" Андрей Шкиль провозгласил создание оси Чечня - Украина - Германия - Испания, где Украина должна стать "ключевой автократией". Грузинским националистам УНСО предложило помощь в решении проблем пророссийского сепаратизма в Абхазии и Южной Осетии. Но не бескорыстно. С территории Грузии унсовцы рассчитывают проникать в Чечню. Своим участием в чеченском конфликте унсовцы хотят дестабилизировать ситуацию на Северном Кавказе с тем, чтобы транзит каспийской нефти в Западную Европу шел не через территорию России, а через Грузию и Украину. Ни больше ни меньше, но таким образом УНСО планирует разрешить топливно-энергетический кризис на Украине Согласно непомерным амбициям унсовцев Украина должна полностью развернуться от России в сторону Запада, где, по их мнению, стали появляться образцовые государства типа "свободной" Австрии От своих реляций Йоргу Хайдеру унсовцы ждут неплохих дивидендов. В мае в Германии планируется проведение международного Конгресса националистических организаций, одной из первостепенных задач которого станет интеграция украинских и чеченских нацистов в международные неонацистские круги. Отсюда, видимо, и проистекает весь сегодняшний пафос УНА-УНСО. Свою востребованность на Западе, где неонацистские тенденции начали преодолевать маргинальные рамки, УНА-УНСО отметило парадным маршем, продефилировав с зажженными факелами от памятника Тарасу Шевченко до постамента Степана Бандеры. Книга "Война в толпе" (с подзаголовком "Наш опыт политического насилия"), то ли написанная, то ли организованная лидером террористической, формально запрещенной украинским правительством организации УНА-УНСО Анатолием Лупиносом - вызывающий теоретический рейд по театрам вооруженных конфликтов на территории СНГ. И одновременно - заявка на новейшую пострелигию "военного дзен", основанную на явлении общемирового порядка: вытеснении психической реальностью всех прочих, когда мир за подпольно-теоретической стеной становится настолько чужим, что террор, насилие оказываются единственным способом связи между людьми. Включенная в книгу героическая комедия "Сияющий путь" содержит следующую формулу заполнения идеологического и экзистенциального вакуума: "Полтора часа лекция о ненасилии, следующие полтора часа - как устанавливать мины-ловушки". Так достигается истинный дзен!"Подобная авторская "мобилизация" позволила достаточно органично соединить в текстуально мобильное целое личный боевой опыт (Приднестровье, Грузия, Чечня) с прицельным цитированием Мао Цзэдуна, Лоуренса Аравийского, Клаузевица, Троцкого, Бакунина, Гудериана и деяний Апостолов. Еще автор счел нужным доверительно оговориться, что в момент создания текста его персональный компьютер вышел из строя..."В мире не осталось механизмов, которые могут принудить солдата умереть за отчужденные формы. Теперь, когда холодной войны (противостояния потенциалов) больше нет, общественные механизмы не годятся для войны (вопрос, насколько они годятся для мира). Стремясь проследить ростки нового, проявляющиеся как региональные конфликты, необходимо понимать, что привычные общественные формы присутствуют в них лишь по инерции - потому только, что даже в местах прорыва новые общности еще не осознают себя".По Лупиносу, в мире произошла приватизация войны (точнее, и войны в том числе). Отныне внешняя политика, как и внутренняя, будет делом не одних лишь правительств, но делом сообществ и даже отдельных граждан. Как когда-то Британскую империю создавала торговая Ост-Индская компания, так и новая геополитическая реальность в пределах бывшей "черты оседлости" должна твориться аналогичным образом. "Внешняя политика народа" является "противовесом внешней политике государства". "Смысл того, что происходит, - это приватизация государства, приватизация политики, приватизация войны <...> Те, кто воюет на частных постах, побеждают. Все время побеждают сепаратисты. Приднестровцы победили молдаван, абхазы - грузинское государство, карабахцы - азербайджанцев, чеченцы - Российскую Федерацию". Чечня у Лупиноса победила Россию потому, что несла более интенсивную, неотчужденную форму жизни. "Практика использования вооруженных сил в России всегда была "затратной". Именно люди до недавних пор составляли основу наиболее экономичного способа ведения войны. Неисчерпаемость мобилизационных ресурсов и огромная территория позволяли российскому командованию игнорировать военное искусство".Однако боевые действия в Чечне показали, что исчерпаны не только дефицитные материальные ресурсы, но и мобилизационный потенциал общества. Последнее, кстати, уже не в диковину и другим развитым странам. Американцы позволили себе "проиграть" (как выразился представитель одного из местных "освободительных фронтов") в Сомали лишь потому, что с распадом СССР общественная мысль больше не связывает каждый локальный конфликт с противостоянием США и Советского Союза".Успех в кавказской войне может принести только обещание передать Кавказ в ленное владение потенциальному покорителю. Еще Афганистан выработал в командных кадрах рефлекс не рваться в бой без ощутимого давления сверху. Личный состав блок-постов на Кавказе был озабочен лишь сбором мзды. В результате чеченцы с их многовековым опытом разбоя и раздела дали миру пример целевого использования средств на войну. "Способность заплатить там, где все стремятся лишь украсть, неординарна". Акция в Буденновске стоила Басаеву 5-8 тысяч долларов, тогда как русские, по мысли Лупиноса, в подобном случае положили бы 5-8 тысяч своих солдат, но до Буденновска не дошли. Таким образом, операции в Буденновске и Кизляре - не акты террора, а "военная конечность": так немецкие стратеги называют удачный выбор точки приложения сил за пределами театра военных действийКроме того, если верить книге, Чечня "с 1991 года жила и воевала по Бакунину". "Там не было государства и мало кто от того страдал. От наличия государства страдают больше. Для того чтоб успешно жить и побеждать по Бакунину, необходимо, чтоб нация состояла из бакунистов". Но что же такое чеченское общество? По Лупиносу, это объединение самодостаточных семей, каждая из которых находится на самообеспечении, источник которого - за пределами Чечни, в той же России. Что и делает чеченское общество сильным."Субъектом войны и одновременно носителем победы может быть только тот, кто несет войну в себе", - провозглашает носитель "военного дзен". И констатирует криминализацию именно той армии, что была брошена на войну с "бандформированиями" ("дедовщина" вкупе с отсутствием открытых военно-полевых судов превратила российскую армию в банды, где воля одного деспота была подменена волями тысяч негодяев")..."В банде можно командовать, насколько слышит ухо, видит глаз и слышен твой голос". Один способен командовать "пятеркой". Более же крупное парамилитарное формирование, обычно не превышающее полусотни человек, обречено на перманентный внутренний конфликт в ядре подразделения, если им не исповедуется одна идеология - "желательно религиозная и целиком оторванная от действительности <...> Телесные наказания нашли применение лишь в УНСО и лучших чеченских формированиях. В идеале должна быть достигнута возможность расстрелять кого-нибудь - разумеется, по крайней необходимости - на глазах его боевых товарищей. Что же касается опыта традиционного бойца, даже "афганца", он всегда негативен: ведь это опыт выживания. Заставить такого бойца подчиниться может только одно: выбор "между неминуемой смертью в тылу и возможной смертью на фронте" (Троцкий)".Приватизаторы войны отдают себе отчет, что их взаимоотношения с приватизируемым населением далеки от идеальных. "Население пытается использовать парамилитарные формирования в качестве своеобразного щита, то же самое пытаются сделать с населением партизаны <...> Население Чечни даже хлеб боевикам продавало - и это при хваленой горской гостеприимности". Сюда же, к приметам приватизации, относится и феномен личного оружия боевика, который свой пулемет или гранатомет использовал в общих интересах очень опосредованно...И все же именно групповой, а не личный характер военной приватизации отразился в загадочном авторстве книги. На обложке стоит одно имя, а на последней странице перечислены четыре человека, причем лидер УНА-УНСО назван лишь руководителем проекта. В самом тексте цитируются афоризмы Лупиноса- помесь а-ля Мао с дадаизмом: "Мир для таких, как мы, - это тюрьма", "Не страшно, когда стреляет пистолет, страшно, когда стреляет стол".По-видимому, именно Лупинос (от первого лица единственного числа - в других местах личный опыт прицельной стрельбы и организационного анархизма выражается безличным "мы") с долей хлестаковщины повествует о своих беседах с Джохаром Дудаевым, завершая рассказ следующим выводом: "Все моджахеды-неафганцы, что оказались в зоне конфликта, ели сало и носили кресты УНСО". Любопытно, как отнесется к изобличению в "салоедстве" небезызвестный иорданец Хоттаб?Впрочем, в книге отрицается сам факт существования мусульманского фундаментализма, якобы отодвинутого "революцией сообществ" (в том числе мусульманских). Но вот что касается Украины, здесь автор (руководитель проекта?) явно претендует на руководство общенациональной революцией в условиях отсутствия революционной ситуации. И тогда, в случае победы, подпольный гранатомет как лучшее оружие боевика в условиях городской "гверильи" будет заменен возможностью "чердачного" ядерного шантажа.Лупинос преисполнен то ли религиозной, то ли эстетской веры, что "тенденции, которые овладеют Миром, сегодня господствуют на Украине"....И все же, неужели авторов четверо? Ведь оптимальное боевое подразделение для Корчинского - "пятерка". Если вспомнить совет вождя УНА-УНСО скреплять террористическое единство кровью, правомерно сделать - пусть и фантастическое - предположение: был-таки пятый, основной. В то время, когда остальные постреливали, он в библиотечной тиши вел последний и решительный бой с первоисточниками, сочинял текст манифеста. А потом, как самый умный и, может быть, даже сомневающийся, был ритуально расстрелян соавторами."Постсоветский человек поверит в Страшный Суд лишь тогда, когда ангелы Господни прикладами вышибут ему двери", - утверждает "Война в толпе". Пока же соотечественникам рекомендуется добиваться перевеса эстетического над этическим и "не работать, а идти за товаром в Персию", - чтобы, когда придет время воевать, ринуться в бой в праздничной одежде. ВЕЛИКОРОСС

    Их опыт политического насилия

    Книга "Война в толпе" (с подзаголовком "Наш опыт политического насилия"), то ли написанная, то ли организованная лидером террористической, формально запрещенной украинским правительством организации УНА-УНСО Анатолием Лупиносом - вызывающий теоретический рейд по театрам вооруженных конфликтов на территории СНГ. И одновременно - заявка на новейшую пострелигию "военного дзен", основанную на явлении общемирового порядка: вытеснении психической реальностью всех прочих, когда мир за подпольно-теоретической стеной становится настолько чужим, что террор, насилие оказываются единственным способом связи между людьми. Включенная в книгу героическая комедия "Сияющий путь" содержит следующую формулу заполнения идеологического и экзистенциального вакуума: "Полтора часа лекция о ненасилии, следующие полтора часа - как устанавливать мины-ловушки". Так достигается истинный дзен!"Подобная авторская "мобилизация" позволила достаточно органично соединить в текстуально мобильное целое личный боевой опыт (Приднестровье, Грузия, Чечня) с прицельным цитированием Мао Цзэдуна, Лоуренса Аравийского, Клаузевица, Троцкого, Бакунина, Гудериана и деяний Апостолов. Еще автор счел нужным доверительно оговориться, что в момент создания текста его персональный компьютер вышел из строя..."В мире не осталось механизмов, которые могут принудить солдата умереть за отчужденные формы.Теперь, когда холодной войны (противостояния потенциалов) больше нет, общественные механизмы не годятся для войны (вопрос, насколько они годятся для мира). Стремясь проследить ростки нового, проявляющиеся как региональные конфликты, необходимо понимать, что привычные общественные формы присутствуют в них лишь по инерции - потому только, что даже в местах прорыва новые общности еще не осознают себя".По Лупиносу, в мире произошла приватизация войны (точнее, и войны в том числе). Отныне внешняя политика, как и внутренняя, будет делом не одних лишь правительств, но делом сообществ и даже отдельных граждан. Как когда-то Британскую империю создавала торговая Ост-Индская компания, так и новая геополитическая реальность в пределах бывшей "черты оседлости" должна твориться аналогичным образом. "Внешняя политика народа" является "противовесом внешней политике государства". "Смысл того, что происходит, - это приватизация государства, приватизация политики, приватизация войны <...> Те, кто воюет на частных постах, побеждают. Все время побеждают сепаратисты. Приднестровцы победили молдаван, абхазы - грузинское государство, карабахцы - азербайджанцев, чеченцы - Российскую Федерацию".Чечня у Лупиноса победила Россию потому, что несла более интенсивную, неотчужденную форму жизни. "Практика использования вооруженных сил в России всегда была "затратной". Именно люди до недавних пор составляли основу наиболее экономичного способа ведения войны. Неисчерпаемость мобилизационных ресурсов и огромная территория позволяли российскому командованию игнорировать военное искусство".Однако боевые действия в Чечне показали, что исчерпаны не только дефицитные материальные ресурсы, но и мобилизационный потенциал общества. Последнее, кстати, уже не в диковину и другим развитым странам. Американцы позволили себе "проиграть" (как выразился представитель одного из местных "освободительных фронтов") в Сомали лишь потому, что с распадом СССР общественная мысль больше не связывает каждый локальный конфликт с противостоянием США и Советского Союза".Успех в кавказской войне может принести только обещание передать Кавказ в ленное владение потенциальному покорителю. Еще Афганистан выработал в командных кадрах рефлекс не рваться в бой без ощутимого давления сверху. Личный состав блок-постов на Кавказе был озабочен лишь сбором мзды. В результате чеченцы с их многовековым опытом разбоя и раздела дали миру пример целевого использования средств на войну. "Способность заплатить там, где все стремятся лишь украсть, неординарна". Акция в Буденновске стоила Басаеву 5-8 тысяч долларов, тогда как русские, по мысли Лупиноса, в подобном случае положили бы 5-8 тысяч своих солдат, но до Буденновска не дошли. Таким образом, операции в Буденновске и Кизляре - не акты террора, а "военная конечность": так немецкие стратеги называют удачный выбор точки приложения сил за пределами театра военных действий.Кроме того, если верить книге, Чечня "с 1991 года жила и воевала по Бакунину". "Там не было государства и мало кто от того страдал. От наличия государства страдают больше. Для того чтоб успешно жить и побеждать по Бакунину, необходимо, чтоб нация состояла из бакунистов". Но что же такое чеченское общество? По Лупиносу, это объединение самодостаточных семей, каждая из которых находится на самообеспечении, источник которого - за пределами Чечни, в той же России. Что и делает чеченское общество сильным."Субъектом войны и одновременно носителем победы может быть только тот, кто несет войну в себе", - провозглашает носитель "военного дзен". И констатирует криминализацию именно той армии, что была брошена на войну с "бандформированиями" ("дедовщина" вкупе с отсутствием открытых военно-полевых судов превратила российскую армию в банды, где воля одного деспота была подменена волями тысяч негодяев")... "В банде можно командовать, насколько слышит ухо, видит глаз и слышен твой голос". Один способен командовать "пятеркой". Более же крупное парамилитарное формирование, обычно не превышающее полусотни человек, обречено на перманентный внутренний конфликт в ядре подразделения, если им не исповедуется одна идеология - "желательно религиозная и целиком оторванная от действительности <...> Телесные наказания нашли применение лишь в УНСО и лучших чеченских формированиях. В идеале должна быть достигнута возможность расстрелять кого-нибудь - разумеется, по крайней необходимости - на глазах его боевых товарищей. Что же касается опыта традиционного бойца, даже "афганца", он всегда негативен: ведь это опыт выживания. Заставить такого бойца подчиниться может только одно: выбор "между неминуемой смертью в тылу и возможной смертью на фронте" (Троцкий)". Приватизаторы войны отдают себе отчет, что их взаимоотношения с приватизируемым населением далеки от идеальных. "Население пытается использовать парамилитарные формирования в качестве своеобразного щита, то же самое пытаются сделать с населением партизаны <...> Население Чечни даже хлеб боевикам продавало - и это при хваленой горской гостеприимности". Сюда же, к приметам приватизации, относится и феномен личного оружия боевика, который свой пулемет или гранатомет использовал в общих интересах очень опосредованно... И все же именно групповой, а не личный характер военной приватизации отразился в загадочном авторстве книги. На обложке стоит одно имя, а на последней странице перечислены четыре человека, причем лидер УНА-УНСО назван лишь руководителем проекта. В самом тексте цитируются афоризмы Лупиноса- помесь а-ля Мао с дадаизмом: "Мир для таких, как мы, - это тюрьма", "Не страшно, когда стреляет пистолет, страшно, когда стреляет стол". По-видимому, именно Лупинос (от первого лица единственного числа - в других местах личный опыт прицельной стрельбы и организационного анархизма выражается безличным "мы") с долей хлестаковщины повествует о своих беседах с Джохаром Дудаевым, завершая рассказ следующим выводом: "Все моджахеды-неафганцы, что оказались в зоне конфликта, ели сало и носили кресты УНСО". Любопытно, как отнесется к изобличению в "салоедстве" небезызвестный иорданец Хоттаб? Впрочем, в книге отрицается сам факт существования мусульманского фундаментализма, якобы отодвинутого "революцией сообществ" (в том числе мусульманских). Но вот что касается Украины, здесь автор (руководитель проекта?) явно претендует на руководство общенациональной революцией в условиях отсутствия революционной ситуации. И тогда, в случае победы, подпольный гранатомет как лучшее оружие боевика в условиях городской "гверильи" будет заменен возможностью "чердачного" ядерного шантажа.Лупинос преисполнен то ли религиозной, то ли эстетской веры, что "тенденции, которые овладеют Миром, сегодня господствуют на Украине"....И все же, неужели авторов четверо? Ведь оптимальное боевое подразделение для Корчинского - "пятерка". Если вспомнить совет вождя УНА-УНСО скреплять террористическое единство кровью, правомерно сделать - пусть и фантастическое - предположение: был-таки пятый, основной. В то время, когда остальные постреливали, он в библиотечной тиши вел последний и решительный бой с первоисточниками, сочинял текст манифеста. А потом, как самый умный и, может быть, даже сомневающийся, был ритуально расстрелян соавторами."Постсоветский человек поверит в Страшный Суд лишь тогда, когда ангелы Господни прикладами вышибут ему двери", - утверждает "Война в толпе". Пока же соотечественникам рекомендуется добиваться перевеса эстетического над этическим и "не работать, а идти за товаром в Персию", - чтобы, когда придет время воевать, ринуться в бой в праздничной одежде. И.ПЕТРОВ

    КРОВНИКИ ЗА РАБОТОЙ

    По сведениям из источников в силовых структурах, помимо исламских международных террористов, самое активное участие в боевых действиях против российских войск в Чечне принимают формирования украинской экстремистской организации Украинская национальная ассамблея - Украинская народная самооборона (УНА-УНСО).Представители этой организации были замечены уже во время нападения боевиков на Дагестан, что не удивительно, если исходить из того, что сотрудничество унсовцев как с официальным Грозным, так и командирами бандформирований не превращалось со времен первой чеченской войны, а наоборот самым активным образом усугублялось. Гиены, почуяв запах крови и трупов, спешат отметить их своими челюстями. Заявления о причастности нас к взрывам жилых домов в России говорит о безапелляционном авторитете УНА-УНСО когда дело касается радикализма, - заявляет новый лидер организации Андрей Шкиль. Согласно тем же источникам, многие зверства - отрезание головы и других частей тела - в отношении взятых в плен военнослужащих федеральных войск, оставшегося русского населения в Чечне и чеченцев, пошедших на сотрудничество с российскими комендантскими властями, порой творят именно головорезы УНСО. Неудивительно появление информации об участии унсовцев как в прошлых, так и возможных будущих терактах в российских городах. Унсовцев, сравнительно с их союзниками - ваххабитами, конечно, нельзя назвать религиозными фанатиками, но соответствующие мотивы присутствуют и у них. Есть у них своя молитва Господня:”В чеченских предгорьях и киевских подвалах рождается новый мир:, рекомендуемая к непрерывному повторению, например, во время военно-спортивных занятий. И судя по всему, им легче справлять свою кровавую мессу в Чечне, воюя с Россией, чем на Украине, сражаясь в уличных боях с Беркутом. Вот, что говорит про своих последователей идейный лидер украинских экстремистов Анатолий Лупинос: «Если мы не будем этих городских мальчиков частенько посылать на войну, их боевой дух превратится в кисель, а организация станет напоминать клуб юных пограничников. Наша задача подготовить террористов, которым нужно конкретное дело. Каждый из них должен попробовать крови врага и понюхать пороху в настоящем бою. После войны они начнут скучать по крови. В их душах победит культ насилия. Любой вопрос они захотят решать с помощью автомата. В отличие от солдат украинской армии, зараженных идеями пацифизма, мои стрельцы будут шалеть от запаха крови. Во время одной из экспедиций на Кавказ я видел, как охотятся в горах волки. Им достаточно двух баранов, чтобы наесться досыта. Но запах крови сводит их с ума и в бешенстве они продолжают вырезать все стадо, носясь, как смерть, с окровавленной пастью. Это очень впечатляет. Так и мы. Нас тошнит от разговоров о демократии и мире. Война - наш родной дом, а бой - нормальное состояние души.” Попробуем отследить боевой опыт этих новоявленных террористов. Начало своим похождениям унсовцы хотели положить у себя дома. Такова цена любви к своей родине - война против интересов России на территории Украины. В начале 90-х они арендовали поезд “Дружба” и прихватив с собой группу депутатов - самостийников - тогда УНА-УНСО было более интегрировано в общественно-политические силы Украины - отправились в Севастополь развязывать войну в Крыму между крымскими татарами и русскими под девизом – “Крым будет или украинским или безлюдным !” . Войны не получилось, но инструкторы УНСО в 1995 г. были замечены в лагерях крымско-татарских аскеров. В Приднестровье чуть позже унсовцы прибыли под видом миротворческой миссии певчих синодального хора. Десяток боевиков решил переориентировать Тирасполь на союз с УНСО. Но куда там. Зато начали присматриваться к генералу Лебедю, которого впоследствии даже полюбили после Хасавюрта. Конфликт дал импульс к развитию УНА-УНСО как военно-экстремистской организации. Благодаря А. Шкилю УНСО через подпольный греко-католический орден вышло на лидера итальянских Красных бригад Пьетро Дануццо (по собственным утверждениям, на итальянскую разведку и масонскую ложу П-2). Вскоре у унсовцев появились связи с алжирскими фундаменталистами, действующими во Франции, ИРА, американскими и запрещенными немецкими неонацистами. Анализ деятельности и интервью с представителями этих структур заполнили страницы унсовских газет и журналов. Термины самоидентификации - экстремист, сепаратист, террорист стали ходовыми как для внутреннего, так и для внешнего пользования. Начала запутываться (в чем-то моделируя двухярусную структуру ирландской ⌠Шин фейн -ИРА или баскской Эрри Батасуна - ЭТА) структура организации: УНА - для большой политики, УНСО -для войны и погромов, для работы с военными -Национальный профсоюз военнослужащих «Войсковое единение», для финансового и издательского прикрытия - Центр изучения геополитических проблем «Евразия». Через жену экс-лидера УНА и экс-председателя подкомиссии по правам человека Верховной Рады Олега Витовича, сотрудницу одного из американских благотворительных фондов осуществляются связи с эмигрантскими организациями - Союзом украинской молодежи, Организацией украинских националистов в США и Канаде. На Украине бытует мнение, что унсовцы находятся в разработке ЦРУ США. В УНА-УНСО есть две конспиративные структуры - Отдел внешней документации (ОВД) и Украинский националистический союз (УНС). Целью ОВД А. Лупинос обозначает взаимодействие со спецслужбами других государств и подрывная деятельность. УНС - это подобие парамасонского ордена, его членами являются '"многие руководители и активисты УНАУНСО, вступая туда дают клятву на верность украинской нации, а выход оттуда невозможен. Все эти структуры имеют свои отличительные символику и знаки. При необходимости мобильно мимикрируют или обособляются. Так не раз УНА отмежевывалось от УНСО. Саму эту чисто военизированную структуру в интересах регистрации переименовывали в профсоюз Украинская народная солидарная организация (УНСО). На Кавказе унсовцы обосновались за счет связей кавказского лоббиста Анатолия Лупиноса, диссидента с 25-летним стажем отсидки. Старый тюремный друг Лупиноса Джаба Иосселиани - главарь грузинских военизированных отрядов «Мхедриони» финансировал отправку унсовцев в Грузию для участия в абхазской войне, куда боевики попадали под видом бригад по ремонту чаеуборочных комбайнов. Отряд «Арго» из 150 унсовцев возглавлял Валерий Бобрович, офицер, прошедший войну во Вьетнаме и уволенный из армии за национализм. Он же - руководитель Ивано-Франковского УНСО, печально известного погромами храмов РПЦ. За свои⌠заслуги 14 аргонавтов - 7 посмертно -получили ордена Вахтанга Горгасала - высшую награду Грузии, некоторые - почетное гражданство. Незадолго до начала чеченской войны унсовцы проходили военно-диверсионную подготовку на одной из баз «Мхедриони» в горах Кахетии. Боевики отрабатывали действия малых маневренных групп в горных условиях, обучались стрельбе из гранатомета, проходили снайперскую подготовку. Тренировочное оружие, боеприпасы, продовольствие и прямо с Украины унсовцы получали в обмен на участие в перекачке бензина и солярки из Чечни. Через другого старого друга Лупиноса высокопоставленного азербайджанского чиновника унсовцы вышли на бакинский штаб турецкой экстремистской организации «Серые волки». Здесь же проходила встреча лидеров УНСО с представителями афганских мождахедов. Унсовцы предлагали исламским экстремистам создать «Интернационал обиженных», но последних интересовали более прагматичные вопросы. Точно известно, что отдельные добровольцы УНСО воевали в Таджикистане в отряде полевого командира Мирзы Азиева. Впоследствии в своих заявлениях УНА-УНСО не раз обращалось к украинским властям с требованием наладить военное сотрудничество с Талибаном. Свои первые контакты с чеченским руководством унсовцы начали налаживать в 1993 г. Через Лупиноса УНСО передало президенту ЧРИ Джохару Дудаеву разработанные научными кругами, близкими к УНСО инструкции по организации террактов против российской армии. А в августе 1994 г. ряд руководителей УНСО во главе с А. Лупиносом прибыли в Грозный. Встрча состоялась с Джохаром Дудаевым, Зелимханом Яндарбиевым и Асланом Масхадовым. Последняя оказалась наиболее конструктивной. Масхадов и Лупинос договорились, что УНСО через свой военный профсоюз займется вербовкой на Украине специалистов ПВО и ВВС из числа возвращающихся офицеров, которых не могут принять ВСУ. В чеченской армии украинские наемники должны были получать по 3 тыс. долларов в месяц. Унсовцы настояли на том, что срок минимального контракта будет 6 месяцев, а половина причитающейся за него суммы - 9 тыс. долларов - будет выплачена авансом. Для проведения вербовочных работ чеченцы перевели валютные средства на счет унсовского Центра «Евразия» (его руководитель -нынешний лидер УНАУНСО Андрей Шкиль). Но начавшаяся война внесла в планы УНСО корректировки: чеченская авиация была уничтожена, а создание ПВО в условиях боевых действий не реально. Тогда же была достигнута договоренность о создании на территории Чечни лагерей по подготовке боевиков. Но ее унсовцам пришлось проходить уже в условиях боевых действий, а костяк боевиков составили те, кто обучался в горах Кахетии. На средства Центра «Евразия» в Чечню, под видом стройбригад и журналистских групп, переправлялся батальон «Прометей». Заявлялось, что УНСО не воюет, а прорывает информационную блокаду. Исчезновение одной из журналистских групп в Чечне, стало поводом для проведения митинга возле российского посольства в Киеве, на котором было заявлено, что украинские журналисты томятся в застенках ФСБ. Другим направлением прорыва информ-блокады стало создание на базе филиалов УНСО комитетов в поддержку Чечни и информцентров Чечен-пресс в городах Украины. Большинство этих комитетов стали крышами чеченских криминальных структур и существуют до сих пор. До сего дня с УНСО активно сотрудничает руководимый Русланом Акаевым «Конгресс вайнахов», который координирует деятельность чеченских общин в Европе. В России полпредом УНСО выступил лидер экстремистской Народно-национальной партии с общероссийским статусом Александр Иванов-Сухаревский, заявивший, что российская армия должна развернуться и вместе с чеченцами и унсовцами пойти на Кремль. Недавно выпущенный из тюрьмы, где находился за экстремистские высказывания, он собрался возглавить в Чечне «Русскую освободительную армию», которую должны составить воюющие на стороне чеченцев представители русской национальности. Сухаревский - автор идеи рекрутизации в политику, точнее в свою партию, уголовников и представителей криминальных структур. Этими кадрами, видимо, и должна быть укомплектована РОА. В Чечне наиболее воинственно проявил себя унсовский отряд «Викинг». Возглавлял его руководитель ровненского УНСО, редактор печатного органа организации - газеты «Наша справа» Александр Музычко. В Грозном он защищал штаб Аслана Масхадова и прославился тем, что под видом беженца проникал в расположение российских подразделений и, вызываясь стать проводником, заводил их в засаду. За свои подвиги еще живым Дудаевым он был представлен к высшей награде ЧРИ - ордену «Героя чеченской нации». Уже после подписания мирных соглашений, только участие в бандитской разборке в Ровно и последовавший вслед за ней арест помешали Музычко съездить в Чечню, чтобы получить свой орден лично из рук Масхадова. Тем не менее благодарности Музычко не избежал -во время визита Масхадова на Украину, чеченский лидер обратился с личной просьбой к Кучме быть поснисходительнее к герою. Через некоторое время в отношении Музычко была изменена мера пресечения - он был выпущен из под стражи. Известно, а в недрах УНСО этим даже гордятся, что в разработке плана операции Шамиля Басаева в Буденновске принимал участие Анатолий Лупинос, а кое-кто из унсовцев, в виду своей славянской внешности, во время этой акции выполнял некоторые деликатные поручения. По окончании чеченской кампании УНСО самым активным образом контактировало с чеченскими полевыми командирами, имея в большинстве формирований своих полпредов. Большая группа унсовцев проходила подготовку в лагерях Салмана Радуева. По данным из компетентных органов, УНСО пыталось установить контакты с отбывающими наказание в местах лишения свободы представителями российского террористического фашистского Легиона» Вервольф». Его лидер Юрий Пирожок - гражданин Украины, в свое время он воевал в Приднестровье на стороне румын и в Югославии на стороне хорватских усташей. В 1998 г. он должен был выйти на свободу. Но за хранение наркотиков его срок был продлен. Видимо, не без помощи российских спецслужб в Чечню не попал еще один известный специалист по отрезанию ушей. А. Лупинос организовал в 1998 г. Институт Кавказа. Его уставная цель создание широкого антироссийского фронта на Кавказе. Дагестану суждено было оказаться первым объектом научных изысканий" Института. Его специалистами была написана скандально известная книга Магомеда Тагаева «Наша борьба, или Повстанческая армия ислама», распространяемая в Дагестане ваххабитами. По содержанию эта работа похожа скорее на русофобские труды украинских самостийников. Вот одна выдержка из нее: «Русско-московская империя-это не просто чудовище, которое повинно в гибели целых народов, наций и государств. Это страшное явление представляет непредсказуемую угрозу всей планете. Русская нация - это симбиоз финно-угорских племен, распыленных в сибирских, среднеазиатских и кавказских анклавах, никогда не имевшая национальной территории и конкретно очерченных национальных границ. Она никогда не представляла собой цельной нации. Она привлекала к себе всю нечисть, что была в других народах, и создавала страшные организации типа охранки, ГПУ, МВД, КГБ, КПСС, Армия, ОМОН, «Альфа», «Беркут» и т.д. Весь этот сброд и составляет русскую нацию. Нацию душегубов, мародеров, пьяниц, насильников, беспредельщиков и уголовников». Например, претензии к украинскому ОМОНу «Беркут» могут быть только у унсовцев, которых он не раз громил в уличных столконовениях. Ваххабитская литература, издаваемая ИК, также поставляется в Среднюю Азию. Большая партия этих опусов с киевскими выходными данными была недавно задержана в Таджикистане, где унсовцы имеют связи среди полевых командиров. Унсовские Институт Кавказа, а также Центр «Евразия» самым активным образом сотрудничает с чеченским информационно-аналитическим центром « Кавказ» Мовлади Удугова. Их последняя совместная разработка-чеченская нацистская партия «Ночхи». Чеченских боевиков со свастиками на головных уборах нам демонстрировали по ТВ еще во время первой войны в Чечне. В партию они оформились после ее окончания. Согласно Уставу партии вступить в нее может любой чеченец или чеченка, являющиеся мусульманами. Символика «Ночхи» -свастика, являющаяся символом чистоты чеченской крови, и якобы имеющая в Чечне исторические корни. Ночхисты стоят на страже генетического здоровья чеченской нациии считают, что национализм не противоречит Исламу. Чеченский фюрер - Ширвани Пашаев, большой поклонник Гитлера. Оказывается, последний гораздо больше сделал для Ислама, чем сами мусульмане, хотя бы потому, что у всех высших чинов Третьего рейха на рабочих столах лежали переводы Корана, а Гитлер собирался воссоздать Халифат и заключить с ним союз. Цель партии - абсорбировать на себя тот чеченский радикальный элемент, который не склонен к религиозному фанатизму, тем более, что на уровне менталитета чеченцы еще помнят и сталинское выселение, и то, за что они ему подверглись, -сотрудничество с германскими нацистами. Вызывают тревогу некоторые связи УНСО на Украине. В 1998 г. на парламентских выборах в список УНА входил советник президента Леонида Кучмы по вопросам социальной защиты военнослужащих, председатель Всеукраинского объединения «Отчизна», генерал-майор Вилен Мартиросян. Незадолго до начала избирательной кампании УНА-УНСО при посредничестве метрополита УПЦ Филарета была в срочном порядке зарегистрирована в тот же день, в который пару лет назад она была снята с регистрации за экстремизм. В российских СМИ еще в годы первого чеченского конфликта проходила информация о том, что услугами УНСО, в частности, харьковского отделения, пользуется военная разведка Украины для проникновения на территорию Ингушетии, Дагестана и Ставрополья. Именно харьковское УНСО занимается созданием ячеек на территории России, под крышей УНСО в Харькове действуют основные чеченские информцентры на Украине, отсюда в 1996 г. стартовала колонна автобусов УНСО в Белоруссию, где боевики участвовали в уличных беспорядках и призывали к переходу оппозиции к террористической деятельности, здесь же УНСО давно вынашивает идею создания т.н. «Белорусской освободительной армии». Известно, что руководитель «Войскового единения» и военный референт УНСО, полковник Виктор Чечило является кадровым сотрудником МО. Его частенько можно встретить на съездах и конференциях российских оппозиционных офицерских организаций. Если УПА воевала с русскими оккупантами в лесах Украины, то УНСО, наследуя через сына легендарного командира УПА Романа Шухевича - Юрия Шухевича традиции этой организации, противостоит России превентивно на ее же территории, в Чечне. В контексте геополитической перспективы наличие такой структуры в рамках политической системы Украины, возможно, и оправдано. Другое дело, что необходимость эта осознана, скорее, именно идеологами УНСО, заявляющими, что УНСО - это внешняя политика народа в противовес внешней политике государствам. На самом же деле, основная причина, толкающая унсовцев проявлять себя за пределами Украины, в кровоточащих регионах, происходит от их невостребованности в общественном сознании украинцев. В. ПЛЕХАНОВ

Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".