01/26/2009 | Святослав Караванський

Чи відродяться питомі риси нашої мови, відбиті в українському правописі, чи запанують риси, запроваджені кремлівською мафією з метою знищення нас як окремого етносу? Згадаймо, чому московські царі, а потім і кремлівські боси свою політику в Україні підпорядкували одній спільній меті. Царі прагли до “обрусіння інородців”, а самозванні “вожді світового пролетаріяту” мріяли створити “єдиний соловецький народ” з єдиною для всіх мовою. Для досягнення цієї мети “вожді” виявилися винахідливішами за царів. Вожді офіційно не забороняли мов “інородців”, а робили заходи, щоб якнайтісніше “наблизити” ці мови до мови російської. Для цього перероблено правописи “інородців”, їхню мову аж так засмічено російською лексикою, що, той, хто знав російську мову, слухаючи в СССР радіо мордовською чи татарською мовою, розумів, про що йдеться без перекладу: ці мови на 50 % “збагачено” російськими словами й зворотами. Під цим оглядом, українській мові присвячено особливу увагу кремлівських імпернаціоналістів. Українська й московська мови - мови слов’янські, тобто нібито близькі, але мають свої національні особливості. Отже, для злиття мов, треба ці особливості викорінити, і то так, щоб вони ніколи не відродилися. Наближення почалося з фонетики. Діялося воно по-салдафонськи - наказами і репресіями. Кремлівські філологи почали з абетки. Фонетику кожної мови відбиває алфавіт – абетка, азбука. Українська фонетика споконвіку користувалася трьома звуками, які у міжнародній фонетичній транскрипції записувано так: [G], [KH] і [Н]. Цим звукам – літерам - в українській абетці відповідали літери /звуки/ Ґ, X i Г: Ґрунт /GRUNT/ Холод /KНOLOD/ Гельсінки /HELSINKY/ У російській же фонетичній системі відомі були лише два з цих трьох звуків, які у міжнародній фонетичній транскрипції записувано так [G] i [KH], яким у російській абетці відповідали дві літери Г і Х, Грунт /GRUNT/ Xолод /KHOLOD/ Хельсинки /KHELSINKI/ Не було у фонетиці росіян звуку і літери [Н], що її там називали “українське Г”. Відповідника цьому звукові і цій літері росіяни не мали. Українському ж Ґ відповідало російське Г, українському Х – російське Х, а нашому звуку Г у російській мові нема відповідника. Там, де українці вимовляють Г: Гельсінкі, росіяни обходяться звуком Х або Г: Хельсинки /Helsinki/, Гамбург /Hamburg/. Щоб “зблизити” мови кремлівські “філологи” ліквідували українське Ґ, а замість Г у словах з інших мов, де звучить [Н], змусили нас писати й вимовляти на російський манір Х. Іншомовне ім’я ... Українська вимова ... Як нас змушують писати й вимовляти Нanna ........................ Ганна ................................. Ханна Hilari ........................... Гіларі ................................. Хіларі Hemingway .............. Гемінґвей .......................... Хемінгуей Зате там, де в іншомовних назвах є звук Ґ (Grimm, Garibaldi) нас змушують писати й вимовляти Г (Грімм, Гарібальді). Це потрібно було Москві, щоб зблизити мови. Але така практика ламала усю нормальну мовну структуру нашої мови і на міжнародній арені робила нас невігласами. (Прізвище віце-президента США Ґора /Gor/ ми мусимо вимовляти Гор /Whore/, що є лайкою). Зазнала калічення і передача наших імен іншими мовами. Так, ім’я Ганна /Hanna/ правила СССР, що діють і нині, вимагають писати Ganna /Ґанна/, ім’я Ольга /Olha/ - Olga /Ольґа/, прізвище Гриценко /Hrycenko/ - Grycenko /Ґриценко/. Отак нас калічать на московський копил, щоб не було разлічія. У СССР ми не могли нічого зробити – усе вирішувала Москва, а ми не мали права голосу. Сьогодні ж Україна самостійна і мала б сама розв’язувати свої мовні проблеми. Але цього не стається. І далі в Україні діє колоніяльний правопис. Описана вище кремлівська реформа наших літер Ґ, Г і Х – це найдошкульніше перекручення нашої фонетичної системи. Та сучасні реформатори правопису виправили кілька прикрих перекручень у нашому правописі, а правопис іншомовного [Н] лишили без змін. Отже, ми й далі будемо перекручувати чужу вимову на московський лад хеппі енд, секенд хенд, Хелловін, коли правильна вимова цих слів геппі енд, секенд генд, Голловін. Це найгидкіша риса, яку Кремль прищепив нашому правопису. І її не торкнулася реформа правопису, запропонувана Комісією українського правопису. “Академіки” показали свою ерудицію. Поза тим елітарна громадськість, яка мала б дбати про звільнення українського правопису від московських правописних кайданів, пасивно ставиться до питань правопису, не бажаючи жодних змін у ньому. Цікавою, під цим оглядом, є ставлення газети “Літературна Україна” до правопису. Газета “Л.У.” – газета письменників – на сьогодні є заспівувач української національної ідеї у вседержавному маштабі. Де ще шукати патріотичнішої громади, як не серед літераторів? Отож у ”Літературній Україні” № 21 за цей рік (зауваження новинаря М.-І.: очевидно, мова йде про 2008 рік) з’явилася стаття Василя Гея “У полоні мовного лінивства”, де автор ставить питання про потребу змін правопису. В наступному № 22 газети редакція надрукувала лист Антоніни Матвієнко, де категорично заперечувано будь-які зміни у правописі. Затим що питання правопису слід таки унормувати, я написав статтю “Твердий мовний горішок”, де висловив свій погляд на правописну проблему, підтримавши Василя Гея, і послав до редакції “Л.У.”. Минуло п’ять місяців, а моя стаття не сподобилась публікації. То як це розуміти? Газета літераторів, виходить, стоїть на позиції, що відродження національних рис нашій мові непотрібне. І це позиція письменницької газети! Газети українських патріотів? Іншими словами, письменницька громада не хоче відродження, а хоче користуватися нормами, накинутими Кагановичем і Постишевим. І ані слухати ані публікувати інші погляди не хоче, в тому числі й мої, які викладено у моїй, наведеній нижче, статті “Твердий мовний горішок”. Значно пізніше, а саме 23.10.08, я вислав до редакції дещо коротший матеріял “Не було, нема й не може бути”, де вступив у полеміку безпосередньо з дописом А. Матвієнко, сподіваючись, що редакція “Л.У.” на цей раз опублікує мій погляд на проблему правопису – прямо протилежний до погляду А. Матвієнко, яка категорично і безапеляційно - наче працівник Політбюро – заперечувала потребу якихось змін у правописі. Минуло вже п’ять тижнів після висилки моєї статті через інтернет, а моя стаття знову не сподобилась публікації. Я сподівався на таку саму швидкість публікації, яку заслужила Матвієнко. Її стаття-заперечення поглядів В. Гея з’явилася рівно за тиждень після публікації його статті “У полоні мовного лінивства”. Мої сподівання на додержання свободи слова редакцією лишилися сподіваннями. П’ять тижнів минуло, і взявши до уваги долю моєї першої статті, я не мав сумніву, що й друга не сподобиться публікації в ”Л.У.” Іншими словами, новий редактор “Л.У” вважає, що він має право цензури на погляди читачів “Л.У.”.Одні погляди, а саме захисників правопису Кагановича-Постишева, друкувати, а погляди, спрямовані на відродження духовних надбань українців, “не пущать” у друк. Така позиція нового редактора “Л.У.” більш ніж дивна. Моя стаття – це лише висловлення думки, висловлення погляду на проблему. Мій погляд, очевидно, ніколи б не побачив світу Божого, у “Л.У.” часів Сталіна-Брежнєва, Але, коли я не можу оприлюднити свого погляду в незалежній і демократичній Україні, то це вже пахне диверсією проти України, проти демократії, проти свободи слова. Позиція редактора в даному разі – це позиція не демократична, а чисто тоталітарно-комуністична. Для того , щоб чичач міг всебічно осягнути мою точку зору , а також позицію редактора “Л.У.”, далі наводжу обидві мої статті, забраковані головним редактором “Л.У.”.

---

Перша стаття

ТВЕРДИЙ МОВНИЙ ГОРІШОК*

Букет поглядів на український правопис такий різнобарвний, що можна схопитися за голову і запитати: «Що ж ми за нарід такий?». Питання на сьогодні без відповіді. А втім, попри наявне стоголосся у незграйному хорі підкутих на всі чотири знавців мови можна вихопити (або, як дехто каже – виокремити) два прямо протилежних погляди: 1. Потрібні зміни 2. Ніяких змін. Спробую коротко викласти суть кожного з цих поглядів. 1. Потрібні зміни. Той факт, що вироблення нашого правопису відбувалося в СССР шляхом диктату тоталітарної політичної партії у парі з репресіями проти українських мовознавців, письменників та культурних діячів, не може не свідчити, що у виробленому таким шляхом правописі, є ляпсуси та перегини у бік сповідуваної тоталітарним центром ідеї злиття мов та створення єдиного ”соловецького” народу. Візьмім запроваджену в СССР передачу латинського звуку і літери “Н” кириличною літерою “Х”: Хофман, Хіларі, Хелена, хеппі-енд, хенде хох! Таке написання повторює російську традицію, але воно суперечить українській фонетиці. Іншомовне “Н” українці споконвіку передавали кириличною літерою і звуком “Г”:

гармонія, гумор, гонор, Гамбург.

Спробуймо і в цих словах піти за правилом, запровадженим в СССР, передавати латинське “Н” як наше “Х”. Матимем:

хармонія, хумор, хонор, Хамбург.

Звучить карикатурно. Еге ж? Для українського вуха так само карикатурно звучить і Хофман, Хіларі, Хелена, хенде хох! Однак репресії та диктат притупили у нас це почуття, чого не можна сказати про росіян. Їх так само змушували казати Ленінград, і вони говорили, та тільки випала нагода, так і відродили Петербург та ще й Санкт-. Ще один приклад. Ми пишемо та вимовляємо у словах

Нью-Йорк, коньяк, Ньютон, компаньйон, Даладьє

звуки “Н” та “Д” пом’якшено, як вони й вимовляються у мовах, звідки ці слова запозичено, а також у нашій мові. Але у словах

коньюнктура, коньюктивіт, адьютант

”соловецький” правопис змушує нас затверджувати ці звуки: кон’юнктура, кон’юктивіт, ад’ютант, що суперечить вимові цих звуків. Чому ми мусимо так писати? Щоб бути у згоді з російським правописом. Логічно? Аж ніяк. Але мусимо, бо так вимагає мовний закон. Ці два приклади, хоч їх є більше, аж кричать, що чинний правопис потребує змін. 2. Ніяких змін. Цей погляд має два підпогляди: Підпогляд перший. Наявний правопис засвоєно викладацьким корпусом України та й населенням, і всякі зміни у напрямі “діяспірної” мови шкодитимуть українській культурі. Особи, що редагували українські ЗМІ 50 і більше років, не бачать якоїсь шкоди для української культури в накинутому диктатом правописі. Підпогляд другий. Зміни, які виробив Інститут української мови великою мірою волюнтаристичні та необґрунтовані (напр.: написання М’юнхен, б’юргер) і не торкнулися наведених вище у погляді Потрібні зміни прикладів. Тобто, Інститут мови на ділі пропонує косметичні зміни і лишає нерозв’язаним найважливіше питання про передачу нашою мовою іноземного звуку [Н], тим самим позбавляючи наш правопис правильної фонетичної бази, а нашу лінгвістику - правильного розуміння фонетичних рис нашої мови. Тим-то, краще не мати таких непродуманих, похапцем зліплених змін, а послуговуватися тими правописами, що вже є. Цей підпогляд виходить з того, що українську мову ще остаточно не вироблено, їй бракує незалежного періоду вироблення, який пройшли всі світові мови. Отже, наша мова перебуває у стадії розбудови. А розбудова мови у демократичних умовах мусить дозволяти співіснування кількох самостійних правописів. Ці два погляди творять міцний мовний “горішок”, який має розлущити вільна Україна. КОМЕНТАР Затим що автор цих рядків дотримується погляду 1. Потрібні зміни та підпогляду другого: Косметичних змін не треба, то його коментар буде спрямовано проти погляду 2. Ніяких змін, а заразом і проти половинчастих реформ Інституту української мови. З ким можна порівняти тих, хто не хоче повернути українській мові її оригінального й неповторного звучання? Спробую знайти такий образ. Репресуючи дисидентів, КҐБ Східньої Німеччини відлучав від них малих дітей і віддавав на виховання у сім’ї комуністів. Адоптовані у віці до двох років діти нічого не знали про своїх справжніх батьків. Після об’єднання Німеччини колишні дисиденти стали розшукувати рідних дітей. Діти ж, які вже виросли, дістали освіту й фах, здебільшого холодно сприймали своїх біологічних батька й матір, а часом і не визнавали їх. Американські телеекрани обійшов документальний кадр, коли молода медсестра відмовляється від зустрічі з рідними батьком і матір’ю. Біологічні батьки, розшукавши дочку, старалися з нею зустрітися. Та все було марно. Тоді вони прийшли до неї на працю в лікарні. Телекамера зафіксувала кадр, коли доведені до розпачу батьки спробували підійти до рідної дитини, що саме прийшла на працю. Але дівчина, побачивши візитерів, буквально дременула від них сходами вгору, куди вхід стороннім заборонено. Ті, хто не хоче повернення нашій мові її історичного обличчя, уподібнюється до цієї дівчини, яка не хоче знати рідних батька й матері. У 22 числі “Л.У.” за цей рік оприлюднено розлоге звернення українських громадян до президента під заголовком «Повернути Києву історичне обличчя». Киян турбує втрата Києвом свого історичного обличчя. Законна турбота. Патріотична. А як зрозуміти небажання наших навчених тоталітарно-репресивним режимом кастрованої української мови повернути їй історичне обличчя? Хотілося б почути від них глибоко обґрунтовану точку зору, а не повторення аргументів та лексики п’ятої колони, та ще помилкових тверджень хай і авторитетних осіб. Попри всю мою повагу до І. Огієнка, його твердження, наведене у статті Ю. Попсуєнка (“Л.У.” № 21 за цей рік), що за харківським правописом слід писати ґіґант, мітрополіт, Плятон, геть хибне. Беру словник Голоскевича, що дотримуються харківського або “діяспірного” правопису: гігант, митрополит, Платон. Якщо слова Огієнка цитує “Український правопис” 2007 року, то заки давати цей пасаж у друк науковці мусіли б перевірити, чи ці слова відповідають правді. Така голобельна аргументація нічим не прислужиться українській культурі. Хай мене не зрозуміють тут, що я є адептом харківського Скрипниківського правопису (або “діяспірного” у мові п’ятої колони). Аж ніяк. Цей правопис, як і правописи після 1933, був правопис тоталітарного диктату. Комуністична партія в ті роки бралася “роздути світову пожежу”, яка мала статися згідно з передбаченнями з участю українських мас у країнах Заходу. Тим-то Скрипник дбав за всяку ціну створити соборний український правопис, який би став знаряддям просування революційних ідей в українські маси Заходу. Тому й ухвалено прозахідній український правопис. Коли партія переглянула ідею української участи у всесвітній пожежі, змінено й правопис. Отже, обидва наші правописи – плоди тоталітаризму. Тобто, і м’яке “ЛЬ” і літера “Ґ” в іншомовних словах, а пізніше ”Х” на місці латинського “Н” – це діти одного батька – тоталітаризму. Українському мовознавству треба відійти від спекуляцій з нашим правописом і розібратися у своїй мові без батьків та вітчимів, але й без помочі п’ятої колони та її термінології. Гадаю, що “Л.У.”, як каталізатор українських ідей на нашій, не своїй землі, мала би розпочати наполегливу глибоко патріотичну акцію залучення творчої інтелігенції до широкого обміну думками на тему правопису та мови, щоб змусити цей приспаний вулкан – українську інтелектуальну стихію - до праці й думання над проблемами непроминальних духовних цінностей, без яких годі й думати про незалежне існування. Прокидаймось від колоніяльного сну! (Кінець статті).

---

Друга стаття

НЕ БУЛО, НЕМА Й НЕ МОЖЕ БУТИ!*

Хто з українців не знає слів царського міністра анти-освіти Валуєва щодо української мови? Гадаю, що й пані Матвієнко їх добре пам’ятає. Та мало того, що пам’ятає – боронить! Та не може бути? Я б і сам не повірив, якби не прочитав написане чорним по білому у “Л.У.” від 12.6.08. У своєму короткому але безапеляційному дописі “Знов[у] правописний свербіж” пані Матвієнко заперечує потребу змін в українському правописі, опрацьованому “пролетарською” владою згідно з Валуєвським постулатом “не було, нема й не може бути”. Не буду лізти у правописні нетрі, а звернусь до зрозумілого кожному – до наших з вами прізвищ. Візьмім таку ”дрібницю”, як їх відмінювання. Чому ми маємо відміняти питомі українські прізвища на російський лад:

Кобзар – КобзарА, КобзарОм ЛесІв - ЛесІва, ЛесІвом Швець - Швеця, Швецем

а не так, як ми нормально говоримо:

Кобзар – КобзарЯ, КобзарЕм ЛесІв - ЛесЕва, ЛесЕвим? Швець - Шевця, Шевцем

Це ж абсолютне повторення Валуєвської доктрини: не може бути самобутнього українського відмінювання, лише російське. Такі ”правила” ведуть до розмивання тональности нашої мови. Це знаходить свій вияв у творенні прикметників від згаданих прізвищ. Нас змушують казати

ШвецЕва повість КобзарОва хата (від прізвища Кобзар).

Наведені ”правильні форми” годі вимовити. Чи ж це не знущання з української мови? Ці всі ”експерименти” з нашою мовою впроваджено із замаскованою метою: потвердити правильність Валуєвської догми, а заразом ”розмити” тональність української мови. Відступ від українських норм відмінювання прізвищ дезорієнтує мовців, і то навіть досить освічених. Літературознавець В.Скуратівський в газеті ”Література плюс” (ч.4, 1999) пише про

”народописання у ГригІра Тютюнника”.

А літератор В. Журба у повісті ”Наодинці з осінню” (”Кур’єр Кривбасу”, ч. 107, 1998 р. ): “...господар... вперіщить Лисуня батІгом”. Як виникають покручі на зразок

ГригІра

та

батІгом?

Це ж пряма аналогія до карикатурних форм

ЛесІва ЛесІвом

Сучасна правописна норма не закріплює, а розмиває тональність нашої мови. Читаю у творі лавреата премії ”Золотий Бабай”: ”...за те, що зробив мертвим грабарОм мову бранців картоплі”. (”Літ. Укр.”, ч.23, 1999). ГрабарОм замість

грабарЕм

тут вжито за аналогією з ГончарОм. Форму ГончарОм утворено не за українською, а за російською моделлю відмінювання, узаконеною правописом, схваленим КҐБ та КПСС. Бачите, як розмиває нашу тональність експеримент, поставлений для торжества україножерських ідей! Експеримент цей – український правопис Кагановича і Постишева, і досі, з невеликими косметичними змінами “задіяний” в Україні. Я звернувся лише до однієї Валуєвської риси сучасного правопису. А цих рис – десятки, і всі вони повторюють Валуєвську догму: не було, нема й не може бути! Це все змушує мене звернутися до пані Матвієнко: Ваш короткий допис теж стоїть на цій позиції. На помилковій позиції. Чи не краще обговорити проблеми правопису, вислухати всі погляди, щоб бачити увесь маштаб правописних проблем. Це ж тільки обговорення. Це ще не зміна любого Вам правопису. Але Ви навіть обговорення не хочете. То, чи не нагадує така тенденція знову ж таки горезвісного Валуєва і його “пролетарських” послідовників? (Кінець статті).

---

ДАЛЬША ДОЛЯ МОЇХ СТАТЕЙ Коли минуло п’ять тижнів після висилки моєї другої статті, стало ясно, що мою другу статтю чекає доля першої. Тобто, моя друга стаття не сподобиться публікаціїї в газеті, яка у своїх зверненнях до читачів закликає їх бути учасниками творення газети. Збагнувши, що ці заклики робляться про людське око, я вдався до іншої тактики. Газету підписує редактор плюс редакційна колегія. Якщо існує колегія – значить газету творено спільними зусиллями: кожен член колегії має право голосу у редколегії і може впливати на прийняття рішень. Отже, я вирішив звернутися до тих членів редколегії, чиї інтернетні адреси я мав, а мав я чотири адреси. Я вислав на кожну з відомих мені адрес лист такого змісту:

---

14.11.08

Шановний члене редколегії “Л.У.”!

Денаціоналізація поневоленого народу може скінчитися відродженням (Ізраїль) або ірляндизацією (Ірляндія). А який кінець ми – саме ми, а не міфічна доля – готуємо нашій денаціоналізованій Україні? Головний клопіт відродження – мова. За часів “бурхливого розвитку української культури під зорями Кремля” нашу щойно вигорнуту із сповитку літератрну мову узято в “їжачі рукавиці” органами КҐБ і обернуто на український варіянт російської мови, що його цілком виправдано називати словниковим койне. У цьому койне перероблено правопис на московський манір, вилучено “націоналістичну” лексику і “збагачено” нашу мову “общепонятними” словами община, задьористий, багатоколірний, казначейство, чеканити (монети), повітряний поцілунок, землероб, витоки, правлячий клас і т.д. і т. п. Перекручено назви міст: Лубні – стали Лубны, Ромен – Ромны, Броварі – Бровары, Тираспіль – Тирасполь. Дехто, хто не втратив національної самоповаги, пробує звернути увагу громадськости на цю проблему. Де ще шукати патріотичнішої громади, як не серед літераторів? Отож у ”Літературній Україні” № 21 за цей рік з’явилася стаття Василя Гея “У полоні мовного лінивства”, де автор ставить питання про потребу змін правопису. В наступному № 22 газети редакція надрукувала лист А. Матвієнко, де категорично заперечувано будь-які зміни у правописі. [Далі я виклав Одиссею з моїми статтями, висланими до редакції “Л.У.”] Як бачите, новий редактор “Л.У” вважає, що він має право цензури на погляди читачів “Л.У.”. Одні погляди, а саме захисників правопису Кагановича-Постишева, друкувати, а погляди, спрямовані на відродження духовних надбань українців, “не пущать” у друк. Позиція редактора в даному разі – це позиція не демократична, а чисто тоталітарно-комуністична. Чи ж рердактор прагне до привернення газеті більшого числа читачів, саме як до демократичної газети, чи ним рухає якась інша ідея, мета якої припинити дальший вихід “Л.У.”? Це безпідставне припущення – скажете Ви. Абсолютно – ні. Нинішній редактор “Л.У.” свого часу редагував журнал “Книжковий огляд”. І який результат? Журнал перестав виходити. Редагування не сприяло виживанню журналу, а навпаки прискорило його закриття. Тепер така доля чекає на “Л.У.” У числі “Л.У.” від 23.10 редактор звертається до читачів з проханням про фінансову допомогу. Чи ж можуть демократично настроєні читачі помагати газеті, яка не визнає одного з основних людських прав – свободи слова і не дбає про повернення Україні її національного скарбу – самобутньої і цілком окремої слов’янської мови, з лона якої вийшли інші слов’янські мови? Чи ж буде українець діяспори аж такий прекраснодушний, що помагатиме газеті, яка в особі А. Матвієнко за прикладом “п’ятої колони” шельмує якусь міфічну діяспірну мову і не дає читачам діяспори дати відповідь “п’ятиколонним” підголоскам? Тому, я змушений звернутися до Вас як до члена редакційної колегії з просьбою про допомогу і про врятування письменницької газети. Якщо Ви маєте, хоч якийсь вплив на прийняття рішень редакції “Л.У.”, то Ви мусите сказати своє слово у ситуації, коли не хто, а головний редактор “Л.У.” повертає її у “світле минуле”. Якщо ж Ви, як член редколегії, не здатні вплинути на просовєтський стиль роботи редактора “Л.У.”, то найкраще, що Ви можете зробити – це вийти з редакційної колегії з відповідною заявою. З повагою і з надією на перемогу правди над неправдою

Святослав Караванський

П.С. Додаю свої статті, забраковані категоричними поглядами А. Матвієнко і згідними з ними поглядами головного редактора “Л.У.”

---

Минув приблизно тиждень – ніхто ані мур-мур. Аж от дістаю листа з Інернету. Знайшовсь таки один козак! Наводжу цей лист: Високоповажний пане Караванський! Я мав різку розмову з заступником головного редактора Віктором Грабовським (редактор Михайло Сидоржевський десь у від’їзді). Грабовський запевнив, що в найближчих двох номерах Ваша стаття з’явиться в газеті. Я також не розумію поведенції нового редактора. Говоритиму про це на секретаріаті Спілки. З повагою

Член редколегії

Від інших трьох членів редколегії не капнуло ні словечка.. Про що це все говорить? Примара тоталітаризму і далі живе в душах тих, хто охоче зачислає себе до демократів. Перший такий демократ – редактор “Л.У.”. Він засвоїв головну “соловецьку” науку: на словах говорити одне, а на ділі робити інше. На словах редактор закликає робити газету гуртом, а на ділі робить її сам згідно із своїми уподобаннями та пріоритетами. Йому до вподоби погляд зацикленої на совєтських мовних канонах А. Матвієнко, котра не має уявлення про якусь національну гордість та національну самоповагу і плентається у хвості філологів з Кремля, які, знищивши українську творчу еліту, розробили для філологів а-ля Матвієнко “норми” української мови, і її ці норми задовольняють, а спроби відродити істинні норми української мови вона окреслює як “правописний свербіж”, додавши туди ще й якусь міфічну діяспірну мову, запозичивши цей вислів у “п’ятої колони”, що спеціялізується на розподілі українців на східняків, західняків, русинів, а тепер ще й діяспірців, У пані Матвієнко все позичене, позичений правопис, позичена термінологія з лексикону “п’ятої колони”.Як тут не згадати класичних рядків:

“Німець скаже “Ви моголи!” Моголи, моголи!...”

Але мало того, у своїй зацикленості на соловецьких стандартах ці люди беруть на себе роль цензорів і не “пущають” у світ інші погляди. То які з цих людей демократи? Демократ не буде порушувати свободи слова, не буде відмовчуватися, коли дістане листа. Якби тут ішлося про комерсантів від політики, то від них нема чого сподіватися. Але йдеться про людей з еліти, тих, з яких мають брати приклад менші брати. І приклад цей ганебний. Один затискує вільне виявлення думки. А другі (за винятком одного козака) не тільки не бачать тут нічого осуду гідного. Їхня хата скраю. Вони так само мовчали, коли шельмували, виганяли з роботи їхніх товаришів, підносили руки за розстріл “ворогів народу“. Тепер вони дбають про теплі місця, титули, звання, нагороди, премії, а сушити собі голову про долю укаїнської мови їм “без надобности”. Сучасні Пузирі, помилувані Сталіним Голохвостови. І ця, пробачте на слові, “кадра” удає із себе еліту. Після одержання листа від редакційного козака мені належало чекати, поки вийдуть ті обіцяні один-два наступних числа “Л.У.”. Лист “козака” написано, коли вийшло 45 число “Л.У.” за 2008 р. Отже, в наступних двох числах - 46 або 47 - має з’явитися моя стаття, написана півроку перед тим і заморожена редактором. Тобто погляди на захист прокремлівського правопису з’являються у “Л.У.” блискавично - за тиждень. А погляди в оборону української фонетики, граматики й правопису мусять пробиватися через цензурні рогатки редактора і з великими труднощами – через посередництво правдолюбів та свободолюбів - бути оприлюднені. Так я думав, чекаючи обіцяних “одного-двох чисел” газети. Звичайно, я був готовий до того, що, повернувшися з відрядження, редактор скасує квапливе рішення замредактора, бо “Хто тут хазяїн? Редактор чи замредактор?”. Міркування у стилі “соловецького” минулого. Очевидно, щось такого і сталося, бо у жодному з двох наступних чисел – 46 і 47 - “Л.У.” моя стаття не з’явилася. Не з’явилася вона і в 48 числі газети. Отже, редактор робив усе, щоб стаття на захист української мови не побачила світу Божого. Аж видно, що редакційний козак ужив усі важелі впливу на прокремлівську позицію редактора, щоб стаття на захист української мови таки дійшла до читача. У числі 49 “Л.У.” мою статтю нарешті оприлюднено. Аж за шість місяців після її висилки до редакції і аж... на шостій сторінці газети. І це тоді, коли статійка на захист кремлівського правопису А. Матвієнко сподобилась оприлюднення на третій сторінці газети, а стаття на захист автора “Полтави” та “Наклепникам Росії” О. Пушкіна аж не першій сторінці. Чи ж не відкривають ці факти багато чого, закритого від стороннього ока? З цих фактів можна зробити висновок про суспільно-політичні погляди редактора Сидоржевского. Перечитую свою статтю ще раз. Усе в ній чистісінька правда. Виходить, що правда – це не те, чого прагне редактор. Він прагне затиснути правду, не дати їй дороги до людей, а годувати читачів жуйкою, приготованою за рецептами кремлівських босів і схваленою вихованою Кремлем псевдоелітою України. Отак він розуміє основне право демократичного суспільства – свободу слова. Чи може він логічно пояснити, чому він затискує статті на захист української мови? З яких патріотичних міркувань можна це робити? З жодних. Це може робити той, хто не бажає відродження України. Виходить, що редактор газети української еліти стоїть на позиціях, ворожих Україні, її відродженню та незалежности? Чи може це бути? У тому розгардіяші, який ми бачимо сьогодні в Україні, все може бути. Розвал СССР 1991 року завдав краху імперії зла, але було б помилкою сподіватися, що імперія спокійно поставиться до свого краху. Імперія від прямого диктату перейшла до дій тихою сапою. Вона старається на чолові місця в Українській державі поставити своїх людей, які б, бувши на словах патріотами, на ділі вели підривну роботу проти молодої держави. І такі факти ми спостерігаємо сьогодні. Дехто був на дуже високій позиції у Народньому Русі, а тоді за якийсь час стає активістом Партії регіонів. Чи може патріот іти на таке? Отже, все можливе. Для очищення свого імени від підозри у дворушництві редакторові слід публічно себе обілити; пояснити громадськості, чому він затискає свободу слова у демократичній Україні, а також своє ставлення до імперії та її злочинів. Крім мовознавчих статей я написав до редалції “Л.У.” статтю “Хто знищив українське село?”, де на фактах, засвідчених у літературі, відповідаю на це питання. Відповідь правдива, і отже, безперечно, не сподобається неоімперіялістам. Але й цієї статті редактор Сидоржевський не опублікував. Чому? Виходить, редкторові болить кривда, нібито заподіяна О. Пушкіну, але зовсім не болить кривда, заподіяна українському селу і Україні взагалі. Випадок з редактором “Л.У.” дуже промовистий і змушує автора цих рядків через Інтернет запитати його: Поясніть, пане Сидоржевський, широкій громадськості свою відверто прокремлівську позицію щодо додержання свободи слова? Святослав Караванський

---

Від новинаря М.-І.: Інші статті Святослава Караванського на Майдані: http://maidan.org.ua/wiki/index.php/Святослав_Караванський Запрошуємо також переглянути його дописи в рубриці "До мови з розумом", повний список посилань на дописи наведений тут: http://maidan.org.ua/static/news/2007/1200169610.html