тривіальна школа за Австрії
04/22/2009 | hakim
ЯК Я ХОДИВ ДО СІЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ
спомини Андрія Чайковського про галицьку школу 1860-х років
Дo написання тієї статті спонукала мене стаття проф І. Филипчака, поміщена в журналі-альманаху «Бойківщина» (ч. 1) про школи на Бойківщині від найдавніших часів аж до реформи шкільництва вже в конституційній Австрії.
Реферат той дуже цікавий і основно по джерелам опрацьований, що мене особисто найбільше зацікавило а заразом і здиву вало, то те, що школу в Гордині, до котрої я ходив, помістив автор між школами «тривіяльними», бо я до тепер був того непочесного переконання, що це була найзвичайніша дяківка без научного пляну і без методи навчання, от так собі... На кожний спосіб це навчання, яке у тій школі велось, не відповідало ніраз плянові научному, зачеркненому уставом для тих тривіялок.
До тієї школи записали мене у серпні 1865 року. Я того дуже не хотів, бо школи страх боявся, наче вогню. Мені всі переказу вали, що в школі б'ють і що без бука немає науки. Але нарешті записали мене і треба було йти. Моя покійна бабуся вшила мені полотняну торбинку, встромила туди кусок хліба і книжку, і я помандрував з пригнобленим серцем до школи. До школи треба було йти доволі далеко, бо вона стояла по середині села в русти кальніЙ громаді і з Закуття було для мене малого доволі далеко. При головній вулиці у малому садку стояла сільська хата під солом'яною стріхою. Входилося до середини через доволі просторі сіни до кімнати, переробленої із селянської хати і комори або ванкіря. В куті при порозі велетенська піч до печення хліба з припічком, а на тім місці, де припічок із запічком сходився, стояла глиняна грубка для тепла, де палено околотами, доставленими від батьків дітвори. Зараз при запічку стояла широка лежанка-ліжко, застелене веретою з двома подушками. Тут спа ла, сторожиха, старша молодиця-вдова з доволі великою дочкою. Над тим ліжком мале віконце на вулицю через садок. Напроти того до полудня два вікна, як звичайно на селі по хатах. У тому місці, де вішають образи, стояв градус, а на ньому чорно помальований стіл для вчителя і одне однісеньке дерев'яне крісло, на якому сідав вчитель і на якому виконував педагогічні методи тодішнього навчання для тих школярів, що не уважали, або «не здали лекції» як було завдане: «з відсі доти».
Під тою стіною стояла ще одна лавка проста. А від вікна до середини кімнати стояли дві лавки з подовжними пультами, одна з поземим, а друга з нахиленим по «аналойськи» пультом. Щоб не забути, що на столі стояв каламар, гусяче перо, олівець, лінія і верболоза. От і вся школа. Про таблицю та хочби тоді кусок крейди не було й мови.
Професор Филипчак у своїй табелі говорить, що тоді до горди нецької школи ходило 32 школярів. Це фізично було неможливе, бо стільки дітвори в такій малій кімнатці не помістилось би. Учителював тоді Теодор Присташ (не Ілія). Він мав свій осідок в Білинці Малій, там мав свою хату і кусок поля, а до Гордині лиш доходив щодня, бо крім учительства був ще і дяком в горди нецькій та прилученій корналовецькій церкві, а крім того вів іще й писарку в Гордині і, либонь, в Сокирчичах. Сьогодні по стільки літах я наче його бачу живими очима: середнього росту, з підстриженими вусами. Одягався по «шляхоцьки», ходив в суконній капоті, зимою підбитій кожухом, в пасованих чоботах. Це була людина доволі інтелігентна, змагався говорити книжковим тодішнім язиком: я забил (забув), ніт, даже... Він скінчив дяковчи-тельський інститут у Перемишлі, заснований незабутої пам'яті єпископом Іваном Снігурським*.
Присташ писав гарним каліграфічним почерком, бодай так мені тоді здавалося, а крім того вмів писати і кирилицею. Я сам бачив книжечку, ним написану, з якимись напівами, написану кирилицею. В школі порядкувала сторожиха. В часі науки вона, як не пішла до сусідів, то сиділа з дочкою на печі з кужіллю або яким шитвом або й пір'я дерла.
Як же відбувалася у цій школі наука?
Кожний школяр приносив в торбинці книжку, яку мав. Це були книжки ріжних видань і калібрів, а вчитель сортував своїх школярів після книжок; значить, школярі з однаковими книжками належали до одної групи і вчилися разом і разом приходили до вчительського стола „здавати». Навчання читання відбувалось «силябізованням». Треба було кожну букву назвати по іменні а відтак складати в склад і по кожнім зложенім складі треба було лучити з ним і попередній. Нпр. шафа читалося так: ше-аз-ша, ферт-аз - фа - шафа. Тато прийшов до дому: твердо-аз - та, твердо-он - то - тато; покой-рци-ий - прий, ше-он-віди-йор -шов - прийшов; добро-он - до, добро-мисліте-ук-му - дому. До такого навчання були помічні «вказівки». Це були плоскі дерев'яні загострені лопаточки, котрими треба було кожну букву показувати вчителеві. Із тих вказівок виробився своєрідний дитячий промисел. Кожне дбало, щоб мало гарно вироблену, з хрестиками чи якою іншою орнаментикою, вказівку. Були і з фішбайну, який можна було знайти на смітниках в Самборі із жіночих «кринолін».
Як вже школяр вивчив пізнавати азбуку, брався за писання. Про сшитки зі зразками, які видавав тоді для шкіл у Відні якийсь Покорни, про сталеві пера і такі інші прибори до писання ніхто у нашій школі не чував. До науки писання треба було купити собі у жида крамаря аркуш підленького паперу і розводненого до не можливости чорнила і де принести до школи. Вчитель складав дай аркуш вчетверо і лініював на «межилініяхи» олівцем, і в першу лінію вписував зразок. Насамперід черточки прямі, криві, округлі, а відтак вже і букви. Тепер школяр подавав вчителеві гусяче перо, і він трьома нарізами затинав, прикладав на ніготь великого пальця лівої руки, відтинав кінчик і перо було готове до писання. Коли це згадаю, то приходить мені на думку оповідання про Каньовського, котрий казав вчистити школяреві 25 прутів за те, що хотів обтяти затемпероване перо на колесі карети примхо ватого Миколи Потоцького. Гадаю, що мій вчитель був би певно за свою справність дістав 25 дукатів.
По тих приготованнях одна лавка опорожнялася, хлопці сідали з книжками де попало, а кандидати на краснописців засідали в порожню лавку, поки не забазграли усієї сторінки старанно полініованого паперу. І так йшло аж через усіх вісім сторінок. Ро зуміється, що з кожною записаною сторінкою треба було йти до вчителя і показати. Якщо було не до ладу, то вже лінія була в роботі по пальцях. Тому, що група вчилася окремо і так йшла «здавати», то можна собі уявити, який це був хайдер у школі. А сама наука на голос нагадувала рахкання жаб на весну. А коли треба було кого покарати за неувагу, або за це, що не навчився завданого, тоді вчитель відступав гостинно винувальцеві своє дерев'яне крісло, а сердега клався без протесту, і лежав так дов го, поки не вифасував своєї порції. А по такій операції треба було ще поцілувати «со умиленієм» караючу десницу пана професора. Ця педагогічна процедура не була позбавлена героїчної романтики. Школярі хвалили і поважали лиш таких товаришів, котрий під час операції не то не заплакав, але навіть і не скривився. До школи ходили в сумі з хлопцями і дівчата. Вони вчилися краще і ніхто не чував, щоб дівчину покарано було тілесно. Вчитель став ляв за зразок тих Касунь, Настунь, чи Маринь хлопцям. Також годі було вибити старших хлопців, що вчилися вже з читанок та з шкільних біблій та ходили двічі до єгомосця на «пініє» і науку «до-ре-мі фа-со-ля». Та туди попадали лиш ті щасливці, яких природа наділила добрим голоском.
Крім читання велику вагу клали на навчання катєхизму. Про це дуже дбав о. Николай Городиський, місцевий парох, який частенько заходив до школи, а кромі того вчив молитви і кате хизму в церкві на вечірні.
Поза тим не вчили нічого. В школі не було таблиці, ані куска крейди, рахувати вчив Присташ лиш з пам'яти і то лиш дода вання [та] віднімання і тими двома діланнями послугувався при множенні і діленні. Часом казав переповісти дещо прочитане, а тоді було в школі дуже тихенько. Уявляю собі, скільки такими цікавими оповіданнями можна між сільською дітворою осягти!
Тепер хочу розказати, як відбувалася моя наука. Прийшов я до школи дуже наляканий і збентежений. Після того, що я чув про школу, я побоювався, що мене на вступі про фесор порядно випарить лозою. Та воно так не сталося, навпаки, мені школа дуже подобалася. Зараз на вступі спитав мене Присташ про книжку. Я вийняв з торбини споконвічний поль ський «елєментарж» з перепаленими до половини двома картка ми і поклав його на стіл перед учителя. Він наказав мені прочи тати і я прочитав дрижучим голоском доволі плавно, вже без силябізовання, не зважаючи на інтерпункції, котрі мене ніраз не цікавили. Замість мене вибити, чого я дуже боявся, він мене погладив по обстриженій голові і похвалив. Я зараз набрав до нього великої симпатії.
Але того дня школи не було, бо випав похорон, а вчитель не хотів нас самих лишити в школі і забрав нас з собою. Ми йшли парами і робили гонори якомусь небіжчикові, про якого не конче йшла по селу добра слава. Отож ми пішли насамперед до небіж чикової хати, відтак відвели його тлінні останки до церкви, а відтак пішли на цвинтар і аж по «вічній пам'яті» пішли до школи.
Таке саме бувало через великий піст, коли відбувалися набоженства з «претерпівий за нас страсти» і з поклонами. З того видно, що школа не мала часу багато дечого навчити.
„Український голос”. - Перемишль, 1932.-Ч.3.-31 січня .-С.2.
спомини Андрія Чайковського про галицьку школу 1860-х років
Дo написання тієї статті спонукала мене стаття проф І. Филипчака, поміщена в журналі-альманаху «Бойківщина» (ч. 1) про школи на Бойківщині від найдавніших часів аж до реформи шкільництва вже в конституційній Австрії.
Реферат той дуже цікавий і основно по джерелам опрацьований, що мене особисто найбільше зацікавило а заразом і здиву вало, то те, що школу в Гордині, до котрої я ходив, помістив автор між школами «тривіяльними», бо я до тепер був того непочесного переконання, що це була найзвичайніша дяківка без научного пляну і без методи навчання, от так собі... На кожний спосіб це навчання, яке у тій школі велось, не відповідало ніраз плянові научному, зачеркненому уставом для тих тривіялок.
До тієї школи записали мене у серпні 1865 року. Я того дуже не хотів, бо школи страх боявся, наче вогню. Мені всі переказу вали, що в школі б'ють і що без бука немає науки. Але нарешті записали мене і треба було йти. Моя покійна бабуся вшила мені полотняну торбинку, встромила туди кусок хліба і книжку, і я помандрував з пригнобленим серцем до школи. До школи треба було йти доволі далеко, бо вона стояла по середині села в русти кальніЙ громаді і з Закуття було для мене малого доволі далеко. При головній вулиці у малому садку стояла сільська хата під солом'яною стріхою. Входилося до середини через доволі просторі сіни до кімнати, переробленої із селянської хати і комори або ванкіря. В куті при порозі велетенська піч до печення хліба з припічком, а на тім місці, де припічок із запічком сходився, стояла глиняна грубка для тепла, де палено околотами, доставленими від батьків дітвори. Зараз при запічку стояла широка лежанка-ліжко, застелене веретою з двома подушками. Тут спа ла, сторожиха, старша молодиця-вдова з доволі великою дочкою. Над тим ліжком мале віконце на вулицю через садок. Напроти того до полудня два вікна, як звичайно на селі по хатах. У тому місці, де вішають образи, стояв градус, а на ньому чорно помальований стіл для вчителя і одне однісеньке дерев'яне крісло, на якому сідав вчитель і на якому виконував педагогічні методи тодішнього навчання для тих школярів, що не уважали, або «не здали лекції» як було завдане: «з відсі доти».
Під тою стіною стояла ще одна лавка проста. А від вікна до середини кімнати стояли дві лавки з подовжними пультами, одна з поземим, а друга з нахиленим по «аналойськи» пультом. Щоб не забути, що на столі стояв каламар, гусяче перо, олівець, лінія і верболоза. От і вся школа. Про таблицю та хочби тоді кусок крейди не було й мови.
Професор Филипчак у своїй табелі говорить, що тоді до горди нецької школи ходило 32 школярів. Це фізично було неможливе, бо стільки дітвори в такій малій кімнатці не помістилось би. Учителював тоді Теодор Присташ (не Ілія). Він мав свій осідок в Білинці Малій, там мав свою хату і кусок поля, а до Гордині лиш доходив щодня, бо крім учительства був ще і дяком в горди нецькій та прилученій корналовецькій церкві, а крім того вів іще й писарку в Гордині і, либонь, в Сокирчичах. Сьогодні по стільки літах я наче його бачу живими очима: середнього росту, з підстриженими вусами. Одягався по «шляхоцьки», ходив в суконній капоті, зимою підбитій кожухом, в пасованих чоботах. Це була людина доволі інтелігентна, змагався говорити книжковим тодішнім язиком: я забил (забув), ніт, даже... Він скінчив дяковчи-тельський інститут у Перемишлі, заснований незабутої пам'яті єпископом Іваном Снігурським*.
Присташ писав гарним каліграфічним почерком, бодай так мені тоді здавалося, а крім того вмів писати і кирилицею. Я сам бачив книжечку, ним написану, з якимись напівами, написану кирилицею. В школі порядкувала сторожиха. В часі науки вона, як не пішла до сусідів, то сиділа з дочкою на печі з кужіллю або яким шитвом або й пір'я дерла.
Як же відбувалася у цій школі наука?
Кожний школяр приносив в торбинці книжку, яку мав. Це були книжки ріжних видань і калібрів, а вчитель сортував своїх школярів після книжок; значить, школярі з однаковими книжками належали до одної групи і вчилися разом і разом приходили до вчительського стола „здавати». Навчання читання відбувалось «силябізованням». Треба було кожну букву назвати по іменні а відтак складати в склад і по кожнім зложенім складі треба було лучити з ним і попередній. Нпр. шафа читалося так: ше-аз-ша, ферт-аз - фа - шафа. Тато прийшов до дому: твердо-аз - та, твердо-он - то - тато; покой-рци-ий - прий, ше-он-віди-йор -шов - прийшов; добро-он - до, добро-мисліте-ук-му - дому. До такого навчання були помічні «вказівки». Це були плоскі дерев'яні загострені лопаточки, котрими треба було кожну букву показувати вчителеві. Із тих вказівок виробився своєрідний дитячий промисел. Кожне дбало, щоб мало гарно вироблену, з хрестиками чи якою іншою орнаментикою, вказівку. Були і з фішбайну, який можна було знайти на смітниках в Самборі із жіночих «кринолін».
Як вже школяр вивчив пізнавати азбуку, брався за писання. Про сшитки зі зразками, які видавав тоді для шкіл у Відні якийсь Покорни, про сталеві пера і такі інші прибори до писання ніхто у нашій школі не чував. До науки писання треба було купити собі у жида крамаря аркуш підленького паперу і розводненого до не можливости чорнила і де принести до школи. Вчитель складав дай аркуш вчетверо і лініював на «межилініяхи» олівцем, і в першу лінію вписував зразок. Насамперід черточки прямі, криві, округлі, а відтак вже і букви. Тепер школяр подавав вчителеві гусяче перо, і він трьома нарізами затинав, прикладав на ніготь великого пальця лівої руки, відтинав кінчик і перо було готове до писання. Коли це згадаю, то приходить мені на думку оповідання про Каньовського, котрий казав вчистити школяреві 25 прутів за те, що хотів обтяти затемпероване перо на колесі карети примхо ватого Миколи Потоцького. Гадаю, що мій вчитель був би певно за свою справність дістав 25 дукатів.
По тих приготованнях одна лавка опорожнялася, хлопці сідали з книжками де попало, а кандидати на краснописців засідали в порожню лавку, поки не забазграли усієї сторінки старанно полініованого паперу. І так йшло аж через усіх вісім сторінок. Ро зуміється, що з кожною записаною сторінкою треба було йти до вчителя і показати. Якщо було не до ладу, то вже лінія була в роботі по пальцях. Тому, що група вчилася окремо і так йшла «здавати», то можна собі уявити, який це був хайдер у школі. А сама наука на голос нагадувала рахкання жаб на весну. А коли треба було кого покарати за неувагу, або за це, що не навчився завданого, тоді вчитель відступав гостинно винувальцеві своє дерев'яне крісло, а сердега клався без протесту, і лежав так дов го, поки не вифасував своєї порції. А по такій операції треба було ще поцілувати «со умиленієм» караючу десницу пана професора. Ця педагогічна процедура не була позбавлена героїчної романтики. Школярі хвалили і поважали лиш таких товаришів, котрий під час операції не то не заплакав, але навіть і не скривився. До школи ходили в сумі з хлопцями і дівчата. Вони вчилися краще і ніхто не чував, щоб дівчину покарано було тілесно. Вчитель став ляв за зразок тих Касунь, Настунь, чи Маринь хлопцям. Також годі було вибити старших хлопців, що вчилися вже з читанок та з шкільних біблій та ходили двічі до єгомосця на «пініє» і науку «до-ре-мі фа-со-ля». Та туди попадали лиш ті щасливці, яких природа наділила добрим голоском.
Крім читання велику вагу клали на навчання катєхизму. Про це дуже дбав о. Николай Городиський, місцевий парох, який частенько заходив до школи, а кромі того вчив молитви і кате хизму в церкві на вечірні.
Поза тим не вчили нічого. В школі не було таблиці, ані куска крейди, рахувати вчив Присташ лиш з пам'яти і то лиш дода вання [та] віднімання і тими двома діланнями послугувався при множенні і діленні. Часом казав переповісти дещо прочитане, а тоді було в школі дуже тихенько. Уявляю собі, скільки такими цікавими оповіданнями можна між сільською дітворою осягти!
Тепер хочу розказати, як відбувалася моя наука. Прийшов я до школи дуже наляканий і збентежений. Після того, що я чув про школу, я побоювався, що мене на вступі про фесор порядно випарить лозою. Та воно так не сталося, навпаки, мені школа дуже подобалася. Зараз на вступі спитав мене Присташ про книжку. Я вийняв з торбини споконвічний поль ський «елєментарж» з перепаленими до половини двома картка ми і поклав його на стіл перед учителя. Він наказав мені прочи тати і я прочитав дрижучим голоском доволі плавно, вже без силябізовання, не зважаючи на інтерпункції, котрі мене ніраз не цікавили. Замість мене вибити, чого я дуже боявся, він мене погладив по обстриженій голові і похвалив. Я зараз набрав до нього великої симпатії.
Але того дня школи не було, бо випав похорон, а вчитель не хотів нас самих лишити в школі і забрав нас з собою. Ми йшли парами і робили гонори якомусь небіжчикові, про якого не конче йшла по селу добра слава. Отож ми пішли насамперед до небіж чикової хати, відтак відвели його тлінні останки до церкви, а відтак пішли на цвинтар і аж по «вічній пам'яті» пішли до школи.
Таке саме бувало через великий піст, коли відбувалися набоженства з «претерпівий за нас страсти» і з поклонами. З того видно, що школа не мала часу багато дечого навчити.
„Український голос”. - Перемишль, 1932.-Ч.3.-31 січня .-С.2.