04/29/2003 | Анатолій

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДУ “ТИХОГО ЗАВОЮВАННЯ”
Хозарія, тим часом, не збиралася спокійно дивитися на применшення свого впливу. ЇЇ політичні стратеги –левіти добре бачили, що так зване “двовір’я” (а насправді – єдність двох рівнів одної віри) дає народу Русі неабияку духовну силу. Хрещення не викорінило, як було сказано раніше, культ дванадцяти. Навпаки, воно показувало духовну перспективу, надавши можливість всім бачити наступний - вищий рівень богів.
Знаменну легенду розповідає “Повість временних літ”: “Знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: платіть нам данину. Поляни, порадившись, дали від диму по мечу, і віднесли їх хозари до свого князя та старійшин, і сказали їм, ось нову данину знайшли ми. Ті ж спитали у них, звідки? Вони відповіли – у лісі на горах над річкою Дніпром. Сказали старійшини хозарські: не добра ця данина, княже. Ми дошукалися її зброєю, гострою тільки з одного боку – шаблями, а у цих зброя двогостра – мечі. Стануть вони коли небуть збирати з нас данину. І збулося сказане...”
Таким чином, містична система, яку назвали верхогляди від офіційної історії “двовір’ям”, була двогострим - багатомірним духовним мечем русичів, що давав переваги проти одномірних систем. Якщо легенду розуміти буквально, то які ж такі переваги у бою дає двогострий меч проти рівної за вагою та довжиною шаблі, що заточена тільки з одного боку? Інша справа, якщо йдеться про невидиме поле брані, про духовну битву: “...з вуст Його виходив гострий з двох боків меч; і обличчя його як сонце, що сяє у силі своїй... Так каже Той, що має гострий з двох боків меч... Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе боротися... мечем вуст Моїх” “Іван, Откровення, 1:16, 2:12, 16”
Часи раніше розповсюдженої хозарської експансії не могли повернутися доти, доки на нашій землі існувала містична система двох рівнів Посвящення. Вища божественність була названа вищою, саме перед всiм народом. Але нижчі боги нічого від цього не втрачали. Хіба що заборонено було криваві жертвоприношення, деколи занесені з інших земель, але і до Володимира цей обряд практично не мав розповсюдження на землях руських.
Дворівнева система урівноважувала та узгоджувала духовні сили людей “внутрішнього кола” та “зовнішнього кола”, які існували у будь-яких народів. Русичі у часи Володимира змогли знайти місце для християнства того часу у Відо-Вістичному Православ’ї - системі вірування, наслідуваною ними від Гіперборіїв. У результаті цього нація отримала духовну міць, яка підняла народ проти експансивного сусіда - юдео-хозарина. Останні розуміли, що зламати цю силу можна тільки протипоставивши два рівня єдиного Посвящення один одному.
Таємнича та сумлінна робота з виконання цього завдання стала новою стратегією “тихої” війни Каганату проти Русі. Вона взяла століття. Хозарські “мудреці” добре розуміли можливості, які можуть з’явитися у них у разі успіху. Протипоставивши початковий рівень розуміння, на якому Всевишній відкривається лише як дванадцять творящих Енергій (богів), рівню розуміння завершуючому, на якому Всевишній сприймається як Єдиний Бог з його 108 проявами (Енергіями) на землі, - протиставити так, щоб спростувати, лише як взаємодоповнюючі моменти одного розуміння, однієї релігії, одного Відо-Вістичного Православ’я. А протиставивши, можна інспірувати незкінченну череду заколотів у наміченій для захоплення землі, поки не ослабне вона настільки, щоб це захоплення завершити. Духовна школа противника буде паралізована: чому може навчити якась школа, коли у ній “молодші” класи протиставлені “старшим”?
Хитрими інтригами сіючи розбрат, ставленики хозар викроювали (ніби клапті з єдиного полотна), протипоставляли і зіштовхували дві фракції: “фракцію богів” і “фракцію Бога”. Таємно стимулюючи агресивні дії то з одного, то з іншого боку, вони хотіли постійно підтримувати напруженість всередині країни, створювали грунт міжусобиці та розбрату. У раніше незабруднені церковні обряди поступово вводилися елементи сатанизму. Нижче наводимо один з таких обрядів.
Цитуємо для читачів слово в слово все так, як предписує робити під час містичного ритуалу вкушення крові Господньої і тіла Христового “Устав Богослужения Православной Церкви в вопросах і отвєтах” (далі мовою оригіналу)
Глава шестая: О божественной литургії.
Вопрос: Какъ приготавливается для таинства св. Евхаристіи хлъб и вино съ водою?
Ответ: Приготовления хлъба для таинства св. Евхаристіи совершается слъдующим образомъ: Благослови владыко; священник, благословляя имя Божіе и взяв в лъвую руку просфору, а в правую копіе, творить копіем на верхупросфорі знаменіе креста 3-жді, говоря каждый разъ: В воспоминаніе Господа и Бога, и Спаса нашего Іисуса Христа. Потом водружает копіе въ правую сторону, т.е. въ ту сторону печати, где находятся Буквы Іис и Ні и говорить слова пророчества: Яко овча на заколеніе ведеся; водружая копіе въ лъвую сторону печати, продолжаетъ слова того же пророчества: И яко агнец неполроченъ, прямо стригущаго его безглавенъ, тако не отверзаетъ устъ своихъ; далъе водружает копіе в верхнюю сторону печати и говоритъ: Во смиреніи Его судъ Его взятся, наконецъ водружаетъ копіе въ нижнюю сторону печати и говоря: Род же Его кто исповнесть? Діакон же, взірая благоговъйно на такое таинство, при каждом водруженіи копія говоритъ:
Господу помолимся. Потом діаконъ же говорит: Возьми владіко; священникъ же, вложивъ копіе в бок просфоры, говоря: Яко вземлется отъ земли животъ Его, и полагает эту часть на св. дискосъ печатію внизъ. После сего діаконъ говоритъ: Пожри, владыко, священник разръзает хлъбъ крестовидно, такъ, чтобы печать оставалась неразръзанною, и при разръзаніи говоритъ: Жрется Агнец Божій, вземляй грех міра, за мірскій животъ и спасеніе,- и по разръзаніи хлъба поставляетъ его на св. дискосъ печатію вверх. Послъ сего діакон говоритъ: Прободи, владыко, и священникъ прободая копіем правую сторону (къ имени Іисусъ) св. хлъба, говоритъ: Единъ отъ воинъ копіем ребра Его прободе: абіе; изыде кровъ и вода: и видневый свиднетельствова, и истинно есть свиднетельство его. Между темъ діаконъ приготовляетъ соединеніе вини и воды; и испросивъ сему соединенію благословеніе отъ священника, вливает его во св. Потиръ. Симъ оканчивается приготовленіе для Евхаристіи хлъба и вина растворенного водою.
Ви бачите, що в “Уставі” який належить виконувати тільки слугами культу, все відверто називається своїми демонічними іменами: Диякон так і каже Дияволу- “Пожри владико”
Всі ці дії були направлені до одної мети: не дозволити Руській землі мати цілісну, багаторівневу, всебічно стійку систему божественного світогляду, древню систему Відо-Вістичного Православ’я. Левіти добре знали ще з досвіду Атлантиди, що маючи таку систему – “двогострий меч” – орії-русичі непереможні. Саме тому підспудна, як підземна пожежа, ідейна війна Каганату проти Русі проходила під лозунгом: протипоставляй та володій!
Противник мав за мету бачити державу русичів постійно палаючою та з постійними революціями у духовній сфері: то - щоб панувала язичницька, а не відо-вістична віра у одних тільки богів, то – щоб признавався Єдиний Бог, але всі Його Прояви-Енергії об’являлися неіснуючими, то (найкраще для ворога) – щоб не вірили ні в богів, а ні в Бога! В останньому випадку країну можна брати просто голими руками і насаджувати власне правління: люди без всякої віри повірять у що завгодно...
Спочатку основна ставка левітів робилася на “фракцію богів”. Точніше, на екзальтованих та темних жерців Чорнобога (Злебога) – падшого бога, протибога –Кощея (Кошера), який чахне над златом. Золота ж для підкупу та організації хвилювань у хозарських ставлеників було достатньо. У Лаврентіївському літописі збереглася інформація про три заколоти, що були організовані у великих містах і які очолювалися нижніми волхвами. При цьому, у двох випадках заколот був організований за одним сценарієм.
“Такий волхв з’явився за Гліба (1069) у Новгороді; говорив людям, прикидаючись богом, і багатьох одурив, трохи не все місто, завіряючи, ніби наперед знає все, що буде, і хулив віру християнську... І був заколот у місті, і усі повірили йому і хотіли вбити єпископа. Єпископ же взяв хрест у руки, і надів ризу, встав і сказав: Хто хоче вірити волхву, хай іде за ним, хто ж вірує у Бога, хай до хреста іде. І розділилися люди...” (Що і треба було юдейським ставленикам. Чи зпровокувати кровопролиття, чи розділити людей, як ворогів. Протиставляй та володій)
“Повстали волхви у Суздалі (1024); по диявольському наущенню і бісівській дії побили старшу челядь (можновладців), говорячи, що ті тримають запаси. Був заколот великий і голод у тій стороні”
“Одного разу підчас неврожаю у Ростовській області (1074) з’явилися два волхва з Ярославля, говорячи: Ми знаємо, хто запаси тримає. І відправилися вони по Волзі і куди не прийдуть у погост, тут і називають знатних жінок, говорячи що та жито ховає, а та мед, а та рибу, а та хутро... І повбивали багато жінок, а майно позабирали собі. І прийшли до Білоозера, і було з ними людей триста. У той час сталося Яню, сину Вишатиному, збирати данину, прийти від князя Святослава... Вони вбили Янева попа... Сказав їм Ян: Воїстину прильстив вас біс; якому богу віруєт? Ті ж відповіли: Антихристу! Він же сказав їм: Де ж він? Вони ж сказали: Сидить у безодні... Яь же наказав побити іх і вирвати бороди”
Неголена буйна борода – відзнака жерців Чорнобога. Кудесники інших кланів не носили борід. Тим більше, не носили борід і волхви вищої посвяти – віди. Голене обличчя було знаком, що відрізняв посвященого. Такий звичай виник ще десятки тисяч років тому. Нагадаємо, Північна традиція є вчення про Відо-Вістичне Православ’я – містичне знання Гіперборіїв, зниклої раси північного Полярного континенту, що зараз під водою та льодом. Посвящені – древні орії, які перейняли у гіперборіїв Традицію, - почали голити бороди на знак того, що вони є посвященими безбородою полярною расою. Ця традиція проіснувала до часів Київської Русі і далі, до часів царствування Петра І. На всіх, що дійшли до нас древніх мініатюрах волхви, крім магів Чорнобога, зоображені безбородими.
Таким чином, ще і за цією ознакою ми можемо робити висновок яким богам служить сучасне так зване християнство.
Ставка на “фракцію богів” себе не виправдала. Розбрат та породжений ним голод трохи ослабив державу. Але саме ці біди поступово налаштовували народ проти заколотників, чорних магів, як і проти “бусурман” – бесерменів, хозарських купців та їх сателітів. Дуже вже це було очевидним, бо вносили розбрат тільки жерці Чорнобога, про яких знали у наших землях ще до Різдва Христова і називали їх недоторканими. Але вся “фракція богів” не пішла на розбрат та заколоти.
Тому за два століття пізніше стратегія левітів, які ведуть таємну боротьбу проти русичів, змінилася. Ними була розроблена нова стратегія на підсилення та озлоблення вже “партії Єдиного Бога”, інспірування духовної активність не на користь справі, що маскувалося показним благочестям. Саме за два з половиною століття після хрещення Русі – а не у часи Володимира – почалось потроху вводитися визначення культу дванадцяти богів як “язичницького”, тобто гріховного, поганського. Були використані довготермінові систематичні хитрощі, і стало ніби “забуватися”, що для християнина є нормальним знання про існування нижніх богів, які є енергіями та проявами Всевишнього Бога.
Церковниками було поступово заборонено згадувати, що навіть святі волхви Апостоли Ісуса, благовістуючи грекам та іншим народам, ніколи на закликали до заміни їх вірувань, які основані на поклонінні діючим у природі енергіям “невидимого Бога”. Апостоли тільки закликали “утримуватися від ідоложертвеного та крові, і удавленини, і блуду, і не робити другим те, що не хочеш собі” “Діяння, 15:29” “Бо угодно Святому Духу і нам не покладати на вас ніякого тягара більше, крім необхідного” “Діяння, 15:28”
Діячі Християнської Церкви часів становлення її на землі Русі – України добре пам’ятали апостольський заповіт. Наприклад, Великі Двунадесяті Свята були встановлені не без знання дат, у які народ у попередні століття поклонявся богам Відо-Вістичного Православ”я.
Саме слово “боги” не сприймалося аж до ХІІ століття на Русі у вустах християнина якоюсь крамолою. Пам’ятали: святі отці усіх століть іменують у своїх писаннях Бога Єдиного і Бога богів, у числі інших славних імен Його. Це визначення виключає протиставлення богів Богу. Більш того, святий Юстин Філософ Сихемський, Афінагор Олександрійський, Теофіл Антиохійський та Василь Великий сприймали невикривлену Відо-Вістичну Традицію як предтечу Євангелія. Це глибоке розуміння, яке існувало задовго до часу що ми розглядаємо, не згасло і багато століть після. Так, грецький святий Григорій Палама, який жив за півтисячоліття після князя Володимира, вчив про “божественність нижню” та “вищу”. Вчення цього святого безумовно признається Церквою. Очевидно, що у тенденції протиставити Бога і богів сказалася дія сил, яка дуже хотіла відвернути народ від істини.
Таким чином, під проводом левітів, жерці християнської церкви привчали населення Київської Русі до маси догматів, різних так званих “авторитетних” настанов, урочистих богослужінь, обрядів та вірувань, що були чужими щодо істиної віри, у яких обрядовість, на загал, затуманювала істинні релігійні ідеї. При цьому, зростання організованої християнської церкви та духовенства супроводжувалося утиском філософської свободи та ясності думки, а також викривленням початкового вчення релігії, що ми можемо бачити і сьогодні.
Рука левітів відчувається і у перекроювані заднім числом історії. Уважне знайомство з текстами древніх літописів виявляє такі протиріччя, які ніяк не можна пояснити інакше, як тільки пізнішими вставками та підчистками. Взяти хоча б всім відоме “поругання ідолів”, яке нібито вчинив Володимир безпосередньо перед хрещеням киян у водах Дніпра.
Що говорять про це хроніки, які дійшли до нас? “Повість временних літ”, Лаврентієвський список 1377 р.? Ось цікаве для нас місце у сучасній редакції: “Володимир повелів опрокинути ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж він наказав прив”язати до хвоста коня і волочити його згори Боричівим узвозом до Ручая і приставив дванадцять мужів колотити його палицями”.
Ніби-то картина справжнісінької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як він відтворений у справжній редакції: “...повеле кумири іспроверщи, ови ісещи, а другія огневі придати. Перуна ж повеле прив’язати коневі к хвосту і влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви теті жезлем” У примітках додано: “Усі добавлені чи виправлені слова виділяються курсивом. Пропущені слова (в основному (?) це слова, помилково повторені писцем) не зумовлюються”. Таким чином, курсив – це “добавлене чи виправлене”. Замітимо також: древнє слово “теті” перекладено “колотити”, хоча загалом “колотити” має у староруській приблизну відповідність зі словом “таті”, та й слово “таті” означає убивати, різати, розбійничати. Значить, 12 мужів за наказом князя мали різати (убивати) дерев”яного ідола дерев’яними ж палицями? Повний нонсенс. А якщо детальніше розібратися, то древнє “теті” має досить точне значення – шанувати як батька та матір, надавати почесті. Саме тому сьогодні: тато – батько, тьотя – сестра матері, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (нажаль, цими перекладами займалися не українці). Таку шану насправді віддавали зображенням богів: русичі завжди сприймали богів, як своїх пращурів.
Далі, у сучасній редакції добавлено слово “взвоз”, якого не має у оригіналі. Той, хто не знає української перекладає його як “везти”. Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричивім узвозі якраз і знаходився Пантеон дванадцяти Богів. Літопис же констатує: дерев’яні зображення богів були витягнуті із землі, перевезені Боричевим узвозом (чи перевезений тільки один Перун, що сприймався на Русі як покровитель князівської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмети – дружинники – наслідували Синам Грома Гіперборії) і у супроводі почесного ескорту волхвів (жезл – укр. патериця, відзнака волхвів), доставлений до Ручая.
Що зберегла Північна Традиція про це? Відомо наступне. Після витягування зображення богів відбувся турнір витязів і було запалено священний вогонь. Зображення були на колісниці провезені перед капищем Рода, якому віддавали почесті не тільки як Першопочатку, Джерелу, але і як Порогу, Великій Межі. Далі вони були охрещені у Дніпрі, куди були доставлені через Ручай у супроводі 12 волхвів аж до самих Порогів (символічно до Великої Межі).
Дуже цікаво, якби Володимир справді вирішив знищувати і посрамляти богів, глумитися над ними, то як він так “мудро” вибрав ті ж води Дніпра, які наступного дня слугували б знаряддям залученням до християнської віри, хрещення?
Можуть заперечити на це: “Хрещення дерев’яного ідола – неможливо!” Дамо відповідь: таке було і не тільки у нашій землі; більш того, такий обряд регулярно проводять і зараз. У Відичній Індії на Новий рік ставлять ідола на пагорбі біля річки, а за деякий час (між святами Желі та Стрибога (7-19.01.) витягують це дерев’яне зображення і кидають у річку. А ідол цей не хто небуть, а Індра, якому тисячоліття вклоняються у Індії. То що це, систематичне глумління?
Періодичне віддання дерев’яного зображення бога воді чи вогню – це дуже древній Відичний обряд. Цей обряд має залучати увагу віруючого до того, що Зображене вище і довговічніше череди своїх конкретних священних зображень, бо його природа коріниться не у властивостях матеріалу, а в Природі Бога Єдиного. Цим розумінням Відизм і відрізняється від язичництва. Коли на Русі ще до Володимира вибирали місце, де на річці ставити місто, то за водою пускали дерев’яне зображення бога (частіше Перуна – покровителя аристократії) і починали будувати там, де його приб’є до берега. “Де бог вибере”, казали люди.
Ось що пише Київський Синопсис про дерев’яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Дніпру. Люди, що стояли уздовж берега кричали “Видибай”, що означало – випливай і подбай про нас. І бог насправді виплив, і це місце сприйняли настільки святим, що там побудували Видубицький монастир, у найстарішій Михайлівській церкві якого ви можете і зараз побачити зображення зірки Господа Ра, хреста Господа Дажбога та Всевидючого ока - Господа Пана і ще раз пересвідчитися, що наші пращури володіли знаннями Відо-Вістичного Православ’я і вміло користувалися ними.
Благочестивий відо-вістчний закон про священні зображення дожив і до наших днів. Ось що писав про звичаї старообрядців письменник В. Солоухін у документальному романі “Чаша”. “Ікони, що вже дуже старі, старовіри знищують двома способами: або пускають за водою у річку, або спалюють”.
Ось вам і поругання ідолів, ніби-то очевидне у древньому тексті, але загримоване різними додатками та виправленнями.
Виникає питання, чому ж спеціалісти – історики завжди “добавляють та виправляють” так, що на загал складається гіпнотично стійке зображення протиставлення різних ступеней однієї релігії? Ми не хотіли б приписати тут комусь упередженність чи несумлінність. Причина, гадаю, у іншому. Отже, літописи (тобто копії, що послідовно знімаються з метою розмноження та збереження інформації) починаючи вже з ХІІ століття мають вставки у оригінальні тексти. Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовного протиріччя, які на загал обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимо зразу ж після наведеного раніше Лаврентієвського літопису. “Великий Ти, Господи, і чудні справи Твої! Вчора ще був у пошані у людей, а сьогодні у нарузі” За змістом та стилем ці фрази ніяк не вписуються у хроніку. Це не що інше, як цитата з проповіді про Страсті Христові! Дуже вдало придуманий прийом. Приписаний ніби благочестивий фрагмент не викличе підозру у підробці у християн. Прямо нічого не сказано, а між тим дії Володимира у результаті присутності зразу за їх описом зазначеної фрази асоціюються саме з поруганням. Тому далі поступово вже само собою буде “добавлено чи виправлено” все, що “недостатнє” у цьому сенсі.
Прикладів подібних вставок, дії яких нагадують сучасне нейролінгвістичне програмування, можна навести ще багато. Інформаційна диверсія проводилася і продовжує проводитися за всіма правилами, наслідки “ходів” прораховуються набагато вперед. Ті, хто бажав ослаблення Русі досягли, чого хотіли. Різні рівні одної релігії були протипоставлені, як ворожі. Це привело до духовної слабкості держави, що ми бачимо і до нині. А духовно слабка нація не може побудувати економічно розвинутого суспільства, суспільства для людей, не може створити державу, яка має бути побудована на принципах любові та етики.
Якщо подивитися на розвиток історії у наших землях, то починаючи з ХІІ ст.н.е. ми можемо бачити тільки занепад наших духовних та культурних традицій.
Ось декілька відомих прикладів:
Правління Петра-І. Всі свої зусилля цар Петро-І - масон офіційної посвяти, як його зараз дехто називає Великим, прикладав багато зусиль на знищення Відо-Вістичного Православ’я Росії та України. України особливо. Найнегативніше, що він зробив,це привіз з собою з Німеччини так званих істориків Міллєра, Шльоцера та інших, яким він довірив переписати історію Русі та винищити всі старовинні рукописи, у яких була справжня орійська історія. І вони з цим завданням справилися на всі 100%. Не гербували ці мілери та шльоцери і підтасовкою дат, що зараз не дає змоги достовірно відслідкувати багато подій історії нашої країни. Сьогодні мало хто з українців знає, що культура Русі на початку нової ери була найвищою у світі, найрозвиненішими були і її економічні відносини. Київська Русь на той час володіла практично усім світом. І не Русь тоді була варварською, а Європа, яку наш, руський, а не гунський князь Атила мечем виховував у напрямку добропорядності і недопустимості служіння сатані.
1917 рік – Жовневий переворот , це ще один відомий щабель наступу сіонізму, або юдео – хозар на Русь під тіньовим проводом левітів.
1932 рік –розстріл під Харковом біля села Куряжанка близько трьохсот старих кобзарів та лірників, яких юдео-комуністична влада запросила на з’їзд кобзарів. Це сталося через те, що старі кобзарі та лірники були волхвами Відо-Вістичного Православ’я і у своїх творах доносили до українського народу древню духовну традицію, культуру та філософію.
1933 рік – ГОЛОДОМОР в Україні під керівництвом, знову таки, юдео-хозар.
1937 рік – Юдео-хозарський терор, розстріли, катування.
1991 рік – розвал СРСР та пострадянський наступ – це все ланки одного ланцюга, ланцюга юдейсько-хозарського наступу на Відо-Вістичне Православ’я Русі – України та вцілому на народ України.