Сьогодні - День Реформації
10/31/2006 | Георгій
Чотириста вісімдесят дев"ять років тому, 31 жовтня 1517 року, молодий професор теології Віттенберзького університету на ім"я Мартін Лютер прибив до дверей університетської каплиці документ під назвою "Дев"яносто п"ять тез." З цього "офіційно" почалася європейська Реформація, яка триває і досі.
"Дітьми" Реформації були такі титанічні фігури, як Менно Сіменс, Жан Кальвін, Якоб Арміній, Джон Веслі, Зерен К"єркегор, Карл Барт, Дітріх Бонгефер, брати Нібури, Пауль Тілліх і ін. В Україні під надзвичайно сильним впливом ідей Реформації жив і творив один з наших видатних державних діячів, дипломат і теоретик державного права Юрій Немирич.
Не всі на цьому форумі християни і не всі "реформовані," але, на мою думку, варто відмітити цей день "білим камінчиком." Хай живе!
"Дітьми" Реформації були такі титанічні фігури, як Менно Сіменс, Жан Кальвін, Якоб Арміній, Джон Веслі, Зерен К"єркегор, Карл Барт, Дітріх Бонгефер, брати Нібури, Пауль Тілліх і ін. В Україні під надзвичайно сильним впливом ідей Реформації жив і творив один з наших видатних державних діячів, дипломат і теоретик державного права Юрій Немирич.
Не всі на цьому форумі християни і не всі "реформовані," але, на мою думку, варто відмітити цей день "білим камінчиком." Хай живе!
Відповіді
2006.10.31 | Skapirus
Цікаво
Георгій пише:> Чотириста вісімдесят дев"ять років тому, 31 жовтня 1517 року, молодий професор теології Віттенберзького університету на ім"я Мартін Лютер прибив до дверей університетської каплиці документ під назвою "Дев"яносто п"ять тез." З цього "офіційно" почалася європейська Реформація, яка триває і досі.
Пане Георгію, я коли був в Дрездені, бачив, з яким трепетом німці відносяться до Мартіна Лютера. Однак, до мого сорому я нічого не знаю про його 95 тез. Думаю, не одному мені цікаво. І також цікаво, яким саме чином ці тези актуальні сьогодні.
Був би вельми вдячний, якби Ви дали відповіді на ці питання, щоб ми сьогодні розмістили відповідне повідомлення в Новинах на стартовій.
> "Дітьми" Реформації були такі титанічні фігури, як Менно Сіменс, Жан Кальвін, Якоб Арміній, Джон Веслі, Зерен К"єркегор, Карл Барт, Дітріх Бонгефер, брати Нібури, Пауль Тілліх і ін. В Україні під надзвичайно сильним впливом ідей Реформації жив і творив один з наших видатних державних діячів, дипломат і теоретик державного права Юрій Немирич.
Мабуть, цей факт теж варто було б в новині згадати. До того ж, хто такий Юрій Немирич? На нього просто можна було б дати посилання на статтю про нього в Інтернеті.
> Не всі на цьому форумі християни і не всі "реформовані," але, на мою думку, варто відмітити цей день "білим камінчиком." Хай живе!
Так давайте відзначимо не лише на цьому форумі! Обома руками за!
2006.10.31 | Георгій
95 тез
Пане Scapirus, ось лінк до 95 тез (англійською):http://www.iclnet.org/pub/resources/text/wittenberg/luther/web/ninetyfive.html
Про Немирича підшукаю лінки трішечки пізніше, а зараз тільки нашвидкоруч скажу, що це був український шляхтич 17-го сторіччя, який був особисто близьким до Богдана Хмельницього і Івана Виговського і служив представником української гетьманської держави у Швеції. Його вважають справжнім автором так званої Гадяцької декларації (де Україна, разом із Польщею і Литвою, називається рівноправною складовою частиною Речі Посполитої під назвою Руське Князівство, і де декларується однаковий статус Київської Академії з Краківською). Немирич був з православної родини, але, живучи в Швеції, приєднався до протестантської церкви (социніанської). Незадовго до смерті повернувся до православ"я. Загинув у бою у віці 40 з чимось років.
2006.11.01 | Skapirus
Дякую, але...
Треба щось українською, або в крайньому випадку на "російском наръчіі" (вислів взято з наказу 1786 року київського митрополита С.Миславського щодо мови богослужінь в українських церквах. Про цей факт згадується в книзі Святослава Караванського «Пошук українського слова або боротьба за національне Я»). Я не володію християнською англомовною термінологією і тому не можу оцінити справжню цінність 95 тез. Або прошу Вас донести до таких читачів, як я, раціональне зерно 95 тез Мартіна Лютера та їх зв"язок з сьогоденням.2006.11.01 | Георгій
Короткий зміст
В час, коли Лютер писав ці тези, він ще був дуже вірним і ревним римо-католиком і навіть і гадки не мав ні про яку Реформацію. Але його дуже турбувала поширена в той час практика так званих "індульгенцій" - тобто продажу священиками, за гроші, підписаних папою документів, що нібито звільняли померлого від мук в "чистилищі" (за римо-католицькою доктриною, людина, яка не вчинила нерозкаяних "смертних" гріхів, але вчинила менш значні, не-"смертні," потрапляє після смерті в "чистилище," де в муках спокутує свої гріхи). Лютер в 95 тезах зробив кілька дуже революційних, як на той час, зауважень щодо цієї практики, а саме: (а) стягнення грошей за муки *померлого* християнина є, по суті, втручаням в суверенні справи самого Бога, а тому є свавіллям, теологічним невіглаством і злочином (тези 1-11); (б) оголошення папою навіть теоретичного "права" відпускати *всі* гріхи є також замахом на суверенне право Бога (тези 12-24); (в) продаж індульгенцій масам людей (буквально десяткам чи сотням тисяч) є також теологічним невіглаством і чимось таким, що протирічить християнській вірі, тому що людина за своєю природою НЕ схильна до дійсно щирого розкаяння; по-справжньому розкаянний грішник - це велика рідкість, а тому індульгенції фактично продаються величезній кількості нерозкаянних (тези 25-36); (г) широкий продаж індульгенцій знецінює, девальвує спокуту (тези 37-41); (д) купівля індульгенцій позбавляє християнина тих грошей, які він міг би дати бідним або використати на якісь інші добрі діла (тези 42-46); (е) нав"язування індульгенцій є порушенням свободи волевиявлення християнина (тези 47-51); (ж) такий стан душі пастирів Церкви, що робить їх впевненими у власному праві продавати індульгенції, свідчить про їх марнославство і становить загрозу для спасіння їх власних душ (тези 52-53); (з) пропаганда індульгенцій забирає дорогоцінний час, який міг би бути потрачений пастирями на проповідь Божого Слова (тези 53-72); (и) пропаганда індульгенцій знецінює рятівну роль Христової жертви, принесеної Ним за гріхи людей на хресті (тези 73-93); і (і) християнам треба пояснювати, що до Неба їх приведуть не фальшиві обіцянки "прощення" чи "миру," а їх власні зусилля слідувати Христові.Взагалі Віттенберзькі тези не особливо радикальні. Вони не містили, як пізніші твори Лютера чи інших реформаторів, якоїсь радикально іншої теології, доктрини, яка б розходилася з католицькою. Але значення цього документу для сьогодення, наскільки я розумію, в тому, що ОДИН християнин насмілився піти проти практики, встановленої для ВСІЄЇ Церкви її земними провідниками, тому що він, цей християнин, прагнув служити Богові, в якого вірив, не так, як йому це підказують священики, єпископи чи папа, а так, як йому це підказує його християнська совість. Люди навіть і сьогодні, в наш емансипований і нібито "прогресивний" час не перестають дивуватися, яку ж то титанічну силу духа треба було мати Лютерові, щоби піти ОДНОМУ проти буквально всього світу. Пізніше сам Лютер пояснив, що він прибив аркуші з 95-ма тезами тому, що "hier stehe Ich, kann nicht anders, Gott hilf mir!" ("на тому я стою, і інакше я не можу, то ж Боже мені помагай!"). Це справжній подвиг справжньої християнської віри.
2006.11.01 | SpokusXalepniy
"На том стою, и не могу иначе..."
Роль Лютера в истоии Европы была, конечно, выдающейся. И, кстати, не только как пионера-основателя новой ветви в христианстве. По сути, он "автор" немецкого языка, т.к. его перевод Библии на тогдатошний немецкий заложил основы единого языка, а с этим - и (как бы) очертил границы нации.Правда, выходец из крестьян, Лютер сильно терял свою демократичность по ходу поднятия по социальной лестнице.
Так, "вдруг", оказалось, что проповедываемые им ранее новые христианско-демократические ценности, не следует толковать так уж широко. Например, на простой народ, оказалось, их распространять не следует. (Как я понимаю, на этом препятствии даже реформаторский Бог начал топтаться на месте, как конь).
Поэтому первую же крестьянскую войну в Германии Лютер призывал подавлять огнём и мечом без всяких там "индульгенций". Что и делалось. Хотя римская церковь в таких случаях иногда(!) отпускала грехи бунтовщиков в массовом количестве. Как вы правильно писали - иногда отпущение касалось сразу десяток тысяч. [Лютер против этого возражал, потому что резонно доказывал, что это функция Бога. А посему, опять же, как я понял(!), бунтовщиков Лютер направлял к Богу по самой короткой стезе. Впрочем, такие гуманные взгляды характерны для многих, если не для всех, церквей.]
В этом смысле, теория и практика Лютера оказалась шибко востребованной мировой историей. Не то же ли самое мы наблюдали с теорией Маркса и её воплощением на практике. Впрочем, Маркс не увидел результаты воплощения в жизнь своих идеалов, а Лютер успел просмотреть и этот документальный фильм.
ПОЗИЦИЯ ЛЮТЕРА
___________[*] - эпиграф
- Бесполезно убеждать палача,
чтобы действовал палач не сплеча,
осуждать его за твёрдость руки,
за жестокость, непонятную нам.
И какие же мы все знатоки,
каждый - мастер по заплечным делам!
Неразумный в поученьях горяч,
а разумный понимает без слов:
если в мире существует палач,
значит много в мире лишних голов.
Не кривите же брезгливо губу,
лучше вдумайтесь в несложный расчёт:
по статистике, полсотни трибун
заменяет один эшафот.
Ф.Кривин
[*] - эпиграф
Подобно тому, как погонщики ослов должны постоянно сидеть на спинах своих животных, точно так же властелин должен толкать, бить, давить, вешать, жечь, обезглавливать и колесовать свой народ.
Мартин Лютер
2006.11.01 | Георгій
Re: "На том стою, и не могу иначе..."
SpokusXalepniy пише:> Роль Лютера в истоии Европы была, конечно, выдающейся. И, кстати, не только как пионера-основателя новой ветви в христианстве. По сути, он "автор" немецкого языка, т.к. его перевод Библии на тогдатошний немецкий заложил основы единого языка, а с этим - и (как бы) очертил границы нации.
(ГП) Так! Приблизно те саме можна сказати і про Кальвіна. Він був ідеально двомовним - з раннього дитинства однаково вільно говорив і читав французькою і латиною. Свої "Institutiones Religionis Christianae" він писав латиною, але коментарі до них - французькою. Коли виходило чергове видання "Інститутів," в нього включалися авторські коментарі без перекладу, а також листи Кальвіна до європейських володарів латиною і листи з приблизно тим самим змістом, що Кальвін їх писав друзям розмовною французькою. Це повинно було зіграти дуже велику роль у формуванні "інтелігентної" французької мови.
> Правда, выходец из крестьян, Лютер сильно терял свою демократичность по ходу поднятия по социальной лестнице. Так, "вдруг", оказалось, что проповедываемые им ранее новые христианско-демократические ценности, не следует толковать так уж широко. Например, на простой народ, оказалось, их распространять не следует. (Как я понимаю, на этом препятствии даже реформаторский Бог начал топтаться на месте, как конь).
(ГП) Цікаво, що аристократ Кальвін був у цьому відношенні значно "лівіший" за селянина Лютера. В нього зовсім не було цього презирства до "простонароддя." Правда, він, на відміну від популіста Лютера, зовсім не розумів це "простонароддя," не вмів з ним спілкуватися. Є одна історія про те, як Кальвін одного разу був запрошений на збори женевської гільдії кожум"як, і звернувся до аудиторії вишуканою грецькою мовою.
> Поэтому первую же крестьянскую войну в Германии Лютер призывал подавлять огнём и мечом без всяких там "индульгенций". Что и делалось. Хотя римская церковь в таких случаях иногда(!) отпускала грехи бунтовщиков в массовом количестве. Как вы правильно писали - иногда отпущение касалось сразу десяток тысяч. [Лютер против этого возражал, потому что резонно доказывал, что это функция Бога. А посему, опять же, как я понял(!), бунтовщиков Лютер направлял к Богу по самой короткой стезе. Впрочем, такие гуманные взгляды характерны для многих, если не для всех, церквей.]
(ГП) Мені здається, в Лютерові було щось хворобливе, жорстоке. Річард Маріус у своїй книжці про Лютера, "Християнин між Богом і смертю," наводить уривки з листування Лютера з однією своєю родичкою, яка запитала його, що їй робити зі своєю маленькою дочкою, яку спіймали на тому, що вона поцупила якусь дрібничку. Лютер написав: "бити до крові!" І це при тому, що він у своїх інших листах страшно жалівся на те, як з ним самим жорстоко і несправедливо обходилися в дитинстві, наприклад, одного разу побили за крадіжку горіха з буфету. Проте, дійсно, це була інша епоха, люди взагалі були жорстокими. Кальвін не мав цих слідів травми дитинства, як в Лютера, і не виявляв зовнішніх спалахів жорстокості; але і він теж якщо не схвалював, то принаймні не заперечував проти диких, нелюдських покарань, страт через колесування чи спалення за найменші провини.
> (...) "Подобно тому, как погонщики ослов должны постоянно сидеть на спинах своих животных, точно так же властелин должен толкать, бить, давить, вешать, жечь, обезглавливать и колесовать свой народ."
> Мартин Лютер
(ГП) Так, це дуже характерна цитата.
2006.11.01 | +О
Re: Короткий зміст
Слава Ісусу Христу!> Георгій: В час, коли Лютер писав ці тези, він ще був дуже вірним і ревним римо-католиком і навіть і гадки не мав ні про яку Реформацію. (...) Взагалі Віттенберзькі тези не особливо радикальні. Вони не містили, як пізніші твори Лютера чи інших реформаторів, якоїсь радикально іншої теології, доктрини, яка б розходилася з католицькою. Але значення цього документу для сьогодення, наскільки я розумію, в тому, що ОДИН християнин насмілився піти проти практики, встановленої для ВСІЄЇ Церкви її земними провідниками, тому що він, цей християнин, прагнув служити Богові, в якого вірив, не так, як йому це підказують священики, єпископи чи папа, а так, як йому це підказує його християнська совість. Люди навіть і сьогодні, в наш емансипований і нібито "прогресивний" час не перестають дивуватися, яку ж то титанічну силу духа треба було мати Лютерові, щоби піти ОДНОМУ проти буквально всього світу. Пізніше сам Лютер пояснив, що він прибив аркуші з 95-ма тезами тому, що "hier stehe Ich, kann nicht anders, Gott hilf mir!" ("на тому я стою, і інакше я не можу, то ж Боже мені помагай!"). Це справжній подвиг справжньої християнської віри.
+О: Шкода, що Мартін Лютер, якому я особисто (греко-католицький священик) дуже імпоную, дав порух до роз`єднання Католицької Церкви... Але, треба визнати, що зміни в Церкві були потрібні і назрівали ще до Лютера, але ніяк не могли зреалізуватись, а питання, які Він підняв, вивчались на Тридентійському Соборі і багато в чому відповідаючи саме на них утворилась сучасна Католицька Церква.
Про "95 тез..." - не думаю, що це писав не католик
З повагою
+О
2006.11.02 | SpokusXalepniy
Чужих мы помним. А своих - нет.
Вообще-то, все эти тезисы должны были вызвать законный протест Папы.Иначе, за какие же деньги существовать церкви? Ведь индульгенции - один из основных доходов.
Кроме того, когда человек знает, что индульгенция стоит денег, то при совершении грехов это является хорошим "стимулом". А за бесплатно, на дурняка, кто не согрешит?
Лютер проявил типичное (и до сего времени) мышление б/у раба, в котором вскипает энергия от одной лишь видимости чужого богатства. И, как у всякого раба бывшего, душа несколько успокаивается при взгляде на богатство, когда он и сам обзаводится кое-чем.
Но что интересно, о Лютере мы все кое-что знаем - реформатор, рЭволюционер в молодости, положивший начало... и т.д. А вот воистину духовную и ГЛУБОКУЮ РЕФОРМАТОРСКУЮ личность в своём крае - практически не знаем. И правосланая церковь приложила к этому незнанию свою руку (я бы сказал - наложило свою лапу). Причем, и ежу ясно почему.
Я имею в в иду личность Нила Сорского - основоположника движения нестяжателей. Главного, так называемого, заволжского старца, инока.
Он хаживал в Палестину, по Европе, жил и учился в Афоне... Был переписчиком святых книг, причем, по научности подхода к обработке первоисточников превосходил нынешнее поколение историков-запроданцев.
Как он говорил: писаний много, но не все их них святые.
Родился он на 50 лет раньше Лютера. А к тому времени, когда Мартин ещё под стол пешком ходил, Сорский уже написал свой труд о нестяжательстве, т.е. о... я бы сказал... о неэквивалентности обмена духа человеческого на золото монастырей.
Выступал против показухи, и сам, будучи иноком, хоть и вёл безупречное существование, но подчеркивал, что духу нужно тело (а не наоборот) для постижения высшего. А потому призывал к мере и гармонии, например, критиковал излишнюю "посторизацию" (долгое и необоснованное держания себя в голодном состоянии). Подчеркивал, что человек не живёт, чтобы есть, а ест, чтобы жить. И поэтому, он должен есть столько (и не больше), сколько надо, чтобы поддержать нормальное функционирование организма, включая и думание о высшем, а не о еде.
По-моему, вполне логично. Кроме того, даже инок обязан был производить еду или зарабатывать на неё сам. И только в крайних случаях Нил допускал такое явление, как подаяние на святое дело думания о Боге.
Что из таких взглядов вытекало... можно только себе вообразить. Это что же-жжж значит-то, монастыри не должны заботиться о стяжательстве земель под себя (кстати, вместе с крестьянами)?!!! И не "крыть купола чистым золотом, что бы чаще Господь замечал"?
Но движение "неправильных иноков" по Руси шло. И набирало обороты. Появились Косой и Грек (Максим) - продолжатели дела Сорского. Одного "купили" на "потемкинских деревнях", а другого записали в чужаки (нам Запад не указ, у "советских собственная гордость")
Что делать, граждане!? Нам такой инок не нужен!
Короче, до сих пор церковь о Ниле Сорском лишь упоминает. В святые его записывать не хотят, хотя он действительно был "святее Папы Римского". А история посвящает этому движению две строки - были, мол, на Руси такие - нестяжатели. И ни слова, что стяжатели победили.
В общем, Лютеру до Сорского, как Януковичу до Гавела. Однако, Лютера мы чтим-с, а Сорского - упоминаем-с.
2006.11.02 | Георгій
Чесно кажучи, для мене всі свої...
Дуже цікавий матеріал, дякую, пане Спокусе!SpokusXalepniy пише:
> Вообще-то, все эти тезисы должны были вызвать законный протест Папы. Иначе, за какие же деньги существовать церкви? Ведь индульгенции - один из основных доходов.
(ГП) Так і сталося. Адже "хвиля" продажу індульгенцій співпала з будівництвом великої базиліки в Римі, на яке треба було дуже багато грошей. Проте гнів папи в ті часи вже не був сильніший за "контр-гнів" місцевих німецьких князів-володарів, таких, як покровитель Лютера, принц-електор Саксонії Фрідріх Третій ("Мудрий"). Вони вже не мали бажання ділитися грішми з папою, і мали достатньо економічної і військової сили, щоб не ділитися.
> Лютер проявил типичное (и до сего времени) мышление б/у раба, в котором вскипает энергия от одной лишь видимости чужого богатства. И, как у всякого раба бывшего, душа несколько успокаивается при взгляде на богатство, когда он и сам обзаводится кое-чем.
(ГП) Звичайно, Лютер був людиною, і всі типові людські слабкості були йому притамані... Але, на мою думку, його слід в історії людства все-таки дуже помітний. Лютер вперше після ДУЖЕ довгої перерви (після Св./Бл. Августіна, який помер у 430 р. н.е.) заговорив про "сальвіфічну" (рятівну) роль Божої благодаті, яка діє в людині через віру. Вперше після цієї довжелезної перерви, завдяки теологічним знахідкам Лютера, ментальність християнина змінилася від залякано-закомплексованої, типу, "якщо я буду робити це і це так і так, і не робитиму те сяк і сяк, ТОДІ Бог мене полюбить і винагородить спасінням - а якщо ні, то я проклятий і буду вкинутий у пекло," на спокійно-впевнену, типу, "ОСКІЛьКИ Бог мене любить і посилає мені благодать, я БУДУ, Його силою, силою Христа, робити те, що мені підказує моє християнське сумління, і це прекрасно, і мені нема про що турбуватися, слава Богу навіки!" Ось в цьому, по-моєму, самісінька суть Реформації, а не в зміні зовнішньої форми богослуження чи у відриві від адміністрації Ватикану.
> Но что интересно, о Лютере мы все кое-что знаем - реформатор, рЭволюционер в молодости, положивший начало... и т.д. А вот воистину духовную и ГЛУБОКУЮ РЕФОРМАТОРСКУЮ личность в своём крае - практически не знаем. И правосланая церковь приложила к этому незнанию свою руку (я бы сказал - наложило свою лапу). Причем, и ежу ясно почему. Я имею в в иду личность Нила Сорского - основоположника движения нестяжателей. Главного, так называемого, заволжского старца, инока. Он хаживал в Палестину, по Европе, жил и учился в Афоне... Был переписчиком святых книг, причем, по научности подхода к обработке первоисточников превосходил нынешнее поколение историков-запроданцев.(...)Выступал против показухи, и сам, будучи иноком, хоть и вёл безупречное существование, но подчеркивал, что духу нужно тело (а не наоборот) для постижения высшего. А потому призывал к мере и гармонии, например, критиковал излишнюю "посторизацию" (долгое и необоснованное держания себя в голодном состоянии). Подчеркивал, что человек не живёт, чтобы есть, а ест, чтобы жить. И поэтому, он должен есть столько (и не больше), сколько надо, чтобы поддержать нормальное функционирование организма, включая и думание о высшем, а не о еде. По-моему, вполне логично. Кроме того, даже инок обязан был производить еду или зарабатывать на неё сам. И только в крайних случаях Нил допускал такое явление, как подаяние на святое дело думания о Боге.
(ГП) Дуже цікаво. А можна посилання? Взагалі мені це трохи нагадує бенедиктинців... Вони теж стоять на тому, що монахи і монахині повинні заробляти, а не жебрати. І вони також дуже сильно проти надмірностей - як в бік гедонізму, так і в бік аскези. Знаменита абатиса бенедиктинського монастиря в Німеччині 12-го сторіччя, Гільдегарда фон Бінген, заохочувала своїх сестер займатися фізичною працею в полі чи на городі по кілька годин на день, і дотримуватися всіх постів; але вона також заставляла їх митися гарячою водою (уявіть собі, в Європі 12-го сторіччя!), слухати музику і говорити про поезію та живопис.
> В общем, Лютеру до Сорского, как Януковичу до Гавела. Однако, Лютера мы чтим-с, а Сорского - упоминаем-с.
(ГП) Та я б "чтіл" всіх, просто знаю про о. Ніла і його сподвижників мізерно мало. Дякую Вам ще раз за прекрасний допис.
2006.11.02 | +O
Re: Чесно кажучи, для мене всі свої...
Слава Ісусу Христу!Про преподобного Ніла Сорського, чудотворця, трохи знаю. Його канонізація дійсно виглядає дещо формальною (бо Його не почули і.., як це не сумно — не чуємо), але — лінк:
http://stnil.narod.ru/
Коли я побачив «про своїх забуваємо», то подумав, що це до мене: 1-го листопада 62 роки тому упокоївся у Бозі Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький
http://www.ugcc.org.ua/ukr/ugcc_history/leaders/
З повагою
+О
2006.11.02 | Георгій
От чудові лінки, ДЯКУЮ!!!
2006.11.04 | Георгій
Гамартіологія Ніла Сорського і Реформатори
Дуже цікаво було прочитати уривок з Уставу Св. о. Ніла про те, "як виникає в людині гріх." Мені здається, в нього є і багато спільного з західноєвропейськими теологами-реформаторами, і багато відмінного.Преподобный Нил Сорский
>Как возникает в человеке грех? (извлечение из "Устава о жительстве скитском") Источник: http://www.orthodoxy.ru/svet/lk3200/lk36.htm
>Святые отцы учат, что мысленная брань или борьба, сопровождаемая победой или поражением, происходит в нас различно: сперва возникает представление помысла или предмета - прилог; потом принятие его - сочетание; далее согласие с ним - сложение; за ним порабощение от него - пленение; и наконец - страсть. (...)прилогом называют всякий простой помысл или воображение какого-либо предмета, внезапно вносимое в сердце и предстоящее уму. Святой Григорий Синаит говорит, что прилог есть происходящее от врага внушение: делай то или другое, как это было сделано Самому Христу Богу нашему: “Рцы, да камение сие хлебы будут” (Мф. 4, 3); или проще сказать - это какая-либо мысль, пришедшая человеку на ум. И, как таковой, прилог называют безгрешным, незаслуживающим ни похвалы, ни осуждения, потому что он не зависит от нас, ибо невозможно, чтобы не было приражения к нам вражеских козней, после того, как диавол с бесами получил доступ к человеку, за прослушание удаленному из рая и от Бога: в этом состоянии удаления он (диавол) может уже колебать мысли и ум всякого, - говорит Симеон Новый Богослов. Разве одни совершенные и восшедшие на высокую степень духовной жизни могут пребыть непоколебимыми, и то на время, - добавляет святой Исаак.
(ГП) Думаю, Кальвін підписався б під кожним словом цього абзацу. Дійсно, за гамартіологією реформаторів, людина після гріхопадіння не може бути чи стати безгрішною в "душі," в думках, у своїй ментальній картині чи композиції. Хто б там не був цей "диявол," але він є реальність і він має активний НАМІР заволодіти нашою людською свідомістю. Всі ми, від раннього дитинства і до смерті, маємо в собі думки (або "чуємо" думки), які на 180 градусів розходяться з Божими заповідями. Іншими словами, ми всі весь час знаходимося у стані цього "прілога."
>Сочетание
>Сочетанием святые Отцы называют собеседование с пришедшим помыслом, т. е. как бы тайное от нас слово к явившемуся помыслу, по страсти или бесстрастно; иначе, принятие приносимой от врага мысли, удержание ее, согласие с ней, и произвольное допущение пребывать ей в нас. Это святые отцы почитают уже не всегда безгрешным, но оно может быть и похвально, если богоугодно разрешится. Богоугодно же разрешается так: если кто немедленно не отразит лукавого помысла, но несколько с ним собеседует - удержит его в себе на некоторое время, и враг уже будет налагать на него страстное помышление, то пусть всячески старается противопоставить ему помыслы противные - благие, или - преложить его на благое. А каким средством, мы о том скажем впоследствии.
(ГП) За реформаторами, ця "протидія" злу є частиною процесу "освячення" (санктифікації) християнина, і може приймати найрізноманітніші форми. Проте тим одним спільним, що об"єднує всіх, хто є у стані освячення, є визнання Христової хресної жертви. Це визнання може бути більше або менше оформленим раціонально, словесно, в залежності від того, наскільки людина знайома зі Св. Письмом, але воно, саме воно, в ЯКІЙСь своїй формі є протидією злому. В душі християнина іде приблизно така взаємодія: "ось є щось зле, і ось щось/хтось мені підказує, що це зле насправді не зле, а приємне і корисне; я корюся цій спокусі, і нічого страшного не трапляється; всі це роблять; але ж я знаю, що це зле; то як саме я можу цього злого не робити? очевидно, тільки з допомогою Того, Хто каже, що це зле; а чи буде мені дана ця допомога? так, вона ВЖЕ мені дана, тому що Бог мене любить і ніколи мені не зрадить; а чому я такий впевнений у цьому? а тому, що Він вмер за мене." Це дуже "раціоналізований" потік свідомості, він може бути значно більш покрученим і значно менш словесно-раціональним; але суть у тому, що оця ідея реальності, ВАЖЛИВОСТІ, необхідності Божої жертвенної любові і турботи про "мене" в діалозі про зло є тим, що відрізняє християнина (або, за Кальвіном, "електа"-обранця) від не-християнина (репробата).
>Сложение
>Сложением святые отцы называют уже благосклонный от души прием помысла, в нее пришедшего, или предмета, ей представившегося. Это бывает, например, когда кто-либо порожденную врагом мысль или представленный от него предмет примет, вступит с ним в общение через мысленное разглагольствование и потом склонится или расположится в уме своем поступить так, как внушает вражий помысл. О вменяемости сего святые отцы рассуждают применительно к той степени и мере духовного возраста, в которых находится подвизающийся. А именно: если кто достиг некоторого преуспеяния и удостоился получить от Бога помощь и силу отревать лукавые помыслы, но не отженет их по лености и небрежению, - такому сие не безгрешно. Если же кто, новоначальный, и к отреянию прилогов и наведении еще бессильный, склонится несколько на сторону лукавого помысла, но вскоре, раскаиваясь и зазревая себя, исповедает сие Господу и призовет Его на помощь, по слову Божию: “Исповедайтеся Господеви и призывайте Имя Его” (Пс. 104, 1), то Бог прощает ему, по милосердию Своему, ради немощи его. Вот что сказали отцы о сложении мысленном, об уступке, о склонении на сторону помысла: иногда кто-либо из подвизающихся хотя бывает побежден в мысли, но корень ума его - в глубине сердца его - твердо стоит в том, чтобы самым делом не согрешить и беззакония не совершить. Это есть первый вид сложения. А второй вид сложения, по словам святого Григория Синаита, состоит в следующем: “Когда кто волей своей принимает от врага наносимые мысли и, согласуясь и сдружаясь с ними, побеждается ими так, что уже не только не противоборствует страсти, но и решается все сделать по внушению ее, и если не исполняет своих решений на самом деле, то не почему-либо другому, как только по неполучению на то времени или места, или по иной причине, непозволяющей совершить преднамеренное. Такое состояние души весьма виновно и подлежит запрещению”, т. е. церковной епитимии.
(ГП) І тут я не бачу чогось такого, з чим реформатори б радикально не погодилися. Дійсно, є різні ступені "духовного віку" (або, за реформаторами, санктифікації), і дійсно, те, що пробачається початківцям (за умови їх щирого розкаяння), повинно підлягати церковній дисципліні у випадку більш "зрілих" християн. Єдине, в чому Кальвін, мабуть, не згодився б з о. Нілом і тими, кого він цитує, це те, що власна людська воля, уважність, сила, з якою людина бореться з гріхом - це все ТЕЖ результат дії в людині Божої благодаті, а не особистих якостей людини. Гамартіологія Кальвіна така сама "монергічна," як і його сотеріологія. "Sola Gratia."
>Пленение
>Пленение есть невольное увлечение нашего сердца к нашедшему помыслу, или постоянное водворение его в себе - совокупление с ним, отчего повреждается наше доброе устроение. В первом случае, когда умом твоим овладевают помыслы, и он насильно - против твоего желания - уносится лукавыми мыслями, - ты вскоре, с Божией помощью, можешь удерживать его и возвращать к себе и к делу своему. Второй случай бывает тогда, когда ум, как бы бурею и волнами подъемлемый и отторженный от благого своего устроения к злым мыслям, уже не может придти в тихое и мирное состояние. Это обыкновенно происходит от рассеянности и от излишних неполезных бесед.
(ГП) Отут, за реформаторською теологією, нема одного для всіх "обыкновенного." За Кальвіном, людина може увійти у стан полону, одержимості злом АБО тому, що це Боже випробування (і тоді людина неодмінно звільниться від цього полону Божою благодаттю), АБО тому, що ця людина є репробат, ОБДІЛЕНИЙ Божою благодаттю. Звичайно, ми не знаємо, хто є хто, і тому мусимо ставитися до ВСІХ тих, хто показує ознаки одержимості злом, як до "електів," які тимчасово "хворі," але неодмінно будуть вилікувані Божою ласкою. І ми самі повинні бути зразками, "сяючими світочами" цієї ласки. Кожний християнин в ідеалі є носієм Христового світла для всіх, у тому числі і для одержимих злом.
>Страсть
>Страстью называют такую склонность и такое действие, которые долгое время гнездясь в душе, посредством привычки, обращаются как бы в естество ее. Человек приходит в это состояние произвольно и самоохотно; и тогда помысл, утвердясь от частого с ним обращения и сопребывания, и согретый и воспитанный в сердце, превратясь в привычку, непрестанно возмущает и волнует его страстными внушениями, от врага влагаемыми. Это бывает тогда, когда враг очень часто представляет человеку какую-либо вещь, или лицо, питающее страсть, и воспламеняет его к исключительному люблению их, так что - волею или неволею - человек мысленно порабощается ими. Причиной сего бывает, как сказано, по небрежению и произволению, долговременное занятие предметом. Страсть во всех ее видах непреложно подлежит или покаянию, соразмерному с виной или будущей муке. Итак, подобает каяться и молиться об избавлении от всякой страсти, ибо всякая страсть подлежит муке не за то, что подвергались брани от нее, но за нераскаянность. Если бы было это (т. е. мука) только за брань врага, то некоторые, не достигнув еще совершенного бесстрастия, не могли бы получить избавления, как говорит Петр Дамаскин. Обуреваемому же какой-либо страстью подобает всеми силами противиться ей, - сказали отцы. Возьмем, например, страсть блудную: кто борим этой страстью к какому-либо лицу, тот пусть всячески удаляется от него, удаляется и от собеседования и от сопребывания с ним, и от прикосновения к его одежде и от запаха ее. Кто не соблюдает себя от всего этого, тот образует страсть, и любодействует мысленно в сердце своем, - сказали отцы: он сам в себе возжигает пламя страстей и, как зверей, вводит в душу свою лукавые помыслы.
(ГП) Все так. Те саме можна сказати і про пристрасть до їжі чи вина, і про пристрасть до грошей, і про пристрасть до "адреналінового сплеску" (любов до гострих відчуттів, через яку ні за цапову душу гинуть альпіністи, парашутисти, тощо), і про пристрасть до влади над людьми (в тому числі духовної), і про пристрасть до аскези.
2006.11.04 | P.M.
бідний Сорський
Георгій пише:> (ГП) Все так. Те саме можна сказати і про пристрасть до їжі чи вина, і про пристрасть до грошей, і про пристрасть до "адреналінового сплеску" (любов до гострих відчуттів, через яку ні за цапову душу гинуть альпіністи, парашутисти, тощо), і про пристрасть до влади над людьми (в тому числі духовної), і про пристрасть до аскези.
Бідний Сорський, як би то він тільки знав, як тратують його насліддя,
новочесні проффесори від релігії.
Виявляєься вести аскетичне життя і тамувати свої пристрасті, є теж.. пристрастю
Итак, подобает каяться и молиться об избавлении от всякой страсти, ибо всякая страсть подлежит муке не за то, что подвергались брани от нее, но за нераскаянность (Ніл Сорський).
2006.11.05 | Георгій
Дякую за "проффесора," але Ви мене не зрозуміли.
Коли це я казав, що вести аскетичне життя і тамувати свої пристрасті є пристрастю? Я сказав, що в людині може виробитися пристрасть до аскези. Невже Ви не відчуваєте різницю?2006.11.05 | P.M.
Re: Дякую за "проффесора," але Ви мене не зрозуміли.
Георгій пише:> Коли це я казав, що вести аскетичне життя і тамувати свої пристрасті є пристрастю? Я сказав, що в людині може виробитися пристрасть до аскези. Невже Ви не відчуваєте різницю?
Вибачте, я був трохи невірно висловився, малося на увазі вести аскетичне життя, є пристрастю, що, зрешою, Ви знову підтвердили.
Пристрасть до аскези неможлива в принципі.
Кожен крок в аскетчному поступі, дається нелегко, і зважуючись на нього, людина не певна, що зуміє пройти цей шлях.
Але усвідомлення правильності обраного шляху, додає сили.
2006.11.04 | SpokusXalepniy
А чуть ли не за 2000 лет до Нила Сорского...
... нечто подобное о том, как должно жить мудрому человеку высказывал Диоген. Он Христа не ведал, естественно.Под конец жизни он поселился в бочке, питался простой пищей, по-нашему говоря, экологически чистой.
Согласно этим греческим былинам к нему побеседовать зашёл и Александр Великий (Македонский) - ученик Аристотеля, между прочим.
По-видимому, беседой он остался настолько доволен, что перед прощанием предложил Диогену, чтобы тот испросил у него что угодно - чего бы его душа только ни пожелала.
На что Диоген ему ответил: "Отойди в сторону, ты закрываешь мне Солнце."
Современный вариант Диогена звучит так:
БОЧКА
Диоген получил квартиру.
После тесной и душной бочки
стал он барином и жуиром,
перестал скучать в одиночку.
Всем доволен, всем обеспечен,
он усваивал новый опыт.
Иногда у него под вечер
собирались отцы Синопа, -
те, что прежде его корили,
те, что прежде смотрели косо...
Но все чаще в своей квартире
тосковал Диоген-философ.
И тогда, заперев квартиру,
не додумав мысли до точки,
шёл к соседнему он трактиру...
Диогена тянуло к бочке.
Ф.Кривин
2006.11.05 | Георгій
Одне сильне, на мою думку, заперечення Діогенові
У катехизі Пресвітеріанської церкви США, до якої Ваш покірний слуга належав до 15 жовтня 2006 року, гріх визначається як не тільки те погане, що ти зробив, а і як те хороше, що ти міг би зробити, але не зробив.Сидячи в бочці...
П.С. Ваш покірний слуга мав щастя особисто зустрітися з Феліксом Крівіним восени 1976 року, в квартирі близького друга цього чудового письменника, покійного проф. Ю.В. Шаніна, за дочкою якого Ваш покірний слуга (тоді 18-річний) тоді ухльостував.
2006.11.05 | SpokusXalepniy
Как программист я просто обязан сделать замечание...
... катехизису Просвитерианской церкви.> ...гріх визначається як не тільки те погане, що ти зробив, а і як те хороше, що ти міг би зробити, але не зробив.
Алгоритм требует добить понятие греха до логичного завершения.
Как быть с грехом, который ты мог бы сделать, но ты не сделал?
Точно по этому поводу у Ф.Кривина есть стихотворение (одно из моих самых любимых.) Оно в конце.
> ...Пресвітеріанської церкви США, до якої Ваш покірний слуга належав до 15 жовтня 2006 року...
Последние два года мой избирательный участок находится как раз в Просвитерианской церкви в пяти минутах ходьбы от меня. Всё это время до моего первого голосования там я пребывал в уверенности, что это здание кинотеатра. Раньше участок для голосования был в минуте ходьбы - в гараже дома моего соседа по улице (не шучу). Каунти арендовала у него в дни выборов площадь. Он согласился на такое дело, объяснив мне, что это единственный способ заставить себя привести помещение гаража в порядок и избавиться от захламления.
Да, так я об избирательном участке... то бишь о Просвитерианской церкви. Неужто она с 15 октября перестала существовать и выборы по нашему округу отменят?
> П.С. Ваш покірний слуга мав щастя особисто зустрітися з Феліксом Крівіним восени 1976 року...
Кажется, он сейчас в Израиле.
Наверное, был очень умный человек. Во всяком случае, если судить по его стихам, то ещё и очень эрудированный.
Приложение. Стихотворение Кривина.
Растёт над Рейном старый дуб,
свидетель древний.
Сейчас он, может, стар и глуп,
но было время…
Не то что села – города
летели прахом.
Он мог бы Мюнцеру тогда
пойти на плаху.
Он мог пойти. Другие шли
без размышлений.
Другие резали и жгли –
такое время...
Его куда-то звал простор.
В порыве юном
он мог пойти и на костёр
Джордано Бруно.
А мог бы просто здесь, в лесу,
раскинув ветви,
подставить свой могучий сук
под чью-то петлю.
Но он, иную честь избрав,
не шел со всеми.
И кто был прав, а кто не прав,
решило время.
И в зтом дней его итог
и жизни целой:
он очень много сделать мог,
Но он – не сделал.
2006.11.05 | Георгій
Re: Как программист я просто обязан сделать замечание...
SpokusXalepniy пише:> ... катехизису Просвитерианской церкви.
>
> > ...гріх визначається як не тільки те погане, що ти зробив, а і як те хороше, що ти міг би зробити, але не зробив.
> Алгоритм требует добить понятие греха до логичного завершения.
> Как быть с грехом, который ты мог бы сделать, но ты не сделал?
> Точно по этому поводу у Ф.Кривина есть стихотворение (одно из моих самых любимых.) Оно в конце.
(ГП) Чудове "творєніє," і цілком слушна думка... Утримання від зла є великим достоїнством, так, з цим сперечатися неможливо. За реформаторами, це є те "добре," що його сама людина чинити неспроможна (оскільки вона "мертва" - див. Ефесян 2:1), але це чинить в ній Христос силою Святого Духа (див. той самий вірш з Ефесян, а також Івана 3:3-8 і деінде). За кафоличною теологією, це "добре" чинить сама людина в "кооперації" зі Святим Духом.
>о Просвитерианской церкви. Неужто она с 15 октября перестала существовать и выборы по нашему округу отменят?
(ГП) Ні, з нею все в порядку, це я з неї вийшов. Якщо Вас цікавлять деталі, див. гілку "Новина в моєму житті." А яка це церква, де ваша виборча дільниця - ПЦ(США) чи ПЦ(А)? З 1982 року це дві абсолютно різні церкви. Я належав, з лютого 2004 р. до жовтня 2006, до ПЦ(США).
> > П.С. Ваш покірний слуга мав щастя особисто зустрітися з Феліксом Крівіним восени 1976 року...
> Кажется, он сейчас в Израиле.
> Наверное, был очень умный человек. Во всяком случае, если судить по его стихам, то ещё и очень эрудированный.
(ГП) Так, безумовно! І не тільки з віршів - він писав також і прозу ("Полусказки"). Я, власне, тоді, в той вечір осені 1976 р., з ним і не говорив. Юрій Вадимович Шанін тільки представив мене йому за столом, де йшла досить гамірна вечірка. Ми обмінялися парою слів, і все. Я тоді не прагнув інтелектуальних бесід, поруч була моя кохана дівчина, і я тільки й думав, як би то зникнути з нею від усього товариства подалі, кудись у порожню кімнату. Зараз шкодую, що не говорив з п. Феліксом, але знаєте, молодий був... мені тоді тільки 19 ще мало виповнитися через місяць чи два, зовсім був "щеня."
Крівін заїхав до Шаніних у гості буквально на пару днів. Він тоді жив, здається, в Москві. Ю.В.Ш. був з ним знайомий через знамениту тоді шістнадцяту сторінку "Літературної Газети," куди вони обоє регулярно надсилали гумористичну поезію. Ю.В. був за фахом філолог-латиніст, але в душі гуморист і поет. В його київській квартирі на вулиці Лютеранській (тоді Енгельса) часто збиралися письменники-гумористи, пародисти (бував навіть Олександр Іванов), і було завжди дуже добре, весело, цікаво, приємно.
2006.11.19 | Георгій
Ще трохи цікавого про історичне тло лютерівського вчинку
З чудової книжки Річарда Маріуса, яку я вже згадував:Індульгенції не почалися за життя Лютера. Римо-Католицька церква вже дуже давно стала на шлях розвитку ідеї, що за героїчний вчинок або за суму грошей папа може відпустити християнинові принаймні якісь, якщо і не всі гріхи. Мабуть найпершим задокументованим проявом цієї лінії РКЦ є лист папи Лева Шостого, написаний у 853 році, після нападу на Рим загону арабської кінноти з півдня Італії. У цьому листі папа офіційно обіцяв прощення гріхів і "небесну нагороду" всім християнам, які допоможуть захистити святе місто від невірних. Через 242 роки, на зборах представників духівництва і мирян у Клермоні папа Урбан Другий оголосив, що участь у Хрестовому Поході проти невірних і у визволенні гроба Господнього буде розцінюватися церквою як стовідсоткова заміна будь-якій спокуті, що її на будь-якого християнина священик накладе за його гріхи.
Коли точно церква стала брати гроші за індульгенції, Маріус не вказує. Але він відмічає, що вже у 1246 році, під час хрестового походу проти альбігойців ("катарів"), продаж індульгенцій досяг такої популярності, що спеціально скликаний церковний собор у Без"є випустив попередження бродячим монахам, які займалися цією торгівлею. В цьому документі, зокрема, говорилося, що продавцям індульгенцій не варто брати на себе сміливість казати, що купівля саме оцієї індульгенції звільнить грішну душу від пекла. Але у 1300 році папа Боніфацій Восьмий оголосив так званий "ювілейний рік," протягом якого всі вірні католики запрошувалися прибути в Рим і за гроші придбати якусь реліквію (волосинку з бороди Христа або Івана Христителя, трісочку з хреста, на якому був розп"ятий наш Спаситель, кістку фаланги мізинця Св. Якова, і т.д. і т.п.). Тим, хто це зробить, папа обіцяв ПОВНЕ ("plaenaris") прощення всіх гріхів і звільнення від пекла. Але тим, хто купить реліквію вже по завершенні ювілейного року, гарантії не давалося.
Протягом 13-го - 14-го сторіч, головним чином завдяки теологічним працям університетських схоластів П"єра Ломбарда, Альберта Великого, Томи Аквінського і інших, РКЦ поступово абсорбувала у своє вчення доктрину "чистилища" - проміжного стану між земним життям і вічним життям душі в раю або пеклі. Продаж індульгенцій став все більше і більше прив"язуватися до цієї ідеї чистилища. У 1476 році папа Сікст Четвертий офіційно декларував, що індульгенції зменшують тривалість мук душі грішника в чистилищі. Ця декларація, очевидно, здалася деяким західноєвропейським богословам теологічною профанацією; зокрема, Паризький Університет (Сорбонна) видав колективну заяву професорів факультету богослов"я, яка стверджувала, що папа помиляється (докртини непомильності папи в питаннях віри тоді ще не існувало, вона була прийнята РКЦ тільки у 1870 році). Тим не менш, юрми монахів, особливо домініканців, тинялися вулицями практично всіх західноєвропейських міст і співали розухабисті пісеньки зі словами типу, "як тільки монетка, впавши до мого горщика, задзвенить, душа твого батька з чистилища відлетить." В Німеччині сумнівну славу "комівояжера індульгенцій" завоював монах-домініканець Йоганн Тетцель.
Не межі 15-го - 16-го сторіччя в Західній Європі стала поширеною система вимірювання точної кількості років, які купівля тієї чи іншої індульгенції "скидає" з терміну, положеного грішній душі на відбуття в чистилищі. Наприклад, сучасник Лютера арієпископ Майнцу і маркграф Бранденбургу Альбрехт фон Гогенцоллерн (з родини майбутніх пруських королів аж до кайзера Вільгельма), якого сучасники описували як "товстого, хитрого, неймовірно амбіційного і схибнутого на комфорті та жінках," хвалився, що він купив 1250 реліквій святих, що повинно після його смерті зменшити термін перебування його душі в чистилищі не менше ніж на мільйон років. Альбрехт також мав угоду з папою Левом Десятим, що всі прибутки від продажу індульгенцій в Майнцькій єпархії будуть розділені між ним і папою рівно наполовину.
Лютер був не одинокий у своєму гніві проти системи продажу індульгенцій. У 1517 році, коли з"явилися його "Дев"яносто п"ять тез," проти індульгенцій вже багато і пристрасно написали свої протести такі ревні римо-католики, як Томас Мор в Англії і Дезідерій Еразм ("Роттердамський") в Нідерландах. В Німеччині проти індульгенцій виступав, правда дуже обережно, духовний наставник Лютера, вікарій ордену августинців Йоганн фон Штаупіц.
Після опублікування і швидкого розповсюдження "Тез" в Німеччині взимку 1517-1518 року Лютер майже одразу став знаменитим. Звичайно, римській верхівці "Тези" дуже не сподобалися, але курія, очевидно, в перші кілька місяців після їх появи розглядала їх як чергову сварку між августинцями і домініканцями (ці два ордени традиційно не любили один одного). Проте в квітні 1518 року Лютер прибув до Гайдельбергу і там виступив з дуже довгою і пристрасною промовою, в якій він не тільки захищав свій постулат про незаконність продажу індульгенцій, а й заперечував значення "добрих діл" (opera bona) для спасіння душі. Після повернення з Гайдельбергу у свій Віттенберг Лютер продовжував виступати з промовами і писати листи, де він вже почав прямо "трощити" один постулат римо-католицької теології за другим.
Двадцять п"ятого серпня 1518 року папський легат Габріель Венетус нарешті дав розпорядження схопити Лютера, закувати його в кайдани і приволочити до Риму на суд, як єретика. Але було вже пізно. За Лютера горою став принц-електор Саксонії Фрідріх Третій ("Мудрий"). Фрідріх не довіряв Риму і дуже не любив домініканців, які (зокрема Тетцель) діяли з "плацдарму" його найзлісніших ворогів Гогенцоллернів, землі Бранденбург. Він одразу відповів на заяву легата, що уявити собі, щоби його улюбленого професора волочили на суд до Риму він може не більше, ніж уявити, як самого Венетуса поволочать з Риму на суд до його, Фрідріха, Саксонії. Після обміну "люб"язностями" Фрідріх і Венетус нарешті домовилися, що заарештовувати Лютера ніхто не буде, а натомість йому буде дана змога відстояти свою невинність у звиніваченні в єресі на імперському консіліумі ("діеті") в Аугсбургу.
Проте Аугсбургське зборисько мало вирішити значно важливіші, як тоді здавалося, питання, ніж доля якогось там віттенберзького професоришки. Найгострішим питанням тоді був збір грошей і військової сили для захисту Європи від армій могутньої Османської імперії, які вже окупували практично весь Балканський півострів і підійшли аж до самісіньких кордонів Священої Римської імперії. Крім того, всіх хвилювала доля імператорського трону, оскільки тодішній імператор Максиміліан Габсбург вже доживав останні дні. Тому питання про винність або невинність Лютера в єресі, яке було на Аугсбурському консіліумі доручено розслідувати кардиналу Якопо ді Віа де Гаета (також відомому як Томмазо Кайєтан), зовсім не було в центрі загальної уваги. Лютер говорив з кардиналом де Гаета три дні (з 12 по 14 жовтня 1518 року), поводив себе дуже сумирно, не підводився з колін, але абсолютно ні в чому не розкаявся. Він продовжував наполягати на тому, що продаж індульгенцій базується на фальшивій, псевдо-християнській доктрині.
Власне, невідомо, як РКЦ повелася б з Лютером, але тут його колишній духівник, вікарій августинців Йоган фон Штаупіц, дуже допоміг йому тим, що формально звільнив його від всіх зобов"язань перед орденом. Таким чином, Мартін Лютер став приватною особою i вже не був під прямою юрисдикцією РКЦ. Тридцять першого жовтня 1518 року він повернувся додому у Віттенберг. Попереду було багато роботи.
2006.11.26 | Георгій
Ще трохи далі. Ляйпцігський диспут і "теологія хреста"
Ще кілька цікавих моментів розвитку лютерівського "бунту," описаних у книзі Р. Маріуса.Невдовзі після повернення Лютера з Аугсбургу, у квітні 1519 року, приятель Лютера на ім"я Андреас фон Боденштайн цу Карлштадт написав сердитого листа професорові Ляйпцигського університету на ім"я Йоган Екк, в якому він звинувачував Екка в наклепах на Лютера. Карлштадт писав, що Екк просто використовує порядність Лютера і його лояльність до Римо-Католицької церкви; Лютер, дійсно, після розмов з кардиналом де Гаета в Аугсбурзі взяв на себе обітницю стриманості і мовчання. Патрон Ляйпцигського університету, герцог Саксонії Георг фон Веттін (двоюрідний брат і постійний суперник Лютерового патрона, електора Саксонії Фрідріха Мудрого) запросив Карлштадта на теологічні дебати з Екком. Лютер теж був запрошений на ці дебати, як слухач, але з офіційною домовленістю, що якщо Екк у своїх виступах дозволить собі персональні образи в його адресу, Лютерові буде дана трибуна для відповіді. Звичайно, сталося так, що Карлштадтові навіть і не довелося говорити; оскільки Екк почав нападати на Лютера буквально з першої ж хвилини своєї промови, Лютер взяв слово, і з тієї миті дебат вже йшов не між Карлштадтом і Екком, а між Лютером і Екком.
Диспут проводився в університетській аудиторії, але навколо університету стояли і активно стежили за дебатами тисячі людей, як студентів Ляйпцигського університету, так і просто ляйпцігських міщан і селян навколишніх сіл. Було раннє літо, дні були дуже довгі, але кожна наступна сесія, яка починалася точно о 7-й годині ранку, не закінчувалася аж до темряви, тобто дебати тривали з 27 червня до 7 липня 1519 року щодня, по 14-15 годин, з однією невеличкою перервою на обід. Обидва диспутанти просто приголомшили аудиторію своєю феноменальною пам"яттю, знанням латини, знанням церковної історії, Св. Письма, знанням патрістики (писань Отців ранньої Церкви), і ораторським мистецтвом.
На наше щастя, зберігся повний латинський транскрипт цього історичного дискурсу. З іншого боку, на жаль, НЕ збереглися ті його фрагменти, де Екк і Лютер переходили на німецьку мову (що, за свідоцтвами сучасників, траплялося багато разів).
Головною темою Екка була тема божественного походження влади і всіх без виключення настанов римського папи. Його логіка була така. Христос дав християнам їх Церкву і пообіцяв бути з ними (і з Церквою) "до кінця світу." Це означає, що Церква не може помилятися; хто думає інакше, робить Христа неправдомовцем. Головою Церкви є папа, спадкоємець св. Петра, якому Христос дав "владу ключів." Якщо Церква не може помилятися, оскільки Христос є "з нею," значить, не може помилятися і папа.
Лютер відповів на це, що головою Церкви є не папа, а тільки сам Христос. Ніякого навіть і натяку на те, що хоч одна якась земна особа може бути, і буде, "вікарієм," тимчасовим виконувачем обов"язків Христа на землі до Його другого пришестя, у Св. Письмі нема. Папа Церкві не зайвий, і більше того, потрібний, але тільки як "конституційний монарх," який прислухається до існуючою церковної доктрини, прийнятого церковного статуту і до думок інших церковних ієрархів. Сама тільки думка, що папа може стояти ВИЩЕ всієї Церкви, командувати нею, одноосібно виступаючи від Христа - жахлива єресь, сатанинська вигадка.
Екк відповів на це тезою, що Лютер нібито стоїть на "склизькій стежці," яка неодмінно змусить його впасти і покотитися в безодню. Достатньо, сказав Екк, висловити сумнів хоч в одному з ДІЮЧИХ ЗАРАЗ елементів церковного порядку, як прийде спокуса ревізувати всі інші. Результатом, стверджував Екк, буде анархія, така сама анархія, як і та, що послідує за піддаванням ревізії хоч одному з постулатів Святого Письма.
Лютер намагався сперечатися з цією тезою. Він наводив приклади Православної Церкви (він називав її "Грецька церква"), яка жила і живе без папи і яка не визнає навіть ніякого теологічного підгрунтя під принципом примату Римського архієпископа над іншими. Лютер також намагався протестувати проти самого принципа "індукції неправильності" ("якщо щось одне в твердженнях опонента є неправильним, значить і вся його позиція неправильна"). Роблячи спробу показати, наскільки ця "індукція неправильності" логічно абсурдна і морально неприпустима, він навіть намагався захищати окремі положення теології єретика, засудженого на спалення собором у Констанці - Яна Гуса. Але це, звичайно, не грало на користь Лютера, і 7 липня 1519 року дебат був припинений із загальним консенсусом, що виграв Екк.
Після повернення до Віттенбергу Лютер усамітнився в башті замку електора і з головою занурився у вивчення Св. Письма. Він не відмовився від своїх лекцій і проповідей, але головним його заняттям, починаючи з осені-зими 1519 року, стало писання брошур, або "трактатів," де він ділився зі своїм читачем своїм новим розумінням християнської релігійної доктрини. На протязі 1520 року з-під пера Мартіна Лютера виходила в середньому одна така брошура на два тижні.
Лютер відкрив для себе, і прагнув поділитися зі своїм читачем, справжнім, з його точки зору, значенням вірша з книги Римлян (1:17), "праведний буде жити вірою" (латинське "Iustus autem ex fide vivet"). Наше "життя," згідно з Лютерівським розумінням Рим. 1:17, саме по собі не містить у собі ані крихти "праведності" ("iustitia," тобто чогось такого, чим ми могли б "виправдати" - "iustificare" - себе перед Богом). Це взагалі не життя, а так, перебування у моторошному стані очікування смерті. Справжнім ЖИТТЯМ наше життя стає тоді, і тільки тоді, коли сам Бог милосердно, без ніякої заслуги з нашого боку, обдаровує нас ВІРОЮ. Тоді ми стаємо "праведниками" ("iustas"). Тоді ми стаємо не просто людьми, які хочуть позбутися страху кари, смерті, пекельних мук і тому роблять ці нібито "добрі діла віри," а людьми, які є членами СІМ"Ї, РОДИНИ, де Батьком є сам Бог і де ми всі є братами і сестрами. Тоді ми починаємо робити по-справжньому добрі діла не через страх покарання, а через бажання порадувати, потішити наших рідних, членів нашої родини.
Лютер також почав розробляти так звану "теологію хреста." За цією його теологічною системою, абсолютно кожний християнин, якщо тільки він дійсно, щиро вірить у Христа і прийняв водне хрищення, моментально стає праведником, навіть не припинивши грішити (Лютер називав це "simul iustus et peccator"). Ця праведність не заслуговується християнином, а "дарується" йому Богом "за рахунок" праведності Христа. (Це дещо нагадує принцип iustificatio imputa, пізніше сформульований Кальвіном.) І проявляється ця "подарована" християнинові праведність не іммунітетом від гріха, а душевним станом щирого покаяння, щирої скорботи за вже вчинені гріхи. Також за "теологією хреста," жоден християнин не може абсолютно нічим спокутувати хоча б один свій гріх. Все, що він може, це, фігурально кажучи, "жбурнути себе до підніжжя голгофського Розп"яття" і сказати в серці, "Боже, я грішник, нехай буде воля Твоя, роби зі мною, що хочеш." Це, за Лютером, вже означає спасіння.
2006.12.11 | Георгій
Ще трохи далі. Три трактати і Вормська нарада
Окрім кільканадцяти маленьких брошур, Лютер під час свого перебування у Віттенберзькому замку у 1520 р. написав три дещо більших за розміром, і дуже суттєвих за значенням трактати.Перший з них був написаний весною 1520 р. німецькою мовою і мав назву "Звернення до християнської шляхти німецької нації щодо змін у християнських землях." Приводом для написання Лютером цього трактату була поява у Віттенбергу листа від папського нунція Сільвестра Пріеріаса. В цьому листі папський Рим нагадував вірним католикам, що з усіх людей, що живуть на землі, тільки один папа має владу, затверджену безпосередньо Богом. Лист звинувачував світських володарів Європи в непокорі папі і доводив, що всі можливі і неможливі нещастя почали сипатися на Європу з тієї пори, як імператор Священої Римської імперії Генріх Четвертий почав сваритися з папою Григорієм Сьомим.
Лютер у своєму "Зверненні" поставив питання: а на чому все-таки базується ця позиція сучасної йому Римо-Католицької церкви? Аналізуючи один вірш Нового Завіту за другим, Лютер приходить до висновку, що ця частина Св. Письма ВЗАГАЛІ не говорить ні про який особливий клас "священиків" або "духівництва," що мав би особливий статус в суспільстві. Більше того, різноманітні позабіблійні історії про те, що апостоли після смерті Христа нібито стали священиками чи єпископами якихось церков і керували життям християн цілих провінцій, дуже протирічать одна другій і не викликають довіри. У противагу римській доктрині про ієрархічне священство на чолі з папою, Лютер висуває один з найголовніших постулатів усього протестантизму - принцип священства всіх віруючих. Уявіть собі, пише Лютер, групу дійсно щиро віруючих християн, яка опинилася б на ненаселеному острові посеред океану. Невже ця група людей жила б без священика, оскільки на цей острів не доходять вказівки папи про те, хто має бути його священиком? Ні, пише Лютер, ці християни, якщо вони керуються Св. Письмом, а не забобонами, безумовно знайшли б серед себе здібну людину, яку вони попросили б виконувати такі обов"язки, як проповідь Божого Слова і давання Причастя. Християни відрізняються один від другого наявністю і ступенем розвинутості таких здібностей, а тому одні з них краще підходять на роль священиків, а інші гірше; проте це завжди може вирішити християнська громада, яка не мусить чекати на призначення їй священика папою. Лютер також висунув дуже сміливе припущення, що світські володарі сучасної йому Німеччини - принци, герцоги, барони, озброєні лицарі - мають повне право і навіть зобов"язані використовувати на своїх землях збройну силу для протидії будь-яким ворогам християнства, навіть і папі, якщо папа впадає в єресь і шкодить нормальному релігійному життю християн їх земель.
У жовтні 1520 р. побачила світ написана латиною книга Лютера під назвою "Вавілонський полон Церкви." Як можна відчути вже з самої назви цієї книги, вона надзвичайно песимістична і написана в дуже радикальному апокаліптичному ключі. Церква, пише Лютер, потрапила в полон до Антихриста, яким є римський папа. Головна зла дія цього Антихриста полягає в тому, що він систематично замилює очі віруючим, видаючи свої власні амбіційні чи корисливі фантазії за Боже Слово.
У "Вавілонському полоні" Лютер систематично критикує всю "антихристську," з його точки зору, систему римо-католицьких Таїнств. Насправді, пише Лютер, Новий Завіт містить опис тільки двох Таїнств (грецьке "містеріон") - Св. Хрищення і Св. Причастя (Євхаристії). З іншого боку, існують численні історії, які Лютер вважає позабіблійними вигадками, де про "таїнство" шлюбу або рукоположення священика нібито сповіщає Христос тому чи іншому "святому" римо-католицького пантеону святих. Чому ж хоча б згадка про ці "таїнства" не увійшла в Новий Завіт? Тому що, пише Лютер, ці згадки є просто-напросто вигадки, що виникли в колах римської курії з відверто користолюбними мотивами. Дійсно, якщо подивитися на так зване "таїнство шлюбу," пише Лютер, - це ж така чудова можливість брати з людей гроші. Шлюб, освячений Римо-католицькою церквою, не може бути розірваним ("таїнство" шлюбу виключає саму ідею розлучення), але умовою цього "таїнства" є те, що наречений і наречена не мають спільних хресних. Якщо, наприклад, через багато років шлюбу чоловік доведе, що його дружина мала пра-пра-пра-прадіда, якого хрестив чоловік, що його брат хрестив пра-пра-пра-прабабу чоловіка, "таїнство" шлюбу може бути анульоване. Ватикан, звісно, мав спеціальну контору, яка за певну платню могла зібрати "докази" такого порушення "таїнства."
У "Вавілонському полоні" Лютер також рішуче відкидає базовану на вченні Арістотеля римо-католицьку доктрину транссубстанціації. За цією доктриною, хліб і вино є "речами в собі" або "тим, чим вони є насправді." Це є "субстанції" хліба і вина. Водночас хліб і вино є "речами для нас," тобто вони виглядають, як хліб і вино, пахнуть, як хліб і вино, смакують, як хліб і вино, тощо. Це є (за Арістотелем) "акциденції" хліба і вина. Коли священик під час католицької меси виголошує, "це є тіло і кров Христа," акциденції хліба і вина залишаються акциденціями хліба і вина, тоді як сустанції хліба і вина перетворюються на субстанції цілком реального тіла і цілком реальної крові нашого Господа. Замість цієї доктрини, Лютер висунув так звану дoктрину "консубстанціацї," тобто відкинув взагалі ділення на субстанції і акциденції і натомість сказав, що ми під час Причастя приймаємо тіло і кров Христа незбагненним для нас, містичним чином.
Наприкінці 1520 р. Лютер написав свій третій знаменитий трактат, теж латинською мовою, під назвою "Свобода християнина." У цій невеличкій за розміром праці він фактично резюмує свою "теологію хреста." Христос на голгофському хресті, пише Лютер, вже виконав всю "роботу" або "добрі діла" ("opera bona"), необхідні для спасіння віруючого християнина. Тому віруючий повинен бути вільним від всякого сумніву у своєму спасінні, від всякого страху чи безглуздого самобичування від почуття "провини" за свої гріхи. Єдиним гріхом є невіра, і єдине, що може забрати в людини її спасіння - це невіра.
Популярність лютерівських трактатів у тогочасній Німеччині була просто безпрецедентною. Тисячі і тисячі примірників цих трактатів виходили з-під типографських пресів щодня і розповсюджувалися з швидкістю блискавки. Десятого грудня 1520 р. до Віттенбергу прибула папська булла під назвою "Exsurge Domine," де Лютерові загрожували відлученням від церкви; але реакцією міста на цю буллу була багатотисячна демонстрація в підтримку Лютера і урочисте спалення булли, а також сотень томів римо-католицьких канонів.
У квітні 1521 року мала відбутися Вормська нарада - зустріч недавно коронованого 20-річного імператора Священої Римської імперії Карла П"ятого (онука попереднього імператора Максиміліана, сина іспанського короля Філіпа і його дружини Ізабелли Арагонської) з німецьким дворянством, зокрема принцами-електорами. Молодий імператор, людина досить дивна (він, можливо, успадкував від своєї матері психічну хворобу) був у той час у полоні мрій про відновлення грандіозної імперії на кшталт імперії Карла Великого, яка включала б у себе і німецькі землі, і Бургундію (землю його родичів-Габсбургів), і південь Франції, і Іспанію (землю його батьків). Його стосунки з папою Левом Десятим (рідним сином знаменитого міланського герцога Лоренцо д"Медічі, братом французької королеви Катерини д"Медічі і дядьком майбутніх королів Франції Карла Дев"ятого і Генрiха Четвертого Бурбона) були досить напруженими. Тому кільком впливовим друзям Лютера, включаючи електора Саксонії Фрідріха і також Еразма Роттердамського, не було так вже й складно вмовити Карла П"ятого запросити Лютера на цю нараду і, попри папську буллу про відлучення від церкви, гарантувати йому недоторканість.
Лютер прибув до Вормсу о десятій годині ранку 16 квітня 1521 року у простенькому "саксонському возику," у супроводі свого друга Ульріха фон Гуттена і підкерованого Гуттенові загону з двохсот озброєних лицарів. Його прибуття зустріли фанфари і дзвони місцевого кафедрального собору. Біля третьої години пополудні наступного дня Лютер з"явився в залі єпископського палацу, де проходила нарада. Папський нунцій Джіроламо Алеандро демонстативно не прийшов на це засідання наради, оскільки він не вважав, що Лютер навіть має право бути в цьому приміщенні. Проте імператор Карл дозволив Лютерові увійти в залу. Представник трірського архієпископа на ім"я Йоган фон Екен став голосно називати Лютерові одну за другою його книги і памфлети і питати, чи Лютер дійсно їх писав. Лютер відповідав, що так, від дійсно є автором цих праць. Після оголошення всього списку фон Екен запитав Лютера, чи він має бажання просто от зараз відріктися від всіх цих єретичних, богохульних книжок. Лютер попросив дати йому один день на роздуми.
Наступного дня, 18 квітня 1520 року, біля 6-ї години вечора, Лютер знову з"явився в залі архієпископського замку, осяяній променями соця, що вже закочувалося за обрій. Він категорично відмовився відрікатися від хоча б однієї з написаних ним книжок чи сказаних ним слів, якщо тільки хтось не доведе йому ЗІ СВЯТОГО ПИСьМА, що він помиляється. "До тих пір," - сказав Лютер, "поки я не буду переконаний зі Св. Письма і з аргументів здорового глузду, що я не правий - а я не вірю ні в авторитет папи, ні в авторитет Вселенських Соборів, оскільки очевидно, що вони часто помилялися і суперечили один одному, - я не зможу відректися і не відречуся ні від чого, що написав і про що говорив. Моє сумління знаходиться в полоні у Святого Письма. Іти проти мого сумління я не вважаю ні правильним, ні безпечним. На тому я стою, і інакше я не можу. Помагай мені, Боже."
По дорозі назад, до Віттенбергу, недалеко від тюрінгійського міста Айзенах, Лютера "викрали" (з метою забезпечити його особисту безпеку) наближені електора Саксонії Фрідріха. "Полоненого" (який знав заздалегідь про перспективу свого "полону") таємно привезли в укріплений замок Вартбург, де Лютерові треба було переховуватися досить тривалий час. Він зайнявся перекладом Св. Письма на німецьку мову, відпустив довге волосся, яке нарешті покрило його монашу тонзуру, і велику, роздвоєну за тодішнім фасоном, бороду. Його приятель, художник Лукас Кранах-Старший, став жартома називати його "юнкер Георг." Лютер не одразу звик до життя у Вартбургу - його мучили запори. Але він намагався лікуватися (головним лікуванням у ті часи вважалося пиво у великих об"ємах), і, як завжди, дуже багато працював. Кранахівський портрет "юнкера Георга" тих часів показує людину у повному розквіті сил, з відкритим, мужнім обличчям і палицею, яку він тримає обома руками. Назрівали великі зміни і велика боротьба.