Відповіді

• 2008.04.28 | Роксана

  Re: Що це за народ такий"рускоязичеський"?

  Трохи не по темі, але тому що ви заторкнули, пане Георгіє, Москву, варто і таке прочитати.
  
  ----------------------------------------
  Юрій Гнаткевич: „Рускоязичноє насєлєніє” - термін, відсутній в законодавстві
  
  Для Майдану
  
  
  • Україна • Політика •
  
  Уявна промова у Льодовому палаці
  
  Уважаемые дамы и господа! Высокопочтенные народные депутаты Украины! Доклад господина Вадима Колесниченко можно вкратце изложить следующим образом. Значительную часть населения Украины составляет русскоязычное население. Помаранчевая власть, вместо того чтобы обеспечивать его языковые права, ведёт на них широкое наступление, что в частности проявляется в попытке вынудить кинопрокат дублировать фильмы государственным языком. Всё это является принудительной украинизацией, которая ведёт к разъединению Украины и создаёт предпосылки для её распада. Партия Регионов видит решение языкового вопроса в Украине в провозглашении государственности русского языка или, по крайней мере, в строгом соблюдении Европейской Хартии региональных языков и языков национальных меньшинств.
  
  Шановні пані і панове! Дозволю собі висловити з цього приводу думку переважної більшості народних депутатів, що входять до парламентської коаліції. Насамперед, ми не визнаємо словосполучення „рускоязичне насєлєніє” як юридично обгрунтованого терміну. Адже термін має розумітися всіма абсолютно однаково. А тим часом це словосполучення сприймається по-різному. Дуже багатьом людям важко визначитися, чи належать вони до „рускоязичних”, чи не належать. Наприклад, якийсь киянин чи харків’янин розмовляє у сім’ї та на службі лише російською мовою, а приїхавши до батьків у село, спілкується з ними українською. Чи належить, наприклад, до „рускоязичного насєлєнія” одесит, який спілкується лише російською мовою в сім’ї, але телефільми, телерепортажі залюбки дивиться укрaїнською мовою та без словника читає українськомовні газети? Є дуже багато українців, які спілкуються російською мовою але добре розуміють українську мову та шкодують, що не можуть вільно розмовляти нею. А ще є українці, які в сім’ї говорять українською а поза межами своєї квартири переходять на російську, бо бояться виглядати „білими воронами”.
  
  Не може допомогти з’ясувати, що таке ”рускоязичне насєлєніє”, посилання на поняття „рідна мова”, бо в українських реаліях воно є також нетермінологічним, оскільки сприймається на основі суб’єктивних уявлень: один думає, що рідна мова це мова його батьків, інший вважає, що це та мова, якою він спілкується в сім’ї, а третій гадає, що це та мова, якою він думає. Доречно зауважити, що психолінгвістика і нейролінгвістика давно довели, що людина думає не мовою, а образами і поняттями, а слова кожної конкретної мови є лише символами, за допомогою яких кодуються і декодуються думки. Думка завжди випереджає слова під час говоріння, а слова випереджають думку під час читання і слухання. Думки зароджуються на „табло свідомості” наче іскри, що виникли внаслідок асоціативного контакту образів і понять.
  
  Володіння мовою буває двох рівнів: пасивне і активне. У першому випадку людина добре розуміє певну мову, коли слухає чи читає, а в другому випадку вона може легко і невимушено висловлювати свої думки в діалогах та монологах під час усного спілкування. Прикладом тут можуть служити ситуації, які ми нині часто спостерігаємо: телеведучий говорить українською, а інші учасники телепередачі говорять російською. Інший приклад. Коли Віктор Янукович виступає українською мовою, або коли українською ведеться футбольний репортаж з Києва, ніхто у Донецьку не хапається за словники. В Україні нині важко знайти людину, яка б не розуміла української мови, іншими словами, не володіла б нею пасивно. Це дає підстави твердити, що в Україні „рускоязичного насєлєнія” взагалі немає. У нас варто говорити не про „рускоязичноє”, а про „рускоговорящєє насєлєніє”. Оскільки ні перше, ні друге словосполучення не зафіксовані термінологічно та відсутні в текстах українського законодавства, слід говорити про дотримання мовних прав не „насєлєнія”, а українців, росіян, євреїв, білорусів, поляків, караїмів, гагаузів, вірменів, кримських татар і т.д
  
  Не про права караїмів, мова яких вже зникає, зараз піклується Партія Регіонів. Не про права білорусів дбають регіонали, бо про білоруську мову не дбають самі білоруси: у Білорусі білоруську мову чути зараз лише на мітингах з уст політичної опозиції до Лукашенка. Вона зникає навіть на білоруському хуторі Януки, звідки пішло родове коріння Віктора Януковича. Політичний шторм в Україні здіймається нині виключно навколо проблеми припинення русифікації українців. Адже, починаючи від Катерини ІІ, царська влада, а потім російський більшовицький режим, особливо за часів Брежнєва і Суслова, відверто вели політику асиміляції українців шляхом їх зросійщення. У цій справі русифікатори досягли великих успіхів. Значна частина українства в умовах дискримінації української мови вільно чи невільно перестала спілкуватися мовою своїх дідів-прадідів. Саме за них - напівзросійщених - точиться нині запекла політична війна. Натхненники з’їзду у Сєвєродонецьку пропонують визнати і легітимізувати наслідки кількавікового етноциду українців, поставивши знак рівності між етнічними росіянами і ”рускоговорящими украінцамі” та створити всі умови для остаточного завершення асиміляції останніх уже в умовах незалежності України. Основним інструментом такої „операції” має служити державність російської мови чи, принаймні, визнання її регіональною на Сході й Півдні України. З такими планами не можна погодитися.
  
  По-перше, це було б вкрай несправедливо з морального боку. Адже витруювання української мови з українців відбувалося не тільки завдяки престижності імперської мови, але й через фізичне знищення української інтелігенції, розстрілами і доведенням до самогубства багатьох українських націонал-комуністів, штучним голодомором, примусовим переселенням українців до Сибіру і заселенням України переселенцями з Росії та інших радянських республік, арестами шестидесятників. Українську мову віками забороняли і витісняли з освіти і книговидання.
  
  По-друге, проголошення російської мови державною було б некоректним актом щодо інших національностей, які населяють Україну, насамперед корінних - кримських татар і гагаузів. Більшість національних меншин потребує національного відродження і звільнення не від українізації, а від лабет зросійщення, яке і їх не оминуло.
  
  По-третє, російська мова залишається нині панівною в усіх сферах суспільного життя в містах Сходу і Півдня України та у столиці Києві, у зв’язку з чим проголошення державності чи офіційної регіональності російської мови остаточно і назавжди витіснить українську мову із свідомості українців, що там живуть, що у свою чергу навіки поділить все українство на дві етнічні частини, які відрізнятимуться різними мовами. Адже націй з двома мовами не буває. Бувають держави, де є дві державні мови. Бувають мови, якими користуються дві нації. Але якщо якась нація має дві мови, то це вже не одна нація, а дві нації. А кожна нація рано чи пізно прагнутиме національного самовизначення. Отже, проголошення державності російської мови і реалізація гасла регіоналів „Два языка – один народ” ведуть до розпаду українства, який може спричинити розпад держави.
  
  По-четверте, позиція „регіоналів” і комуністів не враховує даних перепису населення від 2001 р., який був своєрідним референдумом і, власне, проводився для того, щоб його дані враховувались у державній політиці. Та обставина, що російському шовінізмові вдалося значною мірою розукраїнити багатьох українців, не означає, що вони вже встигли повністю перейти в інший етнічний стан. Під час останнього перепису більшість населення східних і південних областей України назвали себе українцями. Так, українцями у 2001 р. визнали себе у Донецькій області – 56 % населення, у Харківській – 70,7%, у Запоріжській – 70,8%, у Дніпропетровській - 79,3%, в Одеській – 62,8%, у Миколаївській – 81,9%, у Луганській – 58%. Лише в Донецькій і Луганській областях кількість громадян, що визнали рідною мовою українську, є невеликою (відповідно 24,1% і 30%). В інших з перерахованих вище областей таких є більшість, а в Миколаївській і Дніпропетровській – переважна більшість (відповідно 69,2% і 67%).
  
  Важливими є дані, які дехто воліє не афішувати. Так, перепис засвідчив, що майже 88% усього населення України у 2001 р. вільно володіло українською мовою. Якщо говорити про нібито російськомовні області, то тут об’єктивними є такі показники: у Миколаївській області заявили про вільне володіння українською мовою 91,1% населення, у Херсонській – 93,2%, у Донецькій, Луганській, Запорізькій і Одеській областях – в усіх понад 75%. Про вільне володіння українською мовою повідомили майже всі жителі Києва (93,7%). Те саме підтвердили 58,8% українських росіян.
  
  Наведені цифри характеризують 2001 рік. Відтоді минуло сім років. Як випливає з останніх досліджень Центру ім. О. Разумкова (див. журнал „Національна безпека і оборона, №9, 2007) зараз в Україні стрімко зростає кількість людей, які поряд з російською визнають рідною українську мову. Саме це, найімовірніше, лякає організаторів з’їзду у Сєвєродонєцку, які на горе українській нації носять українські прізвища але присвятили своє життя боротьбі з українською мовою і культурою. Колись у нашому народі таких називали перевертнями та яничарами. Останні могли б вимагати для себе якихось особливих прав, якби довели, що вони вже перестали бути українцями і являють собою окрему етнічну одиницю. Досі такі етнічні групи офіційно не зафіксовані.
  
  Українські національно-патріотичні сили пропонують іншу модель майбутньої України і, відповідно, іншу концепцію державної етнічної політики. Ми орієнтуємо Україну на європейські стандарти і бачимо її як українську національну державу, яку вибороли і створили українці, подібно як поляки – Польщу, чехи – Чехію, болгари – Болгарію і т.д. Ми уявляємо собі Україну майбутнього як державу з високим рівнем культури мовної поведінки, де кожен освічений громадянин вільно користувався б українською мовою та мовами національних меншин, насамперед найчисельнішої з них, що населяють Україну – російської. Для цього держава має рішуче припинити вікову практику зросійщення українців і масового порушення їхніх мовних прав та змінити ставлення всіх українців до своєї мови. З цією метою держава має проголосити курс на українське національне відродження, метою якого є повернення всіх українців до національних витоків, до національної мови і культури шляхом виховання в українцях, насамперед у молоді, шанобливого ставлення до української мови. Водночас українська держава має показати зразок свого поважного ставлення до прав національних меншин на отримання освіти та інформації їхньою рідною мовою і на ділі повною мірою продемонструвати це у місцях їхнього компактного проживання. Громадяни, що нині користуються лише російською мовою, не зможуть забути її в умовах глобалізації інформаційного простору. Кожна опанована мова стає міцним динамічним стереотипом а тому взагалі не забувається. Держава має активно сприяти вивченню мов усіх національних меншин у школах і підтримувати створення шкіл з вивченням у них не менше половини предметів цими мовами. Оптимальним і справедливим орієнтиром тут мав би бути такий: у кожному населеному пункті національно-мовний характер шкіл, класів, груп в освітніх закладах та засобів масової інформації за їх тиражністю має корелювати з питомою вагою кожної національності, що тут проживає. Якщо у Донецьку проживає 48,2% росіян і 46,7% українців, то кількість шкіл з російською і українською мовами навчання тут має бути рівною. Такий підхід необхідно застосувати і до інших національних меншин. Сьогоднішня мовна політика в загальній і вищій освіті в Донецьку свідомо спрямована на знищення української мови та мов національних меншин.
  
  Будь-яка мова опановується не „з-під палки” і не з шкільних підручників, а з життєвих ситуацій і потреб. У лексичних „сховищах” мозку лексика зберігається у звуковому коді. Тому основою опанування кожною мовою є її слухання. Коли в Україні українська мова запанує, як це і належить за законом, в кіно та на телебаченні, на уроках і лекціях, на засіданнях державних органів, на стадіонах, на розважальних заходах та на форумах політиків, українці змінять своє ставлення до української мови. Ось тоді Вадим Колєсніченко матиме моральне право порушувати питання про офіційність російської мови в Україні. Сьогодні такого права у нього нема.
  
  Юрій Гнаткевич - народний депутат України