Цікавий матeріал про історію Цeркви (л., укр.)
04/29/2008 | Георгій
Вчора на сайті УПЦ-КП опублікований цeй надзвичайно, як на мeнe, цікавий матeріал про історію ранньої Цeркви на Близькому Cході і в Мeжиріччі Тигру та Єфрату.
http://www.cerkva.info/2008/04/28/liturgia_assiria.html
Ось нeвeличкий уривок:
" (...) До II-III ст. пращури сучасних ассирійців - "сирійці" (не слід плутати з арабами сучасної держави Сирія) у своїй переважній більшості прийняли християнство, знайшовши в ньому унікальну можливість ідентифікуватися і відштовхнутися як від греко-римського язицтва на Заході, в Сирії та північно-західній частині Месопотамії, так і від зороастризму, що панував на Сході, в Ірані. Первісно християнство на Сході розвивалось за відносно спокійних умов, якщо порівняти їх із тими гоніннями на християн, которі мали місце на римському Заході в перших сторіччях нашої ери. Однак зі втратою Едесою політичної незалежності в 216 р. н.е. та приходом до влади в Ірані персидскої династії Сасанідів у 226 році в житті християн Сходу настали тяжкі часи гонінь і преслідувань. Первісно гоніння на християн почались ще за царя Бахрама II (276-293 рр.), але особливо тяжкий сорокарічний період гонінь на християн по всьому Ірану почався за царя Шапура II в 339 р. і тривали аж до його смерті в 379 р. До цього періоду належить широко відомий у християнському, в тому числі й православному, світі факт мучеництва Селевкійського католикоса Мар-Шимуна (Симеона) Бар-Саббае (328-341) та наближених до нього єпископів, священиків і мирян. [8. c. 5-7]
Первісно Церква Сходу була невід’ємною складовою Вселенської Церкви Христової, маючи спілкування у богослужінні та єдність віровчення з іншими місцевими Церквами. Однак політичні обставини, в яких вона перебувала у ІІ-VI ст.ст., надзвичайно ускладнювали, а часом унеможливлювали, її зв’язок із «Заходом», тобто із греко-римським християнським світом. Суперництво різновірних Візантії та Персії за території Близького Сходу й Закавказзя створювали серйозну перепону у підтримці взаємин Церкви Сходу з Церквами християнської імперії, котрі болісно сприйняли процес христологічних суперечок. Останні, в свою чергу, були використані для зведення політичних рахунків у самій Візантії. Так після осудження на Ефеському Соборі (431 р.) вчення Константинопольського архієпископа Несторія, яскравого виразника антіохійського богослів’я, багато його прибічників, рятуючись від державних репресій за часів імператора Зенона (474-496), який шукав політичної прихильності монофізитів (більшості населення Єгипту, Сирії, Вірменії), втекли з Візантії до Персидського царства, де й знайшли собі пристановище у місцевій християнській Церкві, яка була далекою від знання тонкощів телогічних суперечок «західних» співбратів. Тому Церква Сходу, центр якої знаходився у персидському місті Ктесифоні, з легкістю перейняла «несторіанську» (власне давньоантіохійську) богословську доктрину.1(...)"
http://www.cerkva.info/2008/04/28/liturgia_assiria.html
Ось нeвeличкий уривок:
" (...) До II-III ст. пращури сучасних ассирійців - "сирійці" (не слід плутати з арабами сучасної держави Сирія) у своїй переважній більшості прийняли християнство, знайшовши в ньому унікальну можливість ідентифікуватися і відштовхнутися як від греко-римського язицтва на Заході, в Сирії та північно-західній частині Месопотамії, так і від зороастризму, що панував на Сході, в Ірані. Первісно християнство на Сході розвивалось за відносно спокійних умов, якщо порівняти їх із тими гоніннями на християн, которі мали місце на римському Заході в перших сторіччях нашої ери. Однак зі втратою Едесою політичної незалежності в 216 р. н.е. та приходом до влади в Ірані персидскої династії Сасанідів у 226 році в житті християн Сходу настали тяжкі часи гонінь і преслідувань. Первісно гоніння на християн почались ще за царя Бахрама II (276-293 рр.), але особливо тяжкий сорокарічний період гонінь на християн по всьому Ірану почався за царя Шапура II в 339 р. і тривали аж до його смерті в 379 р. До цього періоду належить широко відомий у християнському, в тому числі й православному, світі факт мучеництва Селевкійського католикоса Мар-Шимуна (Симеона) Бар-Саббае (328-341) та наближених до нього єпископів, священиків і мирян. [8. c. 5-7]
Первісно Церква Сходу була невід’ємною складовою Вселенської Церкви Христової, маючи спілкування у богослужінні та єдність віровчення з іншими місцевими Церквами. Однак політичні обставини, в яких вона перебувала у ІІ-VI ст.ст., надзвичайно ускладнювали, а часом унеможливлювали, її зв’язок із «Заходом», тобто із греко-римським християнським світом. Суперництво різновірних Візантії та Персії за території Близького Сходу й Закавказзя створювали серйозну перепону у підтримці взаємин Церкви Сходу з Церквами християнської імперії, котрі болісно сприйняли процес христологічних суперечок. Останні, в свою чергу, були використані для зведення політичних рахунків у самій Візантії. Так після осудження на Ефеському Соборі (431 р.) вчення Константинопольського архієпископа Несторія, яскравого виразника антіохійського богослів’я, багато його прибічників, рятуючись від державних репресій за часів імператора Зенона (474-496), який шукав політичної прихильності монофізитів (більшості населення Єгипту, Сирії, Вірменії), втекли з Візантії до Персидського царства, де й знайшли собі пристановище у місцевій християнській Церкві, яка була далекою від знання тонкощів телогічних суперечок «західних» співбратів. Тому Церква Сходу, центр якої знаходився у персидському місті Ктесифоні, з легкістю перейняла «несторіанську» (власне давньоантіохійську) богословську доктрину.1(...)"