09/21/2008 | Михайло

>Вісник призначення України 22:32 Сверстюк Євген Шляхетний ідальгов наших широтах не конче має боротись з вітряками. Він може вже після жовтневої 1917 р. бути апостолом селянського аристократизму і за умов польського панування на Волині утверджувати ідеї української державності. Будити національну гідність не легше ніж воювати з сукновальнею. Коли всі навколо стають лівими, один залишається правим! Сотні Ранчо Панс будуть доводити йому, що він взявся за невдячну і непотрібну справу, яка «не на часі». Усі Ранчо Пансо ХХ століття точно знають, що треба робити і куди прямувати на лімузині, названому «Росінонцем».Вони покажуть шляхтичеві Липинському позитивний приклад інших панів, у яких і вовки ситі, і кози цілі. А Вячеслав Липинський з села Затурці хоче організувати в Европі «Союз визволення України» і до кінця життя б’є тривогу «Гине всією силою молодості моєї улюблена Вільна, Незалежна, Велика Україна. Гине, бо немає до неї істинної любови…» Після катаклізмів ІІ світової війни хто вже пам’ятає імена тих розумних панів, які вміли жити так щоб і вовки ситі… І хто згадає добрих радників Ранчо-Панс?.. Але чомусь уся Волинь і Україна , і Польща пам’ятає шляхетського ідальго Липинського… Могила його, згладжена большевицьким бульдозером, відновлена, усе село святкує його народження 125 років тому, в його костелі правиться меса з участю і католиків, і православних, на місці його поховання відбувається багатолюдне віче. А сільська поетка Галина Ушакова оспівує своє село на Турії-ріці: Тут синь небес і голубінь ставка Пересікають в річку тихоплинну, Що знала і малу Туле-вичівну, І юного Липинського Славка. На сторожі історичної пам’яті, на фатальних роздоріжжях України стоїть і стоїть той Дон Кіхот Славко! Hад Україною ХХ ст. збиралися і чорні хмари, і легенькі просвітки. Уже давно затоптано Переяславські угоди 1654 р. між Україною і Росією як між двома державами. Жандармська Росія жорстоко переслідувала ідею українського сепаратизму і визнавала тільки Малоросію як складову «єдиної неділимої» Росії. Тим часом заговорили про свою незалежність не тільки література і культура, але й громади і навіть православна Церква… Національний рух – то тільки початок формування нації. В час перед революцією 1917 р. гостро відчувалася тривога національного пророка Шевченка за свою батьківщину – Як в огні її окраденую збудять Для Росії було великою несподіванкою, що Україна відділилася і що знайшлось досить національної інтеліґенції, щоб створити свій уряд. Але Україні, яка славилася як «житниця Европи» і славилася працьовитим традиційно консервативним народом, бракувало національно свідомих громадян, готових будівництво своєї держави поставити найвищою метою. Майже вся інтеліґенція була соціялістичною. А це половинчатий елемент у боротьбі за незалежність. Бракувало таких як польський соціяліст Пілсудський, який заявив: «Мій потяг до соціялізму зупинився на станції Польща.» Україна була найбільшою в Европі країною, що не здобула національної незалежности в результаті І Світової війни. В умовах зтероризованої підбольшевицької України не було свободи слова, щоб аналізувати причини поразки. В умовах Західньої України (під Польщею) реакція на поразку була гострою і радикальною. В 20-ті роки виділялися дві визначні постаті політичних мислителів , які створюють свої концепції дальшої національно-визвольної війни. Найбільш впливовим був ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, родом з Південної України, в минулому соціяліст-марксист, що було характерним для дореволюційної інтеліґенції. Менш впливовим, але потужнішим як мислитель і теоретик українського консерватизму був В’ячеслав Липинський, волиняк, українець польського шляхетського походження. Він був переконаним українським патріотом-державником, залишаючись при цьому в шляхетському стані і при своїй римо-католицькій вірі.
Обидва в роки української державности очолювали українські посольства, Липинський у Відні, Донцов в Берліні. Для багатьох було очевидним, що слабкість української революції 1917 року, буржуазної за своїм характером, полягала в політичній слабкості соціялістичного керівництва. Не можна сказати, що українські соціялісти були близькими до большевицьких, соціял-демократів. Але не можна заперечувати, що соціялістичні ілюзії не давали їм духу зупинити поїзд до соціялізму на станції «Україна». Ця половинчаста свідомість не давала духовних сил абсолютно зосередитись на будівництві незалежної української держави . Донцов і Липинський були антидемократами, що легко зрозуміти в контексті большевицької демагогії, яка поєднувала демократію з диктатурою. Однак у Липинського в принципі не було місця для такого поняття. В його ідеалістичній клясократичній концепції влада має належати гетьманові з конституційно-демократичною формою правління. Провідну верству він називає також «аристократією», і це може бути також верства селянська чи робітнича. Клясократія забезпечує рівновагу між владою і свободою.
>Демократію, за Липинським, характеризує порушення рівноваги між владою і свободою. Необмежений демократичний індивідуалізм підкопує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Роздрібнення партій позбавляє їх почуття політичної відповідальности. Клясократія вироджується в демократію, а вже ту доконує охлократія з абсолютним пануванням войовничих непродуцентів та з цілковитим придушенням свободи та самодіяльности громадянства. Ця бюрократична сила, що перетворює громадянство на пасивну юрбу, насправді є диктаторською владою не юрби, а пануванням над юрбою. Це і старі деспотії, і фашизм, і большевизм, а нині яскравий образ її бачимо в зовсім чужій охлократії «регіонів». Вчення Липинського про «провідну верству», що символізує тяглість і понадклясовий характер державної влади ігнорувало реальність большевицької революції, як тимчасової хвороби.
>Нині воно набуває нової актуальності за умов, коли інспірована з-за кордону охлократія розхитує основи молодої Української держави. Нині може постати запитання: Як міг Липинський після большевицької революції, в середині 20-х років, писати: «Все питання в тому, чи основний і найсильніший в Україні хліборобський клас потрафить стати класом консервативним, тобто чи виділить він з себе настільки сильно і добре зорганізовані державотворчі і войовничі елементи , які своєю силою зуміють зорганізувати цей клас і стати в той спосіб опорою, наріжним каменем, для будови Української Держави». Звичайно, тоді була надія на крах комунізму. Але селянство як силу національно-консервативну тоді оцінював і Кремль, який виповів селянству війну не на життя, а на смерть, і довів її до геноциду 1933 року. Тоді ж було доконано руїни Православної церкви, якій В’ячеслав Липинський відводив особливу ролю в становленні Української Держави і в княжі часи, і в епоху Гетьманщини, і в нові часи. «Тільки тоді, коли життя матеріяльне, державне , керується незмінними і вищими од людських законами Бога, і коли віра в Бога і в любов до Нього не дозволяють людям знайти всю ціль свого існування в матеріяльному, земному, тілесному, можна весь час в людській матеріяльній боротьбі поширення життя, за владу, за державу, містичне захоплення піддержу-вати.» Цій творчій силі ідеялізму Липинський протиставляє усякі сучасні «оптимістичні ілюзії соціялістичного, націоналістичного, демократичного чи ще якогось іншого «земного раю.» Історичний досвід ХХ ст.. підтвердив глибоку вірність суджень Липинського, так актуальних сьогодні – суджень про незалежну від держави церкву, яка має авторитет і голос в суспільстві, бо нагадує про зобов’язуючі непроминальні істини. Ця авторитетна духовно виражена інстанція і формує правлячу верству, культивуючи вищі надматеріяльні цілі, оберігаючи моральні вартості. Ми віками боролися за волю, як за абсолютну цінність. Але ж найвища цінність – свобода, якщо вона без вищої мети і без відповідальности, легко вироджується в слугу людських слабостей. І тут приходить на допомогу та релігія, яка ставить на перше місце Закон і страх Божий. «Релігія і церква, яка своїми обов’язуючими для всіх наказами моралі обмежує свободу, релігія, яка не дозволяє свобідно ошукувати, брехати, визискувати, грабити; релігія, яка наказує слухати авторитетів і здержувати свої егоїстичні зажерливі інстинкти; релігія, яка проповідує найбільше зусилля в боротьбі зі злом і кличе до жертви та посвяти для цілої громади», така релігія не вигідна тим, для кого інтерес і вигода стоять понад усім. Вони воліють мати церкву залежну і слухняну.Ці-каво, що такого самого висновку в кінці свого життя дійшов суперник В’ячеслава Липинського Дмитро Донців, який починав з соціялізму і атеїзму. Блискучий журналіст і публіцист, він мав колосальний вплив на розвиток національного руху в Україні. Його можна назвати будителем національного руху і проповідником чинного націоналізму – в стилі Шопенгауера і Ніцше. В’ячеслав Липинський не мав безпосередньо глибокого впливу на розвиток національно-визвольного руху. Однак він як учитель суворого політичного мислення нагадував незмінні істини, історичні константи і вищі вартості, з якими не повинно розминутися жодне покоління, що несе спадщину минулого. Тому такі сезонні віяння як комунізм, фашизм, нацизм він розпізнавав у зародку як історичні нарости і хвороби часу – і наперед застерігав проти них. «Крім релігії, немає іншої сили для поборення соціяльної і моральної анархії», – нагадує він і нашим творцям ліберальної демократії. Однак йдеться не про використання релігії, а про імперативний дух християнської етики, про силу духовну, яка освячує своїм авторитетом діла відповідального правителя. І ще один дуже актуальний і спірний сьогодні акцент: «Творити владу можуть тільки люди моральні, тобто люди, які глибоко всіма фібрами своєї душі вірять, що те, що вони творять, є правда, є добро. Люди, які своє особисте життя зв’язують з перемогою тільки правди…» Такі аксіоми треба постійно нагадувати, особливо в часи морального розм’якшення і безпечности, що покладає надію лише на родючий грунт і попутний вітер і схильні забувати, що держава і нація – це продукти волі і творчости, тобто максимальних зусиль і надособистих цілей.