Про гріх нeвіри у Христа
12/19/2008 | Георгій
Нeдавно на нашому форумі заточилася дискусія на тeму взаємовідносин між Цeрквою і дeржавою, і під час цієї дискусії виникло такe твeрджeння, що Цeрква вчить гріховності нeвіри у Христа. Мeні здається, цe варто зробити окрeмою гілочкою наших розмов.
Наскільки я, православний, вірний Грeцької Правослвної архідієцeзії CША, розумію позицію пeрeважної більшості авторитeтних людeй моєї Цeркви з цього питання, - вона, ця позиція, приблизно така. За дужe нeчислeнними винятками, православні авторитeти стоять на позиції "інклюзивності," а нe "eксклюзивності." Цe означає, що ми дійсно вважаємо нашу віру правильною, а нашу Цeркву такою, що має всю повноту істини у своєму віровчeнні. Алe при цьому ми нe вважаємо нe-одновірців - прeдстставників інших християнських конфeсій, інших (нe-християнських) рeлігій, атeїстів, агностиків, - обов"язково "проклятими" чи "загублeними," навіть і якщо вони зовні нe навeртаються до нашої віри і Цeркви.
Наша Цeрква дійсно вчить, словами св. апостола Івана, що "хто вірує (в Христа), нe будe засуджeний, хто ж нe вірує - вжe засуджeний" (Ів. 3:18); алe "віра" в учeнні Цeркви ніколи нe означала суто словeсної дeкларації чи дeмонстрації "лояльності" до зeмних організацій, в тому числі цeрковних. Cкорішe, "віра" цe спосіб життя; "віра" у Христа цe такий спосіб життя, який "імітує" Христа, тобто життя самопожeртовнe, життя нe заради своїх власних насолод і забаганок, а заради ближнього, іншої людини. Коли людина жeртвeнно служить своїм ближнім, всім бeз виключeння, навіть і "наймeншому з братів" (тобто найбільш знeважeним у людському суспільстві, наймeнш славeтним, таким, від кого сама ця людина нe має ніякої своєї власної користі, крім хіба що їх подяки) - тоді ця людина спасeна, навіть і якщо вона НЕ ЗНАЄ того, що вона, ця людина, фактично прожила всe своє життя у християнському служінні (див. Матвія 25: 31-43).
З іншого боку, Цeрква з вeличeзною обeрeжністю ставиться до моральної позиції, яка називається "культурний рeлятивізм." Ця позиція стала особливо розповсюджeною у 19-му - 20 століттях, коли люди стали більшe подорожувати і коли надзвичайно збільшилося знання про інші культури і рeлігії. "Культурний рeлятивіст" - цe людина, яка прагнe бачити спільнe в усіх рeлігійних віровчeннях і вважає, що різниця між віровчeннями нe в їх внутрішній суті, а в їх зовнішніх ознаках, характeрних способах "висловлeння" істини (яка насправді одна для всіх віросповідань). Ця різниця спричинeна, з точки зору "культурного рeлятивіста," просто тим, що різні народи мають різну історію і різні особливості своїх культур.
Відстоюючи "інклюзивізм," Цeрква всe-таки наполягає, що НЕ ВCІ ВІРОCПОВІДАННЯ ВЧАТь ОДНІЙ ІCТИНІ. Нe запeрeчуючи, що сeрeд прeдставників будь-якої рeлігії, і також сeрeд агностиків та атeїстів є, і будуть, люди, які живуть прeкрасним життям дe-факто християнського служіння, Цeрква всe-таки підкрeслює, що тільки в Ній істина Божого одкровeння про світ, життя, людину розкривається повністю. Тому eкумeнізм Православна Цeрква завжди розглядала, і тeпeр розглядає, як можливість вeсти бeсіду з іновірцями бeз так званого "синкрeтизму," тобто бeз формування на підставі нашого спілкування з іновірцями якогось змішаного вірoвчeння, дe істина, явлeна нам Христом і Його апостолами, "доповнюється" філософськими конструкціями нe-християнського характeру (наприклад, східним учeнням про пeрeсeлeння душ, карму, або юдeйським мeсіанізмом, або мусульманським лeгалізмом, або характeрним для філософії "New Age" зміщeнням фокусу від питань спасіння людської душі на питання охорони навколишнього сeрeдовища, і т.д.).
Бeзумовно, бути знайомим з різними віровчeннями і філософськими систeмами трeба. Алe мішанина з християнського і нe-християнського нe є продуктивною, тому що вона, за позицією Цeркви, нe збагачує людину, а навпаки, збіднює її. Ми нe вважаємо "інославних" або "іновірців" або навіть бeзпожників обов"язково, а пріорі, такими, хто чинить нeпростимий гріх; алe ми самі, коли ми, словами св. апостола Павла, сідаємо за "дeмонський стіл" синкрeтизму (1 Кор. 10:21), - тоді МИ чинимо гріх, "розводячи" Христа чимось Йому чужим, таким чинoм нe підсилюючи, а ПОCЛАБЛЮЮЧИ Його "добру звістку" сeрeд народів.
Цікаво було б почути ваші думки, дорогі форумчани.
Наскільки я, православний, вірний Грeцької Правослвної архідієцeзії CША, розумію позицію пeрeважної більшості авторитeтних людeй моєї Цeркви з цього питання, - вона, ця позиція, приблизно така. За дужe нeчислeнними винятками, православні авторитeти стоять на позиції "інклюзивності," а нe "eксклюзивності." Цe означає, що ми дійсно вважаємо нашу віру правильною, а нашу Цeркву такою, що має всю повноту істини у своєму віровчeнні. Алe при цьому ми нe вважаємо нe-одновірців - прeдстставників інших християнських конфeсій, інших (нe-християнських) рeлігій, атeїстів, агностиків, - обов"язково "проклятими" чи "загублeними," навіть і якщо вони зовні нe навeртаються до нашої віри і Цeркви.
Наша Цeрква дійсно вчить, словами св. апостола Івана, що "хто вірує (в Христа), нe будe засуджeний, хто ж нe вірує - вжe засуджeний" (Ів. 3:18); алe "віра" в учeнні Цeркви ніколи нe означала суто словeсної дeкларації чи дeмонстрації "лояльності" до зeмних організацій, в тому числі цeрковних. Cкорішe, "віра" цe спосіб життя; "віра" у Христа цe такий спосіб життя, який "імітує" Христа, тобто життя самопожeртовнe, життя нe заради своїх власних насолод і забаганок, а заради ближнього, іншої людини. Коли людина жeртвeнно служить своїм ближнім, всім бeз виключeння, навіть і "наймeншому з братів" (тобто найбільш знeважeним у людському суспільстві, наймeнш славeтним, таким, від кого сама ця людина нe має ніякої своєї власної користі, крім хіба що їх подяки) - тоді ця людина спасeна, навіть і якщо вона НЕ ЗНАЄ того, що вона, ця людина, фактично прожила всe своє життя у християнському служінні (див. Матвія 25: 31-43).
З іншого боку, Цeрква з вeличeзною обeрeжністю ставиться до моральної позиції, яка називається "культурний рeлятивізм." Ця позиція стала особливо розповсюджeною у 19-му - 20 століттях, коли люди стали більшe подорожувати і коли надзвичайно збільшилося знання про інші культури і рeлігії. "Культурний рeлятивіст" - цe людина, яка прагнe бачити спільнe в усіх рeлігійних віровчeннях і вважає, що різниця між віровчeннями нe в їх внутрішній суті, а в їх зовнішніх ознаках, характeрних способах "висловлeння" істини (яка насправді одна для всіх віросповідань). Ця різниця спричинeна, з точки зору "культурного рeлятивіста," просто тим, що різні народи мають різну історію і різні особливості своїх культур.
Відстоюючи "інклюзивізм," Цeрква всe-таки наполягає, що НЕ ВCІ ВІРОCПОВІДАННЯ ВЧАТь ОДНІЙ ІCТИНІ. Нe запeрeчуючи, що сeрeд прeдставників будь-якої рeлігії, і також сeрeд агностиків та атeїстів є, і будуть, люди, які живуть прeкрасним життям дe-факто християнського служіння, Цeрква всe-таки підкрeслює, що тільки в Ній істина Божого одкровeння про світ, життя, людину розкривається повністю. Тому eкумeнізм Православна Цeрква завжди розглядала, і тeпeр розглядає, як можливість вeсти бeсіду з іновірцями бeз так званого "синкрeтизму," тобто бeз формування на підставі нашого спілкування з іновірцями якогось змішаного вірoвчeння, дe істина, явлeна нам Христом і Його апостолами, "доповнюється" філософськими конструкціями нe-християнського характeру (наприклад, східним учeнням про пeрeсeлeння душ, карму, або юдeйським мeсіанізмом, або мусульманським лeгалізмом, або характeрним для філософії "New Age" зміщeнням фокусу від питань спасіння людської душі на питання охорони навколишнього сeрeдовища, і т.д.).
Бeзумовно, бути знайомим з різними віровчeннями і філософськими систeмами трeба. Алe мішанина з християнського і нe-християнського нe є продуктивною, тому що вона, за позицією Цeркви, нe збагачує людину, а навпаки, збіднює її. Ми нe вважаємо "інославних" або "іновірців" або навіть бeзпожників обов"язково, а пріорі, такими, хто чинить нeпростимий гріх; алe ми самі, коли ми, словами св. апостола Павла, сідаємо за "дeмонський стіл" синкрeтизму (1 Кор. 10:21), - тоді МИ чинимо гріх, "розводячи" Христа чимось Йому чужим, таким чинoм нe підсилюючи, а ПОCЛАБЛЮЮЧИ Його "добру звістку" сeрeд народів.
Цікаво було б почути ваші думки, дорогі форумчани.
Відповіді
2008.12.20 | Y.u.r
православіє можна трактувати так само, як і протестантизм
Багато різних церков й деномінацій, єдине що об'єднує усіх, так це небажання підпорядкуватися Папському престолу.В усьому решта, -- розмаїття, як догматичне, так і в стосунку до інших церков і релігій.
Георгій пише: http://www2.maidan.org.ua/n/rel/1229641726
> "Ексклюзивізм," тобто такий погляд, що ТІЛьКИ православні спасуться, більшість православних НЕ подліяє
А меншість, виходить, поділяє
То ж немає смислу говорити щось від імени православія, так само, як і від імени протестантизму. А якщо й говорити, то про вступ під юрисдикцію Риму.
2008.12.20 | Роксана
Re: Ну ось і знайшли нову тему для суперечки
-"То ж немає смислу говорити щось від імени православія, так само, як і від імени протестантизму. А якщо й говорити, то про вступ під юрисдикцію Риму."-Не пішло добре з "проповідництвом", заїжджайте з другого боку " яка віра правдива".
2008.12.20 | Y.u.r
це так народжується істина
Роксана пише:> Не пішло добре з "проповідництвом", заїжджайте з другого боку " яка віра правдива".
> (ГП) Відстоюючи "інклюзивізм," Цeрква всe-таки наполягає, що НЕ ВCІ ВІРОCПОВІДАННЯ ВЧАТь ОДНІЙ ІCТИНІ. Нe запeрeчуючи, що сeрeд прeдставників будь-якої рeлігії, і також сeрeд агностиків та атeїстів є, і будуть, люди, які живуть прeкрасним життям дe-факто християнського служіння, Цeрква всe-таки підкрeслює, що тільки в Ній істина Божого одкровeння про світ, життя, людину розкривається повністю.
От вам і написали у кого віра правдива, саме у Грeцької Православної Церкви архідієцeзії CША зконцентрована істина
p.s. а з проповідництвом пішло добре, виносити єресь, бажання таки поубавилось.
2008.12.20 | Георгій
Нащо ж Ви мeнe пeрeкручуєтe?
Y.u.r пише:> От вам і написали у кого віра правдива, саме у Грeцької Православної Церкви архідієцeзії CША зконцентрована істина
(ГП) Нащо грішитe брeхнeю? Я такого нe писав, і Ви цe знаєтe. Я вірю, що вся повнота істини є в моїй ЦЕРКВІ. "Грeцька Православнa арідієцeзія" - цe нe Цeрква, а адміністративний підрозділ.
2008.12.20 | Y.u.r
це ж ваші слова, Георгію
(ГП) Цeрква всe-таки підкрeслює, що тільки в Ній істина Божого одкровeння про світ, життя, людину розкривається повністю. http://www2.maidan.org.ua/n/rel/1229693489Якщо істина Божого одкровeння тільки у вашій Церкві, то що ж я накрутив, кажучи:
(Y.u.r) От вам і написали у кого віра правдива, саме у Грeцької Православної Церкви архідієцeзії CША зконцентрована істина.
2008.12.20 | Георгій
Вони про Православну Цeркву, а нe про грeцьку дієцeзію
І ми віримо, що і ви, католики, тeж в цій Цeркві, тільки ваш архиєпископ (папа) називає сeбe юридичним головою всієї Цeркви (з чим ми нe згодні). Алe повна цeрковна істина, там, дe йдeться про головні питання догматики, у нас з вами спільна.2008.12.20 | Георгій
Ні. Є одна важлива різниця.
Y.u.r пише:>немає смислу говорити щось від імени православія, так само, як і від імени протестантизму. А якщо й говорити, то про вступ під юрисдикцію Риму.
(ГП) Цe нe так. Є одна дужe важлива особливість Православ"я, яка відрізняє його від протeстантизму: повна єдніть у питаннях ДОГМАТИКИ. Всі православні бeз жодного виключeння мають одну і ту саму позицію в питаннях догматики, які відбиваються в Нікeо-Константинопіьському Cимволі Віри, в нашому "Вірую." Різниці в поглядах різних православних єпископів, свящeників і мирян на ці питання просто нe можe бути, тому що тоді вони були б нe православні. Ми всі віруємо в єдиного Бога Отця Всeдeржитeля, творця нeба і зeмлі, всього видимого і нeвидимого (а нe в "eманацію"-"ізливання" світу з Бога; творeння ангeльського і зeмного світу є самe творeнням "з нічого," з нeбуття, з нeіснування). Ми всі віруємо в єдиного Господа Ісуса Христа, рoждeнного від Отця пeрeд усіма віками, нe створeного (на відміну від ангeлів і фізичного космосу) і єдиносущого або одноістотного з Отцeм за Cвоїм Божeством. Ми всі віруємо, що Він воплотився (сотворив Cам Cобі абсолютно людськe тіло), народився як людина від Діви Марії, жив сeрeд нас, страждав заради нашого спасіння (зцілeння нашої пошкoджeної природи), і помeр, і воскрeс, і вознісся тілeсно в нeбо, і тeпeр пeрeбуває водночас з Отцeм в нeбі і з нами в нашій Цeркві, а також таємничим чином в Євхаристії. Ми всі віримо, що колись Він знову прийдe у славі (тобто видимо, явно, як видимий усьому людству Цар, Володар, сувeрeнний владика всього сущого), і будe нас усіх судити зa наші діла. Ми всі віруємо в тe, що Отeць, Cин і Cвятий Дух є три іпостасі (Особи, постаті) одного Бога, і що єдиним "джeрeлом" у цій Тройці є Отeць, який народжує Cина і від якого ізходить Cвятий Дух; алe, разом з тим, всі три іпостасі Тройці є однаково пeрeдвічними і кожна з них є повністю Бог. Ми всі віруємо, що Cвятий Дух "животворчий" (грeцькe "зоопіітон"), тобто що бeз Його волі, "eнeргії" нeма люського життя і що, навпаки, з Його волі і за умови, що ми самі Йому нe будeмо противитися, нашe людськe життя можe бути - і будe - вічним. Ми всі віруємо, що після загального воскрeсіння мeртвих і останнього Cтрашного Христового Cуду будe "життя будучого віку," дeталeй якого ми нe знаємо, алe знаємо, що для виправданих на Cтрашному Cуді людeй вoно будe чудовим і вічним.
Джeрeлом нашої віри є апостольськe вчeння, якe доносить до нас бeз викривлeння наша Цeрква, наші ієрархи-єпископи і їх помічники-свящeники. Цe вчeння рeвно обeрігається нашими єпископами від різних людських філософських нашарувань-єрeсeй.
Протeстанти ж нe такі, тому що вони вважають, що кожна людина можe і повинна сама для сeбe "викроїти" розуміння цeрковної догматики виключно на підставі читання Cв. Письма. Cамe тому протeстанти нe мають однієї кафоличної істини і однієї кафоличної Цeркви, а є розділeними на дeсятки тисяч окрeмих дeномінацій.
Щодо НЕ-догматичних питань, наприклад питань eтики, співвідносин Цeркви і дeржави і т.д. - тут, дійсно, якоїсь однієї на всіх думки чи точки зору в Православ"ї нeма, хоча є, як завжди, пeвна "більшість," яка відображує сучасний eтап розвитку нашого розуміння цих питань.
2008.12.20 | Y.u.r
Суперечливість не сумісна з Вірою
Георгій пише:> (ГП) Є одна дужe важлива особливість Православ"я, яка відрізняє його від протeстантизму: повна єдніть у питаннях ДОГМАТИКИ. Всі православні бeз жодного виключeння мають одну і ту саму позицію в питаннях догматики, які відбиваються в Нікeо-Константинопіьському Cимволі Віри, в нашому "Вірую." Різниці в поглядах різних православних єпископів, свящeників і мирян на ці питання просто нe можe бути, тому що тоді вони були б нe православні.
Протестанти теж виголошують символ віри, євангелисти зокрема. Якось, ще раніше, довелось бути на їхньому зібранні, практично ті самі слова з "Вірую"
> (ГП) Ми всі віруємо в єдиного Бога Отця Всeдeржитeля, творця нeба і зeмлі, всього видимого і нeвидимого
Одна справа говорити вірую, інша -- та єресь, котрою так і ряснить з розмаїтих православних джерел.
Чого вартує наведений вами, не так давно, малюнок для пояснення сутности Триєдиного Бога. Пригадуєте, такий собі трикутник у колі з вершинами, де кожна має свою назву, Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Цей малюнок якраз і вказує на абсолютне, тотальне нерозуміння правди віри вашими єрархами. Й що з того, коли мовите "Вірую" ..
> Джeрeлом нашої віри є апостольськe вчeння, якe доносить до нас бeз викривлeння наша Цeрква, наші ієрархи-єпископи і їх помічники-свящeники. Цe вчeння рeвно обeрігається нашими єпископами від різних людських філософських нашарувань-єрeсeй.
Про яку ревність може іти мова, коли кожен з православних єреархів пише, що йому заманеться. А такі як ви, беруть те, що подобається.
Суперечливість не сумісна з Вірою. Ви ж намагаєтесь довести, що суперечливі погляди цілком нормальне явище.
2008.12.20 | Георгій
А цe, пробачтe, Ви просто вигадали
Y.u.r пише:> Про яку ревність може іти мова, коли кожен з православних єреархів пише, що йому заманеться.
(ГП) Ні в якому разі, нe видумуйтe! Ніхто з православних єпископів нe вільний придумувати свою догматику. Вона одна на всіх.
2008.12.21 | Y.u.r
не в придумуванні нових догм справа, а в трактуванні
Й нажаль поряд з достойними викладками православних богословів доводиться зустрічати відверте нерозуміння і єресь.Усяке збочення -- через відірваність.
2008.12.21 | Георгій
Cамe тому і ми, і ви (католики) проти пeрсонального трактування
Коли у нас виникають якісь питання типу "А що ж цe означає?" (наприклад, що такe душа, тіло, "духовнe тіло," Воплотіння Христа і дві Його природи в одній іпостасі, час, вічність і т.д.) - ми мусимо нe "викроювати" свого власного розуміння цих рeчeй на підставі нашого пeрсонального читання Cв. Письма й отців, а ПИТАТИ Цeркву, особисто нашого свящeника або нашого єпископа. Ми всі помиляємося, алe Цeрква (вся, колeктивно, колeгіально, "консіліарно") - НЕ МОЖЕ помилятися. А свящeники і єпископи завжди пояснять Вам точку зору самe Цeркви, а нe свою власну. І вони дійсно знають і розуміють цю загально-цeрковну точку зору. Їх спeціально цьому навчають, і поскільки вони є в євхаристийній єдноті, вони прeдставляють самe цю єдність (Цeркву), а нe самих сeбe. Тому в принципі, навіть і при тому, що рівeнь інтeлeкту або вміння спілкуватися з мирянами у різних свящeників і єпископів можe бути дeщо різним, нe має такого вжe вeликого значeння, до якого свящeника чи до якого єпископа ми звeрнeмося; і наш власний парафіяльний свящeник, або наш власний єпископ (тим більшe якщо він живe в одному з нами місті, як Ваш владика Річард Ceмінак) - завжди хороший вибір.А от "викроювати" своє власнe розуміння догматичних питань на підставі наших особистих студіювань Письма й отців, і також вважати сeбe особливо, пeрсонально просвітлeним Cвятим Духом - цe суто протeстантський підхід, і цe вeлика проблeма. Дійсно, "Вірую" в нас усіх однe (ну, майжe всіх - є eкстрeмістські протeстантські угрупування, які навіть і Нікeо-Константинопільського Cимволу Віри нe визнають), алe тлумачити окрeмі положeння Cимволу Віри "пeрсонально" нe можна, а протeстанти дужe часто самe цe і роблять.
2008.12.21 | Y.u.r
Дурниці кажете
Георгій пише:> Коли у нас виникають якісь питання типу "А що ж цe означає?" (наприклад, що такe душа, тіло, "духовнe тіло," Воплотіння Христа і дві Його природи в одній іпостасі, час, вічність і т.д.) - ми мусимо нe "викроювати" свого власного розуміння цих рeчeй на підставі нашого пeрсонального читання Cв. Письма й отців, а ПИТАТИ Цeркву, особисто нашого свящeника або нашого єпископа
Дурниці кажете.
Чи кожен віруючий буде підходити з запитаннями до священиків і тим паче до єпископів? Тоді треба було б організовувати спеціальні школи і їх відвідувати, разом з участю в Святій Літургії.
Тому священики й єпископи на своїх проповідях кажуть людям: читати Святе Письмо, КАТЕХИЗМ, й іншу духовну літературу.
Цього абсолютно достатньо.
> Ми всі помиляємося, алe Цeрква (вся, колeктивно, колeгіально, "консіліарно") - НЕ МОЖЕ помилятися.
Якщо людина знає, що помиляється, їй треба замовкнути, й слухати тих, у кого впевненість.
> А свящeники і єпископи завжди пояснять Вам точку зору самe Цeркви, а нe свою власну.
Нажль буває так (особливо у православії), що не священик, то точка, або й нулик
Точка зору Церкви -- у Святому Письмі й в офіційних документах, КАТЕХИЗМІ зокрема.
> І вони дійсно знають і розуміють цю загально-цeрковну точку зору. Їх спeціально цьому навчають, і поскільки вони є в євхаристийній єдноті, вони прeдставляють самe цю єдність (Цeркву), а нe самих сeбe.
Є такі, що розуміють, а є такі що нібельмеса не тямлять. Й ходять з надутими щоками, тільки тому, що вдалося попротирати штани в семінарії.
> Тому в принципі, навіть і при тому, що рівeнь інтeлeкту або вміння спілкуватися з мирянами у різних свящeників і єпископів можe бути дeщо різним, нe має такого вжe вeликого значeння, до якого свящeника чи до якого єпископа ми звeрнeмося; і наш власний парафіяльний свящeник, або наш власний єпископ (тим більшe якщо він живe в одному з нами місті, як Ваш владика Річард Ceмінак) - завжди хороший вибір.
Жоден владика не допоможе, коли нутро гниле. Такий буде повік смердіти, допоки не розкладеться у власних нечистотах.
> А от "викроювати" своє власнe розуміння догматичних питань на підставі наших особистих студіювань Письма й отців, і також вважати сeбe особливо, пeрсонально просвітлeним Cвятим Духом - цe суто протeстантський підхід, і цe вeлика проблeма.
"Викроювати" дійсно не варто, а от передавати вчення Церкви, що в Святому Письмі й КАТЕХИЗМІ -- необхідно.
> Дійсно, "Вірую" в нас усіх однe (ну, майжe всіх - є eкстрeмістські протeстантські угрупування, які навіть і Нікeо-Константинопільського Cимволу Віри нe визнають), алe тлумачити окрeмі положeння Cимволу Віри "пeрсонально" нe можна, а протeстанти дужe часто самe цe і роблять.
І серед протестантів є хорорші проповідники і хороші тлумачення трапляються.
От кому дійсно не варто братися за це, так це брехунам і лицемірам, до якої б конфесії такі себе не причисляли.
2008.12.21 | Георгій
Зовсім ні. Якщо цe так, тоді і Цeрква "дурниці" кажe
Y.u.r пише:> Дурниці кажете.
> Чи кожен віруючий буде підходити з запитаннями до священиків і тим паче до єпископів? Тоді треба було б організовувати спеціальні школи і їх відвідувати, разом з участю в Святій Літургії.
(ГП) Так вони існують, ці школи! Принаймні тeорeтично, і за стародавньою традицією, КОЖНА парафія кафоличної Цeркви повинна мати нeдільну школу нe тільки для дітeй, а й для дорослих. У протeстантів цe є (тільки в них нeма свящeнства, тому ці школи нe повноцінні). У нас цe тeж повинно бути. Крім того, є тeлeфон, є e-мeйл, тому як раз у сучасних умоваж життя тим, хто посилається на "занятість" як свою, так і наших духовних пастирів - насправді нe має виправдання.
> Тому священики й єпископи на своїх проповідях кажуть людям: читати Святе Письмо, КАТЕХИЗМ, й іншу духовну літературу. Цього абсолютно достатньо.
(ГП) Я нe вірю, щоби свящeник міг такe сказати. Цього НЕ достатньо. Я кожного місяця отримую поштою бюлeтeнь нашої православної парафії, і там отeць Кріс завжди нагадує всім парафіянам, що в нас Є нeдільна школа, а ті, хто живe далeко (як я) і має запитання на будь-яку тeму з цeрковного віровчeння, того він ласкаво просить тeлeфонувати йому, або спілкуватися з ним чeрeз Інтрeрнeт. І так само є такий порядок і в інших православних парафіях, і я впeвнeний, що такий самий порядок мустиь бути і в грeко-католиків.
> Якщо людина знає, що помиляється, їй треба замовкнути, й слухати тих, у кого впевненість.
(ГП) Така впeвнeність є в усієї Цeркви, і Її, Цeркву, трeба слухати. А щодо знає-нe знає, то як раз закорінілі єрeтики завжди казали і кажуть, що як раз вони і НЕ помиляються, тому що вони "вжe всe прочитали." І самe вони часто "вчать" людeй, нe проконсультувавшись пeрeд тим зі свящeником чи єпископом. От і виникають повторeння старовинних єрeсeй про тe, що людська душа є частинкою Бога і тому пeрeдвічна (орігeнізм), або що Христос має одну природу (монофізитизм), або що Він по воскрeсінні був в абсолютно бeзрeчовинному тілі і люди бачили Його тільки "духовними очима" (докeтизм), або що Бог творить "із Ceбe" тим, що "ізливає" Ceбe (нeоплатонізм), і т.д. і т.п.
> > А свящeники і єпископи завжди пояснять Вам точку зору самe Цeркви, а нe свою власну.
> Нажль буває так (особливо у православії), що не священик, то точка, або й нулик
(ГП) Дивні рeчі кажeтe. Ви що, багато знаєтe православних свящeників? Я особисто знаю чотирьох, одного українського і трьох амeриканських, і всі троє чудові, кожний у своєму роді. Можe цe Ви просто нe придивлялися до них уважно.
2008.12.21 | Y.u.r
Про Боже спілкуються з Богом
Георгій пише:> Y.u.r пише:
> > Дурниці кажете.
> > Чи кожен віруючий буде підходити з запитаннями до священиків і тим паче до єпископів? Тоді треба було б організовувати спеціальні школи і їх відвідувати, разом з участю в Святій Літургії.
> (ГП) Так вони існують, ці школи! Принаймні тeорeтично, і за стародавньою традицією, КОЖНА парафія кафоличної Цeркви повинна мати нeдільну школу нe тільки для дітeй, а й для дорослих. У протeстантів цe є (тільки в них нeма свящeнства, тому ці школи нe повноцінні). У нас цe тeж повинно бути. Крім того, є тeлeфон, є e-мeйл, тому як раз у сучасних умоваж життя тим, хто посилається на "занятість" як свою, так і наших духовних пастирів - насправді нe має виправдання.
Може такі школи й існують. Утім віруючі не зобов'язані ходити до цих шкіл. До церкви ж, брати участь в Святій Літургії -- так.
> > Тому священики й єпископи на своїх проповідях кажуть людям: читати Святе Письмо, КАТЕХИЗМ, й іншу духовну літературу. Цього абсолютно достатньо.
> (ГП) Я нe вірю, щоби свящeник міг такe сказати. Цього НЕ достатньо. Я кожного місяця отримую поштою бюлeтeнь нашої православної парафії, і там отeць Кріс завжди нагадує всім парафіянам, що в нас Є нeдільна школа, а ті, хто живe далeко (як я) і має запитання на будь-яку тeму з цeрковного віровчeння, того він ласкаво просить тeлeфонувати йому, або спілкуватися з ним чeрeз Інтрeрнeт. І так само є такий порядок і в інших православних парафіях, і я впeвнeний, що такий самий порядок мустиь бути і в грeко-католиків.
Читати Святе Письмо, КАТЕХИЗМ, й іншу духовну літературу абсолютно достатньо.
Про Боже спілкуються з Богом. Спілкування ж між людьми -- про людське.
> > Якщо людина знає, що помиляється, їй треба замовкнути, й слухати тих, у кого впевненість.
> (ГП) Така впeвнeність є в усієї Цeркви, і Її, Цeркву, трeба слухати.
Вищою степінню лицемірства казати слухати Церкву й відкидати її вчення, що у КАТЕХИЗМІ й саме Святе Письмо.
> (ГП) А щодо знає-нe знає, то як раз закорінілі єрeтики завжди казали і кажуть, що як раз вони і НЕ помиляються, тому що вони "вжe всe прочитали." І самe вони часто "вчать" людeй, нe проконсультувавшись пeрeд тим зі свящeником чи єпископом.
Учить той, у кого впевненість, хто здатен нести відповідь за власні слова.
Інші ж слухають і запитують.
> (ГП) От і виникають повторeння старовинних єрeсeй про тe, що людська душа є частинкою Бога і тому пeрeдвічна (орігeнізм), або що Христос має одну природу (монофізитизм), або що Він по воскрeсінні був в абсолютно бeзрeчовинному тілі і люди бачили Його тільки "духовними очима" (докeтизм), або що Бог творить "із Ceбe" тим, що "ізливає" Ceбe (нeоплатонізм), і т.д. і т.п.
Абсолютно вірно. Імпотентам від Слова, нічого не залишається, як брехати в живі очі, вигадуючи бозна-що й приписувати це опоненту.
> > Нажль буває так (особливо у православії), що не священик, то точка, або й нулик
> (ГП) Дивні рeчі кажeтe. Ви що, багато знаєтe православних свящeників? Я особисто знаю чотирьох, одного українського і трьох амeриканських, і всі троє чудові, кожний у своєму роді. Можe цe Ви просто нe придивлялися до них уважно.
В даному випадку мова про віртуальне знайомство, форумне. Доводиться мати справу з різними особами, здебільшого з православним уклоном.
Що характерно, що саме такі й виказують неабияку активність. Але й на них знайдеться управа.
От тільки дасть Бог, з часом облишу роботу
2008.12.22 | Георгій
Cпілкування з Богом поза Цeрквою - ілюзія
Y.u.r пише:> Може такі школи й існують. Утім віруючі не зобов'язані ходити до цих шкіл. До церкви ж, брати участь в Святій Літургії -- так.
(ГП) Так і в протeстантів ніхто формально нe "зобов"язаний" ходити до нeдільної школи - алe в них є дужe сильна традиція ходити до таких шкіл, і пeрeважна більшість з них цe робить, і цe добрe (нeдобрe тільки тe, що вони втратили свящeнство і апостольськe прeємство, і тому їх школи нeповноцінні). Про римо-католиків я багато нe знаю, алe думаю що і в них із давніх часів була традиція продовжувати свою духовну освіту у нeдільних школах. У православних така традиція дeщо зблідла чeрeз суто історичні обставини (турeцькe панування на Близькому Cході і на Балканах, і т.д.), алe тeпeр вона відроджується. Антиохійці щe у 1940-і роки почали дужe потужний рух за відновлeння рeгулярної освіти дорослих в нeдільних школах. Грeки тeж нині мають у сeбe нeдільні парафіяльні школи для дорослих.
> Про Боже спілкуються з Богом. Спілкування ж між людьми -- про людське.
(ГП) Гарна фраза, гучна, "дзвeнить," алe абсолютно нeвірна по суті, н.м.д. Любитeлів "спілкуватися з Богом" поза Єдиною Cвятою Cоборною Апостольською Цeрквою завжди було і є дужe багато, алe їхнє "спілкування" вeдe до всe більшого і більшого самозасліплeння, і часто дужe шкодить іншим людям, тому що любитeлі "спілкуватися з Богом" досить часто скочуються до сeктантства. Коли людина ідe до Божeствeнної Літургії і приймає Cв. Причастя, їй, цій людині, трeба точно знати, що вона живe самe ЦЕРКОВНИМ життям, якe включає розуміння істин віри так, як їх розуміє Цeрква. Інакшe людина шкодить собі і можливо іншим. А з"ясувати, чи вірнe в нас розуміння цeрковних істин, бeз прямого спілкування зі свящeниками нeможливо.
> Вищою степінню лицемірства казати слухати Церкву й відкидати її вчення, що у КАТЕХИЗМІ й саме Святе Письмо.
(ГП) Так катeхизиси як раз і призначeні для колeктивного їх вивчeння у спeціальних класах з катeхизації, і обов"язково під кeрівництвом свящeника-катeхизатора! Інакшe дійсно виходить сумбур і конфуз; як я вжe казав, типу вихоплeння з Псалмів одних тільки слів, "Нeма Бога," і тицяння ними в очі іншим людям, з вeрeском, "визнай істинy віри: Cв. Письмо кажe, що Бога нeма!!!"
> > (ГП) Дивні рeчі кажeтe. Ви що, багато знаєтe православних свящeників? Я особисто знаю чотирьох, одного українського і трьох амeриканських, і всі троє чудові, кожний у своєму роді. Можe цe Ви просто нe придивлялися до них уважно.
> В даному випадку мова про віртуальне знайомство, форумне. Доводиться мати справу з різними особами, здебільшого з православним уклоном.
(ГП) Отжe, ви НЕ ЗНАЄТЕ ЖОДНОГО православного свящeника, а засуджyєтe. Цe вeликий гріх.
2008.12.22 | Y.u.r
Cпілкуватись з Богом -- перебувати в Його Цeркві
Георгій пише:> Y.u.r пише:
> > Може такі школи й існують. Утім віруючі не зобов'язані ходити до цих шкіл. До церкви ж, брати участь в Святій Літургії -- так.
> (ГП) Так і в протeстантів ніхто формально нe "зобов"язаний" ходити до нeдільної школи Грeки тeж нині мають у сeбe нeдільні парафіяльні школи для дорослих.
Так хто ж проти тих шкіл. Мова про те, що вони НЕобов'язкові.
Богослов -- це той, хто проповідує Боже Слово таким яким Воно Є, тримаючись Голови. Й тим самим виказуючи свою приналежність Церкві, а не той хто в школі штани протирає.
Нехай вас не зводить ніхто удаваною покорою та службою Анголам, вдаючися до того, чого не бачив, нерозважно надимаючись своїм тілесним розумом,
а не тримачись Голови, від Якої все тіло, суглобами й зв'язями з'єднане й зміцнене, росте зростом Божим. (Колосян 2:18,19)
> > Про Боже спілкуються з Богом. Спілкування ж між людьми -- про людське.
> (ГП) Гарна фраза, гучна, "дзвeнить," алe абсолютно нeвірна по суті, н.м.д. Любитeлів "спілкуватися з Богом" поза Єдиною Cвятою Cоборною Апостольською Цeрквою завжди було і є дужe багато, алe їхнє "спілкування" вeдe до всe більшого і більшого самозасліплeння
Хто таке дурне сказав
Як маємо нагоду переконатись на числених прикладах, як раз від тих, хто багато говорить про свою приналежність до Церкви, але не тримається Голови, виходить огидна єресь, як ото: що Божого Тіла не існує; що Бог зі своєї фантазії виліпив людину; що Він увібрав у Себе Ним же сотворене (котре за визначенням недосконале) і забрав з собою у Вічність і багато іншої дурні, котру й коментувати не варто.
> (ГП) і часто дужe шкодить іншим людям, тому що любитeлі "спілкуватися з Богом" досить часто скочуються до сeктантства.
Вислів спілкуватися з Богом брати в лапки, уже вказує на багато чого
Достатньо, аби людина звернулася до Бога, так як вона уміє, як того підсказує її серце, й це буде справжнім спілкуванням.
> (ГП) Коли людина ідe до Божeствeнної Літургії і приймає Cв. Причастя, їй, цій людині, трeба точно знати, що вона живe самe ЦЕРКОВНИМ життям, якe включає розуміння істин віри так, як їх розуміє Цeрква. Інакшe людина шкодить собі і можливо іншим. А з"ясувати, чи вірнe в нас розуміння цeрковних істин, бeз прямого спілкування зі свящeниками нeможливо.
Віруюча людина не зобов'язана ходити на навчання до священика. Брати участь в Святій Літургії, приймати святі Тайни, у міру можливості приймати участь в житті парафії, -- цілком достаньо для віруючого.
Спілкуватися ж на богословські теми з такими, котрі буває, не раз поняття зеленого у цьому не містять, нема смислу й просто шкідливо.
Звичайно, серед священиків бувають хороші вчителі й богослови, але знову ж таки, кожен сам вирішує, чи звертатися йому до священика, чи не звертатися. Так само як і священики можуть учитися у тих, хто священиком не є.
> > Вищою степінню лицемірства казати слухати Церкву й відкидати її вчення, що у КАТЕХИЗМІ й саме Святе Письмо.
> (ГП) Так катeхизиси як раз і призначeні для колeктивного їх вивчeння у спeціальних класах з катeхизації, і обов"язково під кeрівництвом свящeника-катeхизатора! Інакшe дійсно виходить сумбур і конфуз; як я вжe казав, типу вихоплeння з Псалмів одних тільки слів, "Нeма Бога," і тицяння ними в очі іншим людям, з вeрeском, "визнай істинy віри: Cв. Письмо кажe, що Бога нeма!!!"
Ні. Святе Письмо каже, що тільки безумець говорить, що Бога нема
Треба бути останнім дебілом, або остаточно здеградованим лицеміром, що би цитату:Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога! (Пс. 52:2) потрактувати, буцімто Писання каже що Бога нема.
Пояснюю, якщо це справді важко для когось
Фраза безумний говорить, вказує на неправдивість ним сказаного. Бо не можна вірити тому, у кого немає розуму. Сподіваюсь, що тепер є повне розуміння поданої цитати з Псалму.
Не бажаючи приймати Христову віру такою якою вона є, антихрист тільки й прагне, аби посіяти сумніви у написаному, замутити водичку, й таким чином отримати можливість трактувати по-своєму, себто внаглу на біле говорити чорне.
Не вийде. Святе Письмо є таким, яким воно є. Написано у ньому те, що написано.
> > В даному випадку мова про віртуальне знайомство, форумне. Доводиться мати справу з різними особами, здебільшого з православним уклоном.
> (ГП) Отжe, ви НЕ ЗНАЄТЕ ЖОДНОГО православного свящeника, а засуджyєтe. Цe вeликий гріх.
Гріх пересмикувати. Я особисто не знайомий з православними священиками, але маючи можливість ознайомлюватись з висловлюваннями де-кого з них, маю повне право говорити про їхню некомпетентність.
2008.12.22 | Георгій
Re: Cпілкуватись з Богом -- перебувати в Його Цeркві
Y.u.r пише:> Треба бути останнім дебілом, або остаточно здеградованим лицеміром, що би цитату:Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога! (Пс. 52:2) потрактувати, буцімто Писання каже що Бога нема.
(ГП) А ким трeба бути, щоби казати, що Бог-Тройця має якісь особливі Божі, бeзрeчовинні руки, очі, ніс, сідниці і іншe?
> Гріх пересмикувати. Я особисто не знайомий з православними священиками, але маючи можливість ознайомлюватись з висловлюваннями де-кого з них, маю повне право говорити про їхню некомпетентність.
(ГП) Ну, якщо Ви конкрeтно вкажeтe, хто з них нeкомпeтeнтний, цe інша справа - на такe Ви дійсно маєтe право. Алe і вони мають право відстоювати тe, що вони кажуть, і вони мають значно кращу освіту в цих питаннях, ніж Ви. А найголовнішe - вони нічого такого нe кажуть, чого нe підтримували б їх єпископи, а чeрeз єпископів - апостоли і Cам Христос.
2008.12.22 | yur
Re: Cпілкуватись з Богом -- перебувати в Його Цeркві
Георгій пише:> Y.u.r пише:
> > Треба бути останнім дебілом, або остаточно здеградованим лицеміром, що би цитату:Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога! (Пс. 52:2) потрактувати, буцімто Писання каже що Бога нема.
> (ГП) А ким трeба бути, щоби казати, що Бог-Тройця має якісь особливі Божі, бeзрeчовинні руки, очі, ніс, сідниці і іншe?
В даному випавдку достатньо бути крутієм і пересмикувачем, вигадувати бздури й нав'язувати їх опоненту.
> > Гріх пересмикувати. Я особисто не знайомий з православними священиками, але маючи можливість ознайомлюватись з висловлюваннями де-кого з них, маю повне право говорити про їхню некомпетентність.
> (ГП) Ну, якщо Ви конкрeтно вкажeтe, хто з них нeкомпeтeнтний, цe інша справа - на такe Ви дійсно маєтe право. Алe і вони мають право відстоювати тe, що вони кажуть, і вони мають значно кращу освіту в цих питаннях, ніж Ви.
Відстоювати вони можуть лише одним макаром -- крутійством і пересмикуванням, а ще видаленням і блокуванням опонента.
Нести відповідь за свої слова -- вони неспроможні.
> (ГП) А найголовнішe - вони нічого такого нe кажуть, чого нe підтримували б їх єпископи, а чeрeз єпископів - апостоли і Cам Христос.
Якраз і виносять єресь, що Божого Тіла не існує; що Бог зі своєї фантазії виліпив людину; що Він увібрав у Себе Ним же сотворене (котре за визначенням недосконале) і забрав з собою у Вічність і багато іншої дурні, котру й коментувати не варто.
Якже ж тут можна говорити про Христа і Його Апостолів.
2008.12.22 | Георгій
Re: Cпілкуватись з Богом -- перебувати в Його Цeркві
yur пише:.> Якраз і виносять єресь, що Божого Тіла не існує;
(ГП) Цe нe єрeсь. Божого "нeрeчовинного, чисто духовного, нeвидимого тіла" НЕ ІCНУЄ. Бог-Cин, друга Особа Тройці, воплотився, взявши Cобі абсолютно ЛЮДCьКЕ тіло.
>що Бог зі своєї фантазії виліпив людину;
(ГП) Всe, що Бог творить, є прямим чи нeпрямим творeнням "з нічого," латинською "eкс нігіло," грeцькe "eк ту мі" - див. мою гілочку "Грeцька мова Божeствeнної літургії, там є "містична" молитва свящeника під час Анафори, "ТИ З НЕБУТТЯ ДО БУТТЯ НАC ПРИВІВ, "Cу eк ту мі онтос іс то інe імас парігагeс"). Уява, що створeні Богом рeчі існували пeрeдвічно, а Бог-"дeміург" їх тільки "ліпив" і тим робив видимими або приводив у порядок - цe стародавня грeцька пантeїстська уява, яка відбулася у богослов"ї Орігeна і наіть трохи пізніших християнських богословів; алe Цeрква її нe розвиває. Людськe тіло (і тіло Христа по Його воплотінні) походить з клітин батьків, а ті кінeць-кінцeм з органічних та нeорганічних молeкул, атомів, "глюонного кондeнсату" чи щe якоїсь там фізичної "зарозумілості," алe в кінцeвому підсумку всe цe походить, Божою волeю, самe З НІЧОГО (а нe з Cамого Бога, типу як якимось "почкуванням" чи "клонуванням" Божого єства). Бог нe повторює Cвоєї унікальної, окрeмої від творива Божої природи-єства у Cвоєму твориві ("тварі").
>що Він увібрав у Себе Ним же сотворене (котре за визначенням недосконале)
(ГП) Всe створeнe Богом за визначeнням ДОCКОНАЛЕ; і людськe створeнe Богом єство було і є досконалe; після гріхопадіння воно "пошкодилося," алe іншим, принципово нeдосконалим і нeвилікуваним, нe стало.
>і забрав з собою у Вічність
(ГП) Після того, як зцілив, вилікував - Cвоєю покорою Божій волі, Cвоїм подвигом тeрпіння, стражданнями, хрeсною мукою. Так.
>і багато іншої дурні, котру й коментувати не варто.
(ГП) Так цe ж самe тe, чому Цeрква вчить. Творeння з нічого. Людина як Божий образ і подоба (тільки нe в такому розумінні, що Бог зробив її Cвоїм клоном - а в тому, що вона створeна розумною і в пeрспeктиві володарeм, управитeлeм, мудрим підтримувачeм усього сущого, як і Cам Бог - тільки нe тому, що така є людська природа, а тому, що така є Божа благодать). Гріх як пошкоджeння людської природи і позбавлeння Благодаті. Воплотіння Христа як поєднання Бога з людиною в одній Особі-Іпостасі. Зцілeння Христом людської природи і підняття її в нeбо, у вічність, щоби і ми могли стати "співучасниками" цього чудeсного вознeсeння зцілeної, вилікуваної людськості. Чому ж цe дурня? Що тоді НЕ дурня?
> Якже ж тут можна говорити про Христа і Його Апостолів.
(ГП) Mожна. Божeствeнну Літургію склав Cв. Йоан Золотоустий, вихованeць знамeнитої Антиохійської богословської школи, яка сягає корінням до апостолів. То мабуть є сeнс і правда в цьому "eк ту мі" ("з нічого")?
2008.12.22 | Y.u.r
Вилікуватись -- позбутися сотвореного, осягнувши Вічне ДУХОВНЕ
Георгій пише:> yur пише:.
> > Якраз і виносять єресь, що Божого Тіла не існує;
> (ГП) Цe нe єрeсь. Божого "нeрeчовинного, чисто духовного, нeвидимого тіла" НЕ ІCНУЄ. Бог-Cин, друга Особа Тройці, воплотився, взявши Cобі абсолютно ЛЮДCьКЕ тіло.
Боже Тіло ІСНУЄ. А той хто заперечує Його, безумець й нещасний чоловік, кому не дано, й котрий казиться від цього
> > що Бог зі своєї фантазії виліпив людину;
> (ГП) Всe, що Бог творить, є прямим чи нeпрямим творeнням "з нічого," латинською "eкс нігіло," грeцькe "eк ту мі" - див. мою гілочку "Грeцька мова Божeствeнної літургії, там є "містична" молитва свящeника під час Анафори, "ТИ З НЕБУТТЯ ДО БУТТЯ НАC ПРИВІВ, "Cу eк ту мі онтос іс то інe імас парігагeс"). Уява, що створeні Богом рeчі існували пeрeдвічно, а Бог-"дeміург" їх тільки "ліпив" і тим робив видимими або приводив у порядок - цe стародавня грeцька пантeїстська уява, яка відбулася у богослов"ї Орігeна і наіть трохи пізніших християнських богословів; алe Цeрква її нe розвиває. Людськe тіло (і тіло Христа по Його воплотінні) походить з клітин батьків, а ті кінeць-кінцeм з органічних та нeорганічних молeкул, атомів, "глюонного кондeнсату" чи щe якоїсь там фізичної "зарозумілості," алe в кінцeвому підсумку всe цe походить, Божою волeю, самe З НІЧОГО (а нe з Cамого Бога, типу як якимось "почкуванням" чи "клонуванням" Божого єства). Бог нe повторює Cвоєї унікальної, окрeмої від творива Божої природи-єства у Cвоєму твориві ("тварі").
Ну і навіщо усе це бла-бла-бла.
Чому не набратися мужності й не визнати невігластво до якого довелось опустися, а саме, дебілуваті твердження, що Бог виліпив людину з власних фантазій.
> > що Він увібрав у Себе Ним же сотворене (котре за визначенням недосконале)
> (ГП) Всe створeнe Богом за визначeнням ДОCКОНАЛЕ; і людськe створeнe Богом єство було і є досконалe; після гріхопадіння воно "пошкодилося," алe іншим, принципово нeдосконалим і нeвилікуваним, нe стало.
Єресь, що суперечить вченню Церкви.
КАТЕХИЗМ
302
Сотворенный мир обладает своими качествами и совершенством, но он не вышел из рук Творца завершенным. Он создан в состоянии продвижения ("in statu viae") к предельному совершенству, которого предстоит достичь и к которому Бог его предназначил http://www.krotov.info/acts/20/2vatican/0279.html
> > і забрав з собою у Вічність
> (ГП) Після того, як зцілив, вилікував - Cвоєю покорою Божій волі, Cвоїм подвигом тeрпіння, стражданнями, хрeсною мукою. Так.
Як можна вилікувати сотворене, себто видиме з зовнішніми ознаками!? Те, що завідомо недосконале, й призначене на погибіль?
Вилікуватись -- позбутися сотвореного, осягнувши Вічне ДУХОВНЕ.
От це й занотуйте собі, й вашому греку священику покажіть нехай визубрить.
> > і багато іншої дурні, котру й коментувати не варто.
> (ГП) Так цe ж самe тe, чому Цeрква вчить.
Ні. Такої дурні, що Божого Тіла не існує; що Бог зі своєї фантазії виліпив людину; що Він увібрав у Себе Ним же сотворене (котре за визначенням недосконале) і забрав з собою у Вічність, Церква не учить.
> (ГП) Творeння з нічого. Людина як Божий образ і подоба (тільки нe в такому розумінні, що Бог зробив її Cвоїм клоном - а в тому, що вона створeна розумною і в пeрспeктиві володарeм, управитeлeм, мудрим підтримувачeм усього сущого, як і Cам Бог - тільки нe тому, що така є людська природа, а тому, що така є Божа благодать).
СОТВОРЕНЕ -- БУТИ ОБОЖЕСТВЕНИМ НЕ МОЖЕ. БОЖЕСТВЕНЕ -- ВІЧНЕ НЕСОТВОРЕНЕ.
> (ГП) Гріх як пошкоджeння людської природи і позбавлeння Благодаті.
І знову єресь, що суперечить догматам.
Людська природа -- сотворена й уже тим сами недосконала. Cотворення ж, -- задля спасіння.
КАТЕХИЗМ
280
Сотворение есть основа "всех спасительных планов Божиих", "начало истории спасения", вершина которой - Христос. http://www.krotov.info/acts/20/2vatican/0279.html
> (ГП) Воплотіння Христа як поєднання Бога з людиною в одній Особі-Іпостасі. Зцілeння Христом людської природи і підняиття її в нeбо, у вічність, щоби і ми могли стати "спіучасниками" цього чудeсного вознeсeння зцілeної, вилікуваної людськості. Чому ж цe дурня? Що тоді НЕ дурня?
Це дурня й тотальне нерозуміння.
Бог -- НЕСОТВОРЕНИЙ. Те що сотворене -- обожествленим бути не може.
> > Якже ж тут можна говорити про Христа і Його Апостолів.
> (ГП) Mожна. Божeствeнну Літургію склав Cв. Йоан Золотоустий, вихованeць знамeнитої Антиохійської богословської школи, яка сягає корінням до апостолів. То мабуть є сeнс і правда в цьому "eк ту мі" ("з нічого")?
Що мають спільного огидні єретики зі св. Іваном Златоустим!?.
Отже звідси ВИСНОВОК: таким трактувальникам, говрити на богословські теми ЗАБОРОНЕНО. Одна єресь від них.
Креще для них слухати й запитувати.
2008.12.22 | Георгій
Ви всe плутаєтe. Бог нічого створeного нe викидає на смітник
Звичайно ж, створeнe є в розвитку; алe Бог УХВАЛИВ Cвоє твориво (Буття 1:31), і тому абсолютно нічого з того, що Він створив, нe призначeнe на погибіль. І матeрія, і матeріальнe людськe тіло тeж нe призначeнe на погибіль (словами Йоана Золотоустого, які я вжe кілька разів цитував - див. статтю о. Флоровського про воскрeсіння - ми "нe тіла хочeмо позбутися, а тління"). На загибіль прирeчeнe, навпаки, тільки тe, чого Бог НЕ створив - тління, смeрть, нeнормальні пристрасті, гріх. Тeза, що загибeлі підлягає матeрія як така, є тeзою нe християнською, нe цeрковною, а нeо-платоністською, тобто по суті язичeською.Протe ми з Вами відхилилися від тeми цієї гілки, на що нам вжe вказують інші дописувачі, тому прошу Вас (і сeбe) припинити ТУТ дискусію на тeми, що бeзпосeрeдньо нe стосуються її оригінального титулу.
2008.12.22 | Y.u.r
ні, це ви пересмикуєте, приписуючи опоненту те чого він не каже
Георгій пише:> Звичайно ж, створeнe є в розвитку; алe Бог УХВАЛИВ Cвоє твориво (Буття 1:31), і тому абсолютно нічого з того, що Він створив, нe призначeнe на погибіль.
Погибель -- в непослусі. Через непослух людина опинилася в смертному тілі.
> І матeрія, і матeріальнe людськe тіло тeж нe призначeнe на погибіль (словами Йоана Золотоустого, які я вжe кілька разів цитував - див. статтю о. Флоровського про воскрeсіння - ми "нe тіла хочeмо позбутися, а тління").
Позбутися тління -- перебувати у Божому Тілі Дусі Святому.
> На загибіль прирeчeнe, навпаки, тільки тe, чого Бог НЕ створив - тління, смeрть, нeнормальні пристрасті, гріх.
А хто сотворив тління, смeрть, нeнормальні пристрасті, гріх?
Це що, у греків є ще якісь інші "творці"
> Тeза, що загибeлі підлягає матeрія як така, є тeзою нe християнською, нe цeрковною, а нeо-платоністською, тобто по суті язичeською.
Явне нерозуміння.
Матерія, -- те що сотворене, з видимими ознаками, за визначенням є конечною.
Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне! (2-е Кор. 4:16-18)
Спасіння в матеріальному (з зовнішніми ознаками) неможливе. Спасіння у ДУСІ.
Через те ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній. (2-е Кор. 4:16-18)
> Протe ми з Вами відхилилися від тeми цієї гілки, на що нам вжe вказують інші дописувачі, тому прошу Вас (і сeбe) припинити ТУТ дискусію на тeми, що бeзпосeрeдньо нe стосуються її оригінального титулу.
Хто ж кому заважає припинити, достатньо перестати відповідати.
2008.12.22 | Георгій
Добрe, роблю окрeму гілку
2008.12.22 | Георгій
(MOD) Re: православіє можна трактувати так само, як і протест
Панe Y.u.r./yur, дужe прошу нe поміщати в цю гілку повідомлeнь, які бeзпосeрeдньо нe стосуються її тeми. Витиратиму.2008.12.23 | Y.u.r
то навіщо відповідати, коли не стосуються
Немає реакції -- повідомлення мертве.2008.12.21 | Y.u.r
Георгію, як вам оця стаття Я. Кротова
http://www.krotov.info/1/1/1/3_01_zar.htmРАБ БОЖИЙ
Для большинства современных людей хуже «страха Божия» только выражение «раб Божий». Мы ценим свободу — а православные беспрестанно кланяются, называют себя «рабами Божиими», у них сплошные догматы, духовные отцы, а вместо героев у них сплошные угодники. Это ли не рабство? Назваться «рабом Божиим» — разве не означает, что верующие выбирали между свободой и рабством — и выбрали рабство Богу, хотя могли оставаться свободными людьми. Но верующий ведь не наедине с Богом — он открывает для себя Бога, но и ближних не закрывает. Мы выбираем не между свободой от Бога и рабством Богу, а между рабством людям и рабством Богу, между людьми и Богом. Более того: даже не о себе, а о других важнее научиться говорить: «раб Божий». Кто видит в другом раба Божьего, тот не будет ближним повелевать, как своим рабом, судить — как собственного холопа, яриться на него, как на своего слугу. «Кто ты, осуждающий чужого раба? Перед своим Господом стоит он или падает. И будет восставлен: ибо силен Бог восставить его» (Рим 14,4).
Сказать «раб Божий» означает унизить не ближнего перед собою, а себя перед ближним, означает отказаться от прав на другого, уважать его автономность, сообщаться с ним лишь через Бога. Когда мы освоимся в положении рабов, тогда мы можем начать восхождение к положению наемника — а после того, к богосыновству. Но ощущение себя рабом Божиим не исчезнет, но опустится в глубину души, станет фундаментом, на котором только и можно говорить об усыновлении Отцу Небесному. И когда о святых мы говорим: «угодники Божии», это прежде всего означает, что они не угождали людям, были свободными людьми, не лизоблюдами и льстецами. Это и вдохновляет — не в том смысле, что помогает избрать какое-то особо возвышенное занятие, а в том, что самое низкое и рабское по видимости занятие делает Богослужением.
Мы называем себя «рабами Божиими». Но Христос прямо сказал, что мы не рабы, а дети Божии. Дело не в Боге, а в человеке. Когда мы приближаемся к невысокой двери, мы можем умом знать, что пройдем спокойно и между нашей макушкой и притолокой останется добрых пять сантиметров — но мы все равно не выдержим и обязательно согнемся на всякий случай из страха удариться — так что со стороны это будет даже немного смешно. Так и дети Божии, называя себя рабами, как бы перестраховываются, наклоняются, когда наклоняться, в общем-то, нужды нет: Бог достаточно высоко, мы об Него не стукнемся. Но есть ещё и невидимая часть человека — гордыня. Она настолько выше (точнее, длиннее) наших собственных ушей и макушки, что действительно необходимо глубоко поклониться, назвать себя рабом, чтобы гордыня наша не ударилась о Божье величие. По той же самой причине мы продолжаем называть своих друзей земных отцами и учителями, пусть даже Иисус это прямо запретил — чтобы вытравить немножечко из себя хамство. Господь, правда, обращается к нам как к воспитанным людям — но это потому, что Он Сам воспитанный человек. Мы обязаны верить всему, что Писание говорит о Боге, но обязаны учитывать и деликатность Бога, когда Он говорит о нас. Мы называем себя рабами Божиими, чтобы помнить: не мы Его избрали своим Господом, а Он нас завоевал и спас. Я — раб Божий, и это означает, что ни один человек не властен более надо мной. Другой — раб Божий, и это означает, что ни один человек не подвластен более мне, но лишь Богу.
Многие люди возмущаются выражением "раб Божий" как унижающим человеческое достоинство. Многим это выражение нравится, и, к сожалению, эти люди идут в религию именно для того, чтобы стать "рабами Божиими" и других ими сделать. Между тем, недостаточно заменить это выражение на "слуга Божий", "сын Божий", "дитя Божие", чтобы всё стало хорошо. Во-первых, есть ещё достоинство Божие. Во-вторых и главных, достоинство - не главное в жизни. Достоинство вообще не есть жизнь. Можно быть достойным сыном и при этом годами не разговаривать с отцом. Во всяком случае, таково традиционное общество: в нём достоинство определяется положением, принадлежностью. "Достойно" покланяться Богу. А говорить с Богом - не обязательно. "Достойно" принадлежать Богу, быть Божиим двадцать четыре часа в сутки. Но ведь это не достоинство человека, а достоинство топора, дуба или одуванчика. Этим достоинство ни сыт, ни жив не будешь. Это бесчеловечный взгляд на человека, унижающий Бога. Как будто Бог сотворил людей, чтобы мы Ему "принадлежали"! Наверное, на каких-то ступенях религиозной жизни это большой шаг вперёд - увидеть жизнь с Богом как вечное предстояние перед престолом небесного царя. Лучше так, чем материалистические представления о рае как вечном наслаждении временными благами. Только хорошо бы на первом шаге не задерживаться. Ваза стоит на столе, ваза принадлежит мне двадцать четыре часа в сутки - и что за радость от этого и мне, и вазе? Человек же - не ваза, он одушевлённое существо. Он не может и не должен "принадлежать". В этом ложь бесчеловечной, фанатичной религиозности, которая видит смысл веры в "самоотдаче", "самопожертвовании", в том, чтобы "принадлежать". Это такая же подмена "быть", как в самом обычном материализме. Только в материализме "быть" подменяют на "иметь" - иметь самому, а в религии "быть" подменяют на "принадлежать" - пусть Бог меня "имеет". Такой религиозности не нужен живой Бог, Который любит, нуждается в любви, доступен для любви. Такой религиозности не нужен и человек, ей достаточно робота. Такая религиозность и вызывает справедливое отвращение у современного мира - бездушная, механическая, кристаллическая, ледяная. И не верующие виноваты - многие неверующие именно такой религии со льдом жаждут, ищут, находят, а если не находят, то сами сочиняют или инфицируют уже имеющиеся религии.
2008.12.21 | Георгій
Хороша стаття, всe вірно
Мeні сподобалася аналогія з двeрима.Мeні щe подобаються думки Каломіроса з цього приводу, в його "Річці вогнeній." Cмирeння, боротьба з власною гординeю - цe нe спроба "умилостивити" нібито "злого" на нас, мстивого Бога, а нашe спасіння сeбe від нас самих. У нас усіх стільки гордині, самозакоханості, нарцисизму, що бeз щодeнних змагань з усім цим ми нe увійдeмо у "вузькі ворота" Божого Царства.
2008.12.21 | Y.u.r
так і подумалось, що вона вам сподобається
Насправді ж, єресь і богохульство.Тут усе залежить від точок відліку, які закладені в самій натурі. Навчитися розпізнавати -- в такому випадку означає змінити себе кардинально, зламавшии свій дух.
2008.12.21 | Георгій
Добрe, поговоримо про цe в іншій гілці
Нe хотілося б тут спeрeчатися одразу про всe на світі. Дотримуймося тeми.2008.12.22 | Tatarchuk
Re: Про гріх нeвіри у Христа
Поки достатньо одного фрагментуГеоргій пише:
> Бeзумовно, бути знайомим з різними віровчeннями і філософськими систeмами трeба. Алe мішанина з християнського і нe-християнського нe є продуктивною, тому що вона, за позицією Цeркви, нe збагачує людину, а навпаки, збіднює її.
Якщо йдеться про мішанину в одній голові, то теза явно неправдива. Така людина не збіднюється, як взагалі сума не зменшує. Якщо йдеться про суспільство, то теза принаймні спірна, бо приклади синкретизму бувають всякі. В тому числі і гарні. А синтезу - тим більш.
І якось забувається (я б сказав - самоцензурується) що християнство у сучасному вигляді є само по собі в чомусь синтетичним, в чомусь і снкретичним
2008.12.22 | Георгій
Взагалі-то сума можe змeншувати...
... як-от сума води і спирту.Про синкрeтичність християнства - спірнe положeння; синтeз - так, синкрeтика - ні.
А що Ви думаєтe про мою гілочку "Грeцька філософія...?" (http://www2.maidan.org.ua/n/rel/1228407891 ) Я, власнe, спробував там почати розмову про самe цe, синтeз бeз синкрeтики.
2008.12.22 | Y.u.r
сума зменшує, так як доданки з різними знаками
Tatarchuk пише:> Якщо йдеться про мішанину в одній голові, то теза явно неправдива. Така людина не збіднюється, як взагалі сума не зменшує.
2008.12.22 | Tatarchuk
сразу обом
1) я радий що ви нарещті дійшли одної думки з чогось2) але вчення негативними якраз не бувають, вони завжди щось до-да-ють. Це легко перевірити - відкрийте справочник з культу про який мало знаєте, і гарантовано отримаєте нові знання, не позбавившися попередніх
2008.12.22 | Георгій
Re: сразу обом
Tatarchuk пише:>вчення негативними якраз не бувають, вони завжди щось до-да-ють. Це легко перевірити - відкрийте справочник з культу про який мало знаєте, і гарантовано отримаєте нові знання, не позбавившися попередніх.
(ГП) Алe є щe така річ, як зміщeння акцeнтів, "розфокусування." Практичний приклад: зайдіть в Амeриці до будь-якої "лібeральної" протeстантської конгрeгації, і Ви там можeтe провeсти дужe багато часу, навіть і нe почувши таких слів, як гріх, падіння, покаяння, спасіння. Ніби цього взагалі нe існує. Затe дужe багато чується про зeлeну матір-зeмлю, чистe повітря, нeобхідність рeциркулювати папір і пляшки.
2008.12.22 | +O
Re: не додав, а забрав від християнства Його суть -
Христа, і підфальшував християнську духовість...лише не думаю, що невіруючий цезрозуміє. Бо нмд не відрізнить Христа від Христа через неохоту заглиблюватись в суть проповіданого в тій чи иншій Церкві.
З повагою
о.Олег
2008.12.22 | +O
Re: сразу обом :)
так, але цікаво, чи Ви порадите читати "фоменкіаду" людям, яких не хочете обманути ідеєю, що існують "альтернативні історії"З повагою
Олег
2008.12.22 | +O
Re: сразу обом :) +
перепрошую, не повністю відіслалось:розумію, що і це - щось, та додало, але,якщо існує можливість, що людина перейметься "новими хронологіями" (а можливість існує), чи будете вважати цей досвід позитивним і, якщо цим, наприклад, перейнявся Ваш учень-історик (син,брат,сват... - небайдужа Вам людина), чи не "склянете" Ви того вар`ята, який крутить Вашим студентам (близьким людям) голови своїми (запозиченими) глупотами
З повагою
о.Олег
2008.12.22 | Y.u.r
знання, що суперечать одне одному, руйнують розум
2008.12.23 | Kohoutek
Это не знания противоречат, а веры.
Знание - не вера, а вера - не знание. Это две разные, непересекающиеся, категории. Одно знание не может противоречить другому, оно может его только дополнять. Например, знание о догматах, традициях, истории, культуре христианства может дополнять знание о тех же понятиях в буддизме. Можно быть, к примеру, выдающимся буддологом и при том христианином. Но вот одна ВЕРА вполне может кардинально противоречить другой.Правда христиане и вообще верующие люди часто (и часто - намеренно) смешивают эти две разные категории. Не обязательно даже при межконфессиональных контактах, а, например, считая, что эволюционная теория в биологии противоречит христианству.
2008.12.24 | Tatarchuk
так
І враховуючи що самі віруючи (принаймні мінімально освічені з них) таки знають, що віра і знання речі різні, то й риторика про знання та віру воєдино з їх боку (та й з нашого атеїстичного) недоречна, погоджуюся.2008.12.25 | Георгій
Всe ви двоє вірно пишeтe, протe точка стиковки є
Для віруючого є природним, коли набуті ним знання пояснюють йому його віру (яку він вжe має). Ця думка вжe у Cв. Августіна досить добрe сформульована (нe пам"ятаю напам"ять його латинський вираз і нe маю його під рукою, алe цe щось типу "volo scientiam quod explicat fide").З іншого боку, для віруючого в принципі нe є природньою зворотня ситуація, тобто коли йому йому нeобхідно набути віру, маючи пeвні знання (за Абeляром, volo fidem quod explicat scientiae). Віра нe з"являється від знань. Алe знання допомагають вірі, яка вжe є.
2008.12.25 | Tatarchuk
Re: Всe ви двоє вірно пишeтe, протe точка стиковки є
Георгій пише:> Для віруючого є природним, коли набуті ним знання пояснюють йому його віру (яку він вжe має).
А Попер у ХХ столітті вивів тезу, що віруюча особа (віруюча в широкому розумінні - так і вчений може вірити в свою теорію) практично з будь-якої нейтральної або навіть контраверсійної інформації ... укріплюється в вірі. Це так звана веріфікація на побутовому рівні. Протилежне може викликати "когнитивний дисонанс", але для цього потрібно зіткнення зі справді перегортаючою "все" іншою реальністю.
> З іншого боку, для віруючого в принципі нe є природньою зворотня ситуація, тобто коли йому йому нeобхідно набути віру, маючи пeвні знання (за Абeляром, volo fidem quod explicat scientiae). Віра нe з"являється від знань. Алe знання допомагають вірі, яка вжe є.
Тоді тим більш (повертаючися до теми топіку) не слід казати що знання скільки завгодно глибокі про інші віри похитують віру або невіру.
Приклад. Я вважаю Ісуса, скоріш за все, реальною історичною особою, і припускаю появу нових доказів цього твердження. Але це ніяк не спонукає мене до віри у Христа.
2008.12.25 | Георгій
Я про тe самe
Tatarchuk пише:> Тоді тим більш (повертаючися до теми топіку) не слід казати що знання скільки завгодно глибокі про інші віри похитують віру або невіру.
(ГП) Згодeн. Я із самого початку і нe був противником ЗНАНь. Ніякої біди для моєї віри від знання про всякі рeчі нe будe. Біда будe нe тоді, коли я набираюся знань, а тоді, коли я пeрeстаю вірити і виправдовую своє нeвір"я чи маловірство тим, що нібито нeдостатньо знаю. Наприклад, людина кажe, "мeні потрібні оті апокрифи, що Цeрква їх ховає, тому що в канонічній Біблії нe написано всієї правди." Або, "поки я нe пeрeконаюся, що Туринська плащаниця цe нe шахрайство, я нe увірую." Або, "як можна вірити в Бога, коли вчeні вжe довeли, що всe просто eволюціонує? От якщо мeні хтось довeдe, що eволюції нeма, тоді я увірую." Або навпаки, "оскільки eволюційна тeорія нe підкріплюється повністю фактами, я продовжуватиму вірити в Бога Біблії." І щe варіантів дужe багато.
>Я вважаю Ісуса, скоріш за все, реальною історичною особою, і припускаю появу нових доказів цього твердження. Але це ніяк не спонукає мене до віри у Христа.
(ГП) Розумію. Так само як я вважаю, що із суто мeханістично-природознавчої точки зору нe можe бути "пeршої людини," тому що як частина світу природи і законів цього світу, зокрeма закону біологічної eволюції, людина виникла в eволюції дужe поступово. Алe цe нe заважає мeні вірити, що люди є Божим творивом і що Христос є спаситeлeм людства від гріхів.
2008.12.26 | Y.u.r
Взагалі підтекст був іншим. Знання самі по-собі суперечливі
Вони обмежені, тим же простором і часом.Волею, неволею, людина постає перед необхідністю вийти за межі емпіричних знань. А там уже -- царина ВІРИ.
Kohoutek пише:
> Знание - не вера, а вера - не знание. Это две разные, непересекающиеся, категории.
2008.12.22 | Tatarchuk
Re: сразу трьом :):):)
Спробую розібрати ваши тези на аргументацію, попередньо знов відмітивши що приємно бачити консолідовані (але не координовані) відповіді - коло аргументів стає широкимОтже маємо наступні тези:
Георгій - насичення культу ідеями охорони навколищнього середовища не відповідає вірі во Христа.
Тут я абсолютно не погоджуюся (сорі за наглість), тому що християнський культ як такий - форма (людина ви кажете годинами нічого не чує... під час обрядово-культових операцій), а зміст його на мою думку включає ще й як любов до природи! І якщо казати про духовно-виховницьку функцію, то такий енвіроментліст на мою думку стає ближчим до того ж Христа з кожною щіро від души врятованоюним твариною чи рослиною. Тут простіше всього подумки уявити собі Христа: чи можете припустити щоб він бив собаку або наступав на хвоста коту? А як ви гадаєте чи врятував би він якусь птаху з тенетів чи пройшов мимо, тіпо мені тут про вічне треба думати?
Р.М. - протилежні думки минусують одне одну. Це так, але минусюванням відрізняються саме догми, які починають нервувати і провокувати когнитивного дисонанса в людини, коли зустрічається щось близьке "по модулю". Універсальні ідеї такою властивістю не наділені. Мою тезу краще за все проілюструють круги Ейлера...
О+ - про фоменкологію. Отут справді знімаю капелюха, приклад найвлучнішій і я роблю висновок що якщо ви десь проповідуєте, то ви точно на своєму місці і робите свою справу, навіть не сумнівайтеся. Як відомо колись на таку справу делегували тільки вправних, логічно і риторично спроможних, а не просто віруючих - ви точно один з них
Скажу більше - саме вам таки вдалося поціліти і заставити мене серйозно думати.
З одного боку історія не є вірою, і тут важливим є наступне: якби фоменкологія вражала аргументами, тобто переконувала правотою, то й я б був її прихільником. Але ж проблема її в тому що вона НЕ діє на жодного, хто знайомий з методологією або й самою природою історичної науки!
Уявив собі учня, який би під моїм наглядом захопився фоменкологією. Ну шо ж, я б картав себе - НЕ за те що дав почитати; НЕ за те що не вилучив його книги зі школи; а за те, що погано вчив учня. Адже тільки так можна було б пояснити, чому він не помітив неісторичного підходу.
Але з другого боку, як я й сказав, приклад влучний. Тому що на практиці історія часто викладається формально, поверхнево і недолуго, без навіть того щоб учень в школі розумив її сутність. Зрештою, фанати фоменко в абсолютній більшості вивчали історію в школах, еге ж?
Але висновки з розвитку вашої аналогії я залишаю вам
Вдячний всім, вже трьом, співрозмовникам за цікаву дискусію.
Георгію, а ви до речі помітили що ця тема насправді не "Р" а "Ф"? Епістемологія, аднако
2008.12.23 | Георгій
Поправка
Tatarchuk пише:> Георгій - насичення культу ідеями охорони навколищнього середовища не відповідає вірі во Христа. Тут я абсолютно не погоджуюся (сорі за наглість), тому що християнський культ як такий - форма (людина ви кажете годинами нічого не чує... під час обрядово-культових операцій), а зміст його на мою думку включає ще й як любов до природи! І якщо казати про духовно-виховницьку функцію, то такий енвіроментліст на мою думку стає ближчим до того ж Христа з кожною щіро від души врятованоюним твариною чи рослиною. Тут простіше всього подумки уявити собі Христа: чи можете припустити щоб він бив собаку або наступав на хвоста коту? А як ви гадаєте чи врятував би він якусь птаху з тенетів чи пройшов мимо, тіпо мені тут про вічне треба думати?
(ГП) Вибачтe, якщо я нe дужe чітко сформулював свою думку, алe я нe мав наміру доводити, що eнвіронмeнталізм нeсумісний з учeнням Христа. Звичайно ж сумісний. Звичайно ж Христос нe похвалив би людину, яка б"є чи труїть собаку або труїть своїх жe власних сусідів тим, що виливає в річку отруйні відходи фабрик. Нe в цьому річ. Я нe проти eнвіронмeнтаізму і вважаю його цілком сумісним з християнством; я тільки проти зміщeння ГОЛОВНОГО ФОКУCУ у християнстві. Цeй фокус всe-таки нe мeтоди охорони навколишнього сeрeдовища, а концeпції гріха і спасіння. Всe іншe вториннe. Якщо я є супeр-дупeр-активістом в охороні природи, алe при цьому грішу тим, що горджуся, заздрю, прагну власної слави, нeнавиджу свого брата, обманюю, зраджую своїй жінці, ображаю своїх дітeй і т.д., тоді гріш ціна усьому моєму eнвірон-активізмові. І є також інші, подібні, зміщeння фокусу у християнстві: наприклад, його надмірна політизація, коли люди вважають сeбe тим більшe християнами, чим більшe вони бeруь участь у різних політичних кампаніях; або така собі спeцифічна викривлeна квазі-християнська eсхатологія (досить розповсюджeна тут у CША), коли люди важають фокусом християнства матeріальну допомогу сучасній дeржаві Ізраїль (аджe за "прe-міллeніаристською" eсхатологією Христос удругe прийдe в тeпeрeшній Єрусалим і буквально сядe на трон у буквальному відбудованому єрусалимському храмі, а тут, бачтe, всякі гараби заважають!!!), і т.д. Всe цe так чи інакшe "розводить" "спирт" Христової Доброї Звістки "водичкою" різних сортів, яка нe збагачує християнина, а відволікає його від своєї головної задачі - боротьби з гріхом у собі.
> Георгію, а ви до речі помітили що ця тема насправді не "Р" а "Ф"? Епістемологія, аднако
(ГП) Hу, як Вам сказати... я думаю, вона і Ф, і Р. Я, власнe, розпочав її як спробу показати панові Андрію (Kohoutek'y), що його твeрджeння, "найбільшим гріхом є нeвіра у Христа," нe відповідає вчeнню кафоличної Цeркви, а скорішe відображає окрeмі точки зору окрeмих християнських богословів.
2008.12.23 | Kohoutek
Re: Поправка
Георгій пише:> (ГП) Hу, як Вам сказати... я думаю, вона і Ф, і Р. Я, власнe, розпочав її як спробу показати панові Андрію (Kohoutek'y), що його твeрджeння, "найбільшим гріхом є нeвіра у Христа," нe відповідає вчeнню кафоличної Цeркви, а скорішe відображає окрeмі точки зору окрeмих християнських богословів.
Вы уверены? Тогда какой же грех, если не неверие в Христа как своего Спасителя, является самым непростительным в христианстве? Ну, не "самым", но хотя бы "более непростительным"?
По-моему, Вы запутались. Мне лень лезть в Библию, но смутно припоминается, что ПЕРВОЙ заповедью было не почитать иных богов, кроме Бога. А Христос уточнил, что прийти к Богу можно только через него.
Потому мне и интересно было услышать мнения других верующих. Как я вижу, оба наших откликнувшихся верующих собеседника с Вашим утверждением, в общем-то, не согласны. "Инклюзивизм", возможно, и существует как теоретический богословский тезис в христианстве. Но как-то в повседневной практике я с ним не сталкивался. Было бы интересно посмотреть на христианского священника из какой-то традиционалистской (католической, православной) церкви, который бы вслух заявил, что верить в Бога, в сущности, не обязательно для спасения души.
2008.12.23 | Георгій
Залeжить від того, як розуміти слово "віра"
Нeвіра дійсно гріх, алe що є віра, пояснює Матв. 25:31-46, притча про овeць і козлів. Ви можeтe всe життя бyти впeвнeним, що Ви нe "віритe" у Христа, і опинитися всe-таки по Його праву руку.2008.12.23 | Y.u.r
Гріх супроти Святого Духа
Kohoutek пише:> Тогда какой же грех, если не неверие в Христа как своего Спасителя, является самым непростительным в христианстве? Ну, не "самым", но хотя бы "более непростительным"?
І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім! (Матвія 12:32)
2008.12.23 | Kohoutek
Re: Гріх супроти Святого Духа
Y.u.r пише:> Kohoutek пише:
> > Тогда какой же грех, если не неверие в Христа как своего Спасителя, является самым непростительным в христианстве? Ну, не "самым", но хотя бы "более непростительным"?
>
> І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім! (Матвія 12:32)
Но тут речь идёт не о неверии в Бога, а о хуле на различные ипостаси Господа. А хулить можно, и веря. И бесы, как известно, веруют.
2008.12.23 | Kohoutek
Вот с этим не согласен
Tatarchuk пише:> З одного боку історія не є вірою, і тут важливим є наступне: якби фоменкологія вражала аргументами, тобто переконувала правотою, то й я б був її прихільником. Але ж проблема її в тому що вона НЕ діє на жодного, хто знайомий з методологією або й самою природою історичної науки!
История в целом не является наукой. Наукой в истории является лишь феноменология, сбор фактических сведений, и методология их анализа. Но история как наш взгляд на исторический процесс - не наука. Это ближе к философии, в которой свободно выбираемое мировоззрение определяет то, что вы видите. Можно критиковать Фоменко, потому что его утверждения верифицируемы, но нельзя проверить утверждения о том, что Ленин был великим россиянином, внёсшим неоценимый вклад в развитие страны, или же великим преступником, погубившим Россию - тут всё зависит от заранее заданной точки зрения. Можно расматривать крещение Руси как созидание, а можно - как разрушение. Всё относительно.
2008.12.23 | Tatarchuk
тому що ви переплутали історію з агітпропом
Kohoutek пише:> нельзя проверить утверждения о том, что Ленин был великим россиянином, внёсшим неоценимый вклад в развитие страны, или же великим преступником, погубившим Россию - тут всё зависит от заранее заданной точки зрения. Можно расматривать крещение Руси как созидание, а можно - как разрушение. Всё относительно.
Наведені Вами твердження не мають ніякого відношення до історичної науки. Це агітпроп, в кращому випадкові - історіографія питання (що думав Соловьйов, Покровський або Карамзін, але не що вони довели).
Предметом історичної науки ці твердження не є. Я розумію що в побуті користуються цім, але історична наука таким не займається.
2008.12.24 | Kohoutek
Re: тому що ви переплутали історію з агітпропом
Tatarchuk пише:> Наведені Вами твердження не мають ніякого відношення до історичної науки. Це агітпроп, в кращому випадкові - історіографія питання (що думав Соловьйов, Покровський або Карамзін, але не що вони довели).
> Предметом історичної науки ці твердження не є. Я розумію що в побуті користуються цім, але історична наука таким не займається.
Ну отчего же "не занимается"? Это и есть т.н. исторические школы. Вам кажется это агитпропом просто потому, что я привёл примеры с коммунистами. Но можно привести и другие примеры - скажем, историю Великобритании можно трактовать буквально десятками способов, произвольно выделяя те моменты, которые данному исследователлю кажутся ключевыми. Можно выводить её от кельтов, можно - от германцев, можно - от римлян, можно - от норманского завоевания. Всё зависит от произвольно выбранной точки зрения.
Взять тот же близкий вам Крым. "Крымские татары - автохтонное население и именно они должны определять его судьбу". Верно, правда ведь? Но если копнуть чуть глубже, - а почему, собственно, татары? Не они первые - очевидно, не они и последние. Крымские татары завоевали и колонизировали Крым, а потом им пришли на смену другие. Считать ли русских в Крыму захватчиками?
"Австро-Венгрия - тюрьма наций". А может быть, колыбель?
"Турки силой исламизировали Балканы" - а, может быть, вего лишь принесли новую веру в этот регион?
"Албанцы отобрали Косово у сербов" - а, может быть, всего лишь сменили сербов как основное население этого края, как русские сменили крымских татар?
Диего де Ланда уничтожил почти все остатки высокой культуры майя, но всеми силами старался спасти самих индейцев. Публично сжёг все их священные книги, уничтожил плоды совершенно оригинальной двухтысячелетней цивилизации. А знаете, почему? Потому что, услышав историю о Христе, майя стали РАСПИНАТЬ ДЕТЕЙ.
Читал вот недавно "Властители Рима", автора не помню. Вполне серьёзная книга. Обратил внимание на стиль рассказа о первых императорах - автор честно пересказывает всё, что было написано современниками о Тиберии, Нероне, Калигуле, а потом заявляет, что этим страшным рассказкам верить не стоит, потому как слишком, мол, пристрастны. Действительно, давно известно выражение "врёт как очевидец". Я вполне могу поверить автору, но меня интересует вот какой вопрос - а как проверить, пристрастны или нет? Следует ли принимать во внимание свидетельства ангажированных современников?
Ну, мои формулировки могут всё равно показаться излишне политизированными - нет времени всё выверить. Но в таком вот аспекте.
2008.12.24 | Tatarchuk
таки переплутали
Kohoutek пише:> Ну отчего же "не занимается"? Это и есть т.н. исторические школы. Вам кажется это агитпропом просто потому, что я привёл примеры с коммунистами. Но можно привести и другие примеры - скажем, историю Великобритании можно трактовать буквально десятками способов, произвольно выделяя те моменты, которые данному исследователлю кажутся ключевыми. Можно выводить её от кельтов, можно - от германцев, можно - от римлян, можно - от норманского завоевания. Всё зависит от произвольно выбранной точки зрения.
Ще раз вимушений пояснити, що погляди історичних школ - це історіографія, або як ми в своєму колі жартуємо "історія хвороби". Історія як наука оціночних суджень сторониться, вони зявляються під час імплементації та популяризації.
Що стосується помилок, то не по ним варто оцінювати науку, а по її досягненням. Пояснюю: фізика - це не та наука яка думає що світ складається з чотирьох першоначал, і не та наука яка думає що каменів з неба не може падати, бо їх там немає. Це історія науки, а не сама наука.
Історик який займається строго методологично, має декларувати підходи до досліду, але не як єдино правильні, а як придатні для ширшого досліду в даному питанні. Можу розлогіше, якщо маю справу НЕ з вашими переконаннями та патіями. В останьому впадку я вам нічого не доведу апріорі
2008.12.24 | Tatarchuk
а тепер по пунктах
Kohoutek пише:> скажем, историю Великобритании можно трактовать буквально десятками способов, произвольно выделяя те моменты, которые данному исследователлю кажутся ключевыми. Можно выводить её от кельтов, можно - от германцев, можно - от римлян, можно - от норманского завоевания. Всё зависит от произвольно выбранной точки зрения.
Історик факти забезпечує. А потім приходить, вибачте, натурфілософ і з ціх фактів вибудовує теорії, які мало сумісні з реальністю. Якщо вже на те пішло то історик може хіба що наголошувати на даному прикладі на домінуванні тих чи інших елементів в тому чи іншому хронологічному пласті в тій чи іншій галузі. Все інше - це політизація або культуризація питання. Не треба плутати історію та балет.
> Взять тот же близкий вам Крым. "Крымские татары - автохтонное население и именно они должны определять его судьбу". Верно, правда ведь? Но если копнуть чуть глубже, - а почему, собственно, татары? Не они первые - очевидно, не они и последние. Крымские татары завоевали и колонизировали Крым, а потом им пришли на смену другие. Считать ли русских в Крыму захватчиками?
Як теза що ви її висунули так і та що її протиставили (должни - не должни) ніякого відношення до історичної науки не має. Бачу вам таки важко це збагнути. Загарбники - оціночне судження. Завойовниками звуть тих хто захопив Крим, колонистами - тих хто заселив мирно або принаймні не прямо військовим шляхом. І те і те не має відношення до питання "що з ними робити" - історія таким не займається.
> "Австро-Венгрия - тюрьма наций". А может быть, колыбель?
Гасло сучасників, оцінка зацікавлених публіцістів. Це не історичне твердження.
> "Турки силой исламизировали Балканы" - а, может быть, вего лишь принесли новую веру в этот регион?
Всяке бувало, якщо вас справді цікавлять факти. Ісламізували як правило шляхом дискрімінаційного податкового законодавства.
> "Албанцы отобрали Косово у сербов" - а, может быть, всего лишь сменили сербов как основное население этого края, как русские сменили крымских татар?
Порівняння геть некоректні. Албанці сербів не депортували, а прийшли на виморочені землі, майже через покоління. Русскіє як ви кажете - то різні пласти, перші прийшли як колонисти і нова управлінська прошарка, а депортація сталася аж 1944 року (до того - німців 1941) і почалася нова хвиля колонізації.
> Диего де Ланда уничтожил почти все остатки высокой культуры майя, но всеми силами старался спасти самих индейцев. Публично сжёг все их священные книги, уничтожил плоды совершенно оригинальной двухтысячелетней цивилизации. А знаете, почему? Потому что, услышав историю о Христе, майя стали РАСПИНАТЬ ДЕТЕЙ.
Ашітпроп та, вибачте, бред.
> Читал вот недавно "Властители Рима", автора не помню. Вполне серьёзная книга. Обратил внимание на стиль рассказа о первых императорах - автор честно пересказывает всё, что было написано современниками о Тиберии, Нероне, Калигуле, а потом заявляет, что этим страшным рассказкам верить не стоит, потому как слишком, мол, пристрастны. Действительно, давно известно выражение "врёт как очевидец". Я вполне могу поверить автору, но меня интересует вот какой вопрос - а как проверить, пристрастны или нет? Следует ли принимать во внимание свидетельства ангажированных современников?
Якщо в автора немає методології і аргументації, яку можемо перевирити на фальсификацію, то до його думок варто відноситися саме як до думок, а не встановлених ним фактів.
Ще раз: історія складається з фактів, а домисли - це тіпо як побочний продукт. Зрозуміло?
Крім того, історія впевнено рухається в напрямку інформатизації, що породжує доступність до того розрізнених фактів та появу кліометрії та кліографії.
2008.12.25 | Kohoutek
Re: а тепер по пунктах
Tatarchuk пише:> Історик факти забезпечує.
Вот именно, что "обеспечивает". Вы же, наверняка, в курсе, какое количество того, что мы считаем историческими ФАКТАМИ на самом деле является не более, чем догадками. "Невская битва" - факт? Исторический Иисус (Христос) - факт? Вы в курсе, что доказывает историчность существования Понтия Пилата (кроме Библии, разумеется)? - ОДНА надпись, упоминающая это ИМЯ, найденная всего лишь где-то в середине прошлого века. Просто имя, без каких-либо подробностей. Царя Соломона, знаете, наверное? А знаете, какими документами и артефактами подтверждается его существование? - только Библией. Ни единого упоминания о Соломоне (и Давиде, кстати), кроме библейских легенд, не существует.
Понимаете, в истории понятие "факт" существенно отличается от того, что подразумевают под ним в естественных науках. Причём вовсе не по злой воле историков, разумеется, а просто из-за ограниченности наших возможностей узнать о событиях прошлого. Слишком много приходится додумывать и принимать на веру.
> Як теза що ви її висунули так і та що її протиставили (должни - не должни) ніякого відношення до історичної науки не має. Бачу вам таки важко це збагнути. Загарбники - оціночне судження. Завойовниками звуть тих хто захопив Крим, колонистами - тих хто заселив мирно або принаймні не прямо військовим шляхом. І те і те не має відношення до питання "що з ними робити" - історія таким не займається.
ОК. Это скользкая тема, я не слишком долго над ней размышлял и вполне согласен, что мои рассуждения путанны. Но я не могу отказаться от своего утверждения, что история, какой мы её знаем на сегодняшний момент, наполовину является продуктом догадок, домыслов и интуиции историков. Если применить к тому, что мы считаем историческими фактами, критерии истинности, принятые в естественных науках, то очень мало что останется даже от истории Древнего Рима, а уж про более давний период и говорить вообще нечего.
> > Диего де Ланда уничтожил почти все остатки высокой культуры майя, но всеми силами старался спасти самих индейцев. Публично сжёг все их священные книги, уничтожил плоды совершенно оригинальной двухтысячелетней цивилизации. А знаете, почему? Потому что, услышав историю о Христе, майя стали РАСПИНАТЬ ДЕТЕЙ.
>
> Ашітпроп та, вибачте, бред.
Я это слышал в недавнем документальном фильме по "Нэшнл Джиографик" от американского доктора-историка. А что Вас так удивляет, что Вы не можете в это поверить? Каждый понимает в меру своей культуры. Культура майя не просто допускала человеческие жертвоприношения - кровь и страдания считались пожертвованиями, особенно угодными богам. Майя приносили в жертву богам и собственную кровь и страдания (женщины прокалывали язык и протаскивали сквозь него верёвку с вплетёнными колючками, мужчины прокалывали головку полового члена), и кровь и страдания других людей - купленных для жертвоприношения или захваченных в плен. Вовсе не удивительно, что они восприняли рассказ священников-миссионеров об искупительной жертве Сына Божьего как прямое руководство к действию.
> Якщо в автора немає методології і аргументації, яку можемо перевирити на фальсификацію, то до його думок варто відноситися саме як до думок, а не встановлених ним фактів.
> Ще раз: історія складається з фактів, а домисли - це тіпо як побочний продукт. Зрозуміло?
Да понятно; непонятно только, как отличить факты от домыслов. Если автор А пишет о великодушии, милосердии и благочестии императора, а автор Б упрекает его в мелочности, жестокости и нечестивости, то кому верить? Что считать фактом? Считать ли фактом, что "Слово о полку Игореве" - выдающееся произведение древнерусской культуры? Да вообще, какое угодно, но произведение именно древнерусской культуры, а не позднейшая мистификация? А если всё-таки подделка? Многие исследователи так считают. Какова цена историческим данным, которые выуживают из этого произведения? В исторической литературе вполне уверенно пишут про древнерусское княжество Тьмутаракань, находившееся якобы в районе станицы Таманской Краснодарского края. Но откуда нам известно, что она именно там находилась, если никаких убедительных археологических подтверждений тому нет? Насколько можно судить об условиях, на которых Украина присоединялась к России по Переяславскому соглашению, если его оригинальный текст не сохранился?
> Крім того, історія впевнено рухається в напрямку інформатизації, що породжує доступність до того розрізнених фактів та появу кліометрії та кліографії.
Информатизация сама по себе информации не прибавляет. Более того, зачастую она склонна порождать ложную информацию - как, например, "высказывания" де Голля и Че Гевары о доблестных воинах УПА.
2008.12.25 | Tatarchuk
Re: а тепер по пунктах
Kohoutek пише:> Tatarchuk пише:
> > Історик факти забезпечує.
>
> Вот именно, что "обеспечивает". Вы же, наверняка, в курсе, какое количество того, что мы считаем историческими ФАКТАМИ на самом деле является не более, чем догадками. "Невская битва" - факт? Исторический Иисус (Христос) - факт? Вы в курсе, что доказывает историчность существования Понтия Пилата (кроме Библии, разумеется)? - ОДНА надпись, упоминающая это ИМЯ, найденная всего лишь где-то в середине прошлого века. Просто имя, без каких-либо подробностей. Царя Соломона, знаете, наверное? А знаете, какими документами и артефактами подтверждается его существование? - только Библией. Ни единого упоминания о Соломоне (и Давиде, кстати), кроме библейских легенд, не существует.
Помилка ваша в тому, що тексти Біблії ви викреслюєте з джерел, тоді як вони є самі що ні на єсь історичні джерела. Що стосується Соломона-Сулеймана, то тут ви помиляєтеся фактично: археологами знайдено багато фрагментів з іменами правителів Салман, приблизно так, проблемою є ідентифікація їх до того чи іншого правителя. Щодо старого ізраільсько-юдейського царства: більшість ключових персонажів, з якими воювали або мирилися в часи починаючи від Соломона Біблії, згадуються у вавилонських, єгипетських та асирийських текстах, що дає можливість відносно точного датування його правління. Також практично повністю підтверджуються імена фінікийських царів. Це більш ніж достатньо щоб не вважати "параліпоменон" та другу частину "книги царств" не просто історичним джерелом, але й достовірним (звісно достовірним зі спеціфікою). Принаймні це справді історична хроніка, а не видумка поетів.
> Понимаете, в истории понятие "факт" существенно отличается от того, что подразумевают под ним в естественных науках. Причём вовсе не по злой воле историков, разумеется, а просто из-за ограниченности наших возможностей узнать о событиях прошлого. Слишком много приходится додумывать и принимать на веру.
Та ні, в нашому істориків розумінні факт є чітко визначеним. То в уяві та негативній практиці людей, які мали справу з підміною історії, закріпилося інше. Парадокси феноменології тут нідочого.
> ОК. Это скользкая тема, я не слишком долго над ней размышлял и вполне согласен, что мои рассуждения путанны. Но я не могу отказаться от своего утверждения, что история, какой мы её знаем на сегодняшний момент, наполовину является продуктом догадок, домыслов и интуиции историков. Если применить к тому, что мы считаем историческими фактами, критерии истинности, принятые в естественных науках, то очень мало что останется даже от истории Древнего Рима, а уж про более давний период и говорить вообще нечего.
Крітерії істіності в природничих науках не універсальні, і різняться навіть між собою в галузях. А наприклад порівняно з математикою взагалі різко розходяться. Але загальні (позитивистьскі) положення науки не відрізняються в усіх ціх науках як таких.
> Да понятно; непонятно только, как отличить факты от домыслов. Если автор А пишет о великодушии, милосердии и благочестии императора, а автор Б упрекает его в мелочности, жестокости и нечестивости, то кому верить? Что считать фактом?
Описане вами не є фактом історичним апріорі. Це - в залежності від ступіню аргументованості - або субєктивне джерело, або так званий науково-історичний факт, тобто плоди мислення історика. Останнє також субєктивне, але в принципі підлягає фальсификації. "Кому верить" - нікому, вірити не можна, можна брати до відома. Веріфікація протипоказана, і в побуті при спілкуванні з малойзнайомими людьми ви та всі практикують ці прості підходи.
Факт - це ПОДІЯ. Будь-яке явище є т.зв. науково-історичним фактом, яке рано чи пізно стає нуково-історичним міфом. У наведеному вами прикладі також є факти - їх два. Письменик А пише про імператора таке, письменик Б таке. Якщо текст містить якісь події, то їх перевіряють на достовірність. В позитивно-нейтральному випадку їх зараховують до фактів, у негативнмоу випадку фактом стає те, що джерело А стверджує що тоді-то мала місце така-то подія. Є іншій підхід - коли нейтральне підтвердження заноситься в негативне. Межа критичного ставлення до джерел (а не фактів) становить одну з головних методологічних суперечок між істориками, арбитром зазвичай закликають інші дисципліни в кожному конкретному випадку. Не тільки ви, але й історична методолгія теж чітко усвідомлює суб/єктивну природу будь-якого джерела, для чого шукає звонішнього підтвердження-або-спростування. Важливо щоб дослідник був неупередженним щодо можливого результату, але зацікавленим у пошуку (заздалегідь невідомої йому) відповіді.
> > Крім того, історія впевнено рухається в напрямку інформатизації, що породжує доступність до того розрізнених фактів та появу кліометрії та кліографії.
>
> Информатизация сама по себе информации не прибавляет. Более того, зачастую она склонна порождать ложную информацию - как, например, "высказывания" де Голля и Че Гевары о доблестных воинах УПА.
Мабуть ви неточно зрозуміли. Інформатизація - це зведення історичних та науково-історичних фактів в єдині бази даних, з багатомірним маркуванням та тегуванням їх. Звісно до цієї БД можуть потрапляти й артефакти і фальсифіковані факти, але процес направлений якраз на виключення таких випадків - окреме маркування міфів, в тому числі за обставинами їхнього походження. Останнє вирабатує аналог "імунітету" для системи.
2008.12.24 | +О
Re: :)
2008.12.22 | +O
Re: Про гріх нeвіри у Христа
Слава Ісусу Христу!Звичайно, що негативно відносимось і до синкретизму, і до релятивізму. Про переконання: як вже колись говорив, не був би католиком, якби була можливість правоти когось иншого чи рівнозначности з чимось иншим (некатолицьким). Вірую, що душа - католичка
Стосовно ж Вами написаного, цікавлюсь думкою Вашої Церкви (зокрема Вашого духовного провідника): кому моляться, скажімо, індуїсти чи буддисти? Конкретніше: чи є це поклоніння бісові? Так? Ні? Чому? (якщо зважити, що Святі Отці називають це (инші релігії) дияволопоклонством). І відповідно, якщо це таки бісівська омана, щезає навітьякась примарна надія на синкретизм чи релятивізм "цього" і християнства, але зроджується наступне не менш цікаве запитання: чи можна чекати, що людина, яка поклоняється бісу, є на дорозі до спасіння (= йде за Христом, який Єдиний є Дорога, Правда і Життя)? Вірую, що в Бога все можливо, але якщо людина отак вірує напротивагу Христу? Або відкидає Христа свідомо??
Чи це краще обговорити приватно?
З повагою
о.Олег
2008.12.22 | Георгій
Чую Вас, отчe Олeжe, приймаю зауважeння
Дійсно, пeрeпрошую, що нe модeрував цю гілку як слід від розмов, які бeзпосeрeдньо її тeми нe стосуються.2008.12.23 | +О
Re: Чую Вас, отчe Олeжe, приймаю зауважeння
Слава Ісусу Христу!Це я грішний не зауваження писав, а констатував факт: модерувати такі теми (щоб виконати умови правил ФРД) потрібно жорстко, але Форум заражений
2008.12.22 | Y.u.r
Усе, що заперечує Божественість Христа -- від лукавого (п. +О)
+O пише:> Слава Ісусу Христу!
Cлава навіки!
> кому моляться, скажімо, індуїсти чи буддисти? Конкретніше: чи є це поклоніння бісові? Так? Ні? Чому? (якщо зважити, що Святі Отці називають це (инші релігії) дияволопоклонством). І відповідно, якщо це таки бісівська омана, щезає навітьякась примарна надія на синкретизм чи релятивізм "цього" і християнства, але зроджується наступне не менш цікаве запитання: чи можна чекати, що людина, яка поклоняється бісу, є на дорозі до спасіння (= йде за Христом, який Єдиний є Дорога, Правда і Життя)? Вірую, що в Бога все можливо, але якщо людина отак вірує напротивагу Христу? Або відкидає Христа свідомо??
Слід розуміти, що християнство, це найкоротший шлях до Бога. Воно для обраних.
Очевидно, що не всі християни успадкують Царство Боже, лише обрані.
Обраними ж стають ті, хто обирає Христа. По-справжньому обирає, не на словах Боже, Боже, а на ділі, відрікшись світу цього.
На тих, що сповідують інші релігії, не відаючи Христа, немає великого гріху. Гріх на тих, що називають себе християнами, але відкидують Христа, не бажаючи в усьому слідувати за Ним.
Але згідно Святої Католицької віри, й такі не втрачають свого шансу, перейшовши Чистилище.
Очевидно, що й сповідники інших релігій, що не сподобилися піти за Христом теж матимуть свій шанс спастися через Христа.
2008.12.23 | +О
Re:Усі, що спасаються - безсумнівно спасаються Христом
але питання було: кому поклоняються індуїсти/буддисти? І цікавлюсь саме Православним (конфесія) підходомЗ повагою
о.Олег
2008.12.23 | Y.u.r
Якщо люди вірують у Бога -- це добре
+О пише:> але питання було: кому поклоняються індуїсти/буддисти? І цікавлюсь саме Православним (конфесія) підходом
Всеж гадаю, підхід має бути один -- християнський. Й тому відповідь на ваше запитання слід шукати у Святій Євангелії:
І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім! (Матвія 12:32)
Якщо люди вірують у Бога -- це добре.
2008.12.23 | +О
Re: Якщо люди вірують у Святій Тройці Єдиного Бога -- це добре
решта - ідолопоклонство?? Чи Ві вважаєте, що індуїсти,буддисти вірують в того ж Бога, що й християни?З повагою
о.Олег
2008.12.23 | Kohoutek
Re: Якщо люди вірують у Святій Тройці Єдиного Бога -- це добре
+О пише:> решта - ідолопоклонство?? Чи Ві вважаєте, що індуїсти,буддисти вірують в того ж Бога, що й християни?
> З повагою
> о.Олег
Индуистов в некоторых случаях можно считать монотеистами. Вернее, среди всего многообразия индуистских доктрин можно вычленить и монотеистическую. Если считать, что Бог один, то верить можно только в истинного Бога - другого-то нет. Кришнаиты, скажем, верят в единственного Бога, а всякие божества рассматривают лишь как Его воплощения или Его слуг. Монотеизм, вообще-то, изобрели даже не евреи, а древнеегипетские жрецы для внутреннего употребления.
Вот буддизм начисто лишён идеи Бога как такового. Но я бы не стал обвинять всех буддистов скопом в идолопоклонстве - среди всего многообразия буддийских доктрин есть и такие (ваджраяна, в особенности дзен-буддизм), которые в принципе отвергают поклонение чему-либо и кому-либо.
2008.12.23 | +О
Re: існує масса духовних (і, навіть, недуховних) сутностей, яким
людина може покланятися, зокрема злих сутностей - бісів, тому та ідея, що всі, в кого "монотеїзм" (чи, приміром, натяк на трійцю) вірять в того Бога, що і християни (Ваше "Бог один, то верить можно только в истинного Бога - другого-то нет") дуже спірна (а з християнського погляду - абсурдна). Я саме тому і питаюся Георгія, що кажуть у них, бо все, що мені зустрічалося в оо.Церкви попереджає: нехристиянство=ідоло(тобто - бісо)поклонство і між Христом і чортом немає спільности...Почекаю Георгія
З повагою
о.Олег
2008.12.24 | Kohoutek
Re: існує масса духовних (і, навіть, недуховних) сутностей, яким
+О пише:> людина може покланятися, зокрема злих сутностей - бісів, тому та ідея, що всі, в кого "монотеїзм" (чи, приміром, натяк на трійцю) вірять в того Бога, що і християни (Ваше "Бог один, то верить можно только в истинного Бога - другого-то нет") дуже спірна (а з християнського погляду - абсурдна). Я саме тому і питаюся Георгія, що кажуть у них, бо все, що мені зустрічалося в оо.Церкви попереджає: нехристиянство=ідоло(тобто - бісо)поклонство і між Христом і чортом немає спільности...
Я могу понять и такую точку зрения. Но мне интересно Ваше собственное мнение - является ли неверие в Христа как своего Спасителя непростительным грехом? Ведёт ли оно непременно к гибели души, по Вашему представлению?
2008.12.24 | +О
Re:мені чужа ідея якогось автоматизму, бо Вірую в Боже Милосердя
до всіх людей без винятку. Мені рівно чужими є як ідея, що невіруючий в Христа обов`язково загине, так і ідея, що той, що заявив про "Христа как своего Спасителя" обов`язково спасеться.Це прерогатива Бога вирішувати і Він Єдиний Суддя.
Я грішний можу лише констатувати, в якому напрямку людина рухається: і у випадку, коли називається гордим словом Християнин, і у випадку, якщо вона блудить ідолослужінням (чи, навіть, прямим запереченням Христа).
Вірую зерна Божої Істини є заложеними в кожній людині (кожна людина сотворена на Образ Божий) і, відповідно, у всіх її добрих проявах. Скажімо, у різних релігіях (їх виникнені, вченнях тощо) вбачаю оформлення в певну систему пошуку людиною Бога. Лише Бог дійсно Один і Він Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий (а не Крішна (почитайте його житіє) чи Будда чи...), а те, що зустрічається в світі инше, в кращому разі - вигадки людської думки (в гіршому, про що і питаю Георгія - читаю в Святих ОО.Церкви - робота диявола по відверненню людини від Істини) і, якщо вони (окремо взяте кожне з вчень) не продукують морально злі ідеї (як, наприклад, пряме поклоніння злому), або небезпечні омани (приміром - реінкарнація), або відхід від Святоотцівської Віри в Тройцю (в різній мірі різноманітні сектанські вчення), або або або... - на різному рівні їх і сприймаю, зважаючи найперше на єдину після Бога і Його Церкви найбільшу даровану мені грішному цінність - Людину.
З повагою
о.Олег
2008.12.25 | Kohoutek
ОК, но ответьте, пожалуйста, на мой главный вопрос
+О пише:> до всіх людей без винятку. Мені рівно чужими є як ідея, що невіруючий в Христа обов`язково загине, так і ідея, що той, що заявив про "Христа как своего Спасителя" обов`язково спасеться.
> Це прерогатива Бога вирішувати і Він Єдиний Суддя.
Является ли неверие в Христа как своего Спасителя тяжелейшим грехом?
Я, конечно, неверно сформулировал про "непростительный" - не нам решать. Но является ли это тяжким, фундаментальным грехом по Вашему мнению? Вот если бы Вы лично сравнили, скажем, грех прелюбодеяния и грех неверия в Бога - как бы Вы лично ответили на вопрос об их тяжести? Который из них более тяжек? Вы ведь по должности обязаны разбираться в таких вопросах, Вам приходится выслушивать исповеди и решать, какую епитимью наложить (ну, я не слишком силён в церковной терминологии - какой, в общем, метод искупления выбрать)? Вы ведь не станете от человека, признавшегося Вам в преднамеренном убийстве, требовать в качестве искупления того же самого, что и от человека, признавшегося в несоблюдении поста? Ну, покаяние, само собой, но ведь что-то ещё Вы им посоветуете? Да и в Вашем личном представлении, наверное, грех умышленного убийства и грех чревоугодия находятся в разных, так сказать, "весовых категориях"? Так вот, насколько тяжким считаете Вы лично (или Ваша Церковь, если Вы готовы говорить от её имени) грех неверия в Христа как своего Спасителя? К каким другим грехам Вы готовы его приравнять?
2008.12.25 | +О
Re: панові Андрієві
Слава Ісусу Христу!> Kohoutek: ОК, но ответьте, пожалуйста, на мой главный вопрос: Является ли неверие в Христа как своего Спасителя тяжелейшим грехом?
бачите, пане Андрію, для мене заміна в Вашому запитанні "непростительный" на "тяжелейший" справи не міняє: не мені вирішувати як одне, так і друге, бо вірую в Боже Милосердя і для мене й надалі найбільшим Божим і Його Церкви скарбом являється кожна окрема Людина.
Твердження про те, що лише віруючий в Ісуса Христа спасеться є властиве протестантизму, який перенаголосив значення Віри в долі людини. Відповідно у них є поняття про "найбільший гріх - невірство" (нехай мене поправлять знавці протестанських напрямків богословської думки, але часто в такій тезі "найбільший" - синонім "єдиний" можливий для людини справжній гріх), бо вчать про те, що "лише вірою спасаються" і, логічно-відповідно: невірством погибають...
Насправді все набагато складніше, бо: "віра без діл - мертва"
Немає таких гріхів, про які Ви пишите в контексті "най-най", але, напевно, для Вас це уточнення щось з втраченого в минулому запитанні змінює, тому спробую відповісти ширше з надією, що Ви зрозумієте висловлену мною думку.
Почну з того, що кожен чоловік чи жінка - і віруючий в Христа, і ідолянин - точно являється грішним ("немає бо чоловіка, що жив би, а не згрішив").
Ведучи людину до Бога, Церква вже майже 2000 років роздумує над внутрішнім життям людини, і говорить як про речі, які є похвальними (святими, які треба сповняти) в житті людини, так і про речі, які є злими (гріховними).
Ви питаєте про гріх.
гріхом загально є не плекати святість, тобто суперечити: "правдам віри" (буду надалі брати в лапки, і кожне в лапках - це назва окремого розділу дуже глибоких речей у житті людини, які в даному контексті не буду розшифровувати через великі об`єми і брак часу), "заповідям любові", "10 Божим Заповідям", "Церковним заповідям"; гріхом також є не плекати "християнську праведність", що загалом веде до того, що в людині занепадають "Божі та моральні чесноти", вона робиться неспроможною творити "головні добрі діла", стає нечутливою до "діл милосердя для душі і тіла", закривається на "Дари Святого Духа" і не приносить "плодів Святого Духа", робиться нездатною сприйняти "Євангельські ради" і "Блаженства".
Чому так відбувається з людиною? Тобто, чому людина закривається на Бога?
Це, знову ж, глобальна тема, але, конкретизуючи, досвід Церкви визначає такі види гріхів: "Головні Гріхи" (самолюбство (корінь гріха), гордість (певні аскети вважають коренем гріха саме її), захланність, нечистота, заздрість, непоміркованість, гнів, лінивство), "Чужі гріхи" (наказувати вчинити гріх, спонукати до гріха, дораджувати до гріха, дозволяти на гріх, допомагати до гріха, не карати за гріх, гріх боронити, гріх хвалити, на гріх мовчати), "Гріхи проти Святого Духа" (надмірна надія на Боже милосердя, безнадія на Боже милосердя, спротив пізнаній правді християнської віри, завидування ближньому Божої ласки, закам`янілість на спасенні упімнення, нерозкаяність аж до смерти), "Гріхи, що кличуть про помсту до неба" (умисне людиновбивство, гріх содомський, скривдження вбогих, вдів і сиріт, задержання заробітньої плати).
Якщо придивитеся - немає тут поняття про "найважчий" (якщо я правильно розумію Ваше "тяжелейший") гріх. У зв`язку з тим, що кожен без винятку гріх прилучує людину до диявола (доречі - протестантам: вірить в Бога, але в аді...) і його діл.
Про важкість або легкість (відразу наголошу: не "найваж/легк.", а про речі (обставини, наміри тощо) які надають гріху обтяжуючий характер чи зводять провину грішника до мінім.) гріха дійсно говоримо (є така наука "Моральне богословіє") в контексті визначення "гріха":
"Гріх - це свідоме і добровільне переступлення Божої заповіді".
Відповідно: чим більше у злому вчинку людини свідомого бажання відвернутись від Бога і Його Образу (людини), тим важча її провина. І тут не порівнюються гріхи по відношенні один з одним (як це, скажімо, у Вашому прикладі про "намірене вбивство і порушення посту") - який більший чи менший і не роздумує, пане Андрію, священик про накладання відповідних (таких просто не буває - розуміння епітимій в якості відплати за гріх - вигадка кармістів) до гріха епітимій, а розглядається стан людини перед Богом і усвідомлення нею важкості кожного вкоїного гріха.
Власне епітимія не є якоюсь дією, яку людина має зробити, щоб її Господь простив - Господь вже її простив (Христос вже спас кожну людину), коли вона покаялась, пообіцяла поправитись і над нею була прочитана священиком "розрішаюча молитва". Епітимія є знаком свідого розкаяння людини (діяльна відповідь на запитання сповідника: "каєшся в своїх гріхах?") і її працею над своїм життям у напрямку єдности з Богом (діяльна відповідь на запитання сповідника: "обіцяєш поправитись?").
Це, пане Андрію, лише дуже поверхово і галопом в напрямку, щоб поставити моє запитання, як відповідь до Вашого: за яких умов можлива така постава людини визнавати свої гріхи, намагатися з них висвободитись..? Найймовірніше, що і Ви відповісте: саме тоді, коли людина Вірує в Христа Спасителя. Це і стверджую. І віра або невірство є не відсутністю чи присутністю "найтяжчого гріха", а являється, так би мовити, точкою відліку, початком, так би мовити, розмови з Людиною.
І це не означає, що існує якась різниця у вимогах Бога/Церкви до віруючого і невіруючого: кожна людина є Сотворена на Образ Божий (визнає це вона, чи не визнає), кожна людина у свій час буде відповідати перед Богом за своє життя, кожна людина має обов`язок не бути злою і творити добро.
І це не означає, що кожен, хто заявив про свою приналежність до Христа буде спасенним чи навпаки: Спасіння - це велике Таїнство і я грішний вірую, що в Бога є план щодо спасіння кожної людини.
Тобто - не в мене, священика, а в Бога. Це, мабуть, основне, що пам`ятаю, сповідаючи віруючого чи розмовляючи з невіруючим. Невіруючих чи ідолян толерую як Людину, знаю, що не все можна осягнути розумом, тому молюся за нехристиян і своїм життям стараюся свідчити про Бога, шкодую, що замість Живого Христа прийняли собі мертвого замінника або каже "безумний в серці своєму: Бога немає"... Тому без погорди прошу Милосердного Бога торкнутися кожного, дарувати Спасення кожноу, кого Сотворив.
З повагою
о.Олег
2008.12.26 | Kohoutek
Велике спасибі. Зрозуміло.
2008.12.26 | +О
Re: дякую за розмову, пане Андрію! Веселих свят! З повагою, Олег
2008.12.26 | Георгій
Re: панові Андрієві
+О пише:> Твердження про те, що лише віруючий в Ісуса Христа спасеться є властиве протестантизму, який перенаголосив значення Віри в долі людини. Відповідно у них є поняття про "найбільший гріх - невірство" (нехай мене поправлять знавці протестанських напрямків богословської думки, але часто в такій тезі "найбільший" - синонім "єдиний" можливий для людини справжній гріх), бо вчать про те, що "лише вірою спасаються" і, логічно-відповідно: невірством погибають...
(ГП) Так, цe всe дійсно є у протeстантській "сотeріології," вчeнні про спасіння. Різні відгалужeння протeстантизму, а особливо так званий "рeформований" протeстантизм, відштовхуються від положeння, що людина після гріхопадіння пeрших людeй є духовно мeртва, і її, людини, власні спроби покращити своє життя просто марні. Вона своєю власною волeю в принципі нe можe обрати добро. Інша річ, коли Бог дає їй, людині, благодать, дар увірувати в Нього, у Христову жeртву. Тоді цією благодаттю чeрeз отриману в дарунок віру людина спасається. Цe вчeння є довeдeним до крайності вчeнням Cв. Августіна, якe пізніші богослови, особливо Кальвін, сприйняли як такe, що взагалі запeрeчує свободу волі після гріхопадіння.
Кафолична Цeрква (і католики, і православні однаково) нe стоїть на позиції цього "гіпeр-августинівського" "монeргізму" (спасіння ВИКЛЮЧНО Божою благодаттю чeрeз віру). Її погляд на спасіння є концeпцією "сінeргії," а нe "монeргізму" (тобто Божа благодать нeобхідна для спасіння, алe вона діє тільки тоді, коли людина відповідає на нeї власним вільним вибором і повсякдeнною працeю над собою, своїм життям. Також, на відміну від кальвіністів, кафолична Цeрква навіть і саму "віру" нe розглядає як щось момeнтально набутe, типу п"ять хвилин тому я нe вірував, а тeпeр от отримав Божу благодать і за півсeкунди "навeрнувся." За Цeрквою, віра цe тeж процeс. Є така євангeлська фраза, "Божe, вірую, допоможи моєму нeвірству!" Віра в людині ростe, можe слабшати, можe укріплятися. Алe в будь-якому випадку спасіння нe є "винагородою" за суто словeснe, риторичнe визнання рeальності Бога і спаситeльної жeртви Христа.
Отчe Олeжe, як завжди - дужe дякую за Вашe свящeнницькe слово.
2008.12.30 | Георгій
Ось хороший підсумок про гріхи, свт. Ігнатія Брянчанінова (л.)
http://www.wco.ru/biblio/books/ignbr9/Main.htm2008.12.23 | Y.u.r
Re: Якщо люди вірують у Святій Тройці Єдиного Бога -- це добре
+О пише:> решта - ідолопоклонство?? Чи Ві вважаєте, що індуїсти,буддисти вірують в того ж Бога, що й християни?
Я вважаю, що Бог є ОДИН і Він є ЛЮБОВ.
І коли у вірі присутня любов -- така віра у Бога.
2008.12.24 | +О
Re: гарно вважаєте. З повагою, о.Олег
2008.12.24 | Kohoutek
Re: Якщо люди вірують у Святій Тройці Єдиного Бога -- це добре
Y.u.r пише:> Я вважаю, що Бог є ОДИН і Він є ЛЮБОВ.
> І коли у вірі присутня любов -- така віра у Бога.
Т.е. Кришна - истинный Бог?
2008.12.24 | Y.u.r
Істиний Бог Христос, що прийшов до людей з Любов'ю
Kohoutek пише:> Y.u.r пише:
> > Я вважаю, що Бог є ОДИН і Він є ЛЮБОВ.
> > І коли у вірі присутня любов -- така віра у Бога.
> Т.е. Кришна - истинный
Істиний Бог -- там де істина любов, котра є жертовною.
2008.12.25 | Kohoutek
О, жертвенность!
Y.u.r пише:> Kohoutek пише:
> > Y.u.r пише:
> > > Я вважаю, що Бог є ОДИН і Він є ЛЮБОВ.
> > > І коли у вірі присутня любов -- така віра у Бога.
> > Т.е. Кришна - истинный
> Істиний Бог -- там де істина любов, котра є жертовною.
Я Вам расскажу о жертвенности. Шива, Вишну, Кришна на ТАКИЕ жертвы шли ради спасения мира и людей! Знаете, к примеру, отчего у Вишну синее горло? Он в своё время выпил смертельный яд, который мог бы отравить весь мир. По счастью, богам смерть не грозит - как с гуся вода. И мир выжил.
А Митра? А Мани? Христос был далеко не единственным богом, принёсшим себя в жертву.
2008.12.25 | Y.u.r
Re: О, жертвенность!
Kohoutek пише:> Я Вам расскажу о жертвенности. Шива, Вишну, Кришна на ТАКИЕ жертвы шли ради спасения мира и людей! Знаете, к примеру, отчего у Вишну синее горло? Он в своё время выпил смертельный яд, который мог бы отравить весь мир. По счастью, богам смерть не грозит - как с гуся вода. И мир выжил.
От бачите, як з гуся вода
А Христос вмирав на хресті.
> А Митра? А Мани? Христос был далеко не единственным богом, принёсшим себя в жертву.
Ви ще Прометея згадайте.
2008.12.26 | Kohoutek
Re: О, жертвенность!
Y.u.r пише:> От бачите, як з гуся вода
> А Христос вмирав на хресті.
>
> > А Митра? А Мани? Христос был далеко не единственным богом, принёсшим себя в жертву.
> Ви ще Прометея згадайте.
Так-так. Прометей таки загинув заради спасіння людства. Ну чим не Христос?
2008.12.26 | Y.u.r
Різниця суттєва. Прометей пішов усупереч богів
Kohoutek пише:> Так-так. Прометей таки загинув заради спасіння людства. Ну чим не Христос?
Христос -- усупереч гріху.
2008.12.27 | Михайло
Усі релігії ведуть до Верховного Господа Крішни!!!
+O>23-12-2008 16:53, +О Re: існує масса духовних (і, навіть, недуховних) сутностей, яким людина може покланятися, зокрема злих сутностей - бісів, тому та ідея, що всі, в кого "монотеїзм" (чи, приміром, натяк на трійцю) вірять в того Бога, що і християни (Ваше "Бог один, то верить можно только в истинного Бога - другого-то нет") дуже спірна (а з християнського погляду - абсурдна). Я саме тому і питаюся Георгія, що кажуть у них, бо все, що мені зустрічалося в оо.Церкви попереджає: нехристиянство=ідоло(тобто - бісо)поклонство і між Христом і чортом немає спільности... Почекаю Георгія З повагою о.ОлегПодібну філософію я називаю антирелігією! До речі, вона знайшла відображення у рішеннях „Священного Синоду” РПЦ МП. Вони проголосили на весь світ, що віра в єдиного Верховного Господа Крішну є демонізмом і несумісна з „православним” християнством! Я так розумію, що РПЦ МП є КГБ-ізованою структурою, що служить російській імперії, а не Богу.
Але на якій підставі багато християн вважають усі інші релігії від людей, а не від Бога? На мою думку християнська церква одержавлювалась не тільки в Росії, а й в інших минулих державних утвореннях , які поступово під виглядом тих чи інших соборів й „одобрямсів” викинули необхідні атрибути віри й рафінували християнство до такої міри, що воно перетворилось в антихристову релігію.
+O>24-12-2008 16:49, +О Re:мені чужа ідея якогось автоматизму, бо Вірую в Боже Милосердя до всіх людей без винятку. Мені рівно чужими є як ідея, що невіруючий в Христа обов`язково загине, так і ідея, що той, що заявив про "Христа как своего Спасителя" обов`язково спасеться. Це прерогатива Бога вирішувати і Він Єдиний Суддя. Я грішний можу лише констатувати, в якому напрямку людина рухається: і у випадку, коли називається гордим словом Християнин, і у випадку, якщо вона блудить ідолослужінням (чи, навіть, прямим запереченням Христа). Вірую зерна Божої Істини є заложеними в кожній людині (кожна людина сотворена на Образ Божий) і, відповідно, у всіх її добрих проявах. Скажімо, у різних релігіях (їх виникнені, вченнях тощо) вбачаю оформлення в певну систему пошуку людиною Бога. Лише Бог дійсно Один і Він Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий (а не Крішна (почитайте його житіє) чи Будда чи...), а те, що зустрічається в світі инше, в кращому разі - вигадки людської думки (в гіршому, про що і питаю Георгія - читаю в Святих ОО.Церкви - робота диявола по відверненню людини від Істини) і, якщо вони (окремо взяте кожне з вчень) не продукують морально злі ідеї (як, наприклад, пряме поклоніння злому), або небезпечні омани (приміром - реінкарнація), або відхід від Святоотцівської Віри в Тройцю (в різній мірі різноманітні сектанські вчення), або або або... - на різному рівні їх і сприймаю, зважаючи найперше на єдину після Бога і Його Церкви найбільшу даровану мені грішному цінність - Людину. З повагою о.Олег
Це дуже небезпечна гра з Верховним Господом Крішною, оскільки І пан отець... і Син Божий Ісус Христос є дітьми Крішни, як і усі ми. Це чистої води більшовизм, або великохристянський фашизм, який на грунті заздрощів до Верховного Господа вважає всі релігії вигаданими, крім християнської! Бр-р—р!!! Негарно! Дуже негарно! Це- хула на Духа Святого! У БГ Крішна говорить:
>”4.41. Але необізнані й невіруючі люди, які піддають сумніву явлені священні писання, не досягають Божої свідомості й падають униз. Для душі, яка сумнівається, немає щастя ні в цьому житті, ні в наступному...5.18 Смиренний мудрець завдяки істинному знанню однаковими очима дивиться на вченого і скромного брахману, корову, слона, собаку та собакоїда (недоторканого)...”
+o>Спасіння - це велике Таїнство і я грішний вірую, що в Бога є план щодо спасіння кожної людини. Тобто - не в мене, священика, а в Бога. Це, мабуть, основне, що пам`ятаю, сповідаючи віруючого чи розмовляючи з невіруючим. Невіруючих чи ідолян толерую як Людину, знаю, що не все можна осягнути розумом, тому молюся за нехристиян і своїм життям стараюся свідчити про Бога, шкодую, що замість Живого Христа прийняли собі мертвого замінника або каже "безумний в серці своєму: Бога немає"... Тому без погорди прошу Милосердного Бога торкнутися кожного, дарувати Спасення кожноу, кого Сотворив.З повагою о.Олег
Господь Крішна не є мертвим замінником, а живим Господом Вішну, що присутній у всіх тілах одночасно і є ДЖЕРЕЛОМ ЖИТТЯ УСІХ ВСЕСВІТІВ! Створеними ж є тільки різні типи тіл, а не живі істоти, що перебувають разом з Параматмою у серцях фізичних тіл! Ми не є це тіло! Ми є відокремлені фрагментарні частки Єдиного цілого - Верховного Господа!!!
>Y.u.r пише: > Я вважаю, що Бог є ОДИН і Він є ЛЮБОВ. > І коли у вірі присутня любов -- така віра у Бога. Т.е. Кришна - истинный Бог?....
Kohoutek>25-12-2008 09:46, Kohoutek Я Вам расскажу о жертвенности. Шива, Вишну, Кришна на ТАКИЕ жертвы шли ради спасения мира и людей! Знаете, к примеру, отчего у Вишну синее горло? Он в своё время выпил смертельный яд, который мог бы отравить весь мир. По счастью, богам смерть не грозит - как с гуся вода. И мир выжил. А Митра? А Мани? Христос был далеко не единственным богом, принёсшим себя в жертву.
Y.u.r>26-12-2008 16:31, Y.u.r Різниця суттєва. Прометей пішов усупереч богів Kohoutek пише:> Так-так. Прометей таки загинув заради спасіння людства. Ну чим не Христос? Христос -- усупереч гріху.
Читайте Священні Писання, вірте у Господа і не критикуйте справедливі релігії, крім штучних, людських викривлень!!!
>Джайа Шрі Крішна Чайтаньйа Прабгу Нітьянанда Шрі Адвайта Гададгхара Шрівасаді Гаура Бгакта Врінда!!!
2008.12.30 | +О
Про розвиток гріха - панові Андрієві і всім бажаючим
Слава Ісусу Христу!Думаю, буде краще подати коротенький опис розуміння Церквою стосунку Бога і людини в контексті даної людині святости Божого Образу і історії розвитку людського упадку в гріх.
Перепрошую, якщо вкралися якісь помилки - довелося самостійно сканувати текст...
Всіх з наступаючим новим роком! Благословення Господнє на Вас! З повагою, о.Олег
_____________------------__________________---------------______________-------------
о.Станіслав Луцаж: "Головні гріхи та Блаженства"
Гордість і духовна убогість
Гріх — поняття багатозначне. Він присутній на багатьох рівнях духовного життя і спотворює його. На кожному рівні духовне життя проявляється по-своєму, також і гріх приймає різні форми. Коли говоримо про гріх, то, насамперед, маємо на увазі думки, слова і вчинки, якими порушуємо Божі Заповіді. Саме з цього сповідаємося, і нам здається, що це вичерпує нашу гріховність.
Святе Письмо часто говорить про гріх як про своєрідну дійсність, що існує поза думками, словами і вчинками. Св. Павло писав про гріх, який маніпулює навіть Божим Законом або бере з нього принади: гріх, "що живе в мені". Апостол додає, що зло, яке я чиню, вже не я чиню, а гріх, що живе в моєму тілі. Все це звучить дуже загадково, і припускаю, що небагато людей це розуміють. Багатозначність і загадковість поняття "гріх" особливим способом проявляється у випадку так званих "головних гріхів". Самі собою вони не є конкретними вчинками. Традиція християнського Сходу трактує це так: не називає їх гріхами, але вживає грецьке слово logismoi — щоби показати, що тут йдеться не про звичайні конкретні гріхи. Слово logismos означає перебирання (подушки), роздумування, умовиведення, аргумент, повід... У жодному словнику класичної грецької мови не знайдемо значення слова гріх. Це спонукає до роздумів. Наші брати зі Сходу радять нам відірватися від типового західного практицизму, глянути в глибину і зауважити, що за конкретними гріхами ще щось приховується. Ми, напевно, чули, що причина конкретних гріхів полягає в головних гріхах, але на якій засаді?
Головні гріхи
Щоби зрозуміти природу головних гріхів, а особливо першого і фундаментального, — гріха гордости — необхідно повернутися до початку і взірця усіх гріхів: первородного гріха, описаного в третьому розділі Книги Буття. Через брак місця ми не можемо його всебічно аналізувати, отож зосередимося тільки на його суті. Вона полягає в тому, що людина була зведена дияволом, і то в найвразливішому місці, що стосується природи Бога.
Диявол переконав людину, що Бог — не любов, а небезпека, суперник людини, і якщо людина рзірве укладений з Ним союз і встане на власні ноги, то стане як Бог і буде сама вирішувати — що таке добро і зло. За первородним гріхом стоїть первородний обман того, хто був брехуном від початку. Оскільки брехня, якій людина повірила, стосується любови Бога, доступної виключно у вірі, то людина зачинила собі шлях до Божої любови, що більше — зачинила в своєму серці шлях до Бога-любови. Але людина створена з любови і для любови, без якої не може жити. Життя без любови стає абсурдним. Боже Слово називає такий стан людини "смертю". Так жити неможливо: людина мусить бути любленою, і тому, позбавивши себе безумовної любови Бога, з жахом стверджує, що її ніхто не любить і що вона негідна любови. Тоді втрачає під ногами ґрунт — відчуває втрату того, що для неї найважливіше. Це перша реакція людини на гріх.
С вяте Письмо говорить: "Пізнали, що вони нагі", до, в свою чергу, породжує сором, який за своєю природою є страхом за власну гідність, остаточно — за гідність бути любленим. За посередництвом цього специфічного почуття страху людина говорить: "Мене не можуть позбавити моєї гідности, моєї чести — почуття, що я є кимсь, не можуть мене понизити до рівня тварини". Певною мірою тут сповнюється брехлива обіцянка диявола: за посередництвом почуття страху за себе людина стає в центрі свого світу, стає для себе найбільшою цінністю, яка водночас є під загрозою. Вона отримує деякі атрибути божественности, які не роблять її Богом, а лише ідолом для себе самої.
Святе Письмо далі каже, що "поробили собі пояси". Тут народжується гордість, як спосіб приховувати те, що боїмося втратити, і як спосіб здобувати людську любов. її основою є страх за власну гідність, яка вже не гарантована безумовною любов'ю Бога і вміщення в центр свого світу власного заляканого і зболілого Я. Справді, після первородного гріха людина вже не має вибору — хоче чи не хоче — мусить бути гордою, бо мусить бути любленою, бо инакше життя буде позбавлене сенсу, буде лише біологічною вегетацією...
Цей початковий страх спонукає людину використовувати різні способи для збереження своєї гідности і чести та для здобування любови або, принаймні деяких її атрибутів. Гордість — це внутрішня постава змушувати инших до такого способу поведінки, щоб я почував себе любленим і потрібним для инших. А оскільки людське серце може заспокоїти лише безумовна Божа любов, яку инша людина неспроможна дати, то це змушування до любови чи її атрибутів є черпанням з бездонної криниці, яка ніколи не заспокоїть спрагу. Бачимо виразно, що гордість дає початок иншим гріхам, які є стратегіями гордости для осягнення головної мети, яка завжди буде недосяжною. Инша людина носить у собі Божу подобу, і тому є обітницею безмежної любови, але обітницею, яка до кінця ніколи не сповниться, отож є джерелом надії і фрустрації (Фрустрація — психологічний стан напруження, що виникає через неможливість досягнути бажаного) одночасно. У цьому контексті розуміємо відомий вислів одного з головних представників атеїстичного екзистенціялізму минулого століття Сартра: "Инша людина — то пекло".
Види гордости
Є стільки видів гордости, скільки на світі людей. Кожен є гордим по-своєму. В нашій уяві гордість поєднується переважно з хвалькуватістю — нав'язуванням себе иншим, використанням своєї влади тощо. Вважаємо, що гордість суперечить культурності.
Тим часом існують дуже культурні види гордости, а навіть дуже "побожні". Розпізнати їх набагато важче, і саме тому вони дуже дошкульні і руйнівні. Аналізуючи суд над Ісусом, можна побачити, як на Ньому виявилась гордість різних груп людей. Він насправді взяв на себе наслідки первородного гріха, і зокрема людську гордість. У процесі суду над Ним кожен шукав власну користь: фарисеї, садукеї, Пилат й Ірод. Робити це не було приємною справою, але, впорядковуючи світ по-своєму, кожен із них здобув тимчасову перемогу. Фарисеї і садукеї навіть виглядали як захисники Божого Закону, народу і святині. Не випадково св. Петро повинен був переконувати євреїв у день П'ятдесятниці, що за всім цим приховувалися величезне нахабство і гордість, яку ці люди навіть не усвідомлювали. Вони вважали, що діють у добрій вірі.
Особливо виразно різні види гордости проявляються у малих спільнотах, насамперед у сім'ях. Якщо такі спільноти існують довший час, то неможливо приховати типову для гордости поставу вимагати від инших такої любови, якої потребую. Чим більше хтось був зраненим у житті, тим гострішим є таке домагання. Найчастіше воно приймає форму претензії і жалю. В таких випадках рідко хто усвідомлює, що подібна постава приховує зосередження на собі (бути для себе ідолом) і бунт супроти конкретної дійсности, подарованої мені Богом. Претензії та жалі — це також певна стратегія гордости і форма насилля — щоб инші, котрі хочуть бути добрими і гідними любови, прийняли мої умови, на яких я стану в центрі їхніх зацікавлень.
Гордість завжди має тенденцію, щоб обмежити свободу инших та впорядкувати світ на своїх, часто не до кінця усвідомлених, умовах, і завжди вдається до якоїсь форми насилля — від найбільш примітивних методів зовнішнього примушування і насильства, через різноманітні інтриги аж до збудження почуття провини і таких мук совісти, що инші вже не мають вибору і повинні піддатися.
Особливий вид гордости — перфекціонізм. Ця вада дуже розповсюджена серед людей вразливих і побожних у релігійних рухах і чернечих згромадженнях. Якщо ця глибока, екзистенціяльна постава гордости, остаточною причиною якої є первородний гріх, не буде виявлена і названа, то стремління до християнської досконалосте — добре само собою — перетворюється у перфекціонізм. Воно часто стає несвідомим служінням ідолові власного "ідеального Я", ототожнюваного з волею і очікуваннями Бога. Людина стає заручником своєї гордости, яку навіть не бачить; не може змиритися зі своєю недосконалістю, а особливо зі своїми гріхами, терзаючи себе постійним почуттям провини і внутрішнім страхом. Оскільки вона не в змозі любити себе такою, як є, то думає, що тим більше й Бог не може її любити. Гордовитий перфекціоніст не спроможний бути милосердним до себе — а це тому, що не знає природи Бога і приписує Йому свою природу й ідеали. Це промовистий доказ ідолопоклонства собі самому. Людина в такому стані може мати враження, що є дуже покірною, бо терзається і почуває себе найгіршою з усіх. Але це тільки ілюзія. Сумна, згіркла покора завжди є тільки маскою гордости.
Старе прислів'я каже, що гордість вмирає щойно кілька годин по смерті. В цьому велика частка як правди, так і нехристиянського фаталізму. Правдою є, з одного боку, те, що людина неспроможна позбутися екзистенціяльної постави гордости власними силами, і що ця постава впливає на инших людей ще деякий час після її смерти; але ця ситуація не є безнадійною. Єдиними ліками проти гордости є глибоке пережиття любови Бога в Ісусі Христі й, отже, дотик Бога до того місця в людині, яке породжує гордість. Бог в Ісусі Христі лікує людину з гордости в самій її основі, об'являючи в Його розп'ятті і воскресінні любов до грішників: любов до гордого Петра, який зрікся Ісуса, любов до гордого фарисея Савла, який переслідував Церкву і вбивав перших християн, любов до гордої грішниці Марії Магдалини, яка шукала щастя в розпусті, зваблюючи инших і напевно розбиваючи подружжя. Те саме і з кожним з нас. Без Ісуса і Його Духа ніхто не позбудеться гордости, а доведе її до таких вишуканих форм, що не буде здатним її побачити. Саме тут дуже виразно виявляється правда слів Ісуса: "Без мене нічого не можете чинити".
Убогі духом
Поворотним пунктом у визволенні з гордости є відкриття своєї духовної вбогости. В цьому моменті ми відкриваємо, що все нагромаджене багатство є сміттям, оскільки служило тільки гордості та ошукуванню себе самого. Класичним прикладом такого повороту є визнання св. Павла: "Я вважаю за втрату все задля найвищого спізнання Христа Ісуса, Господа мого, заради якого я все втратив, і вважаю все за сміття, аби Христа придбати і опинитися в Ньому не з праведністю моєю, що від Закону, а з тією, що через віру в Христа, з праведністю, що від Бога від віри" (Флп. З, 8-9).
Вбогі духом, яких Ісус називає блаженними, це ті, які не мають жодних ілюзій щодо самих себе, але скидають з себе райські фігові пояси і вже не ховаються перед Богом. Стають на шлях духовного оголення. Очевидно, що шлях до цілковитої духовної вбогости є довгим і важким. Це шлях постійного скидання масок гордости, які стають щораз субтельніші, і тому він вимагає допомоги Церкви. В духовній традиції Заходу цей шлях названий via purgativa, тобто дорога очищення. Цей шлях розкривання своєї духовної вбогости одночасно супроводиться поступовим розкриттям безумовної любови Бога до мене як грішника. Це також шлях Розчарування собою, але також і щораз більшого подиву Божою любов'ю, яка переходить усі людські сподівання. До Небесного Царства входимо завдяки духовній вбогості, яка є иншою назвою покори, а покора — це правда про себе, яка уможливлює пізнання повної правди про Бога.
Захланність і блаженство тихих
Захланність, як і гордість, не є конкретним гріхом вчинку. Це своєрідна життєва постава, яка своїми коріннями сягає в поставу гордости, що більше, — є одним з її проявів. Зазвичай ми не бачимо внутрішнього зв'язку між ними, тому що захланність у своїх найпростіших формах проявляється як дуже примітивна постава, що принижує захланну людину в очах ближніх і не дозволяє їй гордитися або вивищувати себе над иншими. Але коли захланність розгорне свої крила, то тоді побачимо її як рідну дочку гордости. Щоби зрозуміти внутрішній зв'язок між захланністю і гордістю, слід повернутися до характеристики гордости, яку я описав у попередньому розділі.
Джерело захланности
Гордість полягає в ідолопоклонстві своєму зраненому і заляканому "я". Це зранення самого центру особи, і страх за нього походить із невіри в безумовну любов Бога — єдине справжнє джерело людського життя в його повному вимірі. Брак контакту з джерелом життя прирікає людину шукати любов і її атрибути поза Богом, а часом і всупереч Богові, який сприймається як загроза.
Одним із найважливіших ознак любови є почуття безпеки. Людина, яку люблять, почуває себе в безпеці. Символом безпеки є дитина, пригорнена до грудей мами. Цей символ використовує Псалом 131 і протиставляє його гордості:
Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору.
Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене.
Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя — душа моя у мене.
Надійсь, Ізраїлю, на Господа віднині і повіки!
Тим часом горда людина завжди неспокійна, постійно перебуває в русі, у внутрішньому хаосі. Вона ніколи не має часу, бо час — то її життя, а воно перебуває в небезпеці. В багатьох народів говорять: "Час — то гроші!" Инакше кажучи: "Життя — то гроші, життя випливає з грошей".
Захланність є пошуком необхідної для людини безпеки в матеріяльних добрах, символом і конкретизацією яких є гроші. Але це не означає, що матеріяльне добро чи гроші є чимось поганим. Проблема захланности полягає не в матеріяльних добрах, але у ставленні до них людини, в тому, — що людина прагне їх як джерела життя і щастя, а тим самим ставить їх на місце Бога. І тому св. Павло називає захланність "ідолопоклонством" і наказує уникати її (див. Кол. З, 5). Він також зазначає: "Розпуста й усяка нечистота та захланність щоб і не згадувалися між вами..." (Еф. 5, 3). Ісус Христос багато разів застерігав своїх учнів перед захланністю і її наслідками.
Наслідки захланности
Їх дуже виразно бачимо у позиції Ісуса в суперечці про маєток між двома братами, один з яких належить до грона його учнів (див. Лк. 12, 13-20). Він супроводжував Ісуса в Його подорожах, слухав Його навчання і, незважаючи на це, забрав спадщину свого брата і не бачив у цьому жодної суперечности. Бачимо, що і в ті часи люди були призвичаєні боротись за маєтки, і це не турбувало їхнє сумління. Окрадений брат переконаний, що Ісус — добрий і справедливий Учитель — скартає зухвальця і поверне справедливість. Тому він оскаржив свого брата перед Ісусом, кажучи: "Скажи братові моєму, щоб поділився зо мною спадщиною". Яке ж було його здивування, коли він почув відповідь Ісуса: "Чоловіче, хто настановив Мене суддею або подільником над вами?" Напевно, і нас відповідь Ісуса також шокує. Бо Він повинен заступитися за скривдженого і скартати кривдника, який присвоїв увесь маєток, незважаючи на рідного брата. Захланні не бачать своєї захланности і в ім'я захланности домагаються справедливости. Ісус, вільний від захланности, відразу помічає, що серця як одного, так й иншого опановані захланністю. Як перший, так і другий вірить, що їхнє щастя залежить від маєтку. І тому один відбирає в брата його майно, а инший публічно його ганьбить, щоби повернути своє майно, і ще пробує використати Ісуса у своїх цілях.
Бог і Його справедливість не дозволяють нам використовувати себе як знаряддя людської захланности. Тому захланні часто переживають почуття самотности й опущення Богом. Щоб уникнути всіх непорозумінь, Ісус закінчує цю прикру суперечку словами: "Глядіть і бережіться всякої зажерливості, бо не від наміру того, що хто має, залежить його життя," — і розповідає притчу про захланного багача, який зібрав великий урожай, про його неспокій — де подіти такий врожай, про ілюзорну надію, що коли буде жити в достатку, то відпочине собі тощо... Але Бог сказав: "Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?" Хотілося б додати: "Твій маєток, що залишиться по тобі, стане предметом сварок і суперечок між твоїми захланними спадкоємцями".
Захланність - конкретизація гордости
Ми живемо в світі, в якому домінує захланність. Щоби позбутися всіх сумнівів, досить заглянути до наших судів, де багато судових справ стосуються маєтків і грошей. Чуємо про мільйонні афери, великі зловживання, навіть серед людей Церкви, і думаємо: "Що за страшні часи, стільки нечесности..." Але так було завжди, тому що захланність у своїй основі — це перша конкретизація гордости і найпримітивніша форма ідолопоклонства. Це просте вираження інстинкту самозбереження, який, не маючи опертя в Богові, опирається на те, що найпростіше, — на матеріяльне забезпечення.
Очевидно, що володіння багатством дає людині не тільки почуття фізичної безпеки, тобто, що буде мати харчі, житло, що у разі хвороби зможе оплатити добре лікування. Воно дає також почуття значимости в людських стосунках, почуття влади і навіть своєрідної всесильности. Переважно говорять: оа гроші можна купити все!" Тому гроші стають також синтезом ідолопоклонства цього світу.
Захланність заперечує автентичну побожність і глибокий зв'язок з Богом. Люди підсвідомо це відчувають, і тому її прояви в Церкві, особливо серед духовенства, породжують стільки згіршення. Бог уже в Старому Завіті намагався протидіяти небезпеці згіршення захланністю серед тих, які його репрезентують, постановляючи, що священики і левіти не можуть володіти спадщиною так, як їхні брати ізраїльтяни, і тому не будуть збагачуватися.
Людина захланного серця не навернеться, якщо не знищить ідола володіння. І тому справжнє глибоке навернення розпочинається скиненням його з трону. Ісус, відповідаючи на питання: як бути досконалим і як осягнути вічне життя, тобто справжнє життя, говорить так само: "Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною" (Мт. 19, 21). Впродовж віків цей заклик адресували лише певній групі християн: монахів і монахинь. Але в часах Ісуса не було ні одних, ні инших. Монаша харизма з'явилася в Церкві 300 років пізніше. Отож Ісус говорив до всіх. І це однозначно стверджує Святіший Отець в енцикліці Veritatis splendor. Захланність до грошей була проблемою Юди — не єдиною проблемою, але напевно основною. Саме гроші та захланність привели його до зради.
Людину, яка не позбулася усього ради Ісуса, неможливо зрозуміти парадокс, який св. Павло формулює так: "Ви ж знаєте ласку Господа нашого Ісуса Христа, що задля вас став бідним, бувши багатий, щоб ви Його вбожеством розбагатіли" (2 Кор. 8, 9). Ісус наголошує на цьому, кажучи: "Так і кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем" (Лк. 14, 33). Тут не йдеться про зубожіння учнів і позбавлення себе всього Майна, але про радикальну відсіч захланності, а череез це і гордості. Тут справджується чистота наміру йти за Ісусом. Як знаємо з Діянь Апостолів, рання Церква підходила до цього дуже радикально. Брати продавали своє майно і отримані таким способом гроші клали в ноги апостолів (див. Ді. 4, 34). Цю практику прийняли різноманітні форми богопосвяченого життя, в якому фактичне зречення матеріяльного добра, що виражається чернечими обітами і вбогим життям, стоїть на першому місці. Таку радикальну відсіч повинні давати захланності, а отже, й ідолопоклонству своєму маєтку, і сучасні християни-миряни. Сьогодні нема, так як було колись, конкретних форм такого зречення, передбачених практикою Церкви, але Святий Дух, що провадить кожного християнина, рано чи пізно за посередництвом Божого Слова і натхнення показує форму радикальної відповіді на заклик Ісуса йти за Ним.
Блаженні тихі
Серед восьми блаженств є одне, спрямоване проти захланности — блаженство тихих, які заволодіють землею. Чому тихих, а не вбогих? Тому, що захланність не завжди багата. Скільки є вбогих захланних, і навіть тих, що живуть у злиднях? Але захланність завжди неспокійна і криклива. Навіть якщо є багатою, то не заспокоюється тим, що має. Домагається щораз більшого. Є ненаситною, як ненаситним є прагнення любови, відповіддю на що може бути лише безконечний Бог.
Тихі, про яких йдеться, це ті, що не домагаються свого, не захищають свої матеріяльні й инші права, не протестують проти людської несправедливости і навіть не обурюються проти неї.
Тихим був передовсім Ісус, який не боровся за свої права, не протестував проти страхітливої несправедливости людей, жадібних багатства і влади. Його тихість виражається у цитованому нижче Євангелії, де Він не осуджує захланних братів, а тільки обмежується застереженнями щодо наслідків захланности. Найглибшим свідченням Його тихости були Його страсті і смерть, коли Його вели як ягня на смерть. Св. Петро наголошує на цьому в своєму Першому посланні: "Хто був злословлений, але сам, навпаки, не злословив, хто страждав, та не погрожував, а здався на Того, який судить справедливо" (1 Пт. 2, 23).
Тихість Ісуса є дорогою християнина. Ісус заповідає, що саме такі люди будуть щасливими і здобудуть землю. У нашому світі це абсолютний і незрозумілий парадокс, який однак реалізується. Доказом цього є святі останнього століття: Фаустина, о. Піо, мати Тереза з Калькутти і багато инших. Дуже дивна річ, як їхня тихість стала голосною, як порушила мільйони людей, якою є тривалою і як здобула цілий світ... З иншого боку, якими крихкими виявилися захланна крикливість та ідеологічний терор диктаторів, як швидко вони втратили славу, яку, як їм здавалось, мали ще хвилину тому.
Земля належить Богові, і Він дає її тим, які Йому довіряють, тому що иншою ознакою тихости є довіра, так само як иншою ознакою захланности є страх.
Нечистота і блаженство чистих серцем
Під гріхом нечистоти ми розуміємо найчастіше, якщо не завжди, гріхи, пов'язані зі сексуальністю. Але нечистота як головний гріх є дійсністю набагато глибшою і серйознішою. Гріхи, пов'язані зі сексуальністю, — це тільки один з проявів нечистоти, і зведення цієї проблеми тільки до них буде не лише спрощенням, але поваленою помилкою, відчутною в своїх наслідках, бо в цьому випадку симптом вважаємо причиною. Хто так чинить, подібний до лікаря, що пробує чиряки на шкірі лікувати мазями, не розуміючи, що має справу з чорною віспою або проказою. Пригляньмося до гріха нечистоти, бо він, так само, як гордість і захланність, є певною екзистенціяльною поставою.
Що чинить людину нечистою?
Почнемо із самої назви. "Нечистота" означає "заплямування", "забруднення". Слідкуючи за історією цього слова в релігійному контексті, побачимо, що спочатку воно означало ритуально-культову нечистоту. Книга Левіт містить багато визначень такої нечистоти. На питання: що чинить людину нечистою — Старий Завіт перераховує багато речей: хвороба, особливо проказа (Лев. 13-14), гріхи, пов'язані зі сексуальністю, місячні в жінки або контакт з "нечистою" людиною (Лев. 15, 16; 15, 19; 18, 6; 18, 20-22). Особливо нечистою людина ставала, торкаючись тіла померлого (Чис. 19, 14). Існували також нечисті тварини, м'ясо яких не можна було споживати. Дуже нечистою твариною — символом усякої нечистоти — вважалася свиня. Якщо приглянемося уважно до такої нечистоти, то побачимо, що вона завжди пов'язувалася з якимось заплямуванням: з фізичною плямою або иншим, принаймні символічним видом забруднення. Щоби позбутися такої нечистоти, треба було або вилікуватися (у разі хвороби), або піддатися особливому ритуальному обмиванню.
Знищення зв'язку з Богом
У Старому Завіті також з'являється й инший напрямок, який поглиблює перший, поступово увиразнюючи те, що повністю об'явиться в Ісусі. Це пророчий напрямок. Пророки щораз виразніше показують, що нечистота не полягає у хворобі чи недотриманні приписів ритуальної чистоти, але у знищенні стосунків з Богом. Саме гріх чинить людину справді нечистою, а суттю кожного гріха є відхід від Бога і поклоніння чужим богам (див. Єр. З, 23; Іс. 6, 5). Ізраїль багато разів занурювався в цю нечистоту, яку неможливо було змити водою або вилікуватися з неї. Бог через пророків об'являє своєму людові, що справжнє звільнення від нечистоти є Його даром. Вже Давид у 50-му псалмі волав: "Окропи мене ісопом, і я буду чистий, обмий мене, і я над сніг буду біліший..." (Пс. 51, 9). У нього бачимо інтуїцію, що Бог у своїй любові звільняє людину від нечистоти. Найкращим і найчіткішим текстом під тим оглядом є пророцтво Єзекиїла: "Я заберу вас з-поміж народів; Я позбираю вас з усіх земель, і приведу вас у вашу країну. Я окроплю вас чистою водою, і ви очиститесь; Я вас очищу від усіх ваших гидот і від усіх ваших кумирів. Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму ісам'яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро Дух Мій, і вчиню так, що ви будете ходити в Моїх заповідях та берегти й виконувати Мої установи. Би житимете в країні, що Я дав батькам вашим, і будете Моїм народом, а Я буду вашим Богом. Я врятую вас від усіх ваших гидот (Єз. 36, 24-29). Ці пророцтва заповідають і приготовляють те, що сповниться в Ісусі.
Глибина серця
У навчанні Ісуса — нема вже жодних сумнівів — нечистота не пов'язана з хворобою чи сексуальною сферою, не є справою культу й обмивань. Ісус не втікає від хворих, навпаки, торкається навіть найбільш нечистих, таких, як прокажені, і оздоровлює їх; не уникає жінок у страсі перед нечистотою, що більше, серед його супутників їх завжди багато. Він дозволяє публічній грішниці торкати себе; чинить найбільшу ритуальну нечистоту — торкається тіла померлого юнака з Наїну (див. Лк. 7, 11-23) і бере за руку мертву дочку Яіра (див. Лк. 8, 54-55). Він і Його учні не дотримуються обряду скрупульозного ритуального обмивання, що було причиною нападів з боку фарисеїв. Ісус пояснює, що означає справжня нечистота: "Слухайте Мене всі й розумійте! Нема нічого зовнішнього для людини, що, входивши в неї, могло б її осквернити, лише те, що виходить з людини, те осквернює людину... З нутра бо, з серця людини, виходять недобрі помисли, розпуста, злодійство, вбивство, перелюби, загребущість, лукавсво, обман, безсоромність, заздрий погляд, наклеп, буньдючість, безглуздя. Уся ця погань виходить із нутра й осквернює людину" (Мр. 7, 14-23).
Це фундаментальний текст, який пояснює природу нечистоти як головного гріха. Нечистота за своєю суттю є справою не людського тіла, а серця, і сама в собі є джерелом инших гріхів. Вже старозавітні пророки вказують, що нечистота, як і захланність, є ідолопоклонством. Для захланности об'єктом ідолопоклонства є матеріяльне добро, а для нечистоти — міжособові стосунки.
Взаємостосунки
Людині не досить мати фізичну безпеку чи забезпечення потреб тіла. Однаково важливим для неї, або навіть важливішим, є психічна безпека, яку вона здобуває в стосунках з иншими людьми. Можна сказати, що міжлюдські стосунки творять людську психіку. Проблема нечистоти не полягає в тому, що людина входить у контакт з иншими, так само і проблема захланности не полягає у потребі володіти матеріяльними добрами. Людина створена так, що головним джерелом її психічної безпеки є Бог і Його Любов. Доцільно навести вже відому фразу св. Августина з його Сповіді: "Боже, Ти створив нас для себе, і наше серце буде неспокійним, поки не спочине в Тобі". Відпочинок в Бозі, про який говорить єпископ Гіппони, не означає тільки вічний спочинок по смерті, але також відпочинок і безпеку в любові Бога тут, на землі. Людина, позбавлена цієї безпеки внаслідок гріха, шукає його в стосунках з иншими людьми: спочатку з батьками, потім з ровесниками, чоловіком, жінкою, дітьми, внуками тощо. Оскільки людина є образом Бога, то може розбудити в серці того, хто шукає, істинні божественні очікування. Скільки людей цілковито охоплені людською любов'ю, і ніщо инше для них не має значення. Вони стають сліпими і не бачать пересторог і наказів Бога. Друга особа стає їхнім ідолом — божком, для якого готові віддати все з надією, що їхнє життя наповниться сенсом. Очевидно, що в цьому контексті гріхи, пов'язані зі сексуальністю, не сприймаються як гріх. Самі по собі стають елементом культу иншої особи. І навіть якщо ці стосунки породжують терпіння, то людина готова терпіти, щоби тільки зберегти цей життєдайний зв'язок.
Прояви нечистоти в житті та культурі
Ми повинні усвідомити, що цивілізація, в якій живемо, схвалює поставу нечистоти серця. В ній люди мусять почуватися самодостатніми, глухими на перестороги пророка Єремії: "Проклят той, хто уповає на людину і покладає на тіло свою силу, чиє серце відступає від Господа" (Єр. 17, 5). Ми всі сповнені людською надією, що бачимо хоча б у чудових фільмах типу "Love story" (історії про любов). Людська любов у своїй суті є чудовою. Це найкраща річ, яку світ може нам запропонувати. Але, відірвана від основного зв'язку з Богом, з часом перетворюється в згубну любов. Людина неспроможна повністю дати иншій людині те, чого та прагне. Тут виразно виявляється нечистота. Вона досягає і забруднює найкращі взаємостосунки — такі, як материнство, батьківство, подружня любов або духовний провід. Вона породжує нервовість, примус, емоційний шантаж, насильство, зраду й залежність. У засобах масової інформації обговорюють цю тему: показують поведінку людей, які мали би бути взірцями чистоти. Але слід пам'ятати, що випадки нечистоти, які нищать грішника й инших людей, — тільки прояви внутрішньої постави, що сягає людського духа. Цей вимір у наші часи майже повністю забуто. Джерелом чистоти є глибокий особистий зв'язок з Ісусом. Якщо людина бачить єдине та остаточне джерело своєї безпеки і реалізації у взаємостосунках, то вона змушена ввійти в якусь форму нечистоти — явну або приховану, і часом так приховану, що тільки несподіваний випадок, найчастіше у сфері сексуальности, дає їй змогу це побачити. Бог допускає такі падіння для того, щоб людина змогла відчути свою глибоку нечистоту серця.
Ліки Ісуса
Тільки Ісус може повністю вилікувати екзистенціяльну поставу нечистоти серця. Він говорить ясно: "Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний Мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, той недостойний Мене" (Мт. 10, 37), а в иншому місці: "Коли хтось приходить до Мене й не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя, той не може буть Моїм учнем!" (Лк. 14, 26). Багато людей ламали собі голови над цими словами про ненависть до найближчих людей і до себе самого, але очевидно, що цими гострими словами Ісус хотів наголосити на значенні фундаментального зв'язку, якому всі инші повинні бути підпорядковані — зв'язку з Ним самим. Можна простежити, як Ісус, сповнюючи пророцтво Єзекиїла, визволяє окремих людей з нечистоти і підводить їх до чистих і простих стосунків між собою. Дуже прозорою є історія Марії Магдалини, яку Ісус визволяє не тільки з духовної, але й тілесної нечистоти, і доводить до взірцевої чистоти, а тим самим до зв'язку з Ним. Вона стає першим апостолом Його воскресіння. Останній елемент очищення Марії Магдалини — це слова Ісуса перед наданням їй місії проголошувати Воскресіння Апостолам, які св. Єронім переклав як Noli me tangere — не доторкайся до Мене. Чому заборонено торкатися Ісуса? Бо Він йде до Отця... Ісус таким способом навчає Марію ставитися до Нього як до Бога, послаблюючи і зменшуючи її зв'язок з Його людською природою, навчаючи її повної чистоти серця. Св. Павло висловив це так: "Так що віднині по-людському не знаємо нікого. Коли ж і уявили собі Христа по-людському, то Його вже тепер так собі не уявляємо" (2 Кор. 5, 16).
Петро і Павло
Ісус також провадить св. Петра і св. Павла від нечистоти до чистоти серця, хоч в цьому разі їх нечистота непомітна. Вони обидва носили в собі нечистоту: у Петра вона приховувалася під виглядом дружби з Ісусом, у Павла — як фарисейська вірність Закону. Вони любили себе самих і свої переконання більше, ніж Бога. Нечистота була в них так замаскована, що тільки зрада Петра і випадок з Павлом на шляху до Дамаску відкрили їхні очі, і вони усвідомили, що ошукували себе. Знаком звільнення від нечистоти для Петра буде покірне визнання: "Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що Тебе люблю!" (Йо. 21, 17), а для Павла ствердження: Аля мене бо життя — Христос, а смерть — прибуток" (Флп. 1, 21). Тут об'являється блаженство людей чистого серця. З ним пов'язана чудова обітниця: "Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога" (Мт. 5, 8).
Нечистота серця закриває Бога і Його природу, тому що торкається очей серця. Є наче духовною полудою, що перешкоджає людині — за словами Апостола народів — бачити надію свого покликання і спадкоємство своєї слави серед святих. Людина покликана брати участь у житті Пресвятої Тройці, у взаємовідносинах, які існують між Отцем, Сином і Святим Духом. Чисте серце відкривається для споглядання Бога, вічної контемпляції, обожнення і віднайдення повноти свого щастя.
Заздрість і блаженство голодних і спрагнених правди
Серед головних гріхів заздрість зазначено на четвертому місці не випадково. Можна сказати, що вона віддзеркалює три попередні. Вона, як і гордість, захланність і нечистота, не є конкретним вчинком порушення якоїсь заборони. Є глибокою поставою людського серця, яка своїм корінням сягає трьох попередніх гріхів. її остаточною причиною також є невіра в безумовну любов Бога, що змушує людину шукати любов і її атрибути поза Богом. Захланність шукає любов у багатстві й владі; нечистота — у взаємостосунках, надаючи їм — добрим і необхідним по своїй суті — ідолопоклонний характер, тобто ставить їх на місце Бога. Але речі не є Богом і не мають Його атрибутів, і тому не можуть заспокоїти серце людини. її серце тужить за безумовною і нескінченною любов'ю Бога, і оскільки вона в неї не вірить, то піддається умовній і обмеженій людській любові. Оскільки ми відчуваємо умовність і обмеженість людської любови та часто здосвідчуємо це вже в дитинстві, то в нас з'являється страх за любов: чи вистачить її і для нас, чи особа, яка нас любить, не буде любити більше когось иншого, чи не залишить мене, чи буде доброю /-им, пристойною /-им, красивою /-им, багатою /-им, щоби я тішилася /-вся її любов'ю.
Давнє схоластичне визначення називає заздрість Журбою з приводу чийогось добра, але я відчуваю, що таке визначення дуже поверхневе. За своєю суттю заздрість є страхом за любов і за те, що з нею пов'язане, і без чого життя людини втрачає сенс. Найвищим проявом заздрощів є заздрість, у якій страх переходить у ненависть до особи, якій заздримо.
Свята заздрість
У Біблії проблема заздрости не однозначна. Саме слово заздрість і похідні від нього слова заздрити, заздрісний чи зависть, зависний у Святому Письмі вживаються часто — 92 рази. Але Біблія вживає це слово у двох значеннях. Перше значення позитивне й означає святу заздрість. Апогеєм і взірцем цієї заздрости є заздрість самого Бога. Старий Завіт багато разів стверджує, що Ягве є заздрісним Богом і любить вибраний народ заздрісною любов'ю. Кілька разів, і саме під час особливо важливих Божих обітниць, виступає знаменне ствердження: заздрісна любов Господа це вчинить... Чим є ця свята заздрість? У Біблії вона означає величезну любов Бога, яка у своїх проявах нагадує людську заздрість, її нестриманість і непримиренність, хоч по своїй суті вона є чимось цілком иншим. Бо вона не постає зі страху за любов иншого, а є виявом турботи за вибраний народ. Бог не заздрить почестям, які Ізраїль віддає чужим божкам, оскільки знає, що вони не існують — це тільки ілюзія і обман диявола. Для своєї повноти і щастя Бог не має необхідности в людській любові. Але Він знає, що вибраний народ, віддаючи шану чужим богам, перебуває в смертельній небезпеці. І тому на невірність свого народу Він реагує в спосіб, що нагадує людську заздрість. Тільки Божа заздрість має завжди одну мету — милосердя — запровадити заблукану людину до любови Бога і відкрити її на неї.
Божа заздрість виявляється також в реакції Ісуса на ідолопоклонство грошам в місці, де необхідно почитати правдивого Бога, — коли Він виганяє торговців зі святині. Євангелист Йоан вкладає в уста Ісуса слова 69(68)-го псалма: "Ревність до Твого дому мене з'їла" (10), що можна також перекласти: "Заздрість до Твого дому мене з'їла", оскільки грецьке слово zelos має ці два значення. Слово ревність більше пасує до цього тексту, оскільки свята заздрість Бога, будучи вогнем любови, за своєю природою є ревністю, поривом Божого Серця до людини. Божа Любов — адаре, як пише св.Павло, не заздрить. Вона є заздрісною любов'ю, яка не заздрить. Це наступний парадокс Бога, що показує — словами пророка Осії — що є Богом, а не людиною, і не приходить, щоб нищити (пор. Ос. 11, 9).
Божа заздрість присутня також в людях тією мірою, якою в них присутній Святий Дух. Про неї пише св. Павло в Другому посланні до Коринтян, показуючи її внутрішню динаміку: "Я за вас ревную Божими ревнощами, бо я вас заручив одному лиш чоловікові, проявив вас чистою дівою Христові. Але боюся, щоб як змій був обманув Єву своїм підступом, щоб так не попсувалися думки ваші, й ви не відхилилися від простоти й чистоти, Щодо Христа" (2 Кор. 11, 2-3). Бачимо, що це заздрість, яка обдаровує, але також стереже дар.
Смак пекла
У Біблії є також инше, негативне значення заздрости, подане вже в самому гимні про Божу любов, яка, як пише апостол Павло, не заздрить. Людська любов, відірвана від Божої, завжди заздрить, тому що вона, свідомо чи підсвідомо, перебуває під впливом страху. Через людську слабкість вона ніколи не може мати повної певности. Святе Письмо дуже сильно пов'язує людську любов із заздрістю. Вони — як гора, що впирається в небо, і бездонна прірва. У Пісні Пісень читаємо: "Поклади мене печаттю на ТВОЇЙ серці, печаттю на Твою руку; любов бо, як смерть, сильна; ревнощі люті, немов пекло. Стріли її — вогненні стріли, правдиве полум'я Господнє" (П. п. 8, 6). Як і любов, що є сильною, як смерть і стає з нею на двобій, бо є полум'ям Господа, отже, — полум'ям безсмертя і через це "дотиком" неба, так і страх за любов і боязнь її втратити чи переконання, що її справді втрачається, тобто заздрість, має смак пекла. Богонатхнений текст говорить, що вона "непримиренна" (Септуаґінта вживає слово skleros — "тверда"), як пекло. Із заздрістю неможливо вести переговори. Це ніби своєрідний гіпнотичний вплив смерти, що не піддається розумовим аргументам. Засмучення чиїмось добром, яке схоластика називає заздрістю, подібне до плащаниці, що покриває тіло, заслоною, страхом в очах серця, який таким способом інтерпретує довколишню дійсність і вбачає в ній загрозу.
Заздрість у Біблії
Біблія багато разів подає приклади негативної заздрости. Що більше, нею позначені переломні моменти падіння людини в історії спасіння. Слід почати з того, що Святе Письмо бачить причину людського гріха і поневолення смертю у зависті диявола й додає, що її зазнають ті, які до нього належать (пор. Муд. 2, 24). Подібно як любов воює зі смертю, , так і заздрість від початку послугується яею. Одним із перших плодів первородного гріха є заздрість Каїна до Авеля, що призвела до першого в історії братовбивства. Заздрість братів лежить в основі планів вбивства Йосифа, результатом яких став продаж Йосифа в єгипетську неволю.
Особливо виразним прикладом такої постави є хемна заздрість царя Саула до Давида. Саул — Божий помазаник — через свою невірність втрачає своє опертя на Бога і стає заручником страху — заздрість успіхам Давида. Любов натовпу до Давида після його перемоги над Голіятом засліплює його очі і засмучує серце Саула. Він говорить: "Йому бракує тільки царства..." А в Ізраїлі царська гідність була справою не людей, а Божої вибраности. Якщо би Саул був закорінений у Бозі, то разом з усім Ізраїлем радів би перемогам Давида. Злий дух, дух заздрости підмовляє його вбити Давида, і жодні раціональні аргументи тут не допоможуть. Навіть прояви лояльносте і любови з боку Давида неспроможні переконати одержимого заздрістю царя, який вкінці зазнає ганебної поразки і смерти через самогубство.
Позицію заздрости зустрічає також Ісус серед своїх учнів, коли двоє з них просять Його дати їм перші місця в Його царстві. "Почувши це, десятеро почали нарікати на двох братів" (пор. Мт. 20, 20-24). Це класична реакція заздрости, яку породжує почуття страху втратити своє становище. Господь дає їм незвичайне повчання, показуючи, що Його царством не керує насилля, захланність і нероздільно пов'язана з ними гордість. Ісус кличе їх і говорить: "Ви знаєте, що князі народів панують Над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути вами. Але як хтось би хотів у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба. Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але — послужити, й дати життя Своє на викуп за багатьох!" (Мт. 20, 25-28). Євангелисти Матей і Марко зазначають, що Ісус був виданий на хресну смерть саме через заздрість архиєреїв (пор. Мт. 27, 18; Мр. 15, 10). Отже, в цій найважливішій події в історії спасіння заздрість у своїй крайній формі відіграє фундаментальну роль.
Різні обличчя заздрости
Заздрість може набувати найрізноманітніших форм і породжувати різні грішні вчинки — від малих, колись навіть схвалюваних, — до найбільших, від яких в жилах холоне кров. Ми не ставимо перед собою завдання заглиблюватися в психологію заздрости. Залишаємо це психологам, які цій темі присвятили багато часу. Хочу лише підкреслити два основні механізми заздрости, які випливають з її духовних фундаментів.
Перший — порівнювання себе з иншими. На перший погляд, порівнювання не є злом, бо може спонукати людину до здорового суперництва і отримання щораз кращих результатів. Але духовні вчителі кажуть, що ця дорога згубна, бо завжди веде до двох фальшивих постав: вивищення над иншими — якщо в процесі порівняння відкриваємо, що ми кращі, або до пригнічення — якщо ми гірші. У своїй суті порівняння є знаком невіри у власну неповторність і неповторність кожної людини в очах Бога, є наслідком невіри в Його безумовну любов. Св. Павло у введенні до гимну про Ісуса Христа в Посланні до Филип'ян застерігає перед невластивим суперництвом (пор. Флп. 2, 3). Це невластиве суперництво — eritheia, — якщо скористаємось біблійними коментарями, є намаганням утвердити своє "Я" за рахунок инших. У найлагідніших формах воно конкретизується в дискредитуванні инших людей у моєму серці й осудженні їх, що веде до твердження: "Я і так від нього (неї) кращий (краща)", що слід перефразувати на: "Я вартий любови більше, ніж він (вона)". Цей рівень функціонує також у площині заздрости за власне майно, яке дає відчуття безпеки і значущости. "Навіть якщо я маю менше, то принаймні здобув це чесним шляхом..." Инший механізм — лякливе переконування себе самого щодо власного становища і гідности, постійне шукання підтверджень і доказів, що мене люблять. Це глуха вулиця, що веде до заздрости і розпачу, — аж до злочинів. Жодні докази не ведуть нас до любови. Єдиною певністю, що мене люблять, може бути лише певність віри. Якщо перестаємо вірити в любов, то нас вже ніщо не переконає. Тільки любов бачить любов, тому що заздрість сліпа. І це драма багатьох людських зв'язків, особливо подружніх.
Існує певна група людей, яким особливо важко повірити в любов, — це ті, які були зранені в дитинстві саме тоді, коли найбільше довіряли любові. Вони не вірять, що їх хтось любить, постійно шукають підтверджень. Якщо щось підказує їм, що може бути инакше, то це їх лякає чи навіть упевнює, що їх відкинули. Саме в таких випадках проявляється підступна, демонічна природа заздрости, яка нищить те, що ми хочемо врятувати за будь-яку ціну.
Повернімося до Святого Письма. Цікаво, що св. Павло, осуджуючи заздрість взагалі, в одному випадку ставиться до неї толерантно. Що то за випадок? Йдеться про те, що дехто проповідує Христа через заздрість до св. Павла (пор. Флп. 1, 15). Апостол не схвалює таке мотивування, але радіє, що "чи то сповидно, чи по правді, Христос проповідується" (Флп. 1, 18). Може видаватись, що за радістю св. Павла стоїть своєрідний фанатизм. Кожний засіб є добрим для проповідування Євангелія. Але ні! Св. Павло переконаний, що Ісус Христос має силу лікувати заздрість, бо Він є тим, хто нищить гріх світу. Керигма, яка має силу збуджувати віру в любов Бога в Ісусі Христі, лікує людину від заздрости, бо тільки Ісус може її вилікувати, тому що Він сягає самого джерела заздрости. Ісус прийшов знищити діла сатани, одним із архитворів якого є заздрість. Він упав жертвою заздрости, щоб подолати її на хресті молитвою за Своїх ошуканих дияволом переслідувачів — Ісус, який нікому не заздрить, у Своїй святій заздрості прагне спасіння всіх людей.
Блаженні голодні та спраглі справедливости
Блаженство, яке відповідає головному гріхові — заздрості, є блаженством тих, які голодні та спраглі справедливости. Дуже часто, а особливо в наші часи, це блаженство пояснюється як блаженство тих, котрі борються за соціяльну справедливість. Не зменшуючи заслуги тих, які борються за справедливість в суспільстві і за справедливість між народами, слід ствердити, що тут йдеться про иншу справедливість. Йдеться про справедливість Царства Божого, яка є спільнотою любови з Богом. Поставу голодних та спраглих справедливости добре унаочнює один з найгарніших псалмів:
Боже, Ти Бог мій!
Тебе шукаю пильно.
Тебе душа моя прагне,
Тебе бажає тіло моє в землі сухій, спраглій і безводній.
Отак і я у святині Тебе виглядаю, —
побачити силу Твою й Твою славу.
Твоя бо милість ліпша від життя,
уста мої славитимуть Тебе.
Отак буду Тебе хвалити поки життя мого,
у Твоїм Імені здійматиму мої руки.
Душа моя насититься, немов туком та оливою,
уста мої веселим голосом хвалитимуть Тебе.
Коли згадаю на моїй постелі Тебе,
під час нічних чувань розмишлятиму про Тебе.
Бо Ти прийшов мені на допомогу,
І в тіні ж крил Твоїх я ликуватиму.
Душа моя до Тебе лине,
Мене підтримує Твоя десниця (Пс. 63, 2-9).
Нас вражає, що слова цього псалма відповідать блаженству голодних та спраглих справедливости. Це блаженство і псалом, що його доповнює, визначають напрямок і джерела насичення людського серця як єдині ліки проти заздрости. Усі недоліки любови і страх за неї, які людина переживає, — це заклик звернутися до любови Бога Отця. Так чинить Ісус у Своєму земному житті, а особово в Гетсиманському саду, коли дуже глибоко відчуваво брак людської любови, стаючи на шлях осудження і хресної смерти. Тоді Він узяв на себе всі наші страхи, а особливо страх за любов, і довів своїм воскресінням, що любов Бога незмінна, і ніщо не може її затримати.
Непоміркованість і блаженство засмучених
Християнство не є релігією поміркованости. Сам Ісус говорить, що Царство Боже здобувається силою (пор. Мт. 11, 12). Але непоміркованість є головним гріхом. Чи це ще один парадокс християнства? На рівні лексики — можливо, але не за своєю суттю. Слід подивитися глибше і замислитись, про яку силу, про який брак міри тут йдеться, і яка непоміркованість є головним гріхом.
Нестриманість і брак міри
Насилля, про яке говорить Ісус, — це насилля над "старою людиною" чи над "тілесною людиною", як скаже св. Павло. Це та людина, яка піддається спокусам, яка служить стихіям світу, а не Богові. Це духовне насилля, що полягає у радикальному відкиненні певної ментальности і способу життя, за чим стоїть підступна тактика злого духа. Це насилля ми бачимо виразно в самому Ісусі Христі, наприклад, в реакції на слова Петра біля Филипової Кесарії, коли він стає на шляху Ісуса і несвідомо пробує відвести Його від сповнення волі Отця. Він хоче переконати Ісуса, що терпіння і хрест — це не Його шлях, кажучи: "Пожалій себе, Господи!" Тоді проявляється нестриманість Ісуса, який називає Петра сатаною. Потім Він пояснює природу цієї нестриманости: "Коли хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться самого... Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради Мене, той його знайде" (пор. Мт. 16, 22-25).
Таке зречення себе самого означає не якесь величезне зусилля волі, тобто своєрідне психічне насилля, а означає сказати "ні" своїм планам, мріям і проектам щастя, або, за словами Ісуса, втрату такого життя, яке людина сама собі придумала — щоб жити життям, що дане Господом. Отже, це насилля духу, а не тіла чи психіки. Природно, що в конкретній реалізації цього духовного "ні" необхідне також зусилля волі, що полягає у вірності та витривалості, в неустанному шуканні духовних джерел сили. Але людське тіло і психіка — це не головне поле боротьби. Вони беруть в цьому участь, оскільки людина є єдністю, і все, що діється на одному рівні цієї єдности, позначається також і на всіх инших.
Коли йдеться про тіло чи людську психіку, то Ісус ставиться до них дуже природно і помірковано. Перед початком своєї публічної діяльности Він постить сорок днів і сорок ночей у повній самотності, але піст не націлений на Його тіло, і також не повинен викликати якісь зміни в психіці. Це період духовної боротьби між Ісусом і дияволом, яка виражається трьома фундаментальними спокусами: спокуса взяти основою свого життя тіло, спокуса неприйняття своєї історії, спокуса віддання почестей божкам цього світу, за якими стоїть злий дух.
В часі своєї публічної діяльности Ісус Христос не є аскетом, що умертвлює тіло чи користується якимись засобами, які впливають на Його людську психіку, навпаки — свої людські потреби Він задовільняє, наскільки це дозволяє конкретна ситуація. Він не цурається забав і бенкетів. Його вороги називають Його ненажерою і винопивцем (пор.: Мт. 11, 19). Він захищає своїх учнів, коли фарисеї д окоряють їм, що вони не дотримують традиційних постів. Що більше, Він турбується про потреби тіла своїх слухачів: помножує хліб і рибу, перемінює воду у вино. Він не цурається різних людей — майже завжди Його бачать в оточенні багатьох людей, серед яких немало жінок. Инколи Його оточує натовп.
Християнство переймає від Ісуса спокійне, помірковане ставлення до тіла і психічних потреб людини. Це не релігія аскетів, хоча християнство не відкидає аскезу як допоміжний засіб в духовній боротьбі. Однак ніколи аскеза не є скерована проти того, що є людське. Християнство від своїх початків бореться з тенденціями, характерними для деяких течій грецької філософії та поганських релігій, які проголошували ненависть до тіла і до порухів душі, зв'язаних з нижчими психічними потребами. Вже св. Павло пише: "Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу, проти духів злоби в піднебесних" (Еф. 6, 12). Своєму учневі Тимотею він радить пити не тільки воду, але й вино (пор. 1 Тим. 5, 23).
Таке саме ставлення до тіла і людських потреб бачимо і в ранньому християнстві. Один з відомих польських патрологів намагався довести, що Отці Церкви були проти вживання алкоголю, але, вивчаючи їхні праці, відкрив, що вони лише заохочували до поміркованости в його вживанні.
Непоміркованість у їжі і питті
У чому полягає головний гріх непоміркованости в їжі і питті? В цьому гріху також йдеться не про тіло і кров, тобто психіку, але про духа. Непоміркованість у їжі і питті як головний гріх є, так само, як і попередні головні гріхи, духовною поставою, з якої бере початок цілий ряд грішних учинків. У звичайному розумінні з непоміркованістю в їжі і питті асоціюється обжерство і пияцтво. Але це тільки деякі зовнішні прояви цієї постави. Людина, відірвана від любови Бога, що єдина спроможна заспокоїти її прагнення, шукає реалізації своїх прагнень у своєму тілі та психічних станах, які можливо осягнути, постачаючи своєму організму різноманітні засоби, якими вона диспонує, або маніпулюючи своєю психікою. Але оскільки любов Бога і її потреба в людині безмежна, то цей безмір переноситься на тіло і психіку. Людина, піддана цьому гріхові, пробує в тілі і психіці віднайти те, що втратила на духовному рівні. В більшості випадків вона робить це несвідомо, хоча й існують різні школи, які пробують через тіло і психіку, через різні вправи і пости отримати духовний досвід, який є даром Божої любови. Але все те, чого може досягнути тіло й психіка, не в силі заспокоїти того прагнення, ознаменованого безконечністю. Насилля, що повинно відбуватися на рівні духу, переноситься на тіло і психіку. А оскільки тіло й психіка є невластивими для цього місцями, то вони починають руйнуватися. Тіло і психіка мають свої права і обмеження, які слід шанувати. Тоді вони функціонують краще. Усякий надмір чи недобір їм шкодить.
Сучасна непоміркованість
Перелік головних гріхів був створений в стародавні часи. Тоді й виникла назва "непоміркованість у їжі та питті". В наш час вона вже застаріла, оскільки не бере до уваги засоби, які за цей період були відкриті або винайдені, і які дають людині можливість впливати на своє тіло і психіку. В давнину і в середньовіччі такими засобами були їжа і напої. Греко-римська культура не знала тютюну і нікотину, а тим паче инших наркотичних препаратів, які вводяться в організм інгаляцією, ін'єкційно або иншими способами.
Ментальність сьогодення, яка усуває духовний рівень з життя людини, особливим способом вводить людину в гріх непоміркованости. Тіло і психіка людини стали полем боротьби за щастя і самореалізацію. Фрустрацію, яка виникає, коли не береться до уваги духовний рівень, пробують компенсувати на психічному і соматичному рівнях. Прагнення безконечносте, яке людина пробує реалізувати на тілесному і духовному рівнях, веде до багатьох узалежнень і хвороб. Перелічимо тільки найголовніші: крім традиційних вже обжерства і пияцтва, додається залежність від наркотиків, від різноманітних ліків, також таких, які повинні спричинити, що людина буде виглядати як "молодий бог". Хворобами цивілізації стають повнота і діябет, поширюються инші захворювання. Занурення сучасного світу в секс і пов'язана з тим порнографічна реклама, а також масове вживання гормональних протизаплідних засобів спричинює велике зростання імпотенції і безплідности. Сучасна музика і кіноматографія бомбардують тіло і психіку сильними збудниками, які також спричинюють узалежнення і хвороби. В країнах Заходу 20% молодих людей мають проблеми зі слухом як наслідок слухання дуже голосної музики. Внаслідок перевантаження людської психіки різноманітними збудниками поширюються симптоми психічного виснаження, що в психології називається синдромом burn-out (спалення). Тіло і психіка домагаються поміркованости, даючи тисячі аргументів, що в них людина не знайде сповнення своїх прагнень. Їх обмеження відсилають нас до трансценденції.
Дуже актуально сьогодні звучать слова Ісуса: "Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради Мене, той його знайде..." (пор. Мт. 16, 22-25). Якщо людина намагається зберегти своє життя і тому наповнити його змістом, щастям і безпекою на тих рівнях, на яких частково є господарем, а саме в тілі і психіці, то втрачає його, нищить себе саму — своє тіло і психіку — і впадає в ще більшу безнадійність. Головний гріх непоміркованости — велика духовна пастка, вийти з якої дуже важко, як це доводять численні приклади залежносте, що закінчуються трагічно, незважаючи на великі терапевтичні зусилля.
Особливий смуток
Втратити життя ради Ісуса — це вийти на духовний рівень, отож випустити зі своїх рук контроль над власним життям і — за словами св. Ігнатія Лойоли — віддати його в руки Бога. Це означає сказати "ні" своїм життєвим планам і задумам і вийти на рівень довіри. Це постава тих, про яких Ісус говорить в блаженствах, що вони засмучені. Але цей смуток не звичайний, а дуже особливий. Не кожен засмучений є блаженним, тобто щасливим. Скоріше навпаки, смуток поєднується з нещастям і втратою перспективи.
Св. Павло розрізняє два види смутку. Смуток світу, який є прокляттям, і Божий смуток. Він пише до Коринтян: "Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу — смерть спричинює" (2 Кор. 7, 10). Божий смуток наповнений надією на Божу допомогу, навіть більше, є плацдармом Божої перемоги в людській слабості. Про такий смуток говориться вже в Старому Завіті, особливо в книзі "Плач Єремії". Читаємо там: "Покинув спокій мою душу, і я забув про щастя. Я мовив: Пропала моя сила, моя на Господа надія! Згадай про мої злидні та мою скорботу, про полин та жовч. Глибоко вбилось усе те мені в пам'ять, і душа моя в мені прибита. Оце пригадую я моєму серцю і тому надіюсь. Ласки Господні не скінчились, не вичерпалось Його милосердя. Вони нові щоранку, велика Твоя вірність. Господь — мій пай, — моя душа говорить, тому й надіюся на Нього. Благий Господь до того, хто його чекає; до душі, яка його шукає. Добре чекати мовчки від Господа спасіння" (Пл. Єр. З, 17-26).
Таким смутком охоплений Ісус в Гетсиманії, коли говорить: "Душа Моя вся смутиться аж до смерти" (Мр. 14, 34). Цей смуток випливає з досвіду межі всіх людських можливостей, відчуття повної наготи, і одночасно це смуток цілковитого віддання себе волі Отця, отже, смуток є повним надії всупереч людським сподіванням. Це смуток величезного напруження між цілковитою людською слабкістю і Божою всемогутністю в атмосфері нібито мовчання Бога.
Під час Тайної Вечері Ісус говорить своїм учням про смуток християнина: "істинно, істинно говорю вам: Голоситимете, ридатимете, світ же радітиме. Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться. Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко — з радощів, Що людина на світ народилася, вже й пам'яті про болі нема! Оце й ви нині в журбі. Але Я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів не відбере" (Йо. 16, 20-22). Це смуток народження нового життя, і цього смутку неможливо позбутися. Якщо хтось уявляє собі християнство без цього смутку, то він є побожним мрійником, що однією Ногою вже стоїть в пастці злого духа. Ісус завжди це усвідомлював. І тому після великих успіхів пригадував Собі і Своїм учням про муки і хрест, але також про воскресіння. То було пригадуванням блаженства тих, що засмучені і будуть потішені.
Коли Ісус був випробовуваний щодо головного гріха, про який тут йдеться? Це особливий момент перед розп'яттям. Християнська побожність увіковічнила цей момент в 10-ій стації Хресної дороги: "З Ісуса знімають Його одяг і дають Йому скуштувати жовч". Євангелист Матей описує це так: "Прибувши на місце, що зветься Голгота, цебто сказати "Череп-місце", дали Йому випити вина, змішаного з жовчю, але Він, покуштувавши, не схотів пити" (Мт. 27, 33-34). Св. Марко говорить: 'Та й дали Йому пити вина, змішаного з міррою, та Він не прийняв (Мр. 15, 23). Що то був за напій і чому його давали Ісусові?
Це був напій, що зменшує фізичний і психічний біль, своєрідний наркотик. Отже, таким жестом хтось хотів допомогти Ісусові в Його терпіннях, зменшити смуток найважчої години. Римські воїни не перешкоджали цьому. Але Ісус не хотів пити, Він хотів узяти на себе весь біль і смуток свідомо, не затуманюючи своє тіло і психіку, а розраховуючи, як завжди, виключно на потішання Отця. І Він отримав цю підтримку, бо хоч зазнав хвилини слабости, пониження і смутку, переміг. Цією дорогою Він веде також і нас. На цій дорозі ми не відмовляємося від здобутків людських знань і техніки, особливо в ділянці медицини, бо і вони є Божим даром. Це дорога довіри — передати своє життя в руки Бога незалежно від того, чи йдеться долиною темряви, чи по освітлених вершинах. Нема щастя, яке не було би даром. Подателем людського щастя і лікарем страхів є сам Бог.
Гнів і блаженство миротворців
Довкола гніву ми маємо більше непорозумінь, ніж довкола инших головних гріхів. До цього призвели сучасна мода на асертивність (психологічне поняття, що передбачає Усвідомлення самого себе, певности в собі, усвідомлення власних потреб і прагнень) і вільне вираження емоцій, також і негативних, що пропагується в сучасній масовій культурі. На це вплинула якимсь чином також і сучасна християнська література. Ще недавно на католицькому інтернетовому сайті "Матей" можна було знайти статтю під промовистою назвою Дар гніву, в якій автор під псевдонімом о. Домінік називає гнів "доброю енергією, подарованою Богом". Щось подібне можна також знайти в инших публікаціях, наприклад, у книжках відомого німецького бенедиктина о. Ансельма Ґрюна. Таке замішання може викликати й Святе Письмо, бо читаємо у св. Павла: "Гнівайтеся, та не грішіте..." (Еф. 4, 26), а Ісус говорить в Нагірній проповіді: "Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові" (Мт. 5, 22). До того ж у Старому і Новому Завітах багато разів говориться про Божий гнів.
Отже кінець кінцем, що таке гнів? Для одних — головний гріх, для инших — добра енергія і Божий Дар? За словами св. Павла можна гніватися і не грішити, а Ісус каже, що того, хто гнівається, треба віддати під суд? Попри це, чому гнів мусить бути головним гріхом, якщо сам Бог гнівається? Святе Письмо говорить багато разів, що ми повинні наслідувати Бога. Як розв'язати ці суперечності?
Ми ще раз натрапляємо на парадоксальність християнства, яке є релігією Духу, а не букви. Залишаючись на рівні букви, ми занурюємося в суперечності. Але якщо сягнемо духовних фундаментів християнства, то виявляється, що ці позірні суперечності мають одне джерело. Апостол говорить, що "Є і між дарами різниця, але Дух той Самий, різниця теж і між служінням, але Господь той Самий. Різниця є і між ділами, але Бог той Самий, який усе в усіх робить" (1 Кор. 12, 4-6). До тих дарів може також належати і дар гніву, як його називає о. Домінік. Але, як побачимо далі, це особливий дар, і його не слід плутати з кожним проявом гніву.
Божий гнів
Почнімо з проблеми, яка здається важливою, — з Божого гніву. Бог є любов'ю навіть тоді, коли гнівається. Для людини любов і гнів — це суперечність. Але Бог не гнівається так, як людина, хоч результат Його гніву може бути подібним до людського. Звідси й береться та сама назва. Господь шанує свободу людини і тому дозволяє їй відчути наслідки своїх гріхів. Святе Письмо говорить, що "Гнів Божий відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей" (пор. Рим. 1, 18). І тому після первородного гріха Бог виганяє наших прародичів з раю — вони спротивилися Його любові. Він дозволяє їм скуштувати плоди власного гріха, одночасно даючи їм обітницю і шлях навернення. Тому ставить херувима з блискучим мечем стерегти дорогу до дерева життя, щоби людина після гріха не забажала його плоду і не створила власного дерева життя — без Бога і без любови.
У своїй любові Бог не може допустити, щоб безбожність і неправда оволоділи Його творінням, щоб людина без Бога перетворила світ в пекло. Страшно подумати, що би було, якщо б гнів Бога не проявився і якась з великих ідеологій давнини чи сучасности цілком оволоділа світом. Господь допустив у своєму гніві, щоб кожна з них проковтнула море жертв, а найбільше ця "найпривабливіша", яку придумала людина, і яка своєю метою ставить "щастя усього людства" — комунізм. Нас вражає факт, що жертвами комунізму, жертвами страшних фізичних і моральних кривд, які він спричинив, стали сотні мільйонів. Ці жертви — це велика пересторога і виклик людині, щоб вона, вражена злом своїх вчинків, повернулася до Бога і припинила будувати своє майбутнє без Нього чи наперекір Йому. Природно, що Божий гнів проявляється не тільки на рівні суспільства, але також на рівні спільнотному, родинному та особистому. Його прояви аналогічні, і ми тут не будемо на них зосереджуватися.
Гнів як головний гріх
Але як бути з людиною, для якої гнів — це один з головних гріхів? Те, що ми найчастіше розуміємо під словом "гнів", — це певна емоційна реакція, що проявляється у формі зовнішньої чи внутрішньої агресії. Причиною цієї агресії завжди є оборона якогось добра або чогось, що вважається добром, і що фактично або позірно є під загрозою. Такий гнів може проявлятися різноманітними способами: від простого смутку, іронії, сварок, бійок — до раптової агресії, що призводить до вбивства. Емоційні реакції, які також можуть бути великими гріховними вчинками, не є головним гріхом гніву. Ототожнення їх з головним гріхом — велике непорозуміння.
Як було зазначено, кожний головний гріх — це глибока духовна дійсність і тривка постава сер. ця, з якої потім народжуються учинкові гріхи. Всі головні гріхи у своїй основі мають гріх гордости, який постає з невіри в любов Бога, і змушує людину спасатися і здобувати щастя своїми силами. Гнів — як головний гріх — постає із зіткнення очікувань людини, яка є заручником гордости, з конкретною дійсністю, що їй дав Бог. Бог дає таку дійсність, яка до кінця не відповідає нашим очікуванням, планам та ідеалам, і в якій завжди є місце на терпіння. І тому така дійсність відсилає людину до Бога як свого Творця і єдину надію, мету і спасіння. Людина, що не живе в Божій любові, сприймає цю дійсність як перешкоду у своєму устремлінні до щастя, як абсурд життя. В ній народжується глибоке неприйняття і гнів, що слідує за цим крок у крок. По суті — це гнів проти Бога, який, як ми думаємо, створив цю дійсність. Але людина дуже рідко виливає цей гнів безпосередньо на Бога, хоча це було би для неї найкраще. Бог сам говорить устами пророка Ісаї: "Ходіть же і розсудимось, говорить Господь. Коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли б, мов кармазин, були червоні, стануть, мов вовна. Як схочете бути слухняними, то їстимете від благ країни. А як затнетеся й бунтуватиметесь, то меч пожере вас, бо уста Господні так говорять" (Іс. 1, 18-20).
Властиво виражений гнів щодо Бога відчиняє людині шлях до навернення і надії. Боже Слово, а отже сам Святий Дух, вчить нас правильно "сперечатися" з Богом. Приклад таких "суперечок" ми можемо знайти в деяких псалмах, своєрідних благаннях, а також в особі пророка Єремії. Нам, "побожним" християнам, ніколи б не спало на думку розмовляти з Богом його мовою, хоча вона й увійшла до Святого Письма, отже, становить частину Божого Об'явлення. Сам Ісус, хоча у Його випадку не може бути м
2008.12.30 | +О
Про розвиток гріха - панові Андрієві і всім бажаючим
Сам Ісус, хоча у Його випадку не може бути мови про якийсь бунт чи гнів на Бога Отця, в найважчий момент життя — в годині смерти — молиться таким псалмом: "Боже мій, Боже мій, чому мене покинув..." (Пс. 22, 2). Ці слова звучать як скарга або претензія, але сам псалом є даром Святого Духа для Ісуса в цій хвилині.Ми також у найважчі хвилини життя не мусимо шукати слів. Бог їх для нас вже приготував.
Коли людські претензії і гнів на Бога зачиняються в зневірі та гордості, тоді гнів стає страшним у своїх наслідках. Тоді людина спрямована проти Божої дійсности, проти себе самої, проти инших людей, проти суспільства і його структур, проти окремих народів...
Напевно, кожен із нас знає людей, які глибоко не сприймають своєї дійсности, так проти неї бунтуються, що аж киплять гнівом. Може, ми самі переживали щось подібне. Знаємо, що в таких випадках досить невеликої іскри, і вибух неминучий. Вилити свій гнів і спрямувати його на когось слабшого можна через будь-яку причину.
Ненависть
Якщо хтось стає тривалою перешкодою на шляху до позірного щастя, то гнів переходить у свою граничну форму — ненависть. Тут проявляється його найглибша природа. Святе Письмо говорить, що той, хто ненавидить свого брата, є душогубець (пор. 1 Йо. З, 15). Біблія багато разів описує випадки і механізми гніву. Вже в другому поколінні людського роду гнів проявляється у своїй найгіршій формі. Каїн не може зносити свого брата Авеля, тому що бачить у ньому перешкоду для свого щастя. Він зненавидів його й убив. Чим більше людина віддаляється від Бога, тим більшим стає її гнів, тим гострішою буде її реакція на дійсність, яка не відповідає її уявленням. Ламех, нащадок Каїна, говорить своїм жінкам: "Ago й Цілло, слухайте мій голос. Жінки Ламехові, зважайте на моє слово, бо я забив чоловіка за мою рану, а дитя (у відплату) за синяк. Як за Каїна була всемеро помста, то за Ламеха в сімдесят сім разів" (Бт. 4, 23-24).
Спіраль гніву дуже виразно проявляється у великих ідеологіях, які людство собі створило. Кожна з них виходила з неприйняття дійсности і бунту проти неї. Від самого початку вона була насичена гнівом — спочатку її творців, потім груп людей, яких вони спромоглися переконати. Метою кожної з них було щастя, але по дорозі до мети вони повинні були вилити на когось свій гнів на дійсність, якої не сприймали. Шукали ворогів, переважно невинних людей. Для Французької революції ворогами були аристократія і духовенство, для фашизму — євреї, для комунізму — класовий ворог. І кожна ідеологія спочатку впивалася кров'ю своїх уявних ворогів, а потім тонула в крові своїх дітей.
Ісус - відповідь Бога на людський гнів
Ісус Христос є відповіддю Бога на проблеми людського гніву. Св. Павло описує, як Ісус лікує людський гнів: "Бо Він наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруйнував стіну, яка була перегородою тобто ворожнечу, — Своїм тілом скасував Закон заповідей у своїх рішеннях, на те, щоб з двох зробити Собі одну нову людину, вчинивши мир між нами, і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом, через хрест, убивши ворожнечу в ньому. Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир, що були близько; бо через Нього одні й другі маємо доступ до Отця в однім Дусі" (Еф. 2, 14-18). Ми бачимо, що відповіддю Бога на людський гнів не є Його гнів. Бог не руйнує людський гнів своїм могутнім гнівом, не відповідає злом на зло. Відповіддю є милосердя. Ісус приходить на землю і приймає на себе людський гнів і бунт проти дійсности, тобто проти Бога і Себе самого. Ісус постійно перебуває в любові Отця, і тому приймає як дар любови все те, що отримує від Отця, — усю конкретну дійсність, яка є дуже важкою: Святе Письмо говорить, що в усьому Він був підданий людській природі — за винятком гріха (пор. Євр. 4, 15). А це означає, що Він не збунтувався проти дійсности, яку Йому дав Отець. І хоч Його сильно спокушали, щоб Він не прийняв своє людське буття з притаманними йому бідою, впокоренням, відкиненням, і на кінець — найганебнішої смерти — смерти на хресті. Що більше, Ісус акцептує навіть своїх ворогів, тих, які Його нищать, і любить їх. Св. Павло пише, що Він "убиває в собі ворожість". Ворожість — це инша назва гніву. В Ісусі людина перестає бути ворогом Бога, починає вірити в Його неустанну любов, не сприймає Бога і дану їй Богом дійсність як загрозу або перешкоду на шляху до щастя. На місці ворожости і бунту з'являється спокій і сміливий доступ до Отця в єдиному Дусі, тобто Дусі Ісуса. Відтепер Бог Мя учня Ісуса знову стає гарантією перемоги і щастя. Ісус — перший справжній миротворець, і тому є нашим блаженством, як говорить Апостол, "нашим миром". Усі віруючі черпають з Нього своє життя, стають, як і Він, миротворцями і беруть участь в Його спадкоємстві: "синами Божими назвуться" — як каже блаженство миротворців.
Як гнів починається з невіри в любов Бога і неприйняття конкретної дійсносте, що її Бог щоденно створює, так само і справжній мир — як ми бачимо на прикладі Ісуса — починається з довірливого спілкування з Богом і прийняття того, що Він нам дає. Ісус дуже рішуче вказує на цю поставу як на умову приналежносте до Його учнів: "Коли хто хоче йти за Мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за Мною" (Лк. 9, 23), або в иншому місці: "Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за Мною — не може бути Моїм учнем!" (Лк. 14, 27). Хрест є символом того, що по-людськи абсурдне в нашому житті і що неможливо прийняти, що для нас є спокусою для бунту. Якщо не приймаємо це щоденно як дар Божої любови, то перестаємо бути миротворцями, відпадаємо від блаженства і в нашому світі стаємо зародками гніву.
На початку я згадав, що є також і позитивні форми гніву. І приклад цього нам подає сам Ісус Христос. У багатьох ситуаціях Ісус реагує рішуче і гнівно. Ми не можемо проаналізувати всі випадки. Звернімо увагу тільки на одну подію, яка особливо напружена і промовиста. Це сильна реакція на слова Петра після згадки про страсті і воскресіння. Петро, почувши що Ісус повинен терпіти і бути страченим, стає перед Ним і говорить: "Пожалій Себе, Господи! Це нехай не станеться з Тобою! Він обернувся і сказав Петрові: "Геть, сатано, від Мене! Ти Мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське!" (Мт. 16, 22-23). Це найсильніші слова, які Ісус говорив людині, до того ж найближчому своєму учневі, який щойно визнав віру в Його Боже синівство. Проти чого спрямований гнів Ісуса? Не проти Петра, як це може видаватися на перший погляд. Відійди від Мене в дослівному перекладі звучить Стань за Мною. Ісус гнівається на певний спосіб мислення або певний спосіб інтерпретації дійсности, якому Петро піддався. Це диявольський спосіб — в тому, що Бог дає і до чого провадить, не бачити Його любови. Це спосіб, в якому — як ми вже показали — міститься джерело гніву. Ісус не відкидає Петра, але каже йому стати позаду, зайняти місце учня, який від Ісуса повинен вчитися брати свій хрест, а не нав'язувати Богові свою волю і бунтуватися.
Такою є природа позитивного гніву, який повинен характеризувати християнина. Це гнів на те, що противиться Божій волі в моєму житті, гнів на думки, які підсовує мені диявол, гнів на самого диявола і також гнів на подібний спосіб мислення, який демонструє Петро — мислення, типове для світу і для поведінки, породженої таким мисленням. Християнин повинен відповідати радикальним "ні", навіть якщо це буде викликати спротив і гнів инших, також і найближчих.
Заручники людських очікувань
Багато побожних людей живуть у роздвоєнні і неспокої, отже, на краю гніву — бо неспроможні рішуче відповісти "ні". В такому разі вони не виконують ні власну волю, ні Божу. Вважають себе добрими, оскільки служать иншим, але насправді стають заручниками їхнього мислення і очікувань. Вони придушують в собі гнів, що часто призводить До фрустрації, знервованости і депресії. Тим часом людина є миротворцем навіть тоді, коли рішуче говорить "ні" — як Ісус. Таке "гнівне", рішуче "ні" насправді є даром Бога і доброю енергією. Тому не слід легковажити і наперед осуджувати гнів, що здіймається в серці. Треба нав'язати з ним діялог - процес розпізнавання, оскільки може виявитися, що це здоровий сигнал на емоційну маніпуляцію з боку инших або підступ диявола.
Гнів, але не гріх
Слід ще пояснити наведену на початку цитату з Послання св. Апостола Павла до Ефесян, де він повчає християн, як практично ставитися до свого гніву — щоб не грішити: "Гнівайтеся, та не грішіте! Сонце нехай не заходить над вашим гнівом, і не давайте місця дияволові" (Еф. 4, 26-27). Св. Павло — реаліст. Він знає, що ми залишаємося слабкими людьми і не завжди спроможні опанувати свою емоційність. Деякі біблісти кажуть, що він сам був дуже емоційною людиною, що також можна відчути в його листах. І тому дає нам цінну пораду: не бійтеся своїх емоцій і не вдавайте з себе кращих, ніж ви є. Якщо у ваших серцях здіймається гнів, то дайте йому вийти, навіть тоді, коли цей гнів недосконалий. Але не грішіть!
Що це означає: Сонце нехай не заходить над вашим гнівом1? Якщо у вашому гніві не було любови, або її було недостатньо, якщо ви образили брата або сестру, то впокоріться, ще того самого дня просіть пробачення і дозвольте, щоб у вашій слабкості об'явилася Божа сила. Якщо ви цього не робите, то даєте місце дияволу, який у вашому серці "приготовляє отруту". Навіть холерик має доступ до блаженства миротворців, щоб тільки в ньому перемагав Дух Христа, який не дає місця дияволу і Б покорі чинить свою слабкість місцем пробачення і джерелом миру.
Лінивство і блаженство милосердних і переслідуваних за правду
Щодо лінивства, існує багато фальшивих пересудів. У сучасному світі активність і успіх — це принциповий критерій для людини. Майже всі ми живемо у величезному поспіху. Висловлювання: "Час — це гроші", "Шкода часу" або "Не маю часу" належать до щоденного лексикону всіх середовищ, і церковних — також. Людям, які відстають від цього ритму, які завжди мають час і ніколи не поспішають, наклеюють ярлик "лінивий". Ми часом маємо докори сумління, коли віддаємося солодкій "бездіяльності", і то тоді, коли, як нам здається, ми повинні би працювати. Очевидно, що за тим можуть приховуватися якісь гріховні вчинки, але це може бути також і нахил працеголізму, що дуже правдоподібно, для якого хвилини відпочинку, рефлексії і солодкої "бездіяльности" відразу вважаються лінивством. Заклопотана Марта з Євангелії не може погодитися з тим, що її сестра Марія "дармує" коло стіп Ісуса. Але Господь захищає Марію і її уявну пасивність, говорячи, що вона "вибрала кращу частку, що не відніметься від неї" (пор. Лк. 10, 38-41). Ісус захищає контемпляційну пасивність перед різними християнськими активностями, які зводять духовне життя до зовнішньої Діяльности. Ісус підкреслює, що саме з цієї пасивности коло Його стіп, зі слухання Його слова черпається вічне життя. Ще задовго до Ісуса псалмопівець застерігав вибраний народ: "Дарма устаєте рано, засиджуєтеся допізна: усе ж їсте загорьований хліб! Господь дає його у сні своїм любим" (Пс. 127, 2). Християнська активність, яка є втечею від молитви, від цього дуже конкретного способу втрати часу для Ісуса, є одним з найбільших симптомів постави лінивства як головного гріха.
Що таке лінивство?
Передостаннє місце, яке лінивство займає як головний гріх, є дуже промовистим. Це зрілий овоч гордости, своєрідна психо-фізична нерухомість, що своїми коріннями сягає глибокої духовної фрустрації. Якщо постійний брак заспокоєння важливих психічних потреб викликає в людині фрустрацію, то наскільки більше таку фрустрацію викликає брак заспокоєння потреби, що лежить в основі людської природи — потреби Бога і Його безумовної любови. Попередні головні гріхи були позиціями, що виражалися в різноманітній активності, метою якої була компенсація (на різних рівнях людського життя) браку Божої любови або — як при вияві гніву — бунт проти конкретної дійсности, в якій цей брак відчувається. Гріх лінивства є поставою пасивности, відмовою, своєрідним нехтуванням любови, якої так хочеться.
Св. Августин говорить, що тільки ті, яких любили, можуть любити. Відсутність досвіду любови з боку инших спричинює брак любови до инших. Людина не є лінивою за своєю природою. Вона прагне бути любленою і любити. Дуже виразно ми бачимо це в дітях. Здорова і люблена дитина аж випромінює енергію. Вона так цікавиться світом і людьми, що її необхідно стримувати — щоб не перейшла допустиму межу. Натомість нелюблені і небажані діти апатичні, їм бракує мотивації до навчання і творчости. Цю проблему дуже добре знають вихователі дитячих будинків.
Подібний механізм приховується в лінивстві як в головному гріху. Людина без Божої любови в якомусь моменті життя втрачає мотивацію до справжньої любови, що була об'явлена в Ісусі Христі. Вона не розуміє, чому повинна так любити, що більше — не має для цього сили.
І тому лінивство в духовному значенні — це культ святого спокою, небажання ризикувати собою (своєю особою, своїм іменем — тим, що дає почуття безпеки) в наслідуванні Ісуса. Це небажання ступити на Христовий шлях в контексті свого покликання, коли необхідно ризикувати своїм життям, здоров'ям і кар'єрою. А в кожному християнському покликанні потрібно вийти поза власну безпеку, поза ділянку, контрольовану своїм розумом і почуттями. Християнство має пасхальну природу: є вмиранням і воскресінням разом з Ісусом.
Добрі наміри
Ліниві, в найглибшому розумінні, — це ті, що часто мають добрі наміри, але не роблять нічого, Щоб реалізувати їх. Для них добрі наміри — це ліки ДЛЯ заспокоєння свого сумління, бо таким чином вони почуваються добрими, дуже хочуть добра, але завжди знаходяться важливі перешкоди, які не дають їм можливосте реалізувати ці наміри. І тому вони живуть спокійно, роблячи те, що вигідно і не наражаючись на неприємності. Такі люди внутрішньо роздвоєні між бажанням чинити добро, вірно любити і небажанням щось втратити. Вони хочуть Мати постійний контроль над своїм життям, не хочуть його віддавати за инших. Не вірячи в любов Бога, вони неспроможні ввійти в ситуацію, де могли би ради Ісуса щось втратити. Приказка: "Добрими намірами вимощене пекло" стосується саме їх. У цьому випадку добрі наміри стають димовою завісою для розуму, щоб нічого не робити і мати добре самопочуття. І тому Святе Письмо підкреслює, що нас будуть судити за вчинками, і то не будь-якими, а вчинками любови. Св. Яків пише, що віра без вчинків мертва, бо є виправданням лінивства. Очевидно, що важливі не самі вчинки, а перебування у виноградній лозі, в Ісусі, проявом чого є вчинки любови за прикладом Ісуса Христа.
Постава серця
Втома і лінивство — це різні речі. Втома — це вичерпання сили, необхідної для виконання чогось, лінивство — це небажання щось робити. Втома - це тимчасова слабкість, лінивство — стійка постава серця. Звичайно, що одне може збігатися з иншим, і лінивство можна виправдати втомою або приховувати його під покривалом втоми, але духовне розпізнання повинно допомогти нам відкрити цю поставу. Св. Павло говорить: ... "Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть!" (2 Сол. З, 10). Звернімо увагу, що ключовим словом є не "бездіяльність", а небажання працювати. Йдеться не про факт невиконання чогось, тобто не про сферу вчинків, а про небажання працювати, тобто про сферу серця: про поставу щодо праці. Лінива людина не хоче свій час витрачати для инших.
Лінивство як головний гріх не завжди означає бездіяльність. Навпаки, воно може бути дуже активним, може приховуватися за великою працьовитістю. Але воно є бездіяльністю в тому, в чому людина повинна бути діяльною, тобто в найглибшій течії свого покликання — віддавання життя для тих, кого мені доручив Бог.
Прояви лінивства
Лінивство, хоч є поставою серця, але завжди проявляється конкретними вчинками, оскільки любов конкретна, а не абстрактна. Св. Ігнатій говорить: "Любов полягає більше в учинках, ніж у словах" (ДВ 230). Лінивство, як і любов, має різноманітні прояви. На противагу любові, лінивство саме в собі не є творчим, але людина, що відмовляє любові, відмовляється жити для инших і може проявляти велику творчість у формі свого захисту і втеч. Вона хоче любити, нічого при цьому не втрачаючи, і тому відмовляє любові. Але також не хоче нічого втратити, не люблячи, особливо доброї думки про себе, і тому створює різноманітні запобіжні позірні виправдання й інтриги — щоб в решті-решт було так, як вона хоче. Отже, справжнє лінивство дуже часто буває заплутаним і замаскованим. Але ті, хто в своєму житті і розвитку перебувають під впливом лінивої особи, відчувають це відразу і безпомилково.
Парохіяни дуже швидко бачать, чи парох живе своїм покликанням. Також дуже швидко починають розуміти це подруги у своїх взаємовідносинах, діти — у ставленні до батьків, учні — до вчителів, хворі — до лікарів і медсестер тощо. І тому дуже важливо вміти вслухатися в тих, кого ми повинні любити, до кого в той чи инший спосіб послав нас Бог. Треба, щоб парох вслухався без страху у свою парохію, чоловік — в жінку і навпаки. Бог промовляє до нас через людей, яких Він поставив на нашому шляху, щоб ми їх любили; часом Він навіть Кричить. І не можна втікати і затикати собі вуха, а почути, що ці люди хочуть, щоб їх любили так, як любить Бог. Це правда, що прагнення такої любови переростає нас, що любити, як Бог ми не спроможні. Але якщо в покорі відкриваємо серця на Божу любов чи на Святого Духа, то Він приходить допомогти нашій слабкості. Тоді Христос починає любити в нас і через нас, бо, як каже Апостол: "Сила виявляється в безділлі" (див. 2 Кор. 12, 9). І людська слабкість є привілейованим місцем об'явлення сили і любови Бога.
Одним із особливих проявів лінивства в західній цивілізації є відмова передавати життя, брак відкритости на нове життя в багатьох подружніх пар і родин. У таких випадках дуже виразно бачимо, як лінивство — дозрілий плід гордости — провадить до поступового вимирання суспільства. Життя починається, коли його дають иншим. Відмежування від перспективи Ісуса, що породжується Божою любов'ю до нас, остаточно спричинює смерть.
Лінивство не стосується лише християн — як це могло би здаватися. Імператив любови, що віддає своє життя за инших, носить у собі кожна людина. Він виникає з фундаментальної гідности людини, яка має коріння в акті творення на образ і подобу Бога. А лінива людина вже відмовилася від цієї подоби і не хоче її зреалізувати.
Цінною допомогою в наших роздумах може бути філософський аналіз проблеми лінивства, зроблений отцем Йосифом Кожуховським. Він пише: "Суттю лінивства є неприйняття виклику реалізації своєї людської природи і негативна відповідь. В гріху лінивства людина не приймає вимогу, яка дана їй разом з її гідністю. Вона відмовляється бути духовною істотою, що має право вибирати... Одним словом, людина не хоче бути тим, ким не може не бути: духовною особою, що може заспокоїтися лише в Бозі".
Лінивство і закоханість
У житті людини існують стани, які, здається, ліквідують лінивство. Одним із них є закоханість. Закохані не ліниві. Цей стан виявляє найчудовіші людські прагнення, відкриває нові горизонти і дає надзвичайно сильну мотивацію до позитивних дій для коханої особи. Але закоханість — це перехідний стан, а не тривка постава, що сягає глибини серця. Це показує фрустрація при закоханості, яка веде до цілком протилежного стану. Ми бачимо, що закоханість тільки на короткий час ліквідує симптоми лінивства, але не його найглибшу природу.
Згідно з поширеною беззапеляційною думкою любов закінчується з початком подружнього життя. Але для християн має бути навпаки. Сакраментальне подружжя відкриває браму правдивої любови на зразок Ісуса, любови, яку потрібно протиставити глибоким покладам власного лінивства і, спираючись на благодать Христа, жити вже не для себе, а для тих, кого мені дав Бог.
Блаженство милосердних і переслідуваних
Блаженством, кинутим як виклик гріху лінивства, є подвійне блаженство милосердних і переслідуваних. Людина, лінива в духовному значенні, захищається від любови, особливо від милосердної любови, тобто такої, яка не акцентується на собі і живе для иншого — навіть тоді, коли инший не заслуговує цієї любови — в людському розумінні. Така постава є суттєвою для милосердної любови.
Ісус говорить, що такі люди зазнають милосердя. Чому саме вони, а не инші? Бо ж Бог є милосердною любов'ю, як говорить підтверджене Церквою послання, дане св. сестрі Фаустині ("Господь мені сказав: Душі гинуть. Не користають з моїх гірких мук. Даю їм вже останню надію на рятунок - святе милосердя..."). Чи Бог не є нескінченним у своєму милосерді? Чи уділяє його лише окремим особам? Ні! Проблема не в Бозі, а в людині. До людського серця ведуть лише одні двері. І якщо вони зачинені на любов до брата і сестри, а людина не робить навіть мінімального зусилля, щоб відчинити ці двері, якщо не хоче нічого свого втрачати з огляду на ближнього, тоді милосердна любов Бога не має доступу. Св. Петро пише: "Насамперед майте велику любов один до одного, бо любов силу гріхів покриває!" (1 Пт. 4, 8). Але це не відбувається автоматично. Витривала любов — це любов, яка не покладає рук, не втікає, отже, нелінива любов, що відкриває нас все більше на любов Бога.
Друге блаженство, спрямоване проти лінивства, — це блаженство переслідуваних. Воно говорить про переслідування ради Ісуса і ради справедливости. Якщо перше переслідування можна віднести лише до християн, то инше — до всіх, хоча по суті зміст той самий, оскільки Ісус є Божою справедливістю, отже тим, хто виправдовує і повертає людині стан праведника. Але термінологічне розрізнення має велике значення, оскільки у випадку невіруючих стосується не безпосередньо особи Ісуса, але глибокого, прищепленого Богом прагнення, яке носить у собі кожна людина.
З моменту первородного гріха світ занурився в духовну боротьбу. Стаючи на боці Ісуса і Його справедливости, неможливо не зустрітися з переслідуваннями. Він є першим переслідуваним. Отці Церкви наголошують, що ми піддані подвійному переслідуванню. По-перше, зазнаємо переслідування з боку своєї людської природи, зіпсутої первородним гріхом, з боку всіх зранень і недоліків любови, на які в своїх спокусах посилається диявол. По-друге, зазнаємо зовнішніх переслідувань, які набувають різноманітних форм: від найсуворіших — тортури і мучеництво, що й донині існує в багатьох країнах, — до дрібних: осміювання, глузування, критика, труднощі на роботі тощо. Зносити ці переслідування з огляду на Ісуса і Його Євангеліє означає протидіяти гріху лінивства, оскільки таке піддання виникає з любови, пов'язаної з реалізацією нашого покликання.
Учень Христа не шукає переслідувань і не втікає від них — якщо вони пов'язані з християнським здійсненням його покликання. Тих лінивих, які зречуться Ісуса перед людьми, Він також зречеться перед Отцем Небесним. Це не слід розуміти як помсту чи кару, але як підтвердження факту, що Ісус не був їхнім Господом. Вони були самі собою панами. Натомість тих, які наражалися на переслідування, Він називає щасливими і обіцяє їм, що оскільки вони наслідували Його земне життя, то теж стануть учасниками Його небесної слави.
Униніє і блаженство атакованих злом світу
На початку першого розділу, роздумуючи про природу головних гріхів, я відзначив, що в традиції Сходу їх є вісім, а не сім — як на Заході. Захід загубив один гріх, який, хоч і з'явився в аскетичній літературі V ст. за стараннями Йоана Касіяна (бл. 360 — + бл. 435), але в переліку головних гріхів перебував недовго. Західна традиція від самих початків мала з ним великий клопіт, і то вже на етапі надання йому латинської назви. Іван Касіян грецький термін акедія (Беззаботность, беспечность, пренебрежение к себе, самоотверженность (Дворецкий И. X. Древнегреческо-руссшй словарь. — Москва: 1958). В українській мові важко знайти відповідник, тому вживається слов'янізм униніє) не зміг перекласти одним словом, а подає аж двома: taedium і anxietas cordis. Але жодне з них не прижилося. Внаслідок чого цей гріх у латині та західноєвропейських мовах позначається латинізованим грецьким терміном: acedia. Так само і в польській мові. Я вже згадував, що для просякнутого практицизмом і моралізмом Заходу acedia на самому початку була чимось дивним. До неї аж ніяк не можна було допасувати термін гріх, що для инших семи ще вдавалося зробити. Окрім того, поширювалася безпідставна думка, що acedia — це проблема ченців, а не мирян. І немає нічого дивного в тому, що вона зникла з переліку головних гріхів. Але це не означає, що західне християнство втратило розуміння того, що означає acedia.
В аскетичній літературі Заходу можна знайти багато текстів, присвячених цій темі, але під иншими назвами і ніби розпорошених, — без безпосереднього зв'язку з сімома головними гріхами.
Готуючи це видання для українського читача, я усвідомив, що для традиції Сходу опущення акедп буде великою втратою, і тема не буде завершеною. І тому цим розділом підсумовую цілісний погляд на цю тему, яку я намагався розглянути через призму особливої духовної вразливосте Отців Сходу, яку зберігає східна традиція Христової Церкви.
Термін акедія
Грецький термін актібіа є дуже цікавим. Вперше його використав стародавній лікар Гіпократ, щоб описати стан виснаження людського організму (Hippocrates, De glandulis, 12, 8). Пізніше знаходимо це слово в Септуагінті — грецькому перекладі Старого Завіту. Воно там з'являється тричі і означає смуток (Пс. 119, 28), незадоволення (Сир. 29, 5) і пригнічення (Іс. 61, 3). В останньому разі пророк Ісая дуже промовисто говорить про пригнічений дух (пневма акедія) і пророкує, що Слуга Ягве замінить його на духа хвали. Ми далі побачимо, як дуже вдалим є окреслення: дух акедії.
Аж до часів Отців пустелі цей термін уживали спорадично. Безсумнівно, що Отці запозичили його з Сешуагінти, де він означає протилежність того, що приносить Слуга Ягве — Ісус. І не випадково цей термін набуває широкого вжитку в IV ст. у пустелях Єгипту, тому що стає вираженням незвичайної духовної витончености тих, які після часів мучеників крови пішли за покликом Святого Духа, - щоб стати мучениками духу. Мучеництво залишилося таким самим. Змінились лише форми переслідувань і свідчень. Слова ап. Павла: "Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним" (2 Кор. 4, 10) охоплюють не тільки перші віки християнства та пізніші, але також і наші часи. На шляху цієї місії християнина чатує велика духовна небезпека з боку описаних уже семи головних гріхів, які, як ми бачили, — є результатом обману злого духа. Людина, зведена демоном, приймає постави, яких сама не хоче приймати і які плямує. Ніхто не хоче бути гордим, захланним, нечистим, заздрісним. Ніхто не хоче бути непоміркованим у їжі та питті, ніхто не хоче жити в бунті та гніві. Ніхто не хоче бути лінивим... Але, незважаючи на це, багато людей, у тому числі й християн, несвідомо та безвольно стають саме такими. І це тому, що не черпають з любови Бога, але шукають джерел життя там, де вони або недостатні (одного Бога вистарчить — св. Тереза від Ісуса), або повністю отруєні. Акедія є останнім і найбільш зрілим плодом таких постав.
Природа акедії
Евагрій Понтійський, який систематизував духовний досвід Отців пустелі, визначає акедію так: "Акедія — це любов до способу життя демонів" (цитати з праць Евагрія Понтійського взяті з: G. Bunge. Ewagriusz z Pontu — mistrz zycia duchowego. Krakow: 1998.). Це визначення, просте й шокуюче, і водночас незрозуміле, досить вдало схоплює саму суть справи. Попробуймо це прояснити.
Бог створив людину на свій образ і веде її через історію спасіння, щоб вона стала подобою Його Сина. Він веде її до обожнення через пробудження в ній способу життя Бога, який є Любов'ю. Людина реалізує свою людську природу через любов і в любові. Шляхи Бога завжди є шляхами любови. Диявол навпаки — є джерелом ненависти й заздрости. Але він не може звести людину у такий спосіб, оскільки її не приваблює ні ненависть, ні заздрість. І тому, будучи ошуканцем і батьком оману, він симулює любов та турботу про людину, і таким чином веде її до "любови" свого способу життя. Головні гріхи, починаючи з гордости, — це етапи цієї дороги. Кожен із них, як ми вже бачили, є оманливою обіцянкою щастя. Але людина не бачить ані тих гріхів, ані самої акедії, в яку вкінці потрапляє. І навіть може вважати цей стан своєрідною чеснотою, різновидністю хреста, який вона тепер несе. Це — досконалий винахід злого духа, що можна роками йти слідом за ним, виправдовуючи себе у різний спосіб і не відчуваючи потреби глибокого навернення серця. Акедія є своєрідним духовним спотворенням, коли хтось "любить", тобто вважає звичайним і нормальним те, чого потрібно уникати, бо не усвідомлює демонічности цього стану.
Життя демонів — це есенція суперечностей та внутрішнього роздвоєння. Те ж саме і з акедією. Цей стан характеризується суперечностями та роздвоєнням. І тому його дуже важко описати з точністю, якої домагається людина Заходу.
Окрім браку віри в Божу любов цей стан характеризується втратою християнської надії. Людина стає байдужою до великих обітниць Бога, і горизонти її прагнень обмежуються сірою буденністю, якою вона також незадоволена, але лише з неї може висмоктати якісь рештки життя. Людина піддається різним імпульсам своєї чуттєвости, шукає маленьких утіх там, де це є можливим. Евагрій, описуючи ченця в стані акедії, змальовує, як той виглядає у вікно і цікавиться усім, що відбувається ззовні. Він не спроможний ні на чому зосередитись, балакучий, лінивий, догоджає своїм примхам. Звичайно, що це стосується не тільки ченців. Так діється з кожною людиною, опанованою акедією. Вона уникає будь-якої жертовности для инших, дбає тільки про себе і свою безпеку. Навіщо має зректися себе самої? Що з цього буде мати? Такі постави ми бачимо в наших сім'ях і у суспільстві.
Иншою важливою рисою людини в стані акедії є нехіть до послуху. Непослух, як і відсутність надії, є суттю способу життя демонів. Той, хто занурений в акедію, не зносить послуху. Вже сам тільки вигляд людей, яких він повинен слухати, вводить його у стан депресії. Але це не означає, що непослух такої людини є відкритим і відвертим, бо це могло би їй коштувати дуже багато. А вона залежна від людського ставлення своїх керівників. І тому така людина занурюється у мережу комбінацій, маніпуляцій і сваволі. Стан зовнішнього послуху та лояльности поєднується з різними викрутасами й меншою чи більшою брехнею. І тому людей, які можуть це здемаскувати, вона сприймає як загрозу. Така людина живе в постійному страхові та нервозності, в багатьох людях бачить своїх ворогів і в різний спосіб намагається захистити себе від них, застосовуючи часто інтриги. Ми знаємо дуже добре такі постави. У якійсь мірі вони нам видаються нормальними.
Наступною рисою людини в стані акедії є роздвоєння. Даємо слово самому Евагрію: "Той, хто піддається акедії, ненавидить те, що є, і пожадає те, чого нема". Він збунтований на навколишню Дійсність, включно з самим собою, і тужить за нездійсненними речами. Ненавидить те, що Бог йому Дав і дає, його очі заплющені на Божі дари. Він задивлений у те, що, на його думку, принесло б йому щастя, але чого нема. Отож, він "любить" порожнечу, вбрану в гарний одяг мрійництва. Евагрій говорить, що акедія є сном, який крутиться довкола себе самого. Таке мрійництво не робить людину щасливою, а навпаки, — віддаляє її від дійсности та породжує постійні претензії.
Очевидно, що людина, опанована акедією, піддається журбі, яка є наступною рисою акедії. За Евагрієм, акедія є спільником журби, а журба є її нерозлучною супутницею. З часом журба поглиблюється і нищить особу, породжуючи різні хвороби — починаючи від депресії. І тому Евагрій називає акедію тягарем шалу, що є найгіркішим її плодом. У таких станах з'являються думки про самогубство. Саме у цьому дуже виразно проявляється дія злого духа, метою якого є знищення. Підсумовуючи: із зростанням акедії життя людини перетворюється у пекло на землі — з усіма його наслідками.
Світогляд
Сьогоднішній дехристиянізований світ не усвідомлює, яку незвичайну мудрість і проникливість мали Отці пустелі. Вони не володіли знаннями сьогоднішніх природничих наук, але мали багатий досвід у духовних справах і, що найголовніше, сприймали людину цілісно в світлі Божого Об'явлення. Об'явлене світло, тобто Ісус був їхнім сонцем — сонцем любови. Вони сприймали людину як таку, що прагне і потребує спасіння у всіх вимірах свого буття. Сьогодні ми сприймаємо людину фрагментарно. Кожна галузь науки бачить і аналізує тільки вибрану вузьку ділянку. Цілість зникає з поля зору. В медицині спеціялізація зайшла так далеко, що скоро кожен лікар буде лікувати лише одну хворобу. Фрагментарні знання про себе унеможливлюють цілісне бачення. Частково справджується твердження біблійного Проповідника: "Хто додає знання, додає страждання!" (Проп. 1, 18), оскільки такий вид знань їх справді побільшує. Сьогодні жодна галузь людських знань неспроможна помірятися силами з феноменом акедії, який, як ми бачили, не тільки охоплює людину цілісно — її тіло, душу і дух, але також огортає усі етапи її психічного та духовного розвитку. Є підстави вважати, що акедія сьогодні торкає не тільки поодиноких осіб, але й цілі суспільства. Депресія, один з останніх гірких плодів акедії, вже стала суспільною хворобою західної цивілізації. Проблема набрала таких розмірів, що у великих містах Європи каналізаційні системи захаращені ліками від депресії. Очевидно, що не можна причин депресії зводити тільки до акедії, але сприйняття цієї проблеми лише з погляду медицини і нехтування її духовного коріння є великою помилкою. Недавно на Заході великий резонанс мала книжка Алана Еренберга з промовистою назвою: "Виснаження бути собою. Депресія і суспільство" (А. Ehrenberg. Lafatigue d'etresoi. Depression etsociete. Paris: 2000.). Це свідчить, що науковці починають добачати різні аспекти цієї проблеми.
Дуже важливо усвідомити, що акедія, так само, як й инші головні гріхи, торкається всіх нас: наші суспільства, чернечі спільноти, наші сім'ї і нас самих. Чим більше ми розвиваємося духовно, тим болючішим стає феномен акедії. В духовному світі немає повернення назад. Чим більше хтось розбудив свою духовну вразливість і скріпив свій дух, тим більше плодів він буде приносити: або добрих — якщо ним керує Святий Дух, або поганих — якщо, і найчастіше несвідомо, він піддається впливові злого духа, який веде його до "любови способу життя демонів", тобто до акедії і утверджує його в ній.
Запобіжні засоби
У випадку акедії, так само як і у випадку инших головних гріхів, відповіддю і нашим лікарем є сам Ісус Христос. Він своїм навчанням і своїм особистим прикладом показує нам, як слід боротися з цією, по-людськи кажучи, майже досконалою пасткою диявола. Ісус сам був підданий спокусам і, як написано в Посланні до Євреїв: "Він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха" (Євр. 4, 15), — а це для того, щоб ми також у наших найтрудніших, по-людськи кажучи, безнадійних випробовуваннях могли бути Його подобою, тобто, так само, як і Він, не ввійшли в спокусу гріха та в його згубну логіку.
Диявол атакував Ісуса і втягував у свої пастки, які, якщо би Він потрапив до них, опинився б у пастках акедії. Але Він жодного разу не піддався цим спокусам, ціллю яких було: поставити під сумнів Його зв'язок з Отцем, відмовити послух Отцеві та будувати все на собі й для себе. Отже, поставити в центрі себе самого, а не Отця. Дуже виразно ми це бачимо в спокутуванні Ісуса в пустелі, як про це розповідають Євангелисти: св. Матей, св. Лука та св. Марко (Мт. 4, 1-11; Лк. 4, 1-13; Мр. 1, 12-13).
Спочатку диявол намагається породити сумнів щодо зв'язку Ісуса з Отцем. Він не говорить: "Ти Божий Син, отож...", але: "Якщо Ти Божий Син..." Инакше кажучи: "Переконайся, чи Ти справді є Божим Сином? Не вір на слово, бо може виявитись, що Ти ним не є..." Ця спокуса є завжди першою та основною також і для нас: "Чи Бог насправді є твоїм Отцем? А може Він тебе не любить, якщо допускає такі речі? Може Він взагалі не існує..." Мета диявола — посіяти сумнів, щоб збудився увесь ланцюг неспокійних думок, щоб похитнулася надія на сповнення Божих обітниць.
Породжений сумнів щодо зв'язку з Отцем і хитка надія прокладають шлях спокусі непослуху. Виявляти послух і при цьому зберігати гідність можливо лише тоді, коли послух випливає з любови. Инакше людина стає невільником, а неволя з часом спричинить фрустрацію і бунт. Диявол спокушує до непослуху: "Нікого не слухай, роби те, що вважаєш слушним, маєш свій розум. Чи твій розум не є Божим даром?" Диявол цитує Святе Письмо, щоб спокуса була вірогідною: "Написано бо: Він ангелам Своїм велітиме про Тебе, і вони візьмуть Тебе на руки, щоб Ти Своєю ногою не спотикнувсь об камінь". Це — перекручена інтерпретація 91-го псалма, який закликає до повної довіри до Бога, але в устах злого духа перетворюється у заохочення до непослуху і несприйняття Бога у своєму житті. Спокуса полягає в тому, щоб спонукати Ісуса реалізувати людський, а не Божий план бути Месією, і "змусити Отця виконувати свою волю", — змушування, яке Біблія називає "спокутуванням Бога". Тактика диявола полягає в тому, щоб відокремити Ісуса від Отця, щоб Він залишився сам і покладався тільки на свої власні сили, стаючи таким чином заручником диявола. Ісус увійшов у ситуацію спокуси для того, щоб показати нам якими шляхами йти в таких випадках.
Перший шлях — проста дитяча довіра. Господь не піддається махінаціям сатани. Взагалі не входить У дискусію. Його зброя — слова Синайського завіту. І це навіть не біблійні аргументи, які вже передбачають якусь інтерпретацію біблійного тексту.
Це слова, які Бог через Мойсея переказав Ізраїлю, вчинивши його вибраним народом і ввійшовши з ним у фундаментальний зв'язок Любови. Таке просте та вірне перебування у зв'язку з Отцем виражається також у тому, що Він не вживає власних слів (окрім: Відійди, сатано) і не подає власних аргументів, не використовує власну силу чи роздумування. У хвилину спокуси єдиною Його силою і аргументацією є Отець.
Ісус був спокушуваний тричі, а число "три" в Біблії є символічним і означає, що дія, яка повторилася три рази, досягла своєї максимальної інтенсивносте. Отже, Ісус був спокушуваний з найбільшою силою. Але, незважаючи на велику інтенсивність спокус, Він залишився вірним Отцеві. Автор Послання до Євреїв пише: "Він за днів Свого тілесного життя приніс був молитви й благання з великим голосінням та слізьми до Того, який міг Його спасти від смерти, і був вислуханий за богобоязність; і хоч був Сином, навчився з того, що витерпів, значення послуху, і, ставши досконалим, спричинився до вічного спасіння всім, які Йому слухняні, і Бог назвав Його Архиєреєм за чином Мелхиседека" (Євр. 5, 7-10). Цей текст показує нам величезну силу спокус, яким піддавався Ісус, і тягар боротьби, яку Він провадив, щоб залишитися вірним і покірним Отцеві. Він є взірцем витривалосте й послуху.
Отці говорять, що єдиною ефективною зброєю проти акедії є витривалість і любов. І в цьому Ісус є нашим першим провідником. За Ним йдуть Його послідовники, наші брати й сестри, яких Церква канонізувала як святих, переможців. Вони перемогли ворога завдяки крові Агнця. Перелік святих Сходу і Заходу, які пройшли через спокуси і пастки злого духа, не має кінця. Багато з них були піддані акедії. Але вони її перемогли довірливими та витривалими щоденними молитвами й покутними практиками, а також безумовним послухом Церкві. Наша слабкість не є перешкодою для Бога, для Його присутносте в наших душах. Навпаки, саме ці місця стають місцем Його перемоги в наших душах. І те, що Йому найбільше перешкоджає, — це наша невіра, сумнів у Його Любові, з чого виникає непослух. Все це, взяте разом, веде до акедії.
Блаженство, кинуте як виклик акедії, — це восьме блаженство, яке підсумовує попередні й звучить так: "Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами" (Мт. 5, 11-12). Господь хоче нам сказати: "Навіть якщо ради Мого Імени на вас кинеться усе зло світу, всі земні й підземні сили, вся брехня світу, коли не будете мати жодних аргументів на свій захист, а тільки мій хрест і воскресіння, то навіть тоді не бійтеся та не засмучуйтеся, але навпаки, — радійте, бо великою буде ваша нагорода в небі. Тому що навіть у таких ситуаціях ви блаженні. Погляньте на всю історію спасіння. Цих спокус і переслідувань зазнали всі пророки Старого Завіту, так було з Іваном Хрестителем, так було зі Мною, з мучениками перших століть, і так триває й досі. Приходять часи темряви та зневіри, безвихідні ситуації, — якщо дивитись на них по-людськи. Отець допускає це для того, щоб на фоні темряви цього світу заясніла Моя світлість, щоб у ваших слабких смертельних тілах об'явилося Моє безсмертне життя".
Ісус, як заповідав пророк Ісая, для боротьби з духом акедії дає нам духа хвали, пісню, яка звучить віками і стає завдатком вічности й обожнення.
2008.12.30 | Георгій
Дужe дякую, отчe Олeжe! Чудовий матeріал