Пастир (/)
02/12/2009 | Георгій
Пастир
«Як я мав чинити? Бачачи руку Божу - виконувати Його волю, створювати помісну Українську церкву чи захищати свої інтереси, свій добробут, свою славу, свою честь? Я все відкинув заради того, щоб виконувати цю божественну волю – розпочав процес боротьби за автокефалію. І тоді, як ви знаєте, на мене піднялися всі сили пекла. Спочатку мене позбавили єпископства. Згодом, побачивши, що це не допомагає, – піддали анафемі. Але, як сказав потім один із високих ієрархів Російської церкви, "анафема не спрацювала". Тому я дивлюся на неї, як на небуття, пустоту. Що вона є, що її немає – все одно», – розповів під час відзначення свого вісімдесятиріччя Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко).
Святійшому Філаретові є що розповісти про те, якою щедрою буває милість Москви до тих, хто їй служить, і яким страшним буває гнів на тих, хто насмілюється йти окремим шляхом, відмовляється плазувати в «найнижчих підніжках», як колись писав царю один із вірнопідданих українських гетьманів.
Патріарх Філарет, будучи свого часу 90-тим митрополитом київським Московського патріархату, екзархом України, ревно служив інтересам цієї Церкви та інтересам тодішньої імперії. І все у нього було добре – з благословення радянської влади об'їздив понад 100 країн світу, отримав високі ордени «Дружби народів» і «Трудового Червоного Прапора». Українцеві Філарету, як Стефанові Яворському за царя Петра І, навіть дозволили трохи побути місцеблюстителем московського патріаршого престолу. Але тільки-но після появи Незалежної України він розпочав рух до автокефалії Української православної церкви, Москва та її ревнителі в рясах «прозріли» – на його голову впали прокльони, обвинувачення, а потім і жорстокі покарання. Миттю відступилися ті, хто так запопадливо курив фіміам і клявся у вірності своєму святителю. Щоб звернути з автокефального курсу, 1991 року митрополитові Філарету навіть пропонували другу за престижем після московської кафедру – ленінградську. Між перспективою бути митрополитом петербурзьким і засновником не визнаного, але помісного Київського патріархату, він вибрав останнє. Між Петербургом та Києвом схилився до Києва. І тоді з митрополита Філарета Москва вирішила зробити символ відступництва, затаврувати та знищити – «чтоб другім било нє повадно».
Не вдалося. Обламалися зуби. Шкодили в усьому. Уже нині покійний Московський патріарх Алексій II 1995 року навіть писав листа Президентові України Леоніду Кучмі зі слізним проханням не допустити обрання Філарета на посаду предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату.
Російська напівцерковна, напівдержавна пропагандистська машина тиражувала штампи: «філаретовщина», «філаретовці». І знову прогадала. Українці не злякалися, бо мали імунітет – у Москві кожен рух за незалежність нашого народу нарікали ім'ям особистості, що очолювала цей рух у «білокам'яній», та намагалися представити як вузьку течію. Спершу були «мазепинці», потім «петлюрівці» та «бандерівці», а ось тепер – «філаретівці».
Це вже набило оскомину. Останні соціологічні опитування для кремлівських пропагандистів зовсім не втішні. Уже майже два десятиріччя вони намагаються дискредитувати та спаплюжити Філарета, на це витрачаються шалені кошти, утримуються численні установи, братства, аналітичні центри (як в Україні, так і за її межами), а предстоятель Української православної церкви Київського патріархату виходить на перше місце за рівнем довіри громадян – 31,4%. Більше того, лише Святійший Філарет серед усіх релігійних діячів «ні для кого не є чужим» – в усіх регіонах України, серед представників усіх конфесій довіра до нього переважає над недовірою.
Соціологія стверджує, що він має потенціал для духовної консолідації нації. Чужим Філарета вважають тільки ті, хто переконаний, що Православна церква в Україні має бути «підрозділом єдиної Російської православної церкви й підлягати Московському патріархату». Це промосковські ортодокси. Патріарх Філарет став не просто релігійним лідером, а явищем, лакмусовим папірцем у питанні патріотизму. Хто не вірить, нехай звернеться до цитованих результатів соціологічного дослідження, проведеного фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс», Фондом «Демократичні ініціативи» й оприлюдненого у березні 2008 року.
Крім того, багато аналітиків у Росії ламають голову над тим, чому так уперто, протягом двадцяти років, за всіма соціологічними опитуваннями, переважна більшість українців віддає перевагу Київському патріархату, а не Московському. Їм уже мало списати цей факт на традиційний український сепаратизм, як це робилося наприкінці XIX – початку XX сторіччя.
Просте гасло «Незалежній державі – незалежну Православну церкву», висунуте на початку 1990-х років, досі непокоїть наших православних братів із Росії. Як альтернативу йому, для збереження монополії на московську «благодать», вони спромоглися витягти засмальцьовану та побиту міллю ідею – «єдиної святої Русі». «Украіна, Росія, Бєлорусь – єдінная Русь», – скандував минулого року, мов професійний діджей, теперішній Патріарх Московський Кирил (Гундяєв) зі сцени на Хрещатику. Мабуть, за це під час боротьби за патріарший каптур його підтримала путінська «Єдіная Россія». Щоб розрекламувати православну «єдність», скуту оманливими ланцюгами канонічності, із не круглої дати 1020-річчя Хрещення Русі зробили ювілей.
Але в цій концепції триголового ідеологічного Змія Горинича одна проблема – Патріарх Філарет із упертим донецьким характером.
«Яку єдність пропонує Москва? Ви чуєте, вони говорять про "єдіную святую Русь". Що за цими словами криється? За ними – імперіалізм, бажання володіти всіма: і росіянами, і українцями, і білорусами, і не тільки цими слов'янськими народами. Вони хочуть володіти усім світом і тому розкинули свої єпархії у всіх його куточках. Це не та єдність, про яку говорив апостол Павло», – постійно твердить із церковного амвону Святійший Філарет. Він рік у рік реальними справами підтверджує вибір, зроблений наприкінці XX сторіччя на користь незалежності Української православної церкви. Патріарх не зраджує своєї віри в духовну велич Києва як провідного християнського центру світу – «другого Єрусалиму».
«Мені здається, найбільшим вашим подвигом було те, що в найважчий час для української нації – початок 1990-х років – ви обрали єдину правильну дорогу до створення помісної Української православної церкви. Це був надзвичайно мужній крок. Саме тому він декому не сподобався. Я дуже пишаюся, Ваша Святосте, кроком, який ви зробили 20 років тому. Бо це було першим сигналом, щоб усі зрозуміли, що важко говорити про незалежну державу, якщо ми не матимемо власної незалежної Церкви», – висловився Президент України Віктор Ющенко під час відзначення 80-річчя Патріарха Філарета. Влучно сказано.
Мабуть, не випадково, навряд чи змовляючись, про це ж заявила у своєму привітанні й Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко. «У далекі 1960-ті роки, коли радянська влада звершувала черговий безбожний наступ на Церкву, Ви під заступництвом Святого Філарета Милостивого стали монахом – обрали для себе жертовний шлях служіння Богові. Уже на початку 1990-х років Ви здійснили ще один нелегкий, але надзвичайно важливий для Церкви та українського народу вибір –очолили боротьбу за створення в Україні єдиної помісної Української православної церкви. Попри те, що шлях був тернистим, і Вам було Господом послано нелегкі випробування на цьому шляху, Ви не зламалися, не схибили», – переконана Тимошенко. Зразкова єдність двох політичних конкурентів.
Крок до автокефалії Патріарха Філарета, яким він зламав усю політично-релігійну стратегію Кремля, вже давно увійшов в історію не лише України, а й Росії. Намагаючись проклясти, Московська патріархія підняла главу УПЦ Київського патріархату до величі Івана Мазепи та Льва Толстого – розіп'явши увічнила. «Бо хто підносить себе, той принижений буде, а хто понижує себе, той піднесеться», – сказано в Біблії, перекладеній сучасною українською мовою Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.
Юрій ДОРОШЕНКО
Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.
http://www.cerkva.info/2009/02/12/pastyr.html
«Як я мав чинити? Бачачи руку Божу - виконувати Його волю, створювати помісну Українську церкву чи захищати свої інтереси, свій добробут, свою славу, свою честь? Я все відкинув заради того, щоб виконувати цю божественну волю – розпочав процес боротьби за автокефалію. І тоді, як ви знаєте, на мене піднялися всі сили пекла. Спочатку мене позбавили єпископства. Згодом, побачивши, що це не допомагає, – піддали анафемі. Але, як сказав потім один із високих ієрархів Російської церкви, "анафема не спрацювала". Тому я дивлюся на неї, як на небуття, пустоту. Що вона є, що її немає – все одно», – розповів під час відзначення свого вісімдесятиріччя Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко).
Святійшому Філаретові є що розповісти про те, якою щедрою буває милість Москви до тих, хто їй служить, і яким страшним буває гнів на тих, хто насмілюється йти окремим шляхом, відмовляється плазувати в «найнижчих підніжках», як колись писав царю один із вірнопідданих українських гетьманів.
Патріарх Філарет, будучи свого часу 90-тим митрополитом київським Московського патріархату, екзархом України, ревно служив інтересам цієї Церкви та інтересам тодішньої імперії. І все у нього було добре – з благословення радянської влади об'їздив понад 100 країн світу, отримав високі ордени «Дружби народів» і «Трудового Червоного Прапора». Українцеві Філарету, як Стефанові Яворському за царя Петра І, навіть дозволили трохи побути місцеблюстителем московського патріаршого престолу. Але тільки-но після появи Незалежної України він розпочав рух до автокефалії Української православної церкви, Москва та її ревнителі в рясах «прозріли» – на його голову впали прокльони, обвинувачення, а потім і жорстокі покарання. Миттю відступилися ті, хто так запопадливо курив фіміам і клявся у вірності своєму святителю. Щоб звернути з автокефального курсу, 1991 року митрополитові Філарету навіть пропонували другу за престижем після московської кафедру – ленінградську. Між перспективою бути митрополитом петербурзьким і засновником не визнаного, але помісного Київського патріархату, він вибрав останнє. Між Петербургом та Києвом схилився до Києва. І тоді з митрополита Філарета Москва вирішила зробити символ відступництва, затаврувати та знищити – «чтоб другім било нє повадно».
Не вдалося. Обламалися зуби. Шкодили в усьому. Уже нині покійний Московський патріарх Алексій II 1995 року навіть писав листа Президентові України Леоніду Кучмі зі слізним проханням не допустити обрання Філарета на посаду предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату.
Російська напівцерковна, напівдержавна пропагандистська машина тиражувала штампи: «філаретовщина», «філаретовці». І знову прогадала. Українці не злякалися, бо мали імунітет – у Москві кожен рух за незалежність нашого народу нарікали ім'ям особистості, що очолювала цей рух у «білокам'яній», та намагалися представити як вузьку течію. Спершу були «мазепинці», потім «петлюрівці» та «бандерівці», а ось тепер – «філаретівці».
Це вже набило оскомину. Останні соціологічні опитування для кремлівських пропагандистів зовсім не втішні. Уже майже два десятиріччя вони намагаються дискредитувати та спаплюжити Філарета, на це витрачаються шалені кошти, утримуються численні установи, братства, аналітичні центри (як в Україні, так і за її межами), а предстоятель Української православної церкви Київського патріархату виходить на перше місце за рівнем довіри громадян – 31,4%. Більше того, лише Святійший Філарет серед усіх релігійних діячів «ні для кого не є чужим» – в усіх регіонах України, серед представників усіх конфесій довіра до нього переважає над недовірою.
Соціологія стверджує, що він має потенціал для духовної консолідації нації. Чужим Філарета вважають тільки ті, хто переконаний, що Православна церква в Україні має бути «підрозділом єдиної Російської православної церкви й підлягати Московському патріархату». Це промосковські ортодокси. Патріарх Філарет став не просто релігійним лідером, а явищем, лакмусовим папірцем у питанні патріотизму. Хто не вірить, нехай звернеться до цитованих результатів соціологічного дослідження, проведеного фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс», Фондом «Демократичні ініціативи» й оприлюдненого у березні 2008 року.
Крім того, багато аналітиків у Росії ламають голову над тим, чому так уперто, протягом двадцяти років, за всіма соціологічними опитуваннями, переважна більшість українців віддає перевагу Київському патріархату, а не Московському. Їм уже мало списати цей факт на традиційний український сепаратизм, як це робилося наприкінці XIX – початку XX сторіччя.
Просте гасло «Незалежній державі – незалежну Православну церкву», висунуте на початку 1990-х років, досі непокоїть наших православних братів із Росії. Як альтернативу йому, для збереження монополії на московську «благодать», вони спромоглися витягти засмальцьовану та побиту міллю ідею – «єдиної святої Русі». «Украіна, Росія, Бєлорусь – єдінная Русь», – скандував минулого року, мов професійний діджей, теперішній Патріарх Московський Кирил (Гундяєв) зі сцени на Хрещатику. Мабуть, за це під час боротьби за патріарший каптур його підтримала путінська «Єдіная Россія». Щоб розрекламувати православну «єдність», скуту оманливими ланцюгами канонічності, із не круглої дати 1020-річчя Хрещення Русі зробили ювілей.
Але в цій концепції триголового ідеологічного Змія Горинича одна проблема – Патріарх Філарет із упертим донецьким характером.
«Яку єдність пропонує Москва? Ви чуєте, вони говорять про "єдіную святую Русь". Що за цими словами криється? За ними – імперіалізм, бажання володіти всіма: і росіянами, і українцями, і білорусами, і не тільки цими слов'янськими народами. Вони хочуть володіти усім світом і тому розкинули свої єпархії у всіх його куточках. Це не та єдність, про яку говорив апостол Павло», – постійно твердить із церковного амвону Святійший Філарет. Він рік у рік реальними справами підтверджує вибір, зроблений наприкінці XX сторіччя на користь незалежності Української православної церкви. Патріарх не зраджує своєї віри в духовну велич Києва як провідного християнського центру світу – «другого Єрусалиму».
«Мені здається, найбільшим вашим подвигом було те, що в найважчий час для української нації – початок 1990-х років – ви обрали єдину правильну дорогу до створення помісної Української православної церкви. Це був надзвичайно мужній крок. Саме тому він декому не сподобався. Я дуже пишаюся, Ваша Святосте, кроком, який ви зробили 20 років тому. Бо це було першим сигналом, щоб усі зрозуміли, що важко говорити про незалежну державу, якщо ми не матимемо власної незалежної Церкви», – висловився Президент України Віктор Ющенко під час відзначення 80-річчя Патріарха Філарета. Влучно сказано.
Мабуть, не випадково, навряд чи змовляючись, про це ж заявила у своєму привітанні й Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко. «У далекі 1960-ті роки, коли радянська влада звершувала черговий безбожний наступ на Церкву, Ви під заступництвом Святого Філарета Милостивого стали монахом – обрали для себе жертовний шлях служіння Богові. Уже на початку 1990-х років Ви здійснили ще один нелегкий, але надзвичайно важливий для Церкви та українського народу вибір –очолили боротьбу за створення в Україні єдиної помісної Української православної церкви. Попри те, що шлях був тернистим, і Вам було Господом послано нелегкі випробування на цьому шляху, Ви не зламалися, не схибили», – переконана Тимошенко. Зразкова єдність двох політичних конкурентів.
Крок до автокефалії Патріарха Філарета, яким він зламав усю політично-релігійну стратегію Кремля, вже давно увійшов в історію не лише України, а й Росії. Намагаючись проклясти, Московська патріархія підняла главу УПЦ Київського патріархату до величі Івана Мазепи та Льва Толстого – розіп'явши увічнила. «Бо хто підносить себе, той принижений буде, а хто понижує себе, той піднесеться», – сказано в Біблії, перекладеній сучасною українською мовою Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.
Юрій ДОРОШЕНКО
Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.
http://www.cerkva.info/2009/02/12/pastyr.html