"Вибір: можливість або привід?" (/)
02/23/2009 | Георгій
Актуальнe інтeрв"ю прeс-сeкрeтаря Київської Патріархії, єпископа Васильківського +Євстратія (Зорі), опублікованe на сайті "Українськe Православ"я" (http://www.uaorthodox.info/ua/catalog/Publikatsiyi/Analitika/Vibir__mozhlivist_abo_privid.html).
*********************************
Вибір: можливість або привід?
20 Лютого, 2009 12:05
Дискусія прихильників і супротивників автокефалії Української Церкви триває не перший рік. Якщо точніше – 90 років, з часу першого проголошення незалежності України. І за цей час сформувався певний набір аргументів і контраргументів, який використовує кожна зі сторін для того, щоб довести свою правоту або неправоту опонента. Всім, хто цікавиться цією проблемою, відомо, які доводи у Московського Патріархату, які – у Київського. І начебто додати щось нове в дискусії вже не можливо. Але всякий раз, коли Церкві, до якої ти належиш, дорікають несправедливо, коли незаслужено ганьблять твого Предстоятеля – немає сил мовчати. Хочеться пояснити свою позицію, оскільки завжди залишається надія на те, що мудрий позбудеться упередження до особи і розгляне наведені аргументи.
Останнє інтерв’ю митрополита Володимира (Сабодана) газеті «Столичные новости» - саме такий випадок. Якби те ж саме сказав будь-який інший ієрарх УПЦ МП, особливо з когорти «блискучих одеситів» (термін К. Фролова) – варто було б промовчати. Але у вустах митрополита Володимира деякі вислови набувають зовсім іншого значення.
Майно
Викликають здивування слова інтерв’ю про повернення церковної власності. «Коли постає питання про повернення УПЦ церковного майна (яке повинне належати їй після розпаду Союзу), розкольники тут же пред’являють свої претензії: а нам що? Зараз проблема держави — як би не образити филаретівців або автокефалістів: вони ж — такі національні!»
За роки правління Л. Кучми УПЦ МП було передано у декілька разів більше храмів, ніж Київському Патріархату і УАПЦ разом узятим. Згідно офіційної статистики в переважній більшості областей на 1 храм, переданий громаді Київського Патріархату, припадає 5-7 храмів, переданих УПЦ МП. Навіть за статистикою реєстрації парафіяльних статутів (показником, далеким від об’єктивності) співвідношення числа громад Київського і Московського Патріархатів – трохи менше, ніж 1:3. А по переданих храмах – 1:5 і більше на користь УПЦ МП! Хіба це одне не свідчить про те, що держава діяла несправедливо, але по відношенню до Київського Патріархату, а не до УПЦ МП?
Зрозуміло, що опонуюча сторона може сказати: «Ви взагалі не маєте ніякого права на наші храми!» Проте так само можемо сказати і ми. Така постановка питання – безперспективна. Тому потрібно виходити з реалій, шукати компроміс. А не звинувачувати владу в тому, що вона, мовляв, чинить неправильно, прислухаючись до побажань, які походять не з Лаври.
Якщо ми, православні, не можемо між собою домовитися самі – навіщо винити владу в тому, що вона намагається знайти вихід, грунтуючись на закріпленому законодавством принципі рівного ставлення до всіх конфесій? Або у нас православні громадяни одного Патріархату мають більше громадянських прав, ніж православні громадяни іншого? Можна не вірити даним соціологічних опитувань, спростовувати цифри, але не можна ж ігнорувати той факт, що до наший Церкви дійсно належать мільйони віруючих. І їхні предки так само брали участь в будівництві православних святинь, як і предки прихильників УПЦ МП.
Національне питання
«Хто такі найбільша Церква України і її Предстоятель? Москалі? Нас шпиняють, як хочуть, і таким чином кривдять значну частину населення і громадян України» - говорить митрополит Володимир. Зрозуміло, що ніхто, окрім хіба що великих святих, не радіє своїм приниженням і образам на свою адресу. Але на те у нас і демократія – кожен вільний висловлювати, в рамках закону, свою думку. Нас теж шпиняють – набагато сильніше і боляче. І у зв’язку з цим, напевно, варто кожному частіше згадувати євангельський закон взаємності: поступай з іншим так, як хочеш, щоб поступали з тобою. А ще – вищий закон: любіть ворогів, благословляйте проклинаючих і добро творіть тим, хто ненавидить вас.
Ще зовсім недавно «шпиняння» Церкви і образа почуттів віруючих були систематичною державною політикою. Думаю, що саме стійке перенесення таких нападок зробило Церкву переможницею – держава впала, а Церква позбавилася від її оков. В той же час бачимо й інший приклад: не витримавши нападок з боку католицизму, православні ієрархи Київської Митрополії вирішили захиститься від них унією з Римом. Подальше відоме.
Проте все це – суб’єктивна сторона питання. Об’єктивна ж полягає в тому, що УПЦ є Російська Церква в Україні. Тому в основних, принципових моментах вона повинна підкорятися рішенням, сформульованим в Москві. Докази тому – події на зборах в Лаврі 17 січня ц.р. і на Помісному Соборі. Пропозиції, сформульовані митрополитом Володимиром, були провалені на лаврських зборах за вказівкою з Москви. Більше того, митрополит фактично був вимушений відмовитися від своїх пропозицій і жоден з делегатів Собору їх так і не вніс на розгляд. Це – лише один з багатьох прикладів формули, яку озвучив ще місцеблюститель Московського престолу митрополит Кирил: «Всі повинні пам’ятати, що ми єдина Російська Православна Церква».
Можна заперечити, що Собор затвердив нинішній статус УПЦ МП, і це – перемога української делегації. Проте, чи це так? Собор прийняв лише те, що був зобов’язаний прийняти, а саме – затвердив Статут РПЦ в новій редакції. Разом зі Статутом був затверджений і статус УПЦ МП. Проте цим же рішенням Помісний Собор підтвердив право Архієрейського Собору вносити до Статуту зміни у будь-який момент з негайним набуттям ними чинності. Тим самим статус УПЦ МП, описаний в Статуті, залишився, як і раніше, залежним від волі Архієрейського Собору, а точніше – його керівництва. Отже по суті рішення Помісного Собору не зробили статус УПЦ МП міцнішим, навпаки – залишили його, як і до того, в підвішеному стані.
Це і робить УПЦ МП, часто навіть поза волею її керівництва, інструментом в руках РПЦ і Росії. Не можна заперечувати того, що в УПЦ МП є багато патріотів України. Але як структура, ця Церква була і залишається Російською. І такою вона залишиться до тих пір, поки не стане автокефальною. Адже, наприклад, в СРСР в Компартії перебували і таємно віруючі – проте від цього Компартія не переставала бути атеїстичною організацією.
Можна запитати – а що поганого в тому, що вона Російська? У самому цьому факті немає нічого поганого. Але вся проблема в тому, що Московський Патріархат був і залишається одним з інструментів державної політики Росії, а ця політика, на жаль, ворожа по відношенню до незалежності України. Тому дуже важко, а то і неможливо, бути щирим патріотом України, і одночасно повністю підкорятися Священоначалію РПЦ. «Не можете служити двом господарям» - сказав Христос. Як це не важко, але УПЦ МП потрібно обирати між вірністю Україні і вірністю Росії. Інакше вона приречена на звинувачення з обох боків, що якраз і можна бачити останнім часом.
Преємство
Сумно читати слова про те, що «Таїнства, які здійснюються розкольниками, - недійсні! Єпископи Філарета (лідера УПЦ КП) – безблагодатні. Адже визнають же в УПЦ МП таїнства, що здійснюються католиками, хоча багато століть Православна Церква називала їх не тільки розкольниками, але і єретиками. У УПЦ МП говорять про те, що Київський Патріархат не має апостольського преємства, але це не так. Єпископи Київського Патріархату мають преємство хиротоний від митрополита Філарета і єпископа Якова, рукоположених в РПЦ. Рішення Архієрейського Собору РПЦ про «позбавлення» їх сану – суперечить канонам і неправомочне.
Отже між УПЦ МП і Київським Патріархатом насправді не розкол, а розділення – як свого часу розділилася РПЦ на Московську патріархію і РПЦЗ. Під час цього розділення обидві частини РПЦ вважали одна одну розкольниками і навіть безблагодатними (див. статтю митрополита Сергія в ЖМП № 2-4 за 1931 р.). А потім, за сприяння державної влади, вони знайшли спосіб повернуться до єдності – без покаяння і повторних хіротоній. Щось подібне, думаю, відбудеться і при об’єднанні Української Церкви.
Можна довго і безплідно сперечатися навколо цього питання. Але що дійсно незрозуміло, так це канонічні підстави здійснення «повторних» хрещень над віруючими Київського Патріархату. Московська патріархія не визнавала дійсність ієрархії у старообрядців білокриницької згоди, у обновленців і у інших груп, які відокремилися від неї в 20-і роки минулого століття. Але хрещення їх безумовно визнавалося! Так чому ж не виизнається хрещення Київського Патріархату, якщо воно здійснюється в точній відповідності до приписів Православної Церкви? Хіба канонічно порушувати не просто правило, а догмат - частину Символу Вери, що свідчить: «Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів»! Адже сам митрополит пригадав слова ап. Павла: «Один Господь, одна віра, одне хрещення».
Свого часу я намагався знайти документ УПЦ МП, яким була введена практика «перехрещувати» віруючих Київського Патріархату, але окрім туманних посилань на якесь рішення Синоду, нічого виявити не вдалося. Якщо такий документ є – його б варто було опублікувати. Якщо його немає – якнайскоріше припинити порушення догмату про єдиність хрещення.
A може в УПЦ МП просто не знають, як інакше, без «перехрещення», пояснювати простим віруючим, що хрещення УПЦ КП дійсне, але сам Київський Патріархат «не Церква»?
Лист до Собору
Як відомо, перед Помісним Собором РПЦ Патріарх Філарет звернувся до нього з листом. Пізніше Священний Синод схвалив текст листа, як позицію всієї Церкви Київського Патріархату. Суть листа в тому, що РПЦ повинна виконати рішення свого Архієрейського Собору і розглянути питання про автокефалію УПЦ. Але лист Собором було проігноровано – як і саме питання автокефалії.
Ось що сказав з цього приводу митрополит Володимир: «Недавно він (Патріарх Філарет – авт.) прислав лист до Москви на Помісний Собор: мовляв, якщо визнаєте київський патріархат канонічним (законним), в Церкві буде тиша і спокій.
— Тобто він хоче, щоб Російська церква не тільки відмінила його анафему, але і побачила в ньому патріарха всієї України?
— Так. Він хоче, щоб його визнали патріархом, а його організацію — автокефальною церквою».
Не зовсім зрозуміло чому, але митрополит Володимир спотворює суть листа. Достатньо уважно його прочитати, щоб переконатися – ніде в тексті листа, окрім підпису, немає навіть словосполучення «Київський Патріархат». У ньому не йде мова про визнання «Київського Патріархату канонічним» або про визнання Патріаршої гідності нашої Церкви. У ньому сказано зовсім про інше. Там сказано про автокефалію всієї Української Православної Церкви, а не лише Київського Патріархату, і показаний можливий шлях подолання існуючих перешкод до церковної єдності.
Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. ухвалив рішення про доцільність автокефалії Української Церкви. Архієрейський Собор РПЦ в квітні 1992 р. переніс вирішення цього питання на черговий Помісний Собор РПЦ. Собор пройшов – але рішення 1992 р. так і не було виконане і питання про автокефалію не було навіть розглянуте.
Помісний Собор порушив рішення Архієрейського Собору (посилання на те, що цей Помісний Собор нібито «позачерговий», неспроможне, оскільки в Статуті РПЦ немає розділення Помісних Соборів на чергові та позачергові). Помісний Собор проігнорував і конструктивне звернення, спрямоване до нього Київським Патріархатом. Ніхто з делегатів Собору від УПЦ МП не чинив опір цьому.
Мотиви таких дій цілком зрозумілі – але хіба в черговий раз в цьому має бути призначений винним наш Патріарх? Як незрозуміло і те, чому секретаріат Патріарха Кирила повинен відповідати на лист, адресований Помісному Собору. Може в РПЦ секретаріат владики Кирила вже наділений функціями Помісного Собору?
Автокефалія
З огляду на важливість контексту наведемо обширну цитату з інтерв’ю.
« — А як же, по-вашому, вирішуватиметься питання про надання автокефалії для УПЦ?
— Думаю, що ніяких поспішних дій не буде. Церква завжди вірна Божественному одкровенню, своїм принципам і традиціям. Крім того, це пов’язано і зі сприйняттям самих віруючих: до «автокефальних» закликів вони ставляться дуже обережно. Можливо, все було б інакше, коли б не були спровоковані розколи типу «українська автокефальна церква», «київський патріархат», «греко-католики» і так далі. До самого поняття «автокефалія» люди ставляться хворобливо: говорять, що зі своєю «кефалієй» виїжджайте в інше місце. Хоча є і такі, які хочуть, щоб Українська Церква була ще самостійнішою.
— Може, це викликано тим, що кількість архієреїв УПЦ з кожним роком зростає. Де-факто сприятливий грунт для отримання автокефалії створюється?
— Говорити про автокефалію ще рано. Спочатку потрібно добитися єдності всередині православ’я. І тільки потім ставити питання автономії або автокефалії. Щоб не було смути...»
Навряд чи можна звинуватити Московський Патріархат в поспішності в рішенні питання про автокефалію УПЦ. Адже цьому питанню – 90 (!) років. Поряд з такою цифрою докори в поспішності – безглузді. Як і надії на те, що Московська патріархія взагалі збирається по своїй добрій волі, а не під тиском обставин, це питання колись вирішувати.
Термін «автокефалія» в УПЦ МП скомпрометований дійсно грунтовно. Деякі навіть вважають, що вона – шлях в пекло. Але чи не єпископи зі священиками Московського Патріархату багато років старанно компрометували цей термін? Чи не вони сформували в свідомості віруючих знак рівності між словами «автокефалія» і «розкол», «єресь» й іншими подібними? Так чому тепер дивуватися, що бабусі бояться страшної «кефалії» більше, ніж пекла. Такі прийоми полеміки добрі для одеського «Привозу» - але навіщо ж їх багато років культивували на офіційному рівні богослови з докторськими і професорськими ступенями і званнями?
Остання ж частина цитати взагалі не зовсім зрозуміла. Розділення УПЦ відбулося через ставлення до автокефалії. То як же можна реально спочатку подолати розділення, а потім говорити про автокефалію? При чому про автокефалію лише як про можливий, але не єдиний, варіант.
Єдність всередині УПЦ з питання автокефалії вже була, і вона зафіксована у рішеннях Собору 1-3 листопада 1991 р. Але Москва цю єдність старанно і цілеспрямовано зруйнувала. Не викликає сумнівів те, що вона буде і надалі намагатися руйнувати будь-які спроби згоди з питання автокефалії – як всередині УПЦ МП, так і в рамках всієї Української Церкви. Єдине рішення, яке задовольнить Москву, – повна відмова від самої ідеї автокефалії УПЦ. Отже навіть якщо завтра весь Київський Патріархат і вся УАПЦ «з покаянням повернеться в лоно» УПЦ МП – Москва знайде десяток причин, щоб відмовити в автокефалії. Вірити в інший результат – здається наївним.
Резюме
Митрополит Володимир зараз, як ніколи раніше, знаходиться в складному положенні. З одного боку – інтереси Української Церкви і бажання подолати її розділення. З іншої – тиск «блискучих одеситів» і патріархії, яка стоїть за ними. Тому наведена вище критика жодним чином не спрямована проти особи митрополита. Вона – лише аналіз висловлених ним міркувань з декількох важливих питань. При цьому слід врахувати і те, що приналежність даних висловів особисто митрополитові може бути поставлена під сумнів. Адже стилістика інтерв’ю сильно відрізняється від традиційної для митрополита Володимира зваженості та більше нагадує опуси Василя Анісімова.
Прислів’я свідчить: «Хто хоче – шукає можливість, хто не хоче – шукає привід». Хотілося б побажати всім, хто щиро бажає блага Українській Церкві та є патріотом України – шукати можливість подолати розділення, а не шукати привід залишатися пасивним споглядальником чужих ігор.
Єпископ ЄВСТРАТІЙ
http://www.uaorthodox.info/ua/catalog/Publikatsiyi/Analitika/Vibir__mozhlivist_abo_privid.html
*********************************
Вибір: можливість або привід?
20 Лютого, 2009 12:05
Дискусія прихильників і супротивників автокефалії Української Церкви триває не перший рік. Якщо точніше – 90 років, з часу першого проголошення незалежності України. І за цей час сформувався певний набір аргументів і контраргументів, який використовує кожна зі сторін для того, щоб довести свою правоту або неправоту опонента. Всім, хто цікавиться цією проблемою, відомо, які доводи у Московського Патріархату, які – у Київського. І начебто додати щось нове в дискусії вже не можливо. Але всякий раз, коли Церкві, до якої ти належиш, дорікають несправедливо, коли незаслужено ганьблять твого Предстоятеля – немає сил мовчати. Хочеться пояснити свою позицію, оскільки завжди залишається надія на те, що мудрий позбудеться упередження до особи і розгляне наведені аргументи.
Останнє інтерв’ю митрополита Володимира (Сабодана) газеті «Столичные новости» - саме такий випадок. Якби те ж саме сказав будь-який інший ієрарх УПЦ МП, особливо з когорти «блискучих одеситів» (термін К. Фролова) – варто було б промовчати. Але у вустах митрополита Володимира деякі вислови набувають зовсім іншого значення.
Майно
Викликають здивування слова інтерв’ю про повернення церковної власності. «Коли постає питання про повернення УПЦ церковного майна (яке повинне належати їй після розпаду Союзу), розкольники тут же пред’являють свої претензії: а нам що? Зараз проблема держави — як би не образити филаретівців або автокефалістів: вони ж — такі національні!»
За роки правління Л. Кучми УПЦ МП було передано у декілька разів більше храмів, ніж Київському Патріархату і УАПЦ разом узятим. Згідно офіційної статистики в переважній більшості областей на 1 храм, переданий громаді Київського Патріархату, припадає 5-7 храмів, переданих УПЦ МП. Навіть за статистикою реєстрації парафіяльних статутів (показником, далеким від об’єктивності) співвідношення числа громад Київського і Московського Патріархатів – трохи менше, ніж 1:3. А по переданих храмах – 1:5 і більше на користь УПЦ МП! Хіба це одне не свідчить про те, що держава діяла несправедливо, але по відношенню до Київського Патріархату, а не до УПЦ МП?
Зрозуміло, що опонуюча сторона може сказати: «Ви взагалі не маєте ніякого права на наші храми!» Проте так само можемо сказати і ми. Така постановка питання – безперспективна. Тому потрібно виходити з реалій, шукати компроміс. А не звинувачувати владу в тому, що вона, мовляв, чинить неправильно, прислухаючись до побажань, які походять не з Лаври.
Якщо ми, православні, не можемо між собою домовитися самі – навіщо винити владу в тому, що вона намагається знайти вихід, грунтуючись на закріпленому законодавством принципі рівного ставлення до всіх конфесій? Або у нас православні громадяни одного Патріархату мають більше громадянських прав, ніж православні громадяни іншого? Можна не вірити даним соціологічних опитувань, спростовувати цифри, але не можна ж ігнорувати той факт, що до наший Церкви дійсно належать мільйони віруючих. І їхні предки так само брали участь в будівництві православних святинь, як і предки прихильників УПЦ МП.
Національне питання
«Хто такі найбільша Церква України і її Предстоятель? Москалі? Нас шпиняють, як хочуть, і таким чином кривдять значну частину населення і громадян України» - говорить митрополит Володимир. Зрозуміло, що ніхто, окрім хіба що великих святих, не радіє своїм приниженням і образам на свою адресу. Але на те у нас і демократія – кожен вільний висловлювати, в рамках закону, свою думку. Нас теж шпиняють – набагато сильніше і боляче. І у зв’язку з цим, напевно, варто кожному частіше згадувати євангельський закон взаємності: поступай з іншим так, як хочеш, щоб поступали з тобою. А ще – вищий закон: любіть ворогів, благословляйте проклинаючих і добро творіть тим, хто ненавидить вас.
Ще зовсім недавно «шпиняння» Церкви і образа почуттів віруючих були систематичною державною політикою. Думаю, що саме стійке перенесення таких нападок зробило Церкву переможницею – держава впала, а Церква позбавилася від її оков. В той же час бачимо й інший приклад: не витримавши нападок з боку католицизму, православні ієрархи Київської Митрополії вирішили захиститься від них унією з Римом. Подальше відоме.
Проте все це – суб’єктивна сторона питання. Об’єктивна ж полягає в тому, що УПЦ є Російська Церква в Україні. Тому в основних, принципових моментах вона повинна підкорятися рішенням, сформульованим в Москві. Докази тому – події на зборах в Лаврі 17 січня ц.р. і на Помісному Соборі. Пропозиції, сформульовані митрополитом Володимиром, були провалені на лаврських зборах за вказівкою з Москви. Більше того, митрополит фактично був вимушений відмовитися від своїх пропозицій і жоден з делегатів Собору їх так і не вніс на розгляд. Це – лише один з багатьох прикладів формули, яку озвучив ще місцеблюститель Московського престолу митрополит Кирил: «Всі повинні пам’ятати, що ми єдина Російська Православна Церква».
Можна заперечити, що Собор затвердив нинішній статус УПЦ МП, і це – перемога української делегації. Проте, чи це так? Собор прийняв лише те, що був зобов’язаний прийняти, а саме – затвердив Статут РПЦ в новій редакції. Разом зі Статутом був затверджений і статус УПЦ МП. Проте цим же рішенням Помісний Собор підтвердив право Архієрейського Собору вносити до Статуту зміни у будь-який момент з негайним набуттям ними чинності. Тим самим статус УПЦ МП, описаний в Статуті, залишився, як і раніше, залежним від волі Архієрейського Собору, а точніше – його керівництва. Отже по суті рішення Помісного Собору не зробили статус УПЦ МП міцнішим, навпаки – залишили його, як і до того, в підвішеному стані.
Це і робить УПЦ МП, часто навіть поза волею її керівництва, інструментом в руках РПЦ і Росії. Не можна заперечувати того, що в УПЦ МП є багато патріотів України. Але як структура, ця Церква була і залишається Російською. І такою вона залишиться до тих пір, поки не стане автокефальною. Адже, наприклад, в СРСР в Компартії перебували і таємно віруючі – проте від цього Компартія не переставала бути атеїстичною організацією.
Можна запитати – а що поганого в тому, що вона Російська? У самому цьому факті немає нічого поганого. Але вся проблема в тому, що Московський Патріархат був і залишається одним з інструментів державної політики Росії, а ця політика, на жаль, ворожа по відношенню до незалежності України. Тому дуже важко, а то і неможливо, бути щирим патріотом України, і одночасно повністю підкорятися Священоначалію РПЦ. «Не можете служити двом господарям» - сказав Христос. Як це не важко, але УПЦ МП потрібно обирати між вірністю Україні і вірністю Росії. Інакше вона приречена на звинувачення з обох боків, що якраз і можна бачити останнім часом.
Преємство
Сумно читати слова про те, що «Таїнства, які здійснюються розкольниками, - недійсні! Єпископи Філарета (лідера УПЦ КП) – безблагодатні. Адже визнають же в УПЦ МП таїнства, що здійснюються католиками, хоча багато століть Православна Церква називала їх не тільки розкольниками, але і єретиками. У УПЦ МП говорять про те, що Київський Патріархат не має апостольського преємства, але це не так. Єпископи Київського Патріархату мають преємство хиротоний від митрополита Філарета і єпископа Якова, рукоположених в РПЦ. Рішення Архієрейського Собору РПЦ про «позбавлення» їх сану – суперечить канонам і неправомочне.
Отже між УПЦ МП і Київським Патріархатом насправді не розкол, а розділення – як свого часу розділилася РПЦ на Московську патріархію і РПЦЗ. Під час цього розділення обидві частини РПЦ вважали одна одну розкольниками і навіть безблагодатними (див. статтю митрополита Сергія в ЖМП № 2-4 за 1931 р.). А потім, за сприяння державної влади, вони знайшли спосіб повернуться до єдності – без покаяння і повторних хіротоній. Щось подібне, думаю, відбудеться і при об’єднанні Української Церкви.
Можна довго і безплідно сперечатися навколо цього питання. Але що дійсно незрозуміло, так це канонічні підстави здійснення «повторних» хрещень над віруючими Київського Патріархату. Московська патріархія не визнавала дійсність ієрархії у старообрядців білокриницької згоди, у обновленців і у інших груп, які відокремилися від неї в 20-і роки минулого століття. Але хрещення їх безумовно визнавалося! Так чому ж не виизнається хрещення Київського Патріархату, якщо воно здійснюється в точній відповідності до приписів Православної Церкви? Хіба канонічно порушувати не просто правило, а догмат - частину Символу Вери, що свідчить: «Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів»! Адже сам митрополит пригадав слова ап. Павла: «Один Господь, одна віра, одне хрещення».
Свого часу я намагався знайти документ УПЦ МП, яким була введена практика «перехрещувати» віруючих Київського Патріархату, але окрім туманних посилань на якесь рішення Синоду, нічого виявити не вдалося. Якщо такий документ є – його б варто було опублікувати. Якщо його немає – якнайскоріше припинити порушення догмату про єдиність хрещення.
A може в УПЦ МП просто не знають, як інакше, без «перехрещення», пояснювати простим віруючим, що хрещення УПЦ КП дійсне, але сам Київський Патріархат «не Церква»?
Лист до Собору
Як відомо, перед Помісним Собором РПЦ Патріарх Філарет звернувся до нього з листом. Пізніше Священний Синод схвалив текст листа, як позицію всієї Церкви Київського Патріархату. Суть листа в тому, що РПЦ повинна виконати рішення свого Архієрейського Собору і розглянути питання про автокефалію УПЦ. Але лист Собором було проігноровано – як і саме питання автокефалії.
Ось що сказав з цього приводу митрополит Володимир: «Недавно він (Патріарх Філарет – авт.) прислав лист до Москви на Помісний Собор: мовляв, якщо визнаєте київський патріархат канонічним (законним), в Церкві буде тиша і спокій.
— Тобто він хоче, щоб Російська церква не тільки відмінила його анафему, але і побачила в ньому патріарха всієї України?
— Так. Він хоче, щоб його визнали патріархом, а його організацію — автокефальною церквою».
Не зовсім зрозуміло чому, але митрополит Володимир спотворює суть листа. Достатньо уважно його прочитати, щоб переконатися – ніде в тексті листа, окрім підпису, немає навіть словосполучення «Київський Патріархат». У ньому не йде мова про визнання «Київського Патріархату канонічним» або про визнання Патріаршої гідності нашої Церкви. У ньому сказано зовсім про інше. Там сказано про автокефалію всієї Української Православної Церкви, а не лише Київського Патріархату, і показаний можливий шлях подолання існуючих перешкод до церковної єдності.
Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. ухвалив рішення про доцільність автокефалії Української Церкви. Архієрейський Собор РПЦ в квітні 1992 р. переніс вирішення цього питання на черговий Помісний Собор РПЦ. Собор пройшов – але рішення 1992 р. так і не було виконане і питання про автокефалію не було навіть розглянуте.
Помісний Собор порушив рішення Архієрейського Собору (посилання на те, що цей Помісний Собор нібито «позачерговий», неспроможне, оскільки в Статуті РПЦ немає розділення Помісних Соборів на чергові та позачергові). Помісний Собор проігнорував і конструктивне звернення, спрямоване до нього Київським Патріархатом. Ніхто з делегатів Собору від УПЦ МП не чинив опір цьому.
Мотиви таких дій цілком зрозумілі – але хіба в черговий раз в цьому має бути призначений винним наш Патріарх? Як незрозуміло і те, чому секретаріат Патріарха Кирила повинен відповідати на лист, адресований Помісному Собору. Може в РПЦ секретаріат владики Кирила вже наділений функціями Помісного Собору?
Автокефалія
З огляду на важливість контексту наведемо обширну цитату з інтерв’ю.
« — А як же, по-вашому, вирішуватиметься питання про надання автокефалії для УПЦ?
— Думаю, що ніяких поспішних дій не буде. Церква завжди вірна Божественному одкровенню, своїм принципам і традиціям. Крім того, це пов’язано і зі сприйняттям самих віруючих: до «автокефальних» закликів вони ставляться дуже обережно. Можливо, все було б інакше, коли б не були спровоковані розколи типу «українська автокефальна церква», «київський патріархат», «греко-католики» і так далі. До самого поняття «автокефалія» люди ставляться хворобливо: говорять, що зі своєю «кефалієй» виїжджайте в інше місце. Хоча є і такі, які хочуть, щоб Українська Церква була ще самостійнішою.
— Може, це викликано тим, що кількість архієреїв УПЦ з кожним роком зростає. Де-факто сприятливий грунт для отримання автокефалії створюється?
— Говорити про автокефалію ще рано. Спочатку потрібно добитися єдності всередині православ’я. І тільки потім ставити питання автономії або автокефалії. Щоб не було смути...»
Навряд чи можна звинуватити Московський Патріархат в поспішності в рішенні питання про автокефалію УПЦ. Адже цьому питанню – 90 (!) років. Поряд з такою цифрою докори в поспішності – безглузді. Як і надії на те, що Московська патріархія взагалі збирається по своїй добрій волі, а не під тиском обставин, це питання колись вирішувати.
Термін «автокефалія» в УПЦ МП скомпрометований дійсно грунтовно. Деякі навіть вважають, що вона – шлях в пекло. Але чи не єпископи зі священиками Московського Патріархату багато років старанно компрометували цей термін? Чи не вони сформували в свідомості віруючих знак рівності між словами «автокефалія» і «розкол», «єресь» й іншими подібними? Так чому тепер дивуватися, що бабусі бояться страшної «кефалії» більше, ніж пекла. Такі прийоми полеміки добрі для одеського «Привозу» - але навіщо ж їх багато років культивували на офіційному рівні богослови з докторськими і професорськими ступенями і званнями?
Остання ж частина цитати взагалі не зовсім зрозуміла. Розділення УПЦ відбулося через ставлення до автокефалії. То як же можна реально спочатку подолати розділення, а потім говорити про автокефалію? При чому про автокефалію лише як про можливий, але не єдиний, варіант.
Єдність всередині УПЦ з питання автокефалії вже була, і вона зафіксована у рішеннях Собору 1-3 листопада 1991 р. Але Москва цю єдність старанно і цілеспрямовано зруйнувала. Не викликає сумнівів те, що вона буде і надалі намагатися руйнувати будь-які спроби згоди з питання автокефалії – як всередині УПЦ МП, так і в рамках всієї Української Церкви. Єдине рішення, яке задовольнить Москву, – повна відмова від самої ідеї автокефалії УПЦ. Отже навіть якщо завтра весь Київський Патріархат і вся УАПЦ «з покаянням повернеться в лоно» УПЦ МП – Москва знайде десяток причин, щоб відмовити в автокефалії. Вірити в інший результат – здається наївним.
Резюме
Митрополит Володимир зараз, як ніколи раніше, знаходиться в складному положенні. З одного боку – інтереси Української Церкви і бажання подолати її розділення. З іншої – тиск «блискучих одеситів» і патріархії, яка стоїть за ними. Тому наведена вище критика жодним чином не спрямована проти особи митрополита. Вона – лише аналіз висловлених ним міркувань з декількох важливих питань. При цьому слід врахувати і те, що приналежність даних висловів особисто митрополитові може бути поставлена під сумнів. Адже стилістика інтерв’ю сильно відрізняється від традиційної для митрополита Володимира зваженості та більше нагадує опуси Василя Анісімова.
Прислів’я свідчить: «Хто хоче – шукає можливість, хто не хоче – шукає привід». Хотілося б побажати всім, хто щиро бажає блага Українській Церкві та є патріотом України – шукати можливість подолати розділення, а не шукати привід залишатися пасивним споглядальником чужих ігор.
Єпископ ЄВСТРАТІЙ
http://www.uaorthodox.info/ua/catalog/Publikatsiyi/Analitika/Vibir__mozhlivist_abo_privid.html