09/15/2010 | Nikola Shugai

Мені часто здаєтся, що навколо сама грандіозна декорація. Країна-підробка, де нічого не відповідає справжньому вмісту, а за державною посадою замість тямущого фахівця постає бетонний барельєф непрофесійного самозадоволення, байдужісті та боягузтва. Фальшивий макіяж фальшивого територіального утворення, що зависло в безчассі та нікуди не рушить вже два десятіліття. Ураган науково-техничних та соціальних змін світу реве навколо байдуже застиглого “ока” під назвою Україна, а ії суспільство вперило скляного погляда у обшарпане, нікому не потрібне минуле, вбогі ідеали котрого з диявольською маніакальністью калічать мозок вже новітнього покоління, для якого “святі перемогі” рівноцінні замшелим інтригам 1812 року...

Коридори обласного управління освіти не відрізняются від коридорів районного – народжені за минулого соціального ладу, вони зберіглися скаменілою фосілією в сьогоденні. А в очах тих, що обіймають посади в кабінетах - суцільне непорозуміння: “Та шо ви кажете! Приїхали з-за кордону? Овва! А навіщо? Хотіли-б тут попрацювати? Овва... Тількі знаєте, нажаль, ви непотрібні. Ні, справді. Жодних вакансій. Години природничих дісціплін скорочено до мінімуму. Та ну, яка сучасна фізика-хімія-біологія, таке в нас нікому більше не потрібно, даруйте...”
Я дивився в очі літніх людей, відповідних за освіту майбутнього покоління, та шукав в них хоча б тінь думки. Думки про те, чи вони розуміють, що буде з усіма нами далі. Думки, що шанс, котрий зранку здуру “впал з неба” в його кабінеті, та пропонує якісну освіту та знання за вбогу зарплатню, будь де, мусить бути негайно втілений. Знання, на котрі спираєтся сучасна цівілізація. Втілена там, де це вкрай потрібно, для тих, кому це обіцяно конституцією. Та даремно. Тут лише хотіли, аби я йшов собі з богом, та не льопав ряскою у тихому ставочку. Бо нема чого. Країна вже і без того має свою еліту...

Університети та академії, колишні педіни та технікуми раптово стали капіщами науки та освіти, так і не поцікавившись, а чим, власне, має займатися універстиет і чому він так звется. Ректори кивають головою, шанобливо розглядають моє резюме, та винувато ховають очі: “Ви розумієте... Система, в якої працюємо не дозволить вас залучити. Немає механізмів. Ми не Грузія, фахівці з освітою іншіх країн не мають тут шансів. Наші викладачі самі працюють на частинах ставок, курям на сміх. А вже ваш закордонний PhD взагалі не чеснота, а проблема, бо буде необхідна ностріфікація, інакше він не визнаєтся. Ви ж не схочете працювати за менше ніж 1000 гривень при навантаженні у 1000 годин за рік? І всі ваші наукові досягнення тут взагалі не доказ кваліфікації. От, якби ви переклали дисертацію, знайшли відповідну наукову раду, провели перезахист... і, десь через рік відповідний комітет міг би вирішити, чи гідні ви звання українського кандідату наук. Ой, та головне-ж! Заплатити за все це задоволення не забудьте!..”

Кажеш, країно, ти себе за 20 років середь головних лідерів світу бачиш?..

Тряскою дорогою в автобусі багато про що думаєтся. Про фантастичну технічну убогість і не менш вражаючу архаїчність суспільства. Про новофеодальну систему управління всім і вся, котра абсолютно не передбачає самомодернізації. Про неможливість появлення та втілення інновацій і зсередині і ззовні, бо лише вільне суспільство здатно породити та реалізувати прогрес. Про молоде покоління, що втомившись десятіліттями задзеркалля навколо, інстинктивно тягнется геть, пов’язуючи своє майбутне зі справжнею, якісною освітою по Варшавах та Прагах...

Думав я про підступно-смачні домашні страви з продуктів, що вдало посперечаются з кухнями світу. Думав про агресивне-шизофренічне “святкування” ювілею перемоги. Думав про древню бабусю-остарбайтера, що доживає самотня свій вік у старенькій глиняній хатці на краю села: “Ой, сину, як же ми працювали тоді і як тепер стало добре жити!.. От, тількі, нема вже коли...”
Думалось про сердечних людей по селах, що самотужки тягнуть на собі свої немеханізовані господарства, та намагаются прищепити своїм дітям найкращі людські риси. Про молодих ентузиастів, що власними талантами примудрились зробити кіно про свою землю та історию. От лише зусилля їхні грузнуть у байдужісті елітного підпанства, що, схоже, не бачить тут ніякого матеріального зиску для себе. Згадувалась американська режисерка, що з великою любовию робить свої фільми про цю, ставшою для неї рідною землю. Сердится лише, коли бачить по телевізору недолугі сюжети про себе, та чує перекручені журналістські вигадки. А розповідаючи про творчі зустрічи з молодим поколінням, радіє та дивуєтся їхньому сучасному світогляду. Шкодує лише, що наврядчи хто зможе виілити вдома свої таланти. А ще каже, що наші села – справжня машина часу, брама з сучасністі у далеке минуле. Зробив крок – і ти легко опиняєся там, де і досі шумить собі Дике Поле. І хай тебе не вводять в оману асфальт та електричні дроти над мазаними чи цегляними хатами. Це все дивні декорації, а насправді тут за століття нічого не змінилось...

Вже давно існують дві України. Існують незалежно одна від другої, і мало перетинаются між собою. Одна стала частиною світу і нічим не відрізняєтся від тої чи іншої країни Європи чи Америки, бо органічно інтегрувалася в них своїми чи не найкращіми людськими ресурсами. А от друга зависла в безчассі, з обличчям, повернутим в минуле, безпам’ятна та безпорадна. Нове покоління тої, першої, приїздить іноді на прабатьківщину, та бува розводить руками: ти до них як до себе самого, а у відповідь: “Та ну... нам таке не тре... от якби гроші!” І уважно дивлятся в руки...