03/25/2011 | Семен Кутателадзе та Борис Бахтєєв

http://polit.ru/science/2011/03/23/ssk_ras_print.html
Семен Кутателадзе
Холуйство и трусость
Публикуем реплику математика Семёна Самсоновича Кутателадзе, докт.физ.-мат.наук, профессора Новосибирского госуниверситета, главного научного сотрудника Института математики им. C.Л. Соболева, являющуюся ответом на статью новосибирского журналиста Ирины Самаховой «Пас принят!». Последняя статья, в свою очередь, стала репликой на идею профессора Монреальского университета Иосифа Полтеровича ввести государственные пожизненные стипендии для выдающихся математиков.

Академик РАН, физик-теоретик Михаил Виссарионович Садовский в «Вестнике РАН» (№ 12 за 2010 г.) отметил «холуйское и трусливое поведение некоторых руководителей нашей науки и образования». Характеристики нелицеприятные и необычные в устах академика, но мало кто назовёт их необоснованными.

За деградацию культуры в России в первую очередь отвечают не чиновники, а деятели культуры. В центре культуры – наука и неразрывно связанное с ней образование. В центре науки и образования нашей страны – Российская академия наук. РАН – феномен организации отечественной науки, уникальное российское явление со своеобразными историей и традициями.

Успехи науки в России прочно связаны с РАН. Академия за столетия немало менялась, но старалась сохранять как важнейшие элементы собственной уникальности, так и общие академические принципы внутреннего самоуправления, преемственности традиций и состава, универсальности в подходах к различным отраслям знания, и т. п. По задумкам Петра I, Академия в России первична, а университет и гимназия состоят при ней.

Речь идет не о формах собственности и порядке финансирования Академии, а об особенностях функционирования науки и образования в России. Вековые принципы примата Академии сыграли определяющую роль при создании Сибирского отделения Академии наук – уникальном проекте модернизации востока России, осуществленном в середине прошлого века. То, что Российской академии наук альтернативы в России нет, – заурядный и бесспорный трюизм. Из него вытекает не необходимость консервации нынешнего состояния Академии, а исключительная ответственность Академии за состояние науки и образования в стране.

Учёные – люди, а люди бывают разные. Некоторые учёные, поступаясь механизмами саморегулирования науки, заигрывают с властями, холуйствуют и входят в резонанс с реформаторами по политическому призванию, забывая главное. Наука и политика противостоят друг другу по задачам, установкам, ценностям и предпочтениям. Наука – могучий инструмент освобождения человека от всякой власти над ним, а политика – механизм краткосрочного приобретения и удержания власти одних над другими.

Общество делегирует часть своих функций правительству – это так. Но нельзя забывать и то, что главные надежды за состояние науки и образование народы России связывают с учёными и прежде всего с сотрудниками Российской академии наук. Именно им общество добровольно и с радостью передаёт все права и обязанности по управлению наукой и образованием. Общество содержит сотрудников Академии наук в качестве независимых учёных и экспертов, а не сервильных инструментов политиков.

Учёные наняты народом исключительно для сохранения и получения знаний. Налогоплательщика мало интересуют взаимоотношения Академии и министерств, ему безразличны традиции и внутренние проблемы Академии. Когда учёные не обеспечивают должного уровня науки и образования, с них у налогоплательщика и спрос. Если Академия наук констатирует препятствия развитию науки и образования в России со стороны нанятых народом чиновников, Академия обязана к народу и обращаться. Именно Академии наук необходимо выстраивать внятный диалог с обществом по проблемам науки и образования, искать и предлагать пути преодоления деградации культуры в России. Серьёзных попыток такого рода не наблюдается.

Научное сообщество не корпорация и не завод. Академия наук не министерство и не ведомство. Порядки в академическом мире особые. Своеобразна и мера ответственности учёного – она зависит и от статуса, и от места, занимаемого учёным в научной иерархии. За научные успехи и провалы в России перед народами России отвечают учёные России и прежде всего Российская академия наук. Общее собрание Российской академии наук делегирует свои полномочия выборным руководителям. Это обстоятельство никак не меняет принципа универсальной ответственности, лежащей на всей Российской академии наук, равно как и на других механизмах самоуправления наукой и образованием в стране.

Отсутствие альтернативы РАН не означает, что РАН нельзя закрыть или сломать. Надо помнить, что главное событие в новейшей истории Академии наук – способ создания её нынешнего варианта в начале 1990 годов. В РАН появилась треть членов, которых не выбирали их предшественники, и в этом смысле прежняя академия перестала существовать. Стоит подчеркнуть, что решение об участии в реформации учёные принимали каждый сам за себя. Их не принуждали – это был вопрос личного выбора и собственной совести.

Неверно считать, что кооптированный член РАН хуже учёный, чем некооптированный, или что он не мог быть избранным по прежней процедуре. Однако научная преемственность была нарушена, и желание участвовать в этом разрушительном процессе превалировало над другими соображениями. В Академию пришли новые члены, сделавшие свой нравственный выбор. Каковы члены – такова и Академия.

Многие видят угрозу науке в том, что нынешние реформаторы извне говорят о необходимости сокращения РАН. Между тем, сокращение РАН не беда, беда – отказ от научных принципов внутри РАН. Нельзя не видеть ликвидаторов внутри самой науки. Самоуправление в РАН не потеряно, а отдано. Отдано не столько в министерство, сколько в воздух вокруг и внутри начальственных кабинетов. Общее собрание во многом декоративно, а треть новой волны превратилась в голосующее большинство. Таковы реалии дня.

Не следует искать резервы или истоки вырождения только в членах РАН или только в сотрудниках РАН, отличных от академиков. Бациллы деградации академических званий не различают. Повсеместно можно встретить людей, которые держатся за свои места в науке и образовании до последней возможности, но вклада ни в науку, ни в образование давно не вносят. По возрасту, или по неспособности, или по нищете и отсутствию условий – не так важно для общества. Среди тех, кто свой долг не выполняет, есть и академики, и профессора, и доценты, и рядовые научные сотрудники. Разговоры о том, что пенсии и зарплаты маленькие, не снимают ответственности. Вероятность встретить бездельников по возрасту или неспособности в Академии не больше, чем в институтах и университетах.

Конформизм, глупость, беспринципность и профанация живут не только в стенах министерств и ведомств, но и головах многих учёных - от академика до аспиранта. Оставить всё как есть или изменить что-то существенное в научном мире могут только сами учёные. Деградирует Академия наук не столько усилиями министерских чиновников и политиков, сколько забвением фундаментальных принципов науки и этики научного самоуправления. Наука не прививает нравственность. Хороший учёный может быть ничтожным администратором, слащавым холуём, подлым трусом и омерзительным политиканом. Наука не служит справедливости. Управление наукой отличается от науки как таковой. Нельзя нам эти банальности игнорировать.

Трусость и холуйство – свойства одного порядка, не украшающие ни элиту, ни плебс. Их корреляты – конформизм, эгоизм и безответственность. Все эти явления, разрушающие нашу культурную среду, не локализованы в начальственных кабинетах, а обитают повсеместно в академическом сообществе России. Консервировать их явно не стоит.


Громадський гуманітарний дитсадок
Борис Бахтєєв , для «Телекритики» 22-03-2011
http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/media-i-vlada/2011-03-22/61278 Б Бахтєєв .Громадський гуманітарний дитсадок

Пряма трансляція засідання Громадської гуманітарної ради 17 березня: трюїзми від Януковича, лестощі від Кравчука, Драча, Герман...

Пряма трансляція засідання Громадської гуманітарної ради під головуванням президента України, що відбулася 17 березня, мала на меті вчергове продемонструвати відкритість, публічність і дієвість президента Віктора Януковича. А разом із тим його бажання вникнути в усі проблеми й розв'язати їх. Можливо, була й інша мета - заспокоїти патріотично налаштованих громадян і переконати їх у тому, що влада вболіває за все українське й переймається питаннями історичної спадщини, культури, мистецтва тощо.



Телекамера раз за разом «проїжджалася» по залі, зупиняючись на обличчях, на деяких - досить довго. Леонід Кравчук. Іван Драч. Лариса Скорик. Мирослав Попович. Ну й, звісно ж, Ганна Герман. Інші давно знані, іноді навіть знакові постаті. Усі вони мали підтвердити: суспільство - нібито з Януковичем, «помаранчеве очманіння» нібито минуло, схід і захід нібито разом. Кравчук, Драч, Попович та інші були такою собі запорукою: влада «порожняка не гонить», і йдеться не про самі лише розмови та балачки, а про справи.



Попри чисельність присутніх і промовців, захід тривав лише годину. Отут і пролунала перша дисонансна нотка: попри обмежений час, усі розповідали про всі проблеми «від Адама». Не було куди подітися від враження: це аж ніяк не стиль ділової наради. Найперший з'їзд народних депутатів часів горбачовської перебудови - от що найбільше нагадувало те, що відбувалося. «У нас усе погано», «А в нас усе ще гірше» - ніби конкурували в бідканні промовці. Складалося враження: учасники наради виступають не одне для одного, не для колег, обізнаних у темі, а на публіку. Надто вже загальними були більшість виступів. Саме так російське телебачення подає сюжети про урядові наради в Росії: чи то Дмитрій Медведєв, чи то Владимир Путін, виступаючи перед фахівцями, промовляють так, ніби їхня аудиторія вперше чує те, про що вони ведуть мову; ніби їхня аудиторія без нагадування та президентських або прем'єрських настанов не усвідомлює найзагальніших речей, на кшталт: «Ми мусимо докласти всіх зусиль, аби подолати наслідки у якнайкоротші терміни».



Чимало хто з присутніх користується заслуженим авторитетом діячів, які звикли все на світі називати своїми іменами й не оминати гострих кутів. Цього разу критики на адресу влади не було. Ані найменшої. Ані найконструктивнішої. Ані найтолерантнішої. Ані натяку на критику. В усіх без винятку проблемах винна попередня влада - чи то державна, чи то київська. Ніби, на відміну від простих смертних, нинішні мешканці владного Олімпу не помиляються ніколи й ні в чому.



Що було натомість, то це неприховані лестощі. Подеколи вочевидь надмірні. Дмитро Стус: «Не маю сумніву, що... має історичне значення. Бо саме зараз з'явилася можливість формувати Україну». Ольга Богомолець: «Уся громадськість сьогодні на вашому боці!.. Я зверталася до всіх попередніх керівників, але безрезультатно. Сьогодні у влади є сили й бажання зупинити (незаконне будівництво - Б.Б.)... й будувати цивілізовану державу. Не сумніваюся, що ми зможемо зробити...». От цікаво, звідки така впевненість?



Міністр культури Михайло Кулиняк: «Вдячний президентові за проведення в Україні міжнародної конференції "Роль релігійних громад..."... У світі високо оцінюють ініціативу України». Ганна Герман: «Ви сформували таке блискуче гроно фахівців». Леонід Кравчук: «Знаючи вас як людину, яка доводить свої слова до завершення». Іван Драч: «Дорогий Вікторе Федоровичу! Ми дуже надіємося на те, що сили волі у вас стане». Зовсім недоречно пригадалися бачені в дитинстві з'їзди КПРС, на яких усі виступи зводилися до того, який видатний і просто-таки не бачений у світі державний діяч - дорогий Леонід Ілліч.



Не обійшлося й без кпинів (а точніше, плювків) на адресу Ющенка. Надто ж старалися Кравчук та Драч. «Що відрізняє двох кумів - Ющенка й Саакашвілі? Сила волі»; «Побачив, що Віктор Федорович сидить між Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою. Потім прийшов ще один», - до чого все це було на засіданні Гуманітарної ради?



Розпочалося засідання з виступу президента. Треба віддати Вікторові Януковичу належне: він таки вміє справляти враження. Діловий тон, інтонації зацікавленої людини, нібито конкретний перелік конкретних проблем - щоправда, як і зазвичай, лише на рівні планів та намірів; звіту про бодай щось, уже виконане, як і завжди, не було. «От він візьметься й розчистить усі авгієви стайні», - час від часу ловив себе на думці.



От тільки все це - надто вже загально. Публічні виступи Януковича мають одну цікаву особливість: їх неможливо конспектувати. Поки записуєш початок речення чи думки, їхнє закінчення вже забувається, й ніякі логічні зусилля не допоможуть його відновити. «Давайте започаткуємо рух зі створення культурної матриці, що дасть можливість...», - казав президент. Нібито, зрозуміло: йдеться про щось на кшталт поліпшення й покращення. Але от яку саме можливість дасть створення тієї культурної матриці - того вже не пригадати ані в який спосіб. Тут може стояти безліч практично синонімічних (бо гранично загальних) лексико-граматичних конструкцій.



Вів Янукович мову, здавалося б, про все. І про інтернет-бібліотеку, й про старовинний центр Києва, й про музеї та бібліотеки. Про що ще? А от цього під кінець засідання теж було вже не згадати. Мабуть, це таки майстерність, коли після виступу залишається загальне враження рішучості й зацікавленості проблемами, а нічого конкретного не пригадаєш і відтак проаналізувати не можеш. Коли часто-густо не виходить навіть виокремити найважливіші висловлювання, бо вся промова являє собою дивовижне мереживо трюїзмів. Це вміння впливати на аудиторію в емоційний, але гранично позараціональний спосіб. Мабуть, у модерній українській історії Вікторові Януковичу немає в цьому рівних.



Що ще впадало в око, то це те, що президент роздавав усім завдання. Іноді навіть у стилі Віктора Ющенка. «Для економічних установ, письменників, музеїв», наприклад. Мабуть, це десь в іншій країні закриваються музеї та бібліотеки - не в Україні й не сьогодні. А ще президент неодноразово згадував загадкових меценатів. Назвав би бодай одного! «Досі ми займалися економікою, а тепер настав час звернути увагу на культуру», - щось дуже подібне сказав президент так, ніби з економікою вже більш-менш упоралися. Бодай два слова сказав би: чи передбачає наявна в Україні економічна модель таке поняття, як меценатство? А коли не передбачає, то чому?



Якось в одній із програм Національного радіо пролунала така сентенція: «Європейські та американські олігархи підтримують мистецтво, а наші олігархи цього робити не поспішають». Незрідка можна почути чи прочитати, наприклад, і таке: «Білл Гейтс, американський олігарх». Це зокрема й стараннями ЗМІ слово «олігарх» набуло в Україні ледь не компліментарного значення й почало означати людину, винятково успішну в бізнесі. Справжнє значення цього слова - знову ж таки, не без зусиль ЗМІ - вийшло з ужитку. А скринька відкривається дуже просто: олігархи меценатами, як правило, не бувають; олігархат і меценатство - несумісні поняття. Про це під час наради не згадав геть ніхто.



«Необхідно розвивати як громадську ініціативу», - давав завдання президент. Держава розвиватиме громадську ініціативу? Буває, звісно, й таке, але в дуже специфічних державах. От про що жодного разу не було мови - то це про те, яким коштом буде виконано поставлені Януковичем завдання. «Виконаємо, розв'яжемо», а як? Так само, як про кошти, жодного разу не зайшлося про процедуру виконання: хто, як, у який спосіб? Хто ухвалюватиме рішення, хто виконуватиме?



«Зупинити земельні рішення на території парків, лісів, дитячих садочків» пообіцяв президент. Чи має він на те законні повноваження? «Хмарочосам не місце в центрі столиці», - сказав Янукович. А не-хмарочосам? Будинкам зі скла й бетону у сім-вісім поверхів? Дуже проникливо вів мову президент про збереження старовинної забудови київського центру. От тільки так чітко й не сказав: що робити, щоб зупинити перетворення історичного центру столиці на звичайний житломасив.



Промови інших учасників засідання? Старший науковий співробітник Інститут літератури імені Тараса Шевченка Дмитро Стус виголосив суто публіцистичний виступ про інтернет-бібліотеку та її непересічне значення, а потім занурився в подробиці, нефахівцеві навряд чи зрозумілі. Чи зрозумів його президент? Від його виступу склалося таке саме враження, як якби на авторитетній медичній громадській раді почали обговорювати оптимальні моделі термометрів - ніби нагальніших проблем і не існує. Ані оцінки нинішньої культурної політики, ані називання її гарячих точок...



Директор Інституту стратегічних досліджень при Адміністрації президента Андрій Єрмолаєв (виявилося, він чудово володіє українською!) завів мову про те, що «культура, а не лише скоринка хліба, допомагала й під час війни, й під час блокади в Ленінграді, й під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС». Ще він закликав до «поєднання зусиль держави, підприємця та громадянина». (Невже підприємців уже позбавили громадянства?) А ще філософічно зауважив: «Матеріальні артефакти ми втрачаємо (привіт, культуро! - Б.Б.), але збереження на рівні геному...». Отже, то нічого, що старий Київ зруйновано, головне - геном. Подумалося: чи, бува, науковою темою стратегічних досліджень пана Єрмолаєва на даний момент не є вивчення геномів на предмет їхнього збереження?



Генеральний директор та художній керівник театру імені Лесі Українки Михайло Резникович розповідав і про електронну бібліотеку, і про те, як він зі своїм театром знайомив росіян із «Кам'яним господарем» Лесі Українки: росіяни, як виявилося, не знали про українську версію легенди про Дон Жуана. Розповів маестро й про те, що «уничтожение центра Киева началось не сегодня и не двадцать лет назад», і про те, як повоєнний Хрещатик кияни звали «страшным сном взбесившегося кондитера». Не згадав про єдине - про темпи руйнації та її обсяги за різних періодів. «Этот вопрос поднят, дай Бог, чтобы он начал решаться», - завершив він. Так і здалося, що от просто зараз закличе всіх присутніх помолитися за успішне розв'язання.



Тепер скажіть, якою є практична (ділова) цінність усього вищезмальованого?



Ольга Богомолець поставила проблеми збереження меморіального комплексу Олександрівської лікарні та парку імені Богомольця: «Власники будівельної компанії почуваються безкарно завдяки політичному імунітетові».



Михайло Кулиняк пообіцяв зменшити кількість поверхів у новобудовах київського центру. Треба вірити, що зменшення кількості поверхів новобудов - то й є збереження пам'яток? А ще пообіцяв, що Софійський собор не буде виключено з реєстру ЮНЕСКО, бо «ми домовилися».



Узагалі, під час виступів тема збереження старого Києва, чи то пак його решток (Богомолець прямо сказала, що старого Києва більше немає), непомітно звузилася до збереження пам'яток в охоронній зоні Софії. Решту столиці руйнуй як хочеш?



Глава Київської міської державної адміністрації Олександр Попов розповів, яка погана була стара столична влада, запевнив, що «в останні місяці ми виконали велику роботу», та що «не все ще втрачено». І справді, попри титанічні зусилля, втрачено таки не все. Тож через те, мабуть, і було знесено старий мальовничий будиночок на Поштовій площі. А може, це теж була «заслуга» старої влади?



Ганна Герман вимовила рівно три речення підлабузництва - краще би просто лавровий вінок президентові зодягнула - й передала слово Леонідові Кравчуку.



Кравчук завів мову про те, що «рівень мислення й оформлення у слова надзвичайно високий», «є тут люди, які вміють оформити національну систему й зробити її надбанням», і все в тому ж дусі. Рівень оформлення у слова й справді був у нього надзвичайно високий. Рівень думки - от шкода! - оцінити так і не вийшло, не дав він такої нагоди.



Завершав виступи Іван Драч. Його промова була суцільним панегіриком на адресу президента.



От цікаво: Янукович у вступі згадав чимало проблем. Промовці, немов змовившись, виокремили з-поміж них інтернет-бібліотеку та старий Київ. Причому інтернет-бібліотека чітко формувала перший акт, старий Київ - другий. Ніхто не вклинювався, ніхто з промовців не пропонував своїх тем. Ніхто не підхопив натхненної теми, що містилася у вступі Януковича, про «низькопробний продукт іноземного виробництва, який нав'язує молодому поколінню свої цінності і свою ідеологію», про інформаційний простір. Просто тобі слухняні діти на дитсадковому святі! Кравчук і Драч зіграли гідний усього сценарію третій акт, висловивши саму лише неосяжну вдячність «за наше щасливе дитинство» й більше нічого.



Гаразд, дідько з ними - компліментами й панегіриками. Дідько з промовами «про все й ні про що», з переливанням із пустого в порожнє. Але невже ж такі авторитетні, самодостатні люди, як Драч, Кравчук, Попов, Богомолець, Стус, дозволили репетирувати з ними «міроприємство»? Погодилися, мов діти в дитсадку, озвучувати розподілені й вивчені заздалегідь тексти? (Стус, щоправда, не вивчив, а бубонів за папірцем.) Добре ще, ніхто хоч за старою пам'яттю на стільця не заліз!



А завершив засідання президент. Він завів мову про високогуманітарну тему: «Йдуть суди, є намагання назвати це політичними переслідуваннями», згадав про політичний притулок, що нібито надають українським злочинцям на клятому Заході. Ні, він, звісно ж, не вимовив слова «клятий», але як інакше можна було це розуміти?



І розповів, як викликав до себе когось із команди й поставив запитання руба: «Ви що, не знаєте, де він знаходиться? Ви не можете його привезти? Не знаєте, як це робиться?» У відповідь співрозмовник нібито сказав, що в такому разі вже точно надаватимуть політичний притулок усім, тож від ідеї «зловити та привезти» відмовилися. Така от різдвяна історія.



Була й ще одна. Розповів президентові його водій: на масиві, де він мешкає, дерева спиляли. Поїхав президент туди, вийшов із машини, побачив народ, що протестує, - тут злочинне вирубування й було припинено. Янукович гадав, що навів приклад своєї рішучої діяльності? Якраз навпаки: на всі вирубувані дерева персональних президентських водіїв не вистачить. Президентської уваги - теж. Коли для припинення будь-якого неподобства потрібна особиста присутність президента - це означає, що держава є некерованою, система не працює сама по собі. «Щоб панував у країні закон і порядок!» - побажав Янукович. Випадок із деревами якраз і свідчить: ані закону в країні, ані порядку.


То що ж то таке було - трансляція засідання Громадської гуманітарної ради? Для чого вона була? Яку інформаційну цінність мала? Якщо вона мала на меті заспокоїти патріотів - чи то України, чи то Києва, то ефект вийшов прямо протилежним.