Микола Архип-Кириленко: Бог один, просто в нього багато імен…

додано: 25-06-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/krymmai/1214379008.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• •

Історія церков – це історія суперництва релігії та влади

Сфера релігії – це здавна сфера внутрішнього духовного світу людей. Тому кожна людина веде з Богом свій особистий діалог. Люди стали мати одного і спільного для багатьох народів і рас Бога за історичними мірками лише не так давно – всього десь зо дві тисячі років тому. Як не дивно, але сам цей факт призвів не до єдності, як мало бути, а до протиріч. Люди розділились не тільки на вірних та єретиків, які стали зазнавати переслідувань, але і на прибічників різних богів, які стали ворогувати між собою, захищаючи кожен свого Бога, хоча теоретично і визнавалось, що Бог всього один, просто у нього багато різних імен.

Історія міжрелігійних відносин знає приклади як великої підлості та злодіянь, так і діяння високої доброти і жертовності. Наприклад, переслідування іудеїв з боку фашистів, по сумісництву католиків, та врятування їх слов’янами, які є православними християнами, різанина християн-вірмен з боку турків-мусульман, або ж то війни, то союзи між мусульманами та християнами, взяти хоч й історію відносин Кримського ханства та Козацької республіки і Гетьманату.

Не має сенсу перелічувати всі факти як доброти, так і ворожості, вони -- у кожного в пам’яті. Лише зробимо з цього досить важливий висновок, який для багатьох може бути певним відкриттям. Відносини релігійних громад, візьмемо для прикладу найбільш актуальні для Криму відносини мусульман та християн, свідчать про дві речі. По-перше, у світі нема різкого географічного розподілу релігій, а найбільші світові конфесії живуть у стані взаємної дифузії. Отже, Крим не є лінію розподілу мусульманського та християнського світів, як твердили раніше деякі політики, і про це свідчить той факт, що в серці мусульманського світу Стамбулі (і далі на південь теж!) збудовані християнські храми, а в серці християнського світу (візьмемо, наприклад для наочності північний Санкт-Петербург та серце Росії Москву) зведено зразкові мечеті. Як бачимо дифузія православ’я та мусульманства досягла значних не тільки географічних, але й державотворчих, моральних, художніх, сімейних меж. Приклади тому – творче та побутове співжиття мусульман та християн не тільки, скажімо, в цитаделі мусульманства, Казані, але і в Криму, який можна було б назвати цитаделлю толерантності релігій, якби ця гармонія не була систематично порушувана владою.

Скажімо, кримське село Салачик, що розташоване між Бахчисараєм та Джуфт-Кале, було свого часу колискою кількох релігій. Тут уживались та мирно ділили богів, їжу та небо, мали спільний вогонь культури і наук караїми, мусульмани, християни. Однак, ціла серія російсько-турецьких війн зруйнувала цю злагоду. Вивід християн з Криму в північне Приазов’я з огляду на міркування суто політичні, помалу поглиблювало протиріччя.

Релігія як соціальний феномен завжди володіла і розумом, і душами людей. Влада завжди прагнула якомога більше заволодіти як розумом, так і душами людей. Владі, на відміну від релігії, це не завжди вдавалося. Тому влада завжди намагалася, або ж спертися на релігію, або ж применшити її, або ж зовсім усунути з життя людей. І вже комунізм, як державна владна ідеологія, сам спробував стати різновидом релігії, а для цього йому слід було загалом знищити всі релігії як соціальний інститут. Про це красномовно свідчить історію боротьбі комуністів з релігією в Радянському Союзі.

Винищення релігій та їх храмів, як церков так і мечетей, радянською владою досягнуло таких меж, що Радянський Союз став країною суцільного атеїзму, в якій церкви перетворювались не тільки на склади, але й на агітаційні антирелігійні, тобто бісівські, центри. Бога було знищено так глибоко, що остаточна депортація цього разу кримських татар з півострова вже не сприймалось як злочин християн проти мусульман, хоч для нової землі депортованих було обрано середовище мусульманського світу.
Комуністи знищили бога в суспільстві, в політиці, в моралі, але не змогли знищити його в душах людей. І коли мусульмани повернулися на свою батьківщину, вони привезли з собою і свого Бога, хоч їх рідна земля вже не мала не тільки їх кладовищ, але й їх мечетей. І коли влада бульдозерами зносила їх тимчасові будиночки на самозахоплених, або ж самоповернутих землях, і коли бульдозери звільняли ділянку, вони поверталися і з уламків халуп перш за все посеред масиву зводили мечеть. Це було нове утвердження мусульманства на землі, колись повністю очищеній від мусульман.

Як не дивно, але цей процес викликав прискорене розширення християнства. Діячі православної церкви поспішали якомога більше землі помітити своїми символами. За давнім історичним прикладом побудови Фороської церкви на вершині однієї з південнобережних гір, величезні хрести були встановлені не тільки на найвищих горах і скелях Криму, як біля мису Фіолент, але й на дорогах, на в’їздах в міста та села, просто на високих місцях. Це дало поштовх процесові, який назвали «хрестоповал». Він був викликаний тим, що християнський символ раптом виростав часто навіть на мусульманських кладовищах, і в тих місцях, де колись стояли мечеті. Замість того, щоб зустрітися та домовитись, діячі церков діяли кожен на свій розсуд. І не тому, що не могли домовлятись, а тому, що влада, як і завжди, стояла на боці не загального Бога, а на боці тільки однієї з церков. Доки мусульмани микались та випрошували дозволу збудувати собі соборну мечеть замість зруйнованої (цей процес триває і досі!), влада та московський патріархат вже завершують відбудову в центрі міста владою ж зруйнованого в 30-х роках собору Олександра Невського. Під час «хрестоповалу» проти мусульман влада вивела козаків, які озброювались нагайками та... православ’ям. Отже, не дивлячись на символічне проголошення відокремлення держави від церкви, як комуністична радянська влада, так і нинішня посткомуністична влада, завжди була владою якщо не атеїстичною, то владою не для всіх, а тільки для однієї з релігій, і вступала в суперництво з іншою релігією, що й породжувало намагання іншої відновити рівновагу. Тоді влада гучно таврувала це явище, називаючи його – релігійним екстремізмом, хоч насправді це був рух за справедливість та рівність релігій в суспільстві...

Радикалізм, ідеологічна війна та механізми формування екстремізму…

Таким чином, ми маємо в суспільстві тривалу і глибоку моральну кризу, коли Росія, а за нею й Україна, продовжують відчувати та вважати себе християнськими країнами, хоч насправді вони є країнами багатоетнічними, мультикультурними та багато релігійними, принаймні не тільки християнськими, але вже одночасно і мусульманськими.
Якщо ми запитаємо, кому вигідно не визнавати цього очевидного факту, та кому це треба – то отримаємо лише одну чесну відповідь. Жодній з релігій внутрішньо не потрібне суперництво. Само по собі церква – це є самодостатня структура, бо вона працює в душах людей. Суперництво конфесій та церков вигідне лише владі, бо тільки вона має з цього той зиск, що може списати всі свої недоліки управління суспільством на об’єктивні причини, до яких вона відносить і намагання пригніченої релігії встати на рівень з іншими, проте влада відразу називає це шкідливим для суспільства радикалізмом, чи навіть екстремізмом.
Отже влада сама спочатку створює умови для радикалізму, а потім звинувачує в цьому, як правило ту релігію, яка має більш слабкі позиції та меншу підтримку. Для того, щоб тривалий час тримати саме такий статус кво, щоб мати з того ще й матеріальний зиск для своїх представників, -- в Криму це в більшості випадків виявляється в процесі виділення та привласнення земель чиновниками від влади на свою користь! -- влада дбає про те, щоб в суспільстві існувала ідеологічна війна між групами людей, які належать до різних релігій. Так, хіба хтось покараний за самовільне встановлення хрестів, з іншого боку – за їх повалення, хіба хтось покараний за руйнування кладовищ, хіба хтось покараний за розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі в пресі? Чому? Тому що ці всі явища як свідомо, так і підсвідомо підтримуються владою…

Країни і блоки країн, на жаль, живуть не в рівних умовах. Одні мають більше певних ресурсів і багатств, інші – інших. Щоб вирівняти потенціал людства Бог створив торгівлю, тобто процес рівноцінного обміну ресурсами. Але чим більше людей заселяють планету, тим менш ощадливо вони використовуються., тим більше, що запаси таких ресурсів як нафта, газ, прісна вода тощо не безкінечні, вони обмежені. Зуміти правильно розпорядитись ними – вияв високої культури влади, якої вона не має. В деяких країнах – «не має» принципово. Наприклад Чечня була розгромлена російською владою виключно через те, що земля, на якій здавна живуть чеченці, має трохи нафти, і коли вони заговорили про суверенну автономію, Росія не віддала їм той мізер нафти. Ну як Москва могла б купляти нафту у якоїсь там Чечні? Однак у війні звинуватили будь що, -- релігійність так званих ваххабітів, національні особливості побуту, особливості мусульманства, національного характеру, -- лише не прагнення Москви до нафти. Однак будь який тиск викликає протидію. Так був породжений чеченський джихад. Але Москві мало своєї Чечні, для підтвердження удаваної «ворожості» мусульман Москва експортує свою чечено-фобію в інші країни – зокрема поширює ці концепції на Крим, на Сербію, на Придністров’я.

Таким чином, головною причиною міжрелігійної ворожнечі є недальновидна державна політика, яка використовує релігійні різночитання в якості ідеологічної зброї. Це стосується не тільки Росії.

Чисельні прихильники помаранчевих політичних сил очікували, що з приходом їх до влади, в Україні будуть вирішені багато застарілих проблем, породжених комуністичною ідеологією та комуністичними способами правління. Серед них – і проблеми міжрелігійних відносин в Криму, питання про характер кримської автономії, державна політика стосовно державної та інших мов меншин, які перебувають в ситуації пригнічення, крім російської. Однак, кардинальних змін на краще ще нема. Кримська влада, сформована Партією Регіонів продовжує під виглядом офіційної «рівності» всіх релігій та народів культивувати сприяння одній конфесії – в даному випадку християнам Московського патріархату, та утискувати інші – мусульман, для яких не може вирішити питання навіть про соборну мечеть, та християн київського патріархату, до яких офіційна влада ставиться як до розкольників. Образа та почуття політичної несправедливості викликають не тільки протест, але й намагання спротиву. Але у відповідь на цивілізовані «поляни протесту», дозволені законодавством мітинги та акції протесту – влада підпільно висилає загони так званих «козаків», які влаштовують бійки. Один з таких загонів, як встановили міліція та прокуратура Криму, був викритий як учасник погрому мусульманського кладовища в Нижньогірському районі. Але пошуміли – і ніхто дивним чином не був покараний. Потім руйнування кладовищ повторилось уже в Бахчисарайському районі. Який цвинтар наступний?

Зрозуміло, що якби в Криму проблеми міжрелігійних відносин та проблеми релігійних громад вирішувались справедливо та оперативно, -- ніякі зовнішні впливи не могли б знайти підтримки. На жаль, в кримській ситуації до релігійних радикалів слід віднести не лише радикальні мусульманські течії, але й радикальні течії московського православного християнства, в тому числі так званих козаків, які виступають під прапорами православ’я.

Таким чином, очевидно, що влада шляхом затягуванням з вирішенням різнопланових проблем релігійних громад, в тому числі проблем зі зведенням чи поверненням храмів, виділенням землі, забезпеченням безпеки життя та діяльності, освіти дітей рідними мовами, вирішенням економічних питань, -- словом, всього спектру прав, які держава повинна забезпечити національним меншинам згідно з міжнародним законодавством, коли вони не можуть вирішити свої проблеми легальним загальноприйнятім шляхом -- замість того, щоб створювати умови для міжрелігійної толерантності, створює грунт для виникнення та існування проявів релігійної нетерпимості, релігійного радикалізму, а насамкінець і релігійного екстремізму.

Крим, на щастя, не досяг крайньої точки, однак прояви того, що певні політичні сили намагаються культивувати релігійний екстремізм і на кримському грунті, вже є. Приклад тому – переведення на кримські терени та розбудова під виглядом громадської організації горезвісної організації «Хізб ут-Тахрір», діяльність якої заборонена в багатьох країнах мусульманського світу.

Таким чином, спрацьовує механізм, коли невдоволення певних прошарків суспільства викликає настрої та акції громадянського протесту, коли подальший спротив держави у вирішення нагальних проблем релігійних громад викликає прояви радикалізму. Все це формує умови для відчуження різних прошарків суспільства один від одного. В умовах відчуження історичні та ідеологічні суперечки переростають в ідеологічну війну, яка незабаром знаходить підтримку ззовні країни. А вже зовнішні впливи, спираючись на радикальні кола в суспільстві, привносять настрої екстремізму та тероризму в колись толерантне та благополучне суспільство. Такими є ступені падіння та моральної деградації суспільств, якщо вони втрачають здатність до толерантності і міжрелігійних відносинах.
Як цьому запобігти? Перш за все держава має своєчасно та в повному обсязі вирішувати ті реальні проблеми, які відчувають релігійні громади, які виникають в галузі освіти, мови, культури. а також і економіки національних та релігійних меншин.

По-друге, в країні має бути розроблена та прийнята, і повинна старанно виконуватись всіма органами влади концепція міжрелігійних відносин, яка має включати заходи по зміцненню та розширенню толерантності, запобіжники проти радикалізації релігійних настроїв.

По-третє, держава має зробити важливий крок від концепції міжрелігійних відносин, що є першим кроком до законодавчого оформлення цієї сфери, до низки законів, які б регулювали цю складну та важливу сферу. Перш за все це має бути закон про релігійні громади, який би враховував реальні умови їх виникнення та функціонування. При цьому дуже важливо, щоб країна (наприклад Україна) сформувала рівноправне правове поле для функціонування різних релігійних громад. Потім це має бути закон про міжрелігійні та міжконфесійні зносини, які б встановлювали визначальним чинником відносин саме толерантність і взаємну терпимість між релігійними громадами. Закон має визначати толерантність як обов’язок органів влади стосовно релігійних громад та стосовно інших прошарків суспільства, громадських організацій, що діють в суспільстві.

Разом з тим, має бути законодавчо встановлено, що толерантність – не вседозволеність. Толерантність – це добровільне обмеження самих себе заради задоволення моральних норм іншої верстви населення. Тому той же закон – але в ході широкої громадянської дискусії, -- має встановлювати заборону для всіх релігійних громад використовувати ворожі для суспільства, аморальні, небезпечні для здоров’я, освіти, майбутнього людини, культи та обряди. Ця заборона – це також вияв толерантності, суспільства до самого себе, прояв захисту суспільної моралі та акт самозбереження, в якому мають бути зацікавлені всі релігійні громади. Оскільки…

Оскільки всі ми живемо на одній і тій же землі, і в небі для всіх нас лише один Бог, просто в нього різні імена…

Микола АРХИП-КИРИЛЕНКО, експерт Кримського незалежного центру політологів дослідників та журналістів


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 25-06-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/krymmai/1214379008.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.