|
||||||||||||
|
Микола Архип-Кириленко: „Брат-3” як апофеоз кримської національної політики... додано: 04-07-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/krymmai/1215163033.html
КНЦПДЖ • Політика • „БРАТ-3” ЯК АПОФЕОЗ КРИМСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ... Не моря разделяют народы, а невежество, ПРО ВИТОКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ НЕТЕРПИМОСТІ... В 90-х роках минулого століття здавалось, що таке явище як міжнаціональний розбрат на наших теренах зведений на мінімуму, має тенденцію до постійного зменшення, і скоро загалом зникне з нашого життя. На жаль, це була лише картинка з телевізора, підключеного до комуністичної пропаганди, яка жорстко фільтрувала „базар” на екрані, відсіювали будь які факти, що не вкладалися в гламурну картинку радянського благополуччя. Насправді, в житті, за межами телевізора, все було значно складніше. Не звертаючи на уваги на комуністичні догми, підпільна радянська пропаганда продукувала та розповсюджувала анекдоти про чукчів, про українців, про грузин, про молдаван, про євреїв, про естонців, про вірменське радіо, а також – про американців, французів, німців, гарячих фінських хлопців, тощо. Зібравши ці анекдоти до купи – чітко побачиш: всі нації мають якийсь недолік, не має їх лише росіянин. Він в цих анекдотах постає як витязь і як мудрець, як Ілля Муромець, як герой. І ось 12 червня 1991 року Москва вийшла з СССР і Росія оголосила незалежність. Сьогодні, коли про незалежність і суверенітет говорять українці чи прибалти, чи грузини, то російські пропагандисти, користуючись нашою забудькуватістю, перш за все у них питають, кривлячись: незалежність від кого ви оголошуєте, від братів росіян? Але ж не треба забувати – першою в 1991 році оголосила незалежність саме Росія, і то – від кого? Від братів українців, братів грузин, братів білорусів? І що залишалось робити іншим, формально незалежнім республікам СРСР? Отже сама Росія розпочала той процес, який пізніше росіяни з осудом будуть називати „парадом суверенітетів”, і саме Росія винна в тому, що Радянський Союз, який вони сьогодні вважають безприкладним досягненням, розпався, бо саме Росія була його стрижнем, цементуючим організаторським фактором, навколо якого тримались республіки-сателіти. Саме Росія не змогла його втримати, не змогла знайти слова і політику щодо тих народів, яких називала братами, щоправда тільки на екранах першого державного телеканалу... Розвал СРСР оголив болючі нерви і болючі процеси – до свідомості мас поволі, але почала доходити правда про так звану „дружбу народів”, яка проявлялась в громадянській війні, а насправді – в військовому установленні російської влади в Україні, в Грузії, в Середній Азії, в численних голодоморах (згадаймо 1923-24, 1933-34, 1937, 1946-47 роки), в колективізації, в індустріалізації, в депортаціях, в переселенні народів до Сибіру, в Казахстан і на північ. І разом з історичною, відкрилась правда і в сфері лінгвістичній і культурній. Стало очевидним, що практично всі 70 років радянської влади Росія проводила на політичних окраїнах держави, які Москва вважала відсталими та недолугими, політику жорсткої асиміляції, придушення національних культур та мов. В офіційній комуністичній ідеології цей процес називався „розвитком національних за формою та соціалістичних за змістом” національних культур. Хоч в інших же комуністичних теоріях, наприклад, в комуністичній філософії, говорилось про те, що форма не віддільна від змісту, що форма і зміст взаємно обумовлюють, доповнюють та визначають одна одну. Отже не може бути культури української, чи грузинської, чи , вірменської, чи естонської за формою, але комуністичних за змістом, бо вони задовго до того, як привид комунізму став бродити Європою, вже кілька віків мали свій власний національний зміст, мету, форму тощо. І вже тоді, той, хто ретельно вивчав філософію не міг не бачити не тільки цього, а й багатьох інших протиріч в комуністичній практиці. Отже, тиск, диктат, цензура в сфері національної культури (хоч і в сфері економіки і політики також!) – це обов’язкові імперські риси, які були притаманні політиці Москви весь час існування Російської імперії, так і весь час СРСР. Завершила цей період, немовби поставила крапку в розвитку імперського духу та неприязні росіян до всіх, крім себе, кінематографічна стрічка „Брат-2”. Російський супергерой виявляє зневагу до всіх інших народів, які, мовби, нижчі раси, і зі зброєю в руках готовий встановити всюди свої власні порядки, навіть в Америці. Апофеоз російської культурної політики! Я пригадую свої шкільні роки. Ми прийшли в дев’ятий клас і із здивуванням дізнались, що за літо наша школа з навчального закладу з українською мовою навчання перетворена на школу з російської мовою навчання. Всі предмети в школі давнього українського села, де жили виключно українці, не спитавши не тільки учнів ї їх батьків, але й вчителів, одним невідомо чиїм рішенням перевели на російську мову навчання. Я пам’ятаю, як страждали учні, призвичаюючись до нових математичних, хімічних, фізичних термінів, що нового викладу історії. А разом з ними страждали і вчителі. Рівень навчання відразу ж різко впав. Горді ходили лише вчителі російської мови і літератури, бо їм за ту ж саму роботу, яку виконували і інші вчителі, платили на половину більше. Я хотів тут написати – і всі змовчали, але згадав, що це було б несправедливо з мого боку. Про цю несправедливість говорили всі, але тихо, на кухнях, по домівках, лише рідним, бо боялись. Був серед нас вчитель англійської мови, то він одного разу сказав про це на зборах. І дуже гордився тим, що зміг сказати правду, але на другий же день, по нього приїхали на машині мовчазні люди в сірому, його прямо з учительської вивели і посадили в машину. Більше його в нашому селі ніхто не бачив. Учні були на грані бунту, однак саме ті вчителі, які користувались у наших класах найбільшою повагою, пройшлись на перерві по групах учнів, що тулились до стін в коридорах і тихо наказали: нічого, ніколи і ніде не питати про Івана Івановича. Зараз я добре розумію їх. Вони захищали хоч нас, бо самі були беззахисні, вони вважали нас хоч якоюсь силою, але не могли жертвувати нами. Бо вони добре знали: ця влада, якщо захоче, повезе не тільки одного Івана Івановича, вона повезе всіх вчителів, все село, весь народ. І вона ж возила – пригадаймо кримських татар, інші депортовані народи, вона ж заселила Сибір і Північ. Навпаки, після цього випадку, наші розумні і віддані своїй справі вчителі стали з ще більшою наполегливістю вчити нас всіх предметів, будь то математика, фізика чи хімія, історія, двома мовами, як російською, так і українською одночасно. Вони зробили все, щоб не зрадити українську мову, щоб показати нам як достоїнство української, так і багатства російської мови, вони навіть на хвилину не принизили рідну для всіх нас українську мову. Їм платили за один урок, а вони фактично проводили кожного разу за ті ж 45 хвилин два уроки, крім учителів російської мови і літератури, звичайно, бо вони все викладали однією мовою, хоч отримували більше платню. Отже, одним з підсумків 70 років існування СРСР була тотальна русифікація всієї країни. Цей факт став перед всіма 15 країнами, що вийшли з нього, в тому числі перед самою Росією, бо та чисельна маса росіяни, яких метрополія поселила в сусідніх республіках, виявились без мови і без культури – місцевої мови і культури вони не знають, а російську в цих країнах вже цілком справедливо сприймають як іноземну. Але Росія зажди вважала, що це вони, її безпритульні діти, мають враховувати потреби Росії, а сама Росія повинна враховувати тільки свої інтереси, а до людей, своїх же росіян, їй зась... ТЯЖКИЙ СПАДОК Отже всі незалежні країни, яких Росія виштовхнула з СРСР, оголосивши про свою незалежність від них, отримали від СРСР тяжкий спадок – тотально русифіковані культури, відсталість власних мов, тяжку залежність економіки від джерел енергії та замовлень Москви. Чи могли Росія та інші країни тепер уже СНД поставитись до цього толерантно та полегшити суверенізацію один одного? Безумовно, але якби хотіли. І той факт, що Росія розв’язала проти України безпрецедентну інформаційно-психологічну війну, яку підкріпляє територіальними погрозами, енергетичним шантажем, військовими погрозами (Путін про ракети та про не виведенні Чорноморського флоту, який з точки зору права, після 2017 року перетворюється на окупаційний), підтримкою діяльності російської п’ятої колони в Україні, нав’язуванням свої мови замість підтримки державної -- свідчать лише про одне: Росія поставила за мету зірвати, або ж якщо не вдасться, то хоч би всіляко сповільнити становлення держави українців. Виникає питання: чи можуть в такій ситуації українці і росіяни взаємно поважати один одного, вважати друзями, допомагати в житті, тощо. Питання риторичне. Як свідчать опитування соціологів, вже значна частка населення України і Росії – від 25 до 40 відсотків, вважають наші країни не дружніми, чи навіть ворожими. Величезну роль в цьому зіграв синтетичний образ російських політиків: Лужкова, Жириновського, Рогозіна, Бабуріна, та й Путіна в тому числі. Всі вони – колективний головний герой віртуального, ще не знятого фільму „Брат-3”, в якому міжнаціональна політика могла б бути доведена до піку відчуження між українцями та росіянами. Ця міждержавна неприязнь не може не позначитись на житті українців та росіян всередині країни, зокрема в Криму. Спитаємо себе: процеси, що відбувається в Криму, сприяють зміцненню злагоди чи національної нетерпимості? Коли в Криму всі школи з російською мовою навчання і розташовані за принципом кожному житловому мікрорайонові власну школу, а українцеві часто віддати свою дитину в українську школу не то, в своєму мікрорайоні, а в своєму місті немає можливості. На весь Крим лише 5 шкіл з українською мовою навчання. Будь який з росіян може віддати свою дитину в школу на власній вулиці, а українцеві, щоб віддати свою дитину в українську школу слід возити її його або ж через все місто, або поселити зовсім в іншому місті. Ця проблема тисячу раз озвучена українцями, але ні Міносвіти, ні Верховна Рада, ні Уряд їх не вирішують. То чи може кримчанин-українець таку владу у власній державі вважати своєю владою? То чи може кримчанин-українець оцінювати кримчанина-росіянина як друга та товариша, розуміючи, що той загарбав собі всю освіту, всю культуру, всі сфери мови, а коли його просять поступитися частиною їх, які по праву належать його братові, він брудно лається та лізе битися? Ідентична ситуація з кримськотатарською освітою. То чи може кримський татарин таку владу вважати своєю владою? Чи може він кримчанина-росіянина вважати своїм братом, коли навкруги все російське і той брат каже: не дам ні школи, ні мови, ні культури? Аналогічно з Божою вірою. Росіянин може піти молитися в будь яку церкву свого московського патріархату, а правовірному українцеві існує лише одна церква на весь Крим. А як свідомість, розум та совість українців має сприймати ті антиукраїнські шабаші, які час від часу влаштовуються в Сімферополі, коли заперечується саме існування не тільки українського народу, до якого він належить, але й існування його мови, його культури, його національно-культурних і державницьких потреб. Коли озброєні козаки, -- які невідомо чому стали антиукрїнцями! -- марширують по наших містах та селах, придушують нагайками кримських татар та об’являють все українське – фашистським, виступають проти існування української держави? А влада не тільки не виступає проти, не тільки сама не відхрещується від цих заяв, але сприяє таким шабашам. То чи можуть українці вважати таких росіян своїми друзями? Нещодавно Мустафа Джемільов в журналі „Кореспондент” заявив: „На території Криму діють так звані „козачі загони” - напіввоєнізовані етнічні формування росіян, які ніяких стосунків до козацтва не мають, а являють собою переважно групи декласованих елементів, які використаються місцевою владою й комерційними структурами для протидії законним вимогам кримських татар. Вони вкрай шовіністичні й агресивні, люблять, нарядившись у свої уніформи, марширувати з батогами, шашками й російськими прапорами по містах Криму”. За його словами, сьогодні в Криму є „реальний ґрунт” для конфлікту. Причиною цього, най його думку є „По-перше, стійка дискримінаційна політика в автономії відносно кримських татар шовіністичними проросійськими силами в Криму, у руках яких перебуває практично вся влада в автономії. По-друге, неослабні сепаратистські тенденції цих сил, що прагнуть відірвати Крим, або хоча б Севастополь від України й приєднати до Росії”. Попередня стаття мого колеги Андрія Кирилова „Зыбкое равновесие» в багатьох висновках є цілком справедливою з наукової точки зору, однак авторові можна заперечити принаймні в двох аспектах. По-перше: приблизно 550 російських шкіл проти 6 українських і 11 кримськотатарських – це і є „зыбкое равновесие”?. Понад тисячу російськомовних ЗМІ проти кількох українських та кримськотатарських, засилля російської мови в усіх сферах життя проти окремих островків українських та кримськотатарських -- це і є „зыбкое равновесие”? Отже самі факти доводять: нема в Криму ніякої міжнаціональної рівноваги, а є тотальне домінування російського фактора – в мов, культурі, ЗМІ, освіті, владі, громадському житті, і навіть в економіці. І саме цей факт є найголовнішим джерелом міжнаціональної нетерпимості, яка сьогодні росте і посилюється, -- це слід сказати вголос! І щоб виправити становище владі та громадськості слід вживати заходів саме для того, щоб у цих сферах сформувалася саме рівновага, і не «зыбкая», а стійка. А для встановлення такої рівноваги потрібна не українізація, а дерусифікація. Отже процеси, які російські шовіністи сьогодні називають „насільствєнной украінізацієй”, насправді є процесами справедливої дерусифікації, зменшення ареалів застосування російської мови та культури, там, де вона поширена безпідставно. І забезпечити це має саме влада Криму. По друге, не можна погодитись з автором і втому, що: „Снятие культурных противоречий между крымскотатарский и «славянской» общинами... возможно путем параллельного развития региональной, «крымской», а не узконациональной самоидентификации. Наличие над определением «я - крымский татарин» или «я - русский» понятия «я – крымчанин» вводит в структуру межнациональных коммуникаций базовое общее пространство. В том случае, если «быть крымчанином» будет экономически комфортно и престижно в культурном плане, возникнут предпосылки для формирования в крымском обществе стойкой межнациональной терпимости”. Така хибна думка повністю не відповідає дійсності, бо вона правильна лише формально. Так, якщо з точки зору об’єктивної і без емоційної математики, то такі зміни в суспільній свідомості, можливо, і мали б рацію. Але насправді, коли ми подивимось, як росіяни натискують на тому, що ми всі маємо почувати себе „кримчанами” -- стає зрозуміло, що понятті „кримчани” вони фактично ідентифікують з поняттям „росіянин”. А й справді: якою мовою має розмовляти такий „кримчанин”? Звичайно, російською, як і в СРСР, так званою, „мовою міжнаціонального спілкування”! В якій школі він має вчити своїх дітей? Звичайно, в російській! І як це не прикро, але Андрій Кирилов був досить близько до правильного вирішення, але не зміг зробити крок у правильному напрямку. Щоб розв’язати міжнаціональні протиріччя на півострові, жителі Криму мають, по-перше, зовсім не відмовлятися від своєї національної само ідентифікації, і продовжувати почувати себе хто українцем, хто росіянином, хто кримським татарином, однак другим рівнем їх самоідентифікації має бути не регіональна приналежність, а державна. Об’єднуючим фактором має стати поняття „громадянин України” незалежно від національності. По-перше, це з самого початку унеможливлює заперечення існування держави. По-друге, це від самого початку накладає ряд обов’язків: виконувати свої громадянські обов’язки перед державою, жити в її правовій системі, а значить поважати людей інших національностей, виконувати закони про освіту, про мови, дотримуватись державних засад в питаннях культури, економіки, релігії тощо. Громадянин України будь якої національності має знати державну мову, яка й повинна бути в державі мовою міжнаціонального спілкування, не забуваючи, звісно, і своєї. Він зобов’язаний зміцнювати державу, її економіку, її владу, її правову систему, отже він не може вести себе антидержавний елемент, як сьогодні це роблять деякі росіяни. І тільки тоді – а зовсім не навпаки, як вважає Андрій Кирилов, -- коли всі жителі України вище за все поставлять свій громадянський обов’язок незалежно від національності, і незалежно від регіону проживання, тільки тоді всім їм в Україні буде жити комфортно і вигідно. Тільки в атому порядку – спочатку громадянська відповідальність, а потім комфортність, а не навпаки, як пропонує Кирилов. Окремо стоїть питання про владу. Чи є Верховна Рада Криму, чи є міська рада Сімферополя, які недавно виступили проти вивчення української мови, проти виконання указів Міносвіти про вивчення державної мови – українськими органами державної влади. Звісно, ні! Органи влади, які вступили проти зміцнення держави – мають бути розформовані, а їх персоналії мають бути притягнуті до відповідальності як державні службовці, які порушили присягу. Заради рівноваги і заради міжнаціональної злагоди. Тому що: „Нації, як і жінці, не прощаються хвилина слабкості, коли перший зустрічний авантюрист може здійснити над нею насилля” – писав німецький теоретик наукової економіки Карл Маркс. Див другий епіграф. А ким є в даному разі депутати Верховної Ради Криму та Сімферопольської міськради, як не авантюристами, гідними кари? По Марксу... СІМФЕРОПОЛЬ.  Обговорити цю статтю у форумі додано: 04-07-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/krymmai/1215163033.html
Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся. 
|
|
|||||||||||
Українська банерна мережа 
(Copyleft) maidan.org.ua, 2001-2007
|
||||||||||||
