Ярослав Сватко: Особливий російський шлях

додано: 06-09-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1220707681.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

західна аналітична група

• Політика •

Для нас, найближчих сусідів Росії, питання її курсу не може бути другорядним. Хоча б тому, щоб не стати заручниками крутих поворотів російської політики й бути готовими до несподіванок, що їх можуть запропонувати сусіди.

Щодо напрямку, який узяло російське керівництво, то тут є різні оцінки. Самі керівники російської держави стверджують, що Росія піднімається з колін. Але є в російському суспільстві й альтернативні думки. Відомий політолог Станіслав Бєлковський означив цей напрямок заголовком останньої статті як the eternity in the asshole, що у перекладі означає "вічність у задньому проході". Насправді історичний розвиток подій ніколи не відбувається згідно з задумками найкращих стратегів, оскільки в ньому завжди присутні і протилежні сили, і такі, які спрямовують процес убік. Вічність в історії – це для націй, які вже покійні, а ті, що ще живі, мусять перенести і злети, і падіння.

Очевидно, керівники Росії, приймаючи рішення про загострення конфронтації з ЄУ і НАТО, розраховували на злет. Національний підйом мав би скластися із внутрішньої компоненти, консолідації суспільства навколо спільної національної ідеї, та зовнішньої – міжнародної політичної кон’юнктури, яка сприяла б гуртуванню навколо Росії націй зі збіжними інтересами, або, принаймні, не перешкоджала проводити російську політику бодай у регіональних масштабах.

Якщо йдеться про консолідацію російського суспільства, то тут успіх у кращому випадку 50:50. Державотворча нація, росіяни, у своїй більшості справді перейнялися "вставанням із колін". Але в Росії є ще й інші нації, і, як показує розвиток подій, визнання Абхазії та Південної Осетії державами нагадало їм про їхні власні національні права. Це перший видимий прорахунок Кремля, порушення правила "живеш у скляному будинку – не жбурляй каміння". Ось уже в Інгушетії ситуація виходить з-під контролю, в Башкирії ФСБ знаходить сепаратистів, а ще є татари, удмурти, комі... Причому справа не в тому, щоб жорстоко придушити сепаратистів – це не вирішує питання зупинки сепаратистських процесів. Бо кожен день каналами російського ж телебачення триває пропаганда, яка в недержавних народів породжує запитання: чому їм можна незалежність, а нам – ні?

За утримання імперії в цілості платить імперіотворча нація. Життям і коштами. Цих два фактори вказують, що на перспективу втримувати імперію буде важче. З життям росіян, яке доведеться спалити у війнах для придушення визвольних рухів, дедалі важче, кожного року – мінус сімсот тисяч. На вік Путіна й Мєдвєдєва, мабуть цього ресурсу вистачить, а далі? Щодо коштів, то це теж не така проста справа.

Колись давно, коли нафта була дешевша від мінеральної води, а конструктори автомобілів не задавалися проблемою економічності двигунів, країни ОПЕК вирішили вжити вуглеводневу зброю проти провідних країн світу. І вжили. Шок був значно сильнішим, ніж після перекриття російського газового крана два роки тому в Україні. Але Європа доволі швидко достосувалася до нових умов, з’явились більш економні двигуни, Бразилія взагалі прийняла державну програму переходу на етанол, і сьогодні політичних наслідків тодішнього конфлікту ми не спостерігаємо. Хоча тоді багато говорилося про підтримку мусульманськими експортерами нафти права палестинців на державу, нафтова атака до негайного вирішення питання не призвела. А призвела до свідомого розкладання європейцями ризиків постачання вуглеводнів у різні кошики та вкладення коштів у розробку альтернативних технологій.
Немає сумніву, що в історичній перспективі російський газовий шантаж призведе до подібних результатів. Електроенергія витіснятиме вуглеводні, біодизель стане поширенішим від російської солярки. Ми й самі це бачимо: вже сьогодні Західна Україна сіє ріпак на експорт активніше, ніж традиційні агрокультури. Це лише один бік справи.

Другий бік – це те, що сьогодні Росії бракує газу для задоволення своїх і експортних потреб. Розвідано багато, а в експлуатацію вводиться мало. Шантажувати газом, якого нема як пустити в трубу? Отож, не абсолютний це засіб тиску, та й призводить він до результатів не зовсім тих, яких прагне Росія, щоб не сказати – зовсім не тих. Щоправда, пропаганда завжди оперує сьогоденними аргументами. І вони здаються сильними та невідпорними. Але життя нації – це історичний процес, і в ньому 10 років – мить для історії. А для технологій – майже вічність.
10 років тому для українців практично не існувало ні інтернету, ні мобільного зв’язку. А сьогодні як? Того ж можна очікувати й із енергетичними загрозами, і тут сподівання російського керівництва на цей важіль хибні. Це зброя дуже обмеженого в часі застосування.

Отож, розрахунки Кремля на внутрішні ресурси в історичній перспективі радше хибні, ніж вірні. Короткотерміново, з надзусиллями, можна й досягти бажаного результату, але історія нації – це не спринт, а марафон. Коли вичерпуються сили державотворчої нації, вона віддає здобуте і відходить у тінь.

А ще ж є зовнішні фактори. Очевидно, Кремль, плануючи визнання закавказців, мав певну програму зовнішньої підтримки. Теж очевидно, що підтримка з боку Європи не входила в рахубу, тут програма передбачала нейтралізацію НАТО і ЄУ шляхом сіяння звади серед учасників, і основними важелями мали б бути впливи у Франції та Німеччині. Як бачимо, результат для Росії радше поганий, ніж нейтральний. Те, що Європа не вжила санкцій, абсолютно ні про що не свідчить, ще б бракувало, щоб ЄУ уживала санкції на шкоду самій собі! Значно більше важить обсяг допомоги, яку надають Грузії ЄУ та США, й кількість кораблів, які вони посилають у Чорне море. Зауважте, що навіть у часи найбільшої конфронтації із Совєцьким Союзом НАТО не посилало стільки кораблів через Босфор.

Плануючи конфлікт із Заходом, Кремль, очевидно, планував і союзників, на яких міг би опертися. Останніми роками російські аналітики вперто протягували тезу, наче для Росії противагою НАТО повинен стати організація Шанхайського договору. Тут у Кремля знову трапився неприємний провал. На самміті в Душанбе сподівані союзники відмовилися підтримати Росію, ба більше – в прикінцевий текст резолюції внесли слова про підтримку територіальної цілісності Грузії. І Росія це проковтнула, бо президент Медвєдєв теж підписав прикінцевий документ. Отож, сколотити зовнішньополітичний блок, із яким Росія могла б протистояти Заходові, не вдалося.

Найбільш суттєвим тут є відмова підтримки з боку Китаю. Можливо, віддаючи Пекіну амурські острови під Хабаровськом, Путін розраховував на взаємність із боку Піднебесної. Але в дипломатії немає сентиментів, є лише інтереси. А Китай, на історичну мірку, не зацікавлений у підтримці Москви, бо при наступному ослабленні Росії він може отримати прямий або посередній політичний контроль над Далеким Сходом.

По суті, в конфлікті Росія опинилась сама проти світу. Це навіть гірша ситуація, ніж та, в якій була Німеччина у Другій світовій війні. Бо тоді на боці Німеччини були Італія та Японія. Це цікавий приклад, коли ідеологічна концепція синдрому обложеної фортеці в російських політиків перевтілилася у реальність. Наскільки історично перспективною є така політична позиція? Якби Росія була державою на краю світу, яка б не намагалась нав’язати сусідам свій порядок речей, то, світові, цілком можливо, було б переважно байдуже до росіян. Замкнулися у своїй фортеці, то й добре. Так сьогодні світ ставиться до різні в Дарфурі чи ставився до Північної Кореї, поки вона не почала розробляти бомбу. Так світ ставився до Чеченії – засуджував різню, але нічого не робив, щоб цю різню зупинити. Але процес "вставання Росії з колін" передбачає, що він відбуватиметься не в самій Росії, а там, де Росії дуже хочеться наступати. Це конфліктний процес, і сподіватися, що його будуть ігнорувати, марно. Росія множитиме собі ворогів, і нічого доброго для самої Росії з цього не буде.

Врешті, нічого доброго не можна очікувати і для російської економічної еліти. Звичайно, Європа не припинить купувати російський газ. Але й Росія не припинить продавати – кому потрібніше? Чи є в Росії інші суттєві джерела доходу? Але чого можна сподіватися від Європи і НАТО, то це розслідувань про походження російських капіталів на Заході. Відновлення політики технологічного ембарго, що неодмінно поцілить у російський військово-промисловий комплекс.

Від Європи і США марно сподіватися відповіді війною гарячою – для цього треба, щоб Росія перетворила локальний конфлікт у масштабну війну. Але руйнувати Росію засобами, які зруйнували Совєцький Союз – для цього й не треба винаходити щось нове. Відтак оцінка Бєлковським результатів кавказької ініціативи Кремля, хоча й екстравагантна, але близька до істини. Правда, з вічністю він переборщив. Держави стільки не живуть. Росії тим більше не вдасться.


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 06-09-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1220707681.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.