Євген Марченко: Дещо до нинішнього політичного моменту

додано: 28-08-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1219916892.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

для "Майдану"

• Україна • Політика •

Пройшло майже два дні з історичного рішення Президента Російської Федерації Дмітрія Медвєдєва від 25 серпня 2008 року про визнання державної незалежності Південної Осетії і Абхазії. Вже достатньо зрозуміло, що Москва загалом досягла поставлених завдань в операції проти Грузії, виконавши програму-мінімум. Закріплено панування у Абхазії і Південній Осетії, провчено М.Саакашвілі, здійснено «акт залякування» щодо сусідів по СНД, продемонстровано Заходу і, передусім США, нову роль Росії, і фактичне безсилля світової спільноти.

При загалом негативній реакції міжнародної спільноти, в тому числі США, країн ЄС та Китаю на дії Кремля, вже, очевидно, що воювати за свободу країн пострадянського простору ніхто по обидві сторони Атлантики не збирається, проте певні висновки щодо Москви зроблені або прискорено робляться.
Зрозуміло також, що серед цих висновків головний той, що Рубікон Кремлем перейдено і цитуючи А.Дугіна «маски сброшены», хоча, невідмінно вже найближчим часом почнеться дипломатичний сюрпляс між РФ і Заходом, насамперед, країнами ЄС, для відновлення зіпсованої комунікації. Буде багато розмов, демаршів і контрдемаршів, Вашингтон готуватиме відповідь Москві, Брюссель ладнатиметься посісти позицію трохи збоку. Але все це буде потім. А нині кремлівське керівництво, яке складають блискучі тактики і оперативники і не надто сильні стратеги, святкує заслужену перемогу.

Але вже дуже скоро свято закінчиться, і у Росії почнуть боротися з тими, «кто шакалит у западных посольств», та продовжать нарощувати тиск у «близькому зарубіжжі». І останнє безпосередньо і, у першу чергу, стосується Києва.
Тим більш час на роздуми дуже обмежений. Перший наступ очікує нас вже восени, до грудня 2008 року, тобто до моменту обговорення послами країн НАТО рішення про приєднання України до ПДЧ. А другий, генеральний російський штурм вірогідно відбудеться під час президентської виборчої кампанії 2010 року.

Все це зрозуміло і вже говорене, переговорене. Що ж важливо в усьому цьому для нас. Насамперед, Україна має остаточно визначитися з своїми цілями у новій ситуації. А спрощуючи, їх, тобто цілей, та відповідно стратегій може бути дві.

Перша, ну дуже-дуже патріотична – красиво загинути, тобто молодь і військовики черговий раз повторять подвиг героїв Крут, а вище керівництво поїде до Європи і США читати лекції та писати мемуари. Власно програти і радикально посилити Кремль перед його генеральною битвою з Заходом.

Для швидкого і ефективного досягнення цієї мети потрібно зовсім небагато. А саме, просто не опиратися нинішнім тенденціям. Як і нині ставити власні політичні чи приватно-економічні інтереси понад усе, забуваючи про існування національно-державних. Робити ефектні, але не ефективні вчинки.
Шукати не консолідації і єднання, а розділення та ворожнечі. Чубитися один з одним і розколювати суспільство з приводу і без привода, наприклад щодо історично важливих подій півсторічної давнини. Визнавати володіння мовою основною чеснотою справжнього українця, нехтуючи змістом промов цією мовою. Бути ханжами і лицемірами.
Проводити красиву, але імпульсивну і за суттю авантюристичну зовнішню політику, демонстративно ненавидячи і ганьблячи Москву, насправді ж виконувати всі її найпотаємніші бажання. Розпалювати антивеликоруські настрої, ненависть не до авторитарної держави, а до її одурманених гебельсівською пропагандою підданих. Плекати мерзенний у всіх своїх обличчях шовінізм. Сподіватися на іноземного пана (зараз американського), що вирішить всі наші проблеми.
«С легкостью необычайной» кидатися грізними словами на кшталт державна зрада, не збираючись нічого доводити чи відповідати за них. Інспірувати полювання на відьом та шпигунську істерію, дозволяючи безкарно працювати справжній агентурі лише через те, що вона належить до кола недоторканих, «наших людей», «справжнього істеблішменту». Жити в штучному світі своїх мрій та уявлень за принципом «якщо світ не відповідає моїм уявленням, тим гірше для світу».

Чи друга – зберегти незалежну демократичну Україну, а отже перемогти. Це набагато складніше, бо ворог достатньо сильний, а загрози, нажаль, не лише і не стільки зовнішні, а найбільша – це ми власноруч.

Для перемоги слід, насамперед зрозуміти – нам допоможуть лише, якщо ми допоможемо собі самі. Ніяке НАТО, ніяка міжнародна коаліція проти агресії, хоча вони конче потрібні, не зроблять за нас наших справ, не вирішать нагальних завдань. Гасла дня: обережність і наполегливість, спирання на раціо, а не на емоції, самоповага, але не пиха і самозакоханість, і це стосується всіх національних справ. А зазначені завдання полягають насамперед у такому.

Знайти загальнонаціональне взаєморозуміння Українського народу – громадян України всіх національностей. Забезпечити найширшу консолідацію всіх, хто визнає незалежність держави і європейські цінності. Чітко і відверто пояснювати кримчанам, донбасівцям, луганцям та всім іншим, що в Російській Федерації їхнє місце буде «біля параші», вибачаюсь за різкість, але це так.

Усвідомити, що проблема не в Донбасі, і не в Галичині, та навіть не в Києві, а в істеблішментах, які з однаковим презирством ставляться до суспільства і вичавлюють з нього соки. А елітам, якщо вони все ж таки хочуть здати іспит на це звання та просто фізично вижити, варто поступитися амбіціями і, аж жах бере, частиною статків заради майбутнього не тільки дітей, а й власного.

Не побоюючись набриднути, ще раз повторюся, київського намісника пришлють не з Донецьку, Одеси чи Харкова, а з Москви, чи за сьогоднішніх реалій, скоріше із Санки-Петербургу. А кандидатів у генерал-губернатори очікує не щасливе правління, а у найліпшому випадку почесна висилка в «северное Нечерноземье». Це ж стосується і «кримського президента». «Предателю (доносчику)– первый кнут» це ж суто великоруська приказка, чи вже забули панове?

Вичавлювати з себе раба і не лише імперського, а й всіх інших видів і сортів. Зрозуміти, що відмова від демократичних цінностей заради держави – це перемога Кремля, бо нинішнє зіткнення не в останню чергу має ідеологічний вимір – свобода проти рабства, а своє безсилля під час Майдану надто гарно пам’ятають в Білокамінній. Це не означатиме продовження анархії, бо вже давно сказано «права без обов’язків, то сваволя». Але свідоме обмеження (насамперед самообмеження) громадян і накинуте згори обмеження підданих, то є дві великі різниці. І це варто усвідомити.

Будувати інститути правової держави. Забезпечити верховенство права і законність. Повернути принцип професіоналізму при призначеннях на держслужбі, посунувши лояльність і відданість з їхнього п’єдесталу. Згадати про сильну і ефективну армію, спецслужби та правоохоронні органи та створювати їх. Але не забувати про блискуче доведений радянською історією «парадокс безпеки» - після певної межі посилення сектору безпеки призводить до послаблення національної безпеки країни. Розвивати демократичний цивільний контроль, але й не зв’язувати безпековців по руках і ногах.

Керовані з-закордону політичні партії і громадські організації мають відчути – Українська демократія може захистити себе. Суворо і невідворотно карати за порушення законодавства, у тому числі щодо розпалювання міжнаціональної, расової, релігійної ворожнечі, іноземного шпигунства тощо. Але свобода слова, дискусій, мирних походів і демонстрацій – це принципово важливі речі.

У відносинах з Росією необхідна гранична виваженість, при чіткому дотриманні стратегічних пріоритетів щодо євроатлантичної інтеграції. Нагальним стає пошук союзників, і не лише на Заході, а у тому числі в Білорусі, Центральній Азії, звичайно Кавказі, та й у тій самій Росії, не всі ж зрештою збожеволіли. При цьому слід пам’ятати про союзи на основі інтересів і цінностей, а також про здоровий державний егоїзм, тобто дотримання угод, але не фанатичний захист інколи доволі сумнівних друзів. Відкритість світу і навчання в нього. І багато ще чого потрібно.

Так зазначене здійснити складно, майже нереально, цей шлях потребує чітко визначеної стратегії і філігранно точної тактики, компромісів і непохитної наполегливості. Дотримання надскладного балансу. Ходіння по лезу ножа. Необхідне самообмеження, компетентність, рішучість etc. Потрібні нові люди, нові політичні сили. Список майже незліченний. Але шлях перемоги є єдино можливий, а саме тому реальний. Впевнений, що зможемо, бо іншого не дано.

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 28-08-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1219916892.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.