Леся Майже-Украинка: Весняний начерк

додано: 03-05-2007 16:06 // // URL: http://maidan.org.ua/static/maivostok/1178197608.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Політика •

Весняний начерк

Леся любила своє велике мільйонне провінційне Місто разом із його пилюкою та загазованістю, з його потрощеними дорогами та допотопними трамваями. Леся любила негучні вулиці насиченого незабутніми пригодами дитинства – Римарську та Москальовку, крутий університетський пагорбок, безводні (майже завжди) фонтани і чомусь автовокзал…
Леся любила Місто разом із його законно обраною владою та врівноваженими в своїй більшості довірливими мешканцями – діловими дядями, заклопотаними тьотями, голопузими дітлахами та бездомними блохастими песиками.

Стрімко мандруючи пішки знайомими вулицями Міста, Леся завжди звертала увагу на заржавілі металеві кришки люків посеред тротуарів, бо вони нагадували їй рожеве дитинство, коли вона зі своїми маленькими сміливими друзями навмисно й безстрашно стрибали на кришки тих люків, демонструючи свою зухвалість, і щоб ніхто - боже правий - й думки не міг мати, що ти боягуз… Така собі безглузда дитяча «рулетка»…
І як часто тебе - в самий відповідальний момент тих екстремальних стрибків - ловили незнайомі дорослі, скоріш за все то були комуністи, вони хапали тебе за вухо, намагаючись своїми зашкарублими руками його відкрутити (тоді у деяких комуністів ще були зашкарублі руки), а ти з шаленим криком – «Дяденька опустите, я больше никогда не буду!», - в дикому протистоянні виривалась з тих ціпких тоталітарних рук, не замислюючись – де цього разу залишиться твоє многостраждальне вухо – або в чужих руках і його скормлять бездомному блохастому песику, або все ж таки на своєму звичному місці, де воно за ботанікою й повинно бути.

І, вивернувшись, ми тікали від тих дурних злих дорослих комуністів якомога далі, ховались десь у дворі за сараями, а вухо пекло, боліло, і вже потім вщухало… І ти розмазувала по обличчю гірко-солоні сльози страху, страху від думки, що ті незнайомі дорослі високоідейні комуністи могли відвести тебе до батьків (або до пам’ятника Леніну), а вдома, звичайно, ніхто навіть і не спромігся б зрозуміти твоїх дурних абсурдних вчинків, того шокуючого непояснювального експерименту, та й зв’язуватись із комуністами батьки не вважали за потрібне, але дотримуючись принципів дошкільного родинного виховання – тобі не дозволили б подивитись забавні «совєтські» мультики, а може придумали б ще якусь більш витончену кару… Як давно це було, а металеві заржавілі кришки на люках – ті самі, і комуністи теж – ті самі, такі ж іржаві, але ще більш знахабнілі, з пихатими відгодованими мордами та волохатими кінцівками…

А ще Леся любила, коли на її велике мільйонне провінційне Місто опускався Туман – густий молочний, вапняний (саме так – вапняний!). Особливо це було чарівно рано вранці, чи то нарозвидні, коли Леся перебувала дома в своїх апартаментах, розташованих на передостанньому поверсі так званої «свічки», і за вікном не було нічого – ані будинків, ані дерев, ані землі, ані неба… а тільки Туман і безодня... Це були найдивовижніші миті в її своєрідному світосприйманні, і Леся мріяла, щоб так було довго-довго-довго, щоб так було завжди. І кожного разу вона висовувала руку у вікно, щоб помацати та погладити той Туман, і рука її зникала, хоча в неї були не такі вже й довгі руки. І їй було глибоко начхати і на емоції водіїв, і на слова, що з цього приводу промовляв чоловік, які не виносили той дивовижний густий Туман, вони його просто ненавиділи…

І тільки Леся з тихим захопленням сприймала Туман, а Туман адекватно сприймав Лесю з її фантазіями та химерними образами, бо вони вдвох були самодостатні, і Леся любила на деякий час бути ізольованою від усього та усіх (і чим довше, тим краще), хоча Туман – це зовсім не одиноцтво, а як раз навпаки… Туман – це коли все і всі незримо поруч, а ще – тільки Лесі було відомо, що в глибині густого казкового Туману живе Той, Що Показує Сни…

…Це була субота 28 квітня, і Леся дивилась пряму трансляцію з Європейської площі. І раптом там на Майдані вона побачила своє обличчя, а потім ще раз і ще. Але цього не могло бути. Леся встала і підійшла до великого дзеркала – з нього на неї дивився маленький російськомовний українець з сумними очима і це була не Леся, бо Леся дійсно була там, на тому Майдані серед тих упертих помаранчевих, - та ні, не пішаків, - а небайдужих свідомих громадян незалежної Країни… І знову - вони всі були разом… І там був Президент…

А поруч з Лесею на столі сидів великий красивий кіт Мікеланджело, він дивився на Лесю закоханими жовтогарячими очима і муркотів – «Леся хорррроша, Леся неорррганізвана, Леся ірррраціональна, Леся дурррашка»…

Свого часу Лесі не вдалося примирити Юлю з Рошеном, а зараз їй так само, мабуть, не вдасться помирити Юлю з Тарасюком… бо Юля непримирима…
І навіщо Юля оголосила не тільки на всю Країну, але й на всю Європу про той розв’язаний шнурок на «страусячому» тухлі нашого Прем’єра? Ну і що з того? Ну розв’язався у Прем’єра шнурок, але ж ширінка на штанях була застебнута… А може?... Тепер ти, Юля, розумієш які дурні думки виникають в головах маленьких пересічних українців після твоєї необдуманої заяви…

«Где у тебя молоток?» - на кухні несподівано з’явився чоловік.
Леся уважно подивилась крізь нього.
«Молоток, - подумала Леся, - як українською буде «молоток»?»
«Так і буде», - примруживши одне око промуркотів Мікеланджело.
«А ти звідки знаєш?» - здивувалась Леся.
Мікеланджело промовчав.
«Я бы что-нибудь съел», - продовжив свою думку чоловік і відкрив дверцята холодильника. Але молотка там не було.
«Так где все-таки у тебя молоток?», - не відчіплявся чоловік.
«І я теж що-небудь би з’їв», - став лащитись Мікеланджело, - наприклад, консерррву «Дарррлінг»»…
А потім на сцену Європейської площі вийшов пан Прем’єр і вимовив – «Ви всі - козли»…
«Я не козел, - зажурився Мікеланджело. – Я великий красивий кіт і в мене гарне хутро».
«Ні, ти не козел, це він не про тебе, - заспокоїла його Леся, - це він про мене…»

А за кілька часів перед цим Леся разом із любим Мікеланджело вже вкотре катувала себе, дивлячись «Свободу слова» з легкої подачі шустрого Савіка… камера телеоператора на якусь мить зосередилась на особі пана Черновола, який із сіренького пристрою щось пирснув собі до рота. Савік одразу ж дав команду відвести камеру від пана Депутата, а Леся, не в змозі стриматись, чемно попросила Савіка відійти вбік, щоб не заважав, і просунула свою допитливу голову в студію… те що вона там побачила - зовсім її не здивувало – у пана Черновола була алергія на Лесю, так само як у Лесі була алергія на пана Черновола… Але рекламна пауза все зіпсувала, бо Лесі зателефонувала Оленка, та сама Оленка, що свого часу навчалась в одній школі з паном Головатим… Оленка заторохтіла у слухавку щось важливе, а потім рекламна пауза скінчилась, Оленка дала відбій, і коли на екрані з’явився Голуб, на Лесю раптово напав тупий головний біль…

Красивий кіт Мікеланджело як завжди захотів чимось поласувати, але ловити мишей він не вмів, тим паче, що ніколи в житті їх не бачив… Помітивши на екрані рожевощокого відгодованого Голуба з орденською стрічкою на грудях, який одночасно розмахував і крилами, і язиком, Мікеланджело проявив неабияку зацікавленість.
«Можеш його спіймати та проковтнути, буде тобі і на вечерю, і на сніданок», - дозволила йому Леся…
І коли вже нарешті вийде із підпілля той олігархічний розумний Рошен… щоб із блиском рознести недолугі побрехеньки Чечетових, Мірошниченків, Колесниченків та інших подібних до них чмошників… Бо всі, хто хотів зрадити, вже встигли це зробити…

…В останній день квітня, а це був вихідний понеділок, Верховна Рада на своєму славетному засіданні (яке обов’язково увійде в новітню історію Країни), прийняла до розгляду довгоочікувану постанову про одночасні дострокові парламентські та президентські вибори. Виявляється, що «нєтлєнним» останкам Верховної Ради всі Укази Президента та й лесіне волевиявлення були – як до с*раки карі очі. І якщо раніше вислови про імпічмент Президенту сприймались як чийсь недоречний жарт, то відтепер така оРИГІОНАЛЬНА ідея, вже чіпляла за живе…

Так це що знову – «Янукович – наш президент»? Вельмишановні коаліціянти, а ви запитали у пана Прем’єра, чи хоче особисто він вчетверте рачкувати на крісло президента? Може йому більше до вподоби стати звичайнісіньким академіком певних наук… А може має сенс подарувати йому тролейбусне депо або автобазу, щоб він довіку був там директором… бо на тебе накатує страшенна образа, коли ти чуєш, як у підсумковому випуску новин російський телеканал в сюжеті про поховання Бориса Єльцина, дуже вже буденно і безцеремонно сказав про прибулих із братньої України представників – «Кучма і Янукович», просто Кучма і просто Янукович, (просто Слон і просто Моська) без оприлюднення всяких там регалій та займаних посад на відміну від шанобливого переліку поважних персон, що приїхали з інших країн… Сумно якось…

А потім прийшли першотравневі свята…
«І как один умрем» - заспівали комуністи…
І пішли через день першотравневі свята…
«І как один умрем» - доспівують комуністи…
А тим часом Країна… тим часом Країна… А що Країна? А ось що чинить тим часом наша Країна…

…Вже кілька місяців Країна дивиться захоплюючий матч між опозицією та коаліцією. Трибуни ревуть, групи підтримки розмахують різнокольоровими прапорами, синоптики з острахом очікують приходу спекотного літа…
Суддя дає перший свисток, і кілька команд (десь п’ять) виходять на поле…
Гра почалась…
Незламні комуністи, все ще сподіваючись, що ініціатива на їхньому боці, першими заволодівають м’ячем і урочисто, в оточенні п’яних матросів, несуть його в руках прямо до пам’ятника Леніну, де разом із червоними гвоздиками покладають його до ніг великого Вождя… Великий Вождь футболить м’яча високо в небо. Високо в небі Голуб і Грач бавляться з електоратом і с*руть на його голови…

Доки Помаранчеві тусувались із Бютівцями та Малиновими, обговорюючи правила гри на наступні кілька годин (скоріше хвилин), але кінець-кінцем так і не спромігшись погодити свої дії, Біло-блакитні виставили своїх найкращих гравців і блискавично перехопили ініціативу в свої руки - спочатку забравши м’яч у команди Червоних, а вже потім поставили під удар існування команди демократичного блоку. На полі з’являється Ахметов, він робить пас Морозу, Мороз з м’ячем біжить до воріт Демократів, забиває перший гол в пусті ворота… і хряпається мордою в багнюку…
«Це що - гол?» - роззявили рота Демократи…
«Що то було?» - не зрозуміли їхні вболівальники…
Суддя дає свисток, і з рахунком 0:1 закінчується перший тайм…
«Віддам Країну в хороші руки», - пообіцяв Президент.
Карета «Швидкої допомоги» відвезла економіку в реанімацію, де на неї вже чекав фінансист-патологоанатом Миколка Азаров.
«Будє жіті», - запевнив суспільство пан Азаров після огляду пацієнтки…

Початок другого тайму запізнювався за нез’ясованих обставин…
У складі всіх команд відбулися певні зміні – замість Кушнарьова Біло-блакитні випустили на поле оновлену Богатирьову (яка наразі перебуває в чудовій фізичній формі), підстаркуватого Кисельова (для понту) і своїх кращих з найкращих орлят-молодят істинних героїв – Мірошниченко, Колісниченко та Лук’янова (із власного убогого резерву)…

Демократи теж зробили чергову спробу об’єднатись, посилили свою оборону енергією Луценка, та проаналізувавши помилки першого тайму, вийшли на поле єдиною командою…

Суддя дав свисток, і пішов час другого тайму… М’яч був у Президента…
Здавалось що зараз ось-ось станеться гол, але це була лише штанга, а потім знову - штанга. «Суддю на мило!» - волали вболівальники. Президент зробив пас Піскуну, Піскун відбив м’яча на середину поля.

І ось м’яч знову на боці демократичного блоку. І тут з лави запасних Червоно-синіх гравців на полі з’являється Калашников, він б’є по голові Луценка, той падає, але суддя робить вигляд, що нічого не помітив. «Суддю на мило!» - знову кричать збуджені трибуни. Калашников забирає м’яча і передає його Симоненку. Симоненко робить пас Морозу, той Кінаху… Кінах хапає м’яча і тікає з ним за межі поля… Аут…

Президент закидає м’яча з іншого боку. М’яч підхоплює Тимошенко, одягнута в форму донецького «Шахтаря». «Юля! Юля! Юля!» - скандують трибуни. Юля посилає своїм вболівальникам повітряний поцілунок і б’є по воротах, в яких стоїть Янукович. Янукович перелякано присідає і пропускає м’яч…
«Гоооооол!!!» - трибуни не в змозі стримати свого захоплення… «Гоооооол!!!»
Гравці об’єднаної демократичної команди обнімаються, цілуються, Тарасюк посміхається…
Гриценко, Давидович і Леся спокійно спостерігають за перебігом подій…

Виснажений пан Рудьковський підвозить і підвозить свіжих вболівальників з усіх куточків Країни, вони втомлено крокують вулицями Києва, доводячи до сказу його мешканців…

М’яч знову у Червоно-синіх, неточний пас пристаркуватого Кисельова, і м’яч вже в Кириленка, той направляє м’яча Луценку, поруч з Луценко з’являється Бокій, Бокій б’є Луценко по голові Конституцією, Конституція верещить від болю та приниження, а Луценко знов падає… М’яч у Чечетова, Чечетов починає щось базікати про Конституцію, Конституція посилає Чечетова на***, Чечетов не хоче йти на***, і випускає м’яч…

М’яч у Богатирьової, але Богатирьова стоїть на місці і нікуди не поспішає, до неї неквапливо підходить Герман, вони починають про щось шушукатися, але нічого не чути, м’яч сам летить до Черновола, Черновол відбиває м’яча головою (бо йому все одно), а потім обома руками закидає м’яч на трибуни…
«Суддю на мило!» - вболівальники на грані нервового зриву…

М’яч приймає Президент і своїми Указами відправляє двох суддів на мило… Трибуни скаженіють…
А м’яч знову на середині поля, його підхоплює Пинзеник, який робить пас Кириленку, Кириленко передає м’яч Луценку, Луценко на космічній швидкості гонить м’яч вбік воріт Червоно-синіх, його намагаються наздогнати Мороз, Бокій, Кисельов, Симоненко та Мартинюк, (але то таке – тіпа зігрітися), Луценко оглядається, кому б дати пас, до нього наближається Юля, Луценко пасує м’яча Юлі, Юля несеться до воріт…
Звучить фінальний свисток…
З рахунком 1:1 закінчується другий тайм…
Маємо майже «Нульовий варіант»…

Суддя призначає пенальті. Перед воротами завмерла шеренга Червоно-синіх, у воротах, прийнявши стойку голкіпера, похнюпився капітан команди Янукович…
«Олєєєє-олє-олє-олє» - біснуються на трибунах вболівальники… Це був вирішальний матч, але здається, що гравці загрались…

«Что, опять не спится? Закругляйся, в твоем распоряжении десять минут. Маман, а где ручка, здесь только что лежала ручка?» - запитання доньки застало Лесю зненацька.
«Сейчас ухожу», - сказала Леся і поставила жирну КРАПКУ.
Це було її життя, і Леся вже багато чого встигла зробити. По-перше – вона народила, викохала, виростила дитину і дитина вийшла щира, гарна та розумна, по-друге – вона кілька разів пересаджувала кімнатні рослини, і по-третє – Леся вже двічі робила ремонт своєї шпаківні… Тепер їй необхідно було знайти лише молоток. Леся поставила ще одну КРАПКУ.
А за вікном на велике провінційне Місто опускався Туман, і Лесі на вухо щось зашепотів Той, Хто Показує Сни…
Леся позіхнула і знов поставила КРАПКУ. Останню.

Леся Майже-Украинка.
2 травня. Вівторок.


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 03-05-2007 16:06 // URL: http://maidan.org.ua/static/maivostok/1178197608.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.