«Закону про свободу совісті країни - 15»

Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.

ЗАКОНУ ПРО СВОБОДУ СОВІСТІ УКРАЇНИ – 15

Шановний Читачу! 23 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон про свободу совісті та релігійні організації, який з пізнішими (визнаємо – невдалими) незначними змінами і доповненнями до нього діє й нині у нашій країні. Незважаючи на те, що він був прийнятий в комуністичні часи, редакція Закону виявилася такою, що він міжнародними експертами визнається одним із найдемократичніших у світі. В чому основна перевага цього Закону перед раніше діючим законодавством? По-1, він пішов далі наявної в соціалістичних країнах свободи совісті (право вірити або не вірити), надавши свободу у сфері вибору віросповідань і свободу діяльності конфесійних спільнот навіть без обов’язкової офіційної реєстрації останніх. По-2, Закон гарантував свободу утворення релігійних організацій і свободу різноманіття діяльності релігійних організацій, в тому числі і позакультової, зокрема благодійності, спонсорства, видавництва тощо. По-3, Закон утвердив світськість державного життя, заборонивши політичну діяльність релігійних організацій, відокремив церкву від держави і школу від церкви. По-4, він надав статус юридичної особи релігійним організаціям, надав їм право мати майно, займатися виробничою і господарською діяльністю, мати міжнародні зв’язки із центрами і спільнотами одновірців тощо. Проте не все в діючому нині в Україні Законі про свободу совісті вже й так добре. Саме тому мали місце вже неодноразові спроби замінити його новим або ж внести в нього помітні корективи. Ось і зараз при Міністерстві юстиції України діє спеціальна робоча група, яка готує ще один новий варіант Закону про свободу світогляду (так в Конституції – РП)) і релігійні організації. Почекаємо ще на долю цього проекту. Вона може бути такою ж, як і попередніх, але славімо Бога за те, що діючий Закон є вже не таким і поганим і при всіх перебігах нових проектів у ВР він успішно працює. Що мене особисто не влаштовує в діючому Законі? Перше. Хоч цей Закон у свою назву включає слова «про свободу совісті», але права і можливості невіруючих громадян у ньому не розписані, вони (а їх до 25-30%%) не захищені від ворожості до них протилежної світоглядної орієнтації спільнот. Друге. Закон цей однобічний, бо ж він в деталях розписує право постання релігійних спільнот, їх діяльності, але нічого не говорить про покарання в разі порушення розписаних в ньому прав і релігійних організацій, і державних органів. Третє. Закон не визначає, що є Церква і яку відповідальність за її діяльність несе її керівництво (якщо Церква є спільнотою кліру і мирян, то за протиправну, політичну діяльність мирянських організацій, біляцерковних структур певних конфесій має відповідати керівництво певної Церкви). Четверте. Закон фіксує відокремлення Церква (релігійних організацій) від держави і водночас не надає статус юридичної особи Церкві, а надає його лише релігійним організаціям. Тому Закон фіксує не рівних у своїх правових виявах суб’єктів: держава виступає в Законі як всезагальний суб’єкт права, а Церква – на рівні своїх складових, а не на рівні самої себе як суспільної інституції. П’яте. Закон не врахував те, що відокремлення Церкви від держави не означає відокремлення її від суспільства. Як суспільна інституція вона діє, а відтак слід розписати правові можливості її діяльності в соціумі у цьому статусі. Шосте. Закон говорить про відокремлення Церкви від держави, але майже нічого про відокремлення держави від Церкви, чим залишає певні можливості для неї втручатися навіть у власне релігійні сфери церковного життя. В Законі мусить звучати не ВІД, а І – відокремлення Церкви і держави. Сьоме. Закон забороняє політичну діяльність релігійних організацій і водночас дозволяє участь в політичному житті священнослужителям. Ця суперечність і призвела до того, що маємо нині «партійних батюшок (пасторів, рабинів, монашок тощо)». Восьме. Закон застерігає ворожість одних релігійних спільнот щодо інших, але водночас він не говорить про форми покарання тих, хто на релігійному ґрунті розпалює міжконфесійну ворожнечу, формує нетолерантність міжконфесійних відносин. Дев’яте. Закон не передбачає покарання для тих релігійних спільнот, які виявляють антидержавну діяльність, працюють на ідеї сепаратизму, ліквідації державної незалежності України, є ворогами української України. Десяте. Потрібно узаконити правом комплексну експертизу новітніх як для України релігійних спільнот – соціологічну, світоглядну (чи то є релігійна течія), історичну, психологічну, етичну, правову.

 Можна назвати ще низку положень діючого Закону, які потребують зміни або доповнення, низку сфер релігійного життя, які потребують правового оформлення. Зокрема варто чіткіше зафіксувати сферу міжнародного підпорядкування і зв’язків діючих в Україні релігійних спільнот, застерегти конфесійні спільноти від втручання в їх діяльність політичних партій, визначити право релігійних організацій на відкриття своїх конфесійних світських навчальних закладів різного рівня, передбачити державне фінансування суспільно значимої діяльності релігійних організацій та інше.

Закон мав би відвернути ту тенденцію до політизації релігійного життя і клерикалізації – державного, що має яскравий вияв в Україні в останні два роки. Нехтуючи статтями Конституції і Законів, які відокремлюють Церкву від держави і гарантують світськість освіти, Президент своїми розпорядженнями і практичними діями включає релігійний чинник у сферу державної діяльності, в діяльність державних інституцій (освячення приміщень державних установ, капеланство – в Армії, християнська етика – в державній школі та ін.). Більше того, має місце пряме втручання влади (навіть підміна) у сферу конфесійного життя (вирішення зверху питань організаційного життя релігійних спільнот, перебирання на себе виконання деяких обрядових дійств, зокрема одержання великоднього вогню, та інше). Детальний аналіз того, що відбувається у практичній сфері державно-церковних відносин України і в сфері практичної діяльності домінуючих в країні конфесійних чи церковних спільнот, дає підставу для висновку, що ми рухаємося в напрямку ліквідації свободи совісті і навіть свободи віросповідань, бо ж в офіційних відносинах держави і Церкви серед конфесійних організацій останньої вже з’являються її «любимчики». Відтак хоч діючий Закон України про свободу совісті та релігійні організації загалом не викликає особливих застережень, все ж в ньому є ряд статей, які потребують доопрацювання і доповнення. Чому я наголошую на останньому – доопрацюванні і доповненні, бо ж боюся, що якщо попаде до Верховної Ради підготовлений новий проект Закону, то зрештою з нього залишаться, як кажуть, «рожки та ножки». Таке мало місце у нашого сусіда: після обговорення і прийняття нового закону Російською Думою маємо тепер такий його текст, який піддається критиці різними міжнародними правовими інституціями, а в самій Росії він діє із значними роз’ясненнями щодо його застосування. Депутати мають бути освіченими в проблемах релігійного життя, знати міжнародний досвід його правового забезпечення перш ніж братися за формування законів, які його регламентують. Цього поки що в Україні не маємо, а влада ще часто в цій сфері діє «по понятиям», нехтуючи науковим опрацюванням проблем сфери державно-церковних відносин і приймаючи далекоглядні рішення щодо їх вирішення часто ситуативно, на буденному рівні, за принципом «я так думаю, а то є всезагальна і незаперечна істина».

                                                                 Професор Анатолій КОЛОДНИЙ 

РЕЛІГІЇ МАЮТЬ БІЛЬШЕ СПІЛЬНОГО, НІЖ ВІДМІННОГО

Дорогі друзі! В цьому році ми відзначаємо десятиріччя появи на українських теренах громадського руху за свободу суспільного буття релігії. Зародився він насамперед в середовищі науковців-релігієзнавців, що придало йому відразу належну обґрунтованість, суспільну вагу і велику привабливість навіть в різних конфесійних колах. Прагнення й активні дії носіїв цього руху з утвердження в країні повної свободи віросповідань, толерантності міжконфесійних відносин, дотримання законності (зокрема міжнародних правових норм) у ставленні держави до релігійних спільнот і у виявах діяльності релігійних організацій сприяло тому, що Україна стала для інших країн взірцем того, як слід організовувати державно-церковні відносини, утверджувати свободу совісті. Особливістю вільнорелігійного руху України є те, що він виявився співзвучним з демократизмом української держави у її ставленні до релігійної сфери, в активному підключенні різних конфесійних спільнот до діяльності світських рухів за релігійні свободи, в набутті системності діяльністю цього руху, в широкому запозиченні Україною міжнародних стандартів демократизму свободи совісті тощо. Багата видавнича діяльність українських науковців, що досліджують проблеми релігійної свободи, сприяла запозиченню і впровадженню в реалії життя міжнародного і регіонального досвіду ефективних форм роботи із утвердження свобідного буття релігії. Україну відзначає не голе декларування свободи віросповідань в своїх правових документах і промовах на конференціях, а наявність великого різноманіття форм роботи у сфері гарантування свободи віросповідань, толерантності їх взаємовідносин, наукової обґрунтованості державно-церковних взаємин. Окрім традиційних науково-практичних конференцій з питань свободи суспільного буття релігії і її спільнот, ми ще маємо регіональні Дні релігійної свободи, молодіжні школи толерантності міжконфесійних відносин, міжконфесійні фестивалі художніх колективів, зацікавлені зустрічі з певних питань керівних діячів різних конфесій, написання інформативних праць про різні конфесії, тематично спеціалізовані радіо- і телепередачі, роботу міжконфесійної бібліотеки тощо. Роль організатора роботи з утвердження свободи совісті в українському суспільстві перебрав на себе Центр релігійної інформації і свободи Української Асоціації релігієзнавців. Утвердженню свобідного буття релігії в Україні у великому різноманіття її конфесій сприяють наш щорічник «Релігійна свобода», щомісячник «Релігійна панорама», чисельні наукові збірники з теми, біля десяти щорічних наукових конференцій з питань міжконфесійного порозуміння в різних областях країни. При цьому ми прагнемо наголошувати не на тому, що різнить релігії, а на тому, що їх єднає, а це насамперед віра в надприродне, в Бога, сприйняття вчення про потойбіччя, життя в якому гарантоване тим, хто моральним був в земному житті. Основні положення конфесійної моралі співпадають: вони лише виражені іншими словами. Єднає всі релігії насамперед любов до людини, їх всеохопний гуманізм. Здолати міжконфесійну упередженість може слідування обґрунтованому Папою Іваном Павлом ІІ принципу «Вибачаймо!» і главою УГКЦ Любомиром Гузарем принципу «Забудьмо!». Об’єднати всіх людей в одну релігію не можна. Історичні умови їх буття, культурна і конфесійна традиція, етнічна ментальність різних народів зумовили особливості їх релігійності. Її слід сприймати як данність і не зневажати її. Релігії, навіть конфесійно споріднені, можна єднати духовно, а не організаційно, як це дехто сподівається, породжуючи відтак міжрелігійну упередженість, а то й ворожнечу.