«Українське релігієзнавство – практичний феномен»

Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.

УКРАЇНСЬКЕ РЕЛІГІЄЗНАВСТВО – ПРАКТИЧНИЙ ФЕНОМЕН

Шановний Читачу! Українське релігієзнавство (і це його характерна риса) ніколи не було академічно затеоретизованим знанням в собі. З часу його виокремлення в окрему, відносно самостійну сферу гуманітарного знання воно слугувало завжди засобом вирішення якихось практичних проблем буття релігії в суспільстві. Українське релігієзнавство (згадаймо тут насамперед праці М. Драгоманова) слугувало справі включення християнських конфесій в контекст національного поступу і водночас національного відродження. Воно актуалізовувало моральний потенціал релігій в становленні духовно багатої особистості. Українські Церкви в українсько-релігієзнавчих концептах поставали як такі національно-культурні феномени, без яких немислиме повноцінне буття українського соціуму, а українська релігійна історія ним пізнавалася з тією метою, щоб робити висновки на сьогодення з питань включення релігійного чинника у всьому великому різноманітті його конфесійних виявів у контекст суспільного і духовного життя України. Незважаючи на фаворизацію владою переважно православної Церкви, релігієзнавці України завжди знаходили мужність обстоювати світоглядний плюралізм, конфесійну незашореність, можливість співпраці з богословами різних релігійних течій, свободу віросповідань. Навіть в роки домінування ідеології антирелігійного пошибу науковці по-своєму відсторонювалися від неї. Вони відходили в дослідження історії конфесій, гносеології і психології релігії та ін. Проте в цей час не все було так, як то мало було б бути при об’єктивних оцінках релігійних феноменів. Ідеологічний прес зорієнтовував релігієзнавців на абсолютизацію в релігії її опійних рис, її слугування сильним світу цього. Проте визнаймо, що в останньому не все було неправдою. Не даремно російський письменник О. Радіщєв писав: «Власть царска веру утверждает, власть царску вера освящает – союзно общество гнетут!». А наш Тарас також засуджував цей союз: «За Богами – панства, панства в серебрі та златі! Мов кабани годовані – пикаті, пузаті!». І ось 15 років тому українське академічне релігієзнавство одержало можливість, слідуючи принципам об’єктивності, історизму, світоглядного плюралізму, конфесійної неупередженості, поліметодичності, реалізуватися у своїх наукових здобутках. 1 липня 1991 року в структурі Інституту філософії Національної Академії наук України було утворено на автономних засадах Відділення релігієзнавства з трьома відділами – філософії, історії та соціології релігії. Лише за останні десять років це Відділення, об’єднавши навколо себе вузівський релігієзнавчий потенціал країни, видрукувало біля двохсот п’ятидесяти праць, як ми кажемо, монографічно- брошурної форми, не рахуючи вже наукових статей в різних збірниках і часописах. Тут варто згадати об’ємні праці «Академічне релігієзнавства» та «Історію релігії в Україні», «Релігієзнавчий словник» і цикл з восьми книг про християнство, шість книг з десятитомної української релігійної історії, десять щорічників «Релігійна свобода», сорок квартальників «Українське релігієзнавство», сімдесят щомісячників «Релігійної панорами», п’ять книг з серії «Мислителі української діаспори» та ін. Варто також згадати ті різномасштабні й різнотематичні наукові конференції, яких проведено Відділенням десь біля двохсот. А ще є дні релігієзнавчої науки, релігійної толерантності, міжконфесійні зустрічі, до організації яких в різних регіонах країни причетні академічні релігієзнавці. Здобутком останніх є вихід української релігієзнавчих спільнот в п’ять міжнародних асоціацій, їх присутність в закордонні на міжнародних наукових конференціях, Парламентах і Асамблеях релігій світу, договори творчої співпраці з релігієзнавчими інституціями інших країн, прилучення до роботи Відділення релігієзнавства зарубіжних науковців як Почесних його співробітників. Академічні релігієзнавці причетні до написання для владних структур різного рівня біля сотні науково-експертних матеріалів, підготовки кандидатів і докторів наук з релігієзнавчого фаху, розробки більше десятка релігієзнавчих курсів і спецкурсів для вузівської освіти. Їх знають в конфесіях, з ними радяться з багатьох питань, йдуть на творчу співпрацю богослови різних релігій. Звичайно, не все зроблено, що хотілося б зробити. Але ж нас не так і багато. У складі Відділення лише шість докторів і десять кандидатів наук. Саме завдяки кооперації роботи релігієзнавців всієї країни вдалося охопити дослідженням практично все багатоманіття релігієзнавчої проблематики. Саме українські релігієзнавці – спочатку в житті, а тепер і в дослідженнях – започаткували і сформували нову сферу релігієзнавства – практичне. Наші дослідження зорієнтовані не на нові умоглядні словоплетива щодо релігійних феноменів. Вони насамперед направлені на оприсутнення релігії в суспільстві, від якого вона аж ніяк не відокремлена, хоч і відокремлена від держави. Практичне релігієзнавство власне й покликане відтворити реальні шляхи входження віруючого і релігійних інституцій у світ. Це передбачає дослідження шляхів цього входження через взаємодію сакральних (церковних) і світських інституцій, через перебирання на себе рядом релігійних організацій світських форм діяльності, через міжконфесійну взаємодію, а не протистояння, через залучення до розв’язання складних проблем нинішнього українського соціуму різних міжнародних релігійних спільнот тощо. Практичний релігієзнавець має справу з живою і часто неочікуваною ситуацією, із сформованою століттями міжконфесійною упередженістю і водночас незнаними релігійними новотворами, із прагненням окремих спільнот лише себе розглядати як релігію (до того ж – єдиноістинну). Практичне, значно урізноманітнене нині ставлення віруючого до світу, те практичне релігійне мислення, що супроводжує його, стають відокремленими релігійними феноменами, а відтак – окремими об’єктами осмислення. Саме це й спонукає нас виокремити в релігієзнавстві, поруч з теоретичним, його практичне дисциплінарне утворення. Практичне релігієзнавство актуалізує не лише питання функціональності релігії, а й її цінності, значимості в життєдіяльності особи і соціуму. Однією із вихідних категорій практичного релігієзнавства постає категорія свободи совісті. Саме в діяльності з утвердження її в українському соціумі розпочинається діяння практичних релігієзнавців. Дійсне розуміння свободи совісті дає можливість віруючій людину піднятися над собою, своєю конфесійною заангажованістю. Вона через прийняття Христової заповіді любові входить у сферу толерантних відносин, в реальний гуманізм. Спілкування із зарубіжними релігієзнавцями в багатьох країнах світу засвідчує, що лише Україна має таку зкоординовану і всеохоплюючу наукову діяльність у сфері релігієзнавства, значимі наукові здобутки, які часто лише із-за мовного і фінансового бар’єру залишаються невідомими у закордонні.

Докт.філос.наук, професор Анатолій КОЛОДНИЙ, Президент Української асоціації релігієзнавців, керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України