Всеволод Речицький: КОНСТИТУЦІЯ ЯК ФОРМА ОСЯГНЕННЯ ВЛАДИ

Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.

КОНСТИТУЦІЯ ЯК ФОРМА ОСЯГНЕННЯ ВЛАДИ

Перед українською спільнотою стоїть достатньо нетрадиційне завдання доби. Воно складне, як і сама доба, і полягає в тому, щоб вперше в історії України освоїти демократичну владу в конституційній формі. Якщо про осягнення демократичної влади треба говорити окремо, то на окремий підхід важить і форма, в даному випадку конституційна. Розмова, власне, про неї.

Схоже, що уявлення про конституцію як про деперсоніфікований владний авторитет справедливе. «В той час, як насильницьке підкорення спільним конкретним цілям дорівнює рабству, підкорення єдиним абстракт-ним правилам (яким би важким не був їхній тягар) забезпечує простір для найбільш широкої свободи та різно-манітності», – писав Ф.Хайєк [1]. Інші політичні дослідження також вказують на подібний висновок. Метод особистого втручання, тим більше застосування дискреційних повноважень приводить суспільство до стану непевності, тривоги, розвиває в людях почуття «ірраціональності та небезпечності громадського співжиття». Ніхто не мириться виключно з персоніфікованими владними авторитетами, тому що останні шляхом опосеред-кованих впливів штовхають нас до сприйняття «заколотницької теорії суспільства» [2]. Отже, найвищим хазяїном має стати абстракція, слугами якої мають стати інститути публічної влади. «Абстрактне є право, здійс-нення його – держава», – говорив Гегель [3]. Проте право є не просто законом, так само як і конституція є не просто головним законом. Конституція уособлює квінтесенцію права, а разом з тим і те, що відрізняє право від законодавства. Право є більш універсальним, об’єктивнішим від законодавства, в якому воно знаходить свою матеріалізацію. Остання ніколи повністю не співпадає з тим, що править за ідеал. Законодавство є, перш за все, результатом волевиявлення. Право ж ґрунтується не стільки на волі, скільки на розумі. Саме це сприяє єдності правових систем світу, їх незалежності від примхливих національних політик. В сенсі подібних розмірковувань створення конституцій є пошуком універсальних узагальнень, головних цінностей, наближенням до ідеального образу справедливості. Як писав Т.Гоббс, «закон не може бути проти розуму і... не літера є законом (тобто якась конструкція закону), а лише те, що відповідає наміру його творця» [4].

Намір творця буває не просто висловити. Пошуки справедливості тривають вічно, нові знахідки призво-дять до переоцінок і нових пошуків. Поступово виробляється правова традиція, яка, за виразом Х.Г.Гадамера, вимагає «згоди, прийняття, піклування». Традиція може стати частиною конституції, якщо вона має органічну здатність переходити через історичні злами. Тому й конституція, побудована на засадах традиції, на відміну від звичайного закону, не допускає простих людських домовленостей. Поза межами швидкоплинних людських емоцій та уподобань тут «природа речей завжди наполягає на своєму». Зміст конституційних норм є пов’язаний з сучасною цивілізацією та менталітетом. Законодавець, за виразом Р.Давида, «не може впливати на ці (принципові для права – В.Р.) елементи так, як і на нашу мову або спосіб мислення» [5]. Отже, в консти-туцію можна записувати або те, що відстоялося на протязі суттєвих термінів громадського співжиття, або ж, принаймні, те нове, що складається в житті органічно.

Раціональна економічна та політична діяльність розвиваються за власними закономірностями. Але це не означає, що всім подібним закономірностям є місце в конституції. Часто-густо вони складаються як далекі від справедливості, хоче ще від часів Фоми Аквінського відомо, що закон є протиправним, якщо він несправедли-вий. Конституція ж є головним гарантом справедливості. Уособленням справедливості в громадянському сус-пільстві є свобода, і тому конституція в першу чергу має протистояти її надмірним обмеженням. В цьому сенсі призначення конституцій полягає в тому, щоб захистити вільні поривання людини від брутального тиску зав-жди в чомусь обмеженої, обскурантистської влади. Конституція примушує владу бути моральною, не дозволя-ючи разом із тим перевищувати стандарти моральних вимог до людей. О.Солженіцин свого часу був правий, наголошуючи на органічній «скромності» права, оскільки право для нього – це «мінімум моральних вимог до людини, нижче яких вона вже є небезпечною для суспільства» [6].

Конституція – це гарант свободи, виразом якої в здоровому суспільстві є міра позитивного хаосу, «невпо-рядкованості» в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті (privacy). Саме тому конституція є не стільки упорядником громадянського життя, скільки гарантом проти його надмірної, а тому й протиправної, несправедливої організованості, регламентованості тощо. В рамках соціалістичної парадигми співжиття ми звикли ставитися до конституції як до «юридичного ге-нерала» (дана якість права аналізувалася в науці) – почасти поблажливого, іноді схильного до демагогічного резонерства, а проте в своїй основі завжди самовладно-пірамідального, зверхнього. Не викликає сумнівів, що конституція протистоїть політичному та юридичному свавіллю. Але, перш за все, вона гарантує суспільство проти крайнощів політичного, ідейного обскурантизму, монотеїзму, зазіхань пе-рсонально уособленої влади на владу абстрактно-юридичну. В пошуках пізнання підвалин конституціоналізму ми іноді доходимо несподіваних для себе висновків, внаслідок чого час від часу зрікаємося застарілих уявлень, як-от у випадку з думкою про конституцію, як про кодекс засад громадянського колективізму. Вдало складені конституції боронять індивідуалістичні цінності не гірше від колективістичних, заперечуючи мало не всі ути-літарні аргументи для вторгнення держави та її агентів в сферу приватного життя, індивідуальних суб’єктивних прав і свобод. Зрозуміло, що перш ніж стати конституційним, такий підхід повинен був мати по-тужну традицію. Ф.Бродель в описі Голландії XVII століття підкреслює індивідуальну свободу як первісний імператив: «Торгівля є абсолютно вільною, купцям абсолютно нічого не наказують, у них немає правил, яким належало б коритися, окрім правил їх власного інтересу» [7]. Марксизм також не заперечував того, щоб закони були виразом громадянських потреб та інтересів. Однак він схибив в уявленні, що ці інтереси можна пізнати на перспективу багатьох поколінь. Існує й більш тонкий аспект. Певна частина законів людського співжиття діє в спосіб, який не дозволяє чітко окреслити поведінку, засновану на таких законах. Однак сама присутність даних органічних законів сумнівів не викликає. Свого часу М.Бакунін називав їх «законами соціального тіла» [8], які неприпустимо плутати з політичними або юридичними законами. Такі закони не надаються до адекватного мо-вного вираження і можуть бути юридично забезпечені виключно гарантіями свободи. До подібних законів на-лежать закони ринку, мистецьких уподобань, коливань громадських настроїв тощо. Це добре розумів ще Ч.Беккаріа, який не раз підкреслював, що єдиною сталою рисою суспільства є його вічна нестабільність, дина-мізм, мінливість образу справедливості [9]. Зовні дія таких законів може проявлятися в стохастичних коливаннях ринкової кон’юнктури, флуктуаціях політичної влади, хаотичних волевиявленнях громадських верств, як-от наприкінці 60-х років XX століття в Європі та США. З остраху перед некомпетентним вторгненням організованих інституцій в сферу вічно мінли-вого виробилась переконаність в тому, що право є не тільки інструментом уряду, але й обмежувачем його ак-тивності. Тому досконалими є такі конституції, які правлять за уздечку для вождів і народів (П.А.Гольбах) [10]. Сила законів міститься в їхній мудрості, а не в їх суворості, говорив Ж.Ж.Руссо, ненавмисне підкреслюючи тим самим відокремленість авторитету права від авторитету живої влади [11]. Виглядає так, що протистояння анонімного авторитету конституційних законів і персоніфікованої влади бере свій початок ще від англійської Великої хартії (1215), коли на боці права виступили широкі верстви політичних «аматорів», а на боці персоні-фікованого авторитету влади – завжди політично професійна аристократія.

Більш цікавим, однак, є те, що персоніфікована влада частіше виступає як засіб боротьби з ентропією (Н.Вінер інтерпретує управління як боротьбу з ентропією) [12], в той час як право є підвалиною свободи – тоб-то стану, який ставиться до ентропії нейтрально.

Те, що конституції розвинених країн відстоюють пріоритет свободи (включно з ризиками демократії та ха-осу), а не стабільності на основі доктрини порядку добре ілюструється прикладами. Ще на початку XIII століт-тя англійська Велика хартія піклується про «свободу», «недоторканність прав», «невід’ємні свободи» церкви; вживає поняття «вільної людини», яку не можна «затримати, арештувати, позбавити майна», «поставити поза законом», «вигнати», «розорити» інакше, як тільки «за законним вироком рівних їй та по праву країни» (п.39). Свобода виїзду з Англії та повернення до неї гарантується не тільки купцям (п. 41), але й «кожному» (п. 42). Англійський Білль про права (1689) забороняє судам обмежувати «свободу слова, суджень та актів» в парламе-нті (п. 9), оголошує принцип вільних виборів, обмежує всіляко владу корони, дозволяючи відстоювати «вказані й викладені тут обмеження... корони, всіма своїми силами, не зупиняючись перед жертвами ні життям, ні май-ном, проти всіх осіб, які вчинятимуть щось супротивне цьому» [13].

Декларація незалежності США (1776) проголошує, що «коли довга низка зловживань і правопорушень влади, незмінно спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспо-тизмові, тоді народ має право і обов’язок повалити цей уряд і встановити нову форму забезпечення народу в майбутньому» [14].

Про опозицію свободи та надмірної регламентації громадянського життя йдеться у дев’ятій поправці до Конституції США (1791): «Перелік у Конституції певних прав не повинен тлумачитися для заперечення чи об-меження інших прав, що належать народові» [15]. Декларація прав людини і громадянина, прийнята Націона-льними зборами Франції (1789) проголошує, що метою «будь-якого політичного об’єднання є збереження ор-ганічних та невід’ємних прав людини. Ці права суть свобода, власність, безпека й спротив гнобленню» (п. 2). Свобода дістає юридичне тлумачення також в п. 4 як «можливість вчиняти все, що не перешкоджає іншому: таким чином, здійснення органічних прав кожної людини має лише ті обмеження, які забезпечують іншим чле-нам суспільства можливість користуватися цими ж правами» [16]. Конституція ФРН (1949) в ст. 20, абзац 4 (1968) проголошує: «Всі німці мають чинити опір всякому, хто намагатиметься ліквідувати цей (демократичний – В.Р.) устрій, якщо інші засоби не можуть бути використані» [17]. Характерно, що й «право народу мати й носити зброю», яке «не повинно обмежуватися», передбачено в Конституції США (1791) не для індивідуального самозахисту, як це часто сприймається, а для забезпечення «безпеки держави», тобто з політичних міркувань.

Підсумовуючи наведені приклади, можна сказати, що унікальність конституції проявляється не стільки в тому, що вона очолює систему законодавства, скільки в тому, що вона протистоїть органічним вадам остан-ньої, завжди залишаючись в своїх кращих зразках гарантом свободи народу і тільки потім дбаючи про те, що ми називаємо безпекою та порядком. Для усвідомлення цього навіть не обов’язково мати професійну правосві-домість. Як зазначає С.Залигін, юриспруденції відводиться роль захисника і частково тлумача таких понять, як совість, справедливість, але їй не дозволяється виступати їхнім творцем або ж відкривачем [18].

Характерно, що й наука конституційного права розглядається вченими як така, що має невисокий (з мож-ливих у науці) ступінь консенсусу, тобто вона, за виразом Т.Куна, не вкладається в жодну парадигму. Не див-но, що й політичну науку, яка дає зміст більшості конституційних категорій і понять західні дослідники відно-сять до однієї з найменш кодифікованих, мало інтегрованих за своєю природою наук [19].

Як вважають дослідники, в науках про людську поведінку можливою є лише відносна раціоналізація. Як пише М.Блок, «ми суттєво викривили б проблему причин в історії, якби завжди й усюди зводили її до пробле-ми усвідомлених мотивів» [20]. Саме тому, що конституція має справу з суспільством як об’єктом впливу в ці-лому, вона, на відміну від звичайних законів, рахується не тільки з раціональними аспектами людської поведі-нки, але й виходить за межі тривіального раціоналізму. Пошуки таких зон конституційного впливу, а також адекватних їм конституційних оболонок, засобів опосередкування становить рафіновану частину конституціо-налізму як науки і практики. Саме тому спроби кон’юнктурного написання конституцій дуже часто завершу-ються фіаско. Проблема є надто складною, щоб бути вирішеною на теренах суто механістичних, раціоналісти-чних уявлень.

Якщо ми поділяємо тезу А.Швейцера про те, що на певному етапі еволюції зовнішня організація суспільс-тва починає здійснюватися коштом, переважно, духовного життя [21], то з цього випливає, що й в політиці на-дія на краще міститься в духовному початку, вільній інтуїції, уяві, смакові, власне, культурі. Щоб бути ефекти-вною, політична культура прагне до відкритості. Цьому перешкоджає надмірна регламентація, екстраполяція права на зони, які звичайно не є об’єктом правового регулювання. Тому ефективна політика зацікавлена в то-му, щоб «особистості та ідеї», крім тих, які уособлюють владу, не підпадали під надмірну дію законодавства або державних інституцій. Це розуміли батьки-засновники найпотужнішої демократії світу, записавши в першій поправці до Консти-туції США (1791), що законодавча влада «не має права видавати законів на впровадження будь-якої релігії чи заборону вільно виконувати її, а також не має права видавати законів, що обмежували б свободу слова, преси та права народу мирно збиратися й звертатися до уряду, просячи усунути якусь кривду» [22].

На перший погляд може здаватися, що конституція, яка гарантує стан некерованої свободи, суперечить очікуванням людей, які «в своєму приватному житті є полоненими страхом», бо боротьба за престиж і страх перед банкрутством призводять до стресів. Захистом же від стресу є гарантована стабільність, керований поря-док. Проте не варто надмірно узагальнювати клінічні випадки. Конституції, які дбають тільки про порядок є більш загрозливими для людей, аніж ті, які дбають переважно про свободу. Відомо, що свобода особливо цікавить «єретичний» тип особистостей, які раніше від інших зрікаються старих зразків мислення та поведінки. Відомо також, що сама такими є ті, кого прийнято називати творцями. Тому якщо конституція, керуючись уподобаннями примітивної більшості, уникає лібералізму й терпимості, то це може привести до потрясінь, невигідних всім. Як вважав Т.Кун, політичні революції є «спрямованими на зміну політичних інститутів засобами, які саме ці інститути забороняють. Тому успіх революцій примушує ча-стково відмовлятися від одних інститутів на користь інших, а в проміжку між ними суспільство взагалі не ке-рується інститутами» [23]. Внаслідок штучної конфронтації суспільство втрачає духовну єдність, страждання одних не виправдовують торжества інших, громадський же загал на довгий час виключається з того, що при-йнято вважати прогресом.

Тому оптимальна конституція має бути, висловлюючись метафорично, строєм вільного крою. Або ж, якщо кравецьку метафору замінити на архітектурну, вона мусить бути конструкцією на засадах rambler style. Попри весь свій лаконізм, досконала конституція стоїть далеко від того, щоб нехтувати особливим, самобутнім, інди-відуальним, незвичним. Правий був Гегель, вказуючи, що «внаслідок системи приватних устремлінь право ро-биться зовнішньо необхідним в якості захисника особливості» [24]. У законів та декретів, писав досвідчений в політиці М.Рокар, є свої кордони, яких треба дотримуватися. Звісно, з цим можна не погоджуватися. Як відо-мо, Платона свого часу дратувала присутність в суспільному житті окремих «дивних» законів, якими керують-ся люди. Оскільки Платон не любив політичної розмаїтості, то створив модель політичної автаркії з криштале-во прозорою ієрархією внутрішніх стосунків. Він не вірив, що гарантія стабільності на засадах довіри перевершує гарантію стабільності на основі контролю. Навряд, чи йому здалася б переконливою пізніша думка Т. де Шардена про те, що «дещо розвивається в світі через наше посередництво, можливо, нашим рахунком, і головне тут те, що ми помічаємо: в цій великій грі ми є одночасно гравцями, картами і закладом» [25]. Можли-во, для Платона була б ближчою ідея про те, що людина є громадською істотою за законами місця, де їй випало народитися. А тому для тих, хто виріс в тюрмі, тюремні закони правитимуть за дороговказ [26]. Однак раби все-таки колись прокидаються. Свобода, народний суверенітет, демократія, розділення влад стали універсаль-ними надбаннями цивілізації. Повертаючись до конституції, слід зауважити, що її механізм гарантій свободи не є простим, іноді його функціонування сприймається як парадоксальне. Наприклад, конституція, яка «дозволяє» свободу, є більш па-терналістською ніж та, яка свободу обмежує. Оптимальним тут є метод невтручання. Як вказує В.Нерсесянц, логіка правової регуляції вимагає для вираження більшої міри свободи вживати заборону, а для означення ме-ншої міри, навпаки, дозвіл [27]. Принцип верховенства права краще узгоджується з існуванням «білих плям» в забезпеченні свободи, ніж з її недосконалою регламентацією. Філософія просвітителів – від Д.Локка до І.Канта наполягає на тому, що в суспільстві автономним суб’єктам має бути категорично дозволено думати так, як вони думають, відкрито висловлювати все, що вони хотіли б сказати, вільно розпоряджатися своїми силами, здібностями та майном. Поняття «категорично дозво-леного», тобто дозволеного безумовно, незалежно від будь-яких міркувань передає загальний зміст інтелектуа-льної свободи. Категоричний дозвіл в даному випадку співпадає з абсолютною забороною державі та її агентам втручатися в сферу особистих прав індивіда, свободу його інтелектуального життя. Відомо, що Д.Локк поділяв закони, яким вимушено підпорядковуються люди, на Божественні, громадян-ські та закони громадської думки [28]. Ймовірно, що органічні конституції мають дбати про другі з них, схи-ляючись перед першими. Цікаво, що К.Поппер до категорії «нормативних законів» відносив Десять заповідей разом з правилами виборів у парламент та законами афінського полісу. Адже всі вони принципово відрізня-ються від органічних законів тим, що описують не факти, а умовні орієнтири людської поведінки [29]. Важливо також, що закони, які діють в суспільстві, не робляться громадянськими законами автоматично, а часто-густо лишаються нормами індивідуальної поведінки. За Дж.С.Міллем, громадянські закони являють со-бою не більше, ніж «закони дій та емоцій людей», тобто вони залишаються «законами індивідуальної людської натури». Проте, об’єднуючись в суспільство, люди не повинні принижувати свою індивідуальність – цю думку Дж.С.Мілла особливо підкреслює К.Поппер. Все це не просто сприймається в посттоталітарному середовищі, хоча у відкритих суспільствах це мало не трюїзми. Зокрема, у Р.Рейгана знаходимо: «Треба довіряти людям, вірити, що кожна людина може стати вели-кою, може сама розпоряджатися своєю долею... Тільки коли люди здатні вірити, творити й будувати, тільки коли кожен особисто є зацікавленим в долі своєї країни і кожен є вільним ризикувати й одержувати плоди ус-піху – тільки тоді виникає динамічне, заможне, прогресивне і вільне суспільство» [30]. Якщо погодитися з тим, що змістом конституції має стати гуманність, заснована на індивідуальних ціннос-тях, то й тут найголовнішою з них слід визнати свободу. «Підвалиною права, – писав Гегель, – є взагалі духов-не, і найближчим місцем та висхідною точкою – воля, яка вільна; так що свобода є її субстанцією» [31]. Зви-чайно, якщо метою права проголосити виключно свободу, тоді невдовзі запанують свавілля й право сильного. Отже, в своїх кращих інтенціях право автоматично скеровується до певної міри свободи, яка сама по собі вира-зно не окреслена, тобто до певного співвідношення хаосу і порядку, вільної волі та її обмежень. Надлишок свободи – небезпечна річ, говорив С.Лем. Мало свободи – погано, багато – також погано [32]. Оскільки встановити фіксовану міру свободи в праві неможливо, сучасна правова система органічно скла-дається як біполярна. Отже, частина норм в ній «дбає» про свободу, решта – про порядок. Проте свобода все-таки важливіша за порядок, й тому серце органічної правової системи – конституція – опиняється на боці сво-боди. Решта ж права дбає про порядок і стабільність. В не зовсім політично здорових соціумах цього не усвідом-люють, скеровуючи також і конституцію на захист порядку. Наслідки подібного ставлення добре відомі. Гро-мадський загал занурюється в нудьгу та фрустрацію, розкошують обскурантистські ідеології, почуття повноти життя поступово втрачається, економіка призупиняє свій поступ, оригінальна творча активність опиняється на маргінесі, інтелектуальна еліта емігрує в пошуках більш вільних світів. Слід зазначити, що в правовому сенсі свободу не треба розуміти надто рафіновано, філософськи-вишукано. Йдеться, перш за все, про свободу підприємництва, політичних виборів, пересування, слова, прива-тного життя, власне, будь-яких ініціатив, починаючи від абстрактного мислення й завершуючи «шаленим мар-нотратством». Лицемірні політики та ідеологи іноді говорять, що головне – це духовна свобода, якій не пере-шкоджає навіть тотальний порядок. Проте духовна свобода в умовах зовнішньої несвободи є фікцією, інтелектуально чесні юристи це розуміли завжди. Зокрема Б.Кістяківський писав: «Головним й найбільш сут-тєвим змістом права є свобода. Право – це свобода зовнішня, відносна, зумовлена громадянським середови-щем. Проте внутрішня, менш відносна духовна свобода можлива лише за умови існування свободи зовнішньої й остання є найкращою школою для першої» [33]. І далі: «...Треба прямо наполягати на тому, що право існує тільки там, де є свобода особистості. В цьому сенсі правовий порядок є системою відносин, при яких всі члени даного суспільства володіють найбільшою свободою дії та самовизначення» [33]. Не можна боятися свободи, свобода є найкращим гарантом порядку і там, де існує свобода, політична злагода складається якнайшвидше. За спостереженням В.Ебенстайна, ідея вигідності свободи для порядку, висловлена ще в 1690 році Д.Локком, була підтверджена потім неодноразово, так що правління народу в поєднанні з правом на повалення тиранічного уряду стало «найкращою перешкодою повстанню». Зокрема, британська та американська конституційні системи, засновані на «праві повстання», виявилися найбільш стабільними в світі. Ця теза стосується й таких волелюбних країн як Голландія, Швейцарія, країни Скандинавії [34]. Отже, зовсім не схибив І.Кант, дій-шовши свого часу висновку про те, що «державний устрій, заснований на найбільшій свободі людей у відпо-відності із законами, завдяки яким свобода кожного є сумісною із свободою всіх інших (я не говорю про най-вище щастя, оскільки воно має з’явитися само по собі), є в усякому випадку необхідна ідея, яку слід брати за основу при складанні не тільки конституції держави, але й будь-якого окремого закону» [35]. Оскільки ця ідея була закладена в американську конституційну модель, не дивно, що головну частину Конституції США становить Білль про права. Цей принцип має обов’язковий характер для цілої категорії кра-їн. Ядром, так званої, «неписаної» конституції Великобританії є також сукупність біллів про громадянські пра-ва. Водночас у світі існують конституції, які ґрунтуються на доктрині порядку, що й дало привід Р.Рейганові підкреслити виключність Конституції США, «яка відрізняється від усіх інших тим, що в ній народ вказує уря-дові, що він може робити», а також тим, що «найважливіші слова в ній – «Ми, народ», її найважливіший прин-цип – свобода» [36]. Втім, унікальності та яскравості американської конституції ніхто не заперечує. Конституції соціалістичного світу не змогли виробити ефективних гарантій людської свободи. Всі вони були етично максималістськими, зв’язаними марксистською доктриною та поміркованими за своєю літератур-ною формою. Яких тільки функцій в них не вбачали: охоронну, програмову, нормативної орієнтації тощо. Як тут не згадати Ж.Мельє, який в казуїстиці сучасних йому законів вбачав «таємні системи несправедливості». Чи не нас попереджав французький священик? «Всі ви, скільки вас є, й всі подібні до вас не повинні бачити в них (законах – В.Р.) що-небудь інше, ніж таємні системи несправедливості» [37]. Кожна конституційна система має свої засади. В США це вільні принципи англійської конституції у поєд-нанні з природним правом та здоровим глуздом [38], у Франції – свобода, власність, безпека й спротив гноб-ленню. Колись Е.Лінкольн навіть назвав конституційні засади Т.Джефферсона «аксіомами вільного суспільст-ва». Юристам також добре відомі «чотири свободи» Ф.Рузвельта, нормативні принципи В.Вільсона тощо. Проте, як писав Р.Давід, в правових системах важливими є не стільки норми, скільки загальна структура права, вживані у ньому класифікації, концепції, тип регулювання [39]. Правові засади, записані в Конституції України почнуть діяти не відразу. Але в будь-якому випадку їх дія буде глибокою, бо така вже особливість конститу-ційного регулювання. Тому краще написати десять поміркованих конституційних проектів, зупинившись на одинадцятому найкращому, ніж легітимізувати перший-ліпший проект, посилаючись на кон’юнктурні вимоги часу. Як свого часу влучно сказав Е.Берн, «щоб одержати леді, треба розпочинати з бабці». Тобто «якщо ми хо-чемо, щоб коли-небудь життя стало більш теплим та чесним, ми повинні перестати бути холодними й лицемір-ними вже тепер» [40]. Повертаючись до конституційної матерії, варто наголосити на тому, що сьогодні в Укра-їні йдеться не про окреслення рис майбутнього раю (ми це мали в неперевершених формах в 1919, 1937, 1978 роках), а про захист реальних цінностей та пріоритетів, однозначний вибір на користь свободи. Конституція не може, як це не прикро для К.А.Гельвеція, «дати проект можливого громадянського стану, ...вирахувати вірогідність щастя людей» [41]. Проте вона може розв’язати їм руки, розкріпачити мозок, звіль-нити душу для пошуків щастя шляхами, які кожен обиратиме незалежно від чужих уподобань. Якщо постсоці-алістична правова думка хоче зробити внесок в скарбницю світового конституційного досвіду, то цей внесок міг би обмежитися конституційним правом громадян на не конформну поведінку. Люди в соціалістичному сві-ті надто настраждалися від шаблонів, щоб і надалі примусити себе рахуватися з ними. Як писав вже згадуваний Б.Кітяківський, «тенденція до дріб’язкової регламентації й регулювання всіх громадських відносин статтями писаних законів є притаманною поліцейській державі, вона становить її характерну ознаку на відміну від дер-жави правової» [42]. Саме глибинні інтереси свободи, органічного нонконформізму засуджують середньовічну одержимість ідеєю раціоналізації безконечного (А.Уайтхед); сліпу віру в універсальність законів небесної механіки (Х.-Г.Гадамер); машинізацію, що веде до вигод централізму (М.Хайдеггер); поверховість просвітителів XVIII сто-ліття, які сприймали суспільство в якості годинникового механізму (Г.Честертон); математизацію природознавства (М.Бердяєв); катастрофічні спроби керування людьми за правилами лінійного процесора (Р.Абельсон) тощо. Втім, конституції повинні бути не тільки свободолюбними, але й «скромними». Інтелектуальне життя на-роду є багатшим за можливості будь-якого прогнозу. «Наскільки ж засліплені ті, – писав Гегель, – хто вважає, що можна зберегти установи, конституції, закони, живий дух яких зник і які більше не відповідають моралі, потребам і поглядам людей...» [43]. Науці відомі спільноти комах, життя яких повністю підкоряється шаблону. Іноді подібні організації досягають навіть відносно складних цілей. В них також, за визначенням А.Уайтхеда, виділяються корови, воїни, робітники, підмітальники й королеви. Вони навіть здатні піклуватися про віддалене в часі майбутнє, якщо за одиницю часу прийняти життя комахи. Проте люди за такою схемою щасливо існува-ти не можуть. Створені людьми політичні мурашники погано піддаються аргументам абстрактної критики, бо їх існування є панегіриком раціонального початку. Отже, вони розкладаються та відходять у небуття не внаслі-док критики, а під тиском емоцій, головною з яких є відчуття втрати сенсу індивідуальних змагань, втрати від-чуття щастя або надії на нього. Так живі емоції руйнують створені розумом політико-юридичні фікції. «Проблеми права, – писав свого часу Н.Вінер, – можна розглядати як комунікативні та кібернетичні, тобто вони є проблемами впорядкованості та повторюваності управління певними критичними станами» [44]. Але Н.Вінер правий лише при умові, що за дужки подібного розуміння винесено конституції, мету яких становить не впорядкованість, а свобода. Тому Н.Вінер правий лише тактично, але не стратегічно. Крім того, те, що по-вторюється за посередництвом зміни поколінь, є повторенням лише умовно. Ніщо не є новим під місяцем, а ра-зом з тим новим є все. Зберегти сталі форми в динамічних системах, можна, як відомо, лише за рахунок деградації. Уникнути де-градації суспільства за допомогою права можна в різний спосіб. Свободу можна охороняти лаконічною кон-ституцією, як-от у США, або сукупністю біллів про права, як-от у Великобританії. Кожен народ має свій дер-жавний устрій, і те, що є органічним для Пруссії, виглядає цілком непридатним для англійців, говорив Гегель. Політичний світ є багатим за формами. Строкатим є також світ правових форм, зокрема, конституцій. Проте й у цьому світі існують певні незмінні імперативи. Більшовизм намагався повернути людей під владу персоніфікованого авторитету, що було регресом, оскі-льки світ на той час вже переконався в перевагах авторитету закону. В країнах загального права, як відомо, не було тоталітаризму. Даний факт діє на професійну уяву й змушує нас до аналізу, який має особливе значення в Україні. Нам не бракує фахівців в галузі конституційного права, ми також маємо доступ до найкращих консти-туційних зразків. Цілком прийнятним є також досвід західних експертів. Крім того, українці мають досвід кон-ституційних змагань від П.Орлика до Конституції УНР 1918 року. Єдине, чого нам справді бракує, це внутрі-шньої розкутості, вільної свідомості, свободи духу. Зрештою, треба визнати, що в умовах панування державної форми власності ми так і не станемо вільними. Свобода за таких обставин завжди буде перетворюватися на власну пародію. Отже дарма надалі переписувати західні конституційні зразки, як ми це спочатку намагалися робити. Конституції унікальні, як і дух народу, хо-ча юридично всі вони обертаються довкола універсальних тем. Тематично єдиною є й світова поезія, проте ні-хто не переплутає Шевченків «Кобзар» з «Листям трави» У.Уїтмена. В умовах панування соціалістичних стереотипів люди не можуть жити як раби, а думати як вільні. Дарма, що наші актори можуть зіграти моделі життєвих стосунків з п’єс С.Беккета або О.Вайлда. Адже вони поки що не можуть жити за цими моделями, як це органічно відбувається в західному світі. В цьому прочитується реа-льний драматизм українського сьогодення, коли замість повсякденного щастя люди мають поки що тільки на-дію на нього. ПОСИЛАННЯ НА ДЖЕРЕЛА 1. Хайек Ф. Преступная самонадеянность. – М.: Новости, 1992. – С. 111-112. 2. Поппер К. Открытое общество и его враги. Том 2. – М.: Феникс, 1992. – С. 155-156. 3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 380. 4. Гоббс Т. Левиафан. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1936. – С. 211. 5. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс, 1988. – С. 39. 6. Солженицын А. Как нам обустроить Россию // Литературная газета, 18 октября 1990. 7. Бродель Ф. Время мира. Т.З. – М.: Прогресс, 1992. – С. 204-205. 8. Бакунин М.А. Философия, социология, политика. – М.: Правда, 1989. – С. 87-88. 9. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: Изд-во НКЮ СССР, 1939. – С. 189. 10. Гольбах П.А. Избранные произведения в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1963. – С. 286. 11. Руссо Ж.Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – С. 117. 12. Поваров Г.Н. Ампер и кибернетика. – М.: Советское радио, 1977. – С. 59. 13. Дурденевский В.Н. Иностранное конституционное право в избранных образцах. – Ленинград: Государ-ственное изд-во, 1925. – С. 137-138, 143, 145. 14. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 49. 15. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 80. 16. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 179. 17. Конституции буржуазных государств. – М.: Юридическая литература, 1982. – С. 178. 18. Залыгин С. К вопросу о бессмертии. – Новый мир, № 1, 1989. – С. 24. 19. Коул С. Существует ли иерархия научных дисциплин // Социальные показатели в системе научно-технической политики. – М.: Прогресс, 1987. – С. 402, 406-407. 20. Блок М. Апология истории. – М.: Наука, 1987. – С. 110. 21. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М.: Прогресс, 1992. – С. 52. 22. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 78. 23. Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977. – С. 129-130. 24. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 246. 25. Шарден П.Т. де. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – С. 183. 26. Анчел Е. Этос и история. – М.: Мысль, 1988. – С. 75. 27. Нерсесянц В. Правовое государство: история и современность. – Вопросы философии, № 2, 1989. – С. 14. 28. Локк Д. Сочинения в трех томах. Т.1. – М.: Мысль, 1985. – С. 406. 29. Поппер К. Открытое общество и его враги. Т.1. – М.: Феникс 1992. – С. 92. 30. Рейган Р. Жизнь по-американски. – М.: Новости, 1992. – С. 472. 31. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 67. 32. Лем С. Фантаст и футуролог С.Лем (интервью) // Литературная газета, 14 ноября, 1990. – С. 15. 33. Кистяковский Б. В защиту права // Вехи. – М.: Новое время, 1990. – С. 126, 137. 34. Эбенстайн В. Государь, государство, общество // Знание-сила, № 9, 1990. – С. 73. 35. Кант И. Сочинения в шести томах. Т. 3. – М.: Мысль, 1964. – С. 351-352. 36. Рейган Р. Жизнь по-американски. – М.: Новости, 1992. – С. 722. 37. Мелье Ж. Завещание. Т. 3. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – С. 350. 38. Джефферсон Т. Автобиография. – М.: Наука, 1990. – С. 171. 39. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс, 1988. – С. 280. 40. Берн Э. Секс в человеческой любви. – М.: Московский кадровый центр, 1990. – С. 77. 41. Гельвеций К.А. Сочинения в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1973. – С. 91. 42. Кистяковский Б. В защиту права // Вехи. – М.: Новое время, 1990. – С.144. 43. Гегель Г.В.Ф. Политические произведения. – М.: Наука. 1978. – С. 50. 44. Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Иностранная литература, 1958. – С. 117.