Зиновій АНТОНЮК: ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Україна дуже давно перебуває у сфері впливів потужної юдео-греко-християнської традиції з її головною вартістю свободи. Але усвідомлення ідеї самодостатності особи та притаманності їй свободи у нас відбувалося з великими труднощами та запізненням. Після появи Загальної декларації прав людини 1948 року Україна все ж опанувала конечність включення своїх національно-визвольних змагань у світовий контекст поступу до сво-боди через вільну особистість.

Тоталітарна суспільна модель не визнає особистості, у ній суспільство та держава тотожні, а тому права осо-би – фікція. У ліберальних моделях суспільство і держава не тотожні, співвідношення між ними можуть бути різними. В залежності від такого співвідношення особистість має більший або менший простір для самореалі-зації. У розвиненому демократичному суспільстві державні структури перетворюються на специфічні гаранту-ючі структури суспільства з головною функцією – дотримання та захисту прав і свобод особи.

З цим спектром суспільних моделей співвідноситься відповідний набір типів конституцій: від тоталітарно-го соціально-контрольного варіанту до варіанту, де особистості та ідеї можуть активно впливати на державні структури. Але жодне суспільство не може ігнорувати ідеї справедливості (при будь-якому її наповненні), а тому сам процес створення конституцій є пошуком у рамках національного менталітету якихось досить універсальних узагальнень та вартостей для наближення до цього ідеалу.

Осмислення цього відбувається сьогодні і в українському суспільстві. Потреба трансформації нашого сус-пільства у громадянське не зустрічає відвертих заперечень, але суспільний загал важко опановує засади ринко-вої економіки, демократії, свободи приватного життя.

Використовуючи важку соціально-економічну та психологічну ситуацію та недостатню прозорість шляху трансформації у громадянське суспільство, владні структури пропонують Україні модель конституції звичай-ного посттоталітарного, але не громадянського суспільства. Державний проект практично ігнорує головне за-вдання демократичної конституції – стати заслоном від вторгнення державних структур у сферу індивідуаль-них прав та свобод, функціонування приватної власності та приватного життя. Певен, що за таких обставин ми не будемо вільними.

У своєму підході до конституції як такої, під впливом страху перед автономним індивідом ми ніяк не мо-жемо позбутися своїх застарілих уявлень про конституцію як про кодекс засад громадського колективізму, експлуатуючи при цьому навіть авторитет Юрія Липи. Проте Юрій Липа розглядав модель односкладового сус-пільства, а наше – реальне українське суспільство сформувалося, все ж таки, як багатоскладове.

Навіть якщо придивитися до головної складової – етнічного українця – то, не заперечуючи тез Ю. Липи про його індивідуалізм та одночасну схильність до асоціативної групи, артілі, мушу підкреслити, що той «ін-дивідуалізм» так само як і та асоціативність мають різне наповнення в різних регіонах України (поліщук, на-приклад, є більш патріархальним, ніж степовик, який є більш динамічним, «інноваційним»). То що ж, будемо підганяти все етнічне українство (не кажучи вже про українство політичне) під якусь «оптимальну» модель і під неї обтинати іншим ноги, руки, голови?

Все це – не апологетика атомарного суспільства, бо такого суспільства бути не може. Але конституція, як головний гарант свободи, повинна забезпечувати право індивідові навіть і на такий стан. Хіба націлена, навіть найбільш послідовно, на захист індивідуалізму конституція погано боронить засади добровільної солідарності?

Оприлюднений нижче модельний проект нової конституції України є справді альтернативним до офіцій-но-державного, бо пропонує варіант конституції України як основного закону громадянського суспільства. Він є по-своєму унікальним, бо конституція будь-якої демократичної держави у правовому сенсі – завжди унікаль-ний документ. Її унікальність полягає, насамперед, у тому, що вона є головним гарантом свободи народу. Зви-чайно, конкретного народу. Не забуваймо також, що конституційні системи, засновані на пріоритеті свободи, виявилися найстабільнішими у світі, і це примушує нас визнати творчу й водночас стабілізаційну здатність свободи.

Хотів би торкнутися також двох тез, що прозвучали при обговоренні модельного проекту конституції під час її рекомендації до друку: «федералізація України обов’язкова»; «недостатньо національний характер прое-кту». Запропонована модель не нав’язує і не може нав’язувати федералізму, але залишає достатній простір для його природного, а не декретованого втілення, так само як і природного руху у протилежному напрямі.

Не забуваймо також про правовий універсалізм, бо різниця у культурній сфері не завжди повинна мати ви-рішальне значення. Всі статті Загальної декларації прав людини 1948 року мають – з правового боку – універ-сальний характер, бо кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незале-жно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ні-якого розрізнення на основі політичного, правового та міжнародного статусу країни або території, до якої лю-дина належить...

Наше суспільство гостро потребує свіжих правових ідей, які мало просто «холодно» запозичити в Америці чи Західній Європі. Треба бути захопленим ними, адже тільки в цьому випадку вони допоможуть нам здійсни-ти творчу роботу свідомості, перетворити правосвідомість на своєрідне підґрунтя загальної свідомості, стимулювати нашу волю до праці й активності. На моє переконання, поданий нижче модельний проект Конституції України, як мінімум, виконує таку роль. Я навіть сподіваюсь, що українська спільнота захоче за такою консти-туцією жити.

Зиновій АНТОНЮК

Березень 1994 р.