09/25/2001 | Спостерігач

Привид Богдана бродить Україною
Пошук лідера: черговий варіант національної розваги

Євген ЗОЛОТАРЬОВ,
"Центр екстремальної політики"
для "України молодої"

Можливі диспозиції майбутніх виборчих баталій проаналізовані настільки ретельно і докладно, що не залишають жодного шансу сказати щось принципово нове, принаймні в царині суворої аналітики. Крім того, політична ситуація вже довгий час справляє враження майже статичної. Заморожений політичний час - заслуга потужного гравця в особі Адміністрації Президента з великими владними апетитами. Тож доводиться заходити здалеку, грунтуючи свої роздуми не тільки на фактах, рейтингах, тенденціях та інших раціоналістичних речах. Адекватнішими ситуації є віра, необгрунтований оптимізм, інтуїція, футурологічні медитиції та псевдоісторичні екскурси. Такий підхід не має нічого спільного з політичною аналітикою, проте в даній ситуації їх ефективність однакова...

Роль особистості в історії

"Історики досі сперечаються про..." - так можна розпочати розповідь
про будь-яку значущу подію далекого чи не надто минулого. Потреба сперечання
між собою - родова ознака істориків. Роль особистості в історії - це зручна і
легальна нагода для реалізації інстинкту сперечальності. В хіт-парадах
української проблематики цього жанру горішній рядок беззмінно посідає дуже
стара, вже майже народна пісня істориків "Про Богдана". Її сюжетна лінія
доволі проста: визвольна війна, очолювана національним героєм, зради,
перемоги. Однак головна інтрига захована у прикінцевому запитанні: визвольна
війна - справа рук національного героя чи, навпаки, національний герой є
побічним продуктом цієї війни? Або простіше: чи відбулася б визвольна війна,
якби її не очолив Богдан-Зиновій?

Історики, що перебували під впливом марксизму московського розливу,
визнавали за Хмельницьким лише єдину історичну заслугу - заслугу
"воз'єднання". Будучи апофеозом модерної раціональності, марксизм уявляв
історію як лінійний, в кращому випадку спіралеподібний процес, у якому роль
особистості була фактором випадковості, а тому нівелювалася.

Боротьба з мертвою марксистською парадигмою нагадує витончену форму
наукової некрофілії. Крім того, колишні викладачі ленінізму досконало
володіють предметом своєї сьогоднішньої нищівної критики, тому штурхають цей
труп настільки віртуозно, що з ними годі змагатися. Тож обмежимось лише
заувагою естетичного плану: історія без велетнів і героїв - нецікава та
бліда, така історія не повинна бути правдивою. Цю аксіому добре засвоїли
творці масових культурних цінностей. Тому інтерпретація Хмельниччини від Єжи
Гофмана, незважаючи на очевидну пропольськість, є надзвичайно достовірною.
Автор "Вогнем і мечем" хоч і не переймається ідеалізацією Богдана, проте ні
на секунду не піддає сумніву масштаб постаті та ключову роль Хмельницького у
визвольній війні українців.

Де ти, Великий Українець?

"Національні герої та лідери - локомотиви історії"- саме так варто
переформулювати відомий вислів Маркса про революції. Очікування потужного
локомотива - одна з причин того, що український поїзд до Європи та, що
важливіше - до самої себе, й досі стоїть на запасній колії. Відсутність
масштабної постаті не тільки збіднює український політичний краєвид, а й
позбавляє його динаміки. Тому навіть такі, потенційно здорові для влади
процедури, як "касетний скандал", залишають політичний ландшафт застиглим. І
якщо проводити аналогії, то хтозна, чи такими швидкими були б перетворення в
Чехії та Польщі, якби не статус національних лідерів Гавела й Валенси.
Звичайно, такий статус не є гарантією того, що рух буде в правильному
напрямку (приклади антигероїв - Лукашенко, Мілошевич). Але те, що рух буде -
поза всяким сумнівом.

Цей феномен має і раціональне пояснення: загальнонаціональний лідер -
мобілізуючий чинник надзвичайної сили. І тільки від самого лідера залежить,
чи зможе він ефективно використати цей ресурс. Хмельницький в свій час
використав цей ресурс більш ніж ефективно, задавши рівень, до якого марно
намагалися дострибнути його наступники. На жаль, українська історія після
1991 року демонструє повну відсутність політиків, котрі могли б встановити
планку хоч трохи зависоко (можливо, певним винятком можна вважати Вячеслава
Чорновола). І це починає дратувати. Отже, пошук лідера стає дедалі
фанатичнішим і, нарешті, починає набувати ознак матеріалізації мрій.

Привид Богдана з'явився, як вже здогадався читач, невипадково. Адже,
не тільки науковці, а й "маленькі українці" скучили за пафосом звитяги,
великої справи, яка б об'єднала націю. Порожнім вже довгий час залишається і
місце великого українця, який би цю справу очолив.

Усвідомлюючи спекулятивність порівняння Хмельницького і Ющенка,
мусимо зізнатися, що саме для цього порівняння й потрібна була історична
аналогія. Суть аналогії в тому, що Хмельницький - найяскравіший український
приклад, коли збіг дрібних випадковостей творить феномен лідера. Ющенко - це
випадок, коли здається, що зірки стали дуже схоже.

Тому зрозумілим є нервове пожвавлення, викликане появою в українській
політичній стайні жеребця, що ще не дуже відгукується на прізвисько Лідер,
але має виняткові дані. Залишимо іншим фрейдистський аналіз характеру, який
має свої недоліки. Визнаємо лише, що набір чеснот та аванс суспільної довіри
дозволяє нам сподіватися, що це - "Він" (як висловилася б героїня фільму
"Матриця"). Для підтвердження власної здогадки залишається очікувати
виконання претендентом на папаху відповідних суспільних ролей, головною з
яких є "об'єднувач суспільства".

Щоб не перетворити об'єднання на процес заради процесу, не варто
гнатися за кількісними показниками. Об'єднувати та збирати варто передусім
те, що є життєздатним. Попри можливі розбіжності, епіцентрами живої
політичної тканини варто визнати велику частину націонал-демократів, Форум
нацпорятунку Юлії Тимошенко та прогресивних лівоцентристів. Це, в принципі,
визнає і Він.

Сила трьох

Шанси появи того, що Олесь Доній у своїй, ще травневій, статті "Як
перемогти політичній опозиції" назвав "тріумвіратом", за цей час не тільки не
збільшились, а й... Нехай це більше хвилює "політичних прагматиків".
"Ідеалісти" ж розуміють, що, коли мова йде про перемогу не тільки опозиції,
але й здорових сил та тенденцій взагалі, сенс має не просто блок "Наша
Україна", широка коаліція за його участю, в якій Ющенко + Тимошенко + Мороз
домовилися б про взаємне непоборювання і співпрацю.

Що від такого об'єднання, крім моральної сатисфакції, матимуть Мороз
та Тимошенко, є очевидним навіть без урахування умов коаліційної угоди. Їхні
виборчі блоки гарантовано потрапляють до парламенту. З огляду на діючі
рейтинги, вони начебто й так долають 4-відсотковий бар'єр . Але ми знаємо, що
саме вони будуть головною мішенню атаки влади, в якій буде застосовано все,
від компромату до фальсифікацій. Тому невідомо, що від цих рейтингів
залишиться у день оголошення результатів виборів.

Загальний позитив коаліційності теж зрозумілий. Найвагоміші
аргументи:

- можливість створення стійкої парламентської більшості;

- значне здешевлення сумарної вартості виборчої кампанії;

- "географічна легітимність", представництво електорату всіх
регіонів;

- збільшення фінансових затрат решти блоків для нейтралізації фактора
коаліційності;

- це дозволить практично освоїти модель "єдності" в підготовці
президентської кампанії;

- радикальне зменшення числа виборців, що не голосують;

- посилення контролю за виборами.

І головне. На відміну від суто технологічних проектів на зразок
"Зелені-98", "Кучма-99", "Референдум-2000", "ТУНДРА-2002", які тільки
"проїдають" обмежений і такий необхідний для масштабних перетворень ресурс
суспільної довіри, дана коаліція може дати зразок реалізації більш природної
схеми "Ідея + технологія".

Найпотужніша, буквально ядерна політична енергія захована в можливій
бінарній опозиції "ми" - "вони", або "ми" - "решта, інші", де вже не буде
потреби пояснювати, хто саме ті "вони". "Вони" - то вже просто не "ми" (без
усякої деталізації і персоніфікації).

Зі зрозумілих причин технології тотальної мобілізації через бінарну
опозицію в Україні ще не використовувались. Навіть таким монстрам, як
"ТУНДРА", вони не під силу. Адже суто технологічно названа схема не
запускається, скільки адмінресурсу під неї не кидай. Тут потрібен емоційний
чинник, свята віра в те, що викликає судому в горлянці та бажання співати
гімн, глибоко захована в підсвідомість та колективна підсвідомості,
впевненість в існуванні вищої правди та справедливості. Щось невловиме, в що
не вірять прагматичні політтехнологи.

Звичайно, тут теж не обійтися без технологічних моментів. Хоча факт
такого об'єднання - момент величезної морально-психологічної ваги, але його
актуалізація, матеріалізація, подолання "віртуальності" - все це необхідні та
недостатні умови досягнення синергетичного ефекту. Інакше виплодом об'єднання
стане банальна сума рейтингів. Проте технологічні подробиці не є темою даної
ірраціоналістичної розвідки.

Попри можливі ризики, гра варта свічок, бо інакше вона залишається
тільки грою, та й то, з наперед відомим рахунком.

Момент істини N

Позірна слабкість даної схеми у недостатній вмотивованості головного
суб'єкта коаліції. Бо ж дійсно, навіщо Ющенку ризикувати хоч і тимчасовою,
але лояльністю гаранта, підставлятися під важку мас-медійну артилерію в. о.
олігархів, сваритися з частиною оточення, остаточно позбавляти себе і
союзників можливого адмінресурсу. І всі ці жертви - щоб протягнути до
парламенту своїх політконкурентів? Назвемо це якраз психологією лідера.

У такій трактовці питання має виглядати так: чи достатнім є рівень
амбіційності лідера? Якщо ці амбіції не простягуються далі теплого місця в
парламенті, фракції чи комітеті, то коаліційна схема - теоретичний непотріб.
Але якщо Ющенко розраховує на більше (а так воно і є, - В. Ю. прагне змінити
глобальний розклад українських політичних сил), якщо збирається виборювати
місце лідера нації, йому не обійтися без цієї коаліції.

Які ж тактичні і стратегічні переваги отримає Віктор Андрійович? Так,
в Україні люблять і жаліють "ображених". Саме як "ображений" і непоцінований
Прем'єр вперше став Президентом Леонід Кучма. Частково ту ж схему намагався
реалізувати Марчук. Але любов до ображених - прохолодна жалість порівняно з
палким почуттям українців до "об'єднувачів". Походження цієї любові у вічній
територіальній, становій, конфесійній, партійній розірваності української
нації. Тому це почуття дуже важко піддається інфляції та девальвації. Саме
геніальним "об'єднувачем", а потім полководцем був Богдан Хмельницький.

Важко переоцінити і появу в Ющенка надійних і потужних стратегічних
союзників, серед яких і Тимошенко, і Мороз. При виконанні певних умов та
гарантій цей союз має всі шанси зберегтися навіть до президентських виборів
2004 року. До того ж тільки до таких потужних союзів та їх лідерів можлива
справжня увага та допомога Заходу. Та й ризики, попри можливі обіцянки з АПУ,
збільшуються незначно. "Мочити" Ющенка через підконтрольні ЗМІ не почали
тільки ті "центристи", які ще сподіваються отримати його руку і серце (тобто
рейтинг). Коли ж не надто вродливі наречені зрозуміють, що "свадьби не буде",
вони ще з більшим азартом, ніж зараз це робить "Інтер", почнуть втовкмачувати
у голови обивателів, що "НУ", "Наша Україна" - це "нашисти", "нудисти"
"націоналісти", "американські шпигуни" тощо.

Протягом останнього року доля була ласкавою до України. Вона щедро
сипала перед країною шансами, моментами істини, можливостями кардинальних
змін на краще. Дехто за усі ці шанси заплатив власним життям. І навіть
найтупіші починають розуміти, що цей благословенний період добігає кінця.
Тому заяви на кшталт "вибори-2002 - це момент істини" вже не видаються
публіцистичними штампами.

P.S. Нез'ясованим залишається лише методологічний момент: чи конче
необхідно для перетворення українського діяча на загальнонаціонального
лідера, щоб якийсь підступний староста Ч. спалив його хутір та пограбував
маєток ?