ЛУЦЕНКО: "ми не хочемо бути одноразовим народом"
12/17/2001 | Спостерігач
http://www.grani.kiev.ua/2001/text/41/Lucenko18L_ukr.htm
“Україна без Кучми”:
ми не хочемо бути одноразовим народом
Перша річниця акції
Юрій Луценко
Українське суспільство йшло до протестних наметів на засніженому Майдані Незалежності останні декілька років. Жорсткий тиск під час президентських виборів укупі з неприкритою фальсифікацією дали бажаний для влади результат, але він не став суспільно визнаним. Порівняйте атмосферу загальної віри у переміни на краще після перших президентських виборів у 1994 і стан похмурого розчарування, в якому країна зустріла Кучму-2.
Приблизно так хворий, що сподівався на закінчення неприємної та болючої процедури щоденної клізми, виходить від лікаря з погаслим поглядом і, по-старечому човгаючи капцями, гірко сповіщає однопалатників: “Подовжили ще на місяць. Доки не встановлять причину болю у спині”.
Загалом, народ налаштувався якось перетерпіти обридлих вождів. А дзуськи! Вам обіцяли нового Кучму — отримуйте на блюдці. Політконструктори та технологи, що розпалилися, закотили ще й народну ініціативу і всеукраїнський референдум, що логічно випливає з неї. У куражі вседозволеності з'явилися підписні листи з абсолютно матірними прізвищами ініціаторів збільшення президентських повноважень. У азарті політичного згвалтування влада забезпечувала потрібний результат, навіть не намагаючись прикрити сором.
На цьому тлі переворот у парламенті, коли за нове керівництво нібито проголосувала деяка, досі не обнародувана, більшість, якось навіть не здивував.
Але пружина громадського терпіння стислася майже до межі. Бридко відчувати, що тебе “використовують”, ганебно знати, що у тебе немає жодних прав, нестерпно зводити все своє життя до щоденної війни за виживання у країні високопосадових злодіїв, що вимагають до того ж постійних знаків народної любові та покірності.
Протесту не могло не бути. Влада тупо і невідворотно йшла до політичної кризи. Хто чув хоч частину плівок Мельниченка, той знає: доведена до абсурду система стеження і розправ над — не опозицією навіть! — над будь-якою людиною, що має нахабство думати, не могла не призвести до трагедії Георгія Гонгадзе. Вдумайтеся! Президент 50-мільйонної “великої європейської держави” годинами займається організацією розправи над кременчуцькою газетою “Інформ-бюлетень” накладом у 3 тисячі примірників! Або — президентський кількаденний рознос на всіх рівнях з приводу донецького адвоката Салова, якого все ще не посадили до в'язниці за вимовлені ним слова, що ображають президента. Або — щотижневе читання стінограм прослуховування розмов — від прем'єра країни до журналіста.
Ця система дала природний збій. Не могло у численному апараті президента не віднайтися нормальної людини, якій було б все це огидно та жахливо.
Я не знаю, як Мельниченко записував розмови Кучми. І не хочу знати. Мені достатньо того, що ці розмови велися. Розмови напівматірною мовою гітариста з Байконура про розправи над політиками, журналістами, суддями. Розмови про тотальний тиск та фальсифікацію результатів виборів, що фактично ставить питання про організоване захоплення влади.
Розмови — перехресні допити “бригадирів”, що не забезпечують вчасно сотні мільйонів доларів на потреби пахана.
Зараз модно питати: навіщо, мовляв, Мороз це розпочинав? А як він міг змовчати, знаючи про все це? Задача нормального політика — боротися за краще життя країни. І якщо у нашої опозиції можливості боротьби були зведені тільки до права виступати у парламенті — Мороз вийшов на трибуну. Уявляю, як важко йому було йти, знаючи, як мало і суспільство, і опозиція готові до боротьби! Але як інакше міг учинити чесний політик?
Боже мій, як вони забігали! Вони ще не збагнули, з чим стикнулися, не пережили глибини безодні, але першою реакцією була їхня природня реакція — заглушити, заткнути. Інтелекту “спасителів престолу” вистачило на відключення електрики у фракції соціалістів — аби не роздрукували розшифровок, і на обшук депутатів (щоб вивудити відеосвідчення майора Мельниченка). Їх, бідолаг, не вчили про інтернет і про комп'ютер, вони у монітор тільки й навчилися, що причісуватися. Але коли не можна заглушити, то можна спробувати купити. Мені особисто пропонували 20 тисяч баксів за аудіо— і 50 тисяч за відеоплівку невідомого на той момент охоронника Кучми. Досі шкодую, що відмовився — це ж скільком людям можна було б дати інформацію! Та й ще з приписочкою: друковано на гроші керівних осіб МВС.
А потім, коли побачили Мельниченка, вони зрозуміли — це все правда. І пішли у “незізнанку”, у глуху оборону з брехні Кучми, який і Георгія не знав, і матюкатися не вміє, і диван не тієї конструкції. Їхня надія була на тихенький спуск на гальмах парламентського забалакування, на байдужість суспільства, привченого начебто до покірності за всі ці роки.
Увечері 13-го грудня мені зателефонував Чемерис, доведений черговим ганебним УТН-ом. “Все! Ми не можемо більше терпіти”. Так ми опинилися 15-го на Майдані Незалежності — чоловік двадцять малознайомих людей з єдиним бажанням — не мовчати. У встановленні цього першого наметового містечка було багато характерного для нашої напівживої опозиції.
Вийшли на Майдан десь об одинадцятій. Дістали три намети. Оп: міліція засікла і нашорошилась. Де цвяхи? Відстали по дорозі. Збігали у машину — знайшли шурупи. А міліція вже біжить, вже белькоче у передавачі! Де молоток? Біс, забули! А людей з казенними очима все більше, все щільніше! Троє — розгортайте плакат, відтягайте на себе. І на весь Майдан, на всю Україну: “Кучма, де Гонгадзе?” І ще два: “Кучма — вбивця?!”, “Потебенько — брехун!”.
Поставили намети, оперезали периметр містечка. Є: “Зона, вільна від Кучми”. І відразу потяглися перехожі. “Ух! Молодці! Тільки не здавайтеся…” І перша старенька з булкою та плавленим сирком: “Тільки стійте”.
Перші листівки — міліції, тихенько, щоб не помітили товариші по службі. Ще сотні три — перехожим вліт! Підвезли “Грані” з виступом Мороза, з першими розшифровками плівок Мельниченка — три тисячі бомб багаторазового використання пішли по місту. Як нам не вистачало грошей, щоб їх було мільйони! Інформація, подив від правди, сором за країну і себе — як це треба було задовбаним людям!
Тільки під вечір відчули голод. Спорядили гінця до сусіднього гастронома. Досі не знаю, як дякувати продавцям, які забили в пакети продуктів на суму втричі більшу, ніж було зібрано. А вже з третього дня і до самого кінця містечко харчувалося за рахунок пожертвувань киян. Несли і копійки, і гривні. Бували і купюри побільше.
Правда, досі кажуть, що хлопцям за все платили подобово. Питаю: це ж скільки треба заплатити, щоб людина кинула роботу в банку (як Михайло Свистович), мерзла на бетоні, а очі горіли вірою у свою правоту? Або, як Світлана????, яка при постійних погрозах виключення з інституту і виселення з гуртожитку все ж таки ухитрялася щодня на новому місці варити кашу і, плутаючи сліди від приставлених вичислити нашу “продуктову базу” підглядачів, везла її для задубілих за ніч мешканців наметів. Спитайте самі себе — скільки б ви взяли за таку роботу? Он намети кучмістів, розбиті було біля нас, зникли за п'ять днів. А наші — стояли, їх ставало з кожним днем більше. Хлопці все більше ставали єдиною командою. Смішний, але дуже показовий епізод: вночі молодий “унсовець” підходить до коменданта табору — соціаліста Євгену Філіндаша і, сміючись, каже: “Те, що ви відірвали мене від святої боротьби з “ворогами України” — хай, те, що примусили мене розуміти ваші розмови російською — хай, але якщо ви й завтра примусите мене охороняти червоні прапори Соцпартії від тернопільського “Трезуба” — я за себе не ручаюся”. І це ж правда — охороняли. Бо все — і прапори, і намети, і плакати — були різні, але свої. Сьогодні деякі нам закидають, що даремно, мовляв, зв'язалися з “унсовцями”. Відповідаю: а де ви були, коли треба було охороняти наметове містечко від провокаторів та цивільних з пляшками із запалювальною сумішшю у кишені? Де ви були, коли три сотні переодягнутих під анархістів курсантів валили наметове містечко і палками — до крові! — били його мешканців? І чому, власне, ми не мали прийняти допомогу тих хлопців? Хіба вони відрізали голову журналісту, грабували країну і призначали злодіїв в уряд? Так, вони — націоналісти, і у нас з ними різні ідеології, але у практичних діях вони підставили плече тим, хто хотів усунути зло. А ось тих, чистеньких, що згадують про боротьбу з антинародним режимом лише напередодні чергових виборів, ми так і не дочекалися…
***
Не знаю, хто порадив, але Кучма прийняв нас з Чемерисом. Дивна була зустріч. Увійшов — напружений, прикритий іронією: “Ну, хоч на живого Луценка подивлюся”. “А що, вже готуватися до гіршого? Адже я журналіст”, — парирую. Заледенів. Чемерис почав пояснювати вимоги: відставка силовиків, прямий ефір, міжнародне розслідування.
Перебив: “Ви ж путчисти”. І мрійливо так: “Ви знаєте, що з такими на Заході роблять? Кийками та водометами розганяють!” Встаємо: “Зрозуміло, підемо хлопців готувати до водометів”. Заст. глави адміністрації Дьомін почав заспокоювати: “Ну, навіщо ж так… Що, не можна вже президенту висловитися? Ну, давайте поговоримо…” Словом, наобіцяли нам і ефір, і міжнародну комісію, а за відставкою силовиків послали у Кабмін. Вже два дні по тому всі домовленості було зірвано. Як і всі наступні, включно з обіцянкою повпреду Заходу Квасьневському сісти за стіл переговорів з опозицією. Тому анекдот про президента, який після зустрічі з Папою Римським радісно заявив, що сторони дійшли згоди за 8 пунктами з 10, а Папа сумно зазначив, що дві, що залишилися — не убий і не укради — це ще не вся гірка правда наших днів. Він і 8, на які дав згоду, навряд чи довго додержуватиме.
***
Є класна пісня у “Машини часу” про багаття, яке кожний собі палить, “якщо зима і якщо холоди”. В основному всі економлять “і сили, і дрова”, а бувають диваки, які все спалюють за годину, аби вогонь здійнявся до небес. Але в цю годину “стало всім тепліше”.
Спасибі ЗМІ — нас, в наметах на Майдані, не замовчали. І враз по всій країні одинаки запалили свої багаття. Хлопці та дівчата мерзли у наметах, йшли під кийки за право їх встановити. Студенти Львова та Києва вперше за багато років страйкували і вимагали правди. У Києві вже через чотири дні після встановлення наметів 10-тисячна демонстрація пройшла центром міста. Віра у можливість покарати зло, бажання перемін об'єднало небувалу строкатість знамен і політиків. У відповідь — величезні сили міліції. І сотні три затиснутих між міліцією хлопців й дівчат з портретами президента. Першу провокацію було точно розраховано — важко зупинити малознайомий між собою натовп, що не має єдиного лідера. Тим більше, коли в його рядах — кипуча енергія визволення від багаторічного рабського мовчання, бажання зрушити гори. Замість гори нам підставили молоді голови. Вони й портрети поопускали, кричать: “Ми свої!” А не випускає їх кільце служивих. Там мені й дали мегафон, сказали — твій голос упізнають, керуй. Так я став співкоординатором. Ми зупинилися і йшли уперед лише по п'ять кроків. Всі десять тисяч — раз, два, три, чотири, п'ять. І видих: “Кучму геть!” І знову — раз, два, три, чотири, п'ять, відвойовуючи право вільно ходити по своїй країні.
Таке саме право на свободу відстоювали житомиряни, що пройшли пішки через сніг і сльоту 150 км до Києва. Люди різні — і партійні, і не дуже, молоді і старші, був інвалід-чорнобилець, був священик з чотирирічним сином. У місцях ночівлі начальницькі негідники зачиняли продуктові магазини та їдальні, але населення розбирало демонстрантів по домах — відігріти й нагодувати. І передавало сало туди, у київські намети.
У відповідь народ масово труїли брехнею і мовчанням. Мовчало УТ-1, мовчали “Факти”. І мовчав “Комуніст”, орган ЦК КПУ. Це сьогодні Симоненко розказує, як він відразу розкусив американську змову і запобіг громадянській війні. А насправді все було дещо простіше. Чітко пам'ятаю вечір, коли в офісі соціалістів уперше зібрався комітет “За Україну без Кучми!”. Патріархальні вуса Лукьяненка, невгомонний Хмара, посірілий Мороз і насторожений Симоненко. За два місяці до цього, коли соціалісти запропонували КПУ спільну акцію з недопущення зростання житлово-комунальних тарифів, ЦК КПУ заявило, що не можна займатися приватними питаннями, і запропонувало приєднатися до Всеукраїнського політичного страйку. Ну, зі страйком у них вийшло як завжди, але ось є можливість зміни системи влади — підіймаємо народ всі разом? Ні, каже нам Петро Миколайович, треба спершу вирішити, хто буде президентом. Ми, наївні, всі відразу, не змовляючись: та кого оберуть на чесних виборах! Ні, не зрозуміли — ви готові підтримати лідера великої опозиційної сили, що нещадно бореться з антинародним режимом? Ні — тоді Кучма на ваші голови. Боріться самі.
А після ганебного голосування фракції КПУ на підтримку генеральної Потебеньки навіть наївні збагнули: у них боротьби не буде, буде співіснування. І хай би з ним, з Симоненком, шкода багатьох хороших, стійких комуністів, які підходили й підходили до наметів: “Не чули? Наші коли?” І ще шкода, що за рік до цього помер мій батько, секретар ЦК КПУ. Знаю його, він точно не дав би їм відсидітися на зимових квартирах. Упевнений — його намет був би поруч з моїм, спасаючи честь і гідність комуністів.
Як, всупереч партійним бонзам, Тарас Чорновіл та Євген Жовтяк спасали честь ПРП та Руху, своїм словом та ділом даючи надію “блаженним”, тим, хто бажає вірити в Ющенка. І якщо ця самозвана “надія нації” після всіх своїх поклонів політичному Татові, обзивання опозиції фашистами, зізнань у любові до “дуже морального” міністра Кравченка — після всього цього ще розглядається деким як альтернатива Кучмі, то це заслуга саме їх, що не бажають прогинатися перед аморальною владою в ім'я політичного комфорту.
Як спасала честь усіх матерів, за сумлінням зобов'язаних підтримати матір Георгія, жменька мужніх жінок під керівництвом депутата Ніни Покотило, що так і не зняли з Майдана Незалежності намету Гонгадзе всі новорічні свята. І коли, арбітр нації, що вже явно насвяткувався, проходив повз них і, вваживши їх за звичних у місцях проходження влади ряджених “жіночок-україночок”, вирішив цокнутися келихом шампанського — як вони йому сказали все! Очі в очі. Президент, впершись у портрет Георгія зі свічкою та чаркою, мовчки все вислухав і сховався у рятівному автомобілі. Змовчала і челядь.
У цій перевірці на відповідність слова і діла намети зробили величезну справу. І я вірю, що народ, голосуючи весною 2002 року, згадає поведінку політиків у зимовій акції 2000-го. Акції, яка, на жаль, кінчилася, не досягнувши багато чого. Яка, здрібнившись у партійному егоїзмі, так і не змогла об'єднати партії на заклик Мороза в єдину і зрозумілу опозиційну силу. Образливо, але не смертельно. Головне, що у нас був цей виступ Мороза, ці намети, ці демонстрації, цей страх владних негідників і надія народу на переміни. Тож, коли скептики питають, що це все дало — є, що відповісти. Відповідей багато: і про спасіння Конституції, і про руйнування (хоч би на деякий час) планів Кучми-3, і про відставку несучих стовпів поліцейської сваволі, і про збільшення території свободи слова, і про вперше знайдене політиками вміння слухати один одного в ім'я спільної мети. Хоча більш за все акція дала нам, мешканцям наметового містечка — ми відстояли право на самоповагу, стали більш вільними. Пропонуємо досягнути цього стану і іншим — всім, хто не хоче відчувати себе електоратом: одноразовим народом, керованим Кучмою, навіть якщо його прізвище буде іншим.
Адже це так просто — прийти на вибори і викреслити минуле. Піднятися над песимізмом “голосуй, не голосуй…”, подолати спокусу бажаного начальству вибору, видавити з себе щасливого раба — і проголосувати за зміни на краще життя. Ну, не та у нас історія, щоб, як у Грузії, вийти всім миром — і примусити бандитів піти з уряду. Але поставити птичку навпроти чесних політиків і опустити бюлетень в щілинку — ми хіба не можемо? На зло брехливим чинушам, зі страху за своїх дітей, в ім'я самоповаги — можемо і не віддати свій голос кучмістам?
І якщо зможемо, то ми мерзнули в наметах не даремно.
“Україна без Кучми”:
ми не хочемо бути одноразовим народом
Перша річниця акції
Юрій Луценко
Українське суспільство йшло до протестних наметів на засніженому Майдані Незалежності останні декілька років. Жорсткий тиск під час президентських виборів укупі з неприкритою фальсифікацією дали бажаний для влади результат, але він не став суспільно визнаним. Порівняйте атмосферу загальної віри у переміни на краще після перших президентських виборів у 1994 і стан похмурого розчарування, в якому країна зустріла Кучму-2.
Приблизно так хворий, що сподівався на закінчення неприємної та болючої процедури щоденної клізми, виходить від лікаря з погаслим поглядом і, по-старечому човгаючи капцями, гірко сповіщає однопалатників: “Подовжили ще на місяць. Доки не встановлять причину болю у спині”.
Загалом, народ налаштувався якось перетерпіти обридлих вождів. А дзуськи! Вам обіцяли нового Кучму — отримуйте на блюдці. Політконструктори та технологи, що розпалилися, закотили ще й народну ініціативу і всеукраїнський референдум, що логічно випливає з неї. У куражі вседозволеності з'явилися підписні листи з абсолютно матірними прізвищами ініціаторів збільшення президентських повноважень. У азарті політичного згвалтування влада забезпечувала потрібний результат, навіть не намагаючись прикрити сором.
На цьому тлі переворот у парламенті, коли за нове керівництво нібито проголосувала деяка, досі не обнародувана, більшість, якось навіть не здивував.
Але пружина громадського терпіння стислася майже до межі. Бридко відчувати, що тебе “використовують”, ганебно знати, що у тебе немає жодних прав, нестерпно зводити все своє життя до щоденної війни за виживання у країні високопосадових злодіїв, що вимагають до того ж постійних знаків народної любові та покірності.
Протесту не могло не бути. Влада тупо і невідворотно йшла до політичної кризи. Хто чув хоч частину плівок Мельниченка, той знає: доведена до абсурду система стеження і розправ над — не опозицією навіть! — над будь-якою людиною, що має нахабство думати, не могла не призвести до трагедії Георгія Гонгадзе. Вдумайтеся! Президент 50-мільйонної “великої європейської держави” годинами займається організацією розправи над кременчуцькою газетою “Інформ-бюлетень” накладом у 3 тисячі примірників! Або — президентський кількаденний рознос на всіх рівнях з приводу донецького адвоката Салова, якого все ще не посадили до в'язниці за вимовлені ним слова, що ображають президента. Або — щотижневе читання стінограм прослуховування розмов — від прем'єра країни до журналіста.
Ця система дала природний збій. Не могло у численному апараті президента не віднайтися нормальної людини, якій було б все це огидно та жахливо.
Я не знаю, як Мельниченко записував розмови Кучми. І не хочу знати. Мені достатньо того, що ці розмови велися. Розмови напівматірною мовою гітариста з Байконура про розправи над політиками, журналістами, суддями. Розмови про тотальний тиск та фальсифікацію результатів виборів, що фактично ставить питання про організоване захоплення влади.
Розмови — перехресні допити “бригадирів”, що не забезпечують вчасно сотні мільйонів доларів на потреби пахана.
Зараз модно питати: навіщо, мовляв, Мороз це розпочинав? А як він міг змовчати, знаючи про все це? Задача нормального політика — боротися за краще життя країни. І якщо у нашої опозиції можливості боротьби були зведені тільки до права виступати у парламенті — Мороз вийшов на трибуну. Уявляю, як важко йому було йти, знаючи, як мало і суспільство, і опозиція готові до боротьби! Але як інакше міг учинити чесний політик?
Боже мій, як вони забігали! Вони ще не збагнули, з чим стикнулися, не пережили глибини безодні, але першою реакцією була їхня природня реакція — заглушити, заткнути. Інтелекту “спасителів престолу” вистачило на відключення електрики у фракції соціалістів — аби не роздрукували розшифровок, і на обшук депутатів (щоб вивудити відеосвідчення майора Мельниченка). Їх, бідолаг, не вчили про інтернет і про комп'ютер, вони у монітор тільки й навчилися, що причісуватися. Але коли не можна заглушити, то можна спробувати купити. Мені особисто пропонували 20 тисяч баксів за аудіо— і 50 тисяч за відеоплівку невідомого на той момент охоронника Кучми. Досі шкодую, що відмовився — це ж скільком людям можна було б дати інформацію! Та й ще з приписочкою: друковано на гроші керівних осіб МВС.
А потім, коли побачили Мельниченка, вони зрозуміли — це все правда. І пішли у “незізнанку”, у глуху оборону з брехні Кучми, який і Георгія не знав, і матюкатися не вміє, і диван не тієї конструкції. Їхня надія була на тихенький спуск на гальмах парламентського забалакування, на байдужість суспільства, привченого начебто до покірності за всі ці роки.
Увечері 13-го грудня мені зателефонував Чемерис, доведений черговим ганебним УТН-ом. “Все! Ми не можемо більше терпіти”. Так ми опинилися 15-го на Майдані Незалежності — чоловік двадцять малознайомих людей з єдиним бажанням — не мовчати. У встановленні цього першого наметового містечка було багато характерного для нашої напівживої опозиції.
Вийшли на Майдан десь об одинадцятій. Дістали три намети. Оп: міліція засікла і нашорошилась. Де цвяхи? Відстали по дорозі. Збігали у машину — знайшли шурупи. А міліція вже біжить, вже белькоче у передавачі! Де молоток? Біс, забули! А людей з казенними очима все більше, все щільніше! Троє — розгортайте плакат, відтягайте на себе. І на весь Майдан, на всю Україну: “Кучма, де Гонгадзе?” І ще два: “Кучма — вбивця?!”, “Потебенько — брехун!”.
Поставили намети, оперезали периметр містечка. Є: “Зона, вільна від Кучми”. І відразу потяглися перехожі. “Ух! Молодці! Тільки не здавайтеся…” І перша старенька з булкою та плавленим сирком: “Тільки стійте”.
Перші листівки — міліції, тихенько, щоб не помітили товариші по службі. Ще сотні три — перехожим вліт! Підвезли “Грані” з виступом Мороза, з першими розшифровками плівок Мельниченка — три тисячі бомб багаторазового використання пішли по місту. Як нам не вистачало грошей, щоб їх було мільйони! Інформація, подив від правди, сором за країну і себе — як це треба було задовбаним людям!
Тільки під вечір відчули голод. Спорядили гінця до сусіднього гастронома. Досі не знаю, як дякувати продавцям, які забили в пакети продуктів на суму втричі більшу, ніж було зібрано. А вже з третього дня і до самого кінця містечко харчувалося за рахунок пожертвувань киян. Несли і копійки, і гривні. Бували і купюри побільше.
Правда, досі кажуть, що хлопцям за все платили подобово. Питаю: це ж скільки треба заплатити, щоб людина кинула роботу в банку (як Михайло Свистович), мерзла на бетоні, а очі горіли вірою у свою правоту? Або, як Світлана????, яка при постійних погрозах виключення з інституту і виселення з гуртожитку все ж таки ухитрялася щодня на новому місці варити кашу і, плутаючи сліди від приставлених вичислити нашу “продуктову базу” підглядачів, везла її для задубілих за ніч мешканців наметів. Спитайте самі себе — скільки б ви взяли за таку роботу? Он намети кучмістів, розбиті було біля нас, зникли за п'ять днів. А наші — стояли, їх ставало з кожним днем більше. Хлопці все більше ставали єдиною командою. Смішний, але дуже показовий епізод: вночі молодий “унсовець” підходить до коменданта табору — соціаліста Євгену Філіндаша і, сміючись, каже: “Те, що ви відірвали мене від святої боротьби з “ворогами України” — хай, те, що примусили мене розуміти ваші розмови російською — хай, але якщо ви й завтра примусите мене охороняти червоні прапори Соцпартії від тернопільського “Трезуба” — я за себе не ручаюся”. І це ж правда — охороняли. Бо все — і прапори, і намети, і плакати — були різні, але свої. Сьогодні деякі нам закидають, що даремно, мовляв, зв'язалися з “унсовцями”. Відповідаю: а де ви були, коли треба було охороняти наметове містечко від провокаторів та цивільних з пляшками із запалювальною сумішшю у кишені? Де ви були, коли три сотні переодягнутих під анархістів курсантів валили наметове містечко і палками — до крові! — били його мешканців? І чому, власне, ми не мали прийняти допомогу тих хлопців? Хіба вони відрізали голову журналісту, грабували країну і призначали злодіїв в уряд? Так, вони — націоналісти, і у нас з ними різні ідеології, але у практичних діях вони підставили плече тим, хто хотів усунути зло. А ось тих, чистеньких, що згадують про боротьбу з антинародним режимом лише напередодні чергових виборів, ми так і не дочекалися…
***
Не знаю, хто порадив, але Кучма прийняв нас з Чемерисом. Дивна була зустріч. Увійшов — напружений, прикритий іронією: “Ну, хоч на живого Луценка подивлюся”. “А що, вже готуватися до гіршого? Адже я журналіст”, — парирую. Заледенів. Чемерис почав пояснювати вимоги: відставка силовиків, прямий ефір, міжнародне розслідування.
Перебив: “Ви ж путчисти”. І мрійливо так: “Ви знаєте, що з такими на Заході роблять? Кийками та водометами розганяють!” Встаємо: “Зрозуміло, підемо хлопців готувати до водометів”. Заст. глави адміністрації Дьомін почав заспокоювати: “Ну, навіщо ж так… Що, не можна вже президенту висловитися? Ну, давайте поговоримо…” Словом, наобіцяли нам і ефір, і міжнародну комісію, а за відставкою силовиків послали у Кабмін. Вже два дні по тому всі домовленості було зірвано. Як і всі наступні, включно з обіцянкою повпреду Заходу Квасьневському сісти за стіл переговорів з опозицією. Тому анекдот про президента, який після зустрічі з Папою Римським радісно заявив, що сторони дійшли згоди за 8 пунктами з 10, а Папа сумно зазначив, що дві, що залишилися — не убий і не укради — це ще не вся гірка правда наших днів. Він і 8, на які дав згоду, навряд чи довго додержуватиме.
***
Є класна пісня у “Машини часу” про багаття, яке кожний собі палить, “якщо зима і якщо холоди”. В основному всі економлять “і сили, і дрова”, а бувають диваки, які все спалюють за годину, аби вогонь здійнявся до небес. Але в цю годину “стало всім тепліше”.
Спасибі ЗМІ — нас, в наметах на Майдані, не замовчали. І враз по всій країні одинаки запалили свої багаття. Хлопці та дівчата мерзли у наметах, йшли під кийки за право їх встановити. Студенти Львова та Києва вперше за багато років страйкували і вимагали правди. У Києві вже через чотири дні після встановлення наметів 10-тисячна демонстрація пройшла центром міста. Віра у можливість покарати зло, бажання перемін об'єднало небувалу строкатість знамен і політиків. У відповідь — величезні сили міліції. І сотні три затиснутих між міліцією хлопців й дівчат з портретами президента. Першу провокацію було точно розраховано — важко зупинити малознайомий між собою натовп, що не має єдиного лідера. Тим більше, коли в його рядах — кипуча енергія визволення від багаторічного рабського мовчання, бажання зрушити гори. Замість гори нам підставили молоді голови. Вони й портрети поопускали, кричать: “Ми свої!” А не випускає їх кільце служивих. Там мені й дали мегафон, сказали — твій голос упізнають, керуй. Так я став співкоординатором. Ми зупинилися і йшли уперед лише по п'ять кроків. Всі десять тисяч — раз, два, три, чотири, п'ять. І видих: “Кучму геть!” І знову — раз, два, три, чотири, п'ять, відвойовуючи право вільно ходити по своїй країні.
Таке саме право на свободу відстоювали житомиряни, що пройшли пішки через сніг і сльоту 150 км до Києва. Люди різні — і партійні, і не дуже, молоді і старші, був інвалід-чорнобилець, був священик з чотирирічним сином. У місцях ночівлі начальницькі негідники зачиняли продуктові магазини та їдальні, але населення розбирало демонстрантів по домах — відігріти й нагодувати. І передавало сало туди, у київські намети.
У відповідь народ масово труїли брехнею і мовчанням. Мовчало УТ-1, мовчали “Факти”. І мовчав “Комуніст”, орган ЦК КПУ. Це сьогодні Симоненко розказує, як він відразу розкусив американську змову і запобіг громадянській війні. А насправді все було дещо простіше. Чітко пам'ятаю вечір, коли в офісі соціалістів уперше зібрався комітет “За Україну без Кучми!”. Патріархальні вуса Лукьяненка, невгомонний Хмара, посірілий Мороз і насторожений Симоненко. За два місяці до цього, коли соціалісти запропонували КПУ спільну акцію з недопущення зростання житлово-комунальних тарифів, ЦК КПУ заявило, що не можна займатися приватними питаннями, і запропонувало приєднатися до Всеукраїнського політичного страйку. Ну, зі страйком у них вийшло як завжди, але ось є можливість зміни системи влади — підіймаємо народ всі разом? Ні, каже нам Петро Миколайович, треба спершу вирішити, хто буде президентом. Ми, наївні, всі відразу, не змовляючись: та кого оберуть на чесних виборах! Ні, не зрозуміли — ви готові підтримати лідера великої опозиційної сили, що нещадно бореться з антинародним режимом? Ні — тоді Кучма на ваші голови. Боріться самі.
А після ганебного голосування фракції КПУ на підтримку генеральної Потебеньки навіть наївні збагнули: у них боротьби не буде, буде співіснування. І хай би з ним, з Симоненком, шкода багатьох хороших, стійких комуністів, які підходили й підходили до наметів: “Не чули? Наші коли?” І ще шкода, що за рік до цього помер мій батько, секретар ЦК КПУ. Знаю його, він точно не дав би їм відсидітися на зимових квартирах. Упевнений — його намет був би поруч з моїм, спасаючи честь і гідність комуністів.
Як, всупереч партійним бонзам, Тарас Чорновіл та Євген Жовтяк спасали честь ПРП та Руху, своїм словом та ділом даючи надію “блаженним”, тим, хто бажає вірити в Ющенка. І якщо ця самозвана “надія нації” після всіх своїх поклонів політичному Татові, обзивання опозиції фашистами, зізнань у любові до “дуже морального” міністра Кравченка — після всього цього ще розглядається деким як альтернатива Кучмі, то це заслуга саме їх, що не бажають прогинатися перед аморальною владою в ім'я політичного комфорту.
Як спасала честь усіх матерів, за сумлінням зобов'язаних підтримати матір Георгія, жменька мужніх жінок під керівництвом депутата Ніни Покотило, що так і не зняли з Майдана Незалежності намету Гонгадзе всі новорічні свята. І коли, арбітр нації, що вже явно насвяткувався, проходив повз них і, вваживши їх за звичних у місцях проходження влади ряджених “жіночок-україночок”, вирішив цокнутися келихом шампанського — як вони йому сказали все! Очі в очі. Президент, впершись у портрет Георгія зі свічкою та чаркою, мовчки все вислухав і сховався у рятівному автомобілі. Змовчала і челядь.
У цій перевірці на відповідність слова і діла намети зробили величезну справу. І я вірю, що народ, голосуючи весною 2002 року, згадає поведінку політиків у зимовій акції 2000-го. Акції, яка, на жаль, кінчилася, не досягнувши багато чого. Яка, здрібнившись у партійному егоїзмі, так і не змогла об'єднати партії на заклик Мороза в єдину і зрозумілу опозиційну силу. Образливо, але не смертельно. Головне, що у нас був цей виступ Мороза, ці намети, ці демонстрації, цей страх владних негідників і надія народу на переміни. Тож, коли скептики питають, що це все дало — є, що відповісти. Відповідей багато: і про спасіння Конституції, і про руйнування (хоч би на деякий час) планів Кучми-3, і про відставку несучих стовпів поліцейської сваволі, і про збільшення території свободи слова, і про вперше знайдене політиками вміння слухати один одного в ім'я спільної мети. Хоча більш за все акція дала нам, мешканцям наметового містечка — ми відстояли право на самоповагу, стали більш вільними. Пропонуємо досягнути цього стану і іншим — всім, хто не хоче відчувати себе електоратом: одноразовим народом, керованим Кучмою, навіть якщо його прізвище буде іншим.
Адже це так просто — прийти на вибори і викреслити минуле. Піднятися над песимізмом “голосуй, не голосуй…”, подолати спокусу бажаного начальству вибору, видавити з себе щасливого раба — і проголосувати за зміни на краще життя. Ну, не та у нас історія, щоб, як у Грузії, вийти всім миром — і примусити бандитів піти з уряду. Але поставити птичку навпроти чесних політиків і опустити бюлетень в щілинку — ми хіба не можемо? На зло брехливим чинушам, зі страху за своїх дітей, в ім'я самоповаги — можемо і не віддати свій голос кучмістам?
І якщо зможемо, то ми мерзнули в наметах не даремно.