03/31/2001 | Майдан-Інформ

Виступаючи у США, Зленко переплюнув Лапікуру з Долгановим. Тут і повний набір страшилок для американців та всього цивілізованого світу, і підлабузництво, і цинічна брехня. Нас явно штовхають до розширення своїх вимог щодо відставки певних міністрів, але ми не будемо розмивати нашу мету. Геть Кучму та його злочинний режим!

Отже, пересвідчуйтеся самі.

Шановні пані та панове!

Насамперед хотів би щиро подякувати за можливість виступити перед такою поважною аудиторією та за ваш інтерес до України.

Я не вперше відвідую Сполучені Штати, але, мабуть, вперше моє перебування тут привертає таку увагу.

Не знаю - радіти чи сумувати з цього приводу. Надто специфічними є обставини, за яких відбувається мій візит.

З одного боку, він пов'язаний з такою непересічною для нас подією, як головування в Раді Безпеки ООН. Право протягом певного часу перебувати на вершині світової політики є честю та високим визнанням для моєї країни.

З іншого боку, протягом останніх місяців Україна надто часто згадувалася не в тому контексті, в якому хотілось би. Повідомлення світових інформаційних агентств про розвиток подій в моїй країні скоріше нагадували зведення з місць воєнних дій. Одна з європейських газет навіть охарактеризувала Україну в мелодраматичному стилі як "країну мертвих героїв". Такі оцінки було особливо дивно читати, поглядаючи на спокійні вулиці весняного Києва, які зараз є особливо мальовничими.

Парадокс: щоб описувати утиски вільної журналістики в Україну приїхало стільки журналістів, що їх кількість майже зрівнялася з кількістю учасників спорадичних демонстрацій.

Проте, мабуть, нічого дивного в цьому нема. Скандали завжди були привабливими для пересічного споживача інформації. Хіба можуть зрівнятися з ними сухі статистичні дані про довгоочікуваний економічний підйом в Україні? Як то кажуть, жодного шансу.

Як би там не було, але, на жаль, основним тлом, на якому проходить візит Міністра закордонних справ України до Сполучених Штатів, стало не головування в Раді Безпеки і не економічний підйом минулого року, а саме мильна опера навколо так званого касетного скандалу.

Як професійному дипломату і патріоту мені важко погодитись з таким однобічним сприйняттям подій у моїй державі. Проте, як звичайна людина, як мешканець планети Земля періоду інформаційного буму я, принаймні, це можу зрозуміти.

Тому сьогодні я не стану обтяжувати вас своїм баченням геополітичних теорій і глобалізаційних процесів - мабуть, це те останнє, що зараз ви хотіли б почути від мене - а основну увагу зосереджу на подіях в Україні.

Ще одна річ, якої я не буду робити - це апелювати до ваших емоцій, переконуючи у перевагах українського варіанту демократії.

Думаю, у більшості з вас ставлення до України вже сформоване. І воно навряд чи зміниться навіть під впливом найбільш переконливої політичної агітації у виконанні міністра закордонних справ. Навпаки, я б хотів, щоб сьогодні ми спробували залишити емоції в стороні і, як то кажуть, з холодною головою відповідпвісти на запитання: що ж насправді відбувається в Україні? Кому це вигідно? Які наслідки це може мати для відносин між нашими країнами?

Шановні пані та панове!

Мені було важливо зустрітися з вами як політиками-реалістами, "Realpolitiker", і звернутися до вашої політичної інтуїції, до вашого розуміння національних інтересів Сполучених Штатів.

Майже 10 років тому Україна встала на шлях незалежності. То був період великих надій та зовнішньополітичного романтизму. Україна з її величезним промисловим потенціалом вважалася фаворитом серед республік колишнього СРСР. Такої думки дотримувалися західні аналітики. У це вірили і ми, українці, коли в грудні 1991 р. понад 90% населення України висловилися за її незалежність.

Проте бути незалежними виявилося складніше, ніж можна було очікувати. Перефразовуючи Шекспіра, незалежність виявилася іспитом, який доводилося складати щодня. На жаль, не щодня ми отримували з цього іспиту оцінку "відмінно".

За останні роки на Заході прозвучало багато оцінок з приводу того, чому українська незалежність виявилася "складною дитиною". Найперше пояснення, яке спадає на думку багатьом аналітикам - це корупція та злочинність.

Думаю, це надто просто, щоб бути правдою.

Звичайно, було б безглуздо заперечувати існування цих двох проблем в Україні. Проте корупція у нас напевне не була вищою, ніж в деяких привабливих для інвесторів "країнах-драконах" Південно-східної Азії. А за рівнем злочинності українські міста, я певний, поступаються деяким мегаполісам Північної Америки.

На мою думку, пояснення труднощів, з якими зіткнулася Україна в процесі реформ, слід шукати скоріше в психологічній, ніж економічній чи політичній площині. Українському народу, який практично не мав історичного досвіду існування в умовах демократичної держави та ринкової економіки, бракувало певності в їх перевагах.

Бракувало певності в тому, що ринкова економіка - це не тільки швидке збагачення малої купки так званих олігархів, а відкритість може мати й інші переваги, ніж лише можливість подивитися по телевізору останній американський бойовик.

Немов дволикий Янус, ми дивилися і вперед, і назад. Нас приваблювала перспектива жити в заможній демократичній країні, позбавленій радянського абсурду і брехні.

З іншого боку, чим більш важкими ставали випробування доби "дикого капіталізму", тим більш посилювалась ностальгія за часами, коли кожен міг розраховувати на гарантований мінімальний рівень добробуту.

На зміну романтизму прийшли жорсткі реалії, а з ними і загальна апатія населення до всього, що відбувається навколо.

Сьогодні важко сказати, чи існували в Україні 10 років тому умови для швидкого прориву в напрямку реформ, як це було зроблено в Польщі.

Можливо, саме в цьому був шанс.

Але з настанням періоду гіперінфляції (1992-1995) стало зрозуміло, що момент для "шокової терапії" втрачено. Потрібні були поступові але послідовні заходи по виведенню економіки з кризи. Важкі, але необхідні кроки, здійснені за часів президентства Леоніда Кучми, політика реформаторського уряду на чолі з Віктором Ющенком врешті дали свої плоди минулого року. Валовий внутрішній продукт зріс на 6%, промислове виробництво - на 12,9%. Цього січня промислове виробництво в країні піднялося майже на 20% порівняно з аналогічним періодом минулого року.

Робітники, пенсіонери, студенти почали регулярно отримувати зарплати, пенсії та стипендії. У людей з'явилася певність і надія на краще.

Як на мене, саме те, що багато моїх співгромадян стали з оптимізмом дивитися у майбутнє, можна вважати найважливішим результатом і найвищою оцінкою реформ.

Ще ніколи за 10 років незалежності Україна не почувалася настільки впевнено і стабільно - економічно і політично - як наприкінці минулого року.

Проте, як часто трапляється в голлівудських фільмах, саме в той момент, коли герой готується святкувати успіх, на його шляху з'являється злодій, який каже: "Не рухайся, а то стрілятиму".

Я не прихильник різноманітних теорій антидержавних змов, проте погодьтеся, збіг у часі економічного підйому і так званого "касетного скандалу" був вражаючим.

Україна, яку часто критикували за недостатньо послідовні реформи, тепер стала об'єктом критики за утиски преси і демократії. На економічні успіхи вже мало хто звертає увагу.

Оцінюючи актуальну ситуацію в Україні, хотів би насамперед відзначити, що достовірність касет, на яких, нібито, записаний голос Президента Леоніда Кучми, ніким не була доведена. А якщо так, то немає жодних підстав мішати його ім'я з брудом і пов'язувати його з тими чи іншими кримінальними справами.

Водночас, проблема нині навіть не в Президенті і не в інших урядовцях, а в тому, що позитивна перспектива, яка відкрилася перед Україною, може зникнути. Два тижні тому я брав участь в переговорах по врегулюванню грузино-абхазського конфлікту і мав сумну нагоду бачити, які важкі наслідки можуть мати для багатьох поколінь кілька місяців національної смути. Як сказав Леонід Кучма, автори касетного скандалу цілили в нього, а влучили в Україну.

Мене як міністра закордонних справ, природно, найбільше непокоять можливі негативні наслідки для української зовнішньої політики та шкода міжнародному іміджу держави.

Україна довго шукала оптимальне поєднання зовнішньополітичних пріоритетів, з яким вона могла б найкращим чином реалізувати свій потенціал як незалежна держава. За моїм переконанням, минулого року така модель зовнішньополітичної орієнтації була знайдена. В її основі - становлення України як європейської транзитної держави при підтриманні прагматичних партнерських відносин насамперед з ЄС, США та Росією.

Для повної реалізації цієї моделі потрібні три речі: відкритість з боку Європи, підтримка з боку Сполучених Штатів та розуміння з боку Росії.

Відносини України з Європою розвивалися на тлі взаємної зацікавленості у поглибленні співробітництва. Були укладені такі базові документи як Угода про партнерство і співробітництво, Спільна стратегія ЄС щодо України, Стратегія та Програма інтеграції України в ЄС. Наша держава стала членом таких організацій, як Рада Європи та ОБСЄ, приєдналася до програми НАТО "Партнерство заради миру".

Ми послідовно реалізуємо курс, який називаємо євроінтеграцією. Йдеться про докорінну перебудову всього суспільства, зміну економічної, політичної, правової структури держави на основі європейських норм та стандартів. Переконаний, що перші успіхи реформ - це і успіхи європейської політики України.

З іншого боку, ми розраховуємо на більшу відкритість з боку ЄС. Економічне відродження України має, на наш погляд, дати для цього нову перспективу.

Хотів би ще раз наголосити: наш європейський вибір залишається незмінним. В рамках демократичної незалежної України йому немає альтернативи. Незважаючи на окремі проблеми, діалог України з ЄС носить позитивний, справді партнерський характер, а його найголовніші успіхи ще попереду.

Що стосується Росії, то і тут ми маємо справу з позитивним розвитком або, користуючись дипломатичним кліше, "рухом у правильному напрямку". Одним з головних досягнень на цьому шляху я б назвав те, що значна частина російського політичного істеблішменту починає усвідомлювати українську незалежність та європейський вибір України як об'єктивну реальність, а не як особисту образу.

Ми не маємо наміру знову ставати частиною будь-яких імперій. Ми не маємо наміру перетворюватися на зону впливу тих чи інших держав. Ми хочемо бути партнером - надійним і рівноправним. В мене складається враження, що нинішнє керівництво Росії поважає цю лінію.

Після ряду українсько-російських домовленостей, досягнутих минулого і цього року, у відносинах Києва і Москви зміцнюється атмосфера взаємної поваги. На офіційному рівні з Москви зараз нечасто почуєш тезу про так званий "союз слов'янських народів". Москва прагне будувати відносини з нами за моделлю "США-Канада". Той, хто стежив за розвитком українсько-російських відносин, починаючи з 1991 року, підтвердить, що це - великий прогрес.

Незважаючи на проблеми і непорозуміння останніх років, українсько-російські відносини набувають сталого позитивного характеру, насамперед в економічній сфері. Досвід фінансової кризи 1998 року та економічного зростання 2000 року засвідчив наявність жорсткої економічної прив'язки між Україною та Росією. Відносини стратегічного партнерства дають змогу використати цю взаємозалежність на користь економічних реформ в обох країнах.

Нарешті третій орієнтир нашої зовнішньої політики - Сполучені Штати Америки. Я залишив їх наостанок не тому, що вважаю відносини з США менш вагомими, а тому, що хотів би приділити їм особливу увагу.

Нині в Європі серед певних політичних кіл модно критикувати Сполучені Штати. Аргументи критиків концепції однополюсного світу добре відомі і, на мою думку, достатньо вагомі, хоча і небездоганні. Вони є предметом для окремої розмови.

Проте я особисто переконаний, що поряд з недоліками однополюсний світ має і багато переваг. Зокрема те, що жоден агресор в такому світі не може мати гарантії безкарності, граючи на протиріччях між полюсами тяжіння.

Нещодавні президентські вибори у вашій країні ще раз засвідчили наскільки ключове місце вона займає у світовій політиці, наскільки потужним є цей єдиний глобальний полюс. Після формування нової адміністрації міжнародне політичне життя ніби завмерло в очікуванні нового зовнішньополітичного курсу Вашингтону. Час прогнозів та спекуляцій до певної міри завершився минулого тижня, коли Колін Пауелл виклав перед Конгресом сутність нової американської зовнішньополітичної доктрини.

Викладаючи основи зовнішньої політики щодо Росії, він сказав, що Вашингтон віднині збирається будувати її на засадах, випробуваних адміністрацією Президента Рейгана у 80-х роках. Сподіваюся, це не призведе до того, що Україна буде відсутня на карті американських зовнішньополітичних інтересів, як вона у 80-х роках була відсутня на географічній карті Європи.

Україна - одна з європейських держав, які на своєму досвіді відчули вагомість підтримки такого глобального гравця, як Сполучені Штати. Ми високо цінуємо і пишаємось відносинами стратегічного партнерства із США.

Причому, в його основі - не політична філантропія і не сердечна прив'язаність, а збіг наших інтересів у Центральній та Східній Європі. А це, як відомо, найкращий будівельний матеріал у великій політиці.

Ми виходимо з того, що після обрання нового президента США стратегічні інтереси наших країн у Європі залишилися незмінними, а тому залишається незмінною основа для стратегічного партнерства.

Тому я переконаний, що було б великою помилкою, якби ми за частковими, тимчасовими проблемам перестали бачити більш важливі речі, на яких грунтується наше співробітництво.

В американській пресі іноді доводиться читати про те, що Київ, мовляв, дискваліфікував себе як стратегічний партнер і має бути покараний відлученням від американської підтримки. У зв'язку з цим, якщо дозволите, я хотів би задати вам кілька простих запитань і дати свої варіанти відповідей.

Питання перше. Чи стане Україна більш демократичною, якщо крайні ліві та праві радикали (тобто комуністи та крайні націоналісти) візьмуть гору в нинішньому протистоянні із законно обраним Президентом?

Більш ніж сумнівно.

Я відповідаю не як представник діючого уряду, а як політик-реаліст. Те, що відбувається в Україні - це не народне повстання. Це відомі прийоми тих політичних кіл, які намагаються нажити політичний капітал, користуючись важкою ситуацією, в якій опинився нинішній Президент. Зауважте: це ті ж самі сили, які 10 років поспіль стояли на шляху запровадження приватної власності на землю (О.Мороз). Це ті ж самі сили, які в 1999 р. пікетували американське посольство, протестуючи проти дій НАТО в Югославії. Це ті ж самі сили, які періодично звертають на себе увагу радикально-націоналістичною, антисемітською риторикою (УНА-УНСО).

В кожній державі є люди, які завжди будуть стояти з плакатами протесту перед тим чи іншим посольством, перед тим чи іншим міністерством. Вам, мешканцям американської столиці, повинна бути знайома ця категорія громадян. Довірити їм долю держави - це все одно, що довірити глобальний економічний розвиток людям, які минулого року влаштували вуличні бої під час щорічних зборів МВФ у Сіеттлі.

Питання друге. Чи стануть Україна і весь східноєвропейський регіон більш стабільними, якщо в Україні зникне така консолідуюча сила, як Президент Кучма?

Моя відповідь проста і очевидна: ні. Більше того, якщо президентське крісло з тих чи інших причин стане порожнім, то ризик дестабілізації в Україні, другій за розміром країні Європи, буде більшим, ніж будь-коли. Чи готові країни Заходу піти на цей ризик навіть з найкращих міркувань?

Питання третє. Поруч з Україною найбільшими отримувачами американської допомоги протягом останніх років були Нігерія та Колумбія, яких, наскільки я знаю, ніхто не збирається позбавляти даного привілею. Чого більше в цій допомозі - американських національних інтересів чи переконаності в перевагах нігерійського та колумбійського варіантів демократії?

Думаю, що головним чинником тут поки є захист американських національних інтересів.

На моє переконання, за нинішніх умов не може бути іншої причини для змін у ставленні Сполучених Штатів до України, ніж зміна американських стратегічних інтересів в східноєвропейському регіоні.

Від обрання Джорджа Буша Президентом до цього моменту в українсько-американських відносинах виник невеличкий тайм-аут, протягом якого ми мали можливість розставити крапки над "і" та визначити пріоритети у двосторонніх відносинах. Можна вважати, що сьогодні ця пауза завершилася. Користуючись цією нагодою, хотів би офіційно заявити про незмінність орієнтації України на розбудову відносин стратегічного партнерства з Сполученими Штатами.

Ми були і залишаємося партнером Сполучених Штатів у регіоні. Ми були і залишаємося демократичною державою та фактором стабільності в східноєвропейському регіоні. Ми готові вести відкритий діалог і вислуховувати критику з будь-яких, навіть найбільш гострих і болючих питань. Останні кадрові рішення Президента Кучми свідчать і про нашу готовність робити висновки з цієї критики. З іншого боку, ми вважаємо, що у відносинах справжніх партнерів не може бути тиску і диктату.

Шановні пані та панове!

Схоже, що після епохи "холодної війни" в міжнародних відносинах наступає пора "холодного прагматизму". В США та Росії, Європі та Азії постійно лунають слова "прагматизм" і "пріоритет національних інтересів". Коли про це говорять Сполучені Штати - єдиний в світі глобальний гравець - це може означати зміну погоди в міжнародних відносинах. Сподіваюся, це не означатиме прихід зими.

Зміна пріоритетів у американській зовнішній політиці не повинна спричинити зниження причетності США до процесів світового розвитку.

За моїм переконанням, світу потрібні активні, заангажовані Сполучені Штати.

Світу потрібний справжній лідер, який спільно з Європейським Союзом візьме на себе глобальну відповідальність за розвиток подій у світі.

Такий лідер, запевняю вас, потрібний і молодій українській демократії.

Дякую за увагу.