07/24/2001 | Спостерігач

http://postup.brama.com/010721/111_5_1.html
Праві в Україні: сьогодення та перспективи

ПРОГНОЗИ

Юрій ГОРДІЙ

Що було, або Трошки новітньої історії

Ні для кого не є особливою таємницею, що найсильнішим стимулом до об’єднання правих став їх ганебний і розгромний програш на парламентських виборах 1998 року: відсутність навіть натяку на професіоналізм, елементарний брак здорового глузду і відчуття реальності, які демонстрували праві у 98 році, викликали у пересічного виборця спочатку роздратування і злість, потім зневагу, а далі – суміш першого із другим.

За півроку до виборів весь правий табір показав себе у всій своїй красі: це був усеукраїнський націонал-демократичний гадючник, де найбільшим ворогом був твій колишній друг, де Рух воював проти ПРП, а КУН, не гребуючи нічим, нищив рухівців і ПРПістів, де колишні упівці та політв’язні закликали голосувати за колишніх комуністів і “гебістів”...

А далі був повний погром, після якого було гидко за себе і за державу, і ніби тяжке похмілля приходило розуміння того, що немає для України нічого страшнішого і небезпечнішого від придуркуватих вождів під синьо-жовтими знаменами.

Саме після цих виборів наші праві знову затягнули свою стару пісню про об’єднання... І зробили вони це під час президентських виборів 1999 року. Результат цих виборів відомий усім і називається він – Леонід Данилович ІІ.

Варто, однак, згадати, що незадовго до виборів Президента ПРП, Рух і КУН утворили політичне об’єднання, яке проголосило, що на вибори 2002 року вони підуть єдиним блоком. Не секрет, що авторами і рушійною силою цієї структури були хлопці з ПРП, які зуміли переступити через виборчі образи 1998 року й об’єднати в одне ціле три дуже різні та в “нормальних” умовах непоєднувані політичні сили: опортуністів із Руху, завжди готових прогнутися перед президентом, крайніх націоналістів і соціалістів за своїми економічними поглядами КУНаків і обережних, дуже прагматичних колишніх комсомольців та теперішніх лібералів із ПРП.

Однак утворення “союзу нерушимого” стимулювала ще одна маловідома широкому загалові, але добре усвідомлювана ПРПістами причина. І називалася вона – всенародно обраний президент Л. Д. Кучма. Суть цієї проблеми полягала ось у чому: на жаль (чи на щастя), ПРП за своїм складом не є монолітною партією, бо поряд із холодними і цинічними прагматиками всередині партії є, назвемо їх так, романтики,які змусили всю партію в другому турі президентських виборів звернутися до електорату з закликом не голосувати ані за П. Симоненка, ані за Л. Кучму. Зрозуміло, що гарант це добре запам’ятав, і після того, як був сформований уряд В. Ющенка, жоден ПРПіст до цього уряду не потрапив.

Але то ще було півбіди. Головна проблема полягала в тому, що після перемоги Даниловича на виборах усім стало зрозуміло, що у 2002 році Кучма трупом ляже, але реформістів В. Пинзеника у Верховну Раду не пустить. І тоді комсомольці придумали прекрасний тактичний хід, створивши “Союз нєрушимий” із Рухом і КУНом. Комсомольці з ПРП швиденько зметикували, що Рух і буде тим локомотивом, який витягне їх у парламент. Далі був ще один добрий тактичний хід: третіми до компанії взяли КУНаків. Зрозуміло, що агітувати за комсомольців КУНаки не стануть, але після того, як пані Слава підписала угоду, воювати з ПРП теж не посміють. Таким чином, за логікою ідеологів ПРП, тріумвірат мав би набрати 5-6 відсотків голосів і провести в парламент своїх людей. Саме для цього його, цей тріумвірат, і створювали. Бо не для лобіювання ж ринкових і проукраїнських законів: фракція з 25 – 30 депутатів може вести переговори, торгуватися з президентом та іншими фракціями, іноді – гавкати на мітингах проти комуністів. І не більше.

У ПРПівському середовищі прекрасно усвідомлювали, що як тільки адміністрація президента скаже “нада”, Рух відразу ж скаже “єсть”, покине зліплений зусиллями реформаторів блок і об’єднається хоч із чортом, аби лише догодити Л. Кучмі. А тому цей союз нерушимий треба було терміново зміцнювати ідеологічно близьким союзником, тобто УНР. Що й було зроблено у червні 2001 року.

Наступний блок, який утворили праві, – це союз “Собору” А. Матвієнка, республіканців Л. Лук’яненка і християнських демократів П. Січка. Однак шансів набрати 4 % на майбутніх виборах у нього практично немає. Потрапити в парламент цей блок може лише в складі широкої правої коаліції, і А. Матвієнко, треба віддати йому належне, робив усе можливе, щоби таке об’єднання відбулося.

Третє праве об’єднання було утворене 21 січня 2001, напередодні Дня злуки, коли українські праві злилися в одне праве ціле, яке отримало назву “Українська правиця”. На цей раз центром кристалізації необ’єднаних правих став Народний Рух імені Ю. Костенка. Тут варто відзначити, що реформатори В. Пинзеника відразу ж після розколу Руху тяжко працювали як з Ю. Костенком, так і з його кадром, намагаючись залучити УНР до вже існуючого блоку ПРП-РУХ-КУН. Однак Костенко погоджувався вступити в союз лише в компанії з “Батьківщиною” Ю. Тимошенко, з якою його пов’язували цілком конкретні, хоч і неафішовані зобов’язання. ПРПісти ж, як і Рухівці Удовенка, об’єднуватися з “Батьківщиною” не хотіли: перші через те, що боялися втратити лідерство в блоці, а рухівці через те, що боялися президента.

Незважаючи на те, що створення такої широкої коаліції було справою, безумовно, потрібною і вчасною, важко, однак, повірити, що вся ця об’єднавча акція робилася без згоди і благословення адміністрації президента. Насправді ж творці цього неоднорідного безсистемного цілого з різновагових елементів мали на меті не перемогу на виборах, а якраз навпаки. Судіть самі: суб’єктами “правиці” є УНР і “Батьківщина” (у кожній по декілька десятків тисяч членів), УРП і “Собор” (значно менші, однак мають реально діючі осередки в регіонах) і ще десяток менших партій, які хоч невеликі й маловпливові, однак теж є суб’єктами політичного процесу і мають право на участь у парламентських виборах. Натомість різноманітні громадські організації, яких чомусь включили у блок, самостійно брати участі у виборах не можуть, розгалужених власних структур, грошей і авторитету не мають. Зате є начальники, які очолюють ці структури і які захочуть у список. Цілком конкретні люди, які претендують на достойне місце у списку і не потерплять, щоби якийсь голова “Общества імени Качковського” зайняв місце перед ними і тим самим зменшив їхні шанси потрапити до Верховної Ради.

Після утворення “Української правиці” в правому таборі настало майже піврічне затишшя, під час якого в країні почав набирати оберти “касетний скандал”. Далі були розгін наметового містечка,
утворення Форуму національного порятунку, арешт Ю. Тимошенко, а також не менш скандальна епопея зі звільненням прем’єра і призначенням нового – Кінаха.

А 9 червня лідери двох Рухів підписали декларацію про утворення єдиного виборчого блоку на вибори 2002, а в перспективі – возз’єднання в єдину партію. Однак, незважаючи на те, що це була лише декларацію, а не офіційний вступ УНР у виборчий блок, у багатьох політичних спостерігачів відразу виникло дуже багато запитань до Ю. Костенка. Наприклад, що буде з “Українською правицею”, ініціатором створення якої був УНР; чи увійде в новий блок разом із УНР решта правих і не зовсім правих партій “Правиці”, зокрема “Батьківщина”; що буде з громадськими організаціями, які теж входять у “Правицю”?.. Однак аналітики, які уважно спостерігали за тим, що робиться на правому крилі, вже встигли відзначити один, на перший погляд, малопомітний, але дуже прикрий знак: публічно висловлене побажання Ю. Тимошенко вступити в комсомольсько-рухівський блок залишилося без відповіді.

Нарешті, 10 липня в приміщенні Верховної Ради України був утворений ще один союз: до “Батьківщини” Ю. Тимошенко приєднався блок Матвієнка-Лук’яненка і такі могутні партії, як соціал-демократична В. Онопенка, консервативна С. Хмари і под. На чолі блоку отці-засновники поставили даму – Ю. Тимошенко і, не довго думаючи, обізвали це об’єднання “Форумом національного порятунку”. Мета, яку ставили перед собою засновники, достатньо прозора: увійти в блок Пинзеника-Удовенка, потрапити в парламент і зробити все можливе, щоби звалити Л. Кучму. Проблема, однак, полягає в тому, що блок Пинзеника-Удовенка теоретично міг би перетравити деякі окремі фрагменти “Форуму”, однак до кінця з’їсти виборчий пиріг Ю. Тимошенко вони не в змозі... Крім того, знаючи Юлію Володимирівну і її оточення, яке важко запідозрити в альтруїзмі й безкорисливій любові до ближнього, можна передбачити, що “Батьківщина” за свою любов запропонувала союзникам відверто кабальні умови. І ті були вимушені погодилися, бо діватися нікуди.

А що ж буде далі?

Сьогодні на правому крилі ми бачимо три дійові особи – два практично сформовані блоки навколо В. Пинзеника і Ю. Тимошенко і третій активний гравець – президент Л. Кучма. Які ж інтереси переслідують наші дійові особи?

Л. Д. Кучма. Ідеальний варіант для нашого гаранта – отримати парламент, в якому було б 25 партій, кожна з яких мала б по 4 %. На жаль, про це можна лише помріяти. А тому реалісти з Банкової найперше зроблять все, щоби у майбутній ВР і близько не було антикучмівської опозиції “, тобто Мороза О., Матвієнка А. і Тимошенко Ю. (ММТ), яка б регулярно притягувала до себе лівих і “болото” і заважала Леоніду-ІІ “правіть Украйной”.

До цієї компанії Кучма чомусь зарахував і В. Пинзеника, хоча в останнього стільки ж відваги й опозиційності, як і в рухівців. Кучма, будучи чоловіком злопам’ятним і мстивим, продовжує ненавидіти реформаторів – і робить самому собі ведмежу послугу. Однак головне завдання для гаранта – не пустити ММТ в парламент. Тому Банкова зробить усе для того, щоби не утворилася широка правоцентристська коаліція.

Блок В. Пинзеника. Незважаючи на те, що в союзі комсомольців з рухівцями і КУНаками домінантою є ПРП, становище Віктора Михайловича у цій структурі є більш ніж непевне. Усім зрозуміло, що набрати 4 % на майбутніх виборах мають лише рухівці Удовенка. Вони усвідомлюють, що ПРП вирішила просто “попользоваться” ними для власних цілей, і час від часу публічно брикають комсомольців, однак поки що рішучих кроків до розриву не роблять і, за певних умов, не зроблять ніколи, бо грошей катма, та й з виборчими технологіями у рухівців серйозні проблеми. Ворогом утворення широкої правоцентристської коаліції стануть рухівці Г. Удовенка. Саме їхніми руками Л. Кучма “мочитиме” своїх опонентів – Мороза, Матвієнка, Тимошенко, Лук’яненка і Хмару. Саме рухівські “патріоти” будуть шантажувати Ю. Костенка і В. Пинзеника розривом, якщо ті спробують розширити їхній “Союз нерушимий”. Принаймні до союзу з Ю. Тимошенко вони не допустять ніколи.

Основне завдання ПРПістів – протягнути в парламент свою партноменклатуру... Єдине, чого вони бояться, – зрада рухівців Г. Удовенка. Крім того, за чотири роки вони порозумнішали і вже не хочуть сваритися з президентом. А тому третім ворогом широкої правоцентристської коаліції є реформатори В. Пинзеника, які – не світячись, у кулуарах, – робитимуть усе можливе, щоби такого об’єднання не було.

Натомість реформатори спробують посунутися в центр і об’єднатися з М. Азаровим, П. Порошенком, аграріями і, за певних обставин, навіть з НДП. А тому комсомольці з патологічною наполегливістю уламують екс-прем’єра В. Ющенка, сподіваючись, що той таки створить дуже широку і дуже конструктивну коаліцію, яка розчинить в собі прокляту антипрезидентську екстрему і дасть ПРПістам спокій та омріяне місце у парламентському раю...

Поведінка костенківців на майбутнє уявляється нам непослідовною і опортуністичною щодо до своїх колишніх і теперішніх союзників. На відміну від НРУ, який ґрунтовно “зачистив” свої ряди від принципових і відважних людей, в УНР ще залишилося декілька пасіонарних особистостей, які хоч і не роблять погоди в партії, однак не дають їй остаточно скотитися в болото безпринципного угодовства та зради старих рухівських принципів.

А тому ми не сумніваємося, що Ю. Костенко цілком щиро хотів би створити широке об’єднання правих сил, де б знайшли собі місце усі, кому болить за Україну. Однак для того, щоб реалізувати таку амбітну програму, потрібно володіти трьома речами: відвагою, волею і реальною владою в партії.

Блок Тимошенко. Якби Матвієнко і Тимошенко були розкидані по різних блоках, то Л. Кучмі довелося б розпорошувати адміністративний, пропагандистський і фінансовий ресурс, щоби не пустити опозицію в парламент. Натомість об’єднання навіть частини опозиції під дахом “Батьківщини” істотно полегшує президентові його основне завдання – створити парламент без опозиції. Ідеальним варіантом для нашого гаранта було б зібрати під одним дахом всю опозицію на чолі з О. Морозом, напустити на неї долганових, лапікур, вітренків-симоненків і наших провокаторів з-поміж націонал-патріотів і “замочити” всю цю антипрезидентську братію остаточно і безповоротно.

Тактику цього блоку спрогнозувати найпростіше: розуміючи, що електоральна база у них достатня, однак не структурована і не організована, що фінансовий ресурс у них серйозний, але не безмежний, що до засобів масової інформації ніхто їх не допустить, а вся міць адміністративного ресурсу буде спрямована проти них і О. Мороза, антикучмісти спробують розчинитися в ширшому правоцентристському блокові. Однак тут на них не чекають із причин, про які ми говорили вище.

І нарешті, якщо В. Ющенко очолить комсомольсько-рухівський блок (про це свідчить його виступ на Говерлі про утворення “Нашої України”) і створить ширшу коаліцію, в яку увійдуть Азаров-Порошенко-Гладій та іже з ними, Юлію Володимирівну з компанією туди не візьмуть ні за які гроші, бо тоді – прощавай, конструктивність. Таким чином, в інтересах блоку Тимошенко-Матвієнка утворення правого, націонал демократичного блоку, який би очолив В. Ющенко і який позбирав би всі голоси в Західній Україні і трошки в Центрі й отримав би в результаті 15-17 відсотків голосів. Зрозуміло, що ані В. Ющенко, ані комсомольці на таке на підуть.

А тому нас чекає ось що:

1. Два виборчі блоки, які будуть претендувати на голоси виборців в Західній Україні, – “конструктивний” (можливо, на чолі з Ющенком і, що не виключено, в складі ширшої правоцентристської коаліції) і дуже неконструктивний, опозиційний до Кучми блок Матвієнка-Тимошенко-Лук’яненка.

2. Проти останнього будуть використовувати всі дозволені й недозволені прийоми адміністративного впливу і, крім О. Мороза, у них не буде жодних союзників.

3. У Верховній Раді різко зменшиться кількість відважних пасіонарних політиків, натомість наша націонал-демократична конструктивна опозиція стане ще більш опортуністичною, гнилою і продажною – і на будь-який окрик гаранта ставатиме в “конструктивну позу”.

4. Унікальний шанс, який отримала Україна під час “касетного скандалу”, – революційним шляхом змінити стару комуно-олігархічну номенклатуру на чолі з Кучмою – буде остаточно втрачено завдяки нерішучості і безпринципності В. Ющенка і наших націонал-демократів.

5. Ми ж із вами під керівництвом Даниловича заживемо ще краще.

Мораль

Підозрюю, що прочитавши цю довгу і провокаційну статтю, багато читачів щиро обуриться і звинуватить автора в непатріотизмі, ненависті до видатних політиків-патріотів. Ми готові визнати, що справжні патріоти – це Орест Фурдичко, який підписався за відставку В. Ющенка, як і Ю. Криворучко з О. Лавриновичем, які, порушуючи рішення з’їзду НРУ, голосували за призначення А. Кінаха, і що протеже патріотів І. Пилипчук, якого обрали упівці й КУНаки і який 3 роки “протрубив” у фракції СДПУ(о), – теж зразок патріотизму і служінню Україні.

Що ж стосується сумного прогнозу, то відкриємо маленький секрет: іноді прогнози пишуться для того, щоб не збутися.