07/26/2001 | Прибулець

“Я лечу на космічному позаземному кораблі й наближаюсь до Землі. Входячи під вплив земних сил , отримую інформацію про різноманітні країни. Інформація надходить сама собою, в залежності від того, над якою державою пролітає корабель, адже атмосфера просякнута духом історії народу. Коли апарат пролітав над Україною, я не зміг одержати якоїсь частки інформації — навіть не усвідомив якої саме...”
Такими б були спогади позаземного мандрівника, який пролітаючи над Землею помітив недолік Української держави.
В отримуваній ним інформації виник пробіл. Мабуть, чогось не вистачило в тому ” дусі історії народу”. То була мова. Ні, не її відсутність. Небажання нації розмовляти рідною мовою так вразило прибульця. Можливо тому він не сприйняв Україну як державу, а народ — як націю.
Справа не в усій масі населення( маса, як правило не сприймає докорів на свою адресу), а в кожному з нас. Ми повинні усвідомлювати, що саме від наших вчинків, слів, думок залежить майбутнє України. Звісно, бажаємо щоб воно було світле і яскраве.
Українська земля — наша земля. А чи усвідомлював хтось із російськомовних українців, що можливо, через їх нехлюйське ставлення до державної мови Україна не може ствердитись у світі, бо яка ж нація, що себе поважає розмовлятиме мовою чужинців?
Схоже, що мало хто хоче замінити цю ситуацію : російськомовні ЗМІ відмовляються видавати бодай половину свого тиражу українською мовою — мовляв, втратять популярність; депутати ледве-ледве розмовляють державною мовою(хоча незрозуміло яку державу вони вважають своєю), а для переважної більшості російського населення існує відмовка: російську мову ми всмоктали з молоком матері і більшу частину свого життя ми нею розмовляємо. То нащо нам українська мова, коли ми в ній не відчуваємо потреби?” Є й інша думка: ”Я би перевчився, та навколо мене всі спілкуються російською .Тому українська мова не зручна й неактуальна в наш час .”
Сумно таке чути. Я теж більшу частину свого життя розмовляла російською мовою, навколо мене майже ніхто не спілкується українською. Та весь час мені щось заважало відчути себе українкою. Тим гальмом була чужинська мова. Якось подумала собі: “ спробую перейти на українську! “ Спроба результату не дала. Спроба – не тверде рішення, вона припускає велику кількість помилок та відмовок. Тому переді мною став вибір – або мовчати українською, або говорити російською. Зламало мене російськомовне середовище. Тоді через деякий час я прийняла неподільне рішення – розмовляти українською мовою…Відверто скажу, що спочатку було складно. Діяв тиск суспільства. Іноді перехоплювала здивовані нерозуміючі погляди: “ ти що – сказилася?” або просто одне слово : “селючка “.Найприкріше те, що ці слова чула від людей, яких знаю довгий час. Та вже, поспілкувавшись зі мною далі, вони змінювали своє ставлення на краще і до україномовного населення взагалі, і до мене нової зокрема. Й собі потихеньку починали розмовляти рідною мовою. Вже через декілька днів мені ніхто не дивувався . На зміну здивованим поглядам прийшли слова:
“ Правильно робиш!”, “ Хай живе Україна!”
Після того як почала спілкуватись українською, відчула легкість і в душі, і в тілі, відчула божий погляд і просто стала щасливою людиною, адже знайшла справжню себе.
Цей вчинок – реальний, можливий і надзвичайно важливий для України і для нашої нації. Якщо їх буде багато, то пролітаючи над нашою країною, космічний мандрівник не відчуватиме дискомфорту недосконалості. А коли за своє існування боротиметься кожна загноблена нація, то цього дискомфорту взагалі не буде. Земля стане ідеальною.