08/12/2001 | Максим’як

ТЕМА ДЛЯ ДОРОСЛИХ або СТРАВА ТВЕРДА – ДЛЯ ДОРОСЛИХ.
Максим’як О.

Бо хто молока вживає, той недосвічений у слові правди,
- бо він немовля. А страва тверда – для дорослих,
що мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло.
(Посл. до євр. 5. 13,14)

Розвиток останніх подій свідчить, що такий поділ українського політичного середовища на три складові, який запропонував Микола Томенко, схвально сприйнятий вже і на вищому державному рівні. Нагадаємо що ці складові є: кланова, адміністративна і громадська.
Зовсім свіже інтерв’ю з газети “Сєгодня”, поміщене в “Українській Правді”, належного до адміністративної складової, головного митаря Азарова проте, що Україна повністю поділена між кланами і як він каже:"І тут головне - не територіальна приналежність. Зараз склалася ситуація, коли такі угрупування захопили практично всю Україну і навіть столицю. Тому не можна говорити, що існує київський клан, донецький, харківський. Ці групи за масштабами свого впливу охоплюють велику кількість областей, цілих галузей в промисловості". Навідміну від мене [1], п.Азаров не уточнює приналежність, але закликає, що “у політику не повинні попасти представники кланів”. Хоч це є не перша подібна публічна заява представників адміністративної політичної складової, про роль кланів. 1 листопада 2000 року голова РНБОУ Євген Марчук на засіданні, на тему "Національна програма забезпечення економічної безпеки в контексті стратегії соціально-економічного розвитку України", недвозначно вказав на одне із джерел клановості, посилаючись на російську газету “Новая газєта”. Далі цікавий міг собі уточнити, що це не що інше, як узурпація влади у Світовому уряді хасидсько-парамасонською групою, відгалуження якої, треба розуміти, душать Україну. На засіданні мали виступи Губський, Шумило, Мінін. Статус Марчука, як високого державного службовця зобов’язує дотримуватися дипломатичності у висловлюваннях, але й цього достатньо, щоб зрозуміти в якій площині розглядає економічну безпеку очолюване ним відомство.
Тепер маємо дякувати Азарову, який допоміг визначитися, з ким ми маємо боротися в передвиборній кампанії, а то є ще така думка, успадкована з часів перестройки, що треба боротися проти номенклатури, бо вона причина всіх наших українських негараздів. Хоча можна назло Азарову і Кучмі далі продовжувати боротися з номенклатурою – ніхто ж не заперечуватиме.
Ніким нелюбий митар Азаров неспроста почав вказувати пальцем – нелегкі переговори Кучми із Путіним на тему “как нам обустроить Рассію” за рахунок України, як ми можемо судити із зміни відношення до п.Тимошенко, успішно завершені. Одним словом, виглядає все, як в дитячій історії, - хто проти нас із старшим братом? Наїзд зроблений за всіма правилами: клани з даниною вишикуються в чергу до Кучми, отримають строго визначені квоти на депутатські мандати, а боротьба з кланами закінчиться навішуванням ще 6 тисяч томів на справу Лазаренка.
Якщо хтось і є незадоволений таким сценарієм, так це звичайно ті, які стверджують, що в Україні кланів не має (один з таких є п.Медведчук). А оскільки - не має, то і данину платити немає кому. Розвиток “євростратегічного плану Путіна” [2] в такому напрямку, де нашим олігархам відводиться роль хлопчиків для биття, ніколи їм не сподобається. Схоже, з цього приводу, кланова складова першою пригадала, що є така складова в політичному середовищі, як громадська, яку би можна було використати для створення відволікаючих шумових ефектів, щоб пролізти до парламенту. По своїй російській простоті п.Лужков і п.Христенко вирішили знову розказати, про те, як російській мові в нас на горло наступають, ну і, враховуючи сприятливі умови продажу українських інтересів, задумали, як додаткову плату, вимагати в України Крим, або, на злий випадок, хоч державний статус російської мови. Але несподівано, поки наші українські росіяни в адміністрації президента думали, як би це так їм відповісти, щоб часом своїх не образити, в полеміку включився Глєб Павловській, як захисник української мови, а заява Христенка розцінена, як вияв "неоімперіалізму".Тоді Тоганян назвав оцінки Павловського "спробою спровокувати міждержавний скандал” Що там зчинилося! І є всі підозри, що ця полеміка про українську мову скоро поглине всі інші теми, або, принаймі, в Україні займе чільне місце в таких засобах масової інформації, як «Інтер», ТЕТ, «Радіо 106FM», «Кієвскіє вєдомості», «Наша газета+», «Команда», «Український футбол» і всіх не перелічиш. А також буде надана матеріальна допомога “Просвіті” для підтримки української мови у вигляді ста тисяч повітряних кульок з надписами: “любіть українську мову, Суркіс”.
Одним словом народ наш зовсім скоро стане забембаний: бо коли б рот не відкрив, то тут же на чиюсь підтримку висловишся. Скажеш щось проти кланів, отже підтримуєш Кучму і Азарова, скажеш щось проти Азарова – за клани виступаєш. Навіть не второпаєш із яких це міркувань вболівати за київське “Динамо”, щоб ніхто тебе не використав в передвиборній боротьбі. А що робити, коли “Динамо” достроково, до виборів, виграє Лігу Чемпіонів? Залишається єдина надія, що наша рідна громадська політична складова дійсно задасть правдиву лінію, перш ніж всіх нас почнуть використовувати, як агітаційний матеріал один проти одного.
Скажемо чесно, нелегка це справа, бо за десять років незалежності громадська складова не змогла пробитися до влади, щоб якось організовано впливати на політику держави. В перші роки, коли ще не було сформованої партійної структури в країні, ця складова фактично керувала побудовою незалежної України, задала їй національне обличчя. Якщо не брати до уваги єдину відмінність властиву нам, як країні із успадкованою комуністичною ідеологією, то можна зауважити, що громадська складова в Україні, як і у всіх європейських країнах, є національно-патріотичною і вона просто інакшою не може бути. Бо що ж то за народ тоді, який не є патріотом своєї країни? Як правило, в розвинутих країнах пересічний громадянин є щонайменше побутовим націоналістом, тобто вороже ставиться до будь-яких проявів інтернаціоналізму, космополітизму чи національного нігілізму, які є властиві кожній новій генерації молоді. Але молодь дорослішаючи, неминуче повертається до батьківьких націоналістичних настанов. Тому, не дивно, що на початках становлення України, як держави, саме ця громадська складова була пердставлена РУХом, Меморіалом та Просвітою - громадськими організаціями, які стояли на виразно націоналістичних засадах. Створення партій привело до розведення їх на дрібніші цілі, які, однак, полягали для всіх в одному: здобути владу. Власне, це цілком зрозуміле і неосудне явище - здобуття влади демократичними методами. Але повторилася історія полку Ігоревого. Авжеж, мета – здобути владу, була спільною для всіх, також засади на яких стояли всі, теж були спільними і зводилися в своїй основі до національно-демократичних. То чому кожен пішов своїм шляхом, хіба жменя піску має більшу силу, ніж камінь? Не стало громадської складової в суспільстві, бо кожен пішов своїм шляхом і програв, а вся Україна і нині пожинає плоди нищівної поразки. Алогічність поведінки князя Ігоря можна пояснити тільки одним - надмірною любов'ю до самого себе, а не до своїх воїнів, надмірно розвинутим комплексом відчуття власної меншевартості, яку власне єство прагне за будь-яку ціну сатисфікувати, і, як каже наша історія, це прагнення за своєю силою є, як не сильніше, то адекватне страху смерті. Не будемо судити живих і мертвих, Бог їм суддя, але спробуємо витягнути із цього корисні висновки, бо десять років пройшло, а віз і нині там, - одні кажуть. Вже котиться назад, - кажуть інші.
Напевно ніхто не заперечуватиме, що який би не був тренер: добрий чи поганий, але результат матчу чи місце в турнірній таблиці, має більше значення, ніж глибокоаргументоване пояснення – чому місце є десь там вкінці. Якщо в нашому турнірі, під назвою вибори до Верховної Ради, в якому матчі відбуваються раз на чотири роки, національно-демократичні сили, знову вийдуть командою, в якій кожен гравець гратиме сам за себе, то ніхто не буде заперечувати, коли я скажу, що перемоги за ними не буде. Тоді напрошується логічне запитання: а нащо ж город городити, коли поразка і так забезпечена? І ось тепер, через десять років невиразного животіння громадської складової, на публіку виходить новий титулований тренер, звати якого Ющенко і вся надія на нього. Всі заслужені гравці із нетерпінням чекають запрошення тренера в команду, хоч один одного від постійних сварок і та суперечок, давно вже не терплять. Далі сам собою напрошується висновок: команда може бути боєздатною тільки тоді, коли буде сформована із більшості нових гравців.
Уявіть собі - шок! І для противників і для ветеранів.
Паралелі паралелями, але повернемося до українського політичного середовища. Де зовсім легко побачити, що традиційно відомі партії чи організації, очолювані надто амбітними лідерами давно вже втратили авторитет в громадській складовій: вони не можуть зійтися в одній команді не ставлячи тупих, як поглянути збоку, умов:”Я буду грати в команді, якщо цього чи того не виключать із команди, або, навпаки, як включать цього чи того, то я грати в команді не буду”. Відповідь може бути тільки одна: “Ну, йди, тоді подавай м’ячі при чужій грі”.
А дійсно, якщо поглянути навколо, то є тисячі порядних людей, з чесним і безкорисливим поглядом на дежавні справи, на потреби народу. Освічені і висококваліфіковані і зовсім необов’язково – політики, вони роблять щоденно добрі справи в громадських організаціях, в науці, в духовній сфері та на різних державних посадах.
На політичне поле в команді “Нашої України” потрібно випускати нових та молодих гравців і Ющенко це розуміє: їх буде більшість, навіть включені в команду “Наша Україна” старі ветерани, повинні будуть відріктися від своїх попередніх навичок і грати повністю нову гру. Тобто, кожному новому гравцеві прийдеться поставити на перше місце не відношення до своїх партнерів, а своє відношення до долі України.

2001-08-12


До теми можна почитати тут на форумі при Майдані:
1. “Голий король на роздоріжжі” , 17 липня 2001
2. “Євростратегічний план Путіна”, 1-3 ч. 6 серпня 2001