08/23/2001 | Олександр Бураковський

Десять років самотності

Це - власні відчуття про життя в Україні - моїй Батьківщині, що виштовхала мене, в буквальному і переносному значенні, в еміграцію. Це - біль втрачених ілюзій і розбитих надій. Це – фата-моргана, в створенні якої я не тільки сам брав найактивнішу участь, але і переконано обплутував цією ж, як виявилося, павутиною, всіх довкола.

Це - відчуття аморальності і безсоромництва багато чого з того, що відбувалося в Україні за останні 10 років. І, можливо, правильніше було б назвати ці рядки "10 років аморальності".

Чому дозволяю собі не тільки так судити, але і висловити "ювілейні" міркування відкрито? Тому що всі сім років еміграції аналізую ці процеси. Погодьтеся, займаючись цим регулярно, не конче територіально жити в Україні.

З яких позицій виступаю? З позиції одного з лідерів РУХу зразка 1989-93 років. З позиції єврея, яким є з народження, за вихованням і переконаннями, який все життя щиро все робив для того, щоб його Батьківщина була йому матір'ю, а не мачухою.

Сьогодні в Україні її лідери, в залежності від ситуації і аудиторії, називають всіх громадян країни або "українцями", або "українською нацією", або "народом України". І іноді навіть вживають термін "політична нація", який не має ніякого правового значення. У той же час, згідно із законом про національні меншини і новою Конституцією, всі громадяни розділені по-більшовицьки на більшість і меншину, на українців і неукраїнців, на "корінних" і "нацменшинства", тобто, будується патерналістська держава, але тільки з іншим "старшим братом".

Всім іншим у політичному і соціальному значенні відведена другорядна роль. Така от "демократія" сьогодні в незалежній Україні.

Мене можуть спитати: а хіба в Ізраїлі - історичній батьківщині євреїв, або в Америці, так усі рівні, так уже для всіх громадян ці країни - мами рідні?

На жаль, ні. Але я говорю про свою Батьківщину-Україну, з якою не хочу і не можу порівнювати ніякої іншої країни світу. Мене ніхто нікуди тікати з України не кликав, сам попросився. І ніяких претензій до країни, що пригріла мене, не можу мати.

Україна ж - це моя власна суть, моє глибинне сприйняття добра і зла, власної честі і загальнолюдської моралі, неписаних законів буття, вироблених людством за 5000 років.

Україна - це моя мати і моє дитя, я не можу її не любити, але не можу і поважати її за байдужість, більше схожу на зраду.

Проте, їй, сьогоднішній, глибоко плювати на мою повагу чи неповагу. Що вона і демонструє протягом 10 років незалежності, всіх 10 років аморального по відношенню до народу свого (причому, підкреслюю, не тільки до євреїв) життя.

Кажучи про 10-річчя незалежної України не можна, якщо бути справедливим, не відзначити особливої заслуги в цьому НРУ. Саме РУХ ще за два роки до незалежності об'єднав людей у боротьбі за демократію і свободу. РУХ підтримували всі верстви населення: українці і неукраїнці, робітники і академіки, письменники і інженери, чоловіки і жінки, студенти і пенсіонери. Всі, кому набридло жити у брехні. Всі, у кого залишилася хоч крапля самолюбства, гордості і честі.

РУХ протягом одного року став реальною силою, що протистоїть КПРС. З ним стали рахуватися всі. Але лідери НРУ, ставши народними депутатами, зрадили не тільки ідеї НРУ періоду 1989-90 років, вони зрадили ідею створення загальнонародної демократичної незалежної України, рівної для всіх, незалежно від етнічного походження.

Вони, віддавши владу Л.Кравчуку за обіцянку будувати "українську національну державу" і за десяток різного роду портфелів, фактично стали причиною того, що сталося в Україні за подальші 10 років і здійснили, на мій погляд, найгрубішу політичну і непоправну етичну помилку.

Їх політична помилка призвела до того, що до влади "безкровно" знов прийшли "комуністи", для яких головною "ідеологією" були не соціальні ідеї і політичні принципи, не народ і його майбутнє, а демагогія, що прикриває боротьбу за владу будь-якою ціною.

Їх етична помилка привела до найглибшого розчарування народу України. І та віра в НРУ, яка була в 1988-91 роках (95% населення України проголосувало за незалежність 1 грудня 1991 року), трансформувалася в апатію і гіркоту, що обернулися загальною аморальністю. Країна стала жити за принципом: рятуйся хто як може!

Саме ця аморальність спричинила те, що по всій Україні в 1990-93 роках водночас зникли робочі місця; створювані десятиріччями праці деякі заощадження у абсолютного числа громадян країни перетворилися в "дай закурити"; по всій країні на стадіонах і площах виникли стихійні ринки, на яких інженери, вчені, лікарі і учителі сталі продавати книги, сімейні цінності, одяг, щоб вижити.

У той же час різні пройдисвіти, міняйла, бомжі, трутні, всілякі пронозливі людці, яким в старі часи соромилися подати руку, різного рівня колишні фарцовщики і спекулянти, "будівники" свого власного економічного благополуччя, швиденько звільнившись "від оков" створили різного роду "бізнеси" на своїх минулих "захопленнях", не платячи, природно, ніяких податків і скуповуючи за копійки і хабарі державне майно, швидко стали мільйонерами, пробилися до влади, купили місця в парламенті, а тепер замовляють музику на політичній і економічній вулиці України.

Всі подальші зміни прем'єр-міністрів, урядів і президентської адміністрації відбувалися без всякої участі колишніх лідерів НРУ, що дуже швидко втратили свої колись "зароблені" портфелі і позиції при владі.

Вони або абсолютно "пішли" з політики, або деяких з них, самих слухняних, досі тримають на короткому повідку, про всяк випадок, періодично запрошуючи в різні президії у вигляді п'ятихвилинних "зіц-голів" і нагороджуючи "на публіку" новими орденами, випускаючи тим самим пару з перегрітого казана країни.

Деградація щойнонародженої політичної еліти, що почалася в 1991 році, протікала надзвичайно банально. Прийшов до влади Л.Кравчук, і відразу ж Київ істотно поповнився його новими "секретарями обкомів-рухівцями", новими політичними "куховарками" зі Львова, Івано-Франківська, Ужгороду, Полтави, Вінниці... Прийшов до влади Л.Кучма. І вмить вся його "дніпропетровська рать" з сімействами, родичами і обозами заполонила Київ. Далебі, з чим можна вітати Україну і обох її президентів за 10 років правління, з чим?

Що не було громадянської війни? Що не всю ще Україну розікрали? Що тільки 85% (а не всі 99%) населення країни живе нижче умовної межі бідності? Що тікають у всі країни світу в пошуках роботи молоді люди, що закінчили школи, інститути і університети вже в незалежній Україні? Що оточили себе, наповнивши парламент, уряд, адміністрацію і ЗМІ своїми вірнопідданими людьми?

Так з чим поздоровляти народ України в день 10-ліття незалежності країни, з чим?

Україна сьогодні - як паралізоване 10-літнє дитя, яке стало хворим через дурість і безпорадність його батьків. Які торжества можуть бути край ліжечка хворої дитини, які оркестри, паради і фейєрверки?

"Дитині" 10 років, а вона не вміє ні говорити рідною мовою, ні писати, ні рахувати, не може самостійно рухатися. Їй увесь час дають то одні ліки, то інші, або морять голодом. Дорослі дядьки, які до народження дитини все робили для того, щоб вона не народилася взагалі, тепер скупчилися біля ліжечка і ділять проміж себе його спадщину, і те, що присилають близькі і далекі родичі, жалісливі люди з усього світу для його видужання. Більш того, вони роблять на хворобі дитини свій бізнес, і тому вона їм здорова не потрібна.

Ці люди - не батьки дитини, вона не народжувалась в їх муках, вони лише її тимчасові опікуни, що вирішують все замість неї, дбаючи не про її здоров'я, а про свої особисті інтереси. Мало того, вони нескінченно сваряться над її головою, звинувачуючи один одного, вириваючи з рук кращі шматки, немов зграя хижих круків, чи шакалів.

Яке свято може бути в такий час? Свято чого? Хіба такою задумували Україну в 1988-91 роках, напередодні проголошення її незалежності?

Сьогодні Україна хвора, бо абсолютна більшість її громадян живе набагато гірше, ніж 10 років тому. І їх знов закликають терпіти і чекати "щасливого майбутнього" саме ті, хто сам живе по інших законах, ні в чому собі не відмовляючи.

Кому ж сьогодні весело, привільно в Україні? Максимум 5% населення, яке при владі, або з її допомогою творить свій некошерний бізнес. А як же жити іншим, особливо тим, кому за 50 років? А таких - майже половина населення республіки. Проявляти "ініціативу"? Йти в бізнес, навчитися давати і брати хабарі, підлабузнюватися, лизати, кусати, брехати і лицемірити? Або, як і раніше, повільно і безмовно вимирати? Може з цим йти на свято 10-річчя незалежності?

Спитайте у тих, хто буде сидіти в президіях під час торжеств з нагоди 10-річчя незалежності: що ти робив 19 серпня 1991 року, в перший день путчу? І ви зрозумієте, якому богу молитеся.

Протягом всього мого життя, з пелюшок, моя батьківщина - СРСР, що плавно трансформувалася завдяки назрілим історичним процесам в незалежну Україну, старалася не прославити, а принизити мене, поставити на відповідне для мене – єврея - місце. А я чинив опір, дерся щосили до рівності, свободи і демократії. І в час перебудови раптом, дурень, повірив, що можна що-небудь змінити, щиро віддаючись загальнонародному рухівському і єврейському відродженню в республіці.

І, все-таки, 10 років життя позаду. Поздоровляти з 10-річчям незалежності нинішніх лідерів України можна тільки за вселенський бардак у країні.

Поздоровити "народ України", ту його частину, якій сьогодні за 50 років, язик не повертається, з чим поздоровляти? З черговою убогістю і несправедливістю? Залишається привітати 20-30-ти літніх, які ще не вичерпали ресурсу надій і ілюзій. Їм ні з чим порівнювати, ще немає поля для аналізу, а душа співає з будь-якого приводу.

Саме вони вийдуть 24 серпня на Хрещатик, Дерибасівську, Сумську, на тисячі інших вулиць України з піснями і танцями. Для них буде в цей день безкоштовне пиво, як колись для "членів профспілки". Для них будуть в небі вогні салютів. Вони будуть творити нову "революцію", як колись її творили більшовики, знищуючи все минуле і що всіх "були", що несли на своїх плечах культурний фонд країни. Знищили, створили новий, щоб незабаром і його знищити.

І ще хочеться поздоровити всі тих, хто поїхав, вимушено втік з України в пошуках своєї жар-птиці. Леле, це зовсім не лише євреї. Дай вам Бог упіймати її, не розбитися до крові об чужі стіни! І не забувати Україну, навіть якщо це процес далеко не обопільний. На жаль, життям керує не мудрість, а доля.

Автор – член спілки письменників СРСР, незалежної України. З 1990 по 1993 рік – заступник голови РУХу та голова Ради національностей РУХу. З 1994 живе у Нью-Йорку.