04/09/2002 | Спостерігач

МОЯ неЄВРОПА

Олена Зварич, для УП, 9.04.2002, 16:10

І Андрухович, і Кучма залишають мене за межами Європи.

Хтось із літературних хронологів залишив спостереження за спілкуванням Джойса і Беккета, котрий певний час був джойсовим секретарем: "Їхні довгі розмови були сповнені смутку: Джойса - більше смутку про світ, Беккета - смутку про себе". Два есеї - Анджея Стасюка і Юрія Андруховича, - об'єднані в книжку "Моя Європа", яка не так давно прийшла у київські книгарні (хоч презентована була у вересні, а в Польщі й того раніше), мають таку саму хімічну формулу смутку: Стасюка - про світ, Андруховича - про себе. Європа Стасюка - це намагання розгорнути папірус на очищеному від брудного посуду столі, Європа Андруховича - це згорнутий у трубочку й устромлений десь у Прикарпатті папірус його генеалогічного древа.

Архіви фамільних легенд, літературне фото батьків, які переносять історію в час, де живемо зараз ми, роблячи її відчутною, - так равлики переносять на своїх ороговілих хатках листя з торішнього лісу, аби ми могли доторкнутися до нього. Але до чого тут, за великим рахунком, Європа? А "центрально-східна ревізія"? Власне, "центрально-східна" відносно чого, де встановлено ту "розу вітрів", від якої й починається в уяві Юрія Андруховича відлік кроків на схід Європи?

Читаючи есей, зметиковую, що вона, ця точка відліку, точно таки знаходиться десь у Польщі, а в інтелектуальних мандрівках своєю Європою ні громадянин Польщі Стасюк, ні громадянин України Андрухович не виходять у східному напрямку далі Станіславської області. На цьому кордоні, за їхніми відчуттями, й закінчується Європа, принаймні ревізувати східніше цю "країну барокко" наразі ніхто не збирається. Мені як людині, яка живе в Києві, і всім тим, хто мешкає в незахідній Україні, мимохідь відмовлено бути причетними до Європи. Географія ніколи не була прихильною до мене, а особливо політична географія.

Напевно, такі зауваження й можна розцінити як погляд "женщины востока", обмежений видноколом з-під паранджі, але насправді це "випадкові" думки, підштовхнуті, можливо, політичною та мас-медійною істерією останніх тижнів навколо лінії уявного розколу України на "схід" та "захід". Я зовсім не хотіла ЦЕ думати, я хотіла пофантазувати про мою Європу. Та спіткнулася об відчуття, що "моєї Європи" немає. У Стасюка є. В якось словацького вуйка, напевно, є. Навіть в Андруховича, з яким у мене спільна Вітчизна, - виходить, теж є. А в мене катма.

Не долітають до Києва ні яструби НАТО, ні ангели з хрусткими крильцями, такі, як у західних крамницях продають до Різдва. Хоч на майдані Незалежності майже всі пам"ятники з крилами, однак відчувається, що ніхто з них не злетить. Бо так вони задумані. Либідь з братами - наче випурхнула з глибокого соціалізму, результат вдалого спіритичного сеансу скульптора Куща з Вірою Мухіною. Колона з летючою молодицею - наче позичена в епохи імператриці Катерини. У цей антураж нормально вписувалися цілковито орієнтальні передвиборчі агітки за мера всіх дітлахів і будівельників, такі нав'язливо-безальтернативні, повсюдні, рахатлукумні, начебто вигадані політтехнологами Туркменбаші.

Отож намарно Сан Санич Омельченко переконує мене, що "Київ - європейська столиця". Навіть попри все вищезгадане мені варто лишень подивитися на київського мера, щоб поринути у сумніви стосовно європейськості Києва. Так дещо сумніваєшся в куртуазності чоловіка з реноме казанови, коли він , пардон, слово "мінєт" промовляє через м'який знак.

Україна, звісно, не паляниця - її об коліно навпіл не розламаєш: половину - Заходу, іншу - Сходу (а Одесу - родичам Бабеля). Одначе лінію нафантазованого розлому всі українці чомусь уявляють одностайно чітко, і проходить вона, всупереч поділам історії - а себто "політики, зверненої в минуле", - по Дніпру.

Я живу на Лівобережжі, тож мене такі штучки не на жарт не влаштовують. (Ясна річ, не тільки тому, що в обкраяному мені Києві залишиться катастрофічно мало "достопримечательностей" - хіба що Дарницький вокзал, два Макдональдза та нудистський пляж. Хоч, утім, навіть це вже є суттєвою підставою для рішучого спротиву всіляким зловісним сценаріям про поділ України). Адже і ви, ви особисто, під впливом політичних балачок на цю тему з Москви і Києва, вочевидь, пунктирно накреслили лінію поділу саме по Дніпру. Зізнайтеся ж, що не по річці Супонь. Я вражена, що МИ ВСІ так думаємо! Чому? Для колонізаторської зручності? Чомусь в усі віки наша нація примудрялася думати про себе і про свою Батьківщину так, аби було зручно і корисно іншим.

Україна така розлога, що іноді я з острахом зауважую, що навіть погода не може слугувати спільною темою для нашого всенародного обговорення. Адже коли, приміром, в Ужгороді розцвітає під дощем сакура і люди тонуть у фатально традиційних повенях, з іншого краю держави сучасні "сармати", задихаючись від спеки, ділять виручку від перепроданого закарпатського лісу, неконтрольована вирубка якого, як кассандрствують учені, й спричинює зокрема оті повені. На такому тлі навіть снобізм галицької окремішності, слобожанська маргинальність і кримська русофілія виглядають не зовсім потворними. Хоч і залишаються болісно невиправними.

Як би часто і по суті правильно ми б не говорили про гнітючі іноземні - насамперед, звісно, російські - впливи на Україну та українців, ми всі добре усвідомлюємо, що антагонізм "різних Україн" дрімає майже в кожному з нас. Варто лишень комусь "заходитися будить"... Для підтвердження такої сумної тези не треба спускатися в донецьку шахту чи підніматися до гуцулів на Говерлу і допитуватися в необтяжених бодай петеушною освітою співвітчизників, наскільки їм симпатичні східняки ("бандерівці")? Це запросто може стати питанням "на засипку" для чи не кожного українського інтелігента.

Ось, приміром, мій викладач французької Григорій Федорович, освічений месьє, як виявилося, родом з Черкас, з перфектним знанням трьох романо-германських мов, каже, що комфортніше почувається на бульварі Сан-Мішель у Парижі, аніж на вулиці Коперника у Львові, позаяк зі своєю російською у Львові він комплексує, а крім того вельми сторожко ставиться до імені Степан Бандера й історію жакерії знає краще, ніж історію українського національно-визвольного руху 50-х. А письменник зі "станіславського феномену" Юрій Іздрик, освічена і симпатична мені людина, люто недолюблює Київ з його "русацтвом" і свою зверхність до східняків делікатно кутає у цитату з Кіплінга: "Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися удвох, sorry".

Схоже, ми, різноспрямовані українці, так зашугали одне одного, що час збиратися на якусь усенародну асамблею "без краваток" і пити мирову за - даруйте таку непристойність - за єдину Україну. При цьому нам не слід розраховувати ні на інтелектуальне, ні на фінансове спонсорство такої романтичної ідеї нашою "багатовекторною" владою. Бо, з усього, влада не знає, куди спрямувати чи запхати свої вектори ні всередині країни, ні зовні, і відсутність її реакції на роздутий з порошинки недавній скандал навколо дивізії "Галичина", а відтак і дискусій про "поділ України" - якнайкраще тому підтвердження.

Отак і житимемо, мої європейські співвітчизники. Спершу простежимо за формуванням уряду, потім посадимо картоплю (причому, як доводить досвід, з однаковим завзяттям схиляться на грядках усі українці - і ті, що проєвропейські, і ті, що живуть попід териконами), потім гайнемо у відпустку, хто - в Яремчу, хто - в Симеїз, а там уже й почнемо готуватися, згідно з недавнім указом пана Кучми, до відзначення на державному рівні ювілею Переяславської ради.