05/29/2002 | Басаврюк

“Якщо ви зійдете з мого прямого шляху, то я виберу найгірших із вас і буду карати вас їхніми руками” (Коран).

Учора в парламенті Литвин став спікером.
Бездарність і брехня не можуть плодити чогось нормального.
Він достойний свого шефа. Унікальна, органічна комбінація. Подібного ше, здається, в новітній українській історії не було – такої одностайності на верхніх щаблях влади. Кучма – Литвин -- Кінах. Одностайність. Одна “стая”. Плюс Медведчук як координатор парламенту (куди він дуженько рветься, аж спотикається). Плюс напідхваті ком-бі.
Ідилія.
Од молдаванина до фінна…
Проте, хоч вони добре навчилися рахувати гроші і підвішувати за яйця неслухняних, проте, як не дивно, світ розвивається незалежно від того, хто і як став спікером в українському парламенті. В геополітиці чомусь ці хлопці безнадійно сліпі -- як кроти. Росія намагається вести набагато масштабнішу гру. Хоча її позиції на “великій шахівниці” надто слабкі, і їй залишається хіба що надимати щоки – як у Римі. З бюджетом, втричі меншим від бюджету малюсінької Бельгії, претендувати на особливу позицію в світі – не смішіть. Але все ж Путін щось там метикує, вигадує для “поддєржанія штанов”, потрясає час від часу ядерними мудями. У нас же – безнадійна, нікчемна глухомань. У нас – “многаявєкторность” , повна відсутність будь-якої чіткої стратегії і позиції. У нас – аби накрастися чим побільше, а там хай буде що завгодно. (І коли вони вже нарешті наїдяться, щоб їх порозпирало, землі б вони понаїдалися…). Ми – як хутірець якийсь шизофренічний між обома світами. З одного боку – велике й красиве європейське місто, мешканці якого зверхньо, з огидою і з пересторогю дивляться сюди, з іншого – величезна “нємитая дєрєвня”, де заправляють комісари з бігаючими очицями і меткі й невиразні особи з пейсами, а корінний чоловічий етнос після протверезіння, піднявши голову, каламутним поглядом зиркаючи на світ, щось белькоче про “третій Рим” і про зрадливих хахлів-мазепинців-петлюрівців-бандерівців, при цьому тремтячими руками гарячково шукає недопиту пляшку – щоб залляти сліпи і знову впасти в євроазійську нірвану.
Так і живемо – між обома світами. “Моя хата скраю”… І наші “внутрішньополітичні процеси” – пряме віддзеркалення тієї диспозиції за участю України-статиста, яка склалася в світі.
Вознесіння осіб, подібних до новопризначеного спікера, на верхи влади – процес абсолютно закономірний. Цей маразм має дійти до свого логічного завершення – до повного абсурду. І лише після того маховик почне свій рух у бік протилежний – до нормального здорового глузду. Але до цього ще неблизький, видається, шлях. Глибини їхнього убозтва і нікчемности ми не знаємо. Вони ще далеко не повністю реалізували свої потенції як “державні діячі”. Вони ще “еволюціонуватимуть”, але, всупереч Дарвіну, у протилежний бік.
Цікаво, що про них писатиме історія через років п”ятдесят? Якими епітетами послуговуватимуться майбутні Грушевські і Дорошенки? Оцінили ж наші історики по заслугах, приміром, того ж таки гетьмана Брюховецького. (До Щербицького й Кравчука черга ще не дійшла). Між іншим, з чиїх грошей отримають гонорар ті нещасні каліки, що вкотре переписуватимуть, “вмєстє с масковскімі калєгамі”, нашу історію? Як там у Орвела на цю тему сказано, підкажіть-но…
А на закінчення -- анекдот на тему обрання спікером Литвина.
Мужик в ресторане:
- Официант, бутылку водки и тарелочку манной каши! Официант (обиженно):
- Зачем же манную кашу? У нас закуски полно. Вот винегрет сегодня очень вкусный. Мужик (вяло):
- Не надо. Все равно блевать, а винегрет в носу застревает...