МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Олександр ХОМЕНКО: Громадянська опозиція знову виде на Майдан.

08/15/2002 | Михайло Свистович
Дискусійна, але в цілому правильна стаття учасника акції "Україна без Кучми" з першого дня. Шкода, що поняття громадянської та політичної опозиції в нас досі не тотожні.

Олександр ХОМЕНКО: Громадянська опозиція знову виде на Майдан.

Інформаційний розголос навколо запланованих на осінь протестних акцій змушує нас, громадян, які 15 грудня 2000р. вийшли на Майдан Незалежності, аби голосно заявити просте й зрозуміле для всієї України “Кучму геть!”, окреслити власну політичну позицію в ситуації, що склалася. Власне, того зимового дня чи не вперше за довгі роки кравчукістсько-кучмівського межичасся Україна дізналася про те, чим може загрожувати режимові реальність громадянського спротиву. Спротиву не корумпованих квазіопозиційних партій, чия “протестність” закінчується на порозі кабінету якогось дрібного клерка із Адміністрації Президента, не бізнес-структур і корпорацій, головною метою існування яких, за класиками, була й залишається експропріація вкраденої в українців додаткової вартості у власні кишені (політичний камуфляж в подібній нехитрій операції вільно застосовувати щонайрізноманітніший: від ультралояльних клятв у вірності до суперопозиційних погроз), а громадяни цієї таки держави, що її в національній революції 1989-1991рр. уконституювали, а тепер спромоглися висунути перед чиновниками – найпершим з яких, як відомо, є Президент – прості й зрозумілі вимоги: скажіть правду про ситуацію в країні, про таємні вбивства опозиціонерів, про незаконну приватизацію, про фінансові афери, про “референдуми за народною ініціативою”… Поясніть громадянам мотивацію своїх дій, а якщо неспроможні на це – тоді забирайтесь геть, бо ця держава – то не Ваша приватна власність. У кожного з нас, зрештою, були свої причини вийти того дня на Майдан: комусь боліла доля Гії Гонгадзе, хтось згадував за власних родичів у полишених без президентського “патронату” українських селах, які роками не бачили реальних грошей, ведучи, в суті речі, натуральне господарство (на Рівненському Поліссі, наприклад, окремі “трудівники полів” українські гривні побачили вперше в житті десь на зламі 1999-2000рр.), та всіх об’єднувало єдине: неможливість далі жити в атмосфері тієї тотальної брехні й цинізму Системи. Отже, наша “наметова епопея” розвивалась за класичними законами соціальних революцій: спраглі на правду маси киян (та й не лише киян – чи не в усіх обласних центрах країни та в деяких районних з’явилися свої “звільнені партизанські зони”) жадібно ковтали непідконтрольну цензурі інформацію, колони наших прихильників крізь усі міліцейські пости, пікети й кордони проривалися до столиці, інтелектуали писали звернення на підтримку, представник Президента у Верховній Раді погрожував надзвичайним станом, неонові вогні реклами “Nemiroff” на даху Будинку профспілок м’яко підсвічували вночі партизанський табір у затінку совково-псевдокласицистичної монументальності готелю “Москва”, а на обличчя падав м’який сніг – тієї зими сніжинки були не шорсткими й холодними, як зазвичай трапляється, а якимись, сказати б, пластичними, навіть теплими. Пізніше з’явилися окремі начальники, що, як всіх нас переконували, були відомими й шанованими політиками; вони стали робити заяви від нашого імені, далі було 9 березня з усім його контекстом, але то вже тема на окрему розмову. Визначальним у всьому цьому вестерні, вочевидь, залишалася та обставина, що рух громадянського спротиву не вдалося корумпувати нікому: ні владі, ні проституйованим “центристам”, ні опозиціонерам від бізнесу. Ми не виграли цієї війни (поки що не виграли), та прапорів своїх ми не зганьбили – і це, як видається, було єдиною доброю новиною останнього політичного сезону.

Звістка про заплановані на осінь 2002-го року акції протесту викликала в нас, якщо використовувати знайому всім від дитинства термінологію, почуття глибокого й повного задоволення: завжди приємно, якщо ті, хто ще рік тому називали опозицію не інакше як фашистами, приєднуються до нашого гурту (звичайно, зовсім непогано було б, якби вони ще й вибачились, але це вже моменти суто суб’єктивні). Ідея, як бачимо, оволоділа масами, гасло зміни Системи, тобто зміни соціальних, економічних і політичних відносин в Україні, нині проголошується навіть тими фігурантами нашого політичного процесу, які раніше наввипередки бігли, щоб засвідчити свою безмежну відданість “Папі” – і подібна трансформація свідомості в правильному напрямку не може не потішити переконаних антикучмістів. Дещо насторожує інше: якась “підкилимовість” підготовки протестних акцій. Хтось підписує з кимось якісь заяви, домовленості – таємні, як зазначається, - тексти яких вже через декілька днів потрапляють на шпальти ЗМІ, відбувається узгодження певних кандидатур на певні посади, потім Симоненко оголошує, що він ні на що не погоджувався, потім решта “підписантів” кидаються його заспокоювати… Виникає закономірне запитання: а як бути з громадянським рухом, з самими громадянами? Вони мають право знати про інтимні подробиці цього бурхливого процесу чи ні? Можливо, їм, громадянам, відводиться роль масовки в чужій виставі – тоді про це також треба відверто заявити. З іншого боку, існує ряд нез’ясованих моментів і в аспекті визначення “формату” планованих протестних виступів. Чи мають вони розгортатися як рух народного спротиву (з конкретними соціальними гаслами, з чіткими вимогами) чи декому йдеться про можливість задіяти “фінансові важелі”? Так ми на власні очі бачили ефективність подібність монетарних механізмів – і на прикладі організованих провладних демонстрацій, і в специфічних особливостях поведінки мешканців “альтернативного наметового містечка” (хтось ще, можливо, пам’ятає про таке). Досить-таки убога картина вимальовується, мусимо зазначити. Взагалі-то ці проблеми, як нам бачиться з нашого схрону, є частковостями значно більшої мегапроблеми: ходить за те, наскільки далеко здатен піти бізнес у своєму протистоянні із владою. Напевно, дехто із “важковаговиків” справді має проблеми з приватизацією в енергетичній галузі, з податковою і т. ін. – ми цим добродіям всіляко співчуваємо, проте й допомагати теж не маємо жодного бажання. До речі, так і непроясненим залишається питання про “список вимог” до режиму: перспективи української демократії будуть обговорюватися на “круглому столі” з участю всіх реальних політичних сил чи на сепаратних переговорах т. зв. опозиції з наближеними до Кучми олігархами? Хотілося б почути якісь відповіді, і то бажано найближчим часом, – без них громадянам важко прийняти відповідальне рішення.

А загалом – це направду чудово, що українська осінь 2002-го заповідається бути такою бурхливою й революційною. І не так вже й важливо, на який день буде призначена демонстрація “об’єднаної опозиції” – на 16 вересня чи на якусь іншу дату. Ми обов’язково будемо там, серед демонстрантів. Ми чекатимемо всіх на нашому Майдані Незалежності.

Відповіді

  • 2002.08.16 | Roller

    Вот возьму и прийду. Будете знать.

    Михайло Свистович писав(ла):
    > Дискусійна, але в цілому правильна стаття учасника акції "Україна без Кучми" з першого дня. Шкода, що поняття громадянської та політичної опозиції в нас досі не тотожні.


    > Открытые гражданской оппозиции ее смысла, возможностей и места является важнейшим достижением коллективного разума, которое во многими до конца так и не понято публикой.
    >
    > Последнее время я постоянно твержу об этом.
    > Важно, что статью представляете вы, имеющий к становлению такой оппозиции непосредственное отношение.
    >
    О том, что публика «не врубилась», что это говорится о ней, свидетельствует и та активность в виде откликов на хорошую статью.

    > Олександр ХОМЕНКО: Громадянська опозиція знову виде на Майдан.

    > Плохо, что статья не разбита на мелкие абзацы. Абзацы, по которым можно давать отзывы. Я, в произвольной форме, остановлюсь только на некоторых моментах. Тема имеет выход на большой перечень, который бы следовало обсудить подробно.

    Но два момента. Момент фашизма, упомянутый автором. На мой взгляд, это не отвечает действительности. Напротив. Люди не шли бы к фашистам, не брали листовки, не сдавали деньги в общак. Даже я пришел, не специально, но зашел, и провел, наверное, минут сорок. И бросил в копилку почти все, что у меня было на тот момент, пятьдесят с лишним копеек. (В кассу Тимошенко).

    > И второй момент, о предательстве полит оппозиции участников акции.
    >
    Их просто бросили. Бросили в наглую, на глазах у всех. Напомню, что в гостинице Москва проживали депутаты, и один из них яростно обещал прийти на помощь, если что. Но не пришел. И не только он. Хотя на них надеялись. Это по разгону палаточного городка.
    Не волнуйтесь. Ни что не забыто. Ни кто не забыт.

    > А загалом – це направду чудово, що українська осінь 2002-го заповідається бути такою бурхливою й революційною. І не так вже й важливо, на який день буде призначена демонстрація “об’єднаної опозиції” – на 16 вересня чи на якусь іншу дату. Ми обов’язково будемо там, серед демонстрантів. Ми чекатимемо всіх на нашому Майдані Незалежності.

    И теперь, после всего, один из участников призывает поддержать.
    Это говорит о высоком моральном уровне и ответственности. Не смотря ни на что, не смотря на измены, автор призывает выступить в поддержку…..

    Это правильное решение. Это ТРУДНОЕ, но правильное решение.

    И я бы сказал. Что общественность в лице тех, кто считает себя проводником нации, просто не имеет права отмолчаться. Она обязана не просто говорить, а выйти.

    Простые хлопцы пишут статьи. Они выходят, и не просто выходят, они стоят не на жизнь, а на смерть. А что же эти казлы, которые прилипли к «корыту» и не могут от него оторваться?

    Где эти "племенные", этот пламенеющий Яворивский? Или он прилип с рацей в кресле председателя союза писателей. Тема Чернобыль, на которой он всплыл, и не только он, себя исчерпала. И теперь он занят расколом общества на базе титульности….

    Где эти революционеры, которые сегодня превратились в служак режиму. Где эти писатели? Почему они не с читателями?

    Или они так же зажрались, как и те, против кого они боролись?

    Простые люди идут на майдан. Они приходят на наш сайт.
    Приходят не потому, что им нечего есть. А потому, что они так не могут больше жить. Не хотят так. Потому, что так жить-то позор. Позор не их. Они себя в состоянии обеспечить.

    А позор для страны. Они не могут больше терпеть такого надругательства над людьми. Они приходят не ради себя, не только ради себя, а ради других, ради своих детей. Приходят не за подачкой, не за куском хлеба.

    Я не стану развивать эмоции и обострять разногласия между публичной и политичной оппозицией. Не стану потому, что сегодня не время.
    По пусть политика помнит, чье, курва их мама, сало ест.
    Всех блядей поубираем. Простым росчерком пера.

    На то мы и грамодяне. ОППОЗИЦИЯ.

    Вот возьму и приду. Будете тогда знать.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2002.08.17 | Roller

      Не густо. А Ющенковцы, поддержут гражданскую оппозицию? (-)



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".