08/28/2002 | Володимир

Ти куди, Україно? Хто знає, нам не говорять...
Почнемо з нинішнього не забув, про основне право з колишнього.
Суспільні (адміністративні) відношення управління в Україні мінімізовані до стійких і визначених однозначно, - „за належністю”, тобто на тому рівні, з якого вийшли, незважаючи на законодавче право оскарження будь якого питання фізичною чи юридичною особою як суб’єктом господарювання України або її громадянином, у вищої інстанції.
Іншими, будь яке питання, оскарження якого за законом потребує втручання та рішення вищої за адміністративним рівнем управління, організації, буде безумовно передано керівнику того рівня, на якому виникає спір або суперечка з взаємовідносин влади та народу.
Ще простіше такі відносини були визначені історією, як основна ознака феодального будівництва, - „васал мого васала, не мій васал”. Таким чином будується метод прийому громадян, до яких чомусь відносять і юридичних та фізичних осіб – суб’єктів господарювання або підприємництва.
Висновок. По закінченню формування ладу суспільства, Україною побудовано феодальні відношення влади по рівням влади, що визначаються на український манер „за належністю”.
Господарські відношення з соціалістичних до демократизації перебудовані від приватизації „за справедливістю”, декларованої у законі як рівність долі держави для кожного її суб’єкта, до справедливо не рівною часткою приватизованого кожним суб’єктом приватизації. І Україна вперше за кілька років побачила бідних, бо багаті ще не усі з’явились, незважаючи на деклароване всепрощення від прихватизації у вигляді індульгенції за покаранням у вигляді пропозиції поділитися з державою або по іншому, сплатити підвищені податки та господарювати на благо собі та державі з „відмитими” грошами. Іншими словами, з’явилися багаті та бідні за законом та фактом. Інакше, бідність в Україні та право багатих бути ними, закріплені законом.
У законі такі відносини власності закріплені Конституцією, захист власності закріплено законом „Про власність”, де сама власність уявлена як відносини трьох її видів, приватної колективної та державної. Господарювання у основі передбачено Законом „Про підприємницьку діяльність”, у преамбулі якого мета кожного суб’єкта такої діяльності, - набуття прибутку на свій страх і ризик. Іншими словами, мета кожного такого суб’єкта підприємництва, - накопичення капіталу.
Висновок. Економічні відносини в Україні після приватизації уявлені та закріплені законом, як капіталістичні.
Отже, при плавної перебудові соціалістичного господарства та приватизації ми отримали суспільно – економічні відносини в Україні, як ФЕОДАЛЬНО - КАПІТАЛІСТИЧНІ.
З історії, яку ми звикли бачити як проститутку держави за її перебудовами та перейменуваннями, ми знаємо, що такі відносини не нові. Все відкрите або вже було або було колись давно. Вони, такі відносини вже були у достатньої кількості, і, відкрив пам’ять людську на афоризми, уявляємо, що вдруге вона, історія з’являється як фарс. Тоді можна прогнозувати, що незважаючи на закріплені законом, така форма господарювання при суто феодальних відносинах влади, щонайменше нестійка, у силу несумісності феодальних відносин та капіталістичного укладу життя.
Але ж вона утримується і незважаючи на внутрішні протиріччя існує. У чому справа? Може історичні закони не діють в Україні та усе можна списати на особливості слов’янської души?
Ні, ми забули кой що. Як проводилася приватизація та розподілялася власність соціалістичної держави і хто її розподіляв. Пам’ятаємо, Влада. Так от і власність розподілена „по рівням влади” „від інструктора до Першого!” і від голови колгоспу до Голови Держави. Кожному своє. На районному рівні районна частка, на державному державна. Декілька нових можна не враховувати, їх приєднали до влади, відтепер, влади феодалів. Тому і утримується феодально-капіталістична форма відносин, самими феодалами. Але вона теж не нова. При розвинутих капіталістичних відносинах феодальна влада зветься НЕОФЕОДАЛЬНА.
І також є нестійкою формою правління.
При такої формі правління народом править неофеодал, підтримуючий капіталістичні відносини на своєму рівні, на подальшому рівні йдеться про відносини між феодалами. Тому прагнення влади до пропорційної виборчої системи, як системи, де не народ визначає вищу владу, а феодали за допомогою партій, суто закономірна.
Постійна боротьба за владу між усіма гілками її та рівнями привела до здачі позицій Президентом і передачі їх до одної гілки влади. Це теж не ново і зветься закріпленням феодальної форми правління при протиріччі з капіталістичними відносинами між феодалами і васалами, або зосередження влади у одних руках (пам’ятаєте, як це зробив наш дорогий Леонід Ілліч?).
Додаємо до цього підсилюючу боротьбу між феодалами усіх рівнів за владу та капітал у їх поєднанні за допомогою силових та кримінальних структур. А також створення після кілька шкільних потуг, закону про вибори, де виборці, нарешті, взагалі не впливають на їх результат, або, за мовою закону, „мають вплив за фактом порушення права виборця”. На вибори прийшов, бюлетень отримав, ніхто не перешкоджав у пронесенні його до урни або не виривав з руки предмет здійснення влади або олівець. А вибори будуть проведені за будь якими умовами, і результат буде отриманий при взагалі зачиненої дільниці у разі призначенні членів комісії більше трьох та саме з цього виборчого округу. Що й відбувалось, коли деякі комісії зачиняли дверцята перед виборцями достроково або за відсутністю бюлетенів. Для визначення результату виборів достатньо опустити бюлетені лише членам виборчої комісії. Виборці більш не потрібні.
Висновок. Боротьба між феодалами проходить за допомогою кримінальних структур, а поєднання них з владою через партії, ними ж складеними, за мовчазним наглядом народу зі сторони, що інколи запитує через засоби масової інформації, куди це я йду? Га? Ви кажіть, бо помилитися боюсь. Бо за належністю, то звісно, куди.
То яке ж буде у таких умовах майбутнє країни, яка повторює класичні нестійкі шляхи та форми розвитку, за рабською маріонетковою імітацією шляху інших країн, причому частково, початок у одної, а кінець у другої або у кілька держав разом, або розвинуті були?
Гадаю, не буде гармонії з різних гармоній. Слов’яни мають свою гармонію, інші народи свою. А от суміш дає какофонію. Що й відтворюється належним чином та за належністю. Додаємо ще мовну проблему, як проблему взаємовідносин, як суспільства так і економіки, тому, що багато коренів у нас від слов’янства, від пісень їх природних та знань ведунських до внутрішнього знання свого призначення серед роду людського. Не з Вісли наші корені, а з Борисфену. Відсіль, тобто. Тому й переймати не потрібно, а своє пригадати. Бо „киї” ставили тут по „по щек” да „по хорів” від місця потаємного. Так гора, що по Щек, Щек, а та, що по хорів, - Хорів. Кожен кий до свого іншого прямував. Один був з підпорою (літеру А нагадував), другий з двох київ (літеру И нагадував). А інший на ріку вказував (Либідь, так їх там кілька було). Так і знаходили місце то потаємне, хто гори те називав.
То якою тобі бути, Україно? Де твій Кий? Де місце потаємне, що було по Щек та по Хорів, та за Либіддю, у якому схована доля твоя?